Реферат
на тему:
Феномен майстерності Стуса-перекладача (на матеріалі поезій Р.М.Рільке)
ФЕНОМЕН МАЙСТЕРНОСТІ СТУСА-ПЕРЕКЛАДАЧА
На матеріалі поезій Р.М.Рільке
Перекладацька спадщина В.Стуса – обсяжна й розмаїта. Це поетичні
переклали з іспанської, італійської, польської, російської, білоруської,
словацької, французької, чеської та єврейської мов. Добре володіючи
німецькою, В.Стус перекладав Кристіана Гофмана фон Гофмансвальдау,
Кристіана Вайзе, Йоганна Кристіана Ґюнтера, Бертольда Брехта; німецьких
експресіоністів – Віль-гельма Клемма, Альберта Еренштайна;
німецькомовних поетів середини XX ст. – Пауля Целана, Йоганнеса
Бобровського, Ериха Кестнера, Ганса Магнуса Енценсберґера, Інґеборґ
Бахман; з англійської – Джозефа Редьярда Кіплінґа; з французької – Ґі де
Мопассана, Артюра Рембо, Рене Шара; з італійської – Джузеппе Унгаретті;
з іспанської – Федеріко Ґарсіа Лорку; з польської – Тадеуша Ружевича,
Тадеуша Куб’яка; зі словацької – Іржі Груша; з білоруської – Ригора
Барадуліна, Федора Черню, Генідзя Буравкіна; з російської – Івана
Буніна, Валерія Бріосова, Миколу Заболоцького, Марину Цвєтаєву.
“Нині найбільше люблю Гете, Свідзинського, Рільке. Славні італійці (те,
що знаю). Особливо Унгаретті, Квазімодо. Ще люблю “густу” прозу
Толстого, Хемінґуея, Стефаника, Пруста, Камю. Вабить – і дуже –
Фолкнер”, – зізнавався В.Стус. Він намагався творити добірки перекладів
тих митців, які близькі, духовно й естетично суголосні йому. Прикметною
щодо цього є праця над створенням своєрідної міні-антології німецьких
поетів середини XX ст.
Перекладацтвом В.Стус займався в різні періоди свого життя: менше – на
волі, більше – в ув’язненні, концтаборах, на засланні і, здається, без
нього не мислив себе як поета.
Не всі переклади Стуса збереглися, не все рівноцінне, але те, що маємо,
подивовує й захоплює дослідників. “За підрахунками поетового сина
Дмитра, близько 100 Стусових перекладів з Рільке для нас втрачено <...>
Чи припадають вони досі порохом по архівах російського ФСБ, а чи були
знищені під час ліквідації чусовського концтабору, де загинув поет –
встановити (попри великі витрачені зусилля) наразі так і не вдалося. Але
й ті Стусові переклади, що вийшли на волю, є приголомшливим пам’ятником
сили людського духу”2.
Щодо Стуса простежуються дві тенденції у виборі об’єкта перекладу: перша
– прагнення якомога повніше охопити творчість обраного письменника;
друга – намагання творити добірки перекладів з різних поетів, які чимось
близькі, духовно й естетично споріднені. При цьому особливу сторінку
становлять його переклади творів світових геніїв – Й.В.Гете та
Р.М.Рільке. Зокрема В.Стус подарував українським читачам переклади
найскладніших філософських текстів Р.М.Рільке – “Сонетів до Орфея”,
“Дуїнських елегій”, а також вершинних його поезій.
Звідки у Стуса таке глибоке й стале зацікавлення поезією Рільке, така
наполегливість у її освоєнні й перекладанні? Адже В.Стус і Р.М.Рільке,
по суті, були антиподами: перший жив задля своєї вітчизни – України,
другий таких почуттів не мав… Що вабило українського поета-в’язня, що
знаходив він цінного для себе у мистецькому просторі
вишукано-рафінованої, на перший погляд, поезії визначного австрійця?
