Реферат на тему:
Головні риси етичної думки нового часу (ХVІІ- ХVІІІ ст.)
Головні риси етичної думки Нового часу
(ХVІІ- ХVІІІ ст.).
Новий час тривав від буржуазних революцій у Західній Європі, що почалися
наприкінці XVI ст., і до початку XX ст. Етика цього періоду є складним і
суперечливих феноменом, що охоплює матеріалізм і ідеалізм, об’єктивізм і
суб’єктивізм, раціоналізм і емпіризм, оптимізм і песимізм, гедонізм і
евдемонізм та ін. Вона постала як опосередковане породження
капіталістичного способу виробництва, що покликав до життя нову мораль,
своєрідні колізії (ситуації, за яких відбувається зіткнення протилежних
інтересів, поглядів), проте не могло ігнорувати і проблеми, порушені
мислителями античного світу та середньовіччя. Крім того, відчутно
впливала на її розвиток етична думка епохи Відродження. Особливості
етики цього періоду пов’язані з формуванням буржуазного громадянського
суспільства, яке потребувало звільненої від догм і феодальних обмежень,
активної та раціонально налаштованої діяльної особистості, а також з
науковою революцією, відмежуванням наукового знання від релігії,
проголошенням математики мовою науки, виокремленням проблеми методу У
самостійну сферу знання, наслідком чого стала поява науки нового типу.
Адекватно реагуючи на нові суспільні реалії, новочасна етика проголошує
природу людини егоїстичною. Своє завдання вона вбачає у створенні
теоретичної моделі суспільних відносин, в якій мораль гармонізувала б
стосунки егоїстично налаштованих індивідів. Характерна для епохи
Відродження увага до неповторності, унікальності людини в Нові часи
виявляється у формулюванні та обґрунтуванні понять «індивідуальність» і
«особистість».
Як і у філософії загалом, в етиці Нового часу виокремилися
раціоналістичний (Р. Декарт, Б. Спіноза, Г.-В. Лейбніц), емпіричний (Т.
Гоббс, Дж. Локк, Дж. Берклі, Д. Юм) напрями, до яких належали як
ідеалісти (Р. Декарт, Г.-В. Лейбніц, Дж. Берклі, Д. Юм), так і
матеріалісти (Б. Спіноза, Т. Гоббс, Дж. Локк).
Прихильники цього напряму виходили з ідеї суверенності людського розуму,
відводили йому, мисленню провідну роль у пізнанні, продукуванні ідей.
Одним із найяскравіших представників раціоналізму був Р. Декарт, який
застосувавши закони механіки для пояснення фізичних та елементарних
психічних функцій, істотно змінив традиційні уявлення про мораль. Він
намагався розглядати пристрасті як фізик, тобто природничо-науково
витлумачити мораль, виокремивши в людині тілесну і духовну функціональні
сфери, які начебто протистоять одна одній. Між ними розташована сфера
дії емоцій, до яких належать почуття любові і ненависті, радості і
смутку, бажання і здивування. Почуття створюють систему важелів, що
з’єднують дух з тілом і речами зовнішнього світу. Ці важелі як
спонукальні сили душі і тілесного руху надають діям людини
наполегливості і сталості. Завдяки емоціям душа, яка мислить, піклуючись
про самозбереження, узгоджується з предметним світом.
Згідно з концепцією Р. Декарта різні рівні діяльності (мислення, воля,
почуття), перебуваючи у взаємодії, залишаються самостійними чинниками. У
сфері емоцій взаємно урівноважуються механічна детермінація і світ
духовної свободи людини. Пристрасті підсилюють сигнали тіла, завдяки
чому стають предметом постійної уваги мислячої душі, яка приборкує
почуття і через них керує тілом. Не заперечуючи значення пристрастей,
Декарт закликав розвивати мораль як своєрідну техніку самоприборкання,
оскільки почуття заважають людині адекватно сприймати зовнішній світ і
себе, тому часто бажане вона прикрашає, а небажане — спотворює.
