.

Життя і діяльність Михайла Грушевського – яскравий приклад служіння своєму народові (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2 9047
Скачать документ

реферат

на тему:

Життя і діяльність Михайла Грушевського – яскравий приклад служіння
своєму народові

Яскравий і бурхливий життєвий шлях пройшов Михайло Грушевський, в
складну історичну добу кінець 19 – початок 20 століття.

Народився Михайло Гру шевський 29 вересня 1966р. в місті Хол мі, в
родині педагога-славіста, що походила із старого духовного роду на
Київщині. Через три роки батько переселився на Кавказ, жив у Ставрополі,
то у Владикавказі, де займався організацією шкільництва.

Великий вплив на формування свідомості малого Михайла мав його батько.
Він часто розповідав дітям про Україну, про українські звичаї, учив їх
українських пісень, приказок, розказував їм українські казки. Малий
Михайло, хоч і не бачив рідної землі, вже з дитинства вчився її любити і
шанувати. Під час літних канікул родина Грушевських виїздила на Україну
провідуючи родину. Ці подорожі батько використовував на те, щоб у синові
укріпити і поглибити любов до рідного краю, до його природи, до народних
звичаїв, до української мови» пісні, й поезії. Отак Михайло не тільки не
відчужився від України, а дуже рано цілим серцем і душею приляг до свого
народу. Цю палку любов до України і її народу він пронесе через усе своє
життя.

Потім Грушевський навчався у гімназії, яку закінчив у 1886 році в місці
Тіфлісі на Закавказзі. Належав він до найкращих учнів і свого класу і
цілої гімназії. Дуже багато читав і, як сам каже, “плавав у книжковому
морі та впивався ним”. Особливо цікавився історичними творами Миколи
Костомарова, “Записки о Южной Руси” П.Куліша, збірники пісень
М.Максимовича й А.Метлинського, “Історію Січі” Скальского, “Історію
слов’янських літератур” О.Пипіна, “Нариси з історії українського
письменства” Петрова, мав звідкіля поширити своє знання про рідний край,
про його минуле та культуру. Особливу радість справив йому батько тим,
що почав передплачувати для нього “Київську Старину”, науковий журнал,
присвячений історії й літературі України.

Із захопленням читав Грушевський історію відродження слов’янських
народів і при тому роздумував над долею України. Важкі часи переживав
наш народ у 80-90 роках XIX століття. На Наддніпрянщині скував був йому
уста ганебний царський (Валуєвський) указ із 1878 року. Українську мову
вигнали з церкви, зі школи, з громадських установ. Царська цензура не
допускала ніякої української книжки. На Кавказі національне питання було
тоді дуже напружене. Росія недавно підкорила собі кавказькі народи, що
все бунтувались і чекали годину свого визволення з царського ярма. Серед
такого оточення ще більше загострювалися національні почуття
розмріяного хлопця. Йому тоді “мета зміст і щастя уявлялись в тім, щоб
послужити національному українському відродженню”, як він сам пізні оте
писав у своїх спогадах.

Скінчивши гімназію, Михайло вступив до університету святого Володимира в
Києві на історико-філософський факультет. Київський університет був саме
тоді в занепаді. Російська влада провела реформу університетів, але так,
щоб не допустити до молоді ніякої вільної думки. Молодий Грушевський, що
здавна бажав попасти до Києва і сподівався знайти тут огнище української
наукової й письменницької праці, з приходом до Києва був прикро
розчарований. Він постановив собі іти проти всіх заборон і обмежень
українського слова й життя – не шукати відзнак у росіян, а працювати для
України.

Грушевський працював в університеті під керівництвом визначного
українського історика Володимира Антоновича, завдяки професорові написав
перші праці з історії України. В 1887 році написав він працю про
українські замки в ХVІ столітті. 1890 року велику книгу «Історія
Київської землі від смерті Ярослава до кінця ХІV віку» – і за неї дістав
золоту медаль та стипендію для дальших історичних дослідів. Потім
працював в архівах Москви і Варшави, а в 1893 році закінчив працю з
історії барського староства (на Поділлі), за яку здобув інші ніяковий
ступінь магістра історії. За. кілька років із молодого, хоч дуже
освіченого студента, Грушевський зробився визначним ученим -істориком.

Під кінець своєї університетської науки Грушевський почав зближатися з
українським громадянством. Поволі він визволився з пригніченого настрою,
що спочатку дуже його мучив, почав шукати товариства і громадської
праці. Володимир Антонович увів його до київської «Громади», таємної
організації, що згуртувала в собі найкращих свідомих людей на Україні.
Час від часу відбувалися збори громадян, де обговорювалися всі впливові
справи тодішнього життя і складали плани української роботи, Грушевський
відразу визначився у “Громаді”, як рухлива людина й добрий організатор.
Поруч із Антоновичем і. письменником Олександром Кониським він став
незабаром одним з проводирів “Громади”. Молоді студеній, що приходили до
Києва вчитися , все находили в “Громаді” духовну допомогу, могли
поширювати свій національний світогляд. Бувало таке, що саме в Києві,
молоді люди пізнавали, хто вони, чого їм хотіти.

