.

Авторське право на художні твори в Україні (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
618 7788
Скачать документ

Реферат з культури

Авторське право на художні твори в Україні

Історія авторського права сягає дуже давніх часів. Виникнення його
пов’язано насамперед з появою цензури і поділом культурної спадщини
античності і середніх віків. В Європі все почалося в 1557 році із
Статуту королеви Мері І, що закріплював за видавцями право видавати вже
видану ними книгу (неважливо, нову чи давно відому) за умови, що вона
схвалена офіційною цензурою. Щоправда, автори залишалися поза увагою.
Тому звичайно в якості першого закону про авторські права розглядають
“Статут королеви Анни”, що набрав чинності в 1710 році [1].

Згідно зі “Статутом”, автор отримував виключне право на видання свого
твору впродовж 14 років (право це він міг передати видавцю). Це було
виключне право видавця на видавництво зареєстрованої книжки, тобто,
право саме цього видавця на видавництво копій саме цієї книжки.
Відповідно, звідси в загальносвітовій юридичній літературі і
законодавстві закріпився англійський термін – copyright (this book is
copyright), який на сьогодні в широкому розумінні означає авторське
право [2].

І хоча в “Статуті” є згадка про авторів, та в дійсності в ньому
регулювалися лише права на перевидання книг. Таким чином, авторське
право у “Статуті королеви Анни” розглядалося виключно для державного
контролю над друкованим словом і регулювання видавничої монополії, а не
на благо авторів витворів [1].

Остаточно індивідуальні права автора на охорону його твору на
законодавчому рівні в правових системах ряду розвинутих на той час країн
були ухвалені в кінці XVIII століття.

На сьогодні в світі існує дві системи авторського права:
англо-саксонська (англо-американська) і романо-германська
(континентальна).

За англо-саксонською системою автором може бути як фізична, так і
юридична особа авторські права загалом зводяться до майнових прав, які
можна вільно передавати іншим особам. Англо-американська традиція
підкреслює принцип власності чи економічний аспект авторського права,
яке можна захистити й передати, за яке можуть знімати податок.
Привілеями авторського права можуть наділятися найрізноманітніші роботи.

За континентальною (європейською) системою (Франція, Німеччина, Росія,
Україна та інші країни) автором може бути тільки фізична особа авторські
права чітко поділяються на особисті та майнові. Особисті права завжди
належать тільки автору, а майнові можуть представлятися іншими особами,
але з обмеженням. Європейська традиція висуває ідею моральних прав
(droit d’auteur), як найбільш пріоритетних, що дозволяє авторам захищати
цілісність своєї праці й вимагати визнання авторства [2].

В усьому світі питанням захисту авторських прав уже давно приділяється
досить багато уваги. Ще в 1952 р. було підписано Всесвітню конвенцію про
авторське право на літературні, наукові й художні твори. Кожна з
держав-учасниць (у тому числі й Україна), що підписали конвенцію,
зобов’язалася приймати всі заходи для забезпечення достатнього й
ефективного захисту прав авторів. Автори твору, випущеного в одній з
держав, що підписали конвенцію, мають захист у всіх державах-учасниках
конвенції.

У Радянському Союзі питанню про авторські права був присвячений один з
розділів Цивільного Кодексу. Проте авторські права в СРСР були значно
звужені і не відповідали міжнародним правовим нормам, якими
користувалися автори європейських країн. З цієї причини СРСР не міг
приєднатися до міжнародних конвенцій, в тому числі до Бернської
конвенції, а більш гнучка Всесвітня конвенція авторських прав була
ратифікована тільки у 1973 році.

У грудні 1993 року Верховною Радою України було прийнято Закон України
“Про авторське право і суміжні права”, який пройшов експертизу фахівців,
отримав позитивну оцінку європейських експертів. Закон вступив у дію від
дня публікації – з 23 лютого 1994 року.

Із прийняттям Україною цього Закону, а також інших законодавчих актів
було створено авторське правове поле, яке в цілому відповідало
міжнародним нормам. З іншого боку, Україна продемонструвала бажання і
готовність інтегруватися до міжнародних структур з питань авторського
права і суміжних прав. Діяльність у цій сфері дозволила Верховній Раді
України в травні 1995 року прийняти Закон “Про приєднання України до
Бернської конвенції” і з жовтня 1995 року стати членом цієї Конвенції
(до слова, Паризький акт Бернської конвенції про захист літературних і
художніх творів, на підставі якого було утворено Спілку для охорони прав
авторів на їх літературні і художні твори було підписано на початку 1971
р.).

Нарешті, основні норми авторського права щодо права на творчу працю і на
результати цієї праці, щодо захисту інтелектуальної власності, захисту
моральних і матеріальних прав автора з червня 1996 року стали
конституційними нормами прийнятої Конституції України. Подальше
удосконалення законодавства з питань авторського права і суміжних прав в
Україні здійснювалося в напрямках гармонізації національного
законодавства з міжнародним, реалізації вимог щодо відповідності
національних законодавчих норм міжнародним нормам. Ці зусилля
завершилися прийняттям у 2001 році нової редакції Закону України “Про
авторське право і суміжні права” [3].

Цей Закон “охороняє особисті немайнові права і майнові права авторів та
їх правонаступників, пов’язані із створенням та використанням творів
науки, літератури і мистецтва ? авторське право, і права виконавців,
виробників фонограм і відеограм та організацій мовлення ? суміжні права”
[4].

Авторське право поширюється на всі витвори мистецтва, літератури, науки
незалежно від засобу або форми їх вираження. Проте тільки оригінальні
витвори можуть бути об’єктом авторського права. Самі ідеї, закладені у
витворі не обов’язково мають бути новими, проте форма їх вираження,
літературна або художня, обов’язково має бути оригінальною. І нарешті,
охорона не залежить від якості або цінності твору [1].

