.

Березови (Вижній, Середній, Нижній та Бяня-Березів) в історії Гуцульщини (науковий реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
485 11718
Скачать документ

Науковий реферат

Березови (Вижній, Середній, Нижній та Бяня-Березів) в історії Гуцульщини

План

1. Село над Лючкою

а) Як все починалося;

б) під владою чужинців.

2. Перша світова війна

а) діяльність УСС;

б) створення УГА;

в) пропагандистка робота ОУН

3. Друга світова війна

4. На німецькім ковадлі

5. Під більшовицьким молотом

6. За кайданові десятиліття

7. Спогади

8. Мешканці Березовів у національно-визвольному русі.

Там де гори чорногорки,

Зелені Карпати,

Живуть сини українці –

Березини завзяті

Де з Лючки б’є джерелом

Вода студененька

Пригортає Березови

Україна – ненька.

1. Гуцульщина охоплює південні гірські райони Івано-Франківської області
(Верховинський, південна частина Косовського, Надвірнянського і
Коломийського районів, південно-західну частину Чернівецької
(Путивльський, Винницький райони), південно-східну частину (рухівський
район) Закарпатської області.

Березови – Вижній, Середній, Нижній та Бяня-Березів – розташовані у
мальовничих передгір’ях Карпат. Археологічні розкопки показують, що
заселення кітловини Березова відноситься до міднокам’яного віку (4-6
тисяч років тому).Про це свідчать кам’яні шліфовані сокири, знайдені в
селах Нижній Березів, Люча, Текуча.

а) З грецьких історичних хронік відомо, що у ІІ столітті по Різдву
Христовім жили тут анти. Не знаємо, як називалося в ті часи поселення в
Бреезівській кітловині, але існує ряд доказів про тісний зв’язок
тодішніх її жителів з найцивілізованішою державою того часу – Римської
імперією. Так, у Нижньому Березові та його околицях знайдені римські
монети І-ІV ст., що свідчить про торгові зв’язки місцевих племен з
римськими провінціями.

З незапам’ятних часів Угорським шляхом ішли валки з підкарпатською
сіллю, які вимагали охорони. Римські твердині округлої форми називалися
ротондами, одна з яких стояла на горі Ратундул. Тодішні мешканцуі Карпат
змінили «ротонду» на «ротундол», а пізніше – на Ратундул.

З-під Ратундала витікає річка Лунга (латинське «Лонго» – довга), а терен
Баня-Березова від Вижнього Березова відрізає потічок Маратик (латинське
«вараціо» – зигзаг, закриут), який дав назву великому присілкові.

УVІ ст. по Різдві державу антів розбили авари, з якими до Карпат, як
їхні союзник, прийшли слов’янське плем’я хорватів з околиць Дону й
Азовського моря. Хорвати займалися відгодівлею коней і тварин кінноту
аварської орди.

Авари пішли дальше на захід проти гермальських племен, а хорвати
залишилися в Галичині і створили тут Хорватську державу. То вони,
мабуть. Назвали нашу землю Галичиною від імені першого хорватського
князі Галки. Хорватська держава проіснувала десь до кінця Х ст.., коли
Володимир Великий пішов походом у Карпати і прилучив її до держави
Київської.

Одночасно з появою в Європі перших руських князів у далеких Уральськиї
горах появляється дика орда печенігів. Але єдині у ті часи
Уральсько-Каспійські ворота з Азії в Європу були міцно замкненні
хозарами, які на початку VІІ ст. по Різдву Христовім прийшли в наші
степи з Кавказу і створили тут свою державу зі столицею Ітиль у дельті
Волги.

А у вільне від усяких орд грецьке Причорномор’я ринула широка повінь
антської колонізації. Та з намови греків київські князі Олег, а потім
Святослав, розбили Хозарську державу, і дикохижа орда печенігів страшною
бурею впала на непов’язану в одну цілість антську колонізацію
Причорномор’я. Анти програють бої з печенігами і відступають вгору
Дніпром, Бугом, Дністром, Прутом до тих місць, звідки триста років тому
пішли в причорноморські степи.

