.

Дослідження І.Я. Франка у вивченні давньоукраїнського віршування (диплом)

Язык: украинский
Формат: дипломна
Тип документа: Word Doc
2 25144
Скачать документ

Диплом

Дослідження І.Я. Франка у вивченні давньоукраїнського віршування

План

І. Розділ І.

Принцип „музикальної стопи” – один із підходів встановлення

І.Франком віршового розміру давньоукраїнських пам’яток.

Розділ ІІ

Давньогерманські та скандинавські впливи на літературу Київської
Русі

Розділ ІІІ.

Впливи візантійської літератури на літературу Київської Русі.

Висновок

Використана література

Розділ І.

Принцип „музикальної стопи” – один із підходів встановлення І.Франком
віршового розміру давньоукраїнських пам’яток.

Іван Франко – відомий не лише як художник слова, а й як публіцист,
фольклорист, філософ, перекладач, літературознавець. Діапазон його
літературознавчих досліджень досить широкий: починаючи від критичних
оцінок поточного літературного процесу і закінчуючи монографічними
студіями історико-літературного і теоретико-естетичного характеру.
Чільне місце в цьому ряду займають дослідження давньоукраїнського
письменства, над якими вчений почав працювати з 1898р., коли в ЗНТШ
була надрукована його рецензія на “Историю русской литературы” Пипіна.
Саме тут Франко вперше торкається проблеми подібності “Слова о полку
Ігоревім” із зразками старогерманської літератури (скандинавськими
рунами, піснями Старшої Едди, старонімецькими ляйхами “Піснями про
Гільдебранда”), котрі, як він вважав, мають аналогічну з нашими
пам’ятками ритмічну побудову. Цим самим І.Франко не погоджувався з
автором “Истории”, який зближував “Слово” з такими творами романської
середньовічної епіки, як “Пісня про Роланда”, “Пісня про Нібелунгів”.
Останні на відміну від перших, “тонічних”, мову про що веде сучасний
дослідник М.Л.Гаспаров у своєму “Очерку истории европейского стиха”,
написані відповідно силабічним десятискладовиком та “тонічними ямбами”
[див. 8 , 38-43].

Пізніше, у 1900р., І.Франко у праці “Слово о Лазаревім воскресінні:
староруська поема на апокрифічні теми” проаналізував та зробив
реконструкцію одноіменного твору. У цій статті автор на основі
порівняння трьох копій (Соловецької, Київської, Пипінової), що датуються
ХVI ст., намагається “відновити ” первинний текст “Слова” і датує його
XIII – XIVст. [див. 80,67] Хоча пізніше , 1907р., у своїй “Історії
української літератури” І.Франко вказав на іншу дату – XII – XIIIст.
[див. 83,198] Додамо, що до цієї останньої дати схилявся і Д.Чижевський,
хоча він і вказав, що це є твір “невідомого часу та місця походження”.
Як бачимо, І.Франко був конкретнішим щодо часу і місця створення цієї
пам’ятки. Він вважав, що “оригінал нашого твору мусив бути
південноруський ”, написаний на Русі. Це положення вчений виводив на
основі лінгвістичних особливостей зазначених копій : пізніші копії
робилися на півночі, а тому копіїст міг не мати перед собою оригіналу і
записував текст із пам’яті. Крім цього, І.Франко відносив нашу пам’ятку
до віршових творів, обґрунтовуючи це тим, що тут “прозирає сильне щире
чуття , а ухо розрізняє якусь правильну каденцію, якусь поетичну форму,
подібну до тої, яку читач відчуває, прочитавши хоч би лиш кілька рядків
“Слова о полку Игоре—. Одним словом, переконуємося, що маємо тут перед
собою не прозу, не шумну риторику, а поему, і то зложену не тим холодним
схоластичним ладом, яким складалися у нас вірші в XVI – XVII в. , а
якось зовсім інакше.” [80,56]. І щодо цього І.Франко не був одним. Думку
його поділяли у той час Возняк , Драгоманов, Дубенський, Зедергольм,
Максимович, Пипін, Полевий, Тиховський, вважаючи, що ця поема
“незвичайно поетичної стійкості”. Також підтримують І.Франка у цьому
такі дослідники ХХ ст., як В.Колосова, Д.Чижевський, В.Шевчук та ін.
Дискусія ведеться лише стосовно того, який ритмічний принцип лежить в
основі його віршування.

У праці про “Слово о Лазаревім воскресінні” І.Франко вперше почав
досліджувати впливи на давньоукраїнську літературу загалом і на “Слово”
зокрема зразків візантійської, давньогерманської писемності, а також
нашого фольклору. Хоча при цьому він не вживав лексеми “вплив”, а тільки
вказав, що наша пам’ятка подібна до вступу до “Слова Єпіфанія
Кіпрського на велику суботу”, Никодимовим Євангелієм. Хоча це порівняння
відмічалося тоді лише на змістовому рівні. Водночас вчений одним
реченням вказав на присутність у творах візантійської літератури
музичного ритму і “шумної риторики”, але “без чуття і поезії“. На
противагу цьому він подає пафосну характеристику “Слова о Лазаревім
воскресінні”: “на кожнім кроці чуємо тут подих дійсного поетичного
чуття, справді пластичної фантазії, а не потоп пустих фраз і риторичних
та холодних викриків, запитань і відповідей” [див.80,66]. Все це він
пояснив головним чином тим, що “Слово” було написане в період “упадку
дружинного життя і дружинної поезії”, тому тут “дружинно-лицарську
поетичну форму приложено до оспівання духовної, а радше апокрифічної
теми” [див.80,69]. І в цьому І.Франко мав рацію. Бо й сучасні дослідники
(В.Колосова, В.Шевчук) висловлюються подібно, додаючи, що в нашій
пам’ятці злилися героїчна та моралістична поезії, відповідно до чого
поєдналися й дві поетики: героїчна й кондакарна (поняття останньої ввів
Д.В.Розумовський). Ознаки героїчної чи “дружинно-лицарської” поетики
І.Франко простежив на рівні строфіки, зазначаючи, що “строфи в тій
старій поезії далекі від тої уніформи, до якої привчили нас греки,
римляни та італьянці” [див.80,88]. Та порівнював вчений строфічну будову
“Слова о Лазаревім воскресінні” при цьому не з українськими фольклорними
зразками, а з поезією німців, скандинавів і англосаксонців, в якій бачив
аналогію строфічної будови, котра складалася з чотирьох, рідше трьох або
п’яти віршів.

Щодо німецької поезії та скандинавської, то І.Франко прямо не називав
її, не вказував, де заховані її коріння, а лише визначив у ній основні
метричні ознаки. Хоча стосовно “Слова о Лазаревім воскресінні ” вчений
стверджував, що написане воно “музикальною стопою”, поняття якої у
науковий обіг ввів ще О.Потебня, і її принцип ритмічної організації
лежить в основі наших церковних напівів, що відрізняються від грецьких
та болгарських і мають усталену назву – “київські напіви”. Крім цього,
цей принцип, на думку І.Франка, складає основу також билин, українських
обрядових пісень та козацьких дум (останні два жанри, щоправда,
виявляють найменшу подібність). А найбільш спорідненими до “Слова”
дослідник вважав, йдучи за Ол.Львовом, церковні пісні, позначені книжною
традицією. При цьому І.Франко розрізняв “греко-римські” та “музикальні
стопи”, перші з яких, таким чином, мали б бути візантійським зразком, а
другі – народним. Однак вчений зробив суттєве уточнення: принцип
“музикальної стопи” лежить в основі віршування народних пісень, а не
породжений ними, тобто цей розмір не є повністю народним. А крім того,
він теоретично обґрунтував “музикальний” розмір і вказав на головні
ритмічні ознаки “музикальних стоп”.

Перша із них полягає в тому, що музична стопа в народній і староруській
поезії – це більш-менш самостійна синтаксична цілість, тобто складається
вона з одного або кількох слів, поєднаних одним логічним і музичним
акцентом, з довільним числом неакцентованих складів. Відповідно до цього
у “Слові о Лазаревім воскресінні” дослідник виділив односкладові, дво- і
трискладові стопи, які притаманні, за його словами, і сучасні йому
поемі. Рідше трапляються чотирискладові (слова із чотирма складами),
п’ятискладові (слова із п’ятьма складами), шестискладові стопи
(зустрічаються нечасто). Слів із більшою кількістю складів І.Франко не
помітив, а якщо б вони навіть трапилися, то все ж таки втратили б
мелодійність.

Другу ознаку ритмічної організації музичної стопи дослідник пов’язував
із порядком акцентів і числом неакцентованих складів, які, на його
думку, не мусили бути однакові. Це означає, що одне і те ж слово не
обов’язково може мати в різних стопах музичну вартість.

Ця характеристика частково збігається з ознаками кондакарного
(молитвословного) вірша, визначеними В.Німчуком услід за Д.Розумовським:

відсутність рими;

різне число складів у вірші;

різна кількість наголосів у вірші [цит. за ст: 92,23].

Дещо по-іншому ставився до цього К.Тарновський. Він розрізняв поняття
“молитвословний” та “кондакарний”, встановлюючи між ними видово-родові
відношення, тобто кондакарний вірш він вважав видом молитвословного
вірша. Тут К.Тарновський подав і характеристику останнього, вказуючи на
те, що це є вільний несилабічний вірш, який походить від біблійного
[детальніше про це див. у кн.: 26,83-101]..

У праці М.Л.Гаспарова “Очерк истории европейского стиха” простежується
генеалогія цього вірша. Дослідник виводить кондакарний вірш (силабічний
за своєю суттю) із тонічного вільного вірша псалмів, коли тоніка в VI
ст. почала силабічно упорядковуватись, приводитися до симетрії. У
болгарський період, тобто починаючи із ІХ ст., молитвословний вірш
з’являється на Русі, імітуючи антифонну літургійну силабіку, але при
зникненні зредукованих ъ та ь , що відбулася приблизно в ХІ ст.,
кондакарний вірш як такий деформується, оскільки зруйнувалась
рівноскладовість цих антифонів, і перетворюється на вільний вірш без
ритму і рими [див.8,19-53]. І не тільки це зумовило деформацію цього
вірша. За словами В.П.Колосової, переклади візантійських церковних
гімнів, які написані були кондакарним віршем, “робилися з деякою
модифікацією стосовно до просодійних особливостей старослов’янської
мови”[26,59]. Саме через це порушилась рівноскладовість вірша, де почали
чергуватися вірші з різною кількістю складів. Хоча зустрічалися і
рівноскладові вірші “переважно з цезурованими рядками і більш-менш
вільним розташуванням наголосів та жіночим закінченням”[26,60].

Першим створив форму т. зв. кондако-літургійної поеми (кондака) Роман,
прозваний нащадками Солодко співцем (кін. V ст.- 555р.). Така поема
складалася зі вступу, що повинен був емоційно підготувати слухача до
сприймання, та не менше 18 строф. На думку А.В.Аверінцева, такі кондаки
мали багато спільного у своїй метричній організації зі сирійською
проповіддю. Означену подібність дослідник пояснює тим, що автор
кондако-тургійної поеми служив дияконом в одній бейрутській церкві у
Сирії. Саме звідти він “переніс”, крім цього, й алітерацію та асонанс”
[див. 1,350]..

“Літературознавчий словник-довідник ” за редакцією Р.Т.Гром’яка подає
додаткову характеристику цього жанру в одноіменній статті. Тут сказано,
що перші його літери утворювали акровірш, а “метрика засновувалася на
ізосилабізмі, мала властивості регулярного тонічного віршування”.
Пізніше у православній гімнографії кондак почав існувати як компонент
канону акфіста. Останній сформувався у Візантії в IV-VII ст. і поширився
у східнослов’янських землях після прийняття християнства. Акафіст
виконувався стоячи на честь Ісуса Христа, Богородиці чи інших святих.
Його композиція становила собою зачин, який називався кукулій, 12 ікосів
(більші строфи) та 12 кондаків (менші строфи), котрі чергувалися під час
виконання. Ікос і кукулій ритмічно відрізнялися один від одного, але їх
об’єднував спільний рефрен. Крім цього, ікос складався зі шести пар
віршів “хайретизмів”. Вони починалися із “хайре”, що означало
“радуйся”. Створення форми акафіста приписують одному із трьох авторів:
вищеназваному Романові Солодкоспівцю, патріарху Герману або Пізіду (до
спільного висновку дослідники ще не дійшли) ” [див. 29,375].

Отже, повертаючись до “Слова о Лазаревім воскресінні”, можна сказати,
що воно має ознаки кондакарного однак уже видозміненого вірша, що й
споріднює його з “музикальною стопою”, визначеною І.Франком . Істотною
різницею між цими системами версифікації є ритм, який у т. зв.
кондакарному вірші наче й відсутній, на що вказує М.Гаспаров, а в
“музикальній стопі” відіграє визначальну роль. Хоча В.П.Колосова вважає,
що саме гімнографічні твори поряд із творами усної народної творчості
формували художнє мислення перших східних слов’ян “не тільки в плані
образного світу, а й у плані ритмомелодики” [26,60].

На користь того, що музична стопа постала внаслідок деформації
кондакарного вірша, і що вона займає проміжне місце між фольклорними
зразками та візантійськими свідчать і деякі інші аргументи І.Франка:

пам’ятки давньоукраїнської літератури написані тонічним віршем, що видно
на прикладах музичної стопи і молитвословного видозміненого вірша;

поетичну форму “Слова о Лазаревім воскресінні” дослідник визначив на
основі ритму, якого у час написання пам’ятки в т. зв. кондакарному вірші
уже не було, про що йшлося вище;

кількість акцентів і кількість неакцентованих складів у вірші може бути
різною, що є спільним для обидвох віршувань.

Таким чином, наша пам’ятка написана, за визначенням І.Франка,
“музикальною стопою”, яка в собі синтезувала ознаки церковного співу і
ритміку, що своїм корінням сягає фольклору. Можливо, саме це має на
увазі В.Шевчук, коли пише, що у “Слові о Лазаревім воскресінні”
поєдналися героїчна та кондакарна поетики. Хоча, за І.Франком, усна
традиція у цьому творі сягає ще давньогерманської та скандинавської
поезії.

Це простежується насамперед у використанні алітерації. У нашому
письменстві вона мала все-таки менше значення, ніж у давньогерманських
зразках, бо траплялася спорадично і не творила штабрайму. За визначенням
І.Качуровського, штабрайм – це співзвуччя переднаголошених, опорних
приголосних, притаманне середньовічній поезії германських народів [див.
23,110]. Такою була поезія скальдів, віршові частини ісландських саг,
перші зразки німецької поезії. Щодо останніх, то маються на увазі
мерзебурзькі заклинання. І.Качуровський подає коротку характеристику
германського вірша, яким були написані ці пам’ятки, вказуючи на те, що
це є довгий вірш із чотирма наголосами, “розбитий міцною цезурою” на два
симетричні піввірші. Із названих чотирьох наголосів три або два
сполучені алітерацією опорних приголосних наголошених складів. Вони, за
звичай, є початковими складами слова, оскільки у мові германських
народів наголос падає на перший склад у корені слова. Вчений наводить
три конкретні випадки позиції алітерованих слів, визначених
М.Стеблин-Каменським:

“алітерація пов’язує перші наголошені склади непаристого й паристого
віршів ”;

“сполучає другий наголошений склад непаристого вірша з першим
наголошеним паристого”;

“алітеруються перший і другий склади непаристого вірша з першим
наголошеним паристого” [22,107].

Крім цього, багато дослідників вирізняють вертикальну та лінійну
алітерації. У першому випадку алітеруються опорні приголосні складів
першого вірша з опорними приголосними другого вірша. Відповідно лінійна
алітерація становить собою співзвуччя складів того самого вірша.

Але згодом “штабраймова” алітерація у давньогерманській поезії почала
втрачати своє значення, і організатором строфи уже поступово стає рима.
Причиною цьому М.Гаспаров називає розхитування тоніки: вірш стає довгим
і “ розпливчастим ”, два-три алітерованих склади стають для нього дуже
слабкою опорою, оскільки пересуваються в середину слова. Внаслідок цього
початок слова починає “обростати” ненаголошеними проклітиками, які, “не
відомо, чи можна включити в алітерацію чи ні” [8,42].

Отож цілком можливо, що в часи існування “класичного”
давньогерманського алітераційного вірша штабрайм панував і в нашій
поезії. У кожному разі “залишків” його чимало І.Франко знаходив у тексті
“Слова о Лазаревім воскресінні”: “удари, Давид, воспоім весело, время,
весело…”.Щоправда тут алітерація поєднується із “т. зв. асонанцією”, яка
у народно-пісенній творчості українців була надійним чинником
мелодійності: “в двох сусідніх словах є однакові не тільки два
шелестозвуки, але й суміжні з ними самозвуки” [89,89]. До подібної думки
пізніше схилявся Д.Чижевський. хоча, за його словами, питання про
походження староукраїнської алітерації дуже складне. Він припускав, що
основним правилом у давньоукраїнській літературі було те, що чим більше
слів алітеруються, тим краще. Таким чином, дослідник зробив висновок, що
“наша алітерація германській не відповідає” і нагадує більше “кельтську,
хоч щось подібне є і в норвезьких сагах” [80,54]. А пам’ятки кельтської
культури зі свого боку, доводить Є.М.Мелетинський у статті
“Народно-эпическая литература”, поміщеній у другому томі “Истории
всемирной литературы”, найкраще збереглися на Британських островах
(Ірландія, гірна Шотландія та Уельс), куди кельти проникли ще в IV ст.
до н.е. Але тільки Ірландія стала у середньовіччі “основним вогнищем”
кельтської культури [див. 32,459-486]. Отже, Д.Чижевський , напевно, мав
на увазі саме ірландські саги, коли говорив про кельтську алітерацію.
Хоча Є.М.Мелетинський вказує на те, що остання у цих пам’ятках тільки
“деколи застосовувалася”. Тут швидше можна побачити асонанс, ніж
алітерацію. І, крім цього, ірландський епос “без сумніву” вплинув на
давньоскандинавську літературу [див далі].

Отже, І.Франко знаходив подібні ознаки “Слова о Лазаревім воскресінні”
із давньогерманською поезією, конкретно вказуючи на те, в чому саме
полягає така “спільність”, хоча перед тим (у 1898р.) він лише побіжно
торкався питання літературних впливів. Вчений показував, що форма цієї
пам’ятки генетично пов’язана не лише з фольклором, а й із
давньогерманською літературою та з церковним співом. Фольклорні
особливості позначилися на ритміці “Слова”, що суттєво вплинуло на
кондакарний видозмінений вірш, і внаслідок цього синтезу виник новий
розмір, який І.Франко назвав “музикальною стопою”. Саме ним і була
написана пам’ятка. А ще дослідник порівнював зазначену пам’ятку
давньоукраїнської літератури з Никодимовим євангелієм, а власне із його
другою частиною, т. зв. Descensus, та вступом до “Слова Єпіфанія
Кіпрського”, зауважуючи при цьому, що наше “Слово” близьке з ними тільки
за змістом, а форма його є суто дружинно-лицарська.

У статті “Слово о Лазаревім воскресінні: староруська поема на
апокрифічні теми” І.Франко подав, як уже зазначалося, наочне порівняння
трьох копій одноіменної поеми та її реконструкцію. Цю пам’ятку дослідник
поділив на неоднакові за будовою строфоїди. При цьому пронумерував кожен
п’ятий вірш. На місці втрачених виразів, рядків, а чи навіть майже цілих
строф автор поставив крапки на знак пропущеного тексту. “Слово” І.Франко
поділив на 60 строфоїдів. З них чотири – п’ятивірші, два – тривірші,
п’ятдесят чотири – чотиривірші. Як бачимо, найбільш частотними є
катрени. Поема починається з п’ятивіршової строфи, яка становить собою
завершену у змістовому відношенні віршову цілість. Щодо римування, то
тільки два перші піввірші поєднані парокситонною оригінальною римою, а
всі інші не римуються. Кожен рядок, крім третього, починається словом із
наголосом на першому складі. Перший, третій та п’ятий вірші мають по
чотири наголоси, котрі об’єднують у стопу, як і у двох інших віршах,
різну кількість складів, на що вказував сам дослідник при встановленні
кількості складів у стопі. Найменше складів нараховується у стопах
першого та третього віршів – по два. Другий і четвертий вірші мають
здебільшого по три склади, п’ятий – теж три склади. Візьмемо для
прикладу цей п’ятивірш:

Слыши небо, внуши земле,

Яко господь глаголаше:

“Сыны породих и вознесох,

ТЂ же мене отвергоша ся,

Людіе мои не познаша мене”.

Його схематично можна подати так:

_? _? _? _?

_? _? _?

_? _? _? _?

_? _? _?

_? _? _? _?

Подібно виглядають й інші строфи, тільки в окремих варіантах чергування
віршів з різною кількістю наголосів.