Первинним суб’єктом авторського права є автор. Автором вважається особа,
що вказана як автор екземпляра опублікованого твору, на рукописі або на
оригіналі твору мистецтва, якщо в судовому порядку не доведене інше.
Авторське право виникає в момент створення першого екземпляра твору,
тобто матеріального вираження об’єкта авторського права, будь то роман
чи комп’ютерна програма. Поки твір не має матеріального вираження,
авторське право на нього не підлягає захисту.

За Законом об’єктами авторського права є:

• літературні письмові твори

• виступи, лекції, мови й інші усні твори

• комп’ютерні програми

• бази даних

• музичні твори

• драматичні й інші сценічні твори

• аудіовізуальні твори

• твори художнього мистецтва

• твори архітектури

• фотографії

• твори прикладного мистецтва (ткацтво, кераміка, різьблення, ювелірні
вироби)

• ілюстрації, карти, плани, що стосуються географії, техніки й ін. сфери
діяльності

• сценічні обробки літературних і фольклорних творів

• похідні твори

• збірники творів, енциклопедії, антології й т.д.

• тексти перекладів для дублювання, озвучування іноземних
аудіовізуальних творів [5].

Звичайно, цей перелік не є вичерпним, бо хоч, на відміну від багатьох
інших наших законодавчих і нормативних актів, у Законі досить чітко
визначається сфера чинності закону, об’єкти і суб’єкти авторського
права, питання його реєстрації і, природно, права автора твору, а також
і порядок відшкодування збитків за їх порушення, – у ньому є певні
недоліки.

Як підтвердження – відсутність у Законі будь-яких регламентації щодо
перебування у бібліотеках текстів у цифровій формі. І взагалі,
бібліотеки там згадуються тільки у зв’язку з правом на „репрографічне
відтворення екземплярів, які можуть бути втрачені [6]. (Визначення
поняття репрографічного відтворення наводиться у статті 1 Закону:
„факсимільне відтворення у будь-якому розмірі (у тому числі збільшеному
чи зменшеному) оригіналу письмового чи іншого графічного твору або його
примірника шляхом фотокопіювання або іншими подібними способами, крім
запису в електронній (у тому числі цифровій), оптичній чи іншій формі,
яку зчитує комп’ютер”) [4].

Та не можна не помічати того, що сьогодні електронні ресурси за досить
короткий час стали важливою альтернативою інформаційних джерел на
традиційних носіях перш за все через зручність доступу, зберігання,
копіювання та користування. Звичайно, кожна бібліотека може й має
пишатися кількістю книг, журналів, газет тощо. Проте не слід забувати,
що поступово на перший план виходять зовсім інші показники та критерії.
Кількість одиниць зберігання, безумовно, була, є й буде одним із
основних показників, які характеризують ту чи іншу бібліотеку, проте все
частіше постають питання про розмір, зручність у користуванні,
доступність, відповідність певним стандартам електронного каталогу
бібліотеки, кількість книжок, періодики, ілюстративних матеріалів,
доступних через Інтернет. Якою кількістю баз даних, електронних аналогів
друкованих видань можуть користуватися читачі бібліотеки? Чи доступні ці
ресурси ззовні, поза приміщенням бібліотеки? Для всіх чи лише для
обмеженого кола читачів? Чи існує у бібліотеці довідково-бібліографічне,
консультаційне та інші форми онлайнового обслуго-вування? Чи можуть
читачеві вислати статтю з газети або журналу електронною поштою, надати
тимчасовий Інтернет-доступ до підручника чи монографії?

Ці та інші схожі питання для більшості українських бібліотек поки що
залишаються без відповіді. І в Законі відповіді на них також немає. Хоча
й не можна сказати, що ніхто з вітчизняних фахівців усерйоз не
займається цими проблемами, проте складається враження, що робота ця
почасти не координується й не супроводжується належною адміністративною
та фінансовою підтримкою [7].

Наприклад, в Україні послуги з електронної доставки документів надають
лише декілька бібліотек, в тому числі 4 публічні, які мають статус
державних або обласних універсальних. На їхніх сайтах до відома
користу-вачів доведено умови та порядок надання послуг з електронної
доставки документів, на сайті однієї бібліотеки подаються зразки угод на
обслуго-вування з електронної доставки документів.

Практично всі бібліотеки надають однаковий перелік документів, які
надсилаються електронною поштою:

– статті із газет, журналів, збірників

– розділи або окремі сторінки із книг (обсягом до 30-50 сторінок)

– карти, атласи тощо.

При цьому на всіх сайтах розміщено інформацію (у формі рекомендації,
попередження або заборони) щодо використання отриманих матеріалів лише з
науковою чи освітянською метою.

На пересилання електронною поштою за запитами користувачів інших
документів (творів), бібліотека повинна отримати дозвіл особи, яка
володіє авторськими правами на ці документи, а також вирішити питання
про виплату авторської винагороди. Але в Україні донедавна ніхто не
зважав на норми Закону „Про авторське право й суміжні права”. Можливо
тому, що досі у вітчизняній судовій практиці ми не маємо випадку позову
до бібліотеки чи іншої установи про порушення авторських прав у процесі
надання послуг з електронної доставки документів. Незважаючи на це,
проблема існує і її потрібно вирішувати [8] .

У цій сфері наша держава сьогодні значно відстає навіть від Росії, не
кажучи вже про країни Заходу. Крім величезної кількості переваг, які б
отримали від створення електронних бібліотек читачі, це також полегшило
би життя самим бібліотекарям, зменшивши навантаження впродовж робочого
дня.