В ті часи українське громадянство Галичини почало робити заходи, щоб в
університеті у Львові відкрити кафедру історії України. Чотири мільйони
галицьких українців не тільки не мали своєї високої школи, але в
університеті не було навіть професора української історії. За найкращого
кандидата на цю кафедру всі вважали Володимира Антоновича, але той вже
був у похилому віці, тому-то й відмовився, але ж на своє місце
рекомендував Михайла Грушевського – найкращого свого учня.

Коли молодші професор 12 жовтня 1804 року з’явився вперше в університеті
на свою першу вступну лекцію, його зустріли не тільки студенти, але й
багато старших українських діячів. Великий університетський зал ледве
помістив всю публіку, Виступ його всі присутні нагородили, гучними
оплесками. Часописи щирими словами вітали нову наукову силу.

З того часу Грушевський цілих: 20 років викладав історію України в залах
старого університету. Українська молодь вперше могла почути наукові
лекції, на яких учений, професор детально пояснював минуле рідної землі.
Він повідшукував багато невідомих досі джерел до давньої нашої історії,
звертав увагу на літописи арабські та перські, знайомив слухачів із
маловідомими документами, спростовував помилки та хибні погляди давніх
істориків. Та найцінніше у викладах Грушевського було те, що всі події
він оцінював із українського становища, що старався все пояснити
розвиток нашого народу від найдавніших: часів, що вмів підносити світлі
хвилини в минулому України. З особливою любов’ю та співчуванням він:
слідкував за розвитком народної миси, все дошукувався причин її
занепаду, вказував па силу й вічну живучість народу.

Це має дуже велику вагу для нашого народу, тому що світ про ниє не знав.
Російські вчені так переробляли історію, що київські часи нашої
державності зв’язувались зі своїм народом. Замість починати свою історію
від організації Московського князівства, вони приєднували Володимира
Великого і Ярослава Мудрого, і галицьких визначних князів, як Ярослава
Осмомисла, та галицько-волинських, як Романа та Данила – до своєї
історії. Отак вони сплутували наших князів зі своїми, потім про нас
нічого не говорили аж до часу, коли Хмельницький відірвав Україну від
Польщі.

Ще Шевченко підсміювався з російського історика Карамзіна, що гак
говорив про наше минуле: мовляв, це все було споконвіку московське, а що
москалі на якийсь час віддали “татарам на пашу та полякам”.

Грушевський спростував цей московський погляд. Він виразно довів, що
київський період історії – це наш, український, а москалям треба
починати свою історію від основ Московського князівства. Подібно
дивилися на наше минуле деякі польські історики. Вони вважали, що наша
історія кінчилася з тим часом, коли наші землі ввійшли у склад польської
держави. Отак вони й дивилися на козацьку державу, на козацькі війни.
Це, мовляв, була внутрішня справа Речі Посполитої. А що собі думав наш
народ, як повставав проти Польщі, чому він ішов до того, щоб створити
свою власну державність, так це пояснювали польські історики, робилося з
погляду інтересів польської держави.

Проти такого погляду виступали і давніші українські історики до
Грушевського. Але Грушевський розробив усе широко і доказав, що з
упадком самостійності княжої України народ творив свою власну долю,
боровся за своє існування, мав свої власні шляхи в історії – і що та
його історія ніколи не зливалася з польською, хоч він і ввійшов був у
склад польської держави.

Та самою працею в університеті Грушевський не вдовольнився. Йому до
серця лежала українська наука, тому він почав організовувати наукове
життя серед громадянства Галичини.

Ще в 1873 році було створено у Львові з допомогою наддніпрянських
українців “Товариство ім. Т.Г.Шевченка”. Воно встановило собі за піль
сприяти освіті українського народу. Це товариство в 1892 році
перейменовано у наукове, бо справи освіти перейняло на себе товариство
“Просвіта”. Грушевський здавна цікавився науковим Товариством і ще з
Києва присилав до “Записок” Товариства свої праці. У Львові він із
молодечим запалом кинувся до праці в Товаристві, а в 1804 році його
обрали головою історико-філософської секції. Праці, що їх читали на
сходинах секції, друкували потім у “Записках наукового Товариства їм.
Шевченка”. Під редакцією Грушевського вийшло цих “Записок” 120 книжок,
усього понад 40 тисяч сторінок друку. Ці видання розходилися не тільки
серед українців, але йшли до великих чужих бібліотек, до університетів
та академій усіх культурних народів: і в Європі, і в Америці, і навіть в
Австралії. Це було перше українське видання, що звернуло на Україну
увагу цілого наукового світу.