Другий п’ятивірш, крім останнього рядка (вірш і рядок співпадають), який
дослідник не реконструював та не включив у загальну нумерацію віршів
(хоча у вигляді крапок показав, що п’ятий вірш “затратився”), у першому
та четвертому рядках має по чотири наголоси, а два інші – по три. Як і
в першій строфі, тут не витриманий “порядок акцентів ані число
неакцентованих складів у сусідніх стопах” [80,89], про що свідчить
друга, визначена І.Франком, ознака “музикальної стопи”. Подібно до
першого вірша аналізованого п’ятивірша у першому рядку римуються дві
лексеми “осля” та “познаша”, хоча обидві належать до першого піввірша.
Це також надає тексту певної ритмічності. Така співзвучність двом іншим
п’ятивіршам не притаманна.

Окрім цього, єдність строфи забезпечується не тільки синтаксичною
завершеністю речового періоду, а й деякими фонічними явищами. Маються на
увазі, за визначенням І.Франка, “т. зв. асонанція” і “т. зв.
алітерація”. Щодо першої, то у кожному вірші різною кількістю
повторюється звук ” [ а ]: у першому – п’ять разів, другому – чотири,
третьому – три, що надає висловлюванню величності, сакральності змісту.
Крім звуку [ а ] частотним є і звук [ о ], який також проходить через
усю строфу: у першому вірші – п’ять разів, у другому – два, третьому і
четвертому – по чотири. Алітерація – вертикальна. Насамперед, це
повторюваність звука [ с ]. До речі, саме вона проходить через увесь
текст “Слова”. І не тільки. Якщо це не [ с ], то на його місці можна
побачити шиплячі звуки [ ж ], [ ч ], [ ш ]. Два останні з них
виступають також як щ на зразок: пещеры, хощеть, нищим, немощнЂй.

Третій та четвертий п’ятивірші поеми, котрі становлять собою десяту та
одинадцяту строфу від початку, мають дещо відмінну від своїх
попередників будову. Увагу привертає п’ятий рядок третьої та четвертий
рядок четвертої строфи. Вони є коротшими за всі інші і мають тільки по
два наголоси. У терцетах, яких у поемі тільки два, також мають місце
короткі вірші із двома наголосами. На перший погляд їх можна би було
віднести до попереднього рядка. Тоді б строфа вважалася катреном. Але ці
рядки подібно до інших є логічно завершеними у змістовому та ритмічному
відношенні. Фонічна організація третього п’ятивірша подібна до
попередньої. У ньому має місце вертикальна алітерація звука [ с ].
Поряд з цим строфа також становить собою своєрідне нагромадження
глухих звуків [ с ], [ ш + ч ], [ х ], [ т ], [ ш ], [ к ], [ ч ]. Така
повторюваність створює ефект нагнітання земного, буденного.

Перші три вірші поєднуються між собою асонансом на звук [ е ]. Це
нагадує (назвемо так) “перевернуту піраміду ”. Тобто у першому рядку
вона повторюється чотири рази, у другому – три, третьому – два,
четвертому та п’ятому – один раз. Це явище паралельно супроводжується
висхідною градацією змісту, котра закінчується кульмінаційним п’ятим
віршем.

У четвертій строфі також переважають глухі приголосні, особливо шиплячі
та свистячі. Окрім цього, спостерігається співзвучність кінців першого
та третього рядків: “адЂ” – “слезами”. Вона утворює оригінальну
парокситонну риму. Чергуються рядки з двома, трьома та чотирма
наголосами. Кожен наголос об’єднує різну кількість складів.

Найбільше у поемі, як уже згадувалося, катренів – 54. Вірші кожного з
них не є однаковими, тобто мають різну кількість складів. Римування
спорадичне. В деяких місцях римуються навіть поряд три рядки:

Воспоим весело дружино пЂсьми десь,

а плач отложим и утЂшим ся!

Се бо время весело наста,

Се пріиде день спасення!

На таку саму окситонну риму закінчується і четвертий вірш наступного
катрена зустрічається і не спарована рима:

Тогда Давид к нима ясно рече:

“Ісайя, Єресей, Арон, ЄзекЂй,

Соломон, Адам, Авраам,

Ісак, Іяков, Самоил, Данил.”

Є і суміжне римування:

Того мати дЂвица,

повивши в пеленица…

Римуються також перший і третій рядки:

А Исаія і Єремія,

Ругающи ся Адови

и его немощнЂй силЂ.,

рекоста к Давиду.

В деяких випадках у строфі вірші закінчуються на ту саму риму, що і
вірші попереднього катрена:

Ибо на земли сей

в мал час добро видЂхом,

а се в тузЂ сей

много лЂта [ и ] в обидь єсмы .

В мал час аз бых царь

всЂм тварем божіим,

а нынЂ в многы дни

Раб бых Аду, а бЂсом полоняник.

Як бачимо, наша пам’ятка має своєрідну строфічну побудову, а також
ритмічну і фонічну організацію тексту. Найяскравіше виражена остання,
котра працює саме на підсилення сакральності висловлювання. (Варто
зазначити, що “Слово о Лазаревім воскресінні” перекладено з
давньоруської нині українською мовою за публікацією І.Франка). Але тут
не дотримано усіх ознак проаналізованої нами реконструкції. Насамперед
це стосується строфічного рівня. У перекладі “Слово” є астрофічною
поемою.

Побіжно у контексті дослідження цього твору І.Франко розглядав й інші
давньоукраїнські пам’ятки: “Слово о полку Ігоревім”, “Слово о РоманЂ
Волынском”, “Слово о погибели земли русскыя”, “Шестоднев” Георгія Пісіда
(Пізіда), візантійського поета й автора історичних поем. Вчений вважав,
що в них аналогічна поетична форма, однією з головних ознак якої є
художня традиція дружинної поезії, що була властива, вочевидь, не тільки
зазначеним творам, а й “певно, не одному ще затраченому пам’ятникові
поетичної творчості наших предків” [80,69]. Насамперед, І.Франко навів
результати досліджень віршової форми цього твору іншими науковцями:
наприклад, пастор Зедергольм вважав, що “Слово” написане трохеями і
амфібрахіями, Дубенський – гекзаметрами, а Партацький – ямбами і
хореями. Дослідник заперечував їхні висновки, мотивуючи це тим, що вони
повністю “ігнорують музикальний характер” староруської поезії,
“забувають”, що ті твори співалися, тому для визначення їхнього
віршового розміру не достатньо самого синтаксису, оскільки треба
звернути увагу також і на “їх музикальну форму”. Аналізуючи “Слово о
полку Ігоревім”, дослідник акцентував на характеристиці його фонічної
організації, зокрема, на використанні його автором алітерації, яка все ж
не утворювала штабрайму і не мала такого значення, як у
давньогерманських пам’ятках.

Поряд з цим І.Франко подав реконструкцію “Слова о РоманЂ Волынском”,
поміщеного у Волинському літописі під 1201р., зазначаючи, що реституція
його віршової і строфічної будови подекуди виявляє прогалини в тексті
(між віршами 14 і 15 і у 4, 5 строфах), а разом із піснею про Данила та
Василька, що була поміщена під 1251 роком у тому самому Волинському
літописі, свідчить про існування дружинної поезії у ХІІІст., яка “жила
і плодила твори високої поетичної стійності” [80,70]. Вчений поділив
реконструйований текст на вісім строф (катренів). Подібно, як і в “Слово
о Лазаревім воскресінні”, дослідник подав номерацію рядків-віршів через
кожних п’ять, не враховуючи при цьому пропущених. Основним організатором
строфи є ритм. Крім того, чергуються вірші із різними клаузулами: одно-,
дво- та трискладові. Рима спорадична. Всього у “Слові” п’ять пар рим.
Можливо, причиною є втрата декількох рядків пам’ятки, про що говорив і
сам І.Франко.

Першу пару рим творять перший та четвертий вірші першого катрена:

Устремил бо ся бяше на поганыя яко и лев,

сердит же бысть, яко и рысь,

и губяше [ я ], яко и крокодил,

и прохожале землю их, яко и орел.

Другу пару рим творять перший та другий вірші п’ятої строфи (суміжне
римування):

По смерти же Володимери

оставъшю у Сырьчана единому гудьцю же Ореви

посла и во Обезы река…

Третю пару рим творять четвертий п’ятої, третій та четвертий шостої
строф:

“…посла и во Обезы река:

Володимир умерл есть, а вороти ся, брате,

Пойди в землю свою!”

“Молви же ему моя словеса,

пой же ему пЂсни половЂцкия”

Четверту пару творять перший, третій та четвертий вірші сьомого катрена:

Оже ти не въсхочет [ послушати ],

дай ему поухати зелья именем Євшан.

Овому же не восхотЂвшю обратитися ни послушати

и дасть ему зелье [ поухати ].

П’яту пару творять другий і третій восьмої строфи (суміжне римування):

Овому же обухавшю…

и восплакавшю рче:

“Да луче есть в своей земли костью лечи,

инели на чюже славну быти ”.

Перша, третя та п’ята рими є окситонними, всі інші – парокситонними.
Хоча жодна з них не є оригінальною та багатою, за винятком третьої пари.

Крім цього, зустрічаються вірші з різною кількістю акцентів. Два
наголоси мають четвертий вірш другого катрена, перший – п’ятого, другий
– шостого, перший та другий – останнього. Три наголоси зустрічаються у
другому і третьому першої строфи; першому, третьому – другої і п’ятої;
третьому, четвертому – третьої; першому, другому – четвертої; другому –
шостої; першому, четвертому – сьомої; в останньому – восьмої. Чотири
наголошені вірші також є частотними . У першому катрені – це є перший та
другий вірші; у другому та третьому – другий; шостому – перший, третій,
четвертий; сьомому – другий, третій; в останньому – третій. Рідше
зустрічаються п’ятинаголошені рядки: у третій строфі перший вірш та
другий у п’ятій.

Щодо фонічної організації “Слова о РоманЂ Волынском”, то в ньому більше
виражений асонанс, ніж алітерація. Майже в кожному вірші, крім першого
та четвертого рядків відповідно четвертого та восьмого катренів,
повторюється у різній кількості звук [ о ]. Менш частотним є звук [е],
який в деяких лексемах передається і як Ђ (дехто читає як [ і ]) та [
йе ]. Яскраво виражена співзвучність і в горизонтальному напрямку.
Наприклад: “и загнавши оканьны я агаряны” [80,69].

Фрагмент цієї пам’ятки І.Франко також помістив і у своїй “Історії
української літератури” в десятому розділі “Староруська поезія”, над
якою почав працювати у 1907р. але тут він повністю не подав тексту
“Слова”. І крім цього, це не є реконструкція, а переклад (швидше
переспів) з давньоруської мови. До п’ятої строфи включно автор переказав
зміст своїми словами, а починаючи зі слів “Володимир умерл есть, а
вороти ся, брате” [80,70], передав як переспів. При цьому, він не
поділив подальший текст на строфи, а подав у вигляді астрофічної поезії,
не зберігаючи вірші такими, якими вони є в реконструкції. Цей фрагмент
письменник у процесі художньої інтерпретації розбив на 14 віршів:

“Володимир вмер вже, то вернися, брате,

Ходи в свою землю”.

Мов йому це слово, співай йому пісні,

Пісні половецькі;

Як не схоче слухать, дай йому понюхать

Те зілля євшана”.

Він слухать не рад був, ані обернуться,

Ні йти за тим словом,

Орь дав йому зілля, і він як понюхав,

То тяжко заплакав

Та й каже: “Ой краще у своїй землиці

Хоч кості покласти,

Аніж на чужині слави добувати!”

І в край свій вернувся.

З погляду синтаксичної структури фрагмент буквально перенасичений
енжамбеманом (перехід речення з одного вірша в інший). Крім цього,
переспів, на відміну від реконструкції, багатший щодо ритмічної
організації тексту. Поряд із співзвуччям закінчень віршів присутня і
внутрішня рима: “Як не схоче слухать, дай йому понюхать // Те зілля
євшана”. Вірші переважно закінчуються двоскладовими клаузулами, рідше –
односкладовими. Загалом переспів написаний тактовиком – однією із форм
некласичного вірша.

У дослідженні про “Слово о Лазаревім воскресінні” І.Франко ще навів
частини перекладу візантійської поеми Георгія Пізіда “Шестоднев” або
“Похвала к богу о сотворении всея твари”, “доконаний” Дмитром Малярем,
що прозвав себе Зографом. Як приклад “чистісінької, важкої прози”
дослідник процитував такий уривок:

Кто сЂяну пшеницу от внутренных земных въскрешаеть,

и истлЂвшее зерно яко от гроба изшедше многокласно приводить?

кто нашего дЂтороднаго сЂмене изгнившаго

на угущеніе костяное съплетаеть?

А “поезію перемішану з прозою” дослідник вбачав в наступному фрагменті
– “уступ про ластівку”:

Откуду ластовица от безъочнаго видЂніа

тридневна является с очима ?

зеліе едино притокши к зЂніцам,

еже по сличію ластовник глаголет ся.

В лЂтЂ убо яко гусли весело поет,

егдаже зима приспЂет, скрыет ся и млъчит,

и древо обрЂтши храмину творит,

и умирает лежащи в дре 

Поетичну форму цієї пам’ятки автор вважав подібною до форми “Слова о
Лазаревім воскресінні”.

Надалі, аж до 1907р., І.Франко полишає спеціальні дослідження над
віршовою формою давньоукраїнських творів і лише побіжно торкається
окремих питань, зв’язаних із цією проблемою. Про це свідчить, зокрема,
рецензія на працю В.Н.Перетца “Историко-литературные исследования и
материалы”. Дослідник висловив сподівання, що наступні дослідження над
ритмікою “Слова о полку Ігоревім”, “Похвали богу” Пізіда та ін. творів
давньоукраїнської писемності “покажуть нам існування в старій Русі
ритмічних, віршових творів, будованих не по правилу політичного вірша”
[18, 90]. Як бачимо, І.Франко оперував новим поняттям, яке до цього часу
у своїх літературознавчих працях не використовував. При цьому не
розкривав його семантику. В інших рецензіях цього періоду вчений лише
побіжно згадав про ту чи іншу пам’ятку, а в деяких – проаналізував їх у
змістовому відношенні. Мається на увазі рецензія на працю
П.В.Владимирова “Древняя русская литература Киевского периода ХІ – ХІІІ
векав”, вперше опублікованої в 1904р. у ЗНТШ; відгук на дослідження
Ф.Покровського “Новый список “Слова Данила Заточника”, що вийшов також у
ЗНТШ 1904р.; рецензія на роботу Романа Заклинського “Пояснення одного
темного місця в “Слові о полку Ігоревім” (ЗНТШ, 1906р.).Починаючи з
1907р. І.Франко продовжив роботу над вивченням віршової форми
давньоукраїнських пам’яток. Великою є його праця “Студії над найдавнішим
київським літописом”, у якій дослідник зробив реконструкцію і переспіви
Початкового літопису та визначив розмір його написання.

Якщо уважно розглянути подану І.Франком характеристику “музикальної
стопи”, якою, за його словами, написана „Повість минулих літ”, ми
побачимо деякі розбіжності із теоретичним обґрунтуванням його автором
при аналізі „Слова о Лазаревім воскресінні” у 1900 р. Мова йде про число
наголосів у віршах. Вчений визначав нерівномірну кількість акцентів у
віршах „Слова”, а вже у Початковому літописі вказав на „досить
рівномірне число наголосів”, вважаючи це також однією із однак
музикального розміру. Ця зміна поглядів автора не випадкова, оскільки
І.Франко літописні „сказання” почав порівнювати уже не зі
скандинавськими сагами (хоча, за Є.М.Мелетинським, на останніх вплинули
зразки кельтського епосу – ірландські саги також із віршованими
вставками, силабічними за своєю суттю і написані чотирирядковими
строфами, де один вірш складається із семи складів, присутня алітерація
та асонанс [див. 32,460]), а з давньогерманською поезією. Єдиним відомим
нам текстом героїко-епічної пісні давніх германців Є.М.Мелетинський
називає „Пісню про Хільдебранда”, яка збереглася неповністю в записі
біля 800р. на внутрішній стороні перепльоту богословської книги із
Фульдського монастиря. Вона написана була давньоверхньонімецькою мовою і
є, як вважає О.Пріцак, однією із двох фрагментів, котрі до нас дійшли,
давньогерманських епічних оповідей. Другим таким орнаментом є данська
„Битва коло Фіннсбурга”. Дехто з дослідників до них додає готську „Битву
готів з гунами”, що була включена до пізнішої ісландської „Hervarar
saga”.

У цьому ракурсі варто назвати працю І.Франка „Найдавніші пам’ятки
німецької поезії ХІ- ХІ вв.”, що вийшла у 1913 р. Книга складається із
семи розділів. Де автор у першому із них подав спочатку історію розвитку
німецької поезії від початків до 1300 р. Поділив її на два періоди:
перший – від поганських часів аж до 1180 р., яким можна розпочати час
розцвіту т.зв. рицарської поезії, і „рівночасно час поновлювання
середньо-німецької мови в літературі”, другий – від 1180 до 1300 роки,
саме коли і „були великі національні епопеї та віршовані рицарські
романи, звичайно, перероблювані з французької мови” [67,8].

Навів він і тривіршові твори, що „майже припадково” дійшли до нас у
старих рукописах і написані „ніби прозою”, без поділу на поетичні рядки.
Маються на увазі такі „невеличкі поетичні пам’ятки”, як „Вессобрунська
молитва”, „Пісня про Гільдебранда й Гадубранда” та поема „Муспіллі”.
Перша із них є прикладом до одної із правил поетики рукопису Х ст.
І.Франко текст цієї молитви передав спочатку старонімецькою мовою, потім
переклав на сучасну німецьку та українську мови. Сказане стосується і
двох інших віршів. Поділ пам’ятки на вірші автор мотивує тим, що це
„зроблено не тільки з друкарського огляду, але також для вигоди
порівняння тексту” [67,11]. Старонімецькою мовою молитву вчений подав із
публікацій проф. Піпера, не називаючи її. Другий вірш („Після про
Гільдебранда й Гадубранда”) І.Франко навів таким же чином, як і перший,
але при цьому зауважив, що „початок сеї пісні виглядає так, немов би
вона була епізодом якоїсь більшої цілості” [67,30]. Поема „Муспіллі”
(„Пожежа світу”) „основана” на християнських віруваннях про боротьбу
злих та добрих духів при смерті людини. Вона не має ні початку, ні кінця
та міститься в „однім латинськім рукописі”, „зложена старонімецькою
мовою з відтінками баварського діалекту і була написана правдоподібно
коло р. 800” [67,35].

Два останні віршові твори перекладені українською мовою силабо-тонічною
системою віршування: „Пісня про Гільдебранда й Гадубранда” – тристопним
акаталектичним та чотиристопним каталектичним ямбом із нарощеним одним
складом у четвертому, шостому та восьмому віршах: „Муспіллі” – три-,
чотири-, п’ятистопним ямбом із нарощенням одного складу у першому,
четвертому та сьомому рядках. „Вессобрунська молитва” написана
тактовиком. Як приклад, подано її фрагмент:

Те розпитав я між людьми

Як найбільше чудо,

Що не було землі ні неба,

Ні дерева, ні гір, нічого,

Ані потока ні одного

Ні сонця світлого,

Ні місяця ясного,

Ні моря, ні озер.

Був лише ласкавий Бог

І численні духи…

На відміну від поеми „Муспіллі” та „Вессобрунської молитви” у перекладі
„Пісні про Гільдебранда та Гадубранда” всюди витримане неспароване
римування:

Один отець, а другий син

Взяли на себе зброю,

Припоясали по мечу

І станули до бою.

Крім цих поезій, І. Франко навів два невеликі заклинання, записані ще в
Х ст. у тексті латинських рукописів у Мерзебурзі. Причому він їх не
проаналізував, а лише вказав на деякі змістові моменти. Текст обох
заклинань подано у віршованій формі:

Больдер і Водан

Їхали до ліса,

Та тут Бальдерів жеребець

Вивихнув ногу.

Тут замовила його Сінтгунта,

Сунна, його сестра,

Тут замовила його Фрія,

Фолля, його сестра.

…………………………

Колись сідали женщини,

Сідали сюди й туди,

Одні в’язали вузли,

Инші здержували війска.

Инші шпортали коло кайдан.

«Вискакуй із кайдан!

Утікай від ворогів!

Переклад першого заклинання відтворено акцентником у формі чотирьох
катренів, вірші яких не римуються, а другого – тактовиком у формі
астрофічної поезії, переважно без римування (присутня тільки одна пара
парокситонних рим: сюди – туди – вузли).