Для того, щоб зрозуміти, що таке цифрова бібліотека, не варто
аналізувати етимологію терміну або вдаватися до технічних подробиць.
Через обмеження, що накладаються вітчизняними та міжнародними
законодавчими нормами про авторське право, бібліотека не може переводити
у цифрову форму будь-яку літературу, що знаходиться в її фондах. Потреба
переведення в цифрову форму, перш за все, стосується історичних
документів, старовинних та рідкісних книжок і фотографій. На відміну від
віртуальної бібліотеки, створення цифрової вимагає значно менших коштів
і вже сьогодні під силу кільком великим українським бібліотекам, які
мають відповідне обладнання та фахівців. Певна робота в цьому напрямі
вже ведеться й, ураховуючи об’єктивні обставини, досягнуто непоганих
результатів, зокрема у Національній бібліотеці ім. В. Вернадського та
Національній парламентській бібліотеці України [7].

В останній, із запровадженням сучасних технологій з’явилася можливість
разом із традиційними методами надання доступу до інформаційних ресурсів
залучити електронні, а саме електронні каталоги та картотеки, а з
поширенням Інтернету – відкрити доступ до цих електронних баз даних і
більш широкому колу громадськості, розмістивши їх на власному сайті.
Зараз на веб-сторінці НПБ України розміщено: електронні каталоги
книжкових документів, статей з наукових збірників, політематичну базу
даних статей з періодичних видань та базу даних „Політика і політики в
дзеркалі періодичних видань України”[9].

Оскільки бібліотеки забезпечують доступ широких верств населення до
інформації, реалізують право громадян на освіту, держава повинна
створювати відповідні умови для реалізації ними своїх функцій. Це
стосується також і забезпечення бібліотеками доступу до інформації,
представленої у цифровому форматі. У зв’язку з цим громадська
організація ІФЛА у 2000 р. сформулювала свою позицію з питань
авторського права у цифровому середовищі.

Зокрема, ця організація зазначає, що всі користувачі бібліотек повинні
мати право безоплатно та вільно:

• переглядати загальнодоступний матеріал, що охороняється авторським
правом

• перебуваючи у бібліотеці чи за її межами, у приватних цілях, читати,
слухати чи переглядати охоронювані матеріали, які надходять у вільний
продаж

• копіювати безпосередньо чи за допомогою бібліотечних та Інформаційних
працівників у розумному обсязі охоронювані цифрові твори для
використання в особистих, навчальних чи дослідницьких цілях.

Але це – лише рекомендації громадської організації, яка представляє
інтереси бібліотек. У світовій юридичній практиці існує проблема
регулювання відносин у сфері авторського права. Чинне законодавство,
включаючи міжнародні правові акти, застаріло та не враховує бурхливі
процеси розвитку інформаційних технологій. Потреба зміни законодавства у
сфері авторського права –це вже об’єктивна реальність, не рахуватися з
якою не можна [8].

До слова, в Західній Європі захистом авторських прав у галузі
бібліотечної справи почали активно займатись лише в другій половині 90-х
років ХХ століття. Створювалися групи з питань авторських прав,
змінювалося законодавство, друкувалися статті, проводилося навчання
бібліотекарів. Завдяки таким заходам, що стали справжнім явищем, тому що
відбувалися дуже вчасно, сталося багато зрушень, наприклад, у країнах
Центральної і Східної Європи (Чехії, Естонії, Угорщині, Латвії, Польщі,
Румунії) думки бібліотекарів враховувалися при розробці нових законів
про авторське право. Наприклад, у Румунії так званий очікувальний період
(window-time), тобто заборону бібліотекам купувати книжки для видачі
відвідувачам протягом перших 6 місяців після публікації, було анульовано
у наступній редакції зазначеного закону. В Україні лише тепер
починається обговорення цих питань [10].

Болючою проблемою є порушення авторських прав вітчизняних виконавців.
Так, представники „Українського музичного альянсу” та „Української ліги
музичних прав” виступили на їхній захист. Якщо музика служить комерції,
тобто допомагає тим чи іншим чином заробляти гроші, автори, виконавці,
виробники фонограм та відеограм мають право отримати винагороду за свою
працю. Є і постанова Кабінету міністрів про її розмір і порядок виплати.
Отже, радіостанції, телеканали, а також театри, дискотеки, будинки
відпочинку, бари, ресторани тощо через відповідні організації, одними з
яких є ліга й альянс, зобов’язані відраховувати певний відсоток за
використання музики в господарській діяльності. Це звичайна світова
практика, логічна і справедлива [11].

В Україні вже є чимала кількість уповноважених збирачів і розподільників
роялті (гонорару) за використання опублікованих із комерційною метою
фонограм та відеограм. Водночас такий „захист” спрацьовує аж ніяк не
завжди. Дуже часто різні „музичні користувачі” просто безоплатно та
безконтрольно „запозичають” те, за що в цивілізованих країнах потрібно
платити.

Запроваджений в Україні механізм управління у сфері авторських і/або
суміжних прав надає уповноваженим збирачам і розподільникам роялті право
збирати та розподіляти винагороди за використання фонограм і відеограм.
І добре, що їх уже досить багато. Будь-який суб’єкт авторського права
тепер зможе вибирати саме ту організацію, яка забезпечить йому найкращий
захист. А якщо вона не впорається з договірними умовами, то це зробить
інша структура – державна, приватна або громадська [12].

Динамічність інтеграційних процесів, які відбуваються сьогодні в Європі,
вимагають від нашої країни вирішення комплексу важливих
економіко-правових і соціальних питань, що сприятимуть приєднанню до
Європейського Співтовариства. І особливі вимоги стосуються власне
вдосконалення національного законодавства у сфері інтелектуальної
власності, зокрема забезпечення ефективного правового захисту
результатів творчої діяльності митців, передовсім художників. Адже, не
зважаючи на те, що національне законодавство закріплює широкий обсяг
їхніх прав, на практиці ці положення не реалізуються. Однією з причин є
відсутність чіткого механізму правореалізації, а також недостатня
ефективність деяких норм, покликаних регулювати відносини в цій сфері
[13].

