.

Арт-ринок в Україні (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
400 6850
Скачать документ

Реферат на тему:

Арт-ринок в Україні

Кожен народ пізнає себе та сучасність через своє мистецтво. Крізь грані
художньої форми проступають головні якості епохи як цілого. Тому крізь
окремий твір – краєвид, натюрморт чи портрет постає для нас вся повнота
ментальних станів, смаки, уподобання, вся тонка “метафізика” даної
культури. Образотворче мистецтво є однією з важливих складових культури.
Саме українське образотворче мистецтво відіграє помітну роль у
збереженні національної самобутності, формуванні духовних та естетичних
цінностей суспільства. Але художня творчість є і важливим економічним
чинником, а також головним поштовхом до формування і розвитку арт-ринку.

Тут слід зазначити, що у цивілізованих країнах світу візитною карткою їх
самобутнього професійного мистецтва, свідченням духовної зрілості є саме
цивілізований арт-ринок. Арт-ринки і Європи, й Америки розвиваються уже
протягом століть. Але у нас інша ситуація. Україна – країна молода і,
відповідно, всі ринки – і економічний, і культурний, знаходяться на
початковому етапі. Тож зараз у нашій державі арт-ринок лише формується,
і треба розуміти, що це процес складний і довготривалий [1].

У пресі зазначалося, що останніми роками вітчизняний арт-ринок
розвивався досить активно. Зокрема, пожвавішала діяльність галерей,
аукціонів, виставок, зріс попит на національне мистецтво, у тому числі
на міжнародному рівні. Цьому сприяли як певне покращення економічної
ситуації в країні на початку ХХІ століття, так і державна політика,
спрямована на підтримку професійної творчості вітчизняних митців у
галузі скульптури, живопису, графіки, декоративного мистецтва [2].

Значну роль у здійсненні державної політики у галузі образотворчого,
декоративного та ужиткового мистецтва (яка, звісно, впливає і на
формування арт-ринку) відіграє Міністерство культури і туризму України.
Зокрема, Міністерство разом з Національною спілкою художників України,
Національною спілкою майстрів народного мистецтва України, іншими
культурно-громадськими організаціями пропагує досягнення вітчизняних
митців шляхом організації художніх виставок, творчих симпозіумів,
пленерів. З метою підтримки молодих талантів, творчої молоді ведеться
робота щодо надання грантів Президента України молодим діячам у галузі
образотворчого мистецтва. Проводиться державна закупівля творів
сучасного образотворчого мистецтв. Все це, певним чином, позначається на
функціонуванні вітчизняного арт-ринку [3].

Також слід зазначити, що в Україні докладається чимало зусиль для
формування правової бази для культурно-мистецької сфери, яка б
відповідала новим політичним, економічним, соціальним умовам. Так у 2006
році Верховною Радою України було прийнято кілька законів, що стосуються
і арт-ринку. Це, зокрема, Закони України “Про ратифікацію Угоди про
вивезення та ввезення культурних цінностей” (від 11.01.2006 р.) та “Про
внесення змін до деяких законів України (щодо оподаткування предметів
мистецтва, колекціонування та антикваріату)” (від 22.12.2006 р.).

Також діяльність вітчизняного арт-ринку частково регламентується
Законами України “Про музеї та музейну справу”, “Про охорону культурної
спадщини”, “Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей”.
Сприяє вирішенню певних проблем діяльності арт-ринку і “Державна
програма розвитку культури на період до 2007 року”, прийнята постановою
Кабінету Міністрів України від 6 серпня 2003 р. № 1235.

Але тут треба пам’ятати, що держава не регламентує функціонування
вітчизняного арт-ринку, а державна політика може лише сприяти його
розвитку. Український арт-ринок, як вже зазначалося, явище відносне
молоде, тож проблем у його діяльності вистачає.

Більш того, вже стало традицією скептично висловлюватися у пресі на
адресу цього культурного явища. “Розмірковувати на тему арт-ринку – все
одне, що говорити про Летючий вітрильник” “арт-ринок, такий бажаний і
потрібний, в Україні досі відсутній” “дірявий український арт-ринок”, –
такі висловлювання дуже характерні для багатьох засобів масової
інформації [4, 5, 6].

За ствердженням деяких журналістів, усі начебто здогадуються яким має
бути арт-ринок, але уявлення ці дуже умовні. Арт-ринок, риси якого ледь
помітні, – неповноцінне дитя економічної та соціокультурної картини, яка
існує у державі. Також ідея “арт-ринку” пов’язана з деякими міфами, що
існують у суспільстві. На думку критика О. Клейменової, одним з головних
міфів є твердження того, що Україна – країна художників. Та байки про
розквіт мистецтва вигадують ті, хто мало у це вірить, але хочуть, щоб
повірили інші.

У середині 90-х років усі були сповнені великих сподівань. Галереї
відкривалися одна за одною, проходили численні виставки та акції.
З’явилася навіть професійна періодика. Зараз Київ можна порівняти з
сонним царством. Особливо це помітно влітку, що викликає справжній
подив. Бо цей сезон культурні центри планети використовують для
пропаганди художників та для самоствердження у світовому культурному
контексті.

Хоча, неправильно стверджувати, що все зникло миттєво. Надії художників
на те, що вони потрібні державі, зникали поступово. І хоча на узбіччі
творчої діяльності разом з художниками знаходяться актори, музиканти,
письменники, художників цей факт не дуже тішить.

У цій ситуації вижити вдалося лише найбільш відомим та розкрученим
майстрам. Зараз, на думку фахівців, “топових” художників у столиці
всього 20–30 (хоча нещодавно активних творців було більше сотні). Але,
зазначалося у пресі, і ті, які зараз знаходяться на коні, дещо
перебільшують, коли розповідають про свої успіхи. Тому що неможливо бути
успішним там, де немає відпрацьованих ринкових механізмів. Інакше б,
талановиті художники у розквіті таланту не йшли би заробляти на хліб у
рекламу чи ще невідомо куди.