Так появилися реемігранти в Галичині. Мішанина антів, хорватів та
дунайської рееміграції й стала, мабуть, предками березунів.

Про походження березунів з придунайських земель маємо цілий ряд доказів.
Ще порівно недавно, перед Першою світовою війною, березунки після чарки
горілки на весіллі чи іншій забаві кожного разу крізь сльози співали
тужливу старовинну пісню:

Ой летіла зозуленька понад морям в гай,

Та впустила сиве пір’я у тихий Дунай.

Та як тому сиву п’юрку в тихім Дунаю,

Та так мені без родини у чужім краю.

Усі роди при купочці, лиш мого нема,

Бідна моя головонька, чужа сторона.

Бо тут чужа сторононька тай чужі люди,

А хто мене поховає, як ми смерть буде.

Та полети, ластівочко, понад морем в гай,

Та відвідай сторононьку та тихий Дунай.

Та прилети, зозуленько, з того Дунаю,

Та розкажи, що діється в рідному краю.

Гей, Ге, в рідному краю.

У такий спосіб ділилися своїм горем та тужили за рідним Причорномор’ям
перші Березовські реемігранти, яким пощастило врятуватися від зашморга
хижого печеніга, а вся родина потрапила у неволю. Як дорога пам’ять про
сплюндровану ордою далеку Батьківщину передавалися слова пісні зроду в
рід, з покоління в покоління і загубилися, на жаль, уже в новітні часи.

Тільки в Березовах жінки носили каптур. Приблукав він до нас з далекою
Римської імперії «Каптуру» – накриття голови римлянок. Наші придунайські
предки мали навчитися носити його від балканських народів, що були під
Римом, а вже пізніше принесли у наш край. Цю, подібну до сідла, шапочку
молода одягала на своєму весіллі після того. як її відрізали коси, і не
розлучалася з нею усе своє життя. Буди без каптура на людях для
заміжньої безерунки уважалося колись недопустимим. При цьому мала мати
обстрижене округло коротке спущене волосся.

Примандрували до нас з далекого Дунаю і довгі кожухи, спідниці без
запасок, великі квітчані хустки.

З непам’ятних часів на Підкарпаття видобували кухонну сіль – мінерал,
який у ті далекі часи дуже цінився і заміняв гроші.

Граняки випаленої солі не набирали вологості і були в обігу роками, а за
шестикутний граняк вагою чотири фунти давали одну купу (дороге хутро
куниці). Може це й спонукало наших предків осісти на багатій на сіль
Березівській кітловині.

Березуни доставляли сіль лише до Коломиї, а дальше її переправляли
київські люди і диктували ціну на неї. Так формувалося нижче і вище
боярство.

Видобували сіль і в чорноморських лиманах, але печеніги відрізали доступ
до них з київської держави. Це могло бути однією з причин походів
Володимира Великого на наші Черв енські городи, щоб зв’язати Хорватську
державу з Києвом.

На прилучених землях, у стратегічно важливих місцях, київські князі
розселювали свої залоги, які називалися «Березами». З довгого віття
вершини молодої берези плели наголіки. Отже, «берези» прикордонні
сторожі на пограниччі Київської держави, мали нагадувати усім непрошеним
гостям про «березову кашу», що чекала їх на нашій землі. Такою важливою
місцевістю була і кітловина Березова. Адже найкоротший шлях зі Східної в
Середню Європу проходив через Рокиту центральний пункт Угорського, а від
1241 р. – Татарського шляху. По іншій версії першого командира
прикордонної залоги звали Береза.

На початку ХІІІ ст. почалося страшна татарська епоха, яка тривала на
нашій землі 5 століть.

6 грудня 1240 р. після відчайдушної героїчної оборони падає Київ, після
чого монгольська орда швидко просувається на захід. Під кінець січня
1241 р. орда підходить до Карпат, де зустрічає перший відчутний спротив.
Але березуни були переможені і у першій половині лютого 1241 р. орда
перейшла через Карпати. Від того часу Угорський шлях стали називати
Татарським.

