.

Криза колоніалізму і її розпад (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
33 29723
Скачать документ

Курсова робота

Криза колоніалізму і її розпад

План.

Вступ.

Криза колоніалізму на початку ХХ ст.

Остаточна ліквідація колоніальної системи після ІІ Світової війни та

утворення незалежних держав.

Основні чинники розпаду колоніальних імперій в другій половині

ХХ століття.

Перша хвиля деколонізації.

Друга хвиля деколонізації.

Бандунзька конференція країн Азії та Африки.

Становлення ідеології та практики Руху неприєднання.

5. Третя хвиля деколонізації.

Наслідки розпаду колоніальної системи. «Третій світ» та становлення

руху афро-азіатської солідарності.

Суспільно-політичні особливості наслідків колоніальної системи.

Таблиця проголошення незалежності країн Азії та Африки.

Висновки.

Список використаних джерел і літератури.

Вступ.

Колоніалізм має дуже чітке, негативне емоційно-політичне
забарвлення й досить невизначений науковий зміст.
Колоніалізмом позначають як експансію групи розвинених
капіталістичних держав, що здійснюють певний територіальний розділ
усього іншого світу, так і всю систему економічних, політичних,
ідеологічних відносин між метрополіями й колоніями.

Колоніальна система протягом століть залищалася однією з
найістотніших структурних одиниць світової політики. Проте, в світлі
нових глобальних геополітичних реалій ХХ століття ця модель вичерпала
себе і до середини XX ст. економічна і політична неспроможність
колоніальної системи

виявилася остаточно.

Уже на початку XX століття система прямого колоніального
підпорядкування вичерпала свої можливості. У міжвоєнний період і в
роки другої світової війни ряд держав Сходу домоглися скасування
нерівноправних угод і визнання їхньої незалежності (Афганістан, Іран,
Туреччина, Китай).

Після війни розпад колоніальної системи різко прискорився. Процес
деколонізації умовно поділяють на три етапи (три хвилі):

– перший (з 1945 р. до середини 50-х років) – визволення від
колоніальної залежності країн Азії;

– другий (з середини 50-х років до середини 60-х) – поява незалежних
держав в Північній та Тропічній Африці;

– третій (з 1975 р. до 1990 р.) – завершення деколонізації Півдня
Африки.

Таким чином, катастрофа колоніальної системи стала однією з
найбільших подій післявоєнного часу й XX століття в цілому. Спроба
визначити і проаналізувати ії чинники, хід та наслідки і буде зроблена в
даній роботі.

1. Криза колоніалізму на початку ХХ ст.

Криза колоніальної системи почалася після першої світової війни.
Уже в 1918-1923 рр. у ряді країн Азії й Арабського Сходу (Індонезії,
Індії, Ірані, Іраку й ін.) відбулися потужні народні виступи. У
більшості колоній керівництво визвольним рухом взяла у свої руки
національна буржуазія, а іноді й нечисленна інтелігенція, що створили
свої політичні організації, які очолили боротьбу за політичну
самостійність. Так, в Індії ще в 1885 р. була утворена партія
Національний конгрес, в Індонезії в 1927 р. виникла Національна
партія, у Тунісі в 1934 р. була створена лівонаціоналістична партія
Новий Дустур.

Національно-визвольний рух змусив правлячі кола метрополій внести
деякі зміни у форми й методи колоніального керування. Однак на даному
етапі вони обмежилися, по суті, лише розширенням представництва місцевих
жителів в органах колоніальної адміністрації. Колоніальні конституції
Індії 1919 і 1935 р., Бірми 1935 р. і Цейлону 1931 р. передбачали,
зокрема, створення центральних і провінційних рад. В 20-х рр. була
створена Народна рада (Фольксраат) у Голландській Індонезії й
консультативні асамблеї в країнах Французького Індокитаю. Всі ці
місцеві представницькі органи не мали реальну владу, а виконували
дорадчі функції при губернаторах, що очолювали колоніальну
адміністрацію.

Найбільше чітко кризові явища виявилися на даному етапі усередині
самої великої колоніальної імперії – Британської. Англо-афганський
договір

1921 р. Закріпив незалежність Афганістану, були формально декларовані
суверенітет Єгипту (1922 р.) і Іраку (1930 р.). У результаті війни за
незалежність 1919-1921 рр. статус домініону завоювала Ірландія. Однак
майже вся територія ірландської провінції Ольстер за назвою Північна
Ірландія залишилася в складі британської держави.

Що стосується домініонів (Канади, Австралії, Новій Зеландії й ін.),
те протягом 20-х рр. вони поступово домоглися визнання повної
зовнішньополітичної самостійності. Імперська конференція 1926 р.
декларувала, що Англія й домініони являють собою “автономні

державні одиниці усередині Британської імперії, рівні по статусі, ні в
якому відношенні не підлеглі одна іншій в якому б то не було сенсі в їх
внутрішніх і іноземних справах, хоча й об’єднані загальним підданством
і вільно об’єднаних в якості членів Британської співдружності націй”. В
1931 р. був прийнятий Вестмінстерський статут, що закріпив права
домініонів і став своєрідною конституцією Британської співдружності.
Статут проголошував вільний союз членів Британської співдружності
націй, об’єднаних “загальною вірністю короні”. Відтепер дія законів,
прийнятих британським парламентом, не могла поширюватися на
домініони інакше як з їхньої згоди.

Ніякі закони, прийняті парламентами домініонів, не могли вважатися
недійсними під приводом протиріччя англійському законодавству.
Парламенти домініонів на своїй території могли скасовувати й
змінювати будь-який британський закон, указ або постанову в тій мірі,
у якій вони були частиною права домініону. У статуті проголошувалося
також, що парламенти домініонів можуть самостійно вирішувати питання
зовнішньої політики. Генерал-губернатор у домініонах відтепер
призначався короною за порадою уряду домініону й став грати в системі
вищих органів домініонів таку ж роль, яку відіграє монарх у самій
Великобританії.