Ще одним міфом арт-ринку критики називають думку про те, що художник
протистоїть державі, більш того, відчуває потребу у такому протистоянні.
Однак, образ держави – дійної корови залишився у радянському минулому
(тоді художники не знали дефіциту у постійних замовленнях, їздили у
будинки творчості, забезпечувалися майстернями). Стихійний капіталізм
потребує від творця відповідної підприємливості. А дійна корова –
анахронічна крайність [4].

Але є й інша крайність – повна відстороненість держави. Для того, щоб
усе навколо руйнувалося, достатньо стояти осторонь, не сприяти, не
приймати ніяких законів. Не помічати. За винятком таких днів, коли
потрібно патронувати помпезні акції. Хоча до становлення арт-ринку
подібні акції не мають прямого відношення. По-перше, тому, що підбір
художників у таких випадках досить суб’єктивний. По-друге, патронат, як
правило, спрямовано на чергову кон’юнктуру.

Звісно, можна скільки завгодно посилатися на низькій життєвий рівень у
країні. Але головна проблема – у відсутності розуміння, що є
національною гордістю. Мистецтво – це теж національна гордість. До речі,
не менш вагома, чим футбол. Хоча б тому, що вона не старіє, а зростає у
ціні.

Також у пресі зазначалося, що український арт-ринок не має маркетингу.
Як привчити заможних людей до думки, що інвестувати у мистецтво не
тільки престижно, але й вигідно? Західні фінансові структури
консультують клієнтів відносно арт-вкладів (така практика є і у Росії).
Найкраща мотивація для арт-інвестування – значна прибутковість. За
оцінками різних експертів вона досягає 50% річних.

Однак, про зміни у соціальній шкалі цінностей на користь мистецтва можна
буде говорити лише тоді, коли слово “економіка” почне використовуватися
з епітетом “біла”. Бо зараз взаємовідношення центральних фігур арт-ринку
– художника, галериста та покупця – не що інше, як театр тіней.

Продюсер, товкач, галерист – назв багато, а суть єдина. Це особа, без
якої не може обійтись жоден художник у цивілізованій державі. В Україні
арт-ділерство, головним чином, справа дилетантська. Більшість з тих, хто
підробляє збутом чужих картин, – стихійні посередники. Вони здійснюють
разові операції, та отримують свій “навар”. Продавати художні твори
планово можуть лише одиниці [4].

Найбільші професіонали на цьому фоні – галеристи. Головним чином тому,
що знають: легких грошей тут не буває. У художника треба спочатку
вкласти немалий капітал, витратитися на “промо”, а далі терпляче,
поволі, день у день працювати, наближаючи прибутки. Дуже часто теорія не
співпадає з практикою, тож про безхмарність галерейного бізнесу говорити
зарано. Вважається, що солідних галерей в Україні небагато: півдюжини у
столиці, декілька у Львові, Харкові, Одесі.

Також, фахівці вважають, що діяльність галерей була б більш ефективною,
коли б їм полегшили життя та прийняли низку відповідних законів.
Головним чином, це стосується меценатства та податків при придбанні
творів мистецтва. Бо зараз виникає парадокс: якщо галерея прозора для
податкової системи, то вона не вигідна художнику. Як тільки галерист
ставить на цінник власну стопроцентну накрутку (буває більше, іноді –
менше), автор твору у черговий раз розуміє перевагу прямого контакту з
клієнтом. Бо за подвійну ціну продати роботу значно важче. Тим більше у
країні, де картини реалізуються по катастрофічно низьких цінах [4].

Водночас, – вважає мистецтвознавець І. Марченко, – немає системи навіть
із оцінки робіт, які виставляють у галереї. Це велика проблема, адже всі
ціни беруть “зі стелі”. Отож це не можна вважати серйозним бізнесом, бо
художнику доводиться бути менеджером. За кордоном зовсім інша картина,
там створено чітку систему “галерея-художник”. Можливо, цим і
пояснюється те, що багато наших талантів виїздять за кордон. А у нас між
галереєю та художником не існує чітких ділових стосунків [5].

Тож, серед персонажів арт-ринку фігура галериста – найбільш утаємничена.
Скільки коштує той чи інший художник, як правило, знають усі. Правду про
доходи галериста не знає ніхто. Наскільки його бізнес рентабельний –
великий секрет. Навіть найбільш чесні, ті, які офіційно показують свій
прибуток, приречені на подвійне життя. Бо інакше вони будуть ледве
зводити кінці з кінцями [4].

Важливими учасниками арт-ринку, безумовно, є покупці творів мистецтва.
Покупці поділяються на дві групи. До першої відносяться
покупці-інвестори, які прагнуть збільшити власні капітали, вкладаючи їх
у витвори сучасного мистецтва. До другої, більш поширеної в Україні,
групи споживачів художньої творчості відносяться заможні люди, для яких
мистецтво, у першу чергу, насолода. Саме ці групи покупців головним
чином створюють основу для виникнення та подальшого розвитку арт-ринку.

Вважається, що покупець мистецтва зростає у власних очах. Він знає, що
мистецтво не може бути дешевим, і пишається тим, що може дозволити собі
меценатство. На жаль, замість свідомого шанувальника мистецтва, у
реальності художники дуже часто вимушені мати справу з скупим, мало
освіченим суб’єктом. Він витратить декілька мільйонів зелених, щоб
заволодіти будинком на Печерську, а купити картину – жаба давить.

З іншого боку, як потенційні покупці можуть долучатися до мистецтва? На
відвідування музеїв вони не мають часу. Телебачення художній смак не
формує: в Україні немає жодної професійної програми про мистецтво. Тож,
коли суспільство тотально не розбирається у мистецтві, є загроза, що
клієнтом почнуть маніпулювати.