Європейськість, інтелектуалізм, занурення у власні душевні й емоційні
глибини і, напевно, лише митцям притаманне відчуття духовної
спорідненості і співпричетності до буття-людини-у-світі. У чому
перегукуються Стус і Рільке? У щирості з читачем і собою, у відкритості
форми, прагненні пізнати гармонію світу та гармонію власного ego. Окрім
спільних для обох світоглядних, загальнолюдських і культурно-мистецьких
засад, можна виокремити і деякі суто стусівські прикмети авторської
творчої індивідуальності як потенційного перекладача німецькомовиих
поетів, головно -Р.М.Рільке. Це – органічна національна спрямованість
творчої манери, тяжіння до антитез світоглядного характеру,
екстенсивний, відкритий у своїй щирості характер, згущена метафорика,
яка часом обертається багатозначними символами. Ця манера – ненав’язливо
філософічна зовні – має глибинний підтекст, як і в Рільке.
Ось як пояснює М.Гончарук, упорядник шеститомного видання творів
В.Стуса, причини звернення поета до творчості Рільке: “Першопоштовхом до
цього була глибинна духовна близькість обох поетів, певна спорідненість
їхніх поетичних обдарувань. Окрім того, перекладання Рільке стало для
українського поета ще й важливим засобом освоєння багатств
загальноєвропейської культури, чи не найвидатнішим виразником якої у XX
ст. був австрійський “маг” поетичного слова, і своєрідною школою
поетичного зростання”‘.
М.Коцюбинська вважає, що “Стуса вабила, очевидно, “європейськість”
поезії Рільке, її високий інтелектуальний потенціал, її синтезуючий щодо
різних національних культур характер. У поезії Стуса відчувається в
різних проявах близькість до провідних стилістичних констант Рільке. І
головне, що єднає їх, – це поезія… звернена вглиб”. Дослідниця тонко
підмітила, що “найкращі здобутки поета, як це часто буває у мистецтві,
постають на гребені зіткнення, єдності протилежностей: з одного боку,
несамовита пристрасність, нагнітання, злет (“ярій, душе”), а з другого –
філософська заглибленість, розважливість, десь у глибині нуртують бурі,
а на поверхні – прозорість, лагідна округлість форми (“спокій –
вичинений…”). Саме цим, мабуть, близький йому його улюблений Рільке,
якого він перекладав у найтяжчі хвилини свого життя”.
На наш погляд, головним рушієм, поштовхом ‘. до роботи над перекладами у
В.Стуса було бажання самовдосконалення. Тим часом Д.Стус додає, що в
ув’язненні, в концтаборах, на засланні, “творчість стала
самособоюживленням і “самособоюнаповненням”, у ній він раптово й майже
знагла відчував себе на одній площині з великими, на яких до 1972-го
дивився знизу вгору. Тепер уже, у просторі “Шість з половиною в один,
чотири кроки – в другий” (весь простір в’язничної камери Стуса), він міг
говорити з ними – Ґете, Рільке, Пастернаком – ніби на рівних: бо й вони,
і він уже з того боку, за гранню буденного життя людини”.
Гадаємо, до Рільке Стуса провадила його зацікавленість європейською
духовною культурою, зокрема новітньою, яка в сталінсько-брежнєвські часи
перебувала в нас на становищі напівлегальної. Адже творчість Рільке – це
не лише одне з яскравих породжень цієї культури, а й її високий
поетичний синтез. Сам поет, як відомо, не раз наголошував
“європейськість” своєї поезії, її синтезуючий характер і вказував, який
духовний дар отримав він від різних національних культуру –
італійської, французької, російської. У праці “Читання й перекладання”
Г.-Ґ.Ґадамер писав, що “мистецтво долає будь-яку відстань… І, таким
чином, перекладач поетичного тексту опиняється в сучасному для нього як
для перекладача середовищі, про яке він не знав”‘.
Дією перекладача “тексту” стає так само “перенесення” з берега на берег,
з одного континенту на інший, від тексту до тексту. Звукові образи
різних мов залишаються такими, що перекладу не піддаються. Вони
світяться, мов сузір’я, що роз’єднані світловими роками.
Коли справжній ноет передає вірші іншого поета своєю рідною мовою, то
народжується справжня поезія. Але це вже швидше його власний вірш, ніж
вірш попереднього автора. “Взагалі, – зазначає Ґадамер, – справжній поет
лише тоді стає перекладачем, коли поезія, обрана ним для перекладу, стає
невід’ємною частиною його власного поетичного твору”.
М.Новикова, визначаючи основні вимоги до перекладу, пише про те, що
“переклади вимагають любові до оригіналу без “покращення” його позиції –
світоглядної, духовної, мабуть, більше, ніж стилістичної або
предметно-“оптичної”9. Саме велика любов до оригіналу була властива
українському поетові.
В одній із газетних публікацій В.Стус виклав власну програму
перекладацького мистецтва. Ось її основні моменти: не варто впадати у
занадто пафосний стиль; не варто “працювати” на читача; підкреслювати
своє бажання бути зрозумілим, “присідати” перед пересічним адресатом;
треба дбати про власну – перекладачеву – самовистарчальність,
самодостатність дуїнського жерця (тобто Рільке – автора “Дуїнських
елегій”); відчувати переливи тонів, “ці пів-чверть-тони”, “нюансів
дриблінг” (так звучить цей німецький Dribling як українська дрібниця);
прагнути до евфонії, музич-ності, яка, на думку Стуса, у Рільке
геніальна; прагнути до “ускореного співіснування” з оригіналом, вжитися
в нього, відчути свою співпричетність до оригіналу, в “світі-існування”,
“існування світом”, тобто бути саморозчиненим у бутті разом з автором
образного оригіналу; обирати для прикладів лише справжні мистецькі речі,
якщо, звісно, перекладач відчуває свою здатність передати рідною мовою
твори високого Канону; прагнути до власного словника художньої мови,
уникати її. строкатості, аби вона не стала трафаретною, з усталеною
образністю і штампами; розвивати в собі “багато-музпчність”.
В.Стус як перекладач не зігнорував концептосфери P.M. Рільке. Він не
зробив цього, бо добре знав німецьку і з пієтетом ставився до оригіналу
(відомо: якщо перекладач не звертає уваги на домінантні для певного
тексту лексеми або не сприймає ці лексеми як стрижневі, він руйнує
єдність поетичного світу оригіналу і водночас унеможливлює адекватне
сприйняття його читачем-реципієнтом).
На максимальне збереження і точний (умовно точний) переклад впливають
також спеціальна теоретична підготовленість, літературознавча
компетентність, обізнаність із життям і країною обраного поета. “В
ідеалі, – зазначає А.Ткаченко, – перекладач повинен досконало знати,
крім рідної, мову н культуру народу, літературу якого опрацьовує, бути
конгеніальним авторові оригіналу, творити не тільки в раціональному, а й
в емоційному регістрі, з повною духовною самовіддачею”11.
В.Стус не мав такої можливості, свої перекладацькі університети він
проходив далеко від німецькомовних земель, опановував цей фах caмотужки,
вникаючи у рільківський світ інтуїтивно. Окрім того, доля піднесла
Стусові гіркий дар – страждання, а воно, на думку Л.Шопепґауера, –
“умова діяльності генія”: “Лише страждання вивищує тебе над самим
собою”. Саме страждання загострило потенційні сили Стуса, зробило його
генієм не лише поетичного мистецтва, а й генієм співпричетності до
високого Канону.
Таборову працю українського поета над Рільке та Ґете М.Стріха визначає
як “одну з найдраматичніших сторінок історії перекладацтва”. Це була не
лише форма опанування багатств світової культури, а й передумова
творчого зростання, становлення справжнього митця.
Перекладачі виступають найкращими і найнадійнішими у світі посередниками
між роз’єднаними людьми, культурами, країнами. Саме вони роблять цінний
внесок у творення світової культури Щоб цей процес відбувався ефективно,
потрібні переклади якнайвищого ґатунку. З цих позицій ми й підходимо до
перекладацької спадщини В.Стуса. Спинимось, зокрема, на перекладах
маловідомих поетичних текстів Рільке.
Поезія “Vielleicht, dass ich durch schwere Berge gehe” натежить до
третьої частини “Книги годин” – “Книги про бідність та смерть” (1903).
Ліричний герой порівнює свій психологічний стан з важкою мандрівкою в
горах. Цей гранично метафоризований текст досить непросто відтворити
іншою мовою. У Рільке метафора наближається до символу з його численними
потенційними сенсами, тут кожен образ, кожне висловлювання не відраз)
розкриває, спін зміст, особливо це стосується другої строфи:
lch bin noch kein Wissender im Wehe, –
so macht mich dieses grosse Dunkel klein;
bist Du es aber: mach dich schwer, brich ein:
dass deine ganze Hand an mir geschehe
und ich an dir mit meinem ganzen Schrein.
Ті, хто сприймає переклад як самостійний твір, вважають, “що в
комунікативному відношенні він цілком ідентичний з оригіналом. Подібна
комунікативна рівноцінність чужомовному тексту вбачається в будь-якому
перекладі, незалежно від його реальної близькості до оригіналу”1’. Сам
комунікативний акт не передбачає обізнаності реципієнта з оригіналом,
для нього переклад – самостійна естетична цілість. Проте дослідник має
справу з двома текстами: оригінальним і перекладним. Його цікавить не
лише збереження стилістичних особливостей оригіналу в перекладі, а й
топікалізація та концептуальність твору, авторська модальність.
профанум життя, покора Богові обертається приреченістю на смерть.
В.Стус уводить також образ “мовчазної могили”, яка істотно змінює сенс
твору:
Я навіть болю поки що не знаю –
так вималила ця пітьма нічна.
Але це ти: карай мене, благаю,
нехай я порух твій в собі зазнаю,
себе ж – в тобі, могило мовчазна”.
Це вже інший – самостійний – твір, хоча “принципова відмінність
перекладу від інших видів мовленнєвої діяльності полягає в тому, що він
– вторинне явище щодо оригінального художнього твору”.
До попередньої поезії тяжіє наступна – “Du Berg, der blieb da die
Gebirge kamen…” (“Почезли гори…”), що також належить до “Книги про
бідність та смерть”. Власне, вже сама назва говорить про те, що
створюється своєрідний невеличкий цикл “Berggedichte”. Проте ці твори
об’єднує не лише метафора гори як земного тягаря, до якого причетний
ліричний герой. Дія тут подана як тектонічне зрушення:
Du Berg, der blieb da die Gebirge kamen, –
Hang ohne Hiitten, Gipfel ohne Namen,
ewiger Schnee, in dem die Sterne lahmen,
und Triiger jener Tale der Cyclamen,
aus denen aller Duft der Erde geht;
du, aller Berge Mund und;Minaret
(von dem noch nie der Abfendruf erschallte).
В.Стус скоротив переклад на три рядки, тобто не зберіг еквілінеарності.
Та йдеться не лише про форму. Перекладач відсік тематично чужі йому
рядки, у яких ідеться про страх перед горами і перед владою гір ( Angst,
tiefe Angst), що здатні приректи ліричного героя на життя у великому
місті -“bis ans Kinn”:
Почезли гори, лиш одна осталась,
вже безіменна, од часу запалась,
лиш вічний сніг, в якому зорі брались
жахтіти. І долини зацвітались
та цикламенів дух п’янив, мов мед.
Вона ж всіх гір уста і мінарет
(хай вечори й не чули муедзинів).
В.Стус цілковито знімає трагічний момент і завершує це своє нове
тематичне утворення оптимістичною нотою порозуміння з оточенням.
Можливо, переклад здійснювався у світлу годину – годину єднання автора
зі світом.
“Як доводить багатовікова перекладацька практика, – зазначає П.Топер, –
мистецтво слова настільки тісно пов’язане зі стихією рідної мови, що
відділити літературний твір від його рідного мовного середовища, просто
“пересадити” його на
інший ґрунт неможливо”18. Це, безперечно, так. Однак і відокремити
духовний світ перекладача від його особистості, змусити його
перевтілитися і відчути життя так, як автор оригіналу, мабуть, теж
неможливо. “Навіть досконале знання чужої мови, вишуканий художній смак,
високий професіоналізм і досвід перекладацтва безсилі перед
ірраціональним, незбагненним, підсвідомим світом митця. Перекладач
переживає процес “неревираження”. Для справжнього митця – це болісний
процес”.
Отже, досліджуючм характер стусівських перекладів з Рільке, можна
констатувати, що існує бар’єр духовно-психологічного характеру, який не
в змозі подолати навіть сильна індивідуальність.
Поезію “Die Liebende” (“Любляча”), яка належить до “Книга картин”,
В.Стус відтворює у розширеному варіанті. Переклад вийшов довшим за
оригінал на один тривірш. Ця додана строфа містить своєрідне резюме, що
стосується й оригіналу, і власного перекладу, головно – власного життя:
А тепер весна за течією
все знесла, що сутністю моєю
стало здавен. Все потік забрав.
Таке втручання в текст оригіналу можна спостерігати хіба що на ранньому
етапі перекладацької практики В.Стуса.
Ускладненість поетичної форми віршів Рільке, згущена метафорика на межі
символотворення ніколи не буває прозорою. З-поміж безлічі сенсів
експліцитного чи імпліцитного характеру перекладач обирає той, який йому
ближчий, відповідає його поглядам і розумінню. У перекладі “Люблячої”
В.Стус творить свої символи. У кожен із них він вкладає не один, а
декілька сенсів, що їх випромінює провідний символ. Це – камінь, потік,
весна. Зазначені символи у Рільке відіграють роль метафор, поетичних
образів. Але в нього є ще низка образів, які зникають у перекладі. Це –
надія, час, темний рік, життя.
В.Стус як перекладач формує свій міф – універсальну культурну формулу
щодо власного розуміння Рільке. Цей міф (можливо, міфологема)
визначається не окремим словом, а висловом. Він стоїть за словами,
твориться опосередковано. Це щось невловиме, невизначене, що йде до
ліричного героя від Неї, від люблячої. Так народжується слово –
сутність, вивірена роками (“З давніх літ”). Проте – “усе потік
забрав…”. Оця сутність – це й прагнення, гірке, без надії. Це те, що
долинає від неї, – “пильне, горде і важке”. Перед нами – рекурентне
явище – те, що дає змогу відшукати значення якоїсь величини за
віднайденими раніше іншими значеннями тієї самої величини. Отже, гірке,
без надії, пильне, горде, важке – це сутність ліричного героя Стуса, а
не Рільке:
Прагнучи до тебе, проливаюсь
криком рук. І прагнення – гірке,
без надії, що в собі здолаю
те, що з твого долинає краю –
дуже пильне, горде і важке.
У Рільке інші ознаки рекурентності: ernst, unbeirrt, tmverwandt:.
Добре відчуваючи полісемантичність художнього образу, В.Стус добирає
саме тої: сенс багатозначного слова, який найбільше відповідає мовній
цілості вислову, дискурсу, твору загалом. Це стосується й синонімів.
Вибір відповідного слова і головного сенсу, що відповідає ситуації
(сакрум, любовні колізії, природа, історія тощо), у Стуса завжди точний.
Теми, мотиви, ситуації в Рільке переплітаються, наближаються,
розходяться, знову повертаються, взаємодіють. У цих зіткненнях
виокремлюються типові, домінантні міфологеми, як, наприклад, самотність.
Прикметно, що самотність властива речам, тваринам, природі дітям,
дорослим. Усебічне осмислення цього – передовсім людського – стану
характерне для творів різних періодів творчості P.M.Рільке. Самотність –
не лише стан душі, це час роздумів, філософських заглиблень,
узагальнень, переоцінок цінностей; вона трансформується у явища природи
як її властивість, яку до кінця не можливо збагнути. Уже сама назва
поезії (“Еіn-samkeit”) випромінює печаль і смуток. Цей настрій панівний,
він огортає сюжет і формує цілісність твору обрамленістю композиції,
відповідною лексикою, наскрізною метафоризацією.
Внутрішня самота як душевний стан визначальна для Рільке. Мотив
самотності у поезії висвітлюється різноаспектно, зіставляються два її
види: коли людина одна і коли не одна, а нібито з кимось, і це
найстрашніший прояв самотності.
Крапки у Рільке підсилюють драматизм відчуття. В.Стус обирає інший шлях
– виводить останнє речення як багатозначний висновок, і крапки вже
зайві:
…і коли тіла, які нічого не знайшли,
печальні н розчаровані одне одним,
і коли люди, ненавидячи один одного,
мусять спати в одному ліжку.
Тоді самотність спливає річками. Самотність стає темою, почасти і
проблемою суспільного характеру: люди змушені жити разом, ненавидячи
одне одного. Паралельно з духовним рівнем постає заземлена проблема
тіла, яке не менше, аніж душа, бере участь у вчинках людини, її
рішеннях, а також, звичайно, й у розв’язанні проблеми самотності.
В.Стусові вдалося передати настрій поезії Рільке, відтворити паралельний
плин двох сюжетних ліній, характер лексики і композиції.
Такі твори, як “Erinnerung” (“Спогад”), піднімають завісу над
особистісним, над думками ліричного героя, які він не вельми охоче
розкриває. Виходячи зі змісту заголовка, дія мала б розгортатися в
минулому, але це не зовсім так, радше навпаки. Твір починається з
діалогічного звертання до втаємниченого адресата. В.Стус доволі
адекватно відтворює першу строфу:
А ти ждеш, дожидаєшся тайни:
щось життя перемножить твоє,
щось могутнє і незвичайне,
аж прокинеться камінь негайно,
глиб откриє обличчя своє.
Початок твору актуалізує теперішній час, занурений у буденність. У цей
плин вражень непомітно вплітається мотив згадки, спомину:
Ти пригадуєш землі казкові,
види, одяги загадкові
і втрачених знову жінок.
У другій строфі ліричний герой з почуттям задоволення знову повертається
до сучасності:
І нарешті відчуєш, високий:
повернулась до тебе пора
давно проминулого року
і молитва, і образ, і страх.
Зміст цієї неоднозначної щодо часу поезії характеризується
взаємопроникненням двох протилежних сфер – вічного (“щось могутнє і
незвичайне”) і реального, земного, конкретно-міського з ознаками
європейського міста (“Сутеніють в кіосках книжкових / стоси тиснених
золотом книжок”). Контрадикторність структури виявляється на різних
рівнях: часовому, просторовому, реальному й утаємниченому. Вінчає цей
плин антитез прикінцева думка, де стикаються майбутнє і минуле. Останній
рядок, у якому вчувається авторська інтенція, також неоднозначний, хоча
побудований за законом однорідності тріади – “і молитва, і образ, і
страх”. В оригіналі цей вислів подано дещо по-іншому.
Страх ніби виростає з попередньої думки, він продовжує анжамбеман, це
страх минулих літ, це вже образ і молитва. У перекладі концептуальність
змінено з позиції психологічного стану перекладача. Окрім тріади
останнього вірша, додано ще один компонент того, що повернулося, – “пора
давно проминулого року”. На перший план виходять три елементи
(принагідно зазначимо, що тріади – характерна риса поетичного синтаксису
Рільке) – молитва, образ, страх. В оригіналі мотив страху займає
домінантну структурну позицію і тому звучить вагоміше, ніж той самий
елемент у кінці речення, абзацу і твору загалом, де він немовби
розмивається. Таке втручання у загальну тональність і зміст, безперечно,
свідоме. В.Стус – супротивник страху, його власна поезія – це намагання
позбутися цього стану.
Тут відчувається спроба романтизувати переклад, послабити почуття
страху, ввести елемент таїни та загадковості. Стус шукає відповідну
лексику – і знаходить її: таїна, могутнє і незвичайне, землі казкові,
одяги загадкові. На цьому тлі вимальовується зовсім інша інтенція:
парадигма романтичних ознак нейтралізує почуття страху.
В.Стус збагнув особливості рільківських текстів, осягнув їх до глибин.
Тому дослідники час від часу слушно говорять про конгеніальність
Стусових перекладів, тобто про такий переклад літературного твору, який
за своїми мистецькими якостями дорівнює оригіналу. Беремо па себе
сміливість сказати, що в окремих випадках збагнення почуттів оригіналу,
відтворення їх у перекладі В.Стусом звучить навіть краще, ніж відповідне
місце у Рільке. Можливо, через те, що німецька мова дещо раціональніша,
сказати б, сухіша за українську.
В.Стус завжди прагнув максимально цілісно і точно відтворити всю систему
сенсів оригіналу. Він відчув і передав індивідуальність стилю P.M.Рільке
– гармонію тексту, зокрема лексичний і ритмічний його малюнок.
Найбільші труднощі для перекладача – відтворення образної системи та
інтонаційного ладу ритмічно організованої мови. В.Стусові вдалося
відчути й зберегти суть і цілеспрямованість, ідейно-образну структуру
художнього оригіналу, а також передати зовнішні формальні ознаки вірша –
його розмір, риму і кількість строф – не применшуючи його поетичних
вартостей; передати текст відповідно до норм і літературних традицій
перекладної мови. В умовах жорстоких переслідувань і застань В.Стус
зрозумів велику естетичну цінність поезій P.M.Рільке і своїми
досконалими перекладами подарував нашій літературі високохудожні твори
світового письменства, відтворивши їх .українською мовою з дотриманням
вимог адекватності поетичного перекладу, підняв рівень української
духовної культури у контексті світової культури.
Стусові переклади відзначаються переважно відповідним оригіналові ритмом
і збереженням рільківської мелодійності вірша, ритмомелодики загалом”,
топким відчуттям і відтворенням стрижневих слів. їхнього функціонування
– ускладненого, але з прозорою метафорикою; тяжінням до дещо незвичної,
нехарактерної для власної поезії ускладненої лексики, яка, на думку
перекладача, краще гармонувала з манерою Рільке; постійним потягом до
внутрішньої свободи і розкутості, прагненням до правди поетичного слова;
умінням передати загадковість, романтичну ауру образу, втаємничення його
сенсів; креанією надсенсу – того, що долучає поезію і перекладацькі
варіанти до аналогічного сенсу; афористичністю мови, творенням паремій;
майже невловимим перекладацьким тактом1, делікатністю, вмінням відчути і
передати відповідну інтонацію оригіналу; увагою до кожної деталі,
особливо до речей як художніх образів світоглядного сенсу із
самостійними функціями; умінням зробити сухуваті й почасти відсторонені
рільківські тексти теплішими, більше наближеними до людей, можливо,
інколи навіть заземленими і тому зрозумілими.
“Я певен, що з моїх власних віршів є добра сотня таких, які читатимуть і
наші нащадки, – писав В.Стус. – Я певен свого хисту до літератури і
знаю, що ще чимало зроблю такого, що буде повнити радістю чи притишеними
роздумами обличчя внуків. Певен цього. Зрозумійте мене і повірте, що,
чуючись на силі, я певен того, що для рідної культури можу зробити
чимало”.
Завдяки Стусові ми маємо таку багату рількеану.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