У сьомому розділі „Поетична форма цих творів” названої вище праці автор
проаналізував віршову та фонічну організацію трьох наведених віршів. За
його словами, віршовий розмір цих поезій визначається тонічним ритмом,
який полягає в тім, що „кожна віршова стопа має в собі один склад із
наголосом і два або більше складів без наголосу” [67,520]. Ця
характеристика співпадає із першою ознакою „музикальної стопи”,
визначеною ще в 1900 р. Як пам’ятаємо, І. Франко тоді дотримувався
погляду, що саме нею були написані „Слово о Лазаревім воскресінні”,
”Слово о полку Ігоревім”, „Слово о Романі Волинському”. Дві або три такі
стопи, вів далі дослідник, творять один короткий вірш, а два короткі
вірші дають довгий вірш.

Майже аналогічну характеристику цього вірша подає у своїй праці «Очерк
истории европейского стиха» М.Гаспаров, визначаючи основну одиницю
давньогерманського тонічного вірша – двослівний, двонаголошений піввірш,
який, за І. Франком, у „Повісті минулих літ” виступає як „окрема віршова
цілість”. Два піввірші утворюють вірш із чотирма наголосами, який
поділений цезурою навпіл (2+2). Поряд з цим, М.Гаспаров наводить вірш із
трьома наголосами без цезури, вказуючи, що його використання допускалося
лише для різноманітності поезії [див. 8,38-39]. Принагідно зазначимо, що
тринаголошений вірш теж І.Франко віднаходив у „Початковому літописі”.
Крім цього, М.Гаспаров торкається історії цього вірша, який за його
словами, проіснував приблизно до ІХ ст., і застаємо ми його уже в
готовій формі. Таку ритмічну структуру має „Старша Едда”, яка є
скандинавською пам’яткою.

Аналіз віршової форми цього збірника ми знаходимо і в Є.М.Мелетинського.
Він вважає, що ритмічною одиницею еддичних текстів є т. зв. короткий
вірш, який складається із двох тактів із непостійним числом складів. Два
короткі вірші об’єднувалися в довгий. Часто це відбувалося за допомогою
алітерації. Такий вірш становив закінчене в синтаксичному відношенні
ціле [див. 32,478].

Подібну характеристику давньогогерманського вірша подає у своїй праці
„Походження Русі” О.Пріцак, опираючись на дослідження Урсули (Браун)
Дронке, , Ейнара Ол. Свейнссона, Яна де Фріса, Gabriel Turville-Petr.
Він виділяє ще одну ознаку еддичної поезії: кількість складів у рядках
мала мінятися, а кількість наголосів (доль), залишалася визначеною»
[див. 40,167-169]. Останнє суголосне з твердженням І.Франка про
встановлення кількості акцентів у віршах літопису, яке суперечить другій
ознаці теоретично обґрунтованої ним у 1900 р. „музикальної стопи”.

Порівнявши характеристику віршової форми пам’яток скандинавської й
давньогерманської літератури та віршову форму Початкового літопису (за
І. Франком ), ми знайдемо більше подібностей, ніж відмінностей.
Спільними рисами є:

нерівна кількість складів;

рівномірне число наголосів;

побудова віршів із двох, трьох, чотирьох акцентів;

поділ цезурою довгого вірша на симетричні між собою піввірші.

Саме ця рівнонаголошеність віршів у „Повісті минулих літ” віддаляє її
поетичну форму від кондакарного (молитвословного) вірша, особливості
якого, за визначенням І. Франка, вплинули на побудову віршів „Слова о
Лазаревім воскресінні”. Хоча, як і розмір „Слова”, визначений
дослідником у 1900 р., так і розмір Початкового літопису (1907 р.)
дослідник називав „музикальним”.

Другою ознакою давньогерманського вірша І.Франко вважав алітерацію,
визначаючи її як повторення тих самих букв або тих самих складів на
початках двох „по собі йдучи” слів. Вона може „йти з одного рядка до
другого, перетягатися на більше число слів або мішатися рівнобіжно з
іншою” [85,520]. Цей перехід не є правильним, примусовим, а подекуди
його і зовсім немає. Крім цього, вів далі вчений, тут немає правильної
ритмічної будови та рими, і часто трапляється „асонанція”, яку автор
вважав за почуття майбутньої рими. Як пам’ятаємо, подібну характеристику
давньогерманського вірша дають сучасні дослідники (М.Гаспаров,
Є.Мелетинський, О. Пріцак).

Форму давньогерманського вірша І, Франко віднаходив і в „Слові о полку
Ігоревім”, „Повісті минулих літ”, церковній релігійній поезії, билинах,
які, за його словами, „зложені таким самим, ніби неправильним свобідним,
а все-таки музикальним і симетричним розміром” [85,520]. Саме на основі
останнього у 1900 р. при аналізі віршової форми „Слова о Лазаревім
воскресінні” І.Франко найбільш віддаленими вважав думи, в яких, на
його думку, не дотриманий принцип симетричної мелодії.

Щоправда, Д.Чижевський піддавав сумніву можливість впливу скандинавських
саг та пісень „Ісландської Едди” (інша назва „Старшої Едди”, оскільки
саме в Ісландії збереглася найбільша кількість цих творів, тому що
тривалий час тут зберігалися пережитки родового строю, не було
королівської влади аж до об’єднання у 1262р. із Норвегією, пізніше
відбулася християнізація). Форму деяких частин Початкового літопису
дослідник називав старшою за скандинавську (наприклад, оповідання про
помсту Ольги за смерть Ігоря), через те він не виключав можливість
взаємних впливів, серед яких назвав певну ритмічність мови та численні
алітерації [див. 91,49].

Д.Чижевський все це пояснював тим, що „не завжди можна бути певними, що
ті літературні елементи, які є і в київській і в скандинавській
літературі, позичені Києвом від варягів” [91,40]. Причиною цьому він
назвав спільну ґенезу слов’ян і варягів (цим самим ніби підтверджуючи
слова О.Пріцака про походження Русі), оскільки вони належать, за його
словами, до „індоєвропейців”. Таким чином, виходить, що спільні елементи
у цих двох писемностях могли появитися із „спільної індоєвропейської
доби”.

Про впливи давньогерманської та скандинавської поезій на
давньоукраїнську літературу взагалі не згадують такі сучасні
літературознавці, як В. Колосова, В. Шевчук, хоча перша з них свої
дослідження над цією писемністю ґрунтує саме на поглядах І. Франка. В
результаті авторка визначає дві традиції: усну та книжну. Перша полягає
у впливах українського фольклору, а друга – гімнографії [див. 26,101].
Відповідно і В, Шевчук визначає впливи на нашу літературу усної, що
становить собою героїчну поетику українського фольклору та книжної
традиційної – кондакарну поетику, яка сягає своїми коренями
візантійського вірша [див. 92,28].

Розділ ІІ

Давньогерманські та скандинавські впливи на літературу Київської
Русі

Із виходом рецензії (у 1907р.) на брошуру німецького вченого Абіхта “Das
sudrussiche igorjeied und sein zusa mmenhang mit der nordgermanischen
dichtung” дослідник почав детальніше аналізувати впливи
давньогерманської поезії на літературу Київської Русі. Він позитивно
відгукнувся на цю працю, наводячи три важливі “здогадки” Абіхта, що, як
він вважав, можуть повернути дослідження над “Словом о полку Ігоревім” у
зовсім іншому напрямку:

“Слово о полку Ігоревім” – “се не людова пісня, але пам’ятка двірської
артистичної творчості Київської Русі”; (Таке твердження свого часу
висловив ще О.Потебня, від чого пізніше відрікся);

“Двірська артистична поезія мусила цвісти на Русі довгі століття, щоб
могла витворити такий твір”;

“Двірська артистична поезія на староруській мові виросла в зв’язку з
північнонімецькою поезією скальді”[90,368]

І.Франко визнає, що два перших положення вже були висунуті іншими
науковцями, а щодо останнього (третього), то “вже Добровський відчував
близькість нашого Ігоря до пісень Едди” [ 90,369].

Говорячи про “Едду”, І.Франко мав на увазі пісні “Старшої Едди,
укладеної в VI-XIIIст. і записаної у ХІІІст., яка дійшла до нас у
вигляді рукописного збірника на пергаменті (т. зв. “Королівський
кодекс”). Він був знайдений єпископом Бріньольвом Свейнссоном у 1643р.
Цікавою є історія назви цього збірника. Річ у тому, що спочатку “Еддою”
називалася книга ісландського політичного діяча, історика й поета Сноррі
Стурлусона (1179-1241), що вже була відома Бріньолову раніше, ніж
потрапив у його руки пергаментний список із давніми піснями. В “Едді”
Сноррі переказуються сюжети багатьох давньоскандинавських пісень і
наводяться з них цитати, через що Бріньолов знайдену “Едду” вважав
прообразом “Едди” Сноррі, але називав її “Еддою Семунда Мудрого”,
оскільки помилково приписував її ісландському середньовічному вченому
Семунду Сигфуссону (1056-1113). Пізніше ці збірники почали називати
відповідно “Старшою Еддою” та “Молодшою Еддою”.

У праці Абіхта І.Франко знайшов коротке пояснення третьої “здогадки”
автором, який вважав, що репрезентанти північнонімецької поезії та
слов’янські співаки, перебуваючи в ХІ ст. При дворах руських князів,
спричинили саме до того, що “Слово о полку Ігоревім” є “наскрізь
надихане духом скальдівських пісень” [90,368]. І.Франко погоджувався в
принципі з такими висновками.

За словами О.Пріцака, ці два типи пам’яток (поезія скальдів, старі саги)
становили собою відповідно перший та другий періоди даваньонорманської
літератури, кожен з яких тривав майже 200 років (перший: з 800 по
1000рр.; другий: з 1150 по 1350рр.) [див. 40,101]. Щодо скальдичної
поезії, то апогей її розвитку О.Пріцак відносить до ХІ ст., а
Р.М.Самарін включає сюди ще й Х ст. У свій час Сноррі Стурлусон
присвятив поезії скальдів трактат під назвою “Перечень стихотворных
розмеров”, відомий як четверта частина “Молодшої Едди”, у якій
зустрічаються приблизно 100 видів різних скальдичних розмірів, котрі
О.Пріцак називає силабічними.

Дещо відмінну думку висловлює О.А.Смірніцкая у своїй статті “О поезии
скальдов в “Круге земном” и ее переводе на русский язык ”. Вона на
прикладі одного з найуживаніших розмірів цих поезій т. зв. дротткветта
(іншими словами – “придворна міра”), що з першого погляду нагадує
тристопний хорей із ненаголошеними “жіночими” закінченнями (три і шести
складів є метрично наголошені, а три відповідно ненаголошені, з яких
найчастіше є наголошеним перший) встановлює особливість поезії скальдів,
яка не є подібною ні до силабічної системи версифікації, ні до тонічної,
ні до силабо-тонічної. Тільки дуже приблизний вигляд, за словами
дослідниці, має цей розмір із названим І.Сельвінським тактовиком, до
визначення якого автор використовував, як й І.Франко, музичний підхід.
Деяка спільність між ними проявляється, насамперед, у ритміці, що
підпорядковується заданому мотиву, через що може відбутися “ламка”
наголосів. Крім цього, алітерація та рима виділяють ті склади в рядку,
які потребують метричних наголосів [див. 50,14-22]. Старі датські,
шведські та ісландські саги, що становлять собою другий період
давньонорманської літератури є, за Є.М.Мелетинським та О.Пріцаком,
прозовими сагами із деякими віршовими вставками скальдичних пісень. Вони
діляться на три групи: “Саги давніх часів”, “Королівські саги” і “Родові
саги”, творцями яких були безіменні автори (філіди) – знавці давніх
законів [див. 40,105-106].

Наявність спільних рис давньогерманської поезії із поезією
давньоукраїнської писемності була зумовлена, як можна зрозуміти навіть
із наведених вище думок, історичними подіями. Та щодо них у науці
існують різні думки – причому досить дискусійні. Зокрема, це гострі
суперечки між норманістами та антинорманістами, які почалися ще з 6
вересня 1749р. саме тоді, як пише О.Пріцак у своїй праці “Походження
Русі”, розпочав свою річну промову про походження Русі під назвою
“Origines gentis et nominis Russorum” офіційний російський
імператорський історіограф, член Імператорської Санкт-Петербурзької
Академії наук Гергард Фрідріх Мюллер. На основі досліджень Готліба
Еігфріда Байєра та праці імператора Константина Багрянородного вчений
озвучив свою теорію про те, що Київська Русь була заснована норманами.
Через це, не дослухавши до кінця промови, на знак протесту російські
члени та ад’юнкти Імператорської Академії зашуміли. Про все це дізналися
президент Академії Кирило Розумовський (майбутній гетьман України) та
імператриця Єлизавета Петрівна. Тому була призначена спеціальна комісія
для визначення “мюллерівських” досліджень, яка визначила твердження
науковця неправильними [див. 40,67-71].

Прихильники думки Гергарда Фрідріха Мюллера вважали норманів (шведів)
організаторами політичного життя спочатку на берегах о.Ільмень, а
пізніше на берегах Дніпра. Такої думки дотримувалися, зокрема, Туре
Арне, Ернст Кунік, Адольф Стендер-Петерсен, Степан Томашівський,
Вільгельм Томсен , Олексій Шахматов, Август Людвіг Шльоцер. На
противагу цьому антинорманісти (Степан Гедеонов, Борис Греков, Михайло
Грушевський, Володимир Пашуто, Борис Рибаков, Микола Рєзанов, Олександр
Рязановський, Михайло Тихомиров, Серафим Юшков ) вважали, що “Руссю
називали слов’ян, які жили на південь від Києва з доісторичних часів
задовго до появи норманів у Європі” [40,68]. Подібну думку в першій
половині ХХ ст. висловив й О.Оглоблін в “Енциклопедії Українознавства”
за редакцією В.Кубійовича та професора Зенона Кузелі. За його словами,
вперше з половини першого тисячоліття до н. е. на територію України
починають приходити різні племена, в тому числі і германські. А
приблизно в 200р. н. е. готи, одні з представників давньогерманських
племен, дійшли до Чорного моря і швидко опанували великі простори на
північ від нього, зруйнувавши Ольвію, Тіру та завоювавши Боспорське
царство. Остготи (одна із частин готів) утворили велику Готську державу
зі столицею на Дніпрі, яка проіснувала до кінця IV ст., аж поки не була
розгромлена нашестям гунів [див. 16,406-411;17,411-414].

Трохи іншої думки в поглядах на проблему готів та їх письма був
О.Дражньовський у своїй статті “Скити (гети- готи, анти, і слов’яни, і
ми – не ми )”, опублікованій у ж. “Визвольний шлях”. На підставі
античних джерел він заперечує пересування германців на південь.
Дослідник наводить згадки про те, що останніх витиснули венеди з-над
Вісли та Одри на захід. Крім цього, історик не знаходить ні в одному
історичному джерелі “найменшої” згадки про готів-германців, про остготів
та вестготів. Тоді як під германцями маються на увазі племена, котрі
проживали над Рейном і тільки один раз у ті часи воювали. Внаслідок боїв
у І-ІІ ст. н. е. були витиснені з Баварії та Богемії. Їхнє дальше
просування на схід стримали саме гети-скити. І самі грецькі автори, які
неодноразово писали про готів, не могли останніх сплутувати із
готами-германцями, оскільки вони дуже добре знали місце проживання
германців і “ніколи не мішали їх із причорноморськими гетами-готами”
[15,862]. Останніх автор статті вважає за пращурів українців, а саму
історію Скитії називає “частиною нашої минувшини”. За його словами,
племена, які жили на території України із центром у Криму, спочатку
називалися “скитами”, потім, від другого століття н.е. “гетами-готами”,
“остроготами” та “візиготами.”. Пізніше грецькі автори цю назву змінили
на “анти”, а потім – “руси”. Однак це не означає, як пише дослідник, що
ці джерела є не достовірними. Їхні автори подавали назви племен такими,
якими вони тоді були у вжитку. До речі, саме гунів, про які говорив
О.Оглоблін, О.Дражньовський “без сумніву” відносить до скитського
походження. І не тільки: хозари, за його словами, також були скитами
(азійськими).

Із сказаного вище випливає, що О.Дражньовський не був прихильником
“норманської теорії”, але не підтримав і їхніх
опонентів-антинорманістів, вказуючи на те, що “наша історія – це ніяк не
історія Руси-України, а історія Скитії й історія Руси (зайдів за
літописом), що пізніше розплилася в українському морі”[15,1483]. А
початком “слов’янської теорії” історик називає “необмежену опінію”
археолога В.Хвойки, який трипільську культуру вважав культурою східних
слов’ян, що і стало основним аргументом існування слов’ян у той час. Але
“ніде немає жодних джерельних даних, ані найменшої згадки про якихсь
східних протословян”[15,327]. (Додамо, що подібної думки на початку ХХ
ст. дотримувався й І.Франко, який у своїй “Історії української
літератури” проживання слов’янських племен датував не раніше VII ст.).
висновок

Йдучи за халдейським жрецем, астрологом і філософом Бероссосом,
О.Дражньовський називає скитів однією з найстарших націй, “що мала свій
початок над рікою Араксом, зараз після потопу”[15,993]. Їхнє коріння
походить ще від Ноя(Яна) та його дружини Тітеї (Аретії). Від їхнього
сина Яфена походить Скит, у котрого було два сини Напа (Напус) і Прута
(Прутус). Від Скита пішла назва скитів, від Напа – азійських скитів
(гунів), а від Прута – прибалтійські скити. Скити вийшли з-над Араксу і
поселилися на незаселених землях сучасної України. Вони розширювали свої
околиці, на що вказував Діодор Сіцілійський у своїй “Історичній
бібліотеці”, від Нілу до Східного океану. Саме тому “всі російські
дослідники присвятили особливу увагу і дбайливість, у забріханні
матеріялів цієї ділянки, щоб їх проаналізувати й “розкусити”, що не було
легко” [15,838].

В Йорданові „Історії” О.Дражньовський знаходить відомості про те, що
гети вийшли із о.Скандза (Скандинавія), на якому жили приблизно 30
племен. Ці т. зв. „гауті-готи”, яких Йордан порівнював із германцями,
„колись давно” вийшли на узбережжя Вісли, де й поселилися. Пізніше
вирушили на захід і через деякий час прийшли на Скитію, де захопилися
багатством цієї країни. Потім Йордан ототожнював тих гетів із скитами. У
часи Йордана Скитія межувала із Германією на заході біля джерел ріки
Істер (Дунай) і сягала ріки Тірас-Данастер і до великого Дана перу та
простягалася аж до Кавказьких гір, далеко поза Каспій.

Крім цього, О.Дражньовський зробив висновок, що паралельно з
Руссю-Києвом існувала скитсько-українська держава у Криму. Вона також
охоплювала південну територію та проіснувала (“хоч у кінцевій фазі у
татарському васальстві”) до 1475р. Пізніше була відновлена в
українсько-литовській державі, яку заснувала скитська династія
Гединовичів. Піднесення Київської Русі дослідник пояснює тим, що вона
перебрала культуру й традицію Скитії, а до того часу на її території
перебувала “тисячоліття варварська дич”.

Літературна мова скитів була санскритська, яку вони вважали за святу і
передану їм Богом. У науковій лінгвістиці найстаршою мовою називають
“первісний санскрит” або “ведійську мову». Вона з деякими змінами
проіснувала до IV ст. до н.е. Через це О.Дражньовський вважає за
доцільніше вживати замість впровадженого у 1812 р. терміну
„ндоєвропейська мова”, „скитська”. Найбільше спільних фонетичних,
морфологічних і синтаксичних рис з останньою зустрічаються в
осетинській, литовській та латишських мовах. „В Україні, яка була серцем
Скитії, мовна еволюція зі скитської до староукраїнської зробила
найбільший поступ, а тому позірно виглядає, що ті сліди є досить малі”.

Отже, за О.Дражньовським, Київська Русь була нащадком славної Скитської
держави, яку ще називали Готією, Гетікою і в порівнянні із Германією, за
грецькими джерелами, була розвинутішою, через що кожен намагався
присвоїти її славне минуле. Насамперед це були шведи, німці, перси.

Над питанням походження українців останнім часом почав працювати
науковець з діаспори О. Пріцак. У 1997 р. вийшов першим том його
монументальної праці „Походження Русі”. Де він також критикує висновки
своїх попередників про появу русинів з „нізвідки”. Але він виводить
генеалогію українців із південної частини Центральної Франції біля
Родезу (Рутенії – колишньої римської Галлії). Під Бравеліром приблизно у
770 р. відбулася битва за сфери впливу між давньоданською та фризькою
(рутенською) династіями. Перемогла остання [див.40,91-94].