Свободу людини Декарт вбачав у здатності створити у власному
внутрішньому світі сферу автономного розуму і підкорити йому емоції, а
вище благо — у самозадоволенні розуму. Людина, на його думку, нагадує
автомат, який завдяки психічним процесам пристосовується до зовнішнього
світу або вступає з ним у конфлікт. Моральне виховання передбачає
пізнання відповідних істин і вироблення позитивних звичок. Крім того,
щоб навчитися керувати своїми пристрастями, дисциплінувати їх, не
завадить інколи використати досвід дресирування мисливських собак.
Загалом самовиховання здійснюється шляхом просвітлення душевних порухів
людини.
Абсолютизація природничо-наукових методів унеможливила осягнення
Декартом суспільно-історичної сутності людини і моральних стосунків.
Здогадуючись про вразливість своєї етичної концепції, він зазначав, що
хоч кожна людина — неповторна особистість, її можливості діяти морально
вільно обмежені настільки, наскільки вона є часточкою Всесвіту,
насамперед часточкою своєї землі, держави, суспільства і сім’ї. Розум
людини всемогутній тільки стосовно природи, щодо суспільства він виявляє
свою обмеженість.
Нідерландський філософ Б. Спіноза, як і Декарт, дотримувався принципів
раціоналізму і навіть намагався розкрити зв’язок між рівнями пізнання і
моральної досконалості. Визнаючи егоїстичну сутність тогочасного
суспільства, він був змушений зважувати на реальність та індивідуалізм
ізольованого суб’єкта, який ставиться до суспільства як до зовнішнього і
часто ворожого середовища, засобу задоволення своїх інтересів. Б.
Спіноза також прагне перебороти етичний індивідуалізм шляхом синтезу
ізольованого суб’єкта з родом.
У працях Б. Спінози простежуються думки, близькі до епікуреїзму. Він
цінував насолоди, доводив, що вільна людина ні про що так мало не думає,
як про смерть, а її мудрість полягає саме в роздумах про життя.
Спіноза розрізняв позитивні і негативні афекти (пристрасті), які
подовжують або скорочують життя людини: наприклад, радість подовжує
його, а сум — скорочує. Похідними позитивними афектами є веселість,
любов, надія, впевненість тощо.
шкідливе. Добро і зло — це радість і сум, осягнуті і пережиті у своїх
причинах. Вважаючи афекти причиною інтелектуальної і моральної
обмеженості людини, він спрямовував вістря своєї етичної концепції на їх
приборкання. Його етична теорія опирається на вчення про вічну і
нескінченну природу, яку він ототожнював з Богом. У ній поєднуються
принципи раціоналізму з пантеїзмом (філософським вченням, за яким Бог
ототожнюється з природою). Розумність, а тому й моральність, тлумачив як
вищий шар світового цілого, розумну поведінку, як момент всезагального
взаємозв’язку світу. Спіноза дотримувався думки про вторинність духу,
вважаючи його доступним об’єктивному пізнанню атрибутом Бога-Природи.
Не розуміючи суспільно-історичної сутності людини та її моралі, прагнучи
перебороти етичний індивідуалізм, Спіноза визнавав родову природу людини
як суб’єкта моральних відносин. Тому обґрунтував ідею інтелектуальної
любові, стверджуючи, що розум, будучи спрямованим на пізнання природи як
цілого, а також її атрибутів, стає практичною позицією людини, з огляду
на це його слід називати не знанням, а любов’ю. Інтелектуальна любов
виявляє субстанціональність (сутність) людини, поєднує її з природою,
включає у всезагальний взаємозв’язок світу. Інтелектуальна любов
освіченого громадянина — це насамперед любов Бога-Природи до себе.
Егоїзм, на думку Спінози, є елементарним способом існування, який
ґрунтується на буденному рівні пізнання, суб’єктивній думці. У моралі
цьому рівню пізнання відповідає мотивована індивідуальним почуттям дія.
Це добрий намір, проте він може бути невдалим або хибним. Моральність
дії передбачає єдність намірів і їх реалізації, а для цього необхідно
пізнати каузальні (причинні) зв’язки світу як цілого. Буденний рівень
пізнання, афекти, що є стимулами поведінки, вносять розлад у взаємодію
людини із зовнішнім світом. Людині, яка живе афектами, природа як ціле
недоступна. Моральність є пізнанням, що приборкує афекти, а свобода душі
— пануванням розуму над ними. Щоправда, на його думку, розум не
перебуває в постійному конфлікті з афектами. Більш того, всі спричинені
пристрастями дії можуть бути породженням і розуму, який це робить
ефективніше, ніж пристрасті.