А більші наукові праці друкувалися окремими книжками в окремих виданнях
історичної секції, у “Збірниках”. Тут почала виходити велика “Історія
України-Руси” Грушевського. Поява в 1898 ропі першого тому цієї книги
була сприйнята всіма з великим захопленням, – це ж була перша
національна історія України. Грушевський розраховував, що всю історію
вмістить у шістьох томах, пізніше поширив уже її на 8-9 томів і мав
думку довести її аж до XIX століття. Працював він над нею ціле своє
життя, але таки не зміг її закінчити, довів її з 9 томами до смерті Б.
Хмельницького.

Була це людина незвичайної енергії й невсипущої праці. Рівного йому
організатора української науки досі не було, хіба ще Іван Франко,
довголітній його вірний товариш і співробітник, дорівнював йому у цій
праці. Українські вчені скоро оцінили організаційний хист Грушевського і
1897 року обрали його головою наукового Товариства.

Час його головування до світової війни 1914 року – це найсвітліша доба в
розвитку Товариства. Грушевський виявився незвичайним керманичем,
адміністратором, умів віднайти для Товариства джерела доходів,
організував друкарню, політурню, розвинув книгарню наукового Товариства
з малих початків у велике підприємство, добував від заможних земляків із
Наддніпрянщини допомогу на наукові цілі. Його заходами наукове
Товариство купило два великі рудники, ідо служать йому за осідок.
Бібліотека Товариства за його часі» стала одною з найбільших у Львові і
ввійшла в зв’язки з усіма культурними країнами. Він дав початок і для
успішного розвитку музею. Одне слово – він старався зробити з наукового
Товариства наукове середовище на Європейську міру.

В 1897 році Грушевський виступив із проектом видавати літературний
місячник на європейський зразок. Цей план наукове Товариство прийняло, і
з початком 1808 року почав виходити широковідомий на 20 аркушів друку –
“Літературно-Науковий Вісник”. Сам Грушевський із Франком, Володимиром
Гнатюком та з Йосипом Маковеєм редагував цей журнал. Він приєднав до
цього журналу літературні сили, старався розвивати письменницький
молодняк, дбав про добрі наукові статті, сам давав огляди культурного
життя. Та цей журнал мав іще інше значення: він мав єднати галицьких та
буковинських українців із наддніпрянськими. В кожному зшитку були
“огляди життя з усіх українських земель”. Щонайкращі й найліпші
письменники з-перед і з-поза Збруча, пишучи у Віснику”, єдналися між
собою. А коли цензура заборонила “Вісник” у межах колишньої Росії, то
Грушевський усе ж придумав способи, що його читали на Наддніпрянщині.
Про об’єднання синів одного народу дуже дбав Грушевський. Не треба
забувати, що через тяжкі політичні обставини обидві частини України жили
окремим життям, що далі, то більше почали відрізнятися одна від одної
окремим побутом і була, небезпека, що згодом можуть вирости дві
українські народності. Грушевський усіма силами старався засипати
провалля, що утворилося між синами однієї землі, раз у раз єднав
наддніпрянців із галицькими й буковинськими українцями до одного діла,
працював над зближенням у поглядах, у мові, у праці.

А на те він заснував, по революції 1905 року, на зразок львівського
“Наукового Товариства ім. Шевченка” – “Українське наукове Товариство” в
Києві, в “Записках” цього товариства містик він твори галицьких учених.
Треба було, щоб учені одні одних пізнавали й працювали разом, маючи одну
мету перед собою – науку всього українського народу. На те він заснував
відділ львівської кой – гарні, в Києві, – у цій книгарні наддніпрянські
українці могли купувати твори галичан; зате в книгарні наукового
Товариства у Львові можна було дістати всі видання наддніпрянських
авторів. До того ж у всіх цих виданнях завів він той правопис, що ним
писали в Галичині: це на те, щоб наддніпрянські українці пізнавали той
правопис, що виробився тут у нас. А то через російську школу в нас люди
не тільки добре не знали письменницької своєї мови, але й писати не
вміли як слід по-українському. А як несвідомі люди на Наддніпрянщині не
раз нарікали на нібито тяжку “галицьку” мову, то Грушевський гостро
відповідав, що української письменницької мови треба вчитися і що вона
мусить бути одна на всіх українців, і що галичани багато вклали свого в
цю письменницьку мову в той час. коли на Наддніпрянщині українська мова
була заборонена, то цього нехтувати не можна. Розумні люди слухалися Гру
шевського, й ті різниці, що з часами понаростали, поволеньки
вигладжувалися. Коли українська наці я почувається тепер одноцільно й
однодушно, то це в немалій мірі заслуга саме Грушевського.