Керуючись фальшивою концепцією – мати слабу князівську владу і надто
широкі власні привілеї та права – бояри після відступу тата знову стали
проти централізованої державної влади. Отож, коли через 100 років поляки
і мадяри виступили зі своїми загарбницькими планами щодо Галичини,
боярство допомогло їм, отруївши у Львові на самий Великдень 1340 р.
останнього галицького князя Юрія. Після того край наш надовго перейшов
під владу чужинців.

б) Князь Юрій був родичем тодішнього польського короля Казимира, який
через те претендував на галицьку землю як на свою власність.

У квітні 1340 р. польські війська окупували Галич. Та 1370 р. Казимир
помер і Галичину зайняли мадяри. Аж у 1385 р. польська королева Ядвіга
остаточно приєднала Галичину до польської Корони. Основна частина краю –
Галицька Гуцульщина за адміністративним поділом ХV-ХVІІ ст. належала до
Галицької землі Руського воєводства і становила частину Галицького,
Коломийського і Снятинського повітів. Березови ввійшли до Коломийського
повіту. З польським окупаційним військом посунула і галицьку землю і
польська шляхта.

Цей наплив колоністів у Березів мав бути таким великим, що у 1470 р.
село розділилося на Березів Горішній і Березів Долішній(перша письмова
згадка про Березів датується 1412 роком).

У період боротьби за Галичину багато бояр воювало проти Польщі, через що
маєтки їхні по конфісковано польською владою, а самі вони були
відтиснуті на грань бідності. Лише невелика частина боярства увійшла до
складу польського панства. Але щоб увійти в стан шляхти, яка мала багато
привілеїв (звільнення від податків, митної плати, обов’язкової
мобілізації до війська та ін.), кожен боярин мусив підтвердити своє
боярське походження. Це потвердження боярства мало назву «нобілітація»
(латинське «нобілітас» – знать).

У Березові нобілітація відбулася 1482 р. Хто успішно проходив цю
процедуру (при тому мало бути 6 свідків – бояр), той ставав шляхтичем
(давньонімецьке «слагт» – рід, порода).

Своїми давніми родовими прізвищами березуни користувалися лише в межах
Березова, а поза ним всі офіційно звалися лише Березовськими.

Боярсько-шляхетські роди мали свої знаки розпізнавання – герби. То був
особливий графічно зображений символічний знак, що виражав станову
ознаку і спільне походження роду. Під гербом збиралися на полі битви і
розпізнавали себе там.

Герб Березова мав таки вигляд: на темно-блакитному полі золотавий
півмісяць ріжками вгору. Над ріжками півмісяця дві золоті 6-кутні зірки.
Між ними стріла вістрями вгору.

У найгіршій ситуації за Польщі опинилися селяни. Колись вільні,
економічно незалежні, щораз гірше втягувались в ярмо панщини, а закон
1573 р. установив повну їх залежність від дідичів.

Припадає під польською окупацією розвинуте колись березівське чумацтво.

Врешті-решт доходить до того, що поляки намагаються перейменувати
Березів на Берешів, Брешемо, Бжозов, роблять спроби зовсім вигнати
Березовських з їхнього родинного гнізда. Поневолений люд веде боротьбу
проти окупантів, причому захисту, допомогти шукає у сусідньому
Молдавському князівстві.

Найвідомішим у ті часи є повстання під проводом Мухи. У порозумінні з
покутською шляхтою Стефан Великий готує здібного організатора і
керівника селянського війська Мухи, дає йому 300 волохів. У 1490 р.
повстанський загін переходить Черемош, поповнюється місцевим населенням
так, що невдовзі стає 10 –тисячною армією. Березини створили офіцерський
корпус і штаб армії. Повстанці здобувають Снятин, Коломию, Галич. Та
сили були нерівні, і в 1492 р. поблизу Рогатина, під час переправи через
Дністер, армія була розбита регулярним польським військом. У полон
потрапили березуни Василь Урбанович, Михайло Білавич, Іван Перцович,
Петро Будурович, Григор Геник-Березовські. Шляхетський суд засудив їх
усіх на кару смерті з конфіскацією майна, позбавлення гербів. Трохи
пізніше березуни, як союзники волохів, воюють проти поляків у армії
молдавського воєводи Богдана ІІІ, зокрема в бою під Хотином влітку 1509
р. Польське військо здобуло перемогу і в полон потрапилиІвашко Арсенич,
Григор Дрогмирецький, Григор Фіцич, Ґринґа Геник, Михайло Романчик,
Сень Малкович, Фича Лазарович, Андрій Кузич, Степан Симчич.