З огляду на це показовим є той факт, що донедавна в Україні, багатій на
археологічну спадщину, не було на належному рівні захищено права
археологів. Та цю так звану “прогалину” ліквідовано – віднині археологи
мають виняткове право на використання отриманої ними під час розкопок та
досліджень інформації протягом більш тривалого часу (5 років після
завершення цих досліджень), що дозволятиме краще захистити їхні права.

Пропозицію про доцільність поширення норм Закону “Про авторське право та
суміжні права” на діяльність археологів було внесено Президентом України
до закону, що регулює правові стосунки, пов’язані з охороною
археологічної спадщини України, а також визначає права та обов’язки її
дослідників. Парламент, приймаючи Закон, взяв до уваги й іншу пропозицію
Президента, згідно з якою особи, винні у заподіянні шкоди археологічній
спадщині України, мають нести відповідальність згідно із нормами
законодавства. Законом заборонено реалізацію недержавними установами
археологічних експонатів, що перебувають у власності держави [14].

Історія авторського права нерозривно пов’язана з пошуком і постійним
удосконаленням форми управління авторськими правами. Необхідність
захисту авторських прав, збору і виплати авторської винагороди вимагало
від авторів створення структур, що забезпечували ефективне управління їх
правами. Тому вже перші організації з управління авторськими правами
(товариства, асоціації тощо), які створювалися за ініціативи авторів,
включали в себе зазначені функції, передбачали створення мережі агентів,
що забезпечували виконання цих функцій. Ці основні функції органів
управління авторськими правами вдосконалювалися та стали основою
сучасних організацій колективного управління авторськими правами.

Рекомендовані форми колективного управління авторськими правами стали, з
урахуванням національних особливостей, основною формою управління
авторськими правами для більшості країн. Вимоги щодо організації
колективного управління авторськими правами включалися до національних
законодавчих актів. Національні організації колективного управління
авторськими правами за своїм статусом створювалися як державні, так і
громадські.

Основу системи колективного управління складає надання правоволодарями
повноважень організації по колективному управлінню на управління їхніми
правами: відстежування використання їх творів, ведення переговорів з
користувачами щодо використання творів за відповідну винагороду, надання
відповідних ліцензій на використання творів, збір авторської винагороди,
її розподіл і виплата тощо.

Єдиною організацією колективного управління авторським і суміжними
правами в Україні було державне підприємство “Українське агентство з
авторських та суміжних прав”.

Указом Президента України від 15 грудня 1999 р. № 1573/99 “Про зміни у
структурі центральних органів виконавчої влади” суттєво змінено систему
державного управління сферою інтелектуальної власності. Відповідно до
зазначеного Указу ліквідовано ДААСП України та прийнято постанову
Кабінету Міністрів України від 4 квітня 2000 р. № 601 “Про утворення
Державного департаменту інтелектуальної власності в складі Міністерства
освіти і науки України”, основні завдання якого пов’язані із
забезпеченням, в рамках своєї компетенції, реалізації державної
політики, прогнозування і визначення перспектив пріоритетних напрямків
розвитку в сфері інтелектуальної власності, організаційного забезпечення
охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності [3].

Ще одним кроком поступу, метою якого є приведення законодавства України
в сфері авторського права та суміжних прав до вимог актів законодавства
Європейського Союзу та з урахуванням положень Цивільного кодексу України
стало розроблення Міністерством освіти й науки України в 2006 році
проекту Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів з
питань авторського права і суміжних прав”.

Після повернення Кабінетом Міністрів України, проект Закону був
доопрацьований з врахуванням пропозицій та зауважень Секретаріату
Кабінету Міністрів України, викладених у експертному висновку (доручення
Кабінету Міністрів України від 06.04.2006 № 54949/20/1-04). Також
враховані пропозиції, надані європейськими експертами і міжнародними
організаціями, зокрема Міжнародною конфедерацією спілок авторів та
композиторів (CISAC), Всесвітньою організацією інтелектуальної
власності.

Основною метою авторів розробки та доопрацювання Закону є імплементація
міжнародних норм та усунення розбіжностей чинної редакції Закону України
“Про авторське право і суміжні права” з міжнародними актами
законодавства Європейського Союзу щодо охорони і захисту авторського
права та суміжних прав. На сьогодні іншого альтернативного способу щодо
забезпечення захисту прав суб’єктів авторського права і суміжних прав,
передбачених проектом Закону, при використанні тих чи інших об’єктів
авторського права і суміжних прав, немає.

Варто зазначити, що законодавство Європейського Союзу з деяких положень
застосовує інший підхід до врегулювання відносин щодо прав на відповідні
об’єкти, ніж це передбачає національне законодавство, що є наслідком
внесення відповідних змін до Цивільного і Господарського кодексів
України, Закону та інших законодавчих актів.

4 ?#?% + 0b2’5”5yyyyyyyyyyuocccccccccccccc

W?WAEW$Yoooooooooooooooooooooooooooo

x ~FI¤?? ?A‚±¤µ0?2?oooooooooooooooooooooooooooo

тів авторського права (фотографічні твори, аудіовізуальні твори,
створені у співавторстві тощо), також встановлення відповідальності за
несплату відрахувань (відсотків) виробниками та імпортерами обладнання і
(або) матеріальних носіїв, із застосуванням яких у домашніх умовах можна
здійснити відтворення творів і виконань, зафіксованих у фонограмах і
(або) відеограмах та інше.