Незважаючи на те, що причини падіння колоніального панування
були

своєрідними для кожної країни, можна виділити ряд загальних
причин,

характерних для всіх колишніх колоній. Це, насамперед
посилення

невдоволення колоніальним режимом, викликане ростом податків,
ввозом іноземних товарів, вивозом продовольства й сировини,
дискримінацією місцевого населення в повсякденному житті, у сфері
освіти, при прийманні на роботу. У порівняно розвинених країнах Азії
підсилилося протиріччя між іноземним капіталом і національним
сектором, що зміцнів за роки війни. Всі це призвело до формування
антиколоніального союзу основних соціальних прошарків: селянства,
дрібнобуржуазних прошарків міста, національної буржуазії, робітників,
інтелігенції.

Однак далеко не завжди учасники руху протесту висували вимоги

незалежності. Важлива роль в об’єднанні всіх антиколоніальних сил
під

прапором національного звільнення належала місцевій інтелігенції.

Позбавлена можливості застосовувати свої знання на
батьківщині, загостренно сприймаюче нерівноправне положення своїх
країн, знайома з життям західного світу, вона зуміла переконати
населення в тім, що тільки незалежність є засобом подолання
відсталості й гарантією

входження у світове співтовариство на рівноправній основі.
Заслуга

інтелігенції складається ще в тім, що її пропаганда сприяла
зародженню національної самосвідомості й росту почуття
національної

гордості. Саме інтелігенція створила національні політичні партії,
що користувалися до кінця другої світової війни авторитетом серед
всіх шарів населення. Тим самим антиколоніальний рух одержав
ідеологію й програму боротьби й мав у своєму розпорядженні структури,
здатними її очолити.

2. Остаточна ліквідація колоніальної системи після ІІ Світової
війни та утворення незалежних держав.

До другої світової війни колоніальні володіння займали приблизно
третину земної суші В колоніях та на підмандатних територіях проживало
близько одної третини населення Землі, ще одна його третина припадала на
напівколоніальні країни.

По закінченні другої світової війни розпочався процес деколонізації,
який тривав кілька десятиріч та спричинився до ліквідації колоніальних
імперій.

Новий підйом національно-визвольного руху відбувся в післявоєнні
десятиріччя. Саме в післявоєнний період криза колоніальної системи
переросла у її остаточний розпад.

2.1 Основними чинниками розпаду колоніальних імперій в другій половині
ХХ століття стали :

Поразка в другій світовій війні Німеччини, Італії та Японії й утрата
ними своїх колоніальних володінь.

Значне ослаблення колоніальних імперій Великої Британії, Франції,
Голландії та Бельгії.

3. Розвиток національно-визвольного руху, підвищення національної
самосвідомості, економічне зростання в колоніях під час другої світової
війни.

4. Здобуття деякими колоніями, безпосередньо втягнутими в другу світову
війну, досвіду збройної боротьби.

До Статуту ООН були включені положення про рівноправ’я та
самовизначення народів. Мандатну систему Ліги Націй заступила опіка ООН,
яка мала метою створення умов для надання незалежності підлеглим
територіям.

Ступінь антиколоніальної активності, піднесення
національно-визвольного руху в різних частинах світу був неоднаковим:
він зумовлювався рівнем розвитку народів, що їх населяли, та їхньої
політичної свідомості.

3. Перша хвиля деколонізації.

Підйому визвольного руху сприяв розгром фашистського блоку. Свій
вплив зробив зміцнення авторитету СРСР і створення
соціалістичного табору, що підтримує національні рухи, як в
політичному, так і при необхідності у військово-економічному відношенні.

Переважно деколонізація пройшла порівняно мирно (більшість
британських колоній і африканських володінь Франції). Однак у ряді
країн

боротьба за незалежність придбала вигляд або таких, що швидко
припинилися (Індонезія), або тривалий і кривавих (Індокитай,
Алжир) бойових дій.

Це відносна легкість здобуття незалежності пояснювалася
зміною ставлень до колоній з боку метрополій. Збереження
колоніальних порядків у міру посилення визвольного руху вимагало все
більших витрат, що позбавляло метрополії, і без того ослаблені війною,
засобів, необхідних для внутрішнього розвитку. Колоніальним державам
не вдалося одержати підтримку США, що прагнуть одержати доступ
на ринки колоній і залучити на свою сторону країни, що звільнилися, а
тому активно виступали за деколонізацію. Військово-політичне
панування ставало усе більш марним і обтяжливо дорогим. Практика
показувала, що у виграші виявляються країни, що роблять упор на
внутрішній розвиток.

Інтеграція в Європі ставала більше вигідною, ніж збереження зв’язків
з колоніями. Все це сприяло поступовому подоланню «імперського
комплексу» в свідомості, як політиків, так і населення метрополій.

Однак деколонізація породила й ряд проблем. Одна з них –
проблема

кордонів, що часто повторює лінії колоніальних володінь (87% державних

кордонів в Африці й 45% -в Азії). Це стало джерелом
постійної напруженості й міждержавних конфліктів.

Великою внутрішньою проблемою багатьох молодих держав стало
об’єднання у їхньому складі народів з різними мовами, культурою
й релігією, що, природно, призвело до внутрішніх протиріч (Ефіопія,
Нігерія, Судан, Чад). В Індії така неоднорідність породила в 1947 році
розкол країни на дві частини по релігійній ознаці: мусульманський
Пакистан і індуїстський Індійський союз.

Здобуття незалежності дозволило колишнім колоніям стати
суб’єктами

світової політики, вступити в ООН. Однак політична незалежність ще не
гарантувала повну самостійність молодих держав. Низький рівень
економічного розвитку більшості країн, що звільнилися, змусив їх піти
на співробітництво з розвиненими державами, у тому числі й з колишніми
метрополіями, що в остаточному підсумку сприяло трансформації
колоніалізму в неоколоніалізм – новий вид залежності, при якому
на зміну прямому політичному підпорядкуванню приходять фінансові,
економічні й інші засоби контролю з боку домінуючик держав.

