Реферат
на тему:
Народні пісні у записах Івана Вагилевича
Друже-брате, ті роки за нами,
Як щасливим я був із тобою!
Дні у дружбі злетіли за днями,
Сам я лишився з журбою.
Понад лісом гуляють вітрища,
Сонце згасло, чорніє вже небо,
Б’ють громи — віщуни попелища,
Я в думці лечу до тебе.
Де хвилини ті — щастя блаженне,
Де поділася радість крилата?
Дорогі вони завжди для мене,
Ними ж доля моя не багата.
Друже-брате, прощай! Вже мій човен
Над безоднею в синім просторі.
Чи вітрильник мій вітру вже повен,
Може, ви мені скажете, зорі?!
Вже життя моє хвиля затерла,
Із тобою прощатися жасно;
Вже розлука крило розпростерла…
Згасну я сам передчасно.
РОЗПАЧ
І
Сонце ще хвилину тому
У віночку золотому
Огненний обруч котило
Над горою;
З Татрів чорні,
Як примари,
Вітер горне
І штовхає
Гомінливі хмари.
Шум лунає
Безнастанний,
І темніє видноколо;
Світ в чеканні
Бурі злої.
II
Хмари далі
Гуртуються жаско,
Холодно, чорно,
Сонце гасне.
У сутінках бовваніють
Вогнисті тумани,
Жбурляють відсвіт
На верхи мерехтливі,—
Верхи німіють.
III
Вода сердито
Клекоче і виє, б’ється і свище,
Бризки білої пінії злітають;
Каламутніє
Бистрінь і, як сокіл в польоті,
Злітає все вище,
Вліво і вправо.
Земля і трави,
Дерева рядами
На березі потопають.
IV
Шум ялин і худоби стогін
Несуться наперегони,
Як очманілі, дзвони.
Всюди тривога;
Зі страху майже ніхто не дише.
Птахи опустили крила.
Тільки колишеться
Високо в небі
Стогін, страшний для бога,
Кряче низом,
Чигає;
Підлітає все ближче,
І на ялицю
Біля криниці
Сідає.
V
Вітер виє,
Зблисне ясно —
Знову гасне!
Присмерк чорний
Вкриє млою
Гори, прірви.
Б’є грім — і ніч чорніє,
Землю вкрили хмари сірі,
Вітер віє…
VІ
Біля мене вдарив грім,
Оглух я, не чую,
Паду я,—
Мороз пішов по шкірі,
Німію.
Що сталось зі мною,
Не розумію…
Глухо, і небо
Зімкнулось над мною
На відлюдді, у гробі
Хочу спокою.
Нехай якась сила
Опритомнить від грому.
Та година премила!
Іду додому….
МАДЕЙ
На високій Чорногорі
Буйні вітри віють,
На зеленій полонині
Сірі вовки виють;
Тисяч коней вороненьких
В байраках ірзає,
Тисяч гарних легіників
Коників сідлає.
А ватажко, сивий Мадей,
Зморщив густі брови,
Чорні очі заблищали
Та жаждою крови.
Поверх коней яснобарві
Прапори сіяли,
Байраками і дебрями
Ратища мелькали.
Мрачно, скучно по майдані,
Пітьма ся чорніє,
Огні горять по шалашах,
Легкий вітер віє.
Мадей велів чатувати
Густою дебрею;
Гомін далеко клекоче:
«Вертаймо, Мадею!
З верх Бескиду глухий дубот
Бором ся шибає —
Тьмою-вихром їдуть угри —
Дебр ся улягає».
«Ніт вератться сив Мадею
З соромом додому,
Глухов пущев темнов ночев
Блудити по лому,
З безчесними оченьками
Ясне сонце зріти,
З безчесними губоньками
Богу ся молити!
Кіньми зорю долиноньку,
Засію стрілами —
Переломлю вражі тучі,
Проллю кров ріками!»
Та вже, сива бородонько,
Не тобі ся бити —
Під зеленов муравоньков
В деревищі гнити.
Не тобі вже сиру землю
Тулами стелити,
Не тобі вже вражу кровцю
Ратищем точити.
Трублять роги зубровії,
Сумно коні рзають,
Шумлять тучі срібних стрілок,
Та мечі бряжчають.
А з байраку летить шпарко
Острее ратище —
Заточився під Мадеем
КінБтга колодище…
Люто кликне сивий Мадей,
А дебр заклекоче,—
Вовком вержесь в вражі тучі,
Зубми ааскрегоче.
Куди мелькне ясним мечем —
Кров рікою точить,
Куди ратищем засвище —
Кінь їздця волочить.
І рев лютший, мрак темніший
По сірім майдані…
Дзвонять коні, бряжчать мечі,
Тьм’ють стріли каляні.