Положеннями проекту Закону також максимально враховані вимоги Цивільного
кодексу України, за умови якщо такі не вступають в суперечності з
нормами директив Ради Європейського Союзу. Проектом Закону пропонується
застосування нової системи договірних відносин, що є необхідною умовою
запровадження практики договірних відносин як між суб’єктами авторського
права і суміжних прав, так і між зазначеними суб’єктами і особами, які
використовують об’єкти авторського права і/або суміжних прав, і через
яких практично відбувається випуск у цивільний оборот творів та об’єктів
суміжних прав – невід’ємної складової економічного та духовного життя
суспільства.

З прийняттям проекту Закону чинне законодавство України буде приведене у
відповідність до положень законодавства Європейського Союзу, що регулює
відповідні правовідносини, узгодить національні акти законодавства між
собою, що сприятиме удосконаленню відносин у сфері інтелектуальної
власності, зокрема охороні прав на об‘єкти авторського права та суміжних
прав і подальшому розвиткові економічних відносин в Україні [15].

Та, не зважаючи на невеликі проблиски, питання охорони авторського права
на інтелектуальну власність в Україні сьогодні більш ніж гостре –
держава часто заплющує очі на порушення у сфері інтелектуальної
власності, адже сама є чи не найбільшим піратом, грабуючи і своїх
громадян, і себе. А масштаби цього безладу – від десятків до сотень
мільйонів гривень. Наприклад, обсяг надходжень до державної скарбниці
Білорусі за рахунок стягнень з реалізації авторських прав утричі
перевищує кошти, які ця країна має від важкого машинобудування. Щороку
втричі збільшуються відповідні доходи в Росії. А Україна могла б
одержувати більше десятка мільярдів доларів на рік, якби захищала
інтелектуальну власність, – вважає С. Кулаков, спеціаліст з питань
інтелектуальної власності на аудіовізуальні твори.

Як приклад – стан українського кінематографу. Колись права на фільми
мала держава, а тепер вони перейшли до конкретних людей – авторів,
сценаристів, операторів. Якщо почати виплачувати режисерам, акторам,
операторам, художникам, композиторам, музикантам належні їм за законом
суми за прокат фільмів за їхньою участю, то з кожної винагороди вони
сплачуватимуть напряму до держбюджету 13 відсотків подоходного податку.
Щомісяця, щороку – все життя автора твору і ще 70 років по його смерті.
Якщо є діти, онуки і навіть правнуки. Інша справа, що про таку норму,
введену після 1991 року, майже не відомо широкому загалу. Але це правило
діє, і ним можна скористатися, треба тільки, щоб сам власник чи його
спадкоємці про це потурбувалися. Із 1991 року в Україні не було сплачено
авторам винагород на суму понад два мільярди гривень. Відповідно
держбюджет недоотримав 360 мільйонів [16].

Суперечливі тенденції в системі охорони „власного продукту” сприяють
процвітанню „піратства” і тим самим вказують на неефективність
сьогоднішнього підходу до захисту інтелектуальної власності. Теоретично
право на інтелектуальну власність – одне з основних прав людини, але
юридичний бік не завжди відповідає реаліям життя. Адже агітувати
населення купувати ліцензовану продукцію, яка коштує в 2-3 рази дорожче
від неліцензованої, а за якістю практично нічим не відрізняється, –
більш ніж нелогічно. Для більшості ж підприємців штраф у розмірі від 170
до 340 гривень та конфіскація піратської продукції – незначне покарання.

Для того, щоб посилити контроль над оборотом продукту інтелектуальної
власності, необхідно збільшити штат відповідних структур, а також
фінансування. Слід також ввести єдину ліцензійну марку, оскільки
наявність сьогодні її трьох видів призвела до того, що в марках
плутаються як продавці, так й органи, що контролюють їхню діяльність.

Як не сумно це звучить, та бути „піратом” сьогодні й модно, і
прибутково. Низька купівельна спроможність споживачів та велика
кількість монополій у сфері поширення інтелектуального продукту
запалюють перед індустрією „піратства” зелене світло. Як показує світова
практика боротьби з піратством – це завдання в першу чергу друкарської
індустрії, яке виконується методами ринкової конкуренції, а не тільки
переслідуваннями органами влади. Більшість же юридичних нововведень
зможуть тільки тимчасово зупинити потік розкраденої інтелектуальної
власності на ринки. Плюс до всього однією з основних причин процвітання
„піратства” так і залишиться низький життєвий рівень
середньостатистичного покупця [17].

Ось тільки декілька фактів.

У Луганську місцеві правоохоронці припинили діяльність великої
організованої групи, яка поширювала контрафактну аудіо- та
відеопродукцію і компакт-диски. Під час затримки учасників і
організаторів незаконного бізнесу вилучено 13 тисяч касет і близько двох
тисяч компакт-дисків на загальну суму близько 100 тисяч гривень. Левова
частка продукції потрапляла до області з Росії і, зрозуміло, не була
маркована контрольною маркою України встановленого зразка. Свою
діяльність тіньовики здійснювали під виглядом фірми, ліквідованої ще в
2002 році. Контрабанду розвозили до Донецької, Львівської і Житомирської
областей. Збитки, завдані власникові авторських прав на використання в
Україні цієї аудіовізуальної продукції – „Українському музичному
видавництву”, – понад 60 тисяч гривень [18].

Більш як 10,5 тисячі „піратських” дисків на загальну суму понад 140 тис.
грн. було вилучено з прилавків донецького міського радіоринку „Маяк”,
який уже далеко не вперше попадається на реалізації неліцензійної аудіо-
та відеопродукції. „Липові” диски було вилучено в ході спеціальних
рейдів, які проводили співробітники Донецького облуправління боротьби з
економічною злочинністю [19].