Розпад колоніальних імперій розпочався на азійському континенті.
Азійські народи більшою мірою, ніж інші залежні народи, виявилися
втягнутими до прямої участі в другій світовій війні, в тому числі в
лавах Опору, що допомогло створити в Індокитаї, Бірмі, на Філіппінах та
в Індонезії масові народні армії. В Індії колонізатори самі надали зброю
численним індійцям, мобілізованим для участі у війні з Японією та
Німеччиною. Це не могло минутися безслідно з огляду на історію
визвольної боротьби індійського народу. Схожі процеси відбувалися й на
Близькому Сході.

Слід урахувати й те, що істотно змінилися патріархальні
соціально-економічні структури країн Азії, набули розвитку
капіталістичні виробничі відносини, з’явилися пролетаріат та національна
буржуазія, які були заінтересовані, хоч і з різних причин, у ліквідації
системи колоніальної та напівколоніальної залежності.

Головні події на континенті розгорнулися в перше повоєнне десятиріччя.
Першими проголосили незалежність країни Близького Сходу й
Південно-Східної Азії.

Складні процеси відбувалися у Французькому Індокитаї. 2 вересня 1945 р.
проголосила незалежність Демократична Республіка В’єтнам. Але Франція
зробила спробу відновити там колоніальний режим. Цс призвело до війни за
незалежність. У березні 1949 р. Франція надала незалежність В ‘єтнаму, в
1953 р. — Кампучії та Лаосу, в 1957 р. —Малайзіїї.

На Близькому Сході розпочався крах мандатної системи. Великобританія
мусила в 1946 р. погодитися на незалежність Йорданії. Ще під час другої
світової війни (в 1941 р.) була формально проголошена незалежність Сірії
та Лівану — підмандатних територій Франції, але фактично вони стали
незалежними в 1946 р. після виведення французьких збройних сил.

Боротьбу індійського народу за незалежність очолив утворений ще в 1885
р. Індійський національний конгрес.

У 1947 р. Індія отримала статус домініону. В країні поширилися масові
індо-мусульманські сутички. Великобританія запропонувала «план
Маунтбеттена», який передбачав поділ країни. В серпні 1947р. утворилися
незалежні Пакистан і Індійський Союз.

Поразка Японії надихнула на визвольну боротьбу народи Індокитаю,
Бірми, Малайї, Індонезії, які проголосили свою незалежність, щойно стало
відомо про розгром Японії. Радянська Армія, ліквідувавши квантунське
угруповання японських військ, допомогла Китаю вигнати японських
окупантів. У 1948 р. Великобританія надала незалежність Цейлону. В тому
самому році проголосили незалежність дві корейські держави.

4 липня 1946 р. США визнали незалежність Філіппін, 4 січня 1948р.
проголосила незалежність Бірма.

Індонезія протягом трьох століть була колонією Голландії та
Португалії. За років другої світової війни її окупувала Японія. Після
капітуляції Японії в серпні 1945 р. Індонезія проголосила незалежність.

Під приводом роззброєння залишків японської армії Голландія і
Великобританія восени 1945 р. розпочали в Індонезії інтервенцію. Але
Великобританія вже на початку 1946 р. вивела свої війська.

Після безуспішних спроб воєнними засобами зберегти свій колоніальний
режим в Івдонезії Голландія надала їй незалежність та вивела свої
війська. В серпні—листопаді 1949 р. було досягнуто домовленість про
визнання Голландією суверенітету Республіки Сполучених Штатів Індонезії
та про входження її до складу Нідерландсько-Індонезійського Союзу на
чолі з голландською королевою.

15 червня 1950 р. Індонезія офіційно проголосила себе унітарною
республікою, а за кілька років (у квітні 1956 р.) розірвала всі договори
конференції «круглого столу». У вересні 1950р. Індонезія стала членом
ООН. До середини 50-х років майже вся Азія, за винятком кількох
територій, визволилася від колоніальної залежності. На цей час територія
колоніальних володінь зменшилася майже вдвоє порівняно з довоєнним
часом.

4. Друга хвиля деколонізації.

З середини 50-х років розпочався новий етап розпаду колоніальних
систем.

Одну з найважливіших особливостей нового етапу становило те, що розпад
колоніальних систем наближався до вирішальної стадії. Процес ліквідації
цих систем набрав глобального характеру. Національно-визвольна боротьба
була спрямована не лише проти тієї чи іншої колоніальної держави, а
проти колоніальної системи в цілому.

Підсумком цього етапу став крах колоніальних систем в Африці. Слід
зазначити, що процес деколонізації розпочався тут раніше, відразу після
закінчення другої світової війни.

Африканський континент було поділено між різними європейськими
державами. Відсталість та роз’єднаність африканських народностей,
відсутність чіткої класової диференціації та незрілість політичного
руху, здавалося, давали колонізаторам підстави для сподівань на довгі
роки неподільного панування.

Але африканці думали інакше. Африка зробила чималий внесок у справу
перемоги над фашизмом, і це допомогло її народам усвідомити свою силу.
За приблизними розрахунками, близько 1 млн африканців було мобілізовано
в армії союзників та близько 2 млн обслуговували діючі війська. Зросла
роль африканської інтелігенції, з середовища якої вийшло багато борців
за свободу Африки: Кваме Нкрума, Джомо Кеніата, Ахмед Секу Туре, Патріс
Лумумба іа ін.

Реальною політичною силою на континенті став панафриканський рух. У
зверненні П’ятого панафриканського конгресу (Манчестер, жовтень 1945
р.), що зібрав представників різних партій, профспілок, національних
організацій з усіх кінців Африки, було проголошено: «Усі колонії мають
бути вільними від закордонного контролю, як політичного, так і
економічного».

У 1947—1948 рр. відбулося велике антиколоніальне повстання на
Мадагаскарі. Його очолила партія «Демократичний рух за мальгашське
відродження», створена в 1946 р. на базі широкого об’єднання різних
верств населення. Франція відповіла масовими репресіями. Воєнні дії
охопили п’яту частину території острова з населенням близько 1 млн. У
ході придушення повстання було вбито понад 100 тис. мальгашів, близько
20 тис. активістів р’уху ув’язнено. Проте ця героїчна боротьба
позначилася на долі континенту.