За реєстром 1578 р. Березів Горішній та Березів Долішній були власністю
магнатів Тичинських. У відповідь на дії польської влади активізується
опришківський рух. У 1604-1605 рр. у Березові діяв загін опришків під
проводом Григоровича.

У 1622 р. на Березови напав загін кримських татар, але не завдав багато
шкоди, бо вони з худобою повтікали в ліс. Наступного року на Березови
напали угорські бандити і завдали селові великої шкоди. Такі напади
мадярів повторювалися і пізніше. Тому у 1625 р. сюди прибула спеціальна
військова залога, воїни якої відбували нічну варту.

Після повстання Березови інтенсивно колонізуються. Напливає так звана
«ходачкова шляхта», хоч бідна, але з гербами та грамотами. Селяни
приймають шляхту вороже.

Рятуючись від переслідувань за участь у проти польській боротьбі,
березуни йдуть в ліси, поповнюють ватаги опришків.

У 1703 р. на Березови напав загін Іван Писклого У 1717 р. в Березоваї
діяла ватага Василя Солонини, 1730 р. – Олекси Довбуша, а в 1780-х роках
Худана, родом з Баня-Березова.

Навесні 1772 р. на Гуцульщину висилається австрійський окупаційний
корпус. Згідно з новим адміністративним поділом (1782-1786) територія
Гуцульщини, яка нараховувала 70 населених пунктів, увійшла до
Станіславської округи так званого Королівства Галіції.

1786 р. у Березовах був голод, від якого «много мирян померло». Він
повторився і 1916 р., коли гуцули «Ходили за збожем у Молдавію».

У1826 р. в Баня-Березові появився перший єврей Лейба Самкиніг.

В період перебування Березовів під владою Австрії починається
розвиватися освіта, створюють однокласні, двокласні школи. Починається
відбудова церков. Багато Березнів стають освіченими і близькими особами
до цісаря. В 1880 році до Березовів навідується Іван Франко.
Потоваришувавши з громадським діячем, учителем Кирилом Геником мешкає у
нього, в період червня-серпня цього року. Дружні стосунки обох радикалів
тривали до 1896 р., коли Кирило Геник емігрував у Канаду (помер там 1925
р.).

У 1900 р. був створений осередок радикальної партії у Баня-Березові.

У 1907 р. Микола Сулятицький домігся відокремлення Середнього Березова
від Березова Вижнього. Мапу і дозвіл на відлучення повіз у Відень до
цісаря Франца Йосифа, який ствердив той дозвіл підписом і печаткою.

Нелегке підневільне життя змушує селян виїжджати до Канади та Америки.

6 серпня 1914 р. Австрія оголосила війну Росії, відразу після чого в
Березовах проведена тотальна мобілізація в австрійську армію. У
Баня-Березові вартовий обходив село, сурмив у трубку і кричав, щоб всі
лишали роботу і йшли додому, а завтра вранці щоб були коло канцелярії,
бо такі-то річники мусять іти на війну. За непослух – кара смерті.
Другого дня гули церковні дзвони, у селі стояв плач і лемент. Рекрути
йшли у Коломию. На війну забрали буквально усіх чоловіків, які могли
носити зброю, не менше 50. Вдома залишилися жінки з дітьми, діти та
інваліди. Юнаки зголошувалися до Січових Стрільців. Новобранців
відправляли на різні фронти. Багато березнів з війни не повернулися. У
1915 р. завойовники у високих смушкових шапках стають повновладними
господарями Березовів. Розбивають жидівські шинки, грабують селян,
безчестять жінок. Московська окупація тривала у Березовах трохи більше
півроку. Контрнаступ австро-угорських та німецьких військ змусив
російські армії відступити, а з 3 червня 1915 р. вони залишили
Станіславів. До осені росіяни покинули майже всю Галичину.