У Кіровограді було викрито міні-завод із незаконного виробництва аудіо-
і відеопродукції, а також компакт-дисків з використанням брендів 12
відомих зарубіжних торгових марок (TDK, SONY, SAMSUNG та ін.). Такий
результат операції „Контрабанді – стоп”, проведеної співробітниками
Кіровоградського міськвідділу податкової міліції. Контрафакт виготовляв
приватний підприємець удома із застосуванням сучасного обладнання,
вартість якого перевищує 60 тисяч гривень. Окрім цього, на місці злочину
виявлено заготовки упаковок для різних касет, сировину для випуску відео
вартістю близько 450 тисяч гривень, а також саму продукцію на суму понад
750 тисяч гривень. Нині встановлено, що виготовлене на міні-заводі
великими партіями реалізовувалося по всій Україні, а також у
спецмагазинах Кіровоградa. Загальна вартість вилученого майна перевищує
півтора мільйона гривень [20].

Під час оперативно-профілактичної цільової операції „Інтелект”
працівники Державної служби боротьби з економічними злочинами УМВС
України в Харківській області припинили діяльність підпільного
цеху-студії з тиражування музичних компакт-дисків, який зловмисники
обладнали в одній з квартир у Балаклії. На місці скоєння злочину
оперативники вилучили велику кількість тиражувальної техніки: 12
аудіомагнітофонів, 2 відеомагнітофони, 2 DVD-програвачі, аудіопрогравач
та персональний комп’ютер з принтером, а крім того, 695 компакт-дисків,
600 відеокасет та 430 аудіокасет із музичними записами, на яких не було
контрольних марок України.

Загалом унаслідок Балаклійської операції з обігу вилучено контрафактної
продукції на загальну суму майже 80 тисяч гривень. Порушено кримінальну
справу за ознаками складу злочину, передбаченого статтею 203-1
кримінального кодексу України – „Незаконний обіг дисків для лазерних
систем [21].

Дошукуючись до причин, які обумовлюють високий рівень піратства в
Україні, працівники МВС України черговий раз переконуються у тому, що
головними з них є соціально-економічні чинники. Насамперед, висока
прибутковість цього виду злочинного бізнесу, зокрема, із кожного
проданого піратського музичного компакт-диску можна отримати $2,5 США
прибутку, що в цілому по Україні становить приблизно $20 млн. США на
рік. Незаконні доходи від реалізації піратських DVD-дисків ще більші
[22].

У 2004 році Кабінет міністрів України дозволив продаж аудіо-, відеокасет
та компакт-дисків тільки в спеціалізованій роздрібній торговельній
мережі (магазини, спеціалізовані відділи магазинів, кіоски) і заборонив
їх продаж у пересувній торговельній мережі (намети, лотки). Як
повідомили в Держдепартаменті інтелектуальної власності, це встановлено
затвердженими правилами роздрібної торгівлі та прокату аудіовізуальної
продукції, фонограм, відеограм, комп’ютерних програм та баз даних.
Відповідно до них місця продажу повинні бути оснащені апаратурою для
перевірки якості запису, зокрема комп’ютерами (для перевірки
комп’ютерних програм та баз даних) [23].

Після прийняття Верховною Радою змін до ряду законів про тиражування й
розповсюдження компакт-дисків усі зацікавлені особи спостерігають за
впровадженням їх у дію. І не стільки через розуміння несправедливості
тиражування чужої інтелектуальної власності, скільки через загрозу
застосування санкцій за дії такого роду. Адже першою ж статтею ухвалених
парламентаріями змін до Кримінального кодексу передбачено покарання за
незаконне виробництво, експорт, імпорт, транспортування, реалізацію
компакт-дисків у вигляді штрафу в розмірі від однієї до п’яти тисяч
неоподатковуваних мінімумів (тобто, від 17-ти до 85 тисяч грн.) або ж
позбавлення волі на термін до двох років. За повторне порушення – від
двох до п’яти років. Але чи означає це однозначну загибель піратського
ринку інтелектуальної власності в Україні?

На жаль, однозначної ствердної відповіді на це запитання немає.
Запровадження кримінальної відповідальності за розповсюдження
контрафактних компакт-дисків, скоріше за все, було зумовлено прагненням
задовольнити вимоги Заходу, а не бажанням навести лад у власному домі.
Адже акцент у законі зроблено на контролі за порядком розповсюдження
саме компакт-дисків, хоча з точки зору правомірності використання
інтелектуальної власності носій не має настільки визначального значення
– важливою є правомірність процедури відтворення інформації.

Загальновідомо, що негласна прозахідна позиція на сьогодні є такою.
Після довгих років марних переконувань у необхідності наведення порядку
на українському ринку світові володарі авторських прав практично
змирилися з нашою внутрішньою ситуацією. Звідси і нескінченне
ліцензування виробництва, і розповсюдження саме компакт-дисків, і
зневажливо-нігілістичне ставлення до носіїв іншого формату (аудіо- та
відеокасети), що мандрує із закону в закон. Адже всі ці носії мають
локальне вітчизняне застосування. Для західних ринків вони давно
застаріли і потенційної загрози не становлять [24].

Координаційна рада з боротьби з правопорушеннями в сфері інтелектуальної
власності вважає, що потрібно вжити більш жорстких заходів стосовно
порушників українського законодавства в цій галузі. Як було відзначено,
адміністративна відповідальність і покарання продавця неліцензійної
продукції штрафом виявилися неефективними. Зокрема, одноденний виторг
торгової точки у багато разів перевищує адміністративні грошові
стягнення.

Рада ухвалила рішення розробити документ, згідно з яким директори ринків
будуть нести відповідальність за торгівлю незаконними товарами. Якщо
господар торгового майданчика не здатний навести порядок на своїй
території, може постати питання про закриття такого об’єкта. Причини,
які гальмують викорінення в Україні „піратства”, – нестача
кваліфікованих інспекторів у регіонах, недосконалість сучасної
законодавчої бази тощо. Порушення, пов’язані з кримінальною
відповідальністю за злочини в сфері інтелектуальної власності,
супроводжуються надзвичайно тривалими процесами слідства і
характеризуються низьким рівнем компетентності суддів. Правоохоронці не
раз констатували, що в результаті судового рішення контрафактна
продукція поверталася порушникові [25].