В 1952 р. проти англійських колонізаторів повстав народ Кенії. Це
повстання, що дістало назву «мау-мау», набрало характеру своєрідної
селянської війни й тривало понад чотири роки. Базою для повстанців
слугували непролазні джунглі. Під час придушення повстання англійські
війська вбили понад 11 тис. африканців, понад 60 тис. були ув’язнені в
тюрмах та концтаборах. В організації повстання колонізатори звинуватили
Спілку африканців Кенії, створену 1946 р. Спілку заборонили, а її
лідерів заарештували. Серед них був і Джомо Кеніата — майбутній перший
президент незалежної Кенії.

У різних районах Африки прокотилися численні страйки, які мали не
тільки економічний, а й політичний характер. Загальний страйк портових
робітників у Матаді (Бельгійське Конго) в 1945 р. вилився у збройну
сутичку з поліцією та військами. В Алжирі в травні 1945 р. жертвами
розправ із хвилею виступів стали 45 тис. алжирців. Масові заворушення на
континенті мали місце й пізніше. В Аккрі (Золотий Берег — тепер Гана) в
лютому 1948 р. англійська поліція розстріляла демонстрацію,
організовану спілкою ветеранів війни. Сумний підсумок репресій: 29
убитих та понад 200 поранених. У Нігерії в листопаді 1949 р. під час
розстрілу африканських шахтарів, що страйкували в місті Енугу, було
вбито 18 та поранено 31 особу.

Африканський національно-визвольний рух набирав дедалі зріліших форм.
Постали політичні партії, що очолили боротьбу за незалежність: «Народна
партія конвенту» в Золотому Березі під проводом Кваме Вкруми,
«Національна рада Нігерії та Камеруну» під керівництвом видатного
політичного діяча Б. Азіківе, «Демократичний рух Африки», що розгорнув
свою діяльність у більшості французьких колоній, та інші організації.
їхня діяльність поступово підривала позиції колонізаторів.

В Африці активізувався арабський національно-визвольний рух.

У повоєнний період Лівія стала першою державою на африканському
континенті, яка здобула незалежність, У 1950 р. ООН прийняла рішення про
надання їй незалежності. У грудні 1951 р. Лівію було проголошено
незалежним королівством.

У 1956 р. здобули незалежність Марокко та Туніс, у 1958 р. —Гвінея. В
1954 р. розпочалася визвольна війна в Алжирі, яка завершилася 1962 р.
Під час референдуму 99 % алжирців проголосували за незалежність. У 1962
р. була проголошена Алжирська Народна Демократична Республіка. Франція
мусила визнати незалежність Алжиру. Визволення Алжиру спричинило
цілковитий розпад Французької колоніальної імперії.

Проголошення незалежності Судану в 1956 р. відбулося на хвилі
повоєнної антиколоніальної боротьби. Доля Судану значною мірою пов’язана
з долею арабського, в тому числі єгипетського, національно-визвольного
руху. В 1899 р. під час колоніального поділу Африки Судан формально
отримав статус англо-єгипетського кондомініуму (спільне керівництво), а
фактично став британською колонією.

Антиколоніальний рух у Єгипті дістав відгук у Судані У 1951 р.
парламент Єгипту денонсував угоду 1899 р. та проголосив Судан частиною
Єгипту. Англія не визнала цього рішення, посилила свою військову
присутність у Судані, проте, не покладаючись на воєнне вирішення
проблеми, зробила ставку на суданський сепаратизм. Слід зазначити, що
половину населення країни

становлять араби, що мешкають на півночі, па кордоні з Єгиптом, а
південна частина країни заселена африканцями з числа негритянських
етнічних спільнот. Це є істотним фактором політичної нестабільності.

В 1955 р. Установчі збори Судану ухвалили рішення про проголошення
незалежності, а в 1956р. було проголошено незалежність Судану.

Характерну особливість розвитку національно-визвольного руху в цей
період становило те, що з локально відокремлених рухів він переріс у
глобальний, поширився на всі основні райони колоніальних імперій. З
півдня хвиля національно-визвольного руху посунулася на північ та
прокотилася потім по Західній, Центральній та Східній Африці.

Розпад колоніальних імперій супроводжувався як веденням у ряді країн (в
Алжирі, Анголі, Індонезії, Індокитаї, Малайї) колоніальних воїн, так і
спробами зберегти політичну залежність колоній у нових юридичних формах.
Великобританія використовувала в цих цілях форму співдружності, значно
його видозмінивши. Членами Співдружності (офіційна назва об’єднання з
1948 р.) поряд з Великобританією й “старими” домініонами могли тепер
стати колишні колонії, що одержали статус домініону, і навіть нові
республіки. Однак зв’язки усередині Співдружності продовжували неухильно
слабшати.

В 1948 р. Ірландія відкинула статус домініону, проголосила себе
республікою, і вийшла зі Співдружності; згодом спеціальним британським
законом було скасовано й саме поняття домініону. Індія й Шрі Ланка,
які прийняли республіканські конституції в 50-х рр., залишилися в
Співдружності, однак перестали брати участь у нарадах з питань
оборони. У результаті цього єдина система оборони Співдружності стала
розпадатися, хоча сама Співдружність і в цей час поєднує майже 50
держав.

P

?

?

ae

ae

RV0

P

?

e

R?2

?0

L

??

“ким урядом губернатора, що мав право дострокового розпуску місцевої
асамблеї (ради) і право вето відносно її рішень. ” Територіями й
державами, що приєдналися ” були французькі протекторати.

Конституція Франції 1958 р. передбачала новий варіант об’єднання –
так зване Співтовариство, куди ввійшли 17 африканських колоній, що
одержали місцеву автономію. Інші території зберегли колишній статус.