Наприклад, художник Ікс замість таланту має добре підвішений язик. Ікс
відвідує ток-шоу, де розповідає, який він неперевершений. Згадує своїх
друзів – як мінімум, англійську королеву та Папу Римського. Саме у такі
моменти клієнт готовий хапати телефон і наказувати референту терміново
зв’язатися з агентом художника Ікс для можливого придбання його картин.
Хоча і подібні ситуації теж мають сенс, бо покупець починає вважати себе
не тільки багатим, а й сучасним та культурним [4].

Все ж, найбільша мрія художника – корпоративний покупець. Такий, яких у
нас майже немає. Це на Заході нікого не дивує, коли колекція художніх
творів є обличчям крупної фірми. Коли б такі прогресивні підприємці
з’явилися в Україні, це значно б покращило ситуацію з арт-ринком.

Дуже довго у нас існував помилковий стереотип про те, що художник має
бути голодним. Водночас забували, що художник не тільки їсть. Він мусить
багато витрачати на полотно, фарби, пензлі. Орендує майстерню, возить
роботи на виставки.

Зараз у фаворі образ успішного художника. Але бути успішним він може
лише за умови здорового економічного стану у державі. Коли цього немає –
художник йде у підпілля. Тому що картини не годують. Дехто виїжджає за
кордон, щоб покращити свій фінансовий стан. Після повернення такі
художники розповідають про свої закордонні успіхи. Але жоден з них не
стане розповідати про принизливий папірець, який видає художнику країна
перед дорогою. Там чорним по білому записано, що роботи художника не
мають культурної цінності [4].

Тут слід зазначити, що попри такий песимістичний погляд деяких
журналістів, арт-ринок в Україні все ж розвивається. І певну роль у його
діяльності відіграють творчі спілки, зокрема, Національна спілка
художників України.

Для чого створюються творчі спілки? Щоб об’єднати за професійними
інтересами тих, хто заробляє на життя власною творчістю. Членам такої
спілки створюються умови для творчої роботи, надається правовий і
соціальний захист. Усе це гарно розписано в різних законах і статутах.
За радянських часів членство у спілці було для художника єдиним способом
вижити як творцеві-професіоналу. Творча спілка радянського зразка була
потужною машиною контролю і, за необхідності, репресій проти будь-якого
інакомислення. Втім, на забезпечення спілок виділялися чималі бюджетні
кошти. Навіть тепер, коли ідеологічне замовлення спочило в Бозі, закон
про творчі спілки передбачає бюджетну підтримку. Проте залишковий
принцип, помножений на постійне недофінансування і відсутність
держзамовлення, змушує переглянути спосіб виживання художника [7].

Зараз, за словами П. Зикунова, заслуженого художника України, заступника
голови Національної спілки художників України з організаційних питань,
Спілка збирає під крило художників, скульпторів, мистецтвознавців,
згуртовує, допомагає професійно займатися творчістю. А хто ще про них
подбає? У державі доля художника не цікавить нікого. Запитайте
будь-якого районного, обласного керівника, які художники проживають на
його території, – нізащо не пригадає! Спілка ж організовує виставки,
пленери, заїзди в будинки відпочинку. Крім того, надає художникам
майстерні, виробничі приміщення на фабриках і комбінатах, де вони можуть
займатися творчістю.

Але далеко не всі художники згодні з такої оцінкою діяльності Спілки.
Так, художник Ю. Шейніс вважає, що відтоді, як наказало довго жити
держзамовлення, НСХ України не забезпечує художників роботою. Що ж до
допомоги – творчої, соціальної, правової, як це записано у статуті, то
крім вінка на могилу і хвилини мовчання немає чого і згадати. Звісно,
братерство колег по пензлю було, є і буде, його нікому не знищити. А от
керівники Спілки нескінченно далекі від проблем простих художників і
досить часто приймають дивні, навіть, шкідливі для митців рішення [7].

Дуже актуальною у взаємовідношеннях між художниками та Спілкою є
проблема творчих майстерень. (Ця проблема суттєво впливає і на розвиток
вітчизняного арт-ринку). За словами художників Ю. Шейніса, О. Павлова і
скульптора О. Владимирова, вони є тією дещицею, яка ще тримає художника
у Спілці і приваблює до неї молодь.

Відповідно до статті 6 Закону України “Про професійних творчих
працівників і творчі спілки”, “професійним творчим працівникам – членам
творчої спілки з метою забезпечення умов для творчої діяльності
надається окрема кімната (кабінет, майстерня) або додаткова житлова
площа в розмірі не менш як 20 кв.м., що оплачується в одинарному
розмірі”.

Нині у Київській організації Спілки художників майже 1500 членів. Є ще
молодіжне об’єднання (близько 300 осіб), яке дихає в потилицю старшому
поколінню. Багато випускників Академії мистецтв не повертаються до себе
в регіони, а осідають у Києві. Кожному потрібна робота і, відповідно,
майстерня. Чи може місто всіх забезпечити? Майстерень, що належать НСХУ,
у столиці лише 570 (35 тис. кв. м. у престижних районах). Нові не
будуються, тож доступною майстерня стає, зазвичай, тільки після смерті
когось із літніх художників. Черга вишиковується довга.

Є іще близько 300 майстерень. Їх знайшли самі художники, орендували в
нежитловому фонді Києва, надавши довідку зі Спілки, відремонтували
власним коштом і всі майнові відносини регулюють самі. Але проблем у них
вистачає: у таких зручних для скульпторів підвальчиках дехто залюбки
влаштував би кафе і магазини, які принесуть набагато більше прибутку. Та
й мансарди живописців – ласий шматочок. От і підвищуються ціни за
оренду, поки не стають непосильними для митців. А порозумітися з
місцевою владою у керівництва Спілки поки що не виходить [7].