З ІХ ст. фризи починають працювати із скандинавами, які взяли під
контроль Балтійське море. Невдовзі їхні (т. зв. біркські) поселення
виникли вздовж балтійського узбережжя в кожній зручній гавані. „Завдяки
фризьким посередникам родезьке торговельне об’єднання мало в своєму
розпорядженні кваліфікованих навігаторів, підлеглих суворим
скандинавським правителям – конунгам. Вони швидко утворили „данське”
товариство морських кочовиків і наприкінці ІХ ст. виступили як
вікінги”[40,94]. (У статті „Норманы”, поміщеній у „Советской
исторической энциклопедии”, початок „епохи вікінгів” датується кінцем
VIII ст. [див. 35,334]). Невдовзі, веде далі дослідник, було встановлено
два шляхи до басейну Волги, вздовж яких почали закладатися поселення.
Найважливіший з них – біля Ярославля й – пізніше – Ростова на землях
фінських мерян. У сер. ІХ ст. племена визнали владу фризько-данського
короля Рьоріка (Рюрика). Каварська революція в Хозарії, яка відбулася у
840 р. спонукала хозарського кагана залишити країну й шукати прихистку в
поселенні торгової громади русів біля Ростова, що зумовили вирізнення
його з-поміж колоній, керованих представниками інших „варягів”. Таким
чином, утворилася типова кооперація морських кочовиків (т. зв. вікінгів
чи варягів) із степовиками (Хозарською династією), що спричинило появу у
ІХ- Х ст. Волзько-Руського каганату.

У зазначеній вище енциклопедичній статті вікінгами названо лише
норманів, – народів Скандинавії, в період їхньої широкої експансії – ,
хоча в праці „Походження Русі” автор варягами (так називали вікінгів на
Русі) вважає не тільки скандинавів, а й фризів та рутенів (родезців).

Якщо дотримуватися погляду О. Пріцака, то впливи скандинавської
писемності на давньоукраїнську можна датувати ІХ ст., коли було
прокладено два шляхи до басейну Волги, і, коли племена, що вздовж їх
заселяли, визнали владу фризько-данського короля Рюрика. На той час, як
уже зазначалося вище, вже була укладена „Старша Едда”. Хоча
Є.М.Мелетинський у статті «Народно-эпическая литература», поміщеній у
другому томі „Истории всемирной литературы” датує пісні цього збірника
ІХ-ХІІ ст. Традиційно ця поезія вважається усною, оскільки тривалий час
була не зафіксованою на письмі, хоча в ній дослідник спостерігає перехід
від фольклору до літератури. Про це свідчить використання в піснях,
меншої кількості постійних епітетів, ніж в усно-поетичних творах, та
метафоричних виразів, т. зв. Кенінгів. Хоча, на думку О.Дражньовського,
такі впливи здійснювалися опосередковано, через готів.

Саме пісні „Старшої Едди” мав на увазі перш за все І. Франко, коли
порівнював віршову форму „Слова о Лазаревім воскресінні”, „Слова о полку
Ігоревім”, „Похвалу богу” Пізіда, „Слова про Романа Волинського” із
віршовою формою давньогерманської поезії. Пізніше, із 1907р. вчений
починав віднаходити скандинавські впливи, і в нашому найстаршому
літописі. Композиційні особливості „Повісті минулих літ” І.Франко
розглядав у своїй статті під назвою “Beitrage zur Quellenkritik einiger
aetrussischer Denkmaler” , що вийшла у 1907р. у німецькому журналі
“Archiv Gur slavische Philologie” [див. 77,433-455]. Але з того часу, як
зазначав сам автор у „Передньому слові” до „Студій над найдавнішим
київським літописом”, над яким почав працювати також у 1907р., його
погляди на історичну вартість та композицію літопису значно змінилися.
Більш детальний аналіз пам’ятки вчений зробив у своїх незавершених
„Студіях”. Тут автор реконструював та переспівав оповідання
Іпатіївського літопису, що становить собою одну із редакцій нашої
пам’ятки, супроводжуючи все це тлумаченнями, здебільшого щодо змістових
особливостей тексту. Фрагменти цих досліджень поміщені були в „Історії
української літератури”, перша редакція якої була написана перед виїздом
І.Франка у кінці 1907р. на лікування до Ліпіка (Хорватія).

Думку стосовно цього підтримав пізніше Д.Чижевський. Та він вважав, що
більшість запозичень не перероблено, а „списано”. Водночас на сторінках
літопису трапляються, за його словами, і деякі спільні риси, що
характеризують самостійні (оригінальні) оповідання літописця. Подібну
думку висловив у вищеназваній німецькомовній статті І.Франко. Він
поділив Початковий літопис на чотири хронологічно „уставлені” одна за
одною групи. І тільки один епізод цієї літописної повісті – опис нападу
печенігів на Київ у 972р. – автор визначав тоді як віршовий. А вже у
своїй „Історії української літератури”, написаній у 1907р., у розділі
„Староруська поезія” І.Франко ці „деякі уступи” вважав не історією, а
поемами та сагами. Крім того, він подав коротку характеристику епізодів
Початкового літопису, які були запозичені компілятором, визначаючи їхнє
походження. Наприклад: „Казка про Кия, Щека і Хорива” передана куцо, без
змісту, з ніби критичними увагами самого редактора”; або – „покликання
варягів, уривок якоїсь норманської саги про трьох братів, запрошених у
чужий край на царство” [83,177], та інші. А в розділі „історіографія і
право в Старій Русі” такі оповідання, як розповіді про смерть Ігоря і
помсту Ольги, гостина Ольги в Царгороді, напад печенігів на Київ,
братання печенізького ватажка з руським воєводою Претичем, болгарський
похід Святослава і його смерть, вчений також визначав, як саги, але при
цьому додав: „в роді тогочасних скандинавських саг”, пояснюючи це тим,
що „історична основа оплетена казковими деталями в поетичнім
обробленні”.

Як бачимо в „Історії української літератури” І.Франко почав віднаходити
спільні риси між епізодами найстаршого літопису та скандинавськими
сагами, які були прозовими із деякими віршовими вставками, про що вже
йшлося вище. Натомість, пізніше, у „Передньому слові” до „Студій над
найдавнішим київським літописом”, дослідник з’ясовував „одне досить
несподіване явище”: „проходячи епізод а епізодом нашого найстаршого
літопису, я переконався, що вони майже всі в першій і другій групах,
визначених вище, зложені віршами” [85,10]. Йдеться про оповідання, що
зображають початки Русі аж до смерті Святополка (1093р.). Тут же автор
подав визначення розміру цієї пам’ятки та порівняв його із розміром
билин. Він вважав, що деякі частини Початкового літопису написані
тонічною системою віршування: „з нерівним числом складів, але з досить
рівномірним числом наголосів, т [ак] зв[аним] музикальним розміром, у
якому чергуються вірш з 3, 4 і 5 наголосів” [85,10-11] . Водночас
І.Франко намагався визначити найменшу ритмічну одиницю цієї пам’ятки: це
вірш із двома наголосами, який іноді не буває половиною вірша з чотирма
наголосами, а творить окрему віршову цілість.

Щоправда, Д. Чижевський піддавав сумніву можливість впливу
скандинавських саг та пісень «Ісландської Едди» (інша назва «Старшої
Едди», оскільки саме в Ісландії збереглася найбільша кількість цих
творів, тому що тривалий час тут зберігалися пережитки родового строю,
не було королівської влади аж до об’єднання у 1262 р. із Норвегією,
пізніше відбулася християнізація). Форму деяких частин Початкового
літопису дослідник називав старшою за скандинавську (наприклад,
оповідання про помсту Ольги за смерть Ігоря), через те він не виключав
можливість взаємних впливів, серед яких назвав певну ритмічність мови та
численні алітерації [див. 91,47-54].

Д. Чижевський все це пояснював тим, що «не завжди можна бути певними,
що ті літературні елементи, які є і в київській і в скандинавській
літературі, позичені Києвом від варягів» [91,40]. Причиною цьому він
назвав спільну ґенезу слов’ян і варягів (цим самим ніби підтверджуючи
слова О. Пріцака про походження Русі), оскільки вони належать, за його
словами, до «індоєвропейців». Таким чином, виходить, що спільні елементи
у цих двох писемностях могли появитися із «спільної індоєвропейської
доби».

Про впливи давньогерманської та скандинавської поезій на
давньоукраїнську літературу взагалі не згадують такі сучасні
літературознавці, як В. Колосова, В. Шевчук, хоча перша з них свої
дослідження над цією писемністю ґрунтує саме на поглядах І. Франка. В
результаті авторка визначає дві традиції: усну та книжну. Перша полягає
у впливах українського фольклору, а друга – гімнографії [див.
26,83-101]. Відповідно і В, Шевчук визначає впливи на нашу літературу
усної, що становить собою героїчну поетику українського фольклору та
книжної традиційної – кондакарну поетику, яка сягає своїми коренями
візантійського вірша [див. 92,22-].

Також І.Франко вказував на подібність визначеного ним вірша у
Початковому літописі до метрики билин, хоча не подав характеристики
останнім. Та їхня віршова форма справді збігається в деяких моментах із
віршовою формою, визначеною І.Франком для нашого Початкового літопису. У
цьому можна переконатися, узагальнивши вислови інших авторів. Так,
М.Гаспаров подає коротку характеристику билин, зазначаючи, що їх
народний епічний вірш розвинувся із спільнослов’янського
десятискладовика в тонічний триіктовий тактовик із трьома сильними
місцями у вірші та із двоскладовою анакрузою і дактилічним або „жіночим”
закінченням, без рими. У „Літературознавчому словнику-довіднику” за
редакцією Р.Т.Гром’яка знаходимо деякі додаткові, цікаві для нас факти
щодо їхньої поетики: билини позбавлені ліричного елементу, „оповідь
зведена до схематичних і стереотипних загальників, до не багатьох
типових ситуацій” [29,84]. З цього погляду, (див. далі), українські думи
„Слово о полку Ігоревім”, краще зберегли особливості українського
давнього епосу, ніж билини. Крім цього, втративши пізніше музичний
супровід, останні не мають чітко вираженої віршової структури й
римування. Хоча І.Франко саме билини наводив як приклад віршової форми
давньоукраїнської поезії.

Реконструкції оповідань Початкового літопису І.Франко подав у вигляді
різних за будовою строф (строфоїдів). Деякі оповідання є астрофічними
(наприклад „Культ ідолів у Києві”, „Подорож Ольги до Царгорода” та ін.).
Серед двовіршових сполук, як приклад, можна навести такий дистих, який є
заключним у поезії „Апостол Андрій на Дніпрових горах”:

И се слышавшие дивляху ся.

АндрЂи же быв в РимЂ и приде въ Синопию.

Або:

Се слышавше Курсунци послаша Роману глще:

„Се идуть Русь, покрыли суть море коробли!”

(З оповідання „Другий похід Ігоря на греків”)

Рідше зустрічаються і тривірші:

По дъвою же лЂту оумре Синеоусъ

И братъ єго Труворъ,

И прия Рюрикъ власть всю одинъ.

(„Прихід варягів на Русь”).

Або:

И пусти дружину свою домови,

С маломъ же дружины възврати ся,

Желая большая имЂнья

(„Смерть Игоря”)

Прикладом чотиривырша можуть слугувати такі фрагменти:

Створиша городокъ во имя брата ихъ старЂишаго

И наркоша и Києвъ;

И бяше около города лЂсъ и боръ великъ,

И бяху ловяще звЂрьє.

(„Три брати, основателі Києва”)

Або:

ПЂрвии насЂдници в НовЂгородЂ СловенЂ,

И в ПолотсьскЂ Кривичи, Росто†Меряне,

На БЂлЂ озерЂ Весь, МуромЂ Мурома, –

И тЂми всЂми обладаше Рюрикъ.

(“Прихід варягів на Русь”)

Також є п’ятивірші та шестивірші.

Вияв фонічної організації пам’ятки становить спорадична рима (окситонна
та парокситонна):

Инии же не вЂдуще ркоша,

Яко Кии єсть перевозник быс,-

Оу Києва бо перевозъ бяше тогда

Съ оноя страны Днепра.

(“Три брати, основателі Києва”)

…Имать и городъ великъ быти

И цркви мьногы имат Бъ въздвигнути…

(„Апостол Андрій на Дніпрових горах”)

З погляду синтаксичної структури у переспівах зустрічаються випадки
строфічного перехвату (речення переходить з однієї строфи в іншу),
наприклад:

Яко же съхрани Энох в пЂрвый роды,

Потомъ Ноя в ковчезЂ, Авраама от Авимелеха,

Лота от Содомлянъ, моисЂя от фараона,

Двда от Саоума, три отроки от рещи

И Даниила от звЂрии, тако и тебе избивить

От неприязни и сЂтии эго.

(„Подорож Ольги до Царгорода”)

Паралельно з реконструйованими оповіданнями І.Франко подав до кожного з
них свій переспів і коментарі.

Над переспівами Початкового літопису письменник почав працювати ще з
1875р. („Бунт Митуси”, „Святослав”). У 1829 р. він переспівав літописне
оповідання „Ор і Сир чан” у формі окремої поеми. Проте надрукована вона
була аж у 1915 р. у Львівській газеті „Діло”. Композиційно твір
складається із шести розділів і має яскраво виражену строфічну
організацію – чергуються різні за будовою строфи, в деяких місцях поема
астрофічна (таке враження, що І.Франко проводив експеримент над
катренами та секстинами). Незмінною залишається тільки метрична
організація переспіву – силабо-тонічна система віршування
(чотиристопний хорей). У 1914р. було надруковано ще два переспіви –
„Військо тіней: Воєнна пригода з р. 1167” та „Кончакова слава. Пригода з
літ. 1185-87”. Останній також має оригінальну строфічну побудову
(секстини).

„Кончакова слава” та „Військо тіней” були надруковані у 1914р. у зб. „Із
літ моєї молодості». У статті „Віршування І.Франка (останній період
творчості)” Борис Бунчук коротко подає їхню характеристику. За його
словами, „Кончакова слава” є однією із восьми поезій цієї збірки,
написаних хореєм. У цьому випадку – чотиристопним. Крім цього, „панує
ритм з архаїзаторською тенденцією (процент наголошеності стіп такий: 42,
84, 46, 100)” [4,52].

Другий переспів вчений називає одним серед інших вісімнадцяти творів із
різностоповими віршами, котрий носить урегульований характер. Поряд з
цим переспів має 91 рядок, а всі інші становлять собою „твори-строфи”.
Розмір – чотири- та тристопний ямб, котрий дослідник передав у вигляді
такої схеми: „Я 43443”. Але він вказав й на те, що остання „витримана
тільки у 15-и строфах”, оскільки у чотирьох строфах третій та четвертий
вірші не тристропові:

Над корчами й над осикою

Руки холодної, мертвої

Пропала наша справа всує!

Немов розвіяна полова.

Період написання переспівів літопису, що увійшли до „Студій над
найдавнішим київським літописом”, Борис Бунчук називає періодом
„фізичних і моральних страждань”, оскільки у нього „затьмарена
свідомість не давала народитися творчій думці”, „зв’язані руки – тримати
перо» [4,49]. При цьому вірші „написані у 1914-1916рр. (в цей час І.
І.Франко ще працював над своїми „Студіями”) дослідник не може порівняти
із „поетичними перлинами, створеними до хвороби”. Проте, за його
словами, Франкова поезія отримала нову якість – стала аналогічною до
живопису, як малювання повним, розмашистим мазком”. Але поруч із
„широкими і суцільними лініями, фіксуємо непевний, боязкий, наче
кінчиком пензля наведений, тремтячий, зривистий пунктир».

На основі цього вчений складає статистичні дані на зразок: „73 твори
цього періоду розподіляються так: 51 (69%) – написані „чистою
силабо-тонікою”, 19 (26%) – силабічним віршем, 3 (4%) є поліметричними
конструкціями”. Або на основі аналізу строфічної та фонічної (бере до
уваги тільки римування) дослідник визначає процент строфічних і
римованих творів: 93 і 98 строфічні твори розподіляються так:
монострофічні – 67%, різнострофічні та написані періодами – 26%. Твори
з системним римуванням становлять 69%, з несистемним 19%. У порівнянні
з попереднім періодом (різнострофники становили 72%, твори з несистемним
римуванням – 10% [4,578]. Тому дослідник робить висновок, що „строфічна
непослідовність у поета зростає більше, ніж утричі, римова – майже
вдвічі1”. Поряд з цим помітно збільшується кількість неврегульованих
різностопових, а кількість написання творів хореїчним розміром
збільшується.

Переспіви, поміщені у „Студіях над найдавнішим київським літописом”,
Борис Бунчук не аналізує. Якщо дослідити ці твори стосовно їхніх
метричних особливостей, то можна побачити, що написані вони різними
системами віршування.

Прикладом силабо-тонічної є оповідання „Варязькі шляхи”. „Із
Святославової молодості”, „Половці під Києвом”, „Похід Святослава на
Болгарію”, „Апостол Андрій на Дніпрових горах”, „Обри й дуліби”, „Три
брати, основателі Києва”, „Хозарська данина”, „Прихід варягів на Русь”
та ін. Наприклад, п’ятистопним акаталектичним ямбом написана поезія
„Апостол Андрій на Дніпрових горах”.

Андрій – апостол, брат Петра святого,

Учив, як каже стародавня повість,

В Сінопі, городі малоазійськім, –

І забажав до Корсуня, за море,

Тамошнім грекам занести Христову новість.

Крім цього, в деяких віршах зустрічається і шестистопний ямб із
нарощеним у кінці вірша складом. Маються на увазі п’ятий вірш першої
(уже наведений вище) та третьої строф, третій – другої, четвертий –
четвертої та п’ятої. Оповідання складається із одинадцяти строф різних
за будовою. Це є чотиривірші, п’ятивірші, шести – та восьмивірші: два
катрени, п’ять п’ятивіршів, три шестивірші, один восьмивірш.

Наступним зразком написання силабо-тонічною системою віршування є
переспів „Обри і дуліби”, виконана чотиристопним амфібрахієм (перший,
четвертий, п’ятий, шостий та восьмий дистихи і другий, третій вірші
останнього катрена – каталектичним; другий, третій, сьомий двовірші та
перший вірш останньої строфи – акаталектичний). Таким чином, переспів є
полістрофним (дев’ять строф) та нерівнострофним.

Чотиристопним амфібрахієм також написані такі переспіви: „Хозарська
данина”, „Похід Святослава на Болгарію”, „Половці під Києвом” та ін.
Перший із них поділений на дві частини. Одна має 148 віршів, друга –
дев’ять. Загалом поезія є рівнострофною, оскільки будова дистихів є
однаковою. Текст твору „Похід Святослава на Болгарію” також становить
дві частини. Перша з них є полістрофною, друга – астрофічна. Перша
складається із 46 катренів. У формі катренів передано також оповідання
„Половці під Києвом”.

В деяких випадках (див. вище), як ми бачимо, можна зустріти
гетерометричну строфу. Наприклад, в оповіданні „Три брати, основателі
Києва” перший вірш п’ятого катрена написаний шестистопним каталектичним
хореєм, всі інші – чотиристопним каталектичним та акалектичним
амфібрахієм.

А довкола того городка малого

Ліси та бори величезні були;

Брати ж, люди мудрі, на промисли вдатні,

Стрілецтвом собі й звіроловством жили.

Переспів має політстрофну будову, котра основана на катренах, тільки
четверта строфа є тривіршовою:

Ті гори ровами вони повкріпляли,

На них городок із дерев збудували,

По старшому брату Києвом назвали.

Прикладом гетерометричної поезії також є оповідання „Прихід варягів на
Русь”, в якому метричною організацією тексту є чотиристопний анапест, а
вже починаючи з восьмої строфи – поезія написана чотиристопним
амфібрахієм: пор.:

Приходили варяги з-за моря щороку

І збирали данину від чудів, слов’ян,

Від кривичів, мерян і весен,

А хозари собі ж прибували з востоку.

Брали від в’ятичів, сіверян та полян

Білу вивірку з кожного диму півроку.

Дев’ята строфа – Два роки жили три брати ті у згоді,

Та вмер Синус при незвісній пригоді,

І брат його Трувер з незвісних причин,

І Рюрик обняв усю власть сам один!

Тонічною системою віршування написані такі переспіви, як, наприклад,
„Смерть Аскольда і Діра”, „Аскольд і Дір під Царгородом”, „Похід Олега
на Царгород”. В основному вірші мають по три акценти („Смерть Аскольда і
Діра”). Є поезії, вірші яких мають по чотири наголоси („Аскольд і Дір
під Царгородом”). В оповіданні „Похід Олега на Царгород” чергуються
вірші з трьома та чотирма акцентами:

Пішов Олег на греків війною,

Полишивши Ігоря з жоною

В Києві князем замість себе.

Взяв багато варягів з собою,

І слов’ян, і чудів, і кривичів,

І мерян, полян і радимичів,

Деревлян і сіверян, дулібів

F

H

L

`

`

ooUUUoooooE3/4EEEo????

&

@

„@

^„@

`„O

T~1/4?1/4I1/4?1/2°1/2a1/23/4B3/4D3/4p3/4?3/43/43/4th3/4AA,I‚O
O`O?OTHO&OeEOeoOeR*oeeaoeoeoeoeoeoeoeoeoeOOOaEEEEaEE

`„O

J

x

oVo–oao&uzuoooooooooooccUUUUUcoooooo

ooccccccooooooooooocooooc

iiiiiiiiaaaaaaaaa******

cccI???????????§§§§

&

&

&

dh

ooooooooooooooaaOOOC»

ocooUcoooIAoooUcooooIA

a$

`„O a$

oooocUUooooIooocUooooooo

`„O a$

a$

W>W~Wooocoooccooooooooooocooooo

“&“n“?“?“u“:”x”?”?”2•^•.–B—„—oooooccooooUIoooooAcco

a$

dh`„O a$

І тиверців і гірських хорватів,

Що всі були в нього толковими,

Не належні до його оружини.

Строфічна організація цих оповідань також є різною: рівнострофна і
нерівнострофна (дистихи та катрени). У переспіві „Прихід варягів на
Русь”, крім катренів є п’яти – та шестивірші.

Некласичними формами (в основному тактовиком) вірша написані такі
переспіви: „Похід Ігоря на греків”, „Другий похід Ігоря на греків”,
„Замирення Ігоря з греками”, „Смерть Ігоря”, „Війна Ольги з
деревлянами”, „Грецькі посли в Ольги”, „Ольга й Святослав”, „Перший
виступ Володимира”, „Подорож Ольги до Царгорода”, „Ольжича помста” та
ін.:

Поховавши матір, не мав Святослав

У Києві спокою;

В одно лиш тягло його давнє бажання

Піти на болгар і на греків війною.

(„Перший виступ Володимира”).

Або:

Жила Ольга з сином Святославом.

Захотілось їм навчить молодого

Святий хрест на себе покладати.

Та не захотів синок ні разу

Ні хреститься, ні молитв казати

(„Ольга й Святослав”)

Тексти, написані тактовиком, мають різну строфічну побудову. Це є дво-
чотири -, п’яти- , шести- вірші.

Крім тактовикового ритму оповідання ритмічно побудовані за принципом
акцентного вірша. Наприклад, оповідання „Війна Ольги з деревлянами”:

Пішла Ольга з сином Святославом,

Взявши військо многе та хоробре,

Рушила на древлянську землю,

Вийшли проти неї деревляни:

А як полки стали проти себе,

То виїхав Святослав наперед,

Кинув спис на древлянське військо.

Дольником написане оповідання „Смерть Олега”:

Князь Олег по боях тяжких відпочив,

В задумі по пишній палаті ходив

І нетерпеливо в вікно поглядав;

Князь Олег, як видно, когось дожидав.

Проте І. Франко не завжди в одному оповіданні дотримувався, того самого
розміру. Наприклад, переспів „Аскольда і Діра під Києвом” має віршову
форму тактовика, що чергувався з чотири-, п’яти-, і шестистопним ямбом.
Відповідно:

Їм відповіли: „Три брати були,

Кий, Щек і Хорив, що на тій землі

Сей город збудували –

І повмирали.

А ми, їх раді, тут ось сидимо

І данину хозарам платимо”.

Та:

Аскольд і Дір як теє зачували,

В тім городі князями стали,

Варягів багатьох до себе призбирали,

А Рюрику про се нічого не сказали.

Отож, І. Франко у своїх переспівах Початкового літопису максимально
використав можливу кількість метрико-ритмічних та строфічних форм, що
притаманне його творчості останнього періоду (1908-1916 рр.). Таке
метричне варіювання Борис Бунчук називає „кострубатістю вірша І. Франка,
котрий часто свідомо не пригладжував збурення ритму” [цит. за
ст.:27,96]. Причину цьому дослідник пояснює словами самого письменника:
„головне діло в нас сама думка”. Поряд з цим Борис Бунчук вказав на те,
що максимально у цей період творчості було використано кількість римових
форм.

І справді, органічна організація переспівів також є яскраво вираженою.
Для прикладу проаналізуємо один із них – „Апостол Андрій на
Дністровських горах”. Тут римування має різні варіанти. У цьому катрені
римування – неспароване:

І, помолившися, він, хрест поставив

Там, де пізніше Київ – город став;

Зійшов з гори й горі Дніпром рікою

З учениками далі мандрував.

Прикладом суміжного римування слугує наступний катрен:

Се чуючи, не дивувалися римляне,

Бо в них те саме було здавна знане.

Андрій же в Рим час якийсь пробув

І знов в свою Сіно пію вернув.

При цьому, рима цих двох чотиривіршів є окситонною, оскільки лише перші
два вірші другого катрена поєднані парокситонною римою. У п’ятивіршах
немає якоїсь усталеної рими, оскільки в одних випадках римуються перший
та четвертий (неточне римування), другий та п’ятий на парокситонну риму.
Третій залишається неримованим.

Андрій – апостол, брат Петра святого,

Учив, як каже стародавня повість,

В Сінопі, городі малоазійськім, –

І забажав до Корсуня, за море,

Тамошнім грекам занести Христову новість.

Або перший вірш не поєднується іншою римою, а наступні чотири
мають охопне римування на окситонну та парокситонну риму.

Побувши в Корсуні й вертаючи,

Побачив устя він великої ріки.

„Се Борисфен. Туди за літо та за зиму

Дібратися можна до самого Риму”, –

Йому сказали грецькі моряки.

Подібна ситуація у шестивіршах, де строфи також мають різні варіанти
рими та римування. Окремо щодо цього виступає восьмивірш без римування.
Тому цілісність строфи в основному ґрунтується на ритмічній організації
і змістовному завершенні.

Крім цього, дев’ята та десята строфи поєднані строфічним перехватом,
оскільки речення попереднього п’ятивірша закінчується аж у наступній
строфі (восьмивіршовій):

У них я бачив бані дерев’яні, –

Вони їх натоплять вельми дуже,

І роздягають[ся] догола, а пріють в них,

І обливаються холодною водою,

І, взявши віники з листків дубових,

Щосили хвиськають самі себе, –

І добиваються до того, що, здається,

Ледве живі вилазять з тої бані…

Поряд з цим яскраво виражені й інші фонічні явища. Насамперед це
стосується асонансу на звук [а], який об’єднує собою чотири строфи та на
звук [о] – об’єднує п’яту та шосту строфи. Асонанс на звук [е] в
основному проходить в горизонтальному напрямку (хоча сягає й другого
суміжного вірша:

Се чуючи, не дивувалися римляне.

Бо в них те саме було здавна знане.

Таким чином, І.Франко визнавав впливи давньогерманського вірша на
поетичну форму давньоукраїнських пам’яток, хоча спочатку, на його думку,
це були впливи скандинавської поезії. Відповідно до цього він
реконструював Початковий літопис, подавши до кожного із оповідань свій
переспів. Крім цього, дослідник по-іншому подав уже реконструйовані ним
пам’ятки у попередні роки. Мається на увазі “Слово о Лазаревім
воскресінні”, “Слово о полку Ігоревім”, “Слово о Романі Волинському”. У
сучасному літературознавстві його думки підтримуються багатьма
науковцями, котрі дуже часто посилаються на його праці, тим самим щоразу
підтверджуючи погляди вченого.

І.Франко дотримувався думки, що давня українська література зазнавала,
окрім давньогерманських та скандинавських впливів на давньоукраїнську
літературу, також і візантійських впливів. Уперше цією проблемою він
зацікавився ще в 1884р, коли в ж.”Житє і слово” опублікував статтю під
назвою “Візантійська література”. Автор вважав, що питання впливу
візантійської літератури є ще не дослідженим, пояснюючи це тим, що
“спадщина Візантії така багата і розкинена по такім широкім обширі і по
таких далеких закутках, що для її повного пізнання і докладної наукової
оцінки треба ще багато часу і праці” [57,185]. Проте він усе-таки
визнавав, що впливи “візантійщини” були. Вони не тільки мали негативний
характер (до цього схилялася більшість тодішніх науковців), а й
позитивний: із Візантії “заведено” християнство, “на котре можна собі
дивитися, як хто хоче”, звідти вийшли перші учителі слов’ян, перші
творці слов’янського письменства, брати Кирило й Мефодій” [57,184];
потім переклади та оригінальні твори. Позитивно відгукнувся І.Франко про
“Візантійський часопис” (“Byzantinische zeitschrift”), котрий почав
виходити ще в 1892р. за редакцією професора Крумбахера.

Пізніше, у 1903р., в ЗНТШ вийшла рецензія І.Франка на працю
Н.Нікольського “Ближайшие задачи изучения древнерусской книжності”.
Дослідник вважав “не зовсім вірним” твердження автора рецензованої праці
про те, що до церковного письменства належать літописи, Паломник,
Поучення Мономаха, “Плела”, “Палея”, “Слово о полку Ігоревім”, спроби
староруських світських повістей, апокрифи. Як можна зрозуміти, І.Франко
поки що не міняє свої думки щодо впливу візантійських зразків (див. ст.
“Слово о Лазаревім воскресінні: староруська поема на апокрифічні теми)”.
Та при цьому він мав на увазі не імітацію “Словом” “політичного вірша”,
що також йшов із Візантії, а вплив на пам’ятку кондакарної поетики (див.
перший розділ), про що свідчила опублікована ще в 1901р. рецензія
В.Н.Перетца. В останній автор категорично відкинув твердження професора
Соболевського про написання зазначеної поеми “політичним віршем”.

Подібної думки дотримуються й сучасні дослідники. За словами
М.Гаспарова, “політичний вірш” утворився з античного трохеїчного
тетраметра при переході його в середньовічну силабіку і дав 15-складовий
вірш (8+7). Ритмічний вигляд останнього в латинській і грецькій мовах
виявився дуже різним. Відповідно у першій – клаузула вірша перейшла в
дактилічну, а клаузула передцезурного піввірша – в парокситонне
закінчення). Наголоси утворювали хореїчний ритм, внаслідок чого
15-складових (8ж+7д) став нагадувати звучанням семистопного хорея з
цезурою після четвертої стопи (- u – x – u – x – u – x – u x). Натомість
у грецькому вірші утвердилася парокситонна клаузула в кінці вірша, а
закінчення передцезурного піввірша було окситонним або дактилічним.
15-складовик, таким чином, став нагадувати шестистопний ямб із
дактилічним нарощенням перед цезурою і вільним наголосом на другому
складі цього нарощення (- u – x – u – x) – u – x – u x). Цей розмір у
Візантії отримав назву “політичного вірша” (іншими словами
“загальнодоступного”). Причиною його введення у народну поезію був
протест одного з найбільших містиків Візантії Симеона (949-1022),
прозваного Новим Богословом, на реакцію монахів проти світських
тенденцій у візантійській культурі.

У названій вище рецензії на працю Н.Нікольського І.Франко критикував
автора за те, що той хотів “відкрити Америку”, не розмежувавши
“північної”, тобто давньоруської, та “південної” (давньоукраїнської)
літератур. На противагу цьому І.Франко не тільки розрізняв ці “дві
течії”, а й простежував їхню подальшу долю аж до другої половини XVII
ст. Він вважав, що давньоросійська і давньоукраїнська поезії спочатку
розвивалися самостійно, а потім їм знову довелося поєднатися “як двом
відмінним і неоднаково забарвленим течіям”. Відтак вони поєдналися і
утворилася “ніби общеруська література, однаково чужа як південному,
так і північному народові” [72,415].

Про вплив церковних джерел на народну творчість І.Франко говорив і в
рецензії на статтю Ю. Яворського “Духовный стих о грешной деве и легенда
о нерожденных детях”, вперше опублікованій у 1905р. в ЗНТШ. Він
заперечував слова автора про існування контрасту між народною творчістю
і її церковними джерелами. Ю.Яворський дотримувався думки, що тільки
народна фантазія “кидала живі кольори” в книжну поезію, а І.Франко
доводив, що напівварварські народи в середніх віках не розуміли всієї
глибини “рафінованого майстерства вислову, тонкої психологічної
обсервації та величної символіки” [88,38], тому їхні переробки часто
були “безтямним псуванням” старих зразків.

Подібну думку І.Франко висловив і трохи пізніше, у 1906р. в рецензії
на працю М.Н.Сперанського “Переводные сборники изречений в
славянорусской письменности: Исследования и тексты”. М.Н.Сперанський
прослідковував, за словами І.Франка, історичний перехід від античного
cвіту до християнства, як тихий організований зріст, мало що не як
ідилію. А християнство майже від самого свого початку було як
“первородний син античного світу”. Натомість І.Франко заявляв, що
“старинні флорілегії” не можна вважати “реперторіями” та “магазинами”
античної науки і культури, бо вони були “виплодами” упадку античності,
“немов розрізнені колоски, зібрані з різних нив багатого духовного
життя, повиривані з цілісності, через що вони й не давали поняття про
жодну науку, а навпаки, були шкідливі [67,180].

Отже, перехід від поганства до християнства, доводив І.Франко, не був
ідилією, а великою боротьбою, в якій було зруйновано багато культурних
здобутків античного світу, а християнство, при цьому, не відіграло роль
мирного спадкоємця, а скоріше головного ідейного ворога. Саме тому
первісні старохристиянські твори не треба міряти пізнішою міркою, а
намагатися відповідно зрозуміти їх значення для того часу.

Близьку до зазначеної думки частково висловив дослідник А.Н.Робінсон.
Причиною причиною запозичення візантійської культури він називає
обмеженість ранньохристиянського світогляду болгарських, а потім руських
книжників, що ще далеко не був таким як у візантійських письменників,
хоча візантійська література ХІ–ХІІ ст. уже звертала до передренесансних
тенденцій. Саме тому руські перекладачі майже зовсім не сприйняли
ліричної релігійної поезії, і навіть ранньохристиянська гімнографія
відбиралась і обмежено розповсюджувалась на Русі переважно тільки через
необхідність для церковної служби [див. 41,425].

Найбільше уваги щодо висвітлення питання про вплив візантійської
літератури на давньоукраїнську І.Франко приділив у своїй “Історії
української літератури”. У цій праці автор подав детальну характеристику
мораво-паннонського і староболгарського письменств, а також
південноруської (давньоукраїнської) літератури. Про це йдеться
відповідно в другому, третьому та четвертому розділах. А під назвою
“Староруська поезія” дослідник проаналізував віршовані твори нашої
давньої літератури загалом. Ця “Історія” важлива ще й тим, що дослідник
повністю передавав тексти пам’яток перекладних, оригінальних
(псевдонімних й безіменних) та збірників й подав їхній аналіз. Час
написання цих творів здебільшого невідомий. Датовані пам’ятки
літературознавець подав у хронологічному порядку. У другому розділі І.
Франко встановив відлік зародження та розвитку давньоукраїнської
літератури із прийняттям християнства, мотивуючи це тим, що саме з того
часу через Болгарію із Моравії почали надходити біблійні перекази,
зроблені спочатку солунськими братами Константаном (монаське ім’я
Кирило) та Мефодієм, потім їхніми учнями [див. 66,27].

Але вже у 1913р. у своїх [“Причинках до історії церковнослов’янської
літератури”] І.Франко про існування писемності в дохристиянську добу
зазначив (заперечуючи попередньо висловлені думки в “Історії української
літератури” 1907року). Він вважав, що це були вірші Овідія, який писав
про побут “гетів та сарматів над Чорним морем і про те, як він зразу
зовсім не розумів їх мови, але з часом навчився не тільки їх мови, але й
також їх письма”[76,561].

Аналогічну думку висловив трохи пізніше М.Возняк: “Як у всіх інших
слов’янських народів, так і в українського не було писемності перед
прийняттям християнства. Тому християнство, приносячи писемність на
Україну, було в силі витиснути на ній своє виразне тавро; звідсіль
походить переважний духовний характер найдавнішого українського
письменства” [5,59]. Як бачимо, М.Возняк вказав не тільки на відсутність
до ІХ ст. у давніх слов’ян літератури, а й письма.

Подібної думки дотримувалися і діаспорні вчені першої половини ХХ ст.
Мова йде про Д.Чижевського, який у своїй “Історії української
літератури” виключив можливість існування красного письменства в
Київській Русі до прийняття християнства. Хоча при цьому визнав той
факт, що християни вже були в Києві до 988 року. До них він відносив
“варягів-християн” та княгиню Ольгу. Однак це дає підставу вважати про
існування літератури у “доісторичну добу”, бо хоча при богослужінні
могли користуватися книгами з Болгарії або Моравії, проте все-таки
“книги, що принесені були з чужини, ледве чи можна віднести до Київської
літературної традиції”. Зате у перед християнський час Д.Чижевський
визнавав існування народної поезії. Єдиним шляхом знайдення відомостей
про останню літературознавець вказав на згадки про неї у “старій
літературі”. Визначивши цей спосіб, як єдиноможливий, він мотивував свої
висновки так: “не може бути й мови про те, щоб про цю стару словесність
можна було щось певного довідатися, вивчаючи сучасну народну
словесність, як це робили романтики” [91,39].

Над цією проблемою працюють багато інших авторів. Серед них – Станіслав
Губерначук. У 2002 році вийшла його монографія під назвою “Як гул
стоїть, як шум віків – рідна мова”. У цій праці автор вказує на деякі
пам’ятки, які були написані у період “язичницької пори”: “Велесову
книгу” і “Рукопис Ора” та ін., вказуючи на час їхнього написання
(відповідно в ІХ ст. н. е. та VII-Vст. до н. е.). “Рукопису Ора”
дослідник віддає перевагу серед усіх інших українських пам’яток, через
те , що він є “документальним підтвердженням існування української мови
принаймні за 500 років до нової ери” [14,156]. У науці він відомий ще як
“Рукопис Войнича”, і як “Послання оріян хозарам”. У 1976р.
манускриптумом зацікавився американський дослідник Джон Стойко,
дерозшифрувавши його значний фрагмент і видавши його окремою книжкою
(разом із дослідженнями) під назвою “Листи до Ока Божого”. А в 1998р.
пам’ятка була опублікована в Києві В. Довгичем як “Рукопис Ора”. Останню
назву С. Губерначук називає “найбільш відповідною тій пам’ятці”.

“Рукопис” є свіченням того, яку роль відігравали “праукраїнці” в історії
людства. На його основі Губерначук встановлює початки родоводу українців
задовго до н. е.. Зміст “Рукопису” свідчить, що події розгорталися ще у
VІІ ст. до н. е. За жанром пам’ятку вчений називає не літописом і не
епосом, а листуванням-полемікою між Манею Косою (Козою), донькою жриці
Лелі, та “керманичем Праукраїни Ора”. У порівнянні з “Велесовою книгою”
мова “Рукопису”, за словами дослідника, є “жива українська”, а його
текст оформлений “у притаманні саме українському усному мовленню та
фольклору поетичні форми” [14,169]. Це своє твердження вчений мотивує
подібністю ритміки, частих повторів “до однієї й тієї ж думки”, коротких
речень і т.д.

Ще однією пам’яткою “із тих же часів” С.Губерначук називає “написи на
так званих Медвинських стовпах”. Останні були знайдені на Київщині, хоча
“більше знають про ті написи у Москві” [14,172]. Опубліковані вони були
1998 року у книзі А.Трєхлєбова “Тайна праславянской цивилизации”.
По-різному визначають і час їхнього написання: А.С.Іванченко – ІІ тис.
до н. е., А.Трєхлєбов – І тис. до н. е. С.Губерначук підтримує думку
останнього, оскільки про це свідчать “історичні реалії”. Тут також, як і
в “Рукописі Ора”, мова йде про події періоду війни “русів-укрів” із
греками задовго до нашої ери., про місто Голунь, “а головне, пишеться
нашою рідною мовою – українською” [14,176].

Пам’яткою української літератури цього періоду є Біблія Ульфіли. Вона,
за словами О.Дражньовського, “без сумніву”,
“скитська-санскритська-праукраїнська”. Її автора деякі джерела називають
наступником Теофіла, який підписав постановки першого Нікейського
собору. Потім був представником готів до грецького імператора Валенса,
щоб отримати дозвіл для скитсько-готських утікачів від гунів на перехід
через Дунай. Кожна нація, починаючи із XVII ст., намагалася „присвоїти”
собі Біблію Ульфіли. Першими виявили свої „претензії” шведи, вважаючи ,
що вона написана „суіготською” мовою. Потім – французи, доказуючи, що в
ній є багато залишків кельто-франконських слів. Проте ми, як справжні
спадкоємці, за переконаннями О.Дражньовського, згадуємо її лише як
Готську. І не тільки. На основі цієї Біблії Бероссос написав свою
історію Скитії,яка, на думку історика, була праукраїнською державою із
центром у Криму (див. другий розділ).