Стаття 77 Конституції проголошувала самоврядування й “вільне
розпорядження власними справами” держав, що входять у
Співтовариство. Разом з тим, згідно ст. 78, з компетенції окремих
членів Співтовариства були вилучені зовнішня політика, оборона,
грошова система й деякі інші найважливіші області державного життя.
Президент Франції, що був і президентом Співтовариства, був
представлений у кожній державі Співтовариства верховним комісаром, що
спостерігав за діяльністю місцевої адміністрації. У Конституції
передбачалася можливість зміни статусу держави – члена Співтовариства на
підставі рішення законодавчих зборів цієї держави з наступним
підтвердженням такого рішення на місцевому референдумі. З дотриманням
цих умов держава – член Співтовариства могла стати незалежною і вийти з
об’єднання. Однак в 1958 р. тільки в Гвінеї вдалося на референдумі
домогтися відхилення Конституції 1958 р. і завоювання незалежність
мирним шляхом.

4.1 Бандунзька конференція країн Азії та Африки.

Здобуття реальної політичної незалежності країнами Азії іі Африки
перетворило їх на рівноправних суб’єктів міжнародних відносин. Кожна з
них отримала можливість вибору шляхів розвитку.

28—24 квітня 1955 р. в Бандунзі (Індонезія) з ініціативи Індонезії,
Бірми, Індії, Пакистану та Цейлону відбулася конференція, в якій взяли
участь 29 країн та територій Азії й Африки, зокрема КНР і Японія. Азію
представляли 23 делегації, Африку — 6.

Той факт, що учасниками конференції були як соціалістичні країни —
ДРВ і КНР, так і країни, що входили у військово-політичні блоки з
країнами Заходу — Пакистан, Туреччина, Таїланд, Ірак, зумовив значні
розбіжності в позиціях сторін.

Головна увага на конференції приділялась розробці практичної програми
мирного співіснування та незалежного розвитку країн Азії й Африки,
подальшій боротьбі проти колоніалізму.

Заключне комюніке містило «Декларацію щодо сприяння загальному миру й
співробітництву» .

Узгодженою платформою конференції, як це зафіксовано в ЇЇ заключному
комюніке, стали антиколоніалізм і антиімперіалізм. У комюніке дістала
відображення й ідея мирного співіснування держав, що належать до різних
систем, були сформульовані 10 принципів мирного співіснування.

Ці принципи конкретизували ідеї п’яти принципів мирного співіснування
(«папча шила» —п’ять принципів), проголошених раніше в преамбулі угоди
між КНР та Індією про торгівлю і зв’язки Тибетського району Китаю з
Індією. Вони передбачали:

1) взаємну повагу до територіальної цілісності і суверенітету;

2) ненапад;

3) невтручання у внутрішні справи;

4) рівноправність і взаємну вигідність;

5) мирне співіснування.

До 10 принципів мирного співіснування ввійшли:

1) повага до основних прав людини, а також цілей за принципів Статуту
ООН;

2) повага до суверенітету та територіальної цілісносц всіх країн;

3) визнання рівноправності всіх рас і націй, великих і малих;

4) утримання від Інтервенції й втручання у внутрішні справи Інших
країн;

5) повага до права кожної країни на індивідуальну чи колективну оборону
згідно зі Статутом ООН;

6) утримання від використання угод щодо колективної оборони в інтересах
якоїсь із великих держав і від тиску на інші країни;

7) утримання від агресії проти територіальної цілісності або політичної
незалежності будь-якої країни;

8) врегулювання всіх міжнародних спорів мирним шляхом;

9) сприяння взаємним інтересам і ствробітництву;

10) повага до справедливості й дотримання міжнародних зобов’язань.

Бандунзька конференція мала велике міжнародне значення. По-перше,
вона свідчила про зміцнення незалежного зовнішньополітичного курсу
країн, що визволилися. По-друге, її рішення сприяли як подальшому
розвиткові національно-визвольного руху, так і утвердженню в міжнародних
відносинах принципу мирного співіснуваїшя. Нарешті, кошреренція заклала
засади Руху неприєднання — нового напряму у світовій політиці.

Подальші міжнародні конференції 50-х років за участю країн, що
визволилися, (Конференція солідарності народів Азії й Африки в Каїрі
1957 р.; Конференція незалежних країн Африки в Аккрі 1958 р.;
Конференція народів Африки в Тунісі 1958 р. та Ін.) доповнили, розширили
й уточнили принципи мирного співіснування, зробивши їх важливим
елементом міжнародного спілкування.

4.2 Становлення ідеології та практики Руху неприєднання.

Конфлікт між великими державами, а також їхні спроби втягнути в
глобальне протистояння країни Азії, Африки й Латинської Америки
підштовхнули велику групу видатних діячів держав, у тому числі тих, які
нещодавно визволилися від колоніальної залежності, зайняти позицію
неучасті у військово-політичних блоках, відсторонитися від конфліктів
провідних держав світу.

Вперше термін «Рух неприєднання» було використано в документах ІІІ-ої
конференції країн, що не приєдналися (Лусака, 1970 р.). Формуванню Руху
неприєднання передувало зародження доктрини неприєднання на межі 40-х і
50-х років та вибір політики неприєднання більшістю країн, що
визволилися, наприкінці 50-х — на початку 60-х років. Започаткував
ідеологію Руху неприєднання Д Неру.

З ініціативи прем’єр-міністра Індії Д. Перу, президента Югославії Й.
Броз Тіто, президента Єгипту Г. А. Насера, керівників Індонезії й Гани
та інших держав у вересні 1961 р. в Белграді відбулася конференція 25
глав урядів, що поклала початок Рухові неприєднання. Її організаторами
стали Югославія, Єгипет, Індія, Індонезія та Афганістан. Учасники Руху,
більшість яких вважала, що СІІІА і СРСР нєсуть ріпну відповідальність за
міжнародну напруженість і гонку озброєнь, проголосили неприєднання до
військово-політичних блоків, підтримали боротьбу народів проти
колоніалізму, за незалежність, за ліквідацію економічної нерівності у
світі, за мирне співіснування.