В міру того, як росла серед цілого нашого народу пошана до
Гру-шевського, ім’я його у ворогів національного відродження ставало
ненависним. Вони не даром, зв’язували з цим ім’ям цілий український рух
на Наддніпрянщині після 1905 року.

Грушевський увесь час силкувався зацікавити галицьким життям
наддніпрянців. Для української наддніпрянської молоді організував 1904
року у Львові університетські курси українознавства й сам читав на них
українську історію.

Щоб українська громада у Галичині могла мати більше українських книжок і
не мусила читати виключно чужі, Грушевський з нагоди ювілейного свята в
честь Котляревського у Львові 1898 року виступив з проектом заснувати
нове видавниче товариство. Так у 1899 році з’явилася “Українська
видавнича спілка”. Ця спілка видала перед війною до 300 українських
книжок. Це були твори найвизначніших українських письменників, переклади
з чужих літератур, наукові твори своїх і чужих авторів, були між ними й
різні популярні книжечки» Пізніше Грушевський заснував іще “Товариство
прихильників української науки, літератури й мистецтва”. Це товариство
теж видавало книжки, головним чином на Наддніпрянщині, дбало про
піднесення української культури й влаштувало першу велику виставку
творів українських малярів із усіх українських земель.

Дорога була для Грушевського і справа освіти широких народних мас. Він
на кожному кроці підносив її значення, розумів і цінував роботу, що її
вела львівська “Просвіта”. За його прихильність до товариства та до його
праці головний відділ “Просвіти” обрав його своїм почесним членом.

За політичним розвитком Галичини він слідкував пильно й не раз не
погоджувався з політикою галицьких політичних діячів. Він раз у раз
виступав проти тісноти поглядів, проти нерішучості й несміливості в
ділах, проти угодовості, домагався політики, що опиралася б на інтереси
народної маси й мала на оці потреби цілої української нації без огляду
на державні кордони.

В 1898 році на археологічний з’їзд у Києві наукове Товариство ім.
Шевченка у Львові підготувало тридцять цікавих наукових праць. Але ж
російський уряд не дав дозволу відчитувати ці праці українською мовою.
Тоді Грушевський разом із галицьким вченими відмовився брати участь у
з’їзді. Це зробило велике враження серед наукових кілі у Росії. Про
українську науку скрізь забалакали, забалакали і про несправедливі
обмеження української мови.

Від того часу Грушевський почав планову боротьбу проти обмежень
української літератури, передусім серед російського поступового
громадянства. В 1903 році на запросини російської вищої школи в Парижі,
він прочитав там курс історії України. З цих виступів він склав
російську книжку “Очерк истории украинского народа” (нарис історії
українського народу), короткий, зв’язаний підручник української історії,
й видав його друком у Петербурзі. Російська передова преса привітала
книжку з великим признанням. Книжка відкривала очі й росіянам і своїм
зросійщенню землякам на те, що московський уряд робив і робить із нашим
народом, і дуже причинилася до розуміння потреб українців у Росії.

А коли царський уряд утворив російський парламент (Державна Дума) і туди
було вибрано доволі українських послів, він давав їм свої поради, так
само ознайомлював із українською справою російських послів. Крім того,
відвідував українські колонії в Москві та Петербурзі – і скрізь підіймай
українське -життя.

Увесь той час він був немов перелітною пташкою, перебуваючи то в
Галичині, то над Дніпром. Увесь той час одне було в нього на умі –
невсипуща праця для всіх частин української землі.

І серед тої праці застала його в Галичині влітку 1914 року світова
війна. Саме на двадцятому році його професорування, тоді вже число його
учнів – істориків, що він собі виховав, доходило до сотні.

Грушевський був у липні 1914 року на літньому відпочинку на Гуцульщині
її селі Криворівні, де мав свій власний будинок. В Криворівні, проживали
часто і Франко, і Гнатюк. Сюди заїздили не раз здалеку гості, часто з
Наддніпрянщини, наприклад, відомий письменник Михайло Коцюбинський. І
далеке, недоступне гірське село ставало немов осередком українського
літературного світу, ішли розмови, виростали різні плани культурної
роботи.

h

j

oe

ae oe

Ae

врешті – до Москви. Грушевський зайнявся тут знову науковою роботою,
писав до російських часописів у обороні гнобленого українства й навіть
потайки працював у місцевих українських організаціях та в єдиному тоді
на цілу Росію українському журналі “Промінь”.