За радянських часів художник користувався майстернею практично
безоплатно. Спілка могла собі це дозволити, оскільки була тоді досить
прибутковою організацією. Виконуючи держзамовлення (переважно
ідеологічного змісту), художники отримували непогані гонорари, а солідна
націнка на них відраховувалася у фонд Спілки художників СРСР.

Тепер художник повинен оплачувати користування майстернею. Упродовж
останніх років плата постійно підвищувалася. На Андріївському узвозі,
34, 36 і в Лаврі, корпус 30, вона збільшилася приблизно вп’ятеро, в
інших будівлях – удвічі. Як наслідок – нині за користування лаврською
майстернею площею 30 кв.м. художник має заплатити близько 250 грн. на
місяць (якщо ж тарифи по місту будуть підвищуватися, сума збільшиться
втричі) [7].

Лише за опалення кожного квадратного метра людина, яка малює, сплачує
вдвічі більше, ніж це належить за тарифами теплоенерго. Тож, заплатити
не кожний має можливість. Часто виникає заборгованість. Не сплачуєш її
протягом 3 місяців – позбавляєшся майстерні [8].

Господарською діяльністю НСХ України займається її дочірнє підприємство
– Управління житловим фондом (УЖФ). Воно заправляє нерухомістю, воно ж
виступає в ролі ЖЕКа, себто як посередник між художниками та
комунальними службами. Митці його роботою незадоволені. Кажуть, у
майстернях давно не бачили ні ремонтників, ні прибиральниці, ні інших
корисних комунальних працівників. Проте оплату їхньої праці включено у
вартість робіт з утримання майстерні.

Тож, як зазначають у пресі, у період стихійного становлення арт-ринку
творчі спілки відходять дещо на другий план. Тому одні творці пробивають
собі дорогу сплавом таланту і підприємливості, інші – скандальним
характером, треті – наявністю неабиякої “пробивної сили”. Четверті
опускаються на дно [7].

Водночас треба пам’ятати, – нагадують у пресі, – що художники, як і
журналісти, письменники, музиканти, пов’язані між собою невидимими
корпоративними зв’язками. По-перше, вже рід занять означає перебування у
певному спільному середовищі, постійні професійні контакти з колегами,
обмін думками. По-друге, проблеми у всіх спільні, і це зближує.

Нехай кажуть, що всі художники – індивідуалісти, котрі живуть у власному
світі. Проте завжди знайдуться енергійні, заповзятливі люди, здатні
створити певний центр тяжіння для інших. Неформальні творчі спілки
існували до, після і за часів Спілки художників. І саме вони
забезпечували ковтком свіжого повітря творців, загнаних в ідеологічні
рамки.

Основні функції такого “центру тяжіння” – координація зусиль для
вирішення творчих питань та інформаційне забезпечення. Та аж ніяк не
розподіл матеріальних благ. Тоді молодий художник прагнутиме приєднатися
до такої організації не для того, щоб дочекатися чиєїсь смерті й
відхопити собі майстерню [7].

Так чи інакше, ситуація на українському арт-ринку залишається складною.
Тож, деякі художники, як вже зазначалося, виїжджають з країни та
намагаються реалізувати себе на Заході. Але і тут виникають певні
проблеми.

Здається не секрет, що життя західного художника складне і напружене:
кожен його жест, як правило розбиваються об ватяну доброзичливість
збайдужілої публіки. До такого ж контексту вкладається доля наших
вітчизняних митців, які з тих чи інших причин і за різних часів виїхали
на Захід. Наразі не дуже важить – на постійне проживання чи на період
“творчої відпустки”. На тих малопривітних теренах усі вони рано чи пізно
довідуються про те, що їхні “геніальні” твори мало кого , окрім нашої
діаспори, цікавлять. Більш того, всі вони стикаються з “прогресивною”
думкою тамтешніх мистецтвознавців про те, що вже найближчим часом
картини як такої взагалі не стане. І що саме мистецтвознавці з
кураторами і арт-критиками будуть вигадувати експозиції, а художники
перетворяться на таких собі умілих ремісників.

Ясна річ, що таке розуміння мистецького процесу загалом кон’юнктурне,
продиктоване умовами ринку, але воно, безсумнівно, існує, змушуючи митця
ламати під чиїсь канони власну манеру, темперамент і характер. “Тиск з
боку ринку певною мірою страшніший за колишній партійний, – казав
патріарх російського соц-арту Д. Плавінський. – Там був тільки батіг, а
тут пряник, спокуса”.

X

h?”?$`’d+?.¦0c4oeoeoeoeoeoeoeoeoeoiiiiaaaaaaaaaaaa

ae‘oooooooooooooooooooooooooooo

oooooooooooooooooooooooooooo

сних – І. Остафійчук, Е. Андієвська і С. Лопата, як “автор гривні”.
Втім, існують також інші художники, які на своїй батьківщині мали б
стати національним скарбом, але на Заході вони не пошановані. Чи стають
вони від того менш цінними? Чи є Захід показником в оцінці їхньої
творчості, а також цінності для світового мистецтва? Адже говорячи нині
про рівень тамтешнього ринку, не слід забувати, що якби сьогодні
виставити на якомусь престижному аукціоні твори тієї ж Е. Андієвської, а
поруч музейного О. Сластьона з І. Їжакевичем, то Е. Андієвська (яка, до
речі, мешкає у Мюнхені) продалася б за значно вищу ціну. Тому що вона
відома і визнана сучасною західною публікою [9].