У Березови повернулася австрійська адміністрація і знову наводила свої
порядки.

У червні 1916 р. почався новий великий наступ російських армій під
командуванням генерала Брусилова. Життя було нестерпне, кожен мусив
працювати на москалів. Людей не жаліли, примушували тяжко працювати і в
будень і в свята.

Москалі мали намір залишитися на Західній Україні надовго. Але в першій
половині 1917 через політичну кризу у Росії москалі були змушені
відступати. Москалі відступали серед плачу та розпуки. Невдовзі їм
летіли побажання: «Йдіть і бодай вам дороги не стало!»

Австрійці повернулися в Березови у кінці липня 1917 року. Селяни
потрапили з вогню в полум’я. Було наказано здавати зброю, зігнати на
царину худобу і свиней, яких удалося переховати від москалів. Знов
плакали і лементували жінки, бо все те добро ревізувалося
австро-угорськими вояками. Людей заставили прокладати дорогу з Рокити до
Русанова. Платили три крани на день, так що за тиждень можна було
заробити мірницю. (25 кг) кукурудзи. Аж до кінця війни товкли каміння на
«цісарці».

Після трагічних боїв легіону УСС на горі Лисоні з метою сповнення його
Кіш у жовтні 1916 р. проголошує організацію окремої Гуцульської сотні.
На заклик зголосилося понад 200 стрільців, з яких відібрано 180
найдосвідченіших, так звану «стару войну». 27 жовтня усіх відправили на
Закарпаття, а потім на – Буковину. Тут гуцули вели важкі бої з військами
генерала Брусилова, а у Великодні свята 1917 р. браталися з українськими
вояками російської армії. Через те сотню перевели на половину Попадя в
Карпати і заставляли будувати дороги.

31 липня 1918 р. минув термін, до якого австрійський уряд зобов’язувався
у таємному додатку до Берестейського мирного договору створити зі
Східної Галичини і Буковини окрему автономну українську провінцію. Але
Австрія не думала виконувати ці зобов’язання, а планувала передати
Східну Галичину полякам.

Зважаючи на це, в кінці вересня у Львові організується Український
генеральний Військовий Комісаріат (УГВК), мета якого – відокремлення від
Австрії і створення Української держави.

19 жовтня у хаті чотаря Івана Геника (Катунового) в Нижньому Березові
зібралися сотник Ілля Бодруг, поручник Грець Голинський, підпоручник
Петро Васкул тачетар Петро Арсенич. На цій нараді вони розробили план
збройного виступу в Коломиї.

29 жовтня з Чернівців до Львова приїхав сотник Дмитро Вітовський і
очолив УГВК, який перейменовано на Українську Генеральну Команду. Того ж
дня о 2-й годині пополудні до всіх повітових міст розсилаються кур’єри з
наказом уночі з 31 жовтня на й листопад окружним командам шляхом
військового перевороту установити на місцях українську владу: У тих
міста, де були військові кадри, до перевороту притягнути
вояків-українців, а там, де не було війська, переворот здійснюють селяни
з довколишніх сіл та місцева інтелігенція. У Нижній Березів кур’єр
прибув 30 жовтня.

Точно у 4-й годині 1-го листопада українські відділи приступили до акції
у до акції у Львові, а вранці здивовані Львів’яни побачили на ратуші
синьо-жовтий прапор. Тоді ж комендант булавної сотні окружної військової
команди Володимир Бемко, шеф штабу Омелян Паліїв та поручник Іван
Коржиньовський підписали маніфест, яким проголосили Українську
Державність та перебрали владу в Коломиї.

Успішно здійснено переворот по всій Гуцульщині. Так звивом 1-го
листопада уся військова і цивільна влада в Східній Галичині перейшла до
рук українців. Лише у Львові відразу розгорілися вуличні бої з
польськими лоївками.