Щороку через виробників піратської продукції інтелектуальної власності
до державної скарбниці не потрапляють мільйони гривень. Лише в 2005-у
році в Києві було вилучено контрафактної продукції на суму більш ніж 800
тис. грн.

Для подолання цього було запроваджено „Програму скоординованих дій
правоохоронних та контролюючих органів у боротьбі з незаконним
виробництвом та розповсюдженням і реалізацією аудіо- та відеопродукції,
компакт-дисків та інших об’єктів інтелектуальної власності”. У рамках її
виконання за участю працівників Департаменту контррозвідувального
захисту економіки держави Служби безпеки України, Управління контролю за
додержанням законодавства в сфері інтелектуальної власності Державного
департаменту інтелектуальної власності Міністерства науки й освіти
України було знищено чергову партію контрафактної продукції.

За словами заступника начальника згаданого управління В. Клюка, „пірати”
не тільки завдають економічних збитків, а й шкодять іміджу нашої
держави. Чотири роки їй довелося витратити на те, аби домогтися
скасування запроваджених Торговим представництвом США санкцій до України
у розмірі $75 мільйонів [26].

Щоправда, не можна не відзначити й того, що за минулий рік в Україні
таки відбулися позитивні зрушення у боротьбі з музичним піратством на
законодавчому рівні. Це у своєму щорічному звіті щодо порушення
авторського права у світі відзначила Міжнародна федерація фонографічної
індустрії (IFPI). І віднесла нашу державу разом із Болгарією, Тайванем
та Пакистаном до категорії держав „в особливому фокусі”.

Крім того, у документі зазначено, що український уряд оголосив про
підтримку регулярних перевірок фабрик звукозапису на предмет піратської
продукції. IFPI рекомендує нашій державі вжити заходів для ліквідації
торговельних точок, що реалізують таку продукцію, заохотити суди до
суворішого покарання „піратів” та посилити митний контроль для
запобігання експорту нелегальних матеріалів [27].

Ще один вид “піратства”, який спостерігається в нашій державі, крім
музичного, – невміле копіювання видатних пам’яток мистецтва. Як приклад
можна навести ситуацію, яка склалася в Херсоні. Відновлений пам’ятник
засновникові Херсона князю Г. Потьомкіну став одним із символів міста.
На нього величезний „попит” у екскурсантів.

А там, де є попит, народжується й пропозиція. У сувенірних крамницях
з’явилися мініатюрні копії пам’ятника з дешевих сплавів і навіть з
алебастру. Категорично проти тиражування скульптурного зображення
Потьомкіна його автор Ю. Степанян. Херсонський скульптор з повним правом
вважає пам’ятник своїм витвором: адже він не механічно скопіював
утрачену роботу І. Мартоса, а створив власну, як то кажуть, „за
мотивами”. Тому він кваліфікує сувенірні копії як піратські, на кшталт
нелегально тиражованих відеофільмів. До того ж недбалі ремісничі вироби
не здатні передати принад пам’ятника та нюансів авторського задуму.
„Мені як авторові нескладно виготовити форму для невеличкої копії і
замовити партію відливок у столичних майстернях Національної спілки
художників, – пояснює Ю. Степанян. – Зупинка за грошима – вартість
роботи й матеріалів є такою, що кожна копія обійдеться у 1200 гривень”
[28].

Парламент, посиливши відповідальність за порушення прав інтелектуальної
власності, запровадив відповідні зміни до Кримінального кодексу України.
Зокрема, незаконне відтворення, розповсюдження об’єктів науки,
літератури і мистецтва, комп’ютерних програм і баз даних, фонограм,
відеограм, їх незаконне тиражування посадовими особами або організованою
групою каратиметься штрафом у розмірі від 2 до 3 тисяч неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або ж позбавленням волі на 3-7 років (нині
діє штраф у розмірі від 500 до 1000 неоподатковуваних мінімумів або
позбавлення волі на термін до 2 років) [29].

Не потрібно вже й нагадувати, що недостатній захист прав на
інтелектуальну власність та непоінформованість населення щодо постулатів
та змін у цій галузі можуть негативно вплинути на перспективи вступу
України до Всесвітньої торговельної організації та Європейського Союзу,
саме тому в нашій країні останнім часом активно почали проводити
семінари, конференції, “круглі столи” та інші заходи, що стосуються саме
авторського права.

Так, 21-23 листопада 2005 року Міжнародний фонд “Відродження”,
Британська Рада в Україні і “Гете-Інститут у Києві” організували
міжнародний семінар “Ліцензування та авторське право”. Більшість
учасників – представники бібліотек, університетів. З новою редакцією
закону “Про авторське право і суміжні права” учасників семінару
ознайомив О. Будяк, провідний юрисконсульт Українського агентства з
авторських та суміжних прав Державного департаменту інтелектуальної
власності Міністерства освіти і науки України. Менеджер проекту
“Інформаційна платформа з ліцензування в Центральній та Східній Європі”
Туула Хаавісто (Фінляндія) розповіла учасникам семінару про європейський
досвід роботи бібліотек, окремо торкнулася питань електронних засобів
масової інформації [10].

На початку листопада 2006 року в Києві відбулася прес-конференція на
тему „Реформування системи колективного управління авторськими правами в
Україні. Всеукраїнський з’їзд авторів: рішення та перспективи”, на якій
було проголошено про реформування системи охорони авторських прав.
Організатором заходу виступила Всеукраїнська громадська організація
„Автор” [30].