Зрештою, феномен відомості стосовно “знаних” художників – феномен цілком
західний. Це явище характерне для світу необмежених можливостей, де за
складання каталогу, видання буклету, написання монографії може засісти
напівписьменний “спеціаліст”. Натомість люди в Україні іноді вірять у
подібні містифікації не тому, що такі совкові, а тому, що звикли
довіряти друкованому слову і не звертають уваги на очевидні, здавалося
б, речі. Скажімо, на те, що сама по собі оцінка Заходу нічого не важить,
себто вона визначає лише благодушне зацікавлення тамтешніх
мистецтвознавців певною особою, звідки й виростає значущість тієї
останньої. Довіряти ж думці про те, що про когось “монографії пишуть” і
він “у всьому світі відомий”, варто за умов, якщо вам знана механіка
здобування такої “слави”. Адже на Заході монографії пишуть про все
підряд. Іноді зловлять якого-небудь таргана – і давай про нього
монографію писати, тільки гранти встигай отримувати! Чи стає після цього
той тарган “у всьому світі відомий”?

Таким чином, до соціокультурного процесу залучається прихований інстинкт
кон’юнктурника і відбувається перебудова свідомості, внаслідок чого
приходить час для творення “того, що треба”. Ліберальні наші куратори
від мистецтва можуть, звичайно, порадіти тому, що все відбувається саме
так. Насправді ж власної самобутності нашим художникам не те щоби не
вистачає, просто вже давить їх розірваний світ, дискретна свідомість і
розсмикане на всі боки безрадісне буття. Та “витіснити” культуру
доволі-таки важко – без неї цивілізації просто не існує, і процес цей
відверто самогубний, оскільки головним суддею виступає ринок. І багато
хто з молодих, потенційно талановитих художників, на жаль, підкорюється
його диктату [9].

Все ж, не зважаючи на існуючі проблеми, арт-ринок в Україні потроху
набуває обертів. Зокрема, попри закиди у бездіяльності, преса
зафіксувала активізацію роботи мистецьких галерей, які є одним з
головних учасників арт-ринку. Так, новостворена столична галерея
сучасного мистецтва “Колекція” уперше запропонували незвичний для
українського арт-ринку комплексний підхід до кожної виставки: починаючи
від відбору художників високого рівня і завершуючи спеціальним
обслуговуванням клієнтів галереї. Для кожної виставки випускається
спеціальний каталог високої якості. Із художником укладається
індивідуальна угода на передання ексклюзивних прав на представлення його
творів мистецтва й продаж їх. Головна ідея “Колекції” – виставляти як
іноземних художників, які мають визнання, так і українських, створювати
з ними цікаві проекти та відкривати нові імена. Виставковий зал
обладнано системою професійного галерейного освітлення, а також
спеціальними стендами, з допомогою яких (за потреби) можна збільшити
експозицію [10].

Оригінальністю, мистецькою свіжістю відзначалися проекти ще однієї нової
столичної галереї галерея “Da Vinci”. Галерею створили Б. Ахсанов та О.
Алексенко як міжнародну. В її колекції репрезентовані художники України,
США, Франції, Італії, Голландії, інших країн Європи. У колекції
зберігаються твори знаних українських майстрів, зокрема, Г. Атаян, Б.
Данилова, П. Бевзи, О. Пінчука, О. Тістола, І. Павельчук, П. Лебединця,
Ю. Горбачова, О. Клименка, О. Мась та інших. Галерея презентує також
російських митців з Санкт-Петербурзької Академії мистецтв А. Пахомова,
К. Лі, О. Яніна, С. Репіна, В. Сухова. Здійснювалися презентації,
проводилися арт-клуби за участю відомих діячів культури і мистецтва,
бізнесменів, політиків. Партнерами галереї виступають ЗМІ, творчі,
мистецькі установи, інституції, різні професійні організації, що
сприяють реалізації високопрофесійних арт-програм [11].

Про успішність галереї “Da Vinci” свідчить і той факт, що на початку
2007 року її філія відкрилася у столичному торговельному комплексі
“Арена”. Дивне місце, зважаючи на те, що картини експонуються поряд із
ширвжитком та ресторанами. Однак цей хід власники закладу використовують
уже не вперше – влаштовують мистецькі оази саме на бігових доріжках
грошовитих мисливців за дорогим крамом та делікатесами [12].

Також у пресі звертали увагу на активну роботу столичних галерей,
розміщених на Андріївському узвозі. Відзначалося, що діяльність їх
починалася з вернісажів на Андріївському узвозі, коли поняття арт-ринку,
як і ринку взагалі, не існувало в принципі. Коли офіційна культура
суворо оберігала свої лави й художники роками простоювали в чергах, щоб
виставитися в одному з нечисленних виставкових залів. Вернісаж на
Андріївському, що з’явився ледве не напівпідпільно, був у певному сенсі
протестом. Ну або бодай можливістю довести, що й на узбіччях верстових
доріг існує життя. Яскраве й цікаве.

Згодом Андріївський узвіз став тим, чим став. Але визнаймо, коли б не
було його, розвиток вітчизняного арт-ринку неабияк затримався б. Адже це
була, по суті, одна з перших альтернативних форм офіційного мистецтва. Й
у цьому плані всі нинішні художні галереї, можна сказати, спустилися з
Андріївського узвозу. Інша справа, що до цивілізованого арт-ринку вони
ще не дійшли. Ну хоча б тому, що поки не вирішене питання їхнього
легалізованого існування (різні галереї мають різний статус). Далеко не
всі вміють самі заробляти гроші, працювати з художниками й залучати свою
публіку. В результаті з кількох десятків київських галерей справді
цікаве й повноцінне творче життя відбувається в 11 – 12. Але воно є
[13].

Більш того, за словами власника галереї “Ательє Карась”, однієї з
найбільш відомих галерей на Андріївському узвозі, Є. Карася, зараз
сформувався активний прошарок молодих художників 25-30 років. І попри
те, що немає можливості, вони розвиваються. Тож, незважаючи на складну
ситуацію на вітчизняному арт-ринку, можна спостерігати виникнення нового
покоління художників [6].