А з Мадея дев’ять стрілок
Ссуть кровцю теплую,
З білих грудей три ратища
Влекуться землею.
Сивий Мадей утомився,
І ніженьки мліють,
З слідів кровця виступає,
Груди ся чорніють.
Вже ж за шию ужевками
К мажі прив’язаний,
За рученьки і ніженьки
Вкований в кайдани.
Вилетіла зозуленька,
Сіла на тополі,
Закувала жалібненько:
«Мадей у неволі!»
«Ой зозуле сивенькая,
Не кувай сумненько,
Не задавай серцю туги —
И так мені тяженької
Ноги залізо зриває
І в руки ся в’їло,
Кровцев груди обкипіли,
Тіло почорніло.
Мої други білогруді
В Бескидах дрімають,
А ворони чорні крячуть,
Кровцю попивають!
Моїх вірних легіників
Кості ся біліють,
Сірі вовки стікаються,
Трупи рвуть і виють!
Ой полети, куваючи,
За темненькі звори —
На зеленій левадоньці
Біліються двори.
Не кажи рідному сину,
Що мя уковали,—
Лише мене на весілля
Насилу призвали;
З студеної керниченьки
Медом упоїли,
А під зимну колодоньку
Спати положили».
ЖУЛИН І КАЛИНА
(Казка)
Глухо, тихо доокола,
Все в темку щезає,
Понад Дністром, понад бистрим
Сив туман лягає.
Лиш далеко в густих корчах
Тлють вовчі зірниці,
Лиш далеко очеретом
Сверкають лучниці.
Жулин блуден, самооден
Обманцями ходить,
Через густе хащя дреться,
Болотами бродить.
Ходить, гонить, не тямиться
Облудом пітьмою,
Шум і закрут у голові —
Шибаєсь собою.
І спинився на березі;
Головочку склонив,
І тяженько задумався, —
І сльози не вронив…
Рум’янеє лице зблідло,
І губи зів’яли,
Серце його в горюванні
І душа в пеналі.:
І, кленучи сам собою,
Взявся нарікати:
«Проклятая розлучнице!
Нащо світ в’язати?
Розігнала-сь дрібні діти…
Нащо-сь мя зводила?
Через тебе лишив милу,
Ти мя спечалила!
Був-єм тобі все вірненький,
Згадував гадочки —
Все пропало, минулося,
Заростуть стежочки.
Ти не була мені щира,
К собі принаджала;
Як роздав-єм срібло, злото,
З мене-сь ся сміяла,
У грудь нині розпукою
Печаль ся копає.
Ах, змарнів-єм, почорнів-єм,
Серце ми ся крає!
Чи я ходжу, чи я ляжу —
Життя проклинаю,
Бідне серце зайшло кров’ю,
Сльози проливаю!
Щастя знило, мир розбився.
Лиш мені тужити.
Лучче гнити в сирій землі,
Як під сонцем жити!»
А по Дністру б’ють вовноньки
В крутім береженьку,
Ватра верх вовнь розлилася
Крізь пітьму темненьку.
Сині тумани димляться;
А з ватри хилиться
Гарна діва, круглолиця,—
Єй- свита ряєниться…
Красне личко бліднедькеє,
І очі чорненькі,
Розсипаються густенько
Косоньки жовтенькі.
Клекотять вовноньки бистрі, —
Глухо, тихо б’ються,
Поверх вовнь тумани сині
З ватров зливаються…
Жулин руки звів злегенька,
Лице розтліває;
К гарній приступив Калині,
Стиха промовляє:
«Чо ти туди, блудна, ходиш,
Люба красавице?
Чого глядять чорні очі,
Блідне круглолице?
Чи близький дім, чи далекий,
Дорога бріднява?..
Як гляну на тя — марнію,
Миленька, білява!
Темна нічка, бистра річка,
Студен вихор віє —
Занесу тя додомоньку,
Грудь моя загріє».
Поглядає відьма вкосом,
Кплячись, посміхає,
Очі вуглем ярим тліють..,
К ньому промовляє:
Горе тобі, невдачнику!..
Загинеш марненько!
Запротебе клала-м життям,
Ізісхло серденько,
Дні і ночі сльози лляла-м.
А за вірність мою
Мене-сь забував нещиро,
Лишив сиротою!..
Присягав переді мною,
А другую-сь любив;
Я в сльозах ся розлливала,
Ти з ж : ся голубив.
Лучче було не любити,
Ніж любов зраджати!
Горе тобі, невдячнику,
Марно загибати!
В бистрім Дністрі глухо, тихо,
Пісочок дрібненький,
На дні двір мій з вовнь лрозристих,
Тісний, студененький.
Пісок очі виїдає
В синій колобані; Скучно там є і сумненько,
Тяжке го-тдавання.