У березні 1917 року вибухнула в Росії революція, впало ярмо царату.
Пробудилася до самостійного життя й Україна. У Києві, почалися
національні маніфестації, на вулицях з’явилися блакитно-жовті прапори,
почало творитися українське військо, українські громадські організації й
політичні партії утворили своє національне представництво “Українську
Центральну Раду”. Головою однодушно вибрали Михайла Грушевського. Бо і
хто ж інший міг і мав право стати на чолі України, як не він, той, що
найбільше для української справи залужився. У Києві. Грушевського всі
вітали як батька народа. Де лиш він з’являвся, скрізь громадяни й
військо стрічали його бурхливім оваціями. Всі знали його як визначного
українського діяча, великого історика й письменника. А те, що російський
уряд за українську справу, за його український патріотизм в’язнив його й
вислав на заслання, здобуло Грушевському ще більшу любов популярність.

На посаді голови Центральної Ради Грушевський пробув тринадцять місяців.
З представниці громадських організацій Центральна Рада перетворилася під
проводом Грушевського в перший парламент України, а він став першим
президентом української держави, Української Народної Республіки.

Мав він тоді надзвичайно багато праці. Але ж там, де воскресало
присипане здавна попелом життя, де творилось щось нове, де забутий
усіма народ поставав із мертвих і дужою рукою виконував власну долю, сам
ухопив у свої руки кермо свого власного державного життя, на втому часу
не було, і Грушевський її не знав. В ці часи виходять друком такі
важливі його праці як “Хто такі Українці і чого вони хочуть”, “Звідки
пішло Українство і до чого воно йде”, “Вільна Україна”, “Якої ми хочемо
автономії і федерації”. “На порозі нової України”, Універсали
Української Центральної Ради. У всіх цих працях відображено бажання
українського народу жити вільним і справедливим життям, в них динаміка
подій цього часу.

А становище було справді дуже тяжке. Молода Українська держава, що
спочатку залишалася в федеративному зв’язку з Московщиною, повинна була
все наново творити. А ворогів було дуже багато. Хоч у Центральної Раді й
були представники меншин, хоч і вони брали участь у засіданнях Ради, та
скрізь, де тільки могли, підкладали новій державі колоди. І хоч народні
великі з’їзди ставали на захист українського уряду з М. Грушевським на
чолі – та люди роз’їжджалися, а дома за них бралися всі вороги
української самостійності – й давай ширити зневіру й у власні думки, й у
власні сили.

Найзручніше підходили до народу, що прокинувся й повірив у свою силу,
московські Більшовики. Вони приманювали українських селян, вояків,
робітників , а то й молоду інтелігенцію на свій бік. Нахвалювалися, що
заведуть рай на землі, обіцяли народові золоті гори й усю землю, й усю
владу, й рівночасно кидали на українську владу всякі наклепи. Казали, що
Центральна Рада то не народна влада, що вона тільки народ обдурює.

А тим часом український народ більшовиків не хотів. При виборах до
українських Установчих зборів 90 відсотків населення України подало свій
голос за прихильників української влади. Та на це московські більшовики
не зважали. Воші силою вдерлися в січні 1918 року на Лівобережжя. Тоді
Центральна Рада своїм ІV універсалом проголосила 22 січня 1918 року
самостійність України.

Цього більшовики не могли подарувати ні її голові, ні Центральній Раді,
ні українцям взагалі. Зайнявши Лівобережжя, вони вирішили здобути Київ.
Напору більшовиків годі українська влада не витри мала.

Проти більшовиків український уряд увійшов у союз із Німеччиною.
Грушевському не дуже та спілка з німцями була до вподоби. Німці були
повними панами на Україні і робили, що хотіли. Центральна Рада була їм
сіллю в очах, і вони вирішили її розігнати, що і зробили наприкінці
квітня 1918 року.

В дальші бурхливі дні, коли почалися переслідування членів українського
уряду, коли українських міністрів німці потягли до свого суду –
Грушевський змушений переховуватись у знайомих.

До гетьмана Скоропадського й до його уряду він ставився вороже й у ніякі
відносини з ним не входив. Він зовсім усунувся від політичного життя.

І тоді, як Національний Союз проголосив повстання проти гетьмана, коли
утворився уряд Директорії, й Директорія усунула Скоропадського, Гру
шевський визначнішої ролі в політиці вже не брав. А коли уряд під
натиском більшовиків покинув Київ і подався на захід, Грушевський із ним
поїхав. Короткий час він проживав у Кам’янці на Поділлі, видавав там
часопис “Життя Поділля”. А в березні 1919 року виїхав до Галичини,
пробув якийсь час у тодішній столиці Західної Області Української
Народної Республіки – в Станіславові (тепер Івано-Франківську), а
звідтіль подався до Чехословаччини й осів Празі.

В еміграції, серед спокійніших відносин, Грушевський розвинув знову
широку літературну працю. У заграничних часописах, до яких мав доступ,
він помістив низку статей про Україну. Також при його старанні був
створений у Бідні Український вільний університет, що потім його
перенесено до Праги. Він думав про широку організацію наукової праці.
Тут він видрукував і свій VШ том “Історії Україні”. Тут він заснував
Український соціологічний інститут, що мав займатися дослідом
громадського життя. У виданнях цього інституту помістив він свої праці
про Драгоманівський гурток у Швейцарії і про початки громадянства.
Заходами інституту вийшла французькою мовою в Парижі і його “Історія
України” й “Короткий нарис українського письменства”. Взагалі
Грушевський уже давно займався історією української літератури: перші
три томи цієї душе важної праці надрукував у Львові, а решту пізніше
видав у Києві і довів її до ХVІ століття. Та крім своїх наукових праць,
Грушевський видав заходом соціологічного інституту багато інших наукових
творів інших українських авторів.

Але після декількох років відчув, що це праця для нього затісна.

На чужині він не міг розгорнути такої широкої діяльності, до якої він
звик був на Україні. Він затужив за рідною землею, що для її добра
поклав стільки зусиль. Під чає революції він у своїх поглядах пішов
наліво, зблизився до українських соціалістичних партій, сам себе вважав
за соціаліста. Тепер уважно приглядався до будівництва Української
Соціалістичної Радянської Республіки, роздуму. вав, чи не можлива була б
для нього стильна праця з більшовиками. І нарешті рішився. Україна мала
ще тоді свою автономію в Радянському Союзі. Тоді йшла там широка
культурна робота. Більшовицькі проводирі запевняли, що вони ніяких
перепон науковій праці не будуть ставити. Грушевський думав. Що зможе
зжитися з новими відносинами і у 1924 році виїхав на Радянську Україну.

В своєму улюбленому Києві він розвинув знову широку наукову працю. Став,
членом Всеукраїнської Академії Наук (академіком), оживив її надзвичайно
своїми багатими задумами та цікавими планами. При Академії розмістив
історичну секцію колишнього київського Українського наукового
Товариства, яке сам заснував і яке тепер увійшло в склад Академії. Тут
згуртував понад півтораста людей, що бажали працювати над історією
України, Під керівництвом Грушевського вийшли два збірники, один
присвячений Києву й околиці, другий – Чернігівщині. Готувався теж
окремий збірник, що мав дати історичні досліди про Галичину, Холмщину,
Закарпаття й Буковину. Для загальних історичних дослідів були призначені
“Науковий збірник”, журнал “За сто літ” і “Україна”. За якихось шість
років історична секція української Академії Наук випустила друком до 50
томів різних дуже вартісних праць і видань.

Грушевський вів і науково-дослідницьку кафедру історії України. Це був
наче історичний університет, де кілька професорів давали викладати з
історії України й загальної культури. Молоді дослідники-історики могли
здобувати тут наукову освіту. За кілька років з-під рук Грушевського
вийшов знову цілим ряд дуже гарних наукових сил.

Поза різною організаційною роботою академік Грушевський находив час
продовжувати свої власні наукові праці. У Києві закінчив він і видав
дев’ятий том великої “Історії України” – величезну книгу на 1000
сторінок. У цьому томі він закінчив історію Хмельниччини, найбільш
бурхливої доби в нашому минулому. Одночасно продовжував він історію
української літератури і довів її до п’ятого тому (до ХVІ століття).

Можна дивуватися, звідки знаходив Грушевський час Працював з ранку для
себе, з обіду і до пізнього вечора бував на засіданнях історичної
секції, ввечері, далеко за північ, – знову за своєю роботою в себе дома.
До того ж треба пам’ятати, що велика й тяжка державницька робота в 1917
– 1918 роках тяжко відбилась на його здоров’ї, підкосила його сили.
Грушевський не знав собі спочинку, працював і день і ніч, і інших тягнув
до праці. Під його руками росла українська наука. З радістю дивився
сивоволосий учений на свої успіхи. Тішився, що недаремно вернувся до
Києва, що знову міг послужити справі України.