Тут слід нагадати, що ще в 1995 році було створено Асоціацію артгалерей
України. Засновниками Асоціації стали 35 галерей, мистецьких центрів та
творчих об’єднань. Серед них Центр сучасного мистецтва “Совіарт”,
культурні центри “Світ-Л”, “Славутич”, галереї “Гончарі”, “Плеяда”,
“Бланк-ART”, “Дах”, “АЖІО”, “Art-Інформ”, “L&L”, “RA”,
Києво-Могилянської академії (всі – з Києва), “Маріуполь-87” (м.
Маріуполь), “Пласт-Арт” (м. Чернігів), “Обрій” (м. Хуст), “Володимир”
(м. Севастополь), “Смальта” (м. Харків), “Мункачі” (м. Мукачеве) та інші
недержавні мистецькі організації з різних регіонів України.

Створення Асоціації артгалерей України визначило новий етап розвитку
арт-ринку в Україні. Це була спроба об’єднати розрізнені творчі
організації, мистецькі центри і галереї з метою структуризації
арт-ринку, запровадження цивілізованих форм конкуренції у стосунках з
художниками, мистецтвознавцями, менеджерами, спонсорами.

Асоціація проводила міжнародні арт-фестивалі та виставки українських
художників у різних країнах світу, видавала змістовні каталоги, створила
Арт-клуб Асоціації, відкрила сайт в Інтернеті, випустила перші в Україні
CD про сучасних художників тощо [14].

Певним показником позитивних змін на вітчизняному арт-ринку стало
своєрідне відродження масштабних арт-акцій у Центрі ділового та
культурного співробітництва “Український дім”. Так у 2006 та 2007 роках
було проведено Міжнародну художню виставку-ярмарок “Арт-Київ-2006” та
“Великий скульптурний салон 2007”. Тут слід зазначити, що такий самий
формат мали арт-фестивалі, які організовував наприкінці 90-х “Центр
сучасного мистецтва”, очолюваний В. Хаматовим.

Однак тоді художникам стало не вигідно оплачувати оренду боксів і місце
в каталогах, які видавали до кожного заходу. Але тоді арт-ринок ще не
сформувався, тож митці просто платили кошти за репрезентацію картин без
можливості їх продажу. І хоча останніми роками ця ситуація докорінно не
змінилася (майстер і тепер не може взяти в банку суму під заставу своїх
полотен а колекціонерові так само не вигідно вкладати гроші в твори
сучасного мистецтва, бо немає гарантії їхнього повернення) все ж деяка
активізація арт-ринку призвела до необхідності відроджувати великі
арт-фестивалі. На цьому наголошувала і організатор проектів Н.
Заболотна, яка зазначила, що ці акції проводилися “не лише задля
популяризації мистецтва як такого. Можливо, вони стануть поштовхом до
формування цивілізованого арт-ринку в Україні” [15, 16, 17, 18].

Масштабні мистецькі заходи в “Українському домі” широко висвітлювалися у
пресі. Так відзначалося, що на Міжнародній художній виставці-ярмарку
“Арт-Київ–2006” було представлено твори найкращих митців другої половини
ХХ – початку ХХІ століття. До експозиції увійшли картини з приватних
колекцій, раніше не відомі широкому загалові. Це живопис класиків
радянського періоду: М. Глущенка, О. Шовкуненка, С. Григор’єва, В.
Зарецького, М. Примаченко. Були навіть полотна майстрів дореволюційного
періоду – М. Клодта і С. Васильківського. А на другому поверсі
організатори представили парад галерей, де можна було побачити здобутки
сучасних митців. Там в окремих орендованих боксах влаштовано
міні-виставки одного або кількох художників, які виставили свої роботи
на продаж. У цьому ярмарку взяли участь і чеські гості.

Критики відзначали, що певним успіхом акції стало саме відродження
арт-фестивалів 90-х років, що є безумовним стимулом для розвитку
сучасного арт-ринку [18].

Не меншу увагу було приділено на сторінках преси “Великому скульптурному
салону 2007”, на якому було представлено близько 300 робіт 46
вітчизняних скульпторів. Його метою було не лише допомогти скульпторам
знайти покупців та замовників своїх творів, а насамперед сформувати
цивілізований арт-ринок, сприяти розвитку його інфраструктури,
стимулювати якісну ієрархію арт-дилерів та експертів. Із цією метою до
відкриття Салону видали каталог вартістю двісті гривень, в якому
детально зазначено параметри скульптурних творів, матеріал, з якого вони
виготовлені, та решту детальної інформації для потенційних покупців.

Організатори квітчасто розповідали про те, що вони відібрали найкращих
вітчизняних скульпторів. Хоча, подейкували, що змогу експонувати в
Салоні свої роботи отримали всі, хто мав можливість заплатити за місце
тисячу умовних одиниць, крім того, майстри власним коштом мали
дотранспортувати свої нелегенькі твори до Києва. Тому деякі скульптори
купували один бокс на двох. Хто не платив грошима, розраховувався
власними творами. Організатори радо на це погоджувалися, адже мистецтво
дедалі дорожчає. В Україні достатньо охочих оздобити свої санвузли,
передпокої, спальні, балкони чи паркові алеї творами мистецтва.

Тож, у пресі підкреслювали, що “Великий скульптурний салон” став
своєрідним поштовхом і для митців, і для галеристів, і для
колекціонерів. Акція також засвідчила, що нарешті і в Україні поширилася
мода на мистецтво [19, 20].

Показником формування в Україні цивілізованого арт-ринку стала і поява в
країні мистецьких аукціонів. Так, у Миколаївському художньому музеї ім.
В. Верещагіна вперше в країні відбувся Всеукраїнський аукціон мистецьких
творів. Його організаторами були Миколаївський аукціонний центр і
Асоціація арт-галерей України. В Україні вже проводилися благодійні
аукціони, які у переліку лотів мали мистецькі твори. Зібрані на подібних
аукціонах кошти направлялися на користь дітей-сиріт, інвалідів, дитячих
лікувальних закладів.