“Інтелектуальна власність і захист авторських прав письменників” – таку
назву мав “круглий стіл”, організований головою столичної організації
Національної спілки письменників, професором А. Погрібним. За „круглим
столом” зібралися не тільки літератори, а й представники всіх творчих
спілок. А. Погрібний закликав усі творчі спілки до об’єднання зусиль у
розв’язанні проблеми захисту авторських прав митців. Виносити її треба
на найширше обговорення, залучати до розмови державних високопосадовців.
Пан Погрібний виступив із пропозицією провести спільний пленум усіх
творчих спілок [31].

Також із метою дослідження та вирішення проблематичних правових питань в
галузі захисту прав авторів у Міжнародному центрі правових проблем
інтелектуальної власності при Інституті держави і права ім. В.
Корецького було зроблено спробу гармонійного об’єднання зусиль людей
творчих професій та науковців, юристів і практичних працівників різних
відомств. Як наслідок – започаткування творчого проекту „Інтелектуальна
власність в Україні: перлини сучасного мистецтва”, який передбачає
проведення зустрічей правознавців та людей творчих професій на виставках
живопису.

Це дає змогу юристам (суддям, адвокатам) та науковцям безпосередньо від
художників, скульпторів, тобто з перших вуст, дізнаватися про
найболючіші проблеми, що існують в забезпеченні прав та інтересів
авторів творів мистецтва. Отримана інформація використовується для
вдосконалення законодавчої бази, для проведення науково-дослідницької
роботи.

Окрім того, митці довідуються про державні структури, громадські
організації та юридичні фірми, які спеціалізуються на консультаціях з
проблем юридичного характеру щодо діяльності митців. Важливо, що ідею
активно підтримали люди, які становлять інтелектуальний потенціал нашої
країни, зокрема члени Союзу юристів України, Всеукраїнської асоціації
інтелектуальної власності, інших творчих спілок України [13].

Усе наведене вище дає змогу дійти висновку, що, не зважаючи на позитивні
кроки вперед, проблеми відповідальності за порушення авторського права і
суміжних прав усе ж існують і потребують якнайшвидшого вирішення.

Одночасно, нагальною є також необхідність вдосконалення
кримі-нально-правової охорони авторського права і суміжних прав. Адже,
усі розвинені європейські країни прагнуть максимально забезпечити
охорону інтелектуальної власності. В цьому зв’язку, Україна, стверджуючи
пріоритети входження до міжнародного співтовариства, не може не
враховувати цих обставин [30].

Ефективна кримінально-правова охорона авторського права і суміжних прав
має сьогодні особливо важливе значення. По-перше, у зв’язку з тим, що
ринкова економіка дає широкі можливості для розвитку правовідносин у
сфері творчої діяльності, що і спостерігається сьогодні. По-друге, можна
одночасно констатувати широкий розмах посягань на авторське право і
суміжні права, в тому числі, злочинного характеру. Останнє обумовлюється
відсутністю у правоохоронних органів достатнього досвіду боротьби з цим
явищем, недостатністю необхідних сил і засобів держави для цієї
боротьби, а також значною недосконалістю кримінального законодавства у
даній сфері.

І хоча за кілька останніх років у нашій державі все ж сталося багато
зрушень у цій галузі (термін охорони авторських прав подовжено з 50 до
70 років після смерті або посмертної реабілітації автора значно
розширено список творів, що охороняються законом статті про
відповідальність за збитки, заподіяні авторському праву, є не лише у
цивільному та адмініс-тративному праві, але й в кримінальному) не можна
забувати, що міра охорони авторського права і суміжних прав є одним із
показників до взаємо-вигідного сучасного співробітництва між
європейськими державами [11].

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

http://nooguards.com.ua/intvlas/avtpravo/infkor

www.tm.kiev.ua

http://patent.km.ua/ukr/articles/i164

http://leonorm.com.ua/p/NL_DOC/UA/200101/Zak_2627.htm

http://www.intellect.ua/copyright/info/index.ukr.html

Паньо К., Паньо Т. Авторське право небачених розмірів // Дзеркало тижня.
– 2004. – 7 серп.

Юрченко А. Коли віртуальні мрії стануть реальністю? // Дзеркало тижня. –
2004. – 18 верес.

Розколупа Н. Електронна доставка документів і авторське право // Бібл.
планета. – 2005. – № 4. – С. 19-21.

Погребна О. Електронні ресурси Національної парламентської бібліотеки
України в інформаційному супроводі процесу політичних реформ у державі
// Бібл. планета. – 2006. – №4. – С. 20-25.

http://www.web-standart.net/magaz.php?aid=2475

Срібна О. Безплатна музика тільки на своїй кухні // Голос України. –
2004. – 31 берез.

Княжанський В. Заплатіть піаністу! // День. – 2004. – 17 берез.

Козлова О. Митці під захистом юристів // Уряд. кур’єр. – 2004. – 14 лют.

Против краж у археологов /Инф.// – Киев. ведомости. – 2004. –

15 апр.

http://www.sdip.gov.ua/t/docman/binary/depart_doc/analiz.doc

Кулаков С., Новосвітній В. Узаконене піратство // Хрещатик. – 2005. – 24
серп.

Ленчук С. Піратство в морі індустрії // Робітнича газета. – 2005. – 14
квіт.

Антипова А. Контрабанда по-сусідськи // Голос України. – 2004. – 4 груд.

Хрипункова Г. Піратські диски купують і знищують // День. – 2006. –21
верес.

Бондар О. Контрафакт реалізовували по всій країні // Голос України.
–2006. – 5 серп.

21.На Харківщині викрито „піратський” цех /Інф.// – Демокр.Україна. –
2006. – 18 трав.

Лебідь С. Аналіз криміногенної ситуації на ринку об’єктів
інтелектуальної власності // Інтелект. власність. – 2004. – № 4. – С.
45-46.

„Антипіратство” в дії //Інтерфакс-Україна/ – День. – 2004. –

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020