Ще за життя академіка Михайла Грушевського було поціновано ту титанічну
працю на благо української науки і українського народу. Наприкінці 1920
року в Києві в актовому залі. Київського інституту народної освіти,
відбулись ювілейні святкування на честь 60 – річчя з дня народження та
40 – річчя наукової й науково-організаційної діяльності Михайла
Сергійовича Грушевського. Ця подія показала, який високий авторитет мав
наш батько історичної науки М. Грушевський серед наукових кіл і
громадськості цілого світу. На цьому святі виступили: президент
Української Академії наук Литинський, голова Львівського наукового
Товариства ім. Шевченка академік Студинський, представник Укрнауки тов.
Левицький, ректор Мінського університету Білорусії професор Пічета,
представник Литовського університету професор Іоні нас, голова Секції
наукових робітників тов. Баран, професор Осип Юрійович Гермайзе, голова
Київського виконкому тов. Любченко. 10 листопада І926 року урочисті
засідання па честь ювілею академіка М. Грушевського відбулися в Харкові,
Кам’янець-Подільському та Одесі. Привітання надійшли з усіх куточків
України і цілого світу. Привітання та телеграми надійшли також від
чужоземних установ і вчених із Амстердаму, Белграду, Берліну, Бухаресту,
Будапешту, Кембріджу, Лондону, Марселя. Парижу. Праги. Варшави.
Вашінгтону та інших міст планети. І представники радянської. влади брали
участь у цих ювілейних урочистостях, представники якої визнавали заслуги
Грушевського, але ж було в їх словах багато колючок, а то і зневажливих
слів: мовляв, Грушевський не робить такої науки, яка потрібна була
більшовицькій ідеології.

Що більшовики весь час так думали, стало зрозумілим декілька років
пізніше. Скрізь на Радянській Україні повіяло іншим духом, немов віджили
звички Російського царату, виросла, велика ворожнеча до українського
відродження. Почалася нагінка на українську інтелігенцію”, на українську
культуру, науку. Проти Грушевського почали явно виступати більшовицькі
історики. Закидали йому, що він у своїх творах проводить націоналістичні
думки, що не притримується обов’язкових їх приписів щодо розуміння
історії та історичних подій. Нарешті, сама більшовицька влада поклала
свою руку на діяльність Грушевського. Спочатку перестала давати гроші на
видавництва, почала переслідувати його співробітників і, нарешті,
розпустила історичну секцію з усіма її установами, що при ній існували.
Грушевський не мав уже ніякої змоги, ні можливості вести .наукову роботу
в Кисні.

З 1930 року почалися ще більші переслідування українських діячі», людей
науки и письменства. Гру шевському казали покинути Україну й він виїхав
до Москви, Тут він старався вести дальші історичні розсліди в
московських: архівах, де є дуже багато матеріалів до української
історії, тут продовжував він і свою історію української літератури. Ллє
йому ставало тут щораз гірше жити. Не було нормальних умов проживання,
тяжко було з продуктами харчування, та й здоров’я вже було не міцним.

На останньому році здоров’я Грушевського так погіршало, що дружина,
рятуючи його, вивезла восени на лікування до Кисловодська. Думала –
поможуть цілющі Кавказькі води. Здоров’я не покращилось, а гіршало.
Пробували рятувати його операцією, але даремно. 25 листопада 1934 року в
другій годині дня в Кисловодську Грушевський помер.

Тіло померлого перевезли до Києва і поклали в головному залі Української
Академії Наук. А 29 листопада 1934 року відбулися похорони. Ніби
насміхаючись, ті, що його вивезли з України, замучили, розпинались тепер
перед цілим світом, що ховають його за державний кошт» Похоронили нашого
великого історика й першого Президента Української держави на Байковому
кладовищі в Києві. З промовами на кладовищі виступили прецедент
Української Академії наук академік О.О. Богомолець та нарком освіти В.
Затонський (пізніше репресовані). На звістку про мученицьку смерть
одного з найбільших синів України ціла наша земля покрилася невимовним
смутком. Немає міста, немає села, де не пом’янули б його пам’яті. Він
для народу не вмер. Він живе й вічно житиме в серцях наших. Гарячі слова
його, неначе той Дніпро широкий, усе будуть литися, текти, будуть падати
глибоко в наші серця і ніби тим вогнем пектимуть холодні наші душі!

Бо він писав нам нашу історію і творив нам пашу історію. До числа
людей, які вели наш народ віками до омріяної свободи з повагою треба
віднести ім’я Михайла Грушевського.

Весь радянський період, життя і діяльність Грушевського, незаслужено
замовчувались і пін подавався, як український буржуазний історик, один з
головних лідерів українського буржуазно-націоналістична мого руху, 3
цього приводу хочу процитувати члена-кореспондента АН України голову
Наукового товариства імені Т.Г.Шевченка у Львові пана Олега Романіва:
“На М. Грушевського та його безсмертну спадщину було накладено таку
озвірілу культову анафему, що за своєю бузувірською осатанілістю могла
лише порівнятися з анафемою імперського православ’я супроти гетьмана
Івана Мазепи”.