Через австрійську політичну спекляціюдислокований на Буковині легіон УСС
не вірив у напад поляків на українську владу і Велика ніч відновлення
Української Державності пройшла без нього. А коли 3-го листопада перші
сотні стрільців з’явилися під Львовом, о було вже пізно: всю західну
частину міста захопили поляки, а 21 листопада українські війська змушені
були залишити Львів. Почалася українсько-польська війна, яка тривала
понад 8 місяців.

13 листопада була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка
(ЗУНР).

На початку 1919 р. створена Українська Галицька Армія (УГА). Остаточне
оформлення її відбулося в січні-лютому, коли були зорганізовані три
корпуси. Провідними воєначальниками встали старшини УСС, що мали
4-річний досвід війни з москалями.

На чолі корпусу стояв комендант з начальником булави (штабу). Булава
поділялася на 2 головні відділи: оперативний і
організаційно-матеріальний. В оперативному відділі, який кервав бойовими
діями, були рефентури зв’язку, розвідки, артилерії.
Організаційно-матеріальний відділ, що дбав за порядо у роботі
допомогових формацій, мав також референтів: корпусний духовник,
санітарний шеф, ветеринарний лікар, інтендант, обозний референт,
референт пропаганди, технічний та корпусний суддя, начальник канцелярії.

Корпус складався з 4-х бригад, які з всіма видами зброї могли діяти
самостійно. Бригади мали по 3-5, а той 6, куренів піхоти. Деякі з них
діяли самостійно, інші були злучені у полки. Курінь складався з чотирьох
сотень, одна з яких була кулеметною. Сотні формувалися з 4-х чет, чети –
з 4-х роїв по 10-15 людей. Кожна сотня мала двох ремісників (кравець та
швець), сотенного писаря і його помічника, двох телефоністів, які при
потребі виконували також службу посильних сотенної команди.

Зброєю був кріс системи «манліхер», а за Збручем – кріси російського
зразка та ручні гранати. Однострій був подібний до австрійського:
коротка зі стоячим коміром блюза, короткий плащ з зубчатками на комірі
кольорів родів військ.

У старшин зубчатка була обведена золотистим широким шнурком, у булавних
старшин – на золотистому прямокутному підкладі, у генералів – срібна
зубчаста на золотистому підкладі. Відзнаки старшинства нашивали на
рукавах.

Піхотинці носили штани в обмотках і черевики, вершники і гарматні ходили
в чоботах. Шапку носили округлу, з м’яким денцем і твердим околом,
кольору роду військ. Над дашком – поясок. У стільців і підстаршин –
зелений, у старшин – золотистий.

До одного тижня курінь в Коломиї виповнився до 400 стрільців. На фронт
курінь відбув на початку грудня. Бойове хрещення куреня відбулося на
фронті під Хировом в першій половині грудня. Війну з Польщею ЗУНР
програла і УГА змушена була відступати за Збруч.

На півдні України Голинський захворів на тиф. Разом з іншими хворими
старшинам та стрільцями потрапив у ворожий полон. По визвдоровленні утік
з табору.

А провід зошитків УГА, в якій зашилося 1500 стрільців, 12 лютого 1920
р., в околицяї Балти уклав військовий договір з 12 –ю більшовицькою
армією. УГА перейменовано на червону Українську Галицьку Армію (ЧУГА), з
рядових стрільців створено три червоні бригади, а офіцерський корпус
заарештовано і відправлено у концтабори Росії, де з відома Леніна та
Дзержинського майже повністю знищено. Серед заарештованих був і березун
Василь Голинський. Батько Василя Михайло після останнього побачення з
ним 2 «чотирикутнику смерті» 1919 р. приніс додому 2 серпи і тиф, від
якого помер у віці 56 років.

Кілька тижнів у Березова стояли румунські війська, які відзначалися
особливою жорстокістю у відносинах з місцевим населенням, а 28 серпня
владу перебрали поляки.