Свігличенька без оконець—
Сонце не загріє,
Сама журюся собою,
Вітер не завіє.
Заведу тя, мій миленький,
В тую світличеньку,
Обійму тя поцілую,
Пригорну х серденьку.
Постелю ти ладно, гладко
Пісочок дрібненький,
Покладу ти під головку
Та рінець біленький».
Відьма чорними очима
Крізь серце прошила
Свита рясно провівала,
Вся ватрою тліла.
Під нев земля ся розпала —
І щезла, кленучи…
Поверх поломінь палала
Синя, клєкотючи.
0 L P
|
?
?
J
Z
????
??
P
R
?
U
J
L
Z
\
`
?
¶
a
u
??
??
??
????
??
????
Закрутився буйний вітер
На роздорожищі,
Клубить піску туманами,
І кипить, і свище.
І луч синій ясно сверкне,
Щезне, знов затліє —
Серед вихру забіліє,
Ниє, маячіє…
Глухий гомін доокола,
Хащі ся згинають;
І тріскучий грім ударив —
Граньці-сь розсипають,
Жулинові проканули
Слізоньки дрібненькі,
Стигло серце спечалене
В розпуці лютенькій.
Б’ється в груди білов руков
І клене собою,
І серденько промерзало,
Заплило кервою.
«Ах, Калино, красавице,
Щире-сь мя любила!
Горе ж мені — вже-сь не мояі
Нащо-сь мя лишила?
Куди знила-сь в вир безвісті,
Де твої слідоньки?
Там студено, вельми темно,
Шептять червяченьки.
Ще зажди, на стиг вернися,
Най вічно спрощаю!
Ах, візьми мене з собою,
Най ся не лишаю!..
Та вже ж я тя не прикличу —
За мене не дбаєш;
Та вже ж я тя не приплачу —
О мені не знаєш.
Ніжки твої скоропадні
Вже льодом застигли,
Ручки твої біленькії
Вже углем згоріли,
Очки твої чорненькії
Вже пополовіли,
Губи твої рум’яненькі
Уже посиніли.
Не будеш дрібними слови
К мені промовляти,
Ні білими рученьками
К собі пригортати».
І Жулин замовк… думає.
Дрож го пронимає;
Нич невидить, нич не чує —
Жалем прозябав.
І розпука хапле льодом
Серце закервлене,
В голові ся закрутило,
Оченьками жене.
Розсміявся глухо, дико,
Схйтав головою…
Вергся в синій вир глибокий,
В річку бистренькую.
І вир під ним розступився
До дна, іграючи,
І закипів пак поверха,
Сильно вовнюючи.
Котилися каламутні
Вовні берегами,
І вихор гнав споловіле
Листя туманами.
А далеко черленії
Луни розлялися,
А далеко чорнявії
Хмари котилися.
На розсвіті красить зоря
Та небо яснее,
Котиться з-за хмар золотих
Сонце черленеє.
І вже синій туман щезав
З очеретів-густих,
Буйний вітер проганявся
По остепах пустих.
А по Дністру та два тіла
В вовнях ся крутили —
Разом Жулин і Калина
За руки-сь держили.
Вовні верх них каламутні
Красні сукні дерли,
Виючися баранами,
Білі боки терли.
У Калини врічи часом
Усміх озіркався —
Гарна була, журна була,
Волос розсипався.
У Жулина лице синє
Печаль вкопалася,
Зуби твердо ся затяли
І грудь надулася.
І винесли вода тіла
На рінець дрібненький,
Замулені білон пінов,
Як сніжок, біленькі.
Тут злетіли ворон тузі,
Лобами схигали,
Тіло дзьобали Калини,
Очі виливала.
А Жулииа не -торкнулись,. __
Здалека кружали:
Як над нього надлетіли —
Падали, здихали;
Бо закляла го Калина
Словами твердими:
В ужас світу не тирятись
Віками вічними.
Ворони го приоділй
Чорними крилами,
Вихрове го обкитили
Піску туманами:
Аж верх нього насипали
Могилу круглую,
Що морогом не вростає,—
На пам’ять вічную.
спомин
Коли з-за хмари місяць засвітить серед ночі,
Лине на землю сяйва, як пелюсточок білих,
Тоді снується згадка: у грудях наболілих
Буяють сяй минулі. Свої звертаю очі
На небо; задивлюся, думок шалених повен.
І тінь бліда у душу мою щемливо ллється,
Смутна і. жаліслива в ній музика снується;
Ох, музика весняна, жаття далекий спомин!..
І солодко, І нудно на серці, все проходить —
І почуття, і похіть,, твої пориви й справи,—
Та спогадом у душу вертають, нелукаві;
На жаль, мертвотну тишу кругом лише знаходять.
Ох, марення юначі, кохані, тихі, сонні,
Чом, як було, грайливо вам знов не забриніