.

Олекса Довбуш в очах народу та Романа Федоріва (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
9 12565
Скачать документ

Курсова робота

Олекса Довбуш в очах народу та Романа Федоріва

Зміст

Вступ .
1-2

Розділ I. Стежками Олекси Довбуша.
3-11

( Огляд документів та історичних розвідок про

опришківського ватажка ).

Розділ II. Постать, оповита легендами.
12-19

( Формування образу Олекси Довбуша у народному уявленні ).

Розділ III. Олекса Довбуш очима Романа Федоріва. 20-31

( Постать героя повісті Романа Федоріва „Жбан вина” ).

Висновок.
32-33

Примітки.
34-35

Список використаної літератури. 36

Вступ

В історії України багато славних імен, героїчні подвиги яких
вписані золотими літерами в історію народу. Серед них особливої уваги
заслуговують Северин Наливайко, Максим Кривоніс, Данило Нечай, Іван
Богун – плеяда прославлених українських героїв: легендарних полковників
і сотників, славетних керівників гайдамацьких рухів (І.Гонти та
М.Залізняка), безстрашних борців за селянську волю Устима Кармелюка та
Лук’яна Кобилиці. Їх боротьба оспівана в багатющій народній творчості –
українських думах, піснях, переказах, легендах.

Серед цих постатей, оповитих легендами і піснями, особливе місце
займає опришок Олекса Довбуш. Карпатське опришківство залишило помітний
слід в історії українського народу. Ще й досі на Прикарпатті, Закарпатті
й Буковині знаходимо печери, скелі, річки, долини, які народ пов’язує з
іменами борців проти кріпацтва, опришків, та їх прославлених ватажків.

Записи, викарбувані на багатьох стрімких скелях, каменях і
столітніх деревах, як і найрізноманітніші легенди, зберігають пам’ять
народу про національних героїв України — Олексу Довбуша та його
попередників і наступників.

Процес формування образу Олекси Довбуша в народній творчості і
літературних творах став предметом цієї роботи.

Метою дослідження: показати бачення образу Олекси Довбуша в народній
творчості, зокрема легендах, і в літературних творах, зокрема у повісті
Р. Федоріва “Жбан вина”.

Завдання дослідження:

простежити життєвий шлях Олекси Довбуша на основі документів і фактів,
описаних у працях істориків;

показати своєрідність зображення героя у легендах краю;

проаналізувати образ Олекси Довбуша у повісті Р. Федоріва “Жбан вина” і
його зв’язок з народною творчістю;

дослідити схожість і відмінність образу героя в легендах і літературних
творах.

Методи дослідження: аналіз історичних джерел, наукових праць,
народних легенд та повісті Р. Федоріва “Жбан вина”; зіставлення
історичних відомостей про Олексу Довбуша з уявленнями народу про героя,
зафіксованими у легендах, та образом, створеним Р. Федорівим у повісті
“Жбан вина”.

Структура роботи. Робота складається з вступу, трьох розділів,
висновку, додатків та переліку використаної літератури.

Перший розділ („Стежками Олекси Довбуша„) вміщає історичні відомості про
героя. Для висвітлення цієї теми була використана історична література,
а саме “Історія Прикарпаття” та “Олекса Довбуш (1700 – 1745рр.)” В.
Грабовецького.

У другому розділі („Постать оповита легендами”) автором
відслідковується образ Олекси Довбуша, що формувався протягом
десятиліть в народних легендах. Основна література, що була використана:
“Змієві вали” С.В.Лишанича, “Легенди Карпат” Г.І.Ігнатовича, “Довбушеві
гори” Р. Зубанича.

Третій розділ („Олекса Довбуш очима Романа Федоріва”) присв’ячений
формуванню образу народного героя в романі “Жбан вина ” Р. Федоріва і
порівнянню “Олекси народного” з “Олексою авторським”.

Серед додатків до роботи можна знайти історичні карти походів і
поховань Олекси Довбуша, фотокопії будинків Дзвінчука, історичні
документи : маніфест Довбуша та ксерокопію документа, що засвідчує
звільнення Дзвінчука від повинностей перед паном. А також ксерокопію
єдиного портрета Олекси Довбуша, виконаного невідомим художником.

Розділ I.Стежками Олекси Довбуша.

( Огляд документів та історичних розвідок про опришківського ватажка ).

Хто був недавно князем і владикою тих гір,

орлом того воздуха, оленем тих борів,

паном тих панів аж ген по Дністрові води?

Довбуш! Перед ким дрожали смілі і

сильні, корилися горді? Перед Довбушем!

Іван Франко

Олекса Довбуш (в судових актах названий Довбущуком) народився 1700
року в сім’ї убогого селянина – комірника в селі Печеніжині
Коломийського повіту. Відомий історик Ю. Целевич досить чітко визначив
соціальне походження Довбуша. “Батько Олекси – Василь Довбуш — сидів у
1739р. з жінкою й дорослими дітьми у Печеніжині комірником у тамошнього
газди Гаврила Твердюча і не мав зовсім нічого, крім овець. Ті вівці пас
на полонинах Олекса Жолоб зі своїми вівцями і чередою громади Марківки”1

Аналогічне твердження знаходимо також у працях інших дослідників
опришківського руху. Так, М. Білоус писав, що батько Олекси “був
заробітником, сидівши в комірному, а називався Василь Довбуш”2 І.
Сосенко вказував, що Олекса та Іван Довбуші пасли на полонинах батькові
вівці разом з вівцями селян Марківки, а вівці були “цілим маєтком їх
батька…”3.

Про бідняцьке походження Олекси Довбуша переконливо засвідчують
історичні факти. Так, у Станіславі в 1739р. добре знайомий родини
Довбушів пастух Олекса Жолоб на запитання суддів відповідав: “Старий
Добош мешкає в мого господаря Твердюча в комірному”4. В судових актах
записано, що 26 липня 1739р. перед Станіславською судовою лавою “був
ставлений і питаний господар іменем Гаврило Твердю, у котрого в
комірному мешкає Василь Добош”5.

Отже, Василь Довбуш належав до найбіднішої верстви сільського
населення , комірників, які не мали навіть своєї хати і змушені були
тіснитися в найнятій комірці. Єдиним засобом до існування, як
засвідчують документи, були для родини Довбуша декілька овець, що
паслися в череді Марковецької громади на гірських полонинах. Цю череду
доглядав В.Добош, котрого селяни винаймали на рік. Таким пастухом влітку
1739р. був якийсь Олекса Жолоб. Йому на зміну виходив Василь Довбуш,
котрий також наймався у громади за пастуха і часто перебував на
полонинах. Коли суд запитав Олексу Жолоба, чиї він пасе вівці, той
відповів: “Свої, братів старого Василя Довбуша, в одній череді всього
села Марківки, а винаймали марківчани, щоб доглядав усіх овець”6. Коли ж
судді запитали, чия була черга пасти і доїти тих овець, – відповідав:
“Старого Василя Довбуша”7.

Отже, без сумніву, дитинство Олекса Довбуш провів у злиднях. Малим
хлопчиком пас із батьком вівці.

З судових матеріалів відомо, що Олекса мав брата Івана, про якого
йдеться пізніше, та дружину, що стала учасницею походів 1741-1743рр.
Вона, правдоподібно, у 1741р. перебувала в опришківському загоні, тому
що на суді шляхта запитувала одного з побратимів Олекси, “де є жінка
Довбуша”8.

Олекса Довбуш, не маючи великого майна, за прикладом багатьох
інших селян, розорений шляхтою, залишив батька, матір і пішов в опришки:
“Отак тепер не буду газдувати, але й пан не буде панувати”9.

Незвичайна сміливість, завзятість, неабиякі організаторські
здібності, ненависть до ворогів сприяли тому, що навколо Довбуша
згуртовувалися опришки. За лицарство й чесність народ високо цінував
Олексу. Навіть ідеологи Австрійської монархії визнавали, що Довбуш
“вважається не за звичайного грабіжника, хоч він убивав і нищив, але
прямо за героя, якого народ має у великій пошані…”10.Перший період
антифеодальної діяльності Довбуша охоплює 1738 – 1743рр.

Спочатку Олекса Довбуш діяв зі своїм братом Іваном. Вони ходили по
всьому Покутті, не раз навідувалися в рідне село. Наймит Гаврила
Твердюча, у комірному в якого перебував Василь Довбуш із сім’єю,
розповідав на допиті в 1739р., що сини

Довбуша, озброєні від ніг до голови, часто вночі з’являлися у
Печеніжині. Але до хати вони не заходили, весь час були на сторожі,
викликали матір і говорили з нею, а “відходячи, залишали родичам грошову
допомогу” 11 .

Навесні 1739р. Олекса й Іван разом з опришками зупинилися в
печеніжинській корчмі. Про що вони говорили, на якому грунті почалася
суперечка, невідомо, але Іван і Олекса дуже посварилися. Мабуть,
серйозною була незгода, бо від розмов перейшли до зброї. Іван, охоплений
сліпим гнівом, так “вдарив брата топірцем по нозі”12, що Олекса на все
життя залишився кривим. У пісні співається:

Та й на ніжку налягає,

Топірцем ся підпирає.

З того часу назавжди розійшлися брати Довбуші. Олекса і далі діяв зі
своїм загоном у Галицькій землі, а Іван подався на захід, на
Бойківщину.

Особливо активно діяли опришки О.Довбуша в Коломийському повіті
влітку і восени 1738р. Їх опорним центром стали околиці Яблунівського
ключа.

У жовтні 1739р. Довбуш прибуває на солеварню в с.Текучу і
розправляється з лихварем Лошаком, про що свідчать зізнання опришка
Панейчука13.

Народний месник нападає на шляхетські маєтки в Уторопах, Товкачику,
палить панський двір у селі Вербіжі біля Коломиї. “Опришки забрали гроші
і деякі речі”14. Карає шляхту у Воскресінцях, погрожує спалити Кутиза –
ненависного пана за страту опришків, мстить багатієві в Ясенові,
Микуличині, успішно діє в інших містах Покуття.

Основним місцем перебування Довбуша та його загону в 1742 – 1743рр.
була гора Стіг – стрімка і недоступна вершина на найдальшому південному
крилі гірського пасма Чорногори. Звідси народні месники за допомогою
закарпатських опришків завдавали дошкульних ударів не лише галицькій
шляхті, а й багатіям Закарпаття.

Але найбільшого розголосу набула розправа Довбуша над Дідушком у
Довгополі. Це був відомий багатій, мав маєток, чимало слуг, а також
отари овець та просторі полонини. Дідушко, боячись, аби Олекса Довбуш
не зруйнував маєтку,

5

докладав багато зусиль, щоб упіймати його. Він наказав селянам
Довгопілля та інших навколишніх сіл видавати опришків, а за голову
самого Олекси обіцяв значну грошову винагороду.

Звичайно, все це стало відомо ватажкові, і він вирішив розправитися
з Дідушком. Олекса Довбуш не забирав ніякого майна і грошей, а про
загибель Миколи Дідушка залишився запис у метриці с. Довгопілля від
1772р. У ній сказано: “Року Божія 1742, м-ца Мая, дня третього Миколай
Дідушко Атаман Довгопольський пострадав от Алексія, опришка, Добошем
названого, котрій Добош первіє онаго муками суворими истязя, а по сем
главу єму сокирою отсіче и храмину сь трупом сжече, главу же собою взят
и никто же не веть, томко он сам, где ю скри”15.

Навесні 1743р. Довбуш знову збирає загін на горі Стіг і починає
походи. Коли в попередніх роках він розгортав діяльність на Коломийщині,
в її південно – західній частині, то в 1745р. починає діяти на східному
Поділлі.

Перехід Довбуша з гірських районів у підгірські й низовинні –
надзвичайно цікаве явище. Воно свідчить про те, що Олекса бореться не
лише в горах, а й сходить “в доли, щоб і там наносити панам удари”16.

Розправи Довбуша з різними лихварями, орендарями у 1738 – 1745рр.
викликали серед простого люду захоплення і загальну симпатію. Довбуш
здобуває заслужену повагу серед народу: “Дай, боже, – казали, – тому
Довбушеві всього того, що має, Дай, Боже, йому здоров’я та прибуток
добрий…”17.

Навіть шляхта вимушена була визнати популярність Довбуша. Коронний
гетьман Йосиф Потоцький, який володів у Прикарпатті великими маєтками, в
серпні 1742р. у спеціальному універсалі вказував шляхті на серйозну
небезпеку від опришків Довбуша. “Широко відома в цілому Покутському і
Підгірському краї злість і зухвалість хлопа Довбуша, який від 3-х років
з купою зібраних опришків нападає на шляхту”18.

Аналізуючи діяльність опришків під проводом Довбуша, не можна
обійти увагою самої його особи. Звичайно, всі шляхетські джерела, що
подають звістки про Довбуша, оцінюють його негативно. Вони постійно
називають

6

опришків “гультяями”, “розбійниками”, а самого Олексу характеризують як
“немилосердного вбивцю”, “страшного розбійника”19, а в зверненні княжни
Яблоновської Довбуша названо “герштом усіх заворушень, виступів, смоком,
вихованим у Запрутських горах”20.

Однак, уважно аналізуючи історичні джерела, переконуємося у тому,
яким добрим, гуманним і справедливим був Олекса Довбуш.

“У 1850р. 120- річний житель с. Вижнє Жаб’є Шімон, котрий юнаком
бачив Довбуша, розповідав, що Олекса був високий, плечистий,
темноволосий, краснолиций, рухливий, мав усміхнене обличчя, проникливий
погляд, дзвінкий голос”.

На ньому була шапка з павиним пір’ям, мазана сорочка, широкий пояс,
за ним – два пістолі, порохівниця, капшук на тютюн, торба, на плечі –
кріс. Довбуш носив червоні штани і був взутий в постоли”21. За
свідченням яблунівського губернатора Колендовського, при пораненому
Олексі “не знайшли жодних прикрас, на ньому була лише порохівниця з
блехою1, позолочена каравака2, талісман3, два медальйони і пляшечка, в
якій було мило та святі дари, грудка срібла, дві срібні голки, хрест
руський, різьблений, 9 зерен пшениці у вузлику. Все це було у шкіряній
мошонці”22. Отже, Олекса Довбуш дотримувався звичаїв і вірувань,
характерних для Гуцульщини.

Довбуш був фізично сильною людиною. Про це переконливо свідчить
факт, що він високо підняв зв’язаного Дідушка з сином однією рукою і,
демонструючи свою силу в оточенні прислуги і опришків, заявив: “Ось
так-то в’яже Довбуш, пане Дідушку”23.

Кожен опришок був добре озброєний. Сам Довбуш носив рушницю, два
пістолі, топірець, рогатину4 і палаш5. Палаш був відзнакою влади і
належав тільки ватажкові загону. Перед смертю Олекса передав побратимам
пістолі і рушницю.

1.Бляха – металева пластинка для прикраси.

2.Талісман – предмет, що, за марновірними уявленнями , має чудодійну
силу і оберігає від небезпеки його власника.

3.Рогатина – холодна зброя у вигляді ножа , насадженого на довгий
дерев”яний держак.

4.Палаш — холодна зброя з довгим, прямим широким двосічним клинком на
кінці, що нагадує шаблю.

Успіху боротьби опришків із шляхтою сприяли добра організація
загону та міцний зв’язок із селянами, які всебічно підтримували
повстанців. Потоцький був змушений визнати, що знищити загін Довбуша
важко, оскільки він із своїми опришками має сховища і притулки по різних
селах.

Легендарний герой зібрав у свій загін найбільш убогих, відданих справі
боротьби селян з різних околиць України, а також Угорщини і Молдавії.

Сила Олекси Довбуша була не в кількісному складі, а в бойовому дусі
загону, в успішному оперативному керівництві. Запоруку успіху становили
елементи партизанської тактики боротьби: несподіваність,
конспіративність, блискавичність наступів і відступів, а також міцна
підтримка селян. Опришківська тактика в гірських умовах неподалік
кордонів робила Довбуша невловимим і грізним. Раптово з’являючись у
різних місцях, його загін створював враження неймовірної сили. В очах
народу як сам Довбуш, так і його опришки були легендарними і
непереможними героями.

Налякана успішними виступами Довбуша, шляхта вдалась до різних
заходів самооборони. Проти невеличкого загону діяли каральні експедиції
– смоляки – організовані з місцевої шляхти на чолі з полковником
Пшелуським, а в період найширшого розмаху діяльності ватажка гетьман
Потоцький надіслав на Прикарпаття 2500 чоловік королівського війська.

Деякі побратими Довбуша були спіймані і жорстоко покарані в
Станіславській кріпості маєтку Потоцького, проте впіймати ватажка не
вдалося.

У відповідь на ці події Довбуш відповів новим наступом. 1744 –
1745рр. були періодом найактивнішої діяльності народного месника.

Ще десь наприкінці квітня 1744р. Довбуш із загоном подався на
Поділля і перейшов р. Дністер. На початку травня він напав на маєток
шляхтича К. Золотницького у Борщеві. Яка причина могла спонукати ватажка
подолати таку відстань від Закарпаття до Борщева? Цей вчинок легко
пояснити, адже недавно виявлені джерела чітко характеризують К.
Золотницького як жорстокого гнобителя селян. Шляхтич –

полковник коронного війська гетьмана Й. Потоцького. Його маєтки
знаходились у Борщеві. Гетьман Потоцький, утихомирюючи
селянсько–опришківський рух і наступи козаків влітку 1739р. у Галицькій
землі, доручив Золотницькому “зі своїм полком увійти на Покуття, на
пограниччя та громити свавільні купи козаків”24, в тому числі

й опришківські загони Довбуша.

Розлючений Золотницький, використовуючи своє призначення на
військову владу, почав знущатися над селянами і православним
духовенством. Наскільки його дії були свавільними і спустошливими,
засвідчує те, що 9 березня 1739р. Потоцький спеціальним листом викликав
його на генеральний військовий суд за нечувані знущання у селах Се
маківці, Липиці й Вовчківці.

У гетьманському листі писалося: “…Їх милостиві пани, ставши в
селі Семаківцях, дозволили собі знищувати маєтки Речі Посполитої.
Підданим почали чинили насильство і дозволяли на биття… А особливо пан
Золотницький , крім інших вказаних шкід, з села Липиці… гнав підданих
до села Борщева…і чинить їм великі кривди…”25.

Але гетьманський виклик не заспокоїв розгнузданого шляхтича і у
1744р. він був втретє викликаний на генеральний військовий суд.

Крім цього, сам Золотницький дуже погано ставився і до своїх селян у
Борщеві.

Отже, зрозуміло, чому Довбуш 4 травня напав на маєток шляхтича.
Полковник благав пощади, але Довбуш сказав: “Не по гроші сюди прийшов, а
по твою душу…”26.

Після походу на Поділля Олекса Довбуш повернувся на Закарпаття і вже
в червні – липні перебував там, де здійснив напад на Богородчанську
фортецю і спалив у ній шляхетські книги, знищив маєтки, підійшов під
Дрогобич і Турку, щоб помститися лютому орендарю Зельману. Успішні
виступи опришків у 1744р. впливали на розвиток антифеодальної боротьби
селян.

Вже 13 травня 1845 р., як засвідчують нові архівні матеріали,
поширилася звістка про Довбуша на Поділлі у районі Рогатина . Його
загони з”являлися в багатьох

містечках Рогатинщини . Шляхтичі бачили 12 опришків біля с. Янушкова
. Туди негайно були вислані розвідники, однак і це не заспокоїло
місцеву шляхту . Іншими словами , переполохана шляхта Рогатинщини ,
боячись Довбуша , масово покидала маєтки і переховувалася за мурами
Рогатина .

Наприкінці травня 1745 р. серед шляхти в околицях Надвірної
зчинився переполох , а 23 травня стало відомо , що в с.Зеленому
побував Олекса Довбуш з десятьма побратимами.

Про останні походи Довбуша виявлено мало документів . Тілька
із зізнання Василя Баюрака відомо , що влітку 1745 р. приблизно в
червні – липні ватажок перебував деякий час у Закарпатському с.
Ясині .

З Микуличина Довбуш ввечері 23 серпня пішов до Космача
розправитися зі Степаном Дзвінчуком , котрий готувався вбити ватажка
опришків. Однак важливо виявити до кінця , чому Довбуш пішов саме у
Космач . Це дасть нам змогу розв”язати спірне питання про загибель
Олекси .

Отже , галицька шляхта оголосила у всіх селах , що хто
спіймає або знищить Довбуша , той буде звільнений від феодальних
повинностей . Ф . Карпінський у мемуарах згадує: „ Дзвінчук для
користі , обіцяної від дідичів, вночі засів у сінях з добре набитою
рушницею і під час приходу Довбуша вистрілив у груди з кількох
кроків”27. При цьому Дзвінчук на початку зізнання заявив , що Довбуша
привела до нього теща з Криворівні, аби помститись за те, що він не
хотів віддати їй віно ,яке належало покійній першій жінці, її
дочці”(с.28).

Отже теща знала про намір Дзвінчука. Далі серед історичних
документів знаходимо цікаві дані про підготовку Дзвінчука до вбивства
Довбуша. Після загибелі ватажка між шляхтою виникла суперечка: кожен
хотів похвалитися перед гетьманом Потоцьким і коронною княжною
Яблоновською, що саме з його допомогою Дзвінчук виявив „вірність і
хвалебний вчинок, убивши відомого опришка” (с.29). Проте це не так
важливо, хто саме підготував убивство, важливий сам факт: шляхта це
зробила.

В останні години біля Довбуша були його два найближчі товариші
— Василь Баюрак та Павло Орфенюк. Олекса

Довбуш помер 24 серпня 1745р. Тіло Довбуша шляхта возила по селах, щоб
переконати народ у тому, що він загинув, а потім виставила у
Коломийській ратуші. З історичних документів довідуємось,що гетьман
наказав порубати тіло на дванадцять частин і розвішати на полях в
одинадцяти селах і містах Покуття.

Власниця маєтків Покуття княжна Теофілія Яблоновська, за
порадою гетьмана Потоцького, нагородила вбивцю Довбуша привілеєм,
звільнила його від феодальних повинностей.

Аналізуючи антифеодальну діяльність Олекси Довбуша, доходимо
переконливих висновків, що він був виразником прагнень народу до волі та
соціальної рівності. Протягом семи років він боровся із соціальною
несправедливістю — карав панів, орендарів, інших багачів, нищив і
палив їхні маєтки, документи, в яких були записані селянські борги. Цими
активними діями він захищав селян від несправедливості, а вони в його
особі вбачали месника і захисника.

Нововиявлені документи вказують на письмові звернення Довбуша
до шляхти під Туркою. Є також сліди існування”Маніфесту Довбуша проти
князів”. Тривалість боротьби і написання відозв — „карток” „маніфесту”
підносять Олексу до рівня видатних керівників національно-визвольного
руху на Україні в епоху феодалізму.

В умовах соціального і національно-релігійного гніту
польсько-шляхетських окупантів,які захопили західні українські землі,
виступи Олекси Довбуша набрали рис національно-визвольного руху.

Розділ II.Постать, оповита легендами.

(Формування образу Олекси Довбуша у народному уявленні).

Дужий Довбуш, славний Довбуш,

За щирість велику

Хай про нього кличе слава,

аж до суду – віку.

Дужий Довбуш, славний Довбуш,

За щирість завзяту

Збереш про нього пам’ять

і славу крилату

Богдан – Ігор
Антонич

Олекса Довбуш – Людина , яка стала народним героєм. У карпатських
горах і досі живуть люди, які пам”ятають передані від діда – прадіда
легенди про цього месника.

Існує велечезна кількість пісень, переказів, оповідань і легенд про
карпатських опришків та їх ватажка. Без сумніву , і пісні, і легенди
про опришків складалися ще в пору їхньої діяльності. Історична постать
Довбуша овіяна гарячою любов’ю і надзвичайною пошаною українського
народу. Тому він наділяється благородними рисами: здібностями
організатора й керівника, фізичною силою, відвагою, лицарством , бо не
карав ватажок невинних, беззахисних і тих, хто допомагав бідним. Він
полонив серця людей тим, що став на захистт поневолених і скривджених.

Народ наділяє Олексу надзвичайною красою, блискучим розумом. Він
відчайдушний, але водночас обережний, сміливий, винахідливий і щирий.

Перш за все звернімо увагу на те, як у народній творчості
розповідається про народження сина Верховини. Відомостей про саме
народження месника небагато, та в легенді “ Життя Олекси Довбуша”
(Записана В. Отодюком у селі Банинові Підгірному Сторожинецького р-ну
Чернівецької області )30 розповідається про тайну його пришестя на світ.
“Давно в народі жив – був селянин на ім’я Олекса – кріпак. Було йому сто
років,

а мого жінці дев’яносто вісім”.(с.96-97)

Жінка пішла до лісу по дрова і зустріла діда з довгою бородою. Він
спитав, чи хоче вона мати сина, на що вона відповіла ствердно “ А дідо
тоді каже, аби йшла додому , три дні не їла, а пила один кухоль води
щогодини ”(с. 97). І через три дні народився синок. Ось таким було
народження героя, овіяне таємничістю, але водночас таке просте.

Про дитячі роки Олекси також немає багато відомостей. У
більшості народних переказів малий хлопчик потрапляє в полонину
пасти овець. Наприклад, в легенді “ Про малого Олексу” (с. 97)
розповідається про те,що малий Олексик ріс швидко, але коли йому було
дванадцять років, його забрав пан і примусив пасти вівці. Очевидно, що
хлопчику ця робота була не мила, а пана малий боявся .“ Став Довбуш
тяжко плакати, бо пан звелить відвести на стайню і дати різок” (с. 98).
З цієї легенди можна зробити висновок, що в подальшій діяльності героя
важливу роль відіграла і особиста образа.

У народних легендах можна зустріти такий факт, що свою силу
Олекса дістав саме у дванадцять років. Але йому вона була дана не просто
так, а він попросив її. У легенді “Сила Олекса Довбуша” (с. 97) сказано,
що Довбуш, пасучи вівці, не вберіг панського барана і боявся
повернутись, щоб не бути покараним. І коли сивий дід спитав у нього,
чого він хотів би найдужче, то Олекса зажадав мати силу, яку дістав. У
легенді “ Довбушева сила” (Записав Л. Лисевич від Н. Сухар в селі
Осенівка Глибоцького р-ну Чернівецької області в 1961р.) 31
розповідається про те, що сила героєві була дана, тобто він її не
просив. “ Заснув якось Довбуш на Говерлі і бачив дивний сон. Снилося, що
знайшов він своє щастя. Коло нього сидів старий дід і казав йому:

– Спи спокійно, хлопче, а коли пробудишся – станеш найдужчим у світі”
( с.28). Тобто, виходячи з фактів, наведених у цій легенді, не можна
судити про Олексу як про людину, яка через особисту помсту забажала
бути сильною. Цікаво, звичайно, дізнатися, якою була сила Довбуша. У
легенді “ Довбушева сила” описується , що герой був неймовірно сильним.
“ А береза була товстою, на три лікті. Довбуш зігнув березу…”( с.28). “
Вирвав дуба з корінням і вершком, забив його в землю по саме коріння.
Потім заліз у гарячю жентицю (сироватка з овечого молока), і вона його
не пекла”( с.29).

Не менш цікавою деталлю народних переказів є топірець Олекси. В
легенді “ Життя Олекси Довбуша” є згадка й про нього. Старий сивий дід
сказав героєві, що його вірною зброєю стане чарівний топірець, але його
Олекса повинен дістати сам. “ Він є на Чорній горі у дідька , що літає.
Його можна убити ярою пшеницею та гудзиком срібним” (с.97). Історія
Довбушевої зброї, тобто топірця, не просто є черговою легендою. Це
своєрідний твір , у якому переплітається і легенда, і народні
вірування, і християнські уявлення, з цієї легенди ми частково
дізнаємось про вірування гуцулів.

З легенди “ Топірець Довбуша” ( Записана Л. Лисевичем від Н.
Сухара в селі Оселівка Глибоцького р-ну Чернівецької області в
1961р.с.26) дізнаємося, що топірець Олекса зробив сам і затесав у
пеньок, тобто зброя була зроблена власноруч.

Суперечливим залишається питання, як саме Олекса став опришком. З
одних джерел дізнаємось ( легенда “ Життя Олекси Довбуша”), що головна
причина була та, що зненавидів пана, який забрав його від матері і
батька, але ці факти не є достовірними. У легенді “ Як Довбуш став
опришком” (с.101) перед нами постає зовсім інша картина. Олекса живе зі
своїм старим батьком, який не може сплатити панщини, пан забрав останніх
овечок з двору. Олекса не витримує тяжкої долі і йде геть. Блукаючи
лісом, зустрічає діда, який і вивчив його на опришка. Тобто, стає
явним те, що Олексу навчили опришківського ремесла.

Для нас залишається загадкою, чи Олекса Довбуш став героєм, бо
йому так було напророчено з самого дитинства, чи тому, що доля змусила
його піти такою дорогою. А якби Олекса жив не так бідно, чи став би він
сином Верховини, який навіки залишиться в пам’яті героєм? Але залишимо
це питання відкритим і продовжимо простежування життя Довбуша у
легендах.

Щоб стати хорошим захисником своєї землі, потрібно мати

добрих побратимів. Будь – кому Довбуш не довіряв, а обраним влаштовував
випробування, про які йдеться в легенді “ Як Довбуш набирав хлопців” (с.
103-104).

“ Спершу пробували силу. Треба було підняти колоду від землі. Хто
підніме один її кінець, тих Довбуш відбирав, а хто ні – тим казав:”
Ідіть, хлопці, газдуйте!”(с.103)

“ Далі через прірву метав свіжооблуплену смереку. Переходив по ній і
кликав до себе тих, хто здужав підняти колоду… А останнє випробування
було на сміливість.”Клади руку на ковбицю! – казав Довбуш і замахувався
топірцем, ніби хоче відрубати руку. Хто відхапував руку, того проганяв,
а хто не боявся, того брав до себе” (с. 104). Ця легенда свідчить про
те, що для Олекси було важливим, які в нього будуть помічники. Він
прагнув знайти побратимів не тільки однієї мети, але й духу.

Щоб точніше уявити, якою була людина, що захищала велику
Верховину, потрібно крок за кроком дослідити його опришківський шлях.
Дуже багато існує легенд про те, як саме Олекса Довбуш боровся з панами.
Спробуємо вибрати найцікавіші з великого розмаїтття.

Яскраву розповідь про Довбушеві походи містить легенда “
Гуцульський месник” ( Записана Кисилевською від І. Пентюка в с. Річка
Косівського р-ну Івано – Франківської області с. 19 -28 ). Звичайно,
Довбуш карає панів, які знущаються над простим людом “ – А що, пане,
будеш людей бити, примушувати кукурікати?

Пан на коліна:

– Ей, пане Олексо,змилуйся, що хочеш дам тобі, лиш даруй мені життя.

– Давай челетку ( бочечка, міра в 25кг) червінців ” (с.20)

З цього епізоду дізнаємося, що герой не завжди відбирав життя у
панів, а брав викуп. Це засвідчує милостивість Олекси і його
довірливість. Але бував він і досить грубим та холоднокровним.

“- Не по маєтки твої я сюди прийшов, а по твою голову!” (с.23). І
після цих слів пан позбувся голови. Ненавидів опришок також корчмарів,
які обдурювили людей і забирали майно та землю за борги. В таких
ошуканців Олекса забирав і палив папери з людськими боргами. “ У цій
скрині знайшов Довбуш тоті рейства( списки боржників), забрав у тобівку
( шкіряну торбину) та й гайда ” (с. 24-25). У легенді “ Помста Дідушкові
” ( Записана М. Лазаровичем від М. Мельника в селі Білі Ослави
Богородчанського р-ну Івано- Франківської області в 1960 році с.16-17)
розказано про те, як Довбуш, повіривши панові, що той не буде чинити
зла, залишився ошуканим, бо Дідушко – землевласник, пан, не дотримав
слова, але за це поплатився головою. Тобто, бачимо те, що Олекса також
інколи був занадто довірливий.

Народний герой також звертався за допомогою до простих людей, от
як розказано в легенді “ Кочуба, Довбушева гора”

( Записана А. Яківчуком у Заставнівському р-ні Чернівецької обласі,
с.15). Тут ідеться про пана Янута, який захистився від Довбуша високими
мурами. Але Олекса виявився кмітливим і послав одного селянина шпигуном
у панський двір, а той допоміг вбити Янута.

З цієї легенди герой постає перед нами не тільки сильним , але й
розумним. І ще мудрість Олекси полягає в тому, що він зі своїми
побратимами ніколи не залишається довго в одній місцевості, а як
сказано в легенді “ Гуцульський месник”, “ … він… як гриб, не сидить на
місці лиш орлом літає полонинами…” (с.21). В такому разі перед нами
вимальовується образ не просто месника, а героя силою і мудрістю якого
захоплювались.

Але не завжди побратими супроводжували Олексу Довбуша. І є кілька
легенд, які розповідають, як сам – один месник боровся із смоляками –
панськими загонами . Наприклад, в легенді “ Довбушів камінь” ( Записана
В. Морозюком в селі Ялина Богородчанського р-ну Івано – Франківської
області с. 57-58) розповідається про те, що Довбуш сам, піднявши і
кинувши великий камінь, знищив цілий загін смоляків,які його хотіли
схопити. Цей вчинок засвідчує як силу Олекси, так і його безстрашність
та рішучість

2

B

F

H

?

HV\^I

N

?

2

4

?

I

?

o

$

$

$

$

VUWRXoeiiioeoeoeaiiiiiiiiiiiiiiiiii

@?u 8F?§L«2¬c¬r?O°d?e¶x?z?~???ooooooooooooooooooooiiiiooo

A Дуже часто можна зустрітись у легендах про народного месника з
таким фактом, що його хотіли підкупити. В легенді “ Не підкупити ” (
Записана П, Роздай горою від П. Пастуха в селі Чабарівка Чртківського
р-ну Тернопільської області с. 10) розповідається, що пани пропонували
Олексі велику суму грошей, маєтки за те, щоб той покинув опришківське
ремесло, але Довбуш не згодився. З даної легенди випливає ще одна
непохитна риса характеру героя – це відданість своїй справі.

Займаючись таким ремеслом, Довбуш мав і хороших побратимів, але
потрібно також мати найкращого серед найкращих.

Таким другом по зброї став для Довбуша Іван Бойчук. В легендах
існують різні версії того, ким був Іван Бойчук до того, як стати
найкращим товаришем Олекси . В легенді “ Іван Бойчук і Довбуш” ( с.
104-107) розказано, що Іван був уже старим опришком до того, як Олекса
став героєм, і вирішив приєднатись до Довбушевої ватаги на прохання
опришка.

Та в легенді “ Олекса довбуш та Іван Рахівський” ( Записана О.
Кисилевською від І. Пентюка в селі Річка Косівського р-ну Івано –
Франківської обл. с. 17-18 ),навпаки, сказано, що Іван Бойко ( Бойчук)
був молодим хлопцем, який захотів стати опришком і вирішив піти з
Олексою.

В народних легендах показано методи боротьби панів проти
опришків. Звичайно, найпопулярнішим методом були збройні напади, але
Довбуш переховувавсь із ватагою у різних печерах, і напасти на них
зненацька було дуже важко, тому пани шукали також нетрадиційних
методів. У легенді “ Випадок коло криниці” ( Записана Т. Рон від І.
Ісайчука в м. Косів Івано – Франківської обл. 1961р. с. 49) описаний
один із таких випадків.

“ Раз було таке. Одному газді з околиць Косова лихвар видав
кілька грейцарів і дав трій ( отрути), щоб той отруїв криницю, з якої
часто Довбуш пив воду…” ( с. 49), але газда нічого не зробив, а
натомість розповів все опришкові. Ось так Олексу врятував від смерті
газда.

Звичайно, кожному є відомий той факт, що всі панські гроші
Довбуш роздавав людям, але ходить багато легенд про добушеві скарби. У
легенді “ Довбушеві місця” ( Записана Л. Лясотою від В. Позика в селі
Іванівка Калуського р-ну Івано – Франківської обл. с. 58-59) є про них
згадки. “ На горі Крутій був явір грубезний. Раз сюди на дванадцяти
конях гроші везли і коло того явора закопали…”(с. 58). Мешканці с.
Голови Верховинського р-ну Івано- Франківської обл. переказують, що на
горі Кудроватій є печера, в якій багато комор. Тут Олекса залишив свої
скарби. В одних коморах висить на стінах чимало різної зброї – кріс,
пістолі, ножі, топірці, ремені, порохівниці, в інших стоять величезні
корита з тисового дерева, в яких – олово, срібло, золото.

У Космачі розповідають , що на горі Лисина, серед села, “ з тієї
сторони , з которої сонце сходить між двома буками”, була криниця, під
плитами якої Довбуш закопав свої скарби. Характерно, що скарби заховані
саме з того боку, де сходить сонце. Чи не є це свідченням того, що народ
вірив у сонце волі, яке зійде в майбутньому, і поневолений народ візьме
у свої руки закопані скарби, тобто вільне і щасливе життя в незалежній
Україні.

Народ на Гуцульщині передає з покоління в покоління повір’я, що
скарби Олекси Довбуша є на горі Довбушанці, в Яришці біля с. Зеленої, в
Гадьові, в Мокротині і багатьох інших місцях Карпатських гір 33.

Та повернімося до образу самого Олекси Довбуша. Найзагадковішою
подією в житті героя була його смерть. Виходячи з легендарних джерел,
лише двоє людей знали, як можна вбити Довбуша, мати Олекси і жінка
Дзвінчука. У легенді “ Топірець Довбуша” ( записана Л. Лисевич від Н.
Сухар в селі Оселівка Глибоцького р-ну Чернівецької обл. в 1961р.с. 7 )
розповідається, що для цього треба дев’ять зерен ярої пшениці. В легенді
“ Життя Олекси Довбуша” ( Записана В. Отодюком у с. Банилові Підгірному
Сторожинецького р-ну Чернівецького обл. с. 96-101) Олекса каже
Дзвінчучці , що його можна вбити ярою пшеницею, над якою потрібно
відслужити 12 богослужінь і волосом з його голови. Жінка розповіла все
своєму чоловікові, а той вбив народного месника, але й сам загинув. “
Опришки шаблями порубали Штефана на куски” ( с.101).

Помираючи, Олекса Довбуш заповів, щоб поховали його на Чорній
горі, “ … тоді опришки понесли його на Чорну гору у Ведмежу нору і там
поховали” (с. 101).

Однак народ не хотів вірити, що Олекса вмер. Довго – довго ще
ходила легенда про Довбуша, котрий заховався в горах на якийсь час, а
пізніше, набравшись сили, обов’язково спуститься з гір і відомстить за
всі людські кривди.

В одному з переказів говориться: “ Славний був Олекса Довбуш.
Здавбися і тепер до тих усяких панів, та коли нема вже другого такого
тепер Довбуша. Але прийде ще колись він, а тоді буде панам знову куца
година. Нема славного Довбуша – та й нема добра, як прийде Довбуш – то
буде й добро” 34

З авторської точки зору, величезна кількість легенд про життя,
подвиги і смерть Олекси Довбуша дозволяє створити досить чіткий образ
людини –героя , яка назавжди залишилась у пам”яті кількох поколінь
гуцулів, які донесли до нас пам”ять про колишні героїчні подвиги
народного месника.

За життя Олексу любили, а після смерті возвеличили. Не дарма в
його смерть не хотіли вірити, люди чекали повернення месника. А легенди
про скарби Довбуша й досі цікавлять і вражають нас своєю таємничістю.
Знаючи легенди , побувавши в місцях Довбуша, ми відчуваємо дух
тогочасної епохи. Гуцульський край, традиції і неповторні перекази про
месника примушують нас сказати собі: “ Так, він жив, він боровся і
перемагав. Він – Олекса Довбуш”.

Розділ III. Олекса Довбуш очима Романа Федоріва

( Постать героя в повісті Романа Федоріва “ Жбан вина ”).

Над
легінями легінь перший…

На топірець
промінний сперся,

мов сонце
черес перевісив.

Незайманий,
як і верхів’я,

як вся
підхмарна батьківщина,

закоханий в
кущ перемоги

з ватагою
крилатих лине.

Являється
як помста й кара

на всіх, що
йдуть у верховину,

з жадобою,
мов хижа хмара,

мов сарана
до неї линуть.

Богдан – Ігор Антонич

поема “ Довбуш”

Олекса Довбуш – постать, яка увіковічнена не тільки в карпатських
легендах, але й творчості багатьох письменників. До постаті Олекси
Довбуша більш чи менш успішно зверталися багато письменників: згадаймо
хоч би Ю. Федьковича, Г. Хоткевича, Б. – І. Антонича. Талановитий і
самобутній прозаїк,наш земляк Роман Федорів, також звернувся до образу
опришка, написавши повість в легендах “ Жбан вина” ( 1960р.). На неї
одразу звернула увагу критика, її захоплено вітали читачі. Стався
своєрідний якісний вибух, який поставив письменника у чільний ряд
майстрів сучасної прози. Але якби Роман Федорів пішов за стереотипом,
який так чи інакше тяжів над кожним із перелічених вище письменників, то
ми мали б ще одне пересічне полотно пре славетного ватажка гуцульських
опришків. Та він зруйнував канони, дав широку волю своїй фантазії,
осмислив і переосмислив народні легенди, а то й створив свої.

Центром, навколо якого гуртуються всі події, герої, вчинки,
зрештою, всі найважливіші проблеми, виступає сам Довбуш. Композиційно
твір складається з 23 частин – легенд, що в хронологічному порядку
розповідають про народного месника від його народження і до останніх
днів. Твір написаний у стилі органічного поєднання реального й
фантастичного – романтичного, правдивого і казкового. Фольклорний
струмінь пронизує повість, барвисто й невимушено вплітаючись у розповідь
автора, в діалоги героїв то легендами й переказами, то піснями й
голосінням, щедрівками й замовляннями, то феєрично – незвичними героями,
то мовою природи ( Дідо Велет, Нявка, Щезник, Арідник, кінь Сивий).
Природа в композиції твору виступає не тільки зоровим тлом та звуковим
забарвленням, а й повноправним героєм твору, важливим компонентом, без
якого повість набула б зовсім іншого звучання, тональності. Залежно від
того, носієм добра чи зла виступає той чи інший герой Р. Федоріва, йому
допомагають таємничі сили природи, казкові постаті ( наприклад,
Штефанові Дзвінчуку – чорт Антипко, Олексі Довбушу – всі лісові
мешканці).

А тепер безпосередньо перейдемо до постаті, яка нас найбільше
цікавить, до образу Олекси Довбуша. У “ Легенді першій ” розказано про
народження майбутнього месника, але це народження не просте, воно
овіяне таємницею Верховинського лісу, яку навіки зберегли в собі мати
Олекси і високі смереки, які бачили прихід на світ сина Карпат. Олексина
мати зустріла Діда Велета, вона була переповнена злобою і прагнула
помсти, але була жінкою, та “ для Верховини замало мсти, їй треба
свободи… ” і “ Дідо протягнув їй туровий ріг…” (с.17). Напившися з
нього, Олена знала, що народить сина, який втілить її надії, здобуде
волю для рідної землі. “ А вранці смереки прокинулись од пронизликого
крику. Вони сонно лупнули очима з- під лапатих брів і побачили, що на
осонні звивалась у муках жінка, звивалась і кричала, і був у тому
крикові біль і була радість. Нарешті вона стихла, і ліс, і гори, і
трави, і скелі, і небо уздріли, що на моху лежало дитя… Народився Олекса
Довбуш ”( с.18). Читаючи цей уривок, наче переносишся у високі гори, де
свищуть вітри, а хмари торкаються вершин. І ніде інде не міг народитися
син Верховини, крім як серед смерек зеленого лісу. Народження Олекси –
та таємниця його матері і безмежного лісу, таємниця, яку повік будуть
носити на своїх крилах вітри по широких полонинах, але нікому не зможуть
розповісти, таємниця, яку Дідо Велет розкаже внукам і правнукам Олекси
Довбуша. Народився месник…

З самого дитинства Олекса ходив у полонину випасати вівці. Любив
він свою землю до нестями . У “ Легенді другій ” розповідається про те,
як Довбуш мусив пройти декілька випробувань, щоб стати борцем за волю,
але сам легінь цього не знав. Важливо було б звернути увагу на те, що в
народних легендах Олекса придумає сам випробування для своїх побратимів,
а автор повісті ставить героя в обернену ситуацію. Він мусив довести, чи
достатньо він любить Зелену Верховину. Коли Дід Велет прийшов по
Довбуша, то мати поцікавилась

“ … чи доста в мого сина честі, жеби міг підняти бартку в обороні
Зеленої Верховини?” ( с.23), і побачила, як її син врятував одного
вершника від погибелі і ніякої віддяки не зажадав. “ … Чи любить мій син
дерево в лісі, зело в лузі, птаха в небі, звірину в ізворі ?” (с.26). І
побачила мати, як син рятує дерево від погибелі, молоденьке орлятко, що
випало з гнізда, молоденьку сарну від вовчих зубів. “ Чи мій син не
цурається духів гір і лісів наших?” – спитала мати і побачила, як Олекса
“ … вилив святу воду на сухий пень…”, “ … в цю хвилину праліс вклонився
Олексі, а лісові доні стали зрячими і подякували ” (с. 28-29) Довбушеві
та й стали йому подругами.

З нашої точки зору, автор повісті вміло використовує народні
вірування, фольклор, традиції і навіть елементи язичництва, щоб сповна
показати любов до рідної землі і довести, що вона невимушена, а від
щирого серця .

“ Легенда третя ” розповідає про те, як Олекса Довбуш зустрічається з
Дідом Велетом, який все розповідає, і він присягається бути вірним
землі своїй і захищати її. Перед нами розкривається внутрішній світ
героя, душа, в якій “ … кипить гнів матері, в якої кат у Станіславові
стяв сина … віє сум матері, в якої шляхта збезчестила доньку… стогне
прокляття матері, в якої син став зрадником …” (с.37). Перед нами постає
зовсім новий образ Олекси Довбуша, це не той Довбуш,який ( як сказано в
народних легендах) став опришком заради особистої помсти. Це людина, яка
носила в собі волю великої землі і гнів великого народу. Це був син
Карпат, який став жбаном цілющого, життєдайного вина для цілого народу .

В народних легендах сказано,що силу Довбуш попросив для себе сам,а
топірець витесав.А в повісті сила і зброя — це подарунок від Діда
Велета.”Тепер візьми собі бартку золоту…Шолом жоден не витримає удару
твого топірця…Даю я тобі також силу велику, — при цих словах Дідо
топірцем розрізав Довбушеву праву долоню, в маленьку рану поклав
пелюстку калинового цвіту,стулив рану назад, і вона зрослася”(с.38).Дав
Дідо Олексі і мудрість,посадивши на його голові дванадцять срібних
волосків, але попередив, що, треба боятися зради,бо “…хто вивідає…тайну
і наб’є стрільбу срібною кулею,дванадцятьма зернинами ярої пшениці, над
якими дванадцять попів відправили дванадцять служб за упокой…
душі,то…від тієї кулі ти вмреш”(с.39).

В ”Легенді четвертій” ми бачимо не нові для нас якості характеру(як і в
народних легендах,так і в повісті)Олекси – це мужність,але в повісті
також показано повагу легіня до старших.

А також у цій легенді з’являється ще один персонаж із народних вірувань
– Антипко, чортів слуга. В народних легендах дуже рідко можна зустріти
цього персонажа, особливо в такому амплуа , та до цього питання ми
повернемося трохи згодом.

Кардинально змінює нашу уяву про Довбуша “ Легенда п’ята”. В народних
легендах ми ніколи не зустрінемося з образом Олекси, закоханого
романтика, а от у повісті… Олекса Довбуш зустрічає Анничку – красиву
гуцулку, яка відразу закохалась у нього. Олекса також відчув, що його
серце частіше б’ється поруч із нею. Перед нами вимальовується образ не
просто месника, а людини, яка здатна відчути, що таке любов, мало того,
вона здатна покохати назавжди. “ Легенда дев’ята ” розповідає нам про
їхні зустрічі та довгі розмови. Анничка співала пісень. “ Його повіддю
заливала ніжність, і він купав дружину в пестощах…” (с. 109). Так, саме
дружину, бо Анничка і Олекса заприсяглися одне одному в коханні і
вірності, а повінчала їх Зелена Верховина. “ І чим більше відміряв їй
ласки, тим чувся багатшим і сильнішим, був схожий на криницю, яку не
можна вичерпати, і був подібний на праліс, який, віддаючи сонцю краплини
роси, взамін брав потоки дощу” (с. 109).

На тлі боротьби і відвоювання волі неосяжна тайна кохання
здається маленьким острівцем серед бурхливого моря , це світ двох, в
який не має права зайти посторонній. В народних легендах ми не
зустрічаємо такого Олекси Довбуша.

В “Легенді одинадцятий” показано, як Олекса з Анничкою в зимовий
період живуть разом на Чорній горі у хатині. Анничка поралась по
господарству, а “ Олекса з-під вій стежив за її проворним
господарюванням. Від її стрункої постаті, перехопленої крайкою, від
білих рук, синіх очей і кучерявої коси віяло на нього теплом і миром ”
(с.129). В ці хвилини Довбуш не відчував себе месником, а просто
людиною. “ Анничка була для нього землею, конче необхідною, йому
здавалось, що Зелена Верховина прибрала людську подобу, втілилась в
Анниччиному тілі…” ( с. 129)

Ніде в народних переказах чи легендах ми не знайдемо такої
прекрасної розповіді про кохання. Але життя продовжувалось і підносило
Олексі сюрпризи.

“ Легенда двадцять перша” розповідає, що герой дізнається про народження
сина, йому в цю мить хотілося співати, забувши про все на світі, про
свій обов’язок, про Зелену Верховину, бо не знав Довбуш, що втратив
Анничку, а, дізнавшись, не вірив.

Автор зображує Анничку кущем калини на її могилі, і, коли Довбуш прийшов
до могили коханої, то кущ розмовляв з ним, а сопілка, яку він зробив ,
співала Анниччиним голосом. Олекса був сумним, горе полонило його душу.
Ніде в народній творчості не розповідається про те, як Довбуш вибирав
собі коня. Автор “ Жбану вина ” присвятив цьому дійству “ Легенду
шосту”. З однієї сторони, здавалось би, що це не є дуже важливим
елементом, але якщо повернутись на кілька століть назад в історію, то
зустрічаємось і з таким фактом, що кожен лицар будь-якої доби вважав за
честь мати хорошого і вірного коня. Так і Довбуш вибрав коня за своїм
характером. Не вибрав він ні панського, ні родового, а вибрав
газдівського коня. Це засвідчує ще одну рису характеру Олекси – любов до
тварин. Автор показує, що герой розмовляє із своїм Сивим, як з другом.

У “ Легенді сьомій” автор відкриває для нас ще одну особливість “його
Довбуша ”. Тут розказано, як на прохання дівчини Марусі Довбуш прийшов
поквитатися з паном Жельманом, який знеславив дівчину. Олекса не вбиває
його топірцем , ні “ … ці великі очі встромив Довбуш у Жельмана .Чуда не
скоїлось, дива не сталося…, але старий орендатор раптом заслонив
долонями обличчя, ховаючись від палючого вогню людського гніву… і віддав
Єгве душу” (с. 88). Перед нами образ людини – месника, в якій горить
вогонь помсти, і він на стільки палючий, що від погляду можна померти. В
легендах народу ми не знайдемо згадки про якийсь особливий Довбушів
погляд, а Роман Федорів зумів показати в очах Олекси гнів його душі і
відкрити для нас його силу.

В “Легенді восьмій” автор знову використовує елементи християнських
вірувань, за допомогою яких показує нам силу Довбуша. В ній ідеться про
Великого Цимбаліста, до якого прийшла Смерть. “ … люди Смерть не виділи
і не чули, лише Великий Цимбаліст зачув смертну ходу ” ( с.88). Тобто
про смерть говориться, як про живу істоту . Наостанок захотів Цимбаліст
послухати гру цимбалів, але мелодія була не мила. Тоді Олекса наказав
заграти йому самому.

“ Олекса повернувся лицем до того місця, де лежали смерекові колоди. І
він… уздрів Смерть. Вона показалась йому навмисне, аби вібити… охоту
зманювати Великого Цимбаліста, щоб той платив людям борг… ” ( с.98). “
Перші звуки, як перші краплі дощу в спеку, додали сили і надії Великому
Цимбалісту, тому наступні звуки впали гучніше … Смерть уже не сиділа,
вона танцювала … обливалася потом …” (с.99). „Врешті Довбуш
змелосердився над смертю…”(с.100).

Виходячи із змісту цієї легенди та з народних ( частково язичницьких)
вірувань гуцулів, Довбуша можна порівняти з Чугайстром – добрим лісовим
мешканцем, який міг “затанцювати” людину до смерті. Тобто автор у
підтекстовому плані надає Довбушеві надприродніх сил лісових духів, тим
самим ототожнюючи його з ними. З таким порівнянням ми не зустрічаємось в
народних легендах.

Продовжуємо відстежувати образ Довбуша за текстом повісті. “Легенда
десята” розповідає про ув’язнених у Станіславській в’язниці опришків,
які чекають Довбушевої допомоги. В Легенді згадується ім’я Івана
Бойчука. В авторській легенді Іван виступає ув’язненим за те, що колись
намагався захистити стару Довбущучку від пана. Олекса рятує його. Цей
факт вказує, що Довбуш ніколи не забуває не тільки образ ( як про це
сказано в народних легендах), але він також не забуває добрих діл.

Згадується в цій легенді і ще один побратим Олекси – Федір Бизар, якого
спіймали і посадили на палю пани. В цій легенді показано, як Довбуш
цінував побратимство, і коли опришка вночі зняли з палі опришки, то “
Федора Бизара ховали всією ватагою. Сам Довбуш копав йому могилу
чипеликом і барткою, копав, долонями викидав землю …” (с.123) Тобто ми
бачимо, наскільки щирою була дружба між опришками і наскільки сильно
Довбуш цінував своїх друзів.

Повне інакомисліє Романа Федоріва в “ Жбані вина ” простежується і в “
Легенді дванадцятій”. Матір просить Олексу вбити її сина, бо він став на
панській бік, але в останню мить син спам’ятався і впізнав матір. Довбуш
в даній легенді постає перед нами розуміючою і співчутливою людиною. Ці
риси його характеру не знайшли місця в народних легендах.

У “ Легенді тринадцятій” ми зустрічаємося з Юрієм Бойчуком, який був
ворожбитом і побратався з Довбушем. Довбуш доручив йому виростити цілющу
карпатську квітку, пелюстки якої повертали до життя людину і гоїли
будь-які рани. І тут зустрічається перша зрада. Юрій Бойчук лікує
ворога, а він забирає тайну цілющої квітки. Довбуш у даному випадку не
карає зрадника ( як це було в народних легендах), він прощає йому. Це
незвичайно для людини Довбушевої натури. Але автор вкладає в його серце
каяття і прощення.

“ Легенда чотирнадцята” взагалі унікальна за своїм змістом, тому що в
ній автор у вінок сюжетної лінії вплітає ниточку гуцульських вірувань.
Ми зустрічаємо згадуваного раніше героя Антипка – це чорт, який служить
Двінчуку. Автор настільки реалістично описує Антипка, що , здається ,
він існує насправді. Антипко повинен вбити Довбуша, але оскільки
“авторський Довбуш” наділений умінням спілкуватися з тваринами і лісом,
то йому про загрозу життю повідомляє Беркут, і Довбуш вбиває Антипка.
Він нищить не тільки панів, але й нечисту силу, тобто над ним не має
влади зло, бо опришок має міць, даровану йому Зеленою Верховиною.

В народних легендах зустрічаємося з подібним явищем, коли Довбуш
вбиває чорта, але тому, що той стає йому на заваді. У повісті Антипко
уособлює помсту, злу волю Дзвінчука, який прагне Олексиної смерті. З
нашої точки зору автор дуже яскраво змальовує зв’язок героя з природою.
Автором знайдено відомості про те, що існує велика ймовірність
того, що в давнину існували так звані «домашні чорти», які
прислуговували хазяїну і виконували його волю. Зазвичай ,це була
найбрудніша робота.Старі гуцули розповідають,що такі “служники” були
переважно у мольфарів (ворожбитів), які мали зв’язок з нечистою силою.
То, можливо, в “Легенді чотирнадцятій” і є доля правди?!

Не можу оминути “Легенду сімнадцяту”, на яку, здається, свідомо чи
мимовільно дослідники не звернули належної уваги. А вона таки вельми
промовиста, бо йдеться в ній про тоталітарну країну “Рахманію”, де син
приводить на суд батька, батько доносив на синів, де “всі безіменні, щоб
перед Великим Рахманом бути рівними”(с.212). Проекція автора недвозначна
і прозора, бо ж одразу вдумливий читач знаходив у ній аналогію з
пророцтвом Івана Франка у статті “Що таке поступ?” про “Маркову державу”
чи й згодом реальними диктатурами: “батька всіх народів” або ж “великого
кормчого”. Здається, дана легенда не має нічого спільного з Довбушем,
але саме від такого ладу захищав він людей, пославши Анничкою до них
маніфест із закликом до боротьби.

Продовжуючи дослідження, далі, у “Легенді вісімнадцятій”, зустрічаємося
з Пшелуцьким, який виступає якнайлютішим ворогом Олекси і в народних
легендах. Семанишин був його слугою, микуличинським отаманом.
Розповідається про запеклий бій між смоляками і опришками. “А повінь
смоляцька росла. Ось – ось торкнеться хвилею підошов Олексиних постолів.
Це “ось – ось” ватажок відчув і вловив, шугнув рукою в табірку, –
передні вояки відсахнулись, блиснуло їм у вічі золото … затьмарило
золото смолякам сонце і небо, відібрало розум і послух … Тепер Довбуш
сміявся”(с. 230). Довбуш переміг смоляків розумом. У народних легендах
не фігурує Олексина сила волі, а от у повісті навпаки, бо не послухав
брата і не дав своє золото заради порятунку ватага. Здавалось би, що це
беззаперечний факт егоїзму головного героя, та, на нашу думку, це наказ
готовності піти на самопожертву. Товариство повинно підкорятися йому, а
непослух карається, навіть якщо його вчинив рідний брат. Мораль
людяності стала вище самої людини, навіть якщо вона сперечається з
власною гідністю і душею.

Оригінальний підхід та інакомисліє Романа Федоріва у “Жбані вина”
проявляється і в “Легенді двадцятій”, де йдеться про самобутнього
Сильвестра – скульптора, з яким у Маняві зустрічається Довбуш. Скульптор
витесав з каменя людину, яка “відразу вступила в бійку з крилатою
потворою, була у потвори гадюча голова, були ноги песячі, був хвіст
ослячий, а крила – Чорної Птахи. Людина і потвора сплелися в лютому
двобої …” (255). Це була скульптура Довбуша. Як вважає автор, в образі
цієї скульптури уособлено символи і могутності Довбуша, і, що
найголовніше, його влади над всіма потворами. Але йдучи за сюжетною
лінією далі, ми бачимо ще одну рису характеру Довбуша. Він не ласий до
слави і пошани. Олекса несе кам”яну статую в Чорну гору, бо вважає не
потрібним, щоб люди вважали його за вищого і поклонялись йому. В
народних легендах ми, навпаки, бачимо Олексу схильним до слави, що і
відрізняє його від “авторського”. “Легенда двадцять друга” відкриває нам
вразливість душі Олекси Довбуша. Так, він став месником, але душа його
була ніжною і чутливою, особливо після смерті Аннички.У легендах
народних ми не зустрінемо спроб заглянути у внутрішній світ опришка.

“Олекса сидить на пеньку біля жаркої ватри в полонинській хижі
…”(с.276). Він сумував за Анничкою, а не раз і кликав її.“Він
прислухався до безгоміння, і , видно,долітала до нього відповідь… В
інші дні Довбуш занехаював ватру… діставав з бесагів… калинову
сопілку … і грав!” (с.276-277).

Дійсно, смуток Довбуша був безкінечний і глибокий, йому здавалось, що
світ для нього закрився. “На тому світі ми з тобою , Анничко,
здибаємось… і будемо нерозлучними …” (с. 278). Йому не хотілося жити
, але в великому серці прокинулась любов до людей, до Зеленої
Верховини, і Дідо Велет казав іти вперед , переборюючи страждання.

Мене особисто вражає майстерність зображення ДовбушаФедорівим. Він
показав людину, яка має велике серце, що вмістило біль, ненависть і
любов. Довбуш ще в дитинстві віддавав своє серце Зеленій Верховині,
отримавши за це золотий топірець і безмежну силу та любов.

Та , на жаль, зловісне пророцтво зради таки збулося.

Підступна Дзвінчучка знала, що “…Довбуш таки прийде… або ж за її
коханням, або ж з помстою за Анничку…” (с.301). І він прийшов,
прийшов та й відкрив таємницю свого безсмертя. Але чому Дзвінчучка
зустрілась йому на дорозі? Не змогли захистити Олексу ні лісові друзі,
ні опришки, ні Дідо Велет, бо зрадила жінка, а чоловік убив.

“Озвалися тужні трембіти близько і далеко. Озвалися в опришківських
серцях, озвалися в шумі лісових нетрів, у шелесті трав, у плескоті річок
і потоків… ” (с 304).

Дуже символічним є те , що в останню путь на Чорну гору, де Довбуша мали
поховати, його проводжав і Дідо Велет, той самий, який дав таку долю
Олексі. Довбуш плакав за народом, за Зеленою Верховиною, бо любов до них
була безмежною, любов, яка стала сенсом всього його життя. Дідо Велет
говорив: “Мудрість, Олексо, ніколи не має границь. Твоя доля багато чому
і мене навчила. Але я вчиню так, що ти не вмреш у пам’яті народній: твоє
життя … таки справді стало жбаном, повним вина. Най буде так і далі.

Хто з того жбана пригубить, бодай крапельку вина закропиться, то вже
рабом скніти не зможе. Бо слава дідів – наснага для внуків” (с.307).

“А Довбуш злився із землею, деревами, травами, скелями, він ставав
місяцем, зірками, росою, він переливався у зелений шум смерек, у
Черемоші в пінистий клекіт, у скрип колиски, постріл рушничний, в голос
флояри…” (с.308) .

Автор цього дослідження повісті “Жбан вина” зачарована твором Федоріва,
бо Олекса постав у всій своїй красі і привабливості: любові до рідного
краю, простих гуцулів, здатності пройнятися болем і горем народним
настільки, щоб відмовитися від особистого щастя, в умінні пробудити
людину, допомогти їй відчути власну гідність, вигнати дух покори, а
натомість вселити дух протесту і борні. На думку автора, найталановитіше
виписані ті частини повісті, де автор загострює увагу на таких
проблемах: народ і особа, роль митця і мистецтва в житті людини,
суспільства, любов і зрада (до Вітчизни, матері ,коханої ), людина і
природа, де відбувається філософське, соціально – моральне узагальнення.

Вміння автора синтезувати соціальні, морально – психологічні чинники в
житті людини і країни сприяли художньому ефекту, незважаючи на те, що
дуже нелегко зіставити в творах саме такої стилістичної своєрідної
палітри художній психологізм з психологізмом “метафоричним”.

Висновок

Олекса Довбуш – справжній народний герой, що став уособленням
найсвятішої любові до рідної землі. Гаряче серце, світлий розум і
безмежна слава – ці риси без перебільшення притаманні героєві, бо тільки
така людина могла привернути увагу народу, що увіковічнив його ім’я в
легендах, переказах, піснях. Цей відгомін історії доносився і до людей,
що працювали на ниві слова , до письменників. Одним із таких небайдужих
і водночас талановитих майстрів був Роман Федорів. “Жбан вина” – повість
в легендах, що стала дзеркалом Довбушевої душі, але в золотій оправі.
Сьогодні ми дивимося в це дзеркало і бачимо далеку, але водночас таку
близьку епоху, в якій жив народний герой – Олекса Довбуш.

Та не дамо на поталу

Край гуцульський дукам.

Лиш би внуки пам’ятали.

Чиї вони внуки…

Сів Довбуш, сів помалу.

Замовкли цимбали…

А в долині для підвалин

Смереки рубали

Як актуально звучать слова: “Лиш би внуки пам’ятали, чиї вони
внуки…” А чи пам’ятають нині внуки, чиї вони? Як мову свою забули? Та
остання строфа обнадіює: в долині для підвалин смереки рубали. Для
підвалин будови своєї оселі нової, своєї держави. Бо слава Довбуша
рознеслася по великих просторах. По тих просторах, які Максим Рильський
назвав “Довбушевою країною”:

Сьогодні ми у Довбуша країні,

Серед ланів Стефаника й Франка

Справді, ми живемо у країні Довбуша, про якого пам’ятають. Пам’ять
цю бережуть народні легенди, про що сказано в II розділі роботи. І
найголовніше те, що народні легенди показали нам справжнього героя,
наділеного ясним розумом, блискавичною реакцією і неабиякою красою.

З історичної точки зору, яка викладена в I розділі, Олекса Довбуш
також був неабиякою людиною, душа якої була переповнена прагненням волі
для народу.

Роман Федорів, письменник, у повісті “Жбан вина” найбільш повно в
українській літературі зміг розкрити образ Олекси Довбуша, поєднавши при
цьому історичні факти і народні уявлення. Про це йдеться в III розділі.
Роман Федорів нагадав нам нашу історію, а також легендарну її постать –
Олексу Довбуша. Змусив заглянути йому в душу і спробувати зрозуміти
його.

Тож пам’ятаймо свою історію, щоб бути гідними внуками своїх славетних
прадідів.

Примітки

Целевич Ю. “Опришки”.с.165.

Білоус М. “Олекса Довбуш” с.27.

Сосенко І. “Олекса Довбуш”.с.26

СКМС (1738 – 1751рр.). с. 64.

Там же . с. 63

7.Там же .

8. СКМС (1738 – 1751 рр.). с. 129.

9. Етнографічний збірник. Т.26. с.76.

10. Die osterreichsch-ungarische Monarchich in Wort und
Bild.Wien,1899.S.255.

11. СКМС (1738 – 1751 рр.). с. 63.

12. Там же.

13. СКМС (1738 – 1751 рр.). с. 64.

14. СКМС (1738 – 1751 рр.).с. 127.

15. Виписка з метрики с. Довгопілля з другої половини XVIIIст.
Копія її зберігається у фондах Коломийського музею народного мистецтва.

16. Грабовецький В.В. Нескорений Довбуш // Наука і суспільство.
1970. № 10. с. 17- 19.

17. Етнографічний збірник. Т.26.с.106.

18. ЦДІАЛ, Т.247, ф.5, с. 1363.

19. ЦДІАЛ, Т. 247, ф. 5, с. 1363.

20. АБЗ, № 93, арк. 95.

21. Грабовецький В.В. Так виглядав Олекса Довбуш (за описом джерел)
// Жовтень. 1966, № 9. с. 136 – 138.

22. АБЗ. № 5 / //, арк. 12

23. СКМС (1738 – 1751 рр.). с. 185 – 186.

24. ЦДІАЛ, ф.5, т.243, с.1573 – 1574.

25. Там же.

26. Грабовецький В.В. Перекази слів Олекси Довбуша // Укр.. іст.
журн. 1970. № 8. с. 131 – 132.

27. Karpinski T. Pamietnike. S. 8.

28. СКМС (1738 – 1751 рр.). с. 222 – 223.

29. АБЗ, № 5 / //, арк. 13.

30. Змієві вали. Далі посилаюсь на це видання із зазначення
сторінки в дужках.

34

31. Легенди Карпат. Далі посилаюсь на це видання із зазначенням
сторінки в дужках.

32. Етнографічний збірник. Т.26. с. 138.

33. Там же. с. 137 – 141.

34. Там же. с.68.

Список літератури

Грабовецький В. Ілюстрована історія Прикарпаття друга половина XVII –
XVIII ст: у 2 – ох томах, Івано – Франківськ: Нова Зоря, 2003.

Грабовецький В. Олекса Довбуш 1700 – 1745, Львів: Світ, 1994.

Ігнатович Г.І. Легенди Карпат, Ужгород: Карпати, 1968.

Шиманич С.В. Змієві вали, Київ: веселка, 1992.

Бабій О. Перевали № 4, Івано – франківськ, 2000.

Качкан В. Хай святиться ім’я твоє: книга п’ята, Львів. 2002.

Перебийніс П.м. Київ. – №5, 1992.

Поділля. – № 32, 1995.

Зубанич Ф. Довбушеві гори: Молодь, 1997.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020