За період перебування під владою Польщі у Березовах було відкрито багато
шкіл, читалень, створено мережу драмгуртків, хорів, гуртків.

Через непосильні податки, важке матеріальне становище у кінці 20-х років
починається нова хвиля еміграції до Канади. У 1929 р. до Канади виїхали
Василь та Петро Лозовчуки (Балерині), Дмитро Боянчук, Михайло Лазарович.
Тоді ж покинули рідний край Михайло Арсенич, Іван Урицький, Михайло
Геник, Іван Фіцич.

З тих же причин селяни масово вербувалися на лісові роботи («у бутин»)
переважно на Закарпаття.

У січні 1929 р. в 10у річницю проголошення соборності України, у Відні
відбувся Перший конгрес українських націоналістів. На цьому всі
націоналістичні групи й рухи різних політичних спрямувань об’єднано в
організацію Українських Націоналістів (ОУН). Організація будувалася на
військових засадах. Кінцеве завдання її – створення самостійної соборної
Української держави.

На жаль, невідомо, коли була створена перша підпільна ланка («трійка»)
ОУН у Баня-Березові. Але певним є те, що її зорганізував Микола Томащук
с.Дмитра (1991-?), псевдо «Кремінь». Іван Лазарович був одним з перших в
селі оунівців.

У червні 1938 р. Березови урочисто святкували 950-ти річчя хрещення
України.

Цілу групу шпигунів – чекістів кинув Сталін на початку 30-х років у
Західну Європу, щоб розколоти зсередини ОУН.

У ніч з 13 на 14 березня 1939 р. угорська армія в районі Мукачева
розпочала воєнні дії. Події розвивалися блискавично. Щоб не чинити опору
мадярам, Прага через погрози Берліну наказала генералові Пралі
роозброїти Карпатську Січ. Але січовики відмовились скласти зброю, і
чехи напали на них Хусті. Після кількагодинних запеклих боїв на вимогу
президента Августина Волошина (ад’ютантом його був Дмитро Сільський з
Вижнього Березова) січовики здалися в полон. Але наступного дня (15
березня) без жодного пострілу німецькі війська окупували Чехію і
Моравію. Довідавшись про це, чехи звільнили полонених і евакуювали в
Румунію. У той же день Волошин отримав від Гітлера телеграму з вимогою
без бою передати мадярам всю. територію краю. Але ультиматум відкинуто.
Відразу скликається засідання сейму, на якому проголошується незалежна
Карпатська Українська Республіка на чолі з Авгутисном Волошином
(1874-1946). Одночасно прийнятя Конституція, згідно з якою українську
мову визнано державно, законодавчо закріплено синьо-жовтий прапор, герб,
який містив тризуб, гімн «Ще не вмерла Україна», а карпатську Січ
перетворено на Національну Армію.

Проти крихітної держави було кинуто озброєну найсучаснішою зброєю армію,
яка переважала січовиків кільканадцятикратно. І все ж північну частину
краю ворог здобув аж у 2-й половині квітня, а прикордонну смугу з
галичиною мадяри захопили лише у травні 1939 р.

Вперше на своєму шляху агресори отримали належний спротив. За участь у
подіях на Закарпатті засуджували на багато років таборів.

О 4 годині 45 хвилин 1-го вересня 1939 р. частини вермахту перейшли
кордон і розпочали воєнні дії на території Польщі. Польська оборона була
швидко дезорганізована і уже 7 вересня упала Варшава. 17 вересня о 5
годині 40 хвили починають похід у Західну Україну і Західну Білорусію
радянські війська. Між німцями і москалями виникла збройна сутичка, але
командири частин швидко порозумілися.

27 жовтня 1939 р. прийнята декларація про возз’єднання Західної України
з УССР. ОУН завдяки добре налагодженої конспірації довго опиралася
«східним братам» Машина смерті, що пройшла випробування на сході
України, запрацювала і на заході, перемелюючи все, що не вписувалося в
рамки більшовицької ідеології.