Ці й подібні до них факти свідчать, що література Київської Русі мала за
“своїми плечима” довготривалу традицію, тому і не виникала з “нізвідки”.
Та з прийняттям християнства вона почала адаптуватися до візантійської
літератури. Остання, щоб потрапити в Україну, пройшла значний шлях:
спочатку до Паннонії та Хорутанії, а потім до болгар у вигляді
перекладів. Така “мандрівка” була зумовлена місією братів-монахів. Варто
зазначити, що ще до цієї місії у Паннонії та Хорутанії, про що говорив
І.Франко, “порядно йшла християнізація” слов’ян, про яку можна говорити
не раніше як із VII ст., оскільки, як вважав дослідник, до цього часу
слов’ян як таких ще не було. Ці твердження вчений зробив на основі
аналізу “Libelcus de conversione Bagaariorum et Carantanorum” (“Книги
про навернення болгар і карантанців”), написаних у 871р. зальцбурзьким
Єпископом або за його наказом для римської курії, щоб “запротестувати
проти втручання Мефодія в діла зальцбурзької дієрезії та його проповіді
в краю, належнім до неї” [66,22].

Поряд із дослідженням витоків давньоукраїнської письменності у
четвертому розділі своєї “Історії”, що називається “Початки
південноруської літератури”, І.Франко торкнувся і проблем походження
письма, яка до сьогодні залишається дискусійною. Йдеться про першість
двох абеток (глаголиці та кирилиці), а також про значення місії двох
братів Кирила та Мефодія у запровадженні письма та християнства. За
словами І.Франка, до цієї “т. зв. місії” у запровадженні християнства та
створенні абеток слов’яни уже знали письмо, яке пізніше і назвали іменем
одного з них. Тобто дослідник не називав братів суто місіонерами ні
стосовно християнізації, ні щодо створення азбуки, тому що брати
проповідували “Христову віру” людям, які вже були християнами та
створили не кирилицю (як дехто вважає), а глаголицю. Остання, за його
словами, була “нерозлучна” від мораво-паннонського письменства і
залишалася тривалий час у вживанні невеликої частини південно-західної
Слов’янщини, але національним слов’янським письмом не стала. Додамо, що
прихильниками подібної точки зору були також Еміл Георгієв, Всеволод
Міллер, Ізмаїл Срезневський. Перший із названих авторів у післявоєнний
час найґрунтовніше розвинув цю тезу.

У сучасній науці остаточно так і не визначено первинність створення
однієї з названих азбук. Більшість вчених-мовознавців вказують на
першість глаголиці, подаючи такі аргументи:

– пам’ятки, які дійшли до нашого часу, в оригіналі були написані
кириличним письмом на місці стертого глаголичного тексту;

– глаголицю створив Кирило, але вона виявилася важкою за структурою
літер, тому Костянтин “придумав” кирилицю;

– кирилиця створена Мефодієм на честь брата і тому названа його ім’ям.

Як бачимо, ці доводи є гіпотетичними, без достовірного та переконливого
підґрунтя. Хронологічно останньою стосовно цієї проблеми є праця
М.Брайчевського “Походження писемності”, який у науково-популярній формі
прослідковує ґенезу слов’янського письма загалом і давньоукраїнського
зокрема. Його висновки здебільшого ґрунтуються на підтвердженні
правдивості періодизації розвитку слов’янської писемності Чорноризцем
Храбром у його праці “Про письмена” або “Сказаніє, яко состави святыи
Кирил словинам письмена противу языку”. Останній також вважав “винахід”
солунських проповідників не початком, а завершенням складного і
тривалого процесу. За словами М.Брайчевського, спочатку існувало
ієрогліфічне письмо “на межі ер”. У другий період (друга чверть першого
тис. до н. е.) співіснували дві знакові системи: місцева “(прото-)
ієрогліфічна” та грецька алфавітна, що побутували аж до Хазарського
каганату та Київської Русі. Третій період становив собою формування
кириличної абетки, яке завершив Кирило. А безпосереднім винаходом
останнього науковець, як й І.Франко, називає глаголицю, у склад якої
входили окремі знаки місцевої північно-причорноморської (“сарматської”)
писемності поряд із літерами іншого походження. За основу глаголиці
Кирило, на думку М.Брайчевського, брав невідому нам систему письма, з
якої монах ознайомився під час перебування в Херсонесі. Пригадаймо, що
територія України була центром Скитії, а Крим, за словами
О.Дражньовського, — її “серцем”. Тому не дивно, що Костянтин натрапив
на “невідоме” письмо. Можливо, це і було письмо скитів (готів), тільки у
видозміненому вигляді, через те, що саме українська мова істотно
змінилася до ІХ ст. [див. 3,90].

До своїх висновків М.Брайчевський прийшов через опрацювання не лише
писемних джерел (тексти русько-візантійських договорів за 860-874, 944,
971рр.; свідчення арабського письменника Ібн-Якуб ал-Неіма, Тітмера
Мерзербурського; берестяні грамоти), про що говорить у передмові до цієї
праці Ю.В.Павленко, а й “величезного” археологічного матеріалу (амфора з
написом, глиняна посудина що містить 14 знаків, черепки стародавніх
посудин , мідні бляхи із курганів, цеглини, каменів і т. ін.). Всі ці
знахідки та писемні джерела, як доводить автор, свідчать про існування
писемності у Київській Русі ще до хрещення Володимиром Великим та до
місії братів [див. 19-20].

Згодом, згідно з висновками М. Брайчевського, давньоукраїнське письмо
пройшло три форми свого розвитку. Спочатку це було, давньослов’янська
ієрогліфіка, яка становила собою більш високий ступінь розвитку,
генетично пов’язаний із піктографікою. Остання, на думку дослідника,
позначає тільки ситуацію мовлення і властива суспільству, що починає
формувати свій “класовий устрій”, а ідеограми, виникнувши із піктограм,
–- слово-поняття. Та під впливом грецького фонетичного алфавіту
надчорноморська ієрогліфіка не розвинулась у сформовану систему, тобто
частіше почали застосовувати греко-латинський алфавіт, за Храбром “без
устроєнія” (без пристосування до особливостей слов’янської фонетики).
Цьому другому періоду мали б відповідати пам’ятки черняхівської культури
,які майже не дійшли до нас, оскільки, як вважає дослідник, тексти
писалися на навощених табличках, або на бересті, а дерево дуже погано
зберігається в землі. Опираючись на повідомлення чорноризця Храбра,
М.Брайчевський називає кирилицю завершенням другої стадії, а глаголицю –
“репрезентом третьої” [3,118].

Таким чином, третій період в історії розвитку письма почався із
монахської місії. Ось як вчений пояснює створення глаголиці: “Кирило
був людиною ученою. Тому, взявшись до укладання принципово нового
алфавіту, він мав перед очима досить широкий спектр прототипів. Мабуть,
він свідомо прагнув до оригінальності, бажаючи забезпечити своїй абетці
виразну відмінність од усіх інших” [3,119]. Крім цього, М.Брайчевський
визначає подібність глаголиці із грузинським, вірменським алфавітами,
які також є штучними, “винаходом конкретних осіб”.

Отже, дана проблема і на сьогодні є ще дискусійною і повністю не
вивченою. Існують різні напрями вирішення цієї дилеми. Одні віддають
перевагу кирилиці, а інші – глаголиці. Основні аргументи щодо
вірогідності першого твердження появилися в дослідженнях, починаючи ще
від середини ХІХ ст. і закінчуючи сучасністю. Цієї точки зору
дотримувався вслід за своїми попередниками І.Франко.

Стосовно розвитку давньоукраїнської літератури після офіційного
прийняття християнства І.Франко вважав, що спочатку це була перекладна
література, а потім оригінальна. Серед перекладних творів вчений наводив
Учительне євангеліє, написане Костянтином – болгарським єпископом.
Цікавою дослідник назвав “тій книзі” “Азбучну Костянтинову віршу”, яка
збереглася з 1200р. не в рукописах Учительного євангелія, а в
староруській рукописній збірці недільних повчань Івана Златоуста [див.
82,53-54]. Варто вказати на те, що автором цієї поезії І.Франко називав
саме Костянтина болгарського, — ученика Мефодія, – який жодного
відношення не мав до Костянтина Солунського. Пізніше, 1912р. дослідник
називав автором останнього, кардинально змінивши свою думку. Дослідження
цієї молитви поміщені у трьох його працях: частково в “Історії
української літератури”, коротко в статті під назвою “Найстарша
церковнослов’янська вірша”, що була надрукована у першому номері
ж.”Житє” за 1912р., та в незакінченій праці [“Причинки до історії
церковнослов’янської літератури”], яка друкувалася фрагментами 1913-14
років німецькою мовою у ж.“Archiv jur slavische Phclologie”.

Вивченням “Азбучної молитви” Костянтина займалися такі науковці, як
О.Бодянський та І.Срезневський. Свої твердження та висновки О.Бодянський
висловив у 1855р. у праці “О времени происхождения словянских племен”.
І.Срезневський написав на цю тему значно більше праць: “Из обозрения
глаголических памятников” (надрукована в “Известиях императорского
археологического общества” у 1861р.), “Древние памятники руського письма
и языка (IX – XІV веков)” (1863р.), “Древние глаголические памятники
сравнительно с памятниками кириллицы” (1866р.).

Суто над дослідженням “вірші” працював і сучасник І.Франка
О.Соболевський – член Петербурзької Академії наук та колишній професор
Петербурзького університету. Саме він декілька разів при першій же
можливості публікував молитву.

Головні праці його на цю тему такі: “Стихотворение Константина
Болгарського” (1884), “Церковнославянские стихотворения конца ІХ –
начала Х века” (1892), “Черковнославянские стихотворения в ІХ – Х век и
техното значение за черковнославянския язык” (1900),
“Церковнославянские стихотворения ІХ – Х в. и их значение для изучения
церковнославянского язика” (1902) та “Материалы и исследования в области
славянской филологии и археологи” (1910).

У цих працях О.Соболевський визначав віршову форму молитви, вважаючи її
репродукцією візантійського “політичного вірша” (про головні ознаки його
див. вище). Метричну форму останнього, за словами І.Франка, дослідник
“прийняв за типовий грецький ямбічний триметр із цезурою по п’ятім
складі”.

У статті “Найстарша церковнослав’янська вірша”, що вийшла у першому
номері ж.”Житє” за 1912р. І.Франко повністю заперечував висновки
О.Соболевського, наводячи протилежні аргументи. У “політичному вірші”
він визначав не 12 складів, а 15, і за місцем цезури відносив після
восьмого складу. У молитві вчений нарахував десять складів у кожному
вірші (хоча у своїй “Історії української літератури” припустив варіацію
9-10 складів) та визначав схеми їх побудови щодо розташування цезури у
вірші: “4+6 або рідше 5+5” [див. 69,33-34].

Як бачимо, погляди І.Франка істотно розходилися із твердженнями опонента
не тільки стосовно встановлення віршової форми “політичного стиха” в
давньогрецькій поезії, а у визначенні розміру самої молитви – акровірша
Костянтина. Введення поняття “акровірш” на позначення пам’ятки дослідник
мотивував тим, що в “Азбучній молитві” “початкові слова кожного рядка
починаються знаками кирильської азбуки в їх усталенім порядку” , але
“сей акростих не скрізь видержаний, деякі букви поступають по собі не в
усталенім порядку, деякі повторяються по два або більше разів, а деяких
(з, у, ъ, ь, ы, Ђ ) зовсім нема” [70,33]. Така “невитриманість”
зумовлена двома чинниками: деякі кириличні букви не можуть стояти на
початку слів або це є наслідок пізніших переробок тексту.

На основі аналізу різних опублікованих на той час варіантів акровірша
І.Франко зробив його реконструкцію “в тім самім правильнім розмірі, що
пізніше зробився пануючим розміром болгарського та сербського народного
епосу” [70,34]. Поряд з цим письменник вказав і на подібність розміру
із українськими колядками та давніми піснями. Досліджувати перші
науковець розпочав ще в 1889р., коли в газеті “Діло” надрукував статтю
“Наші коляди”. У ній вчений вперше почав шукати джерела виникнення
колядок. Крім цього, він твердив, що в наших колядках є багато
ремінісценсій, латинських гімнів, церковних пісень в т. ч. німецьких і
польських, “і навіть дещо трохи слідів впливу середньовікової драми
релігійної” [71,22]. Хоча ці впливи він не вважав за корисні (пізніше
змінив свою думку – див. вище). Та коли колядка черпала зміст
безпосередньо з євангельського оповідання, а форму – з народної пісні,
тільки тоді “ми одержали пісні справді взірцеві”. Поряд з цим автор
намагався встановити генеалогію гімнів, вважаючи, що вони “повстали в
часі упадку класичної літератури”. Саме тоді поганська поезія стає
“чистою риторикою”, і появляється “наївна” поезія в “синоптичних
євангеліях”.

Над дослідженням народних пісень І.Франко почав працювати з 1882р. В цей
час виходять його етнографічні матеріали “Знадоби до вивчення мови і
етнографії українського народу”. Вчений не намагався визначити форму
народних пісень, а лише проаналізував їх у змістовому відношенні. Трохи
пізніше (1883р.) аналогічний підхід дослідник застосував і в статі
“Жіноча неволя в руських піснях народних”, патетично відзначивши, що
багато творів народної лірики можуть прирівнюватись з “найдосконалішими
того роду творами всіх часів і народів”.

У 1887 р. І.Франко опублікував статтю під назвою “Як виникають народні
пісні”, що вийшла польською мовою і була надрукована у ж.“Ruch”. У цій
праці автор особливо акцентувала на ритміці наших пісень, що потім
використовував у пізніших дослідженнях не тільки фольклору й
давньоукраїнської літератури (поезії). За його словами, первісна
поезія була колективним вибухом почуттів, “збірною імпровізацією”. Вона
була і співом, і танцем, і пантомімою. Залишки цієї поезії збереглися і
до сьогодні – насамперед в обрядових піснях. Як бачимо, І.Франко
простежував зародки, а потім і розвиток народної пісні: “вибух” почуттів
з часом охолоджується, і в результаті “залишається тільки інтерес до
самого змісту, до самого факту, який дав привід до утворення пісні, з
лірично-епічно-драматичної імпровізації вона стає піснею, а пізніше
епічною повістю співаною або декларованою спокійним тоном” [88,63].

Та повернемося до розмови про молитву Костянтинову. У своїй
незакінченій праці [„Причинки до історії церковнослав’янської
літератури”] (1913-14 рр.) І. Франко подав повну реконструкцію пам’ятки,
зробивши її „на основі всіх доступних мені варіантів”, але при цьому
дотримуючись правопису текстів О.Бодянського. Насамперед, це два тексти
акровірша, вперше опубліковані в російському виданні студій
Й.Домбровського „Кирил і Мефодій” „славянские первоучители”, а також,
крім цього, до уваги бралися публікації Й.Боденським у книзі „О времени
происходжения слаянских племен”, І.Срезневським у книзі „Древние
памятники русского письма и язика” і багаторазова публікація пам’ятки
О.Соболевським.

Щодо останнього, то І.Франко іронічно ставився до його „легкої”
реконструкції молитви. В одній із своїх статей, поміщеній у болгарському
„Сборнику за народни умотворения, наука и книжнина” (1900р.),
О.Соболевський вважав за достатнє в деяких місцях поставляти ь і ъ
замість форм на –аго, -уму, -ымъ і т.д. Крім цього, варто тільки
„повставляти старші форми -ааго, -ууму, – ыимъ і т.п., замість – ахъ,
– Ђхъ й ін. у закінченнях дієслів недоконаного часу повставляти старші
форми – аахъ, – Ђахъ і т. ін.” [76,537]. Такий спосіб „швидкої”
реконструкції первісного тексту О.Соболевський пояснював тим, що
пам’ятка була написана у період побутування самозвуків ъ і ь, які
творили склади. Але дійшла вона до нас у пізніших відписах, коли вже ъ
та ь не раз пропускалися.

Принагідно зазначимо, що подібну думку відстоював Д.Чижевський у своїй
„Історії”. Він також вказав на первинність 12-складового вірша, наводячи
як зразок сім перших рядків молитви, і більше про неї не згадував. Свої
висновки він, як і О.Соболевський, побудував на твердженні про існування
зредукованих до ХІ ст., після зникнення яких і зникла відповідна
кількість складів [див. 91,82]. Пізніше цю думку підтвердив М. Гаспаров.

Варто зазначити, що І.Франко подав не тільки готовий реконструйований
текст молитви, а й пояснення до кожного вірша. На перший погляд з його
аналізу видається, що він ніби підганяє слова під певну віршову форму,
щоразу підкреслюючи, що остання є зовсім незалежною від візантійської
поезії. При цьому тільки двома своїми рядками становить зразок наших
колядок. Мова йде про дев’ятий та чотирнадцятий рядки (у даному випадку
вірш і рядок співпадають). Процитуємо перший з них: „Людъ твой нарещись
хотюще sЂло”, а другий: „Законы твои свЂтЂ стезюмъ моимъ”. Крім цього,
такий поділ віршів на два симетричні піввірші має, за його словами, і
галицько-руська народна пісня.

Детальну характеристику цього розміру знаходимо і в сучасних
дослідженнях. Насамперед, це праця М.Гаспарова „Очерк истории
европейского стиха”, де автор цей „пісенний вірш” виводить із „старого
силабічного вірша”, оскільки за його словами, таку зміну зумовив занепад
зредукованих. Розвиток відбувався у двох напрямках: у бік тонічного
ритму і силабічного. Ці дві тенденції схрещувалися і „дуже заважали одна
одній”, через що в XVIII-XIX ст. мають хаотичний вигляд [див. 8,30].

Крім поданого вище, І.Франко багато уваги приділив встановленню
авторства „Азбучної молитви”. Її творцем дослідник назвав Костянтина
Солунського – „первоучителя слов’ян”. Першим аргументом стосовно цього
вчений навів реконструйований ним 30 вірш пам’ятки „Съшествую по слЂду
оучтла моего». Цей вираз має багато варіантів та рівночасно й
„ненормальну будову”, оскільки „в давніх часах багато в ньому поправляно
або псовано” [76,550]. Зміст 30 вірша свідчить про наслідування автором
молитви свого учителя. Якщо творцем пам’ятки був Костянтин Болгарський,
про що твердили багато вчених, тоді хто був його вчителем? І.Франко
назвав двох: Кирила і Мефодія. Але неможливо, веде далі дослідник, щоб
наслідував обидвох відразу. Для з’ясування визначеної проблеми науковець
звернувся до найстаршого відомого на той час реєстру учеників Костянтина
і Мефодія, де в одному записі поміщено переклад „Слова на аріан”
Афанасія Олександрійського. Саме тут Костянтин називає себе учеником
Мефодія, що є цілком можливим, оскільки останній ще жив 20 років після
смерті Кирила. Тому І.Франко заперечував авторство молитви Костянтина
Болгарського, мотивуючи це тим, що „послідуючи імені свого вчителя”,
„повинен би був називатися Мефодієм, а не Костянтином”. І не тільки.

Про авторство Костянтина-Кирила, за І.Франком, свідчить і 22 вірш:
„Имени єю и дЂлоу послЂдоуя”. Дослідник намагався встановити ім’я того,
„дЂлоу”, якого так „послЂдоуя” автор. „Сама собою насувається думка, що
в останнім слові р. 31 мусило стояти ім’я того вчителя” [76,552],
котре „мусило бути трискладовим”. Тому це ні Констянтин, ні Мефодій, і
навіть не Кирил. Скоріше за все йдеться про Христа, оскільки Констянтин
Солунський „являється дійсним послідовником імені й діла Христового”.

На користь того, що Кирило справді є автором молитви, І.Франко вказав на
зміст, який є „найсильнішим доказом” цього. Саме він „свідчить також
дуже гарно про високе почуття свого покликання у його автора, про живу
свідомість важності та потреби розпочатого ним діла, про свідомість
перешкод, які міг він стріти при його доконуванні, і про ту певність в
успіх свого діла, яку мають тільки вибрані богом вітхненні одиниці”
[76,556].

Таким чином, на основі зробленої реконструкції І. Франко довів, що її
автором був Костянтин Солунський, а її віршова форма є „зовсім
незалежною від візантійської поезії” – вона „типово слов’янська”. Та
водночас він не виключав можливості наслідування її „акростихової” форми
візантійських взірців. За його словами, молитва написана „10-складовим
трохеїчним розміром”, що є подібним до народної епіки болгар та сербів,
а навіть два її рядки з ненормальною цезурою (віршова форма 5+5) стала
зразком розміру наших колядок.

Подібні твердження дослідник висловлював і в фольклористичних студіях
над „Піснею про Стефана-воєводу”, вперше надрукованих у 1912р.
Насамперед автор зізнався, що „мусить поправити ще одну помилку”,
допущену ним при аналізі віршової форми зазначеної пісні у попередній
праці (1907р.) з одноіменною назвою. Тоді він помилково опирався на
висновки О.Соболевського про основні метричні особливості „політичного
вірша”, що були викладені вище. Саме тому І.Франко неправильно
встановив, що „Пісня про Стефана-воєводу” також написана цим розміром,
як і Костянтинова молитва. Але пізніше у зазначених вище
фольклористичних студіях автор „переконався”, що це не так, вказуючи на
те, що це є три різні розміри: Азбучна молитва написана 10-складовиком
із ритмічною формулою 5+5, що є прототипом колядок та епічних
болгарських і сербських пісень; „політичний вірш” має 15 складів із
ритмічною схемою 8+7, а „Пісня про Стефана-воєводу” написана 12- або 14-
складовим розміром, подібним до розміру козацьких пісень XVII-XVIII ст.
Однак це не означає, що автори пісень чи колядок знали Констянтинову
молитву і її наслідували. І.Франко пояснював це тим, що „Констянтин
своїм віщим духом і тут відразу відгадав вдачу та Духа слов’янських
народів та наклін їх будучої народної творчості, що, може, зрештою, й
тоді вже проявлялася деякими подібними творами” [76,556].