Однак, попри безперечні глибину й оригінальність, етичній концепції
Спінози властива певна наївність. Зокрема, він стверджував, що
егоїстичний суб’єкт в егоїстичному світі може перебороти егоїзм завдяки
інтелектуальній любові до світу, Бога-Природи, піднявшись з її допомогою
до свідомого синтезу індивідуального начала з родом. Щоправда, філософ
здогадувався про нездійсненність цього, зазначаючи, що шлях до свободи є
важким і відкритим для небагатьох, тому «пороки будуть, доки житимуть
люди».
Отже, раціоналісти зробили спробу створити всеосяжну дедуктивну систему
етики, побудовану в порядку загальності понять, які до неї входять,
знайти універсальний етичний принцип, з якого можна було б логічно
вивести всі конкретні вимоги моралі стосовно різних ситуацій. Проте
абсолютизація цього підходу, ігнорування нескінченності й унікальності
деяких моральних ситуацій зумовлюють неефективність раціоналізму у сфері
етики.
На противагу раціоналізмові емпіризм як філософський напрям вважає
чуттєвий досвід єдиним джерелом і критерієм пізнання, применшує у ньому
роль аналізу і теоретичних узагальнень. Започаткував цю пізнавальну
традицію Ф. Бекон, а найсистемнішої форми вона набула завдяки старанням
його співвітчизника Дж. Локка, етичні погляди якого викристалізовані в
його педагогічній системі. Заперечуючи наявність у людей вроджених ідей,
він розглядав мораль як сукупність чітко встановлених і загальновідомих
правил поведінки. Правила моралі, на його думку, протистоять природним
імпульсам, наслідком яких є свавільні дії індивідів. Спрямовує ці дії в
максимально вигідне для індивідів і суспільства русло мораль. Проблему
об’єктивної основи моралі Дж. Локк ігнорував, стверджуючи, що її норми
протистоять індивіду як зовнішні щодо нього чинники. Будучи глибоко
освоєними індивідом, узгодженими з його егоїстичними інтересами, вони
можуть втратити характер зовнішніх, нав’язаних індивідові приписів,
стати основою гармонізації особистих і суспільних інтересів.
Етика Люкка є передусім вченням про чесноти джентльмена, який, уникаючи
крайнощів, постійно прагне досягти егоїстичних цілей, своєї користі.
Добро і зло філософ зводить до радості і болю; у кращому разі — до того,
що с основою цих почуттів.
Помітний внесок у розвиток емпіричних засад етики Нового часу зробив Д.
Юм, який стверджував, що мету людських вчинків не можна пояснити, беручи
до уваги розум, оскільки вони повністю ґрунтуються на почуттях та
уподобаннях людей, і зовсім не залежать від їх інтелектуальних
здібностей. Тому мораль необхідно виводити з інстинктивної природи
людини. За його переконаннями, людина має не тільки егоїстичні потяги, а
й соціальні почуття, насамперед справедливості, доброзичливості,
людинолюбства, а також чесноти, які приносять насолоду їй та іншим.
Завдяки їм індивід переборює егоїзм, підноситься до рівня родової,
суспільної істоти, наслідком чого є розв’язання суперечності між
існуючим і належним, щастям і доброчесністю тощо. Людині властива
природна схильність симпатизувати іншим, сприймати в процесі спілкування
їх почуття, навіть якщо до цього вони були неприйнятні. Саме цю
схильність індивіда Д. Юм вважав основою моралі.
Загалом він окреслив багато проблем, над якими розмірковувало не одне
покоління мислителів. Ідеться про суперечливу природу людини як істоти,
наділеної почуттям, розумом і волею, та як індивіда і представника роду
(суспільства і людства) тощо.
Отже, емпірики завдання етики зводили до різних комбінацій того
чуттєвого матеріалу, який аналізує теорія моралі, недооцінювали роль
розуму, а деякі з них, зокрема Д. Юм, розглядали добро і обов’язок як
прості ідеї, що не піддаються визначенню і обґрунтуванню.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