У 1940 р. більшовики провели масову мобілізацію до Червоної Армії. Друга
мобілізація до Червоної Армії відбулася перед радянсько-німецькою війною
(1941). Через масову мобілізацію до Червоної армії багато хлопці пішло в
підпілля. Під проводом ОУН з них створювалися Самооборонні Кузові Відділ
(СКВ). Районний провідник Дмитро Негрич – «Мороз» зорганізував у
Березовах цілу сотню. Вона дислокувалася на Цапулі, у Пригодищах, де
бойовики проходили таємний військовий вишкіл. У перші дні війни загони
СКВ підняли в Західній Україні проти більшовицьке повстання, надіючись
захопити владу до приходу мадярів та німців.

Березовська сотня складом 160-180 чоловік вирушила до Коломиї, мабуть,
наприкінці червня. Оунівці увійшли в місто разом з мадярами. Відразу
зайняли пошту, магістрат, на якому вивісили синьо-жовтий прапор.
Український настрій тривав у Коломиї близько двох тижнів. Після 30
червня синьо-жовтий прапор з ратуші зник. «Мороз» свою сотню розпустив.
Частина хлопців за розпорядженням Організації пішла в українську
поліцію, старшинську школу. Коли Березови вже зайняли мадяри, відбувся
урочистий похорон полеглого в Коломиї Василя Негрича. Оунівці стояли у
почесній військовій варті, в скорботі маяли десятки синьо-жовтих
прапорів.

Але гітлерівська політика н ставила за мету відновлення самостійних
держав на Сході. Навпаки, німецькі воєнні плани передбачали перетворення
завойованих східних теренів у своїй колонії.

На Краківському Другому Великому Зборі ОУН (квітень 1941) відбувся
повний розкол між мельниківцями та бандерівцями. Останні організовують
два військові курені ДУН (Дружини Українських Націоналістів – «Роланд»
(командир Євген Побігущий родом з Коломиї) та «Соловейо» (командир Роман
Шухевич).

У будинку товариства «Про світи» проведені збори українського
громадянства (близько 60 осіб), на яких Ярослав Стецько зачитав Акт
проголошення Української держави.

У Середньому Березові відродження Української Державності проголосив на
Царинці учитель, оунівець Степан Арсенич.

За завданням уряду Стецька колишній сотник УГА, член ОУН Петро Васкул, 4
липня зорганізував і очолив у Городенці українську старшинську школу.

12 липня курсанти прийшли присягу на вірність Українській державі. Тим
часом у Городенку входять передові частини мадярської армії. Вони
наказують курсантам скласти зброю, залишити тільки одну чоту поліції.
Але комендант школи Петро Васкул відмовився виконати цей ультиматум і 28
липня мадярами заарештований. 2 серпня мадяри з поляками вивезли Васкула
в Семаківський ліс на Дністрі і після тортур застрелили, а тіло
замаскували гіллям. Аж 23 серпня прикритий гіллям труп знайшов лісник. У
морзі городенківського шпиталю свого чоловіка впізнала дружина по
тризубові на титульній стороні лацкана. Поховали славного березуна 31
серпня 1941 р. на цвинтарі в Городенці коло могили Січових Стрільців.

oooooooooooooooccccccccccc

b

?

a

®&#”$&R&ooaOOOOOOOCCCCCCCCCCCCC

)T)c)O)?,O0?1?2d4†5P7i;¤Список використаної літератури Андрусяк М. Брати грому. Коломия, «Вік» 2001. Арсенич П. Березини. Івано-Франківськ, 1994. Бурдуланюк В. Історія Прикарпаття. Івано-Франківськ, 1994. Кузич – Березовський. Березівське боярство на тлі історії України, Детройт, 1962. Лозовчук В. Стежками життя гуцула березуна, Вінніпег. 1986. Томащук М., Симчич С., Пецович С., Березини. Коломия, 1995. Томащук М. Березови в історії Гуцульщини, Коломия. 1997. Томащук М. Запалала вогнем. Коломия. 2000. Томащук М. Смертю смерть подолав. Коломия. 2002. Томащук М. Спалах. Коломия. 2004.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020