Впливів візантійської літератури також зазнала поетична творчість Кирила
Турівського. В „Історії української літератури” вчений тільки досить
коротко праналізував її [див. 83,179-181]. Зазначимо, що з усієї
спадщини, за словами М.Возняка до нас дійшли лише „чотири повчання: на
провідну неділю, на неділю мироносиць, розслабленого та на неділю про
сліпого, й чотири повчання на подвижні свята: на квітну неділю,
Великдень, Вознесіння і на неділю св. отців…” [5,151].

Один із його творів – „Покаянний канон” І,Франко назвав „справді
поетичним твором” і „пробує” передати у віршовій формі деякі „виїмки для
проби”. Останні дослідник вважав „автобіографічними строками”, проте тут
же заперечив щойно сказане: „хоч, певно, в них справді автобіографічного
мало, а чуття виливається лише в загальний покутницький тон”. Або: „Не
висока се поезія, в значній мірі шаблонована фразеологія, та все-таки
деякі риси, як ті про тщеславіє та ложне многословіє, про потяг до
світових радощів і навіть до багатства, могли містити в собі зерно
дійсної правди, особливо коли автор міряв усе аскетичною мірою”
[83,179-181]. Аналіз віршової форми І.Франко, при цьому не зробив, а
лише подав т. зв. „виїмки” у вигляді п’ятьох строфоїдів. Перший та
другий становлять собою девятивіршові структури, другий, четвертий –
відповідно мають чотирнадцять та шість віршів. Як і в попередньо
проаналізованих пам’ятках, у „Покаянному каноні” також зустрічається
неточна спорадична рима закінчень. Проте у третьому строфоїді вона
відіграє важливу роль – виступаючи його „організатором”:

Адамьская помыслив

в бЂсовская впадох;

но законьная емь ся,

В беззаконьная уклоних ся.

Престол тщеславієм себЂ поставих

Ложным многословієм на нем возлегох,

Самохваленієм вся осужаю,

Пагубно омрачихся, дым в солнца мЂсто держю,

з горы закона уклоних ся,

яко тощь корабль мысленными волнами

ум погрузих з мірстЂм любоиманья мори,

възлюбих нынЂшній вЂк

и гнусных исполних ся дЂл»,-

Господи, потопа грЂховнаго избави мя.

Як бачимо, зворотний займенник ся, що у сучасній укрїнській мові
перейшов у постфікс, повторюється у третьому, четвертому, дев’ятому
віршах, становлячи повторне римування. Крім цього, заключним
організатором строфоїда є мя (особовий займенник) у кінці останнього
вірша, котре із попереднім ся утворює одну пару окситонної рими.
Цілісність п’ятого строфоїда забезпечує наскрізна парокситонна рима, яка
бере початок ще з другого вірша попереднього строфоїда:

Єжи ми подкопа враг

в первую годину храмину,

и душевную украде чистоту,-

понесе в третью годину старости

дажь възбнути на покаянье,

да не в грЂсЂ и нищетЂ скончаю ся.

ВЂка сего любовію многа имЂнія желаю,

а сам долго жити не могу;

покаянію год отлачаю,

в старости богу послужити мышлю

и лЂны†свою жизнь скончеваю,

сластьными ласкосердцця,

похитьми побЂжаєм,

горд и величав и сомом нив,-

господи, избави мя от смерти тіла мого.

Як бачимо римуються п’ятий вірш із першим, третім, п’ятим і сьомим
віршами строфоїдів.

З погляду ритмічної організації чергуються вірші з різною кількістю
акцентів: від двох до п’яти.

Як приклад „гарної молитви І.Франко наводить молитву
Кирила Туровського до Богородиці:

Разумноє утро, Богородице

и заре безначального свЂта,

исток сіянія славы отча

и чювственноє сонце свЂтом подарившаго,

ангельскый ум разумом кормящаго –

сего многоочитіи видЂти не могуче

крылы закрывають ся –

о мати свЂтлыя чистоты,

створи мене сына дни и чадо свЂта.

Вона становить собою девятивіршову цілість. Єдиним чинником її є ритм,
оскільки відсутнє будь-яке римування. А кількість акцентів у віршах
також є різною: від двох до чотирьох.

Про „писання” Кирила Туровського ми знаходимо в М.Возняка, який звернув
увагу лише на змістовий бік спадщини автора. На цій основі дослідник
визначив джерела цих творів – візантійська література. Маються на увазі
твори таких авторів, як Григорія Богослова, Івана Золотоустого,
царгородського архієпископа Прокла, кіпрського єпископа Епіфанія, Кирила
й Євлогія Олександрійських і т. д. Крім цього, подібність вчений
простежував також із церковними співами. М.Возняк, як й І.Франко,
зазначав, що в деяких місцях твори Кирила Туровського стають „справжньою
поезією”, але при цьому говорив, що „рівночасно промовець, пірваний
красою форми, відсуває на другий план властиву ціль свого повчання,
словом – Кирило Турівський стає швидше промовцем, ніж проповідником”
[5,155].

Значно пізніше поезію Кирила Туровського досліджував Д.Чижевський у
своїй „Історії української літератури”. За його словами, плач, промови і
антитези автора „розпадаються на певні ритмічні одиниці, та, уважно
читаючи проповіді Кирила, ми можемо навіть відчути той ораторський
ритм, ті риторичні удари, на яких побудована його красна мова” [91,165].
Під антитезами літературознавець розумів „розвинуті протиставлення” на
зразок:

Пан наш Ісус Христос

розпятий як людина,

але як Бог – сонце затьмарив,

місяць зробив кривавим,

і було темно по всій землі.

У цих прикладах яскраво представлена „ритмічність мови”, а
особливо „у тих місцях, де використано паралелі, де з уст промовця
виходять подібні одне до одного будовою та змістом речення” [91,165].
Така ритмічність, за його словами, краще збережена в оригінальному
тексті, оскільки „переклад зруйнував би ритм”. Вона є близькою до
ритміки церковних співів та молитов, хоча багато дослідників у цих
проповідях шукали зв’язків із народною творчістю. Як бачимо, поетична
форма проповідей Кирила Туровського має виразно візантійський характер,
що істотно вплинув і на їхніх зміст.

Крім творчості Кирила Туровського, у розділі „Староруська поезія”
І.Франко зробив короткий аналіз та реконструкцію „Слова о Лазаревім
воскресінні”. Пригадаймо, що про цю пам’ятку дослідник говорив ще у
1900р. Але з того часу відбулися істотні зміни у самій реконструкції
„Слова”. Вчений не тільки подав скорочений варіант пам’ятки, а й не
зберіг поділу на строфи, який був у попередній публікації. Деякі
фрагменти тексту дослідник переказав своїми словами. Перша частина
реконструкції поділена на шість строфоїдів, а друга є астрофічною. На
початку поеми пропущено два строфоїди. Тобто реконструкція починається
таким шестивіршем:

Воспоєм, дружино, пЂсньми десь,

а плач отложим и утшимся!

удари (реч) Давид в гусли,

возложи персты свій на живыя струны

(иным накладая а)

сЂдя в преисподнЂм адЂ.

Таку зміну дослідник нічим не пояснив, а лише вказав на те, що „Слово о
Лазаревім воскресінні” „відразу дає підмани себе як староруський
поетичний твір, держаний в тоні „Слова о полку Ігоревім” [83,198]. Крім
цього, стосовно змісту автор реконструкції на основі наприклад, заміни в
тексті „у раю” сполученням „а в порЂдЂ” встановив, що це є впливи
латинських або народних зразків. З цього напрошувався висновок, що він
вагався, що ж стало основою написання „Слова о Лазаревім воскресінні”.
Це може свідчити про те, що не випадково І.Франко поему поділив на
строфи (строфоїди) по-іншому, ніж у одноіменній статті 1900р. Тоді
дослідник порівнював „тон” написання „Слова о Лазаревім воскресінні” із
„тоном” „Слова о полку Ігоревім”. Характеристика віршової форми
останнього дещо змінена (див. дальше) у порівнянні з іншими
публікаціями, тобто дослідник уже не згадував про впливи
старогерманської літератури на пам’ятку, що особливо проявилося на
строфічному та фонічному рівнях, а виключно візантійських. Отож, „Слово
о Лазаревім воскресінні” має тільки візантійський та народний характер.
Це є достатнім аргументом для того, щоб змінити поділ віршів на строфи
(строфоїди).

Дуже рідко у цій реконструкції на відміну від попередньої зустрічається
співзвучність закінчень віршів. Наприклад:

И глагола Адам сущим в адЂ:

«приидите пророци и вси праведнии

Послем вЂсть ко владыцЂ Христу со слезами

На живыи он вЂк,

Хощеть ли нас от мукы сея избавити?»

Організаційну функцію цього строфоїда виконує тільки одна пара
парокситонних рим, що поєднує собою три перші вірші. Наступним прикладом
існування уже окситонної рими у „Слові” є:

… а се ти впиеть твои первозданыи Адам:

На се ли мя еси Господи создал,..

Або

… а нынЂ діавол ругаеть ми ся,

а по твоєму образу сотворена мя

мучить злЂ нудям мя, Господи!

Аз в порЂдЂ живя…

У розділі „Староруська поезія” також поміщено і реконструкцію „Слова о
полку Ігоревім”, дослідження над віршовою формою якої І.Франко почав
працювати ще з 1900р. Пригадаймо: за визначенням вченого, пам’ятка
написана „музикальною стопою” і своєю ритмічною організацією нагадує
„церковні напіви”, народні пісні та найстаршу поезію германського
племені. А в рецензії на працю В.Н.Перетца „Историко-литературные
исследования и материалы” (1901р.) дослідник повністю виключив
можливість написання „Слова” „по правилу політичного вірша”,
заперечуючи цим впливи на нього, як б на інші давньоукраїнські твори,
візантійської літератури [див. 57,90].

Пізніше, у 1907р. у рецензії на брошурку Р.Абіхта “Das sudrussische I
gorjeiea und sein zusa menhang mit der nordgermanischen dichtung”.
І.Франко дослідження над „Словом о полку Ігоревім” повернув „на зовсім
іншу дорогу”: пам’ятка була створена „в зв’язку з північнонімецькою
поезією скальдів”. Тобто дослідник знову повернувся до своїх попередніх
висновків [див. 90,368-369].

Проте на цьому зміна поглядів щодо вченого не припиняється. У своїй
„Історії української літератури” він по-іншому потрактував віршову форму
пам’ятки: „Мені здається, що мелодія, а заразом ритміка „Слова” були
взоровані на церковних канонах і що їх віршова будова згоджується з
синтаксичною так, як у наших народних піснях та в великоруських билинах”
[83,197]. Одночасно вчений намагався визначити композицію „Слова”,
вказуючи на те, що це є збірка кількох пісень, може, різних авторів і
складається із трьох частин: „пісні про похід, невдачу і поворот Ігоря”,
з уривків старших пісень і з прозових додатків редактора, що зібгав ті
пісні докупи, бажаючи утворити з них щось одноцільне і при тім не пісню,
а „слово”, ніби якийсь „учений трактат” [83,183]. Через це „Слово” було
названо „компіляцією”. Стосовно його автора І.Франко досить іронічно про
нього сказав : „Та книжник не може без того, щоб і свою пісню, якої
він,якої він, зрештою, не видумав, не вплести в якусь історіософічну
систему: „Почнем же, братіє, повЂсть сию от старого Владимира до
нынЂшняго Игоря” – розуміється, нонсенс, бо пісня говорить лише про
Ігоря, а тільки сам він, редактор, хотів би приплести до неї десь щось
із старих часів, прим., огляд усіх усобиць княжих, аби річ виглядала
дуже вчено» [83,184].

Як бачимо, автор реконструкції фрагментарно навів текст поеми. Спочатку
– це пісня про Всеслава, потім пісні на смерть Ізяслава Васильовича,
пісня про похід Ігоря, сон Святослава, уривок опису катастрофи над
Калою, „плач Ярославни”, втеча Ігоря з неволі та ін.

Текст „Слова” дослідник поділив на строфоїди, різні за величиною. В
деяких місцях поема набирає астрофічного вигляду. Загалом рима –
спорадична, тому основним організатором вірша стає ритм. Інколи виникає
суміжне римування. У більшості випадків співзвучність віршів
простежується через кілька. Як приклад, проаналізуємо пісню про
Всеслава, до якої подано коментарі автора.

Форма пісні, як вважав вчений, є „пожована”, „побаламучена” з самим
„Словом” не має нічого спільного. Цю пісню І.Франко подав у вигляді
чотирьох семивіршів та одного двовірша. Рима, як уже згадувалося
спорадична, в останніх двох строфах – наскрізна. Загалом у подальшому
уривку є три пари рим. Перша пара поєднює два вірші, що стоять поряд.

… отвори врата Новуграду.

разшибе славу Ярославу…

Друга – перший та шостий третього строфоїда:

На НемизЂ снопы стелють головами,

молотять цЂпы харалужними,

на тоцЂ живот кладуть,

вЂють душу от тЂла.

Не мизЂ крова†берези

не бологомь бяхуть посЂяни.

посЂяни костьми рускых сынов.

Третя – перший, другий, третій, четвертий і сьомий вірші четвертого
строфоїда та другий останнього:

Всеслав князь людем судяше,

князем ряды рядяше,

а сам в ночь волком рискаше;

из Кыева дорискаше

до кур Тьмотороканя,

великому Хорсови

волком путь прерискаше.

Аще и вЂща душа в друзЂ тЂл,

но часто бЂды страдаше.

Високочастотним э вживання звука [о]. Насамперед це простежується у
перших трьох семивіршах. У двох інших така повторюваність дещо
замінюється звуком [о]. Алітерація звука [р] виступає організатором
четвертого та п’ятого строфоїдів. І не тільки. Її функція також полягає
дещо в іншому. Такий ефект простежував сам І.Франко. „Темні мотиви тих
шалених рухів, темні деталі пригод Всеслава, але тон і спосіб
трактування малюнка ясні, так і чути, як тут клекотить життя і думка
рветься кудись у далечінь, пристрасть оживлює рухи. Перед нами силует
нормандського вікінга, якому занадто тісно на світі” [83,182].

Крім цього, вчений зробив аналіз віршів „Слова”. Поділивши їх на дві
групи: довгі („таких віршів я начислив по 10 складів 48, по 11 ск[ладів]
34, по 12 ск[ладів] 33, по 13 скл[адів]) 27, які „відповідають
політичному віршеві” та короткі (мають по 6, 7, 8, 9 складів). Першу
групу дослідник уподібнив до „віршового типу російських билин”, а другу
– до „наших 8-складових пісень про турецькі й татарські напади з XVІ –
XVIII в.” [83,198].

Отже, на віршову форму пам’яток давньоукраїнської літератури, за
І.Франком, мала вплив, крім давньогерманської та скандинавської,
візантійська література. В основному це відбувалося як на змістовому,
так і на метричному рівнях. Останній проявився у запозиченні
давньоукраїнською літературою кондакарного вірша, на що вказав І.Франко
ще у 1900р. при аналізі „Слова о Лазаревім воскресінні”. Також
„політичного вірша” у „Слові о полку Ігоревім” (1907р.), хоча стосовно
цієї пам’ятки вчений у 1901р. у рецензії на працю В.Н.Перетца
„Историко-литературныэ исследования и материалы” повністю заперечив
можливість написання „Слова” за правилом „політичного вірша”. Впливи
візантійської літератури позначилися і на акровіршовій формі „Азбучної
молитви” Костянтина Солунського. Проте в одній пам’ятці могли
синтезуватися впливи візантійської та усної народної творчості
(наприклад, у „Слові о полку Ігоревім”, „Азбучній молитві”).

Висновки

Дослідження І.Франка стали вагомим внеском у вивченні давньоукраїнського
віршування. У своїх працях він реконструював давні тексти, а до деяких з
них зробив переспіви. У статті “Слово о Лазаревім воскресінні:
Староруська поема на апокрифічні теми” вчений теоретично обґрунтував
концепцію “музикальної стопи”, якою, на його переконання, були написані
тогочасні твори давньоукраїнської літератури.

Головною ознакою цього ритмічного принципу І.Франко вважав більш-менш
самостійну синтаксичну цілість, тобто музична стопа складається з одного
або кількох слів, поєднаних одним логічним і музичним акцентом, з
довільним числом неакцентованих складів. Відповідно до цього він виділяв
одно-, дво-, чотири-, п’яти- і шестискладові стопи. Другу ознаку
ритмічної організації музичної стопи вчений пов’язував із порядком
акцентів і числом неакцентованих складів, які не обов’язково мусили бути
однакові. Це означає, що одне і те ж слово може мати в різних стопах не
завжди однакову музичну вартість.

Така характеристика частково збігається з ознаками кондакарного
(молитвословного) вірша, визначеними В.Німчуком услід за
Д.В.Розумовським:

відсутність рими;

різне число складів у вірші;

різна кількість наголосів у вірші.

Саме “Слово о Лазаревім воскресінні”, доводив І.Франко, теж написане
“музикальною стопою”, яка синтезувала в собі ознаки церковного співу і
ритміку, що своїм корінням сягає фольклору. Крім цього, були ще впливи з
боку давньогерманської та скандинавської літератур. Останні
простежуються насамперед у використанні алітерації, хоча вона у нашому
письменстві все-таки мала менше значення, ніж у давньогерманських
зразках, бо траплялася спорадично і не творила штабрайму (співзвуччя
перед наголошених приголосних). Такою була поезія скальдів, віршові
частини ісландських саг, перші зразки німецької поезії (мерзебурзькі
заклинання). Проте згодом “штабраймова” алітерація у давньогерманській
поезії почала втрачати своє значення, і організатором строфи поступово
ставала рима. Причиною цьому М.Гаспаров називає розхитування тоніки:
вірш стає довгим і “розпливчастим”, два-три альтерованих склади стають
для нього дуже слабкою опорою, оскільки пересуваються в середину слова.
Внаслідок цього початок слова починає “обростати” ненаголошеними
проклітиками, які навряд чи можна вважати за алітерацію.

Наявність спільних рис давньогерманської поезії із поезією
давньоукраїнської писемності була зумовлена історичними подіями. В науці
стосовно цього існують різні думки, часто досить дискусійні. Йдеться про
гострі суперечки між норманістами та антинорманістами, які почалися ще з
6 вересня 1749р., коли розпочав свою річну промову про походження Русі
офіційний російський імператорський історіограф, член Імператорської
Санки-Петербурзької Академії наук, Гергард Фрідріх Мюллер. Його
прибічники (Туре Арне, Ернст Кунік, Степан Томасівський, Вільгельм
Томсен, Адольф Стендер-Петерсен, Олексій Шахматов, Август Людвіг Шльоцер
та ін.) вважали норманів (шведів) організаторами політичного життя
спочатку на берегах о.Ільмень, а пізніше й Дніпра. На противагу цьому
антинорманісти (Степан Гедеонов, Борис Греков, Михайло Грушевський,
Володимир Пашуто, Борис Рибаков, Микола Рязановський, Олександр
Рязановський, Михайло Тихомиров, Серафим Юшков ) відстоювали думку,що
словяни, які жили на південь від Києва з доісторичних часів до появи
норманів у Європі, були русинами. А контакти з давніми германцями
відбувалися через готів, які, за даними Бероссоса вийшли із острова
Скандза (Скандинавський півострів) – “утроби всіх європейських народів”.

Із виходом у 1907р. рецензії на брошуру німецького вченого Абіхта “Das
sudrussiche igorjeied und sein zusa mmenhang mit der nord germanischtn
dichtung” І.Франко теж акцентував увагу на впливах давньогерманської
поезії на літературу Київської Русі. При цьому він зауважував, що
давньоукраїнська поезія повинна мати за собою тривалу історію і
виростала у зв’язку з північно німецькою поезією скальдів.