З 1981 р. І вересня святкується як День Руху неприєднання.

Своєрідність організаційного боку діяльності Руху неприєднання полягає в
тому, що пін функціонує без Статуту, тобто немає основоположного
документа, який визначав би його мету, завдання та структуру,
регламентував функції його органів.

Головні програмні документи Руху неприєднання приймаються на
конференціях глав держав та урядів, що проводяться регулярно (Белград —
1961 р., Каїр — 1964 р,, Лусака — 1970 р., Алжир — 1973 р., Коломбо —
1976 р., Гавана — 1979 р..). Країна, в якій проводиться конференція у
верхах, стає країною-координатором, а її керівник — головою руху.
Країна-координатор і керівник Руху неприєднання забезпечують підготовку
його форумів та документів. Для обговорення актуальних проблем
проводяться конфереіщії міністрів закордонних справ.

Документи Руху неприєднання ухвалюються на основі консенсусу й мають
рекомендаційний характер.

Отже, цілі та принципи Руху неприєднання зафіксовані в програмних
документах його форумів. Це — боротьба проти імперіалізму, колоніалізму
й неоколоніалізму, апартеїду, расизму та всіх форм гегемонізму іі
експансіонізму, за мирне співіснування держав, розрядку міжнародної
напруженості, припинення гонки озброєнь, за перебудову світових
економічних відносин, за новий міжнародний інформаційний порядок.

5. Третя хвиля деколонізації.

Завершальним «акордом» деколонізації стало визволення від
колоніальної залежності решти народів тропічної Африки наприкінці 60 –
70 років ХХ століття. На руїнах колоніальних імперій Великобританії,
Франції, Бельгії і Португалії виникло близько 40 незалежних держав.
Метрополії передали владу еліті цих країн, зберігши з ними політичні і
економічні зв’язки.

В 70-80 роки зазнала краху остання португальська колоніальна імперія.
Визволилися Ангола й Мозамбік, після цього припинили своє існування
колоніальні режими на більшості островів Атлантичного, Індійського та
Тихого океанів. Здобуття незалежності Намібією в березні 1990р.
завершило цей глобальний процес ліквідації колоніалізму.

Було ліквідовано режим апартеїду в ПАР, в 1994 р. там була прийнята
тимчасова Конституція. На початку 90-х рр. у країнах Африки прийнято
більше 30 нових конституцій, що передбачають поділ влади, існування
декількох партій, юридичні гарантії прав людини.

Однак ситуація в багатьох країнах продовжує залишатися нестабільною,
нові інститути не можуть зміцнитися, діють найчастіше неефективно. У
меншому масштабі зазначені зміни торкнулися країни Азії, хоча в деяких з
них були ліквідовані авторитарні режими (Філіппіни, Південна Корея й
ін.).

6. Наслідки розпаду колоніальної системи.

«Третій світ». Становлення руху афро-азіатської солідарності.

Нові самостійні держави, що постали на територіях колишніх
колоніальних імперій, разом з іншими економічно малорозвинутими країнами
Азії, Африки та Південної Америки утворили «третій світ».

Цілісність та специфіку країн «третього світу» визначав цілий
комплекс чинників. Вони мали багато спільного: низький рівень
економічного розвитку; особливе місце в системі світового господарства;
багатоукладну економіку; наявність гострих економічних, демографічних,
соціокультурних проблем, шляхи рішення яких ще не були знайдені.
Водночас існували й чинники, що роз’єднували ці країни: нерівномірність
соціально-економічного розвитку, поляризація орієнтацій у міждержавних
відносинах тощо.

Національно-визвольний рух у цей час вирізнявся розвитком та
зміцненням внутрішньої згуртованості.

Зовнішньополітична діяльність афро-азіатських держав спрямовувалася
на збереження і зміцнення міжнародного миру та безпеки, подолання
колоніалізму, расизму в усіх формах і виявах, розвиток взаємного
співробітництва. Зовнішньополітична активність молодих суверенних держав
діставала відображення в міжнародних актах, прийнятих самостійно або
спільно з іншими державами.

Функція підтримання миру й міжнародної безпеки була одним із
найважливіших аспектів зовнішньополітичної діяльності афро-азіатських
країн. Ця функція охоплювала такі питання, як загальне й цілковите
роззброєння (ліквідація іноземних військових баз, виведення іноземних
військ), заборона застосування атомної зброї й проведення ядерних
випробувань, мирне розв’язання міждержавних конфліктів тощо.

Боротьба афро-азіатських країн за загальне й цілковите роззброєння та
суворий міжнародний контроль за озброєннями мала на меті не лише
збереження миру, а й вивільнення в разі роззброєння значних коштів і
ресурсів для подолання голоду, злиднів, неосвіченості й рабства на
Землі. На сесіях Генеральної Асамблеї ООН, у Комітеті ООН з роззброєння
та в інших її органах представники країн Азії й Африки брали активну
участь в обговоренні питань роззброєння, підкреслювали свою
заінтересованість у їх невідкладному розв’язанні, часто виступали з
конструктивними пропозиціями.

Об’єктивні потреби незалежного розвитку змусили уряди національних
держав Азії й Африки докласти зусиль до ліквідації іноземних військових
баз. Це питання і розглядалося на Бандунзькій конференції 29
афро-азіатських держав.

Таким чином, позиції миролюбних сил в Азії й Африці значно зміцнилися
після краху колоніальних систем.

Розвиток національно-визвольного руху в країнах Азії й Африки
поставив на порядок денний утворення міжнародної організації з метою
об’єднання їхніх зусиль на світовій арені.

У квітні 1955 р. в Делі відбулася конференція представників
громадсько-політичних організацій 14 азіатських країн. Конференція
утворила Міжнародний комітет солідарності народів азіатського континенту
й закликала до утворення національних комітетів солідарності. До цього
руху приєдналися громадсько-політичні організації африканських країн.