Після довгих років незаслуженого замовчування, коли в очах багатьох
українців М. Грушевський залишався з міцно пришитим ярликом
“українського буржуазного націоналізму”, германофільства,
австрофільства, хохляцького і хуторянського псевдопатріотизму, сьогодні
великий син України повертається до нас.

Ми пізно, дуже пізно відкрили М. Грушевського і як історика, і як
політичного діяча, – писав недавно відомий історик Я.Р. Дашкевич.
Причина ясна деформація історії України, справжньої історії України.
Чимало істориків займалось цим багато десятків років. У такій
деформованій історії зникли правдиві пропорції між політичними і
культурними діячами, науковий аналіз їхньої діяльності підмінювали
стандартними, викованими майже навічно ярликами. Перебудова ще мало
торкнулася історичної науки на Україні. Забулась мудра латинська
приказка Historia est magtstra vitaе (Історія – вчителька життя). У нас
були фальшиві вчителі фальшивої історії, і це фальсифікувало наше життя.
Тепер ми поволі позбуваємося фальшивих уявлень також і про
М.Грушевського”.

Через усе своє життя М. Грушевський проніс палку любов до рідної землі.
Йому однаково були дорогі всі землі України: як Галичина і
Наддніпрянщина, так і Буковина й Закарпаття, він ніби вивищувався над
тими всіма незначними розбіжностями, що були, і єднав їх в одне ціле.
Так ще в 1917 році в листі до канадських українців М. Грушевський писав:
“Нарід наш висловив свою волю, щоб Україна була одна, Східна і Західня,
Наддніпрянська й Наддністрянська, оден край, і оден нарід, одно тіло й
душа, і нема що копирсатися в другорядних відмінах сих двох частин нашої
єдиної вітчизни, заподіяних неприхильними обставинами нашої історії –
треба підносити й скріпляти все те, що їх єднає та в’яже, а не те, що їх
ріжнить та ділить”.

Незаперечним звичайно є той факт, що Михайло Грушевський є однією з
головних постатей українського національного самоствердження в новітній
історії України, Неоцінима і немеркнуча його заслуга перед українським
народом. На величезному архівному матеріалі він показав безперервність
історії української нації, відкрив концепцію історичного її розвитку,
довів, що українці мають свою мову й своє власне пракоріння: “Так. ми –
Київська Русь, але разом з тим український народ, осібний народ, з своєю
осібною мовою, історією, письменством, культурою”.

Як вчений М.Грушевський підніс українську історіографію до світового
рівня.

Як громадський і політичний діяч став головою Центральної Ради і першим
Президентом Української Народної Республіки.

Як автол унікальної десятитомної “Історії України – Руси” – створив
історичну Біблію українського народу, чим поклав могутні підвалини для
його національно-державницького відродження.

Михайло Грушевський сягнув далі всіх своїх попередників – він перший
історик, який досліджував історичне минуле всіх .українських земель.

Великий українець був скромною, порядною людиною і водночас
інтелектуальним трударем, який підготував і опублікував біля 2000
оригінальних праць не тільки з історії України і світу, а й також з
української літератури, соціології, етнографії, фольклору та інших
галузей знань.

Наприкінці 1991 року Україна та міжнародна громадськість широко
відзначили 125-річчя з дня народження Михайла Сергійовича Грушевського.
Знаменна подія відіграла важливе значення в справі остаточної
реабілітації й справедливого поцінування в нас видатної ролі та воістину
золотої спадщини цієї всесвітньовідомої особистості.

В наші дні Грушевський повертається до нас у пам’ятниках, назвах
освітніх установ, вулиць, майданів. У багатьох куточках світу
започатковано асоціації, створено видавничі й наукові фонди
Грушевського. Діють виставки та експозиції, присвячені видатному
діячеві. Встановлено премії, стипендії, що носять його ім’я, а Науковим
товариством їм. Т.Г. Шевченка у Львові – дуже престижну відзнаку:
почесну медаль М. Грушевського.

У видавництві “Наукова думка” розпочався випуск десятитомної “Історії
України – Руси” – вершини наукового доробку ювіляра. Хочеться вірити, що
не за горами той час, коли Грушевський буде в серці і думці кожного
українця.

Адже Михайло Сергійович Грушевський поклав все своє життя на вівтар
справи українського національного відродження, створення незалежної
Української держави. Доки жива Україна – житиме з нею в наших серцях
талановитий і самовідданий її син – Михайло Грушевський.

Список використаної літератури

Великий Українець (матеріали з життя та діяльності М.С.Грушевського).
Київ, “Веселка”, 1992.

Володимир Кубійович, Енциклопедія українознавства. Львів, “Молоде
життя”, 1993.

Українська Радянська Енциклопедія, т. 3, Київ, 1979.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020