Аукціон у Миколаєві – суто професійний, спрямований на регулювання
цінової політики на твори як сучасних майстрів, так і майстрів старої
школи. Ця політика на сьогодні розбалансована і часто складається без
урахування головних критеріїв, – імені автора та талановитості твору.

Звісно, що покупець має право купувати те, що йому подобається. Але дуже
часто він купує саме за принципом “подобається – не подобається”, не
звертаючись за порадою до експертів. Тож, справді цінні роботи
вивозяться за кордон. А буває і так, що колекціонер–початківець купує за
великі гроші “красиву” картину, а вже потім звертається до музею за
експертизою і з’ясовує, що картина коштує максимум 100–200 доларів.

Тож, у наш час дуже актуальною стала атрибуція картин, гарантування їх
якості. Саме таку якість гарантував аукціон у Миколаєві. У списку лотів
не було випадкових імен. Було відібрано роботи авторів, вже перевірені
та апробовані на різних художніх виставках, ярмарках, акціях тощо.

На торги було виставлено роботи відомих художників і скульпторів.
Заможним людям, котрі взяли участь в аукціоні, запропонували картини
таких знаних митців як А. Антонюк, В. Бахтова, А. Завгородній, І.
Булавицький та інші. Всього в аукціоні взяло участь близько 50 осіб.
Одним із найдорожче проданих експонатів виявилася невелика скульптура
роботи І. Булавицького, яку придбали за 10 тисяч гривень [21, 22].

Але певне пожвавлення аукціонного та виставкового життя в Україні
виявило і деякі негативні тенденції. Так, частіше стали виникати
конфлікти, викликані появою фальшивих картин, що підписані ім’ям того чи
іншого видатного українського художника. Проте лише поодинокі випадки
підробок висвітлюються у пресі, а більшість подій залишається поза
увагою громадськості.

Та усі межі припустимого були перейдені, коли в приміщенні Київського
музею російського мистецтва відбулася виставка “Український живопис
1945–1989 років. З приватних колекцій”, організована галереєю “Естамп”.
Виставка рекламувалася у ЗМІ, були випущені каталоги. Окрім інших творів
зазначалося авторство картин Т. Яблонської – “Снедів”, “Збір урожаю”,
“На базар”, які експонувалися на виставці, хоча не були авторськими
роботами. Картина “Весілля”, що, можливо, й була авторським повтором
однойменного твору художниці, але, спотворена невмілою реставрацією і
доробкою, взагалі втратила ознаки, характерні для манери художниці.

На жаль, конфлікт, який виник ще за життя художниці, не вирішено досі –
ні офіційних вибачень, ні спростувань. Каталог із підробками далі
продається у галереї “Естамп”. Звернення до суду про відновлення
авторських прав Т. Яблонської поки що не дало вагомих результатів. Та
донька художниці Г. Атаян продовжує захищати авторські права Т.
Яблонської. До неї приєдналися і спадкоємці інших художників, авторські
права яких теж було порушено, – І. Григор’єв, онук С. Григор’єва, О.
Костецька, донька В. Костецького.

Та у пресі відзначалося, що українське законодавство, на жаль, не
передбачає невідворотної відповідальності порушників авторських прав. А
тим часом підробки – не без участі впливових державних органів та
установ, що їх “легалізують”, – продовжують засмічувати український
арт-ринок, спокушаючи непосвячених придбати “твори” сумнівного авторства
відомих майстрів [2].

Як бачимо, український арт-ринок знаходиться ще у стадії формування. Тож
проблем та гострих питань вистачає. У цьому плані корисним є вивчення
досвіду світового арт-ринку.

На перший погляд, мистецтво – це надто суб’єктивна і, до певної міри,
ірраціональна цінність. Проте історія арт-ринку за останні 100 років
свідчить про те, що вартість творів мистецтва, як і вартість найбільш
прагматичних інвестицій – таких, як, наприклад, золото чи нерухомість, є
раціональною. Навіть більше: мистецтво як предмет капіталовкладення
нерідко переважає інші інвестиції за багатьма об’єктивними показниками.
Ось кілька прикладів.

У 1904 році французький фінансист А. Левель переконав 12-х інвесторів
перерахувати по 212 франків на конто фонду “Шкура ведмедя”, який відтак
інвестував ці кошти у модерне мистецтво. Протягом 1904–1914 рр.
інвестиційний фонд купив понад 100 творів мистецтва, серед яких були й
картини П. Пікассо та А. Матісса. Зрештою, 2 березня 1914 року всі
придбані фондом твори були продані на аукціоні, причому деякі картини
продано в десять разів дорожче від закупівельної ціни. Таким чином,
кожен франк, інвестований учасниками фонду, приніс щонайменше три франки
чистого прибутку.

У 2005 році найгучнішою подією на світовому арт-ринку став продаж
картини П. Пікассо “Хлопець із сопілкою”, яку було продано на
нью-йоркському аукціоні “Сотбіс” за 104 мільйони доларів (до речі,
попередній власник у 1950 році придбав цю картину за 30 тисяч доларів).

На доказ того, що вартість мистецтва має доволі об’єктивну сутність,
професори “Стерн Бізнес Скул” при Нью-Йоркскому університеті Д. Мей та
М. Мозес створили індекс цін продажу творів мистецтва. Цей індекс, що
грунтується на результатах аналізу продажу 5000 творів мистецтва за
категоріями “Імпресіонізм”, “Модерне мистецтво” та “Американське
мистецтво” на аукціонах Лондона і Нью-Йорка протягом 1950–2001 років,
наочно ілюструє динаміку розвитку арт-ринку за останні 50 років.
Зокрема, згідно з цим індексом, у 2001 році вартість творів мистецтва
зросла на 15%. А у 2005 році вартість творів мистецтва, проданих на
аукціонах Парижа, Нью-Йорка та Лондона, зросла на 19%.

Слід також зазначити, що упродовж останніх років значно активізувався
ринок російського мистецтва, до якого зазвичай залучають також і доробок
українських художників. Дебютувавши на західних аукціонах у 1974 році
працями, створеними для театрів, уже у 1976 р. цей сегмент мистецтва
зумів здобути собі постійне місце на арт-ринку. Але, ще донедавна,
російське та українське мистецтво було відоме на Заході, головним чином,
завдяки середньовічним та бароковим іконам, декоративним предметам ХІХ
століття та творам авангардних митців, котрі працювали протягом
1910–1930-х років. Проте останнім часом інтерес до російського мистецтва
зріс нечувано. На ринку виставляються та продаються за астрономічно
високими цінами роботи російських майстрів ХІХ та ХХ ст. Так, “Натюрморт
із квітами І. Машкова, виставлений у грудні 2005 р. на аукціоні
“Сотбіс”, було продано за 3 928 637 доларів. Картину “Одоліска” Б.
Кустодієва було продано на аукціоні “Крістіс” за 3 104 653 доларів. А
картину “Абстрактний пейзаж” українського художника О. Богомазова, яку
декілька років тому колекціонер придбав у одній із нью-йоркських галерей
за 200 000 доларів, у грудні 2005 р. було продано на лондонському
аукціоні “Сотбіс” за 1 353 687 доларів.

Окрім найбільших аукціонів “Сотбіс” та “Крістіс”, твори російського та
українського мистецтва пропонують лондонський “МакДуглас”, паризький
“Тажан”. У 2005 році їх уперше почав продавати лондонський аукціон
“Бонгамс”. Також доволі плідно працюють на цьому ринку аукціони у
Стокгольмі та Гельсінки, а також київський аукціон “Антик Центр” та
московський “Гелос”, який навіть відкрив свою філію у Києві [23].

Тож, закінчуючи розмову про сучасний український арт-ринок, слід
зазначити, що, попри всі негаразди, він продовжує формуватися і
розвиватися. Сьогодні інтерес як публіки, так і держави до арт-ринку
поступово зростає, що свідчить про перспективність його діяльності.

Також слід пам’ятати, що лише завдяки об’єднанню зусиль художників,
галеристів, колекціонерів, меценатів і всіх-всіх, кому небайдужа доля
українського мистецтва, можна розв’язати надзвичайно важливі проблеми
арт-ринку, зробити його більш цивілізованим.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Томак М. Важка мистецька артилерія // День. – 2007. – 27 лют.

Підробки на арт-ринку / Кор. “ОМ” // Образотвор. мистец. – 2006. – № 3.
– С. 119.

Реалізація державної політики у сфері культури і туризму: пріоритети,
здобутки, перспективи: Аналіт. звіт М-ва культури і туризму за 2006 рік.
– К.: М-во культури і туризму України, 2006. – 104 с.

Клейменова О. Корабль-призрак // Киев. Ведомости. – 2006. – 7 декаб. –
С. 13.

Тетяна Опанасенко Скульптури з цінниками // Вечір. Київ. – 2007. – 9
лют.

Стрижак А. Галерист Євген Карась: Люблю все зайве // Україна молода. –
2005. – 14 квіт.

Бажал А. Квадратні метри та бідні метри // Дзеркало тижня.–2006. – 18
листоп. – С. 17.

Шейнис Ю., Скарлош С. Юлий Шейнис: «Чтобы выжить, занимаюсь
«порнографией». (Человек, который… мечтает о библейских сюжетах и
рисует обнаженных красавиц) // Газ. по-киевски. – 2006. – 21 октяб.

Бондар-Терещенко І. Україна – Європа: чи вторинне наше мистецтво? //
Образотвор. мистец. – 2006. – № 3. – С. 94–95.

Квітка І. Галерея “Колекція” – все, як у Європі // Вечір. Київ. – 2006.
– 13 лип. – С. 15.

Невська І. Галерея “Da Vinci” // Образотвор. мистец. – 2006. – № 4. – С.
122.

Фесенко Л. Київська блондинка і два грузини об’єдналися в одній
експозиції новоствореної галереї „Да Вінчі-2” // Хрещатик. –2007. – 20
лют.

Шеремет Г. Iкони, яких ми не знаємо // День. – 1999. – 3 черв.

http://soviart.com.ua/artassociation/releaseu.html

Кононенко І. „Арт-Київ-2006” представляє приватні колекції // День. –
2006. – 31 жовт.

Кононенко І. У Місто прийшло велике мистецтво. (Завдяки організаторам
виставки „Арт-Київ 2006” полотна знаменитих художників отримали публічне
життя) // День. – 2006. – 3 листоп.

Перший арт-млинець / Інф. // Голос України. – 2006. – 3 листоп.

Фесенко Л. „АртКиїв” в Українському домі. (Міжнародний фестиваль
образотворчого мистецтва репрезентував українських та чеських
художників) // Хрещатик. – 2005. – 9 листоп.

Чуйбіска М. Гламурні торги. У перші дні весни в Українському домі
стартував «Великий скульптурний салон – 2007» // Україна молода. – 2007.
– 3 берез. – С. 9.

Томак М. Важка мистецька артилерія // День. – 2007. – 27 лют.

Костюк Л. Не продается вдохновенье, но можно живопись продать // Южная
правда. – 2007. – 30 янв.

Кількома рядками / Інф. // Демократ. Україна. – 2006. –8 груд.

Демко О. Дещо з аукціонів світу // Образотвор. мистец. – 2006. – № 3. –
С. 118.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020