Перша конференція солідарності народів Азії й Африки проходила в
Каїрі в грудні 1957 р. В ній брали участь представники політичних
партій, громадських рухів, національно-визвольних рухів, національних
комітетів солідарності більш ніж 20 країн Азії й Африки. Вони виступили
ініціаторами створення Організації солідарності народів Азії й Африки
(ОСНАА).

В багатьох країнах виникали національні комітети, які багато зробили
для того, щоб допомогти місцевим патріотичним організаціям правильно
зорієнтуватися в складній обстановці революційної боротьби й визначити
найкоротші шляхи дта досягнення головної мети — завоювання політичної
незалежності.

Прихильники руху ОСНАА прагнули до того, щоб зовнішньополітична
діяльність кожного уряду підкорялася загальним завданням
антиімперіалістичної боротьби народів в умовах краху колоніалізму.
Протягом свого існування ОСНАА послідовно обстоювала ідеї свободи,
незалежності, миру й дружби між народами, прогресу, основні зусилля,
організації спрямовувалися на боротьбу проти колоніалізму, подолання
його політичних та економічних наслідків, за національне відродження й
соціальний прогресі

Значну увагу рух афро-азіатської солідарності приділяв
соціально-економічним проблемам країн «третього світу», питаннямі
забезпечення їхньої економічної незалежності. Важливу роль у розробці
стратегії соціально-економічного розвитку для країн, що визволилися,
відіграв економічний семінар, організований ОСНАА в лютому 1965 р. в
Алжирі. З метою налагодження співробітництва в подоланні
соціально-економічної відсталості країн, що позбулися пут колоніалізму,
рух афро-азіатської солідарності утворив спеціальний постійний
економічний орган.

Загалом рух афро-азіатської солідарності надав процесові національного
визволення міжнародно-політичного характеру і справив тим самим значний
вплив на розвиток міжнародних відносин.

7. Суспільно-політичні особливості наслідків колоніальної системи.

Протягом двох десятиліть після другої світової війни розпад
колоніальних імперій в основному завершився. Наприкінці 40-х рр.
завоювали незалежність найбільші колонії Південної й Південно-Східної
Азії, в 50-х рр. – більшість країн Середнього Сходу. Наприкінці 50-х
– початку 60-х рр. відбувся розпад колоніальної системи в Африці.
Останні великі колонії в Африці, що належали Португалії, звільнилися в
70-х рр. XX в., а в 1990 р. був реалізований план ООН по наданню
незалежності Намібії.

Питання про шляхи розвитку, типології держав, що звільнилися, є
одним із самих складних як у політичному, так і науковому плані. В
умовах розколу миру на дві соціально-політичні системи що звільнилися
або «країни, що розвиваються», звичайно зараховувалися в так званий
“третій світ”, що стояв перед вибором двох альтернативних шляхів
розвитку – капіталістичного або некапіталістичного. Слід зазначити, що
цей вибір у набагато більшому масштабі визначався ідеологічними й
зовнішньополітичноими орієнтаціями правлячих угруповань цих країн, ніж
об’єктивними умовами їхнього розвитку.

У країнах “третього світу” наука виділяла в основному три групи
держав. У деяких з них, де капіталістичний уклад стала пануючим (Індія,
окремі держави Перської затоки, Туніс і ін.), держава в цілому
відносилася до того ж історичного типу, що й у розвинених країнах
світу. У ряді інших, менш розвинених країн, де традиційні
докапіталістичні відносини ще превалюють, держави було віднесено до
типу “капіталістичної орієнтації”.

Нарешті, деякі країни, де капіталістичні відносини, як правило,
взагалі були відсутні, заявили в різний час про некапіталістичний шлях
розвитку, “соціалістичної орієнтації”. В 1970-х рр. їх налічувалося
більше 10. У моделях державної організації країни “капіталістичної
орієнтації” наслідували колишні метрополії, копіюючи найчастіше навіть
зовнішню атрибутику діяльності державних органів (символіку,
пов’язану із засіданнями парламенту, і т.п.). На ділі ж замовлені
конституції, привнесені на чужий ґрунт, не затвердилися в політичному
житті цих країн, почалися систематичні військові перевороти. Правові
системи цих країн також мали багато в чому штучний характер:
продовжували діяти старі акти метрополії, нові закони майже дослівно
повторювали її законодавство, але більшість населення продовжувало жити
по нормах звичаєвого права. У багатьох із цих країн частково діяло й
мусульманське право.

Правляче угруповання країн “соціалістичної орієнтації” у створенні
державної структури наслідували країни тоталітарного соціалізму
(керівна роль єдиної дозволеної партії, ради, демократичний
централізм і т.п.), у ряді випадків додавши державним інститутам ще
більш одіозний характер (передбачене законом створення злитих
партійно-державних структур і ін.). Право цих країн характеризувалося
сполученням інститутів різних епох, що найчастіше суперечать один
одному (“соціалістичні” норми, акти колишньої метрополії, норми
звичайного, мусульманського права). Таким чином, у переважній більшості
країн незалежно від “орієнтації” склалися, як правило, авторитарні
політичні режими з характерною концентрацією влади в руках глави
держави, особливою роллю армії, злиттям партійного й державного
апарата, надцентралізацією державної структури, відсутністю єдиної
системи представницьких органів влади та ін. Всім країнам, що
розвиваються, було властиве також висування держави на провідну роль у
суспільному житті, посилення її регулюючих функцій, які охоплювали всі
сфери життя суспільства.

Проте тотальне втручання держави в громадське життя як засіб
модернізації суспільства не змогло вирішити важливих проблем
соціально-економічного розвитку нових країн, що звільнилися. Наприкінці
XX в. продовжувала зростати їхня залежність від світового
капіталістичного господарства, а зовнішня заборгованість провідним
західним країнам перетворилася в одну із глобальних проблем сучасності.
Заглиблюється нерівномірність розвитку країн, що звільнилися. Якщо “нові
індустріальні” і деякі нафтовидобувні країни Азії (Південна Корея,
Тайвань, Гонконг, Сінгапур, Саудівська Аравія, Кувейт) набрали темпи
економічного росту, то ряд інших держав Азії й Африки переживає
стагнацію й навіть деградацію своєї економіки. Останнім часом багато
країн, що розвиваються, заявили про відмову від авторитарних моделей
розвитку, почали вводити в економічну структуру й політичну надбудову
різні елементи, що довели свою ефективність і загальнолюдську
значимість (рівноправність форм власності, ринкові відносини,
багатопартійність, парламентаризм і т.п.).

Таким чином, всі колишні колонії зайняли своє місце в сучасній мережі
глобальних відносин. Іх становлення на світовій арені залежало від
спадщини, залишеної їм метрополіями (інфраструктури, торгових зв’язків,
матеріальної бази) та ефективності управління за преіод незалежності.

Таблиця. Проголошення незалежності країн Азії та Африки.

Дата Азія

Африка

1945

17 серпня Індонезія

2 вересня В’єтнам

1946

22 березня Трансйорданія

17 квітня Сирїя

4 липня Філіппіни

1947

1 СІЧНЯ Ліван

5 серпня Індійський Союз

1948

4 січня Бірма

4 лютого Цейлон

1949

липень Лаос

1950

26 січня Індія

Дата Азія Африка

1951

24 грудня І І Лівія

1953

9 листопада І Кампучія

1956

1 січня

2 березня

Судан

Марокко

20 березня

Туніс

1957

б березня

Гана

31 серпня Малайська

федерація

1958

2 жовтня

Гвінейська Республіка

1960

1 січня

Камерун

2? квітня

Того

20 червня

Федерація Малі

26 червня

Малагасійська Республіка

30 червня

Республіка Конго

1 липня

Сомалійська Республіка

1 серпня

Олгомея

3 серпня

Республіка Нігер

5 серпня

Верхня Вольта

7 серпня

Берег Слонової Кості

11 серпня

Чад

13 серпня

ЦАР (центр.афр. респ.)

15 серпня 16 серпня Кіпр Конто (Браззавіль)

17 серпня

Габон

20 серпня

Республіка Сенегал

1 жовтня

Федерація Нігерія

28 листопада

Мавританія

1961

27 квітня

Сьєрра-Леоне

9 грудня

Танганьїка

1962

1 січня

Західне Самоа

1 липня

Королівство Бурунді

Республіка Руанда

3 липня

Алжир

9 жовтня

Уганда

1963

10 ірудня

Занзібар

12 грудня

Кенія

1964

6 липня

Малаві

24 жовтня

Республіка Замбія

1965

18 лютого

Гамбія

11 листопада

Південна Родезія

1966

30 вересня

Республіка Ботсвана

4 жовтня

Королівство Лесото

1968

10 березня

Маврикій

11 вересня

Свазіленд

12 жовтня

Екваторіальна Гвінея

1975

5 липня

Острови Зеленого Мису

б липня

Коморські Острови

12 липня

Острови Сан-Томе і Прінсіпі

25 липня

Мозамбік

1976

28 червня

Сейшєльські Острови

1977

27 червня

Республіка Джібуті

1980

18 квітня

Зімбабве

Висновки.

Отже, криза колоніальної системи та її розпад спричинили докорінну
зміну в структурі світового господарства, глобального політичного та
економічного устрою. Ця форма організації міжнародних відносин виявилася
недієздатною саме в ХХ столітті, для чого є декілька причин. По-перше,
саме в цей час національна свідомість народів колоній зросла до
принципово нового рівня, що дозволив ім сформувати засади державності та
досягти єдності в соїй боротьбі за незалежність. По-друге, дві світові
війни чи не найбільшу шкоду завдали державам, що володіли практично
абсолютною кількістю колоніальних володінь. Особливо ІІ Світова війна,
що поставила держави-метрополії в становище, за якого збереження повноти
влади в колоніях перетворювалось на недосяжну мету.

Зрештою, на сьогодні держави, що звільнилися, є повноправними
суб’єктами міжнародних правовідносин, світових політичних та економічних
стосунків. Проте, диференціація даних країн в світті є достатньо
різноманітною за низкою чинників. Насамперед, це різниця в економічних
показниках. Цеякі з них, наприклад Пд. Корея, Індія, в сучасній світовій
системі займають одні з потужних передових місць. Але переважна
більшість колишніх колоній за часів незалежності не лише е досягла
відчутних успіхів на міжнародній арені, а й набула рис так званого
неоколоніалізму – економічної та суспільної залежності залежності від
потужних світових держав.

Однак, в цілому деколонізація справила величезний вплив на
функціонування людського суспільства в глобальному масштабі. Вона якісно
змінила вектор історичного розвитку гігантського афро-азійського
регіону. І хоча країни цього регіону втілюють свою незалежність в
економічний та політичний прогрес з різною швидкістю та якістю, одне є
безсумнівним – колоніалізм в його класичній формі назавжди зник з
структури міждержавних відносин, створивши принципово нову форму
глобального світового устрою.

Список використаних джерел та літератури.

Новейшая история стран Азии и Африки: ХХ век ; – под ред. А.М. Родригеса
– М. – ВЛАДОС, 2001 – Частина 3 – 1945-2001 – 292 с.

Міжнародні відносини та зовнішня політика (1945-70 роки) ; – Під ред.
С.В. Головко, К.: Либідь, 1998 – 558 с.

Історія дипломатії від 1919 року до наших днів; – Ж.-Б. Дюрозель –

К.: Основи, 1995 – 903 с.

Міжнародні відносини ; – А.К. Мартиненко, Б.А. Мартиненко –

К. : КСУ, 2004 – 366 с.

Мировая политика 1945-2000 ; – Кальвокорессі П. – М. : Международн.
Отношения, 2003, том 1 – 624 с.

HYPERLINK “http://www.kimo.univ.kiev.ua/” www.kimo.univ.kiev.ua

HYPERLINK “http://www.unhcr.org/” www.unhcr.org

HYPERLINK “http://www.dvglobal.by.ru/” www.dvglobal.by.ru

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020