Цього року І.Франко почав працювати також над реконструкцією та
переспівами оповідань “Повісті минулих літ”, вважаючи їх, зокрема
початкові розділи, віршованими. Наслідком подібних зацікавлень стали
його незавершені “Студії над найдавнішим київським літописом”. При цьому
автор до кожної реконструкції помістив коментарі, які стосувалися
переважно змістових аспектів тексту. Характеристику віршової форми
“Повісті” він подав у “Передньому слові” до “Студій”. Дослідник
відстоював думку, що пам’ятка написана музичною стопою, хоча в її
визначенні можна побачити деякі розбіжності порівняно з її теоретичним
обґрунтуванням при аналізі “Слова о Лазаревім воскресінні”(1900р.).
стосувалися вони числа наголосів у віршах. У “Слові”, нагадаємо,
І.Франко визначав нерівномірну кількість акцентів у віршах, а в процесі
реконструкції “Початкового літопису” вказував на “досить рівномірне
число наголосів”, вважаючи це також однією з ознак “музикального”
розміру. Ця зміна поглядів автора не випадкова, оскільки він літописні
“сказання” почав порівнювати уже не із скандинавськими сагами, а з
давньогерманською поезією.

Ґрунтовне дослідження останньої І.Франко помістив у своїй праці
“Найстарші пам’ятки німецької поезії ІХ – ХІ вв.”, що вийшла в 1913р.
Тут він проаналізував віршові твори, що збереглися в рукописах і
написані “ніби прозою”, без поділу на поетичні рядки. За його
спостереженнями, віршовий розмір цих поезій визначається тонічним
ритмом, який полягає в тому, що кожна віршова стопа має в собі один
склад із наголосом і два або більше складів без наголосу. Ця
характеристика співпадає із першою ознакою музичної стопи, визначеною
вченим ще у 1900р. Крім цього, два такі короткі вірші дають довгий вірш,
у якому простежується рівномірне число наголосів (останнє суперечить із
другою ознакою принципу „музикальної стопи”, визначеної І.Франком).

Таким чином, здійснений І.Франком порівняльний аналіз віршової форми
пам’яток скандинавської й давньогерманської літератури та Початкового
літопису дозволяє виділити такі їх спільні ознаки:

нерівна кількість складів;

рівномірне число наголосів;

побудова віршів із двох, трьох і чотирьох акцентів;

поділ цезурою довгого вірша на симетричні піввірші.

З-поміж цих ознак саме рівнонаголошеність віршів у “Повісті минулих літ”
відрізняє її поетичну форму від кондакарного (молитвословного) вірша,
особливості якого, згідно з висновками І.Франка, вплинули на ритмічну
організацію “Слова о Лазаревім воскресінні”. Проте як розмір “Слова”,
визначений автором у 1900р., так і розмір Початкового літопису (1907р.)
дослідник називав “музикальним”.

Другою ознакою давньогерманського вірша І.Франко вважав алітерацію,
визначаючи її як повторення тих самих букв або тих самих складів на
початках двох “по собі йдучих” слів. Крім того, в таких віршах відсутня
правильна ритмічна будова та рими, зате часто трапляється асонанс, який
автор вважає за “передчуття” майбутньої рими. Ознаки давньогерманського
вірша І.Франко віднаходив і в “Слові о полку Ігоревім”, “Повісті минулих
літ”, церковній релігійній поезії, билинах тощо.

Крім давньогерманських та скандинавських І.Франко визначав ще
візантійські впливи на давньоукраїнську літературу. Найбільше уваги
цьому питанню він приділив у своїй “Історії української літератури”. У
другому розділі цієї праці вчений починає відлік зародження та розвитку
давньоукраїнської літератури із прийняттям християнства, мотивуючи це
тим, що з того часу через Болгарію із Моравії почали надходити біблійні
перекази, зроблені спочатку солунськими братами Костянтином та Мефодієм,
а потім їхніми учнями. (Подібну думку висловлювали трохи пізніше
М.Возняк та Д.Чижевський) Хоча в [“Причинках до історії
церковнослов’янської літератури”] (1913-14рр.) І.Франко своїм
твердженням про вірші Овідія, який писав про побут між гетами та
сарматами над Чорним морем їхньою мовою, заперечив сказане вище.

Багато уваги дослідник приділив аналізу “Азбучної молитви” Костянтина:
коротко у названій “Історії” та в статті “Найстарша церковнослов’янська
вірша”, більш ґрунтовно у згадуваних [“Причинках”]. Автором молитви
Ы.Франко вважав Костянтина Солунського і доводив, що написана вона
десятискладовим трохеїчним розміром, подібним до ритміки народної епіки
болгар та сербів, а деякі з віршів – українських колядок. За його
спостереженнями, пам’ятка має “акростихову” форму, котра походить із
візантійської літератури.

Дещо змінилися з часом також погляди вченого щодо віршової форми “Слова
о полку Ігоревім”. Спочатку (1900р.), І.Франко співвідносив її із
поетичною формою “Слова о Лазаревім воскресінні”, а сімома роками
пізніше доводив уже, що написане “Слово” “політичним віршем”,
запозиченим із візантійської літератури.

Таким чином, починаючи з 1898р. і до останніх днів життя І.Франко
досліджував віршову форму давньоукраїнських пам’яток. Протягом цього
часу погляди змінювалися, деколи навіть досить суттєво, прикладом чого
може служити характеристика “Слова о полку Ігоревім”. загалом же вчений
вважав, що давньоукраїнська література творилася на основі ритмічного
принципу тонічної системи віршування, подібно до давньогерманської епіки
і до українського фольклору. Для визначення цього І.Франко вдався до
музичного підходу. (Подібний крок зробив недавно І.Сельвінський стосовно
вивчення форми некласичного вірша, зокрема тактовика.) впливи
візантійської літератури він вбачав спочатку в церковних співах
(гімнографії), а пізніше вони позначилися на написанні давньоукраїнської
поезії “політичним віршем” та акровіршовою формою.

Список використаних джерел

1. Аверинцев С. Византийская литература // История всемирной литературы.
– Т.2. – М.: Наука, 1984. – С.339-360.

Білоус П. „Моління” Данила Заточника з феноменологічного погляду (ХІІ
ст.)// Слово і час. – 2000. – №5. – С.42-48.

Брайчевський М. Походження слов’янської писемності. – К.: КМ Академія,
2002. – 150с.

Бунчук Борис Віршування Івана Франка (останній період творчості) //
Слово і час. – 2000. – №3. – С. 49-59.

Возняк Михайло Історія української літератури. У двох книгах. – Кн.1. –
Львів: Світ, 1992. – 696с.

Волинський П.К. Пільчук І.І. Поліщук Ф.М. Історія української
літератури: Давня література. – К.: Вища школа, 1969. – 432с.

Гаспаров М.Л. Латинская литература// История всемирной литературы. –
Т.2. – М.: Наука, 1984. – С. 499-516.

Гаспаров М.Л. Очерк истории европейского стиха. – М.: Наука, 1989. –
320с.

Каспаров М.Л. Очерк истории русского стиха: Метрика, ритміка, рифма,
строфіка. – М.: Наука, 1984. – 319с.

Грицай М. Давня українська поезія і фольклор (кін. XVI – поч. XVII ст.
)// Радянське літературознавство. – 1969. – №4. – С.31-32.

Грищенко В. „Велесова книга” (Поетичний вимір)// Українська мова і
література в школі. – 2001. – №1. – С.71-73.

Грушевський М.С. Відгомони дружинного епосу // Грушевський М.С. Історія
української літератури. – Т. IV. – К.: Либідь, 1994. – С.12-176.

Грушевський М.С. Оригінальне письменство XI – XII вв.// Грушевський
М.С. Історія української літератури. – Т. 2. – К.: Либідь, 1993. – С.
51-159.

Губерначук Станіслав Як гул століть, як шум віків – рідна мова. – К.:
Бліц-Інформ, 2002. – 234с.

Дражньовський Олександер Скити (гети-готи, анти і словяни, і ми – не
ми) // Визвольний шлях. – 1977. – №7-8. – С.859-875; 1979. – №3. –
С.323-331; 1979. – №9. – С.1067-1072; 1982 – №7. – С.838-848; 1982. –
№8. – С.986-1000; 1982. – №12. – С.1482-1490.

Княжа доба // Енциклопедія українознавства: В двох томах / ред. В.
Кубійовича, З. Кузелі. – Мюнхен – Нью-Йорк, 1949. – С.411-430.

Рання історія України // Енциклопедія українознавства: В двох томах /
ред. В. Кубійовича, З. Кузелі. – Мюнхен – Нью-Йорк, 1949. – С.406-411.

Жирмунський В. Народный героический эпос: Сравнительно исторические
очерки. – М.: Гослитиздат, 1962. – 433с.

Жирмунський В. Теория стиха. – Ленинград: Современный писатель, 1975. –
643 с.

Качуровський І. Метрика: Підручник для студентів філологічного
факультету вищого навчального закладу. – К.: Либідь, 1994. – 120 с.

Качуровський І. Строфіка: Підручник для студентів філологічного
факультету вищого навчального закладу. – К.: Либідь, 1994. – 168 с.

Качуровський І. Фоніка: Підручник для студентів філологічного факультету
вищого навчального закладу. – К.: Либідь, 1994. –272с.

Ковалевський В. Ритмічні засоби українського літературного вірша: Спроба
систематики. – К.: Радянський письменник, 1960. – 235 с.

Коваленков А. Ритм и метрические каноны. Заметки писателя (о поэтике
национального стихосложения) // Вопросы литературы. – 1967. – №10. – С.
171-177.

Колесса Ф.М. Фольклористичні праці. – К.: Наукова думка, 1970. – 412с.

Колосова В. П. Традиції літератури Київської Русі і українська
література XVI – XVIII ст.// Літературна спадщина Київської Русі і
українська література XVI – XVIII ст. – К.: Наукова думка, 1981. – С.
83-101.

Костенко Наталя Реформатор української версифікації // Слово і час. –
2001. – №6. – С. 92-96.

Літературна спадщина Київської Русі і українська література XVI – XVIII
ст. / ред. О.В.Мишанич. – К.: Наукова думка, 1981. – 265.

Літературознавчий словник-довіник / ред. Р.Т.Гром’як, Ю.І.Ковалів та
ін. – К.: ВЦ „Академія”, 1997. – 752с.

Лихачев Д.С. Поэтика древнерусской литературы. – М.: Наука, 1979. –
352с.

ЛихачевД.С. Развитие русской литературы Х – XVII вв. Епохи и стили. –
Ленинград: Наука, 1973. – 254с.

МелетинскийЕ.М. Народно-эпическая література // История всемирной
литературы /ред. Х. Г. Кроглы, А. Д. Михайлов. – Т.2. – М.: Наука, 1984.
– С. 459-486.

МикитасьВ.Л. Проблеми й перспективи вивчення давньої української
літератури // Радянське літературознавство. – 1982 . – №3. – С. 55-63.

НімчукВ.В. Давньоукраїнські написи-пам’ятки літератури ХІ – ХІІІ ст.//
Писемність Київської Русі і становлення української літератури. –
К.,1988. – С. 24-31.

Норманы // Советская историческая энциклопедия / ред. Е.М.Жуков. –
М.:Советская энциклопедия, 1961. – С. 334-348.

Омеляшко Р.А. Літературно-фольклорні взаємозв’язки ХІ – XVIIІ ст. і
розвиток народно-пісенних віршових форм //Писемність Київської Русі і
становлення української літератури. – К.,1988. – С. 40-68.

Павленко Ю. Михайло Брайчевський і його концепція вітчизняної історії
першого тисячоліття нашої ери // Брайчевський М. Походження слов’янської
писемності. Друге видання. – К.: КМ Академія, 2002. – С. 5-16.

Пинчук С. Проблема ритмики „Слова о полку Игореве”// Литературная учеба.
– 1987. – №3. – С.172-182.

Погребенник В. Українська поезія на історичних шляхах (ХІ – ХІХ ст.)//
Визвольний шлях. – 2000. – №10. – С.60-65.

Пріцак О. Походження Русі: стародавні скандинавські джерела (крім
ісландських саг). – Т.1. – К.: Обереги, 1997. – 1073с.

Робинсон А.Н. Литература Древней Руси //История всемирной литературы. –
Т.2. – М.: Наука, 1984. – С.408-438.

Савченко Б. Хореїчні та ямбічні ритми в німецьких першотворах та
українських перекладах // Українськелітературознавство. Республіканський
міжвід. Збірник. – 1974. – С.53-58.

Самарин Р.М.Поэзия скальдов // История всемирной литературы. – Т.2. –
М.: Наука, 1984. – С.486-490.

Сельвинский И. Я буду говорить о стихах. Статьи. Воспоминания. „Студия
стиха”. – М.: Современный писатель, 1973. – 499с.

Сидоренко Г.К. Віршування в українській літературі. – К.: Радянський
письменник, 1962. – 173с.

Сидоренко Г.К. Естетичне значення віршового ритму // Радянське
літературознавство. – 1986. – №1. – С. 38-45.

Сидоренко Г.К. Історичне коріння і тенденції розвитку українського вірша
// Українська мова і література в школі. – 1968. – №6. – С. 6-14.

Сидоренко Г.К. Літературно-критична діяльність І.Франка.
Історико-літературний нарис. – К.: Університет видав, 1956. – 75с.

Сидоренко Г.К. Українське віршування від найдавніших часів до Шевченка.
– К.: Видавництво Київського університету, 1972. – 141с.

Смирницкая О.А. Древнегерманский аллитерационный стих как архаическая
система стихосложения //Вестник Московского университета. Сер.9.
Филология. – 1984. – №3. – С.14-22.

Смирницкая О.А. О поэзии скальдов в „Круге земном” и ее переводе на
руський язик // Снорри Стурлосон Круг земной. – М.:Наука,1980. –
С.597-611.

Сулима М.М. Нерівноскладовий вірш в українській поезії кінця XVI –
поч.XVII ст.// Радянське літературознавство. – 1982. – №10. – С.36-41.

Сулима М.М. Українське віршування кінця XVI – поч.XVII ст. –К.: Наукова
думка,1985. – 147с.

Франко Іван А.Пыпин. История русской литературы // Франко Іван Зібрання
творів у 50-ти томах. – Т.31. – К.: Наукова думка,1981. – С.335-352.

Франко Іван А. Соболевський. Древняя церковнославянская література и ее
значение // Франко Іван Зібрання творів у 50-ти томах. – Т.38. – К.:
Наукова думка,1983. – С.450-454.

Франко Іван Відгуки грецької і латинської літератур в українському
письменстві // Франко Іван Зібрання творів у 50-ти томах. – Т.30. – К.:
Наукова думка,1981. – С.240-253.

Франко Іван Візантійська література // Франко Іван Зібрання творів у
50-ти томах. – Т.29. – К.: Наукова думка,1981. – С.184-194.

Франко Іван В.Н.Перетц. Историко-литературные исследования и материалы
// Франко Іван Зібрання творів у 50-ти томах. – Т.33. – К.: Наукова
думка,1982. – С.89-93.

Франко Іван Вступна часть літопису по обох редакціях // Франко Іван
Зібрання творів у 50-ти томах. – Т.39. – К.: Наукова думка,1983. –
С.324-335.

Франко Іван Г.Барац. О библейско-агадическом элементе в повестях и в
сказаниях начальной русской летописи // Франко Іван Зібрання творів у
50-ти томах. – Т.37. – К.: Наукова думка,1982. – С.402-405.

Франко Іван Двобій Мстислава з Редею. Староруське поетичне оповідання //
Франко Іван Зібрання творів у 50-ти томах. – Т.39. – К.: Наукова
думка,1983. – С.59-61.

Франко Іван Д.В.Щурат. Із студій над Почаївським „Богоглдсником”.
Квестії авторства і часу постання деяких пісень // Франко Іван Зібрання
творів у 50-ти томах. – Т.38. – К.: Наукова думка,1983. – С.444-449.

Франко Іван Кончакова слава. Пригоди з літ 1185-87 // Франко Іван
Зібрання творів у 50-ти томах. – Т.5. – К.: Наукова думка,1976. –
С.323-335.

Франко Іван Літописна основа „Слова о полку Игоре— // Франко Іван
Зібрання творів у 50-ти томах. – Т.39. – К.: Наукова думка,1983. –
С.359-508.

Франко Іван Маленькі знахідки із старослов’янської літератури та історвї
// Франко Іван Зібрання творів у 50-ти томах. – Т.37. – К.: Наукова
думка,1982. – С.550-562.

Франко Іван Мораво-паннонське письменство // Франко Іван Зібрання творів
у 50-ти томах. – Т.40. – К.: Наукова думка,1983. – С.22-42.

Франко Іван М.П. Сперанський. Переводные сборники изречений в
славяно-русской письменності. Исследования и тексты. // Франко Іван
Зібрання творів у 50-ти томах. – Т.37. – К.: Наукова думка,1982. –
С.177-181.

Франко Іван Найдавніші пам’ятки німецької поезії ІХ-ХІ ст. – Львів,1913.
–64с.

Франко Іван Найстарша українська народна пісня // Франко Іван Зібрання
творів у 50-ти томах. – Т.37. – К.: Наукова думка,1982. – С.216-221.

Франко Іван Найстарша церковнослов’янська вірша // Франко Іван Зібрання
творів у 50-ти томах. – Т.39. – К.: Наукова думка,1983. – С.30-35.

Франко Іван Наші коляди // Франко Іван Зібрання творів у 50-ти томах. –
Т.28. – К.: Наукова думка,1980. – С.7-42.

Франко Іван Н.Никольский. Ближайшие задачи изучения древнерусской
книжности // Франко Іван Зібрання творів у 50-ти томах. – Т.34. – К.:
Наукова думка,1981. – С.441-419.

Франко Іван Ор іСирчан. Половецька історична сага: поема // Франко Іван
Зібрання творів у 50-ти томах. – Т.5. – К.: Наукова думка,1976. –
С.310-323.

Франко Іван П.В.Владимиров. древняя русская литература Киевского периода
ХІ-ХІІІ веков // Франко Іван Зібрання творів у 50-ти томах. – Т.35. –
К.: Наукова думка,1982. – С.255-262.

Франко Іван Початки південно руської літератури // Франко Іван Зібрання
творів у 50-ти томах. – Т.40. – К.: Наукова думка,1983. – С.60-81.

Франко Іван [Причини до історії церковнослов’янської літератури] //
Франко Іван Зібрання творів у 50-ти томах. – Т.39. – К.: Наукова
думка,1983. – С.534-614.

Франко Іван Причинки до критики джерел давньоруських памяток // Франко
Іван Зібрання творів у 50-ти томах. – Т.38. – К.: Наукова думка,1983. –
С.355-376.

Франко Іван Роман Заклинський. Пояснення одного темного місця у „Слові
о полку Ігоревім” // Франко Іван Зібрання творів у 50-ти томах. – Т.37.
– К.: Наукова думка,1982. – С.121-124.

Франко Іван Сербські народні думи // Франко Іван Зібрання творів у 50-ти
томах. – Т.26. – К.: Наукова думка,1976. – С.51-59.

Франко Іван Слово о Лазаревім воскресінні. Староруська поема на
апокрифічні теми // Франко Іван Зібрання творів у 50-ти томах. – Т.32. –
К.: Наукова думка,1981. – С.55-112.

Франко Іван Смерть Олега і староісландська сага про фатального коня //
Франко Іван Зібрання творів у 50-ти томах. – Т.39. – К.: Наукова
думка,1983. – С.76-88.

Франко Іван Староболгарське письменство // Франко Іван Зібрання творів у
50-ти томах. – Т.40. – К.: Наукова думка,1983. – С.42-64.

Франко Іван Староруська поезія // Франко Іван Зібрання творів у 50-ти
томах. – Т.40. – К.: Наукова думка,1983. – С.177-202.

Франко Іван Старохристиянська література // Франко Іван Зібрання творів
у 50-ти томах. – Т.29. – К.: Наукова думка,1981. – С.443-447.

Франко Іван Студії над найдавнішим київським літописом // Франко Іван
Зібрання творів у 50-ти томах. – Т.6. – К.: Наукова думка,1976. –
С.7-191.

Франко Іван Ф.Покровський. новий список „Слова Данила Заточника” //
Франко Іван Зібрання творів у 50-ти томах. – Т.35. – К.: Наукова
думка,1982. – С.265.

Франко Іван Ю.Яворський. духовный стих о грешной деве и легенда о
нерожденных детях // Франко Іван Зібрання творів у 50-ти томах. – Т.36.
– К.: Наукова думка,1982. – С.33-39.

Франко Іван Як виникають народні пісні // Франко Іван Зібрання творів у
50-ти томах. – Т.34. – К.: Наукова думка,1982. – С.57-65.

Франко Іван Alekcander Bruckner. Apokryfy sreaniowiczne // Франко Іван
Зібрання творів у 50-ти томах. – Т.33. – К.: Наукова думка,1982. –
С.278-282.

Франко Іван Rudolf Abicht. Das sudrussische // Франко Іван Зібрання
творів у 50-ти томах. – Т.37. – К.: Наукова думка,1982. – С.368-369.

Чижевський Д. Історія української літератури. – К.: Видавничий центр
„Академія”,2003. – 568с.

Шевчук В. Українська література ХІ – ХІІ століть // Шевчук В. Муза
роксоланська: Українська література XVI – XVIII ст. У двох книгах. –
Кн.1. – К.:Либідь,2004. – С.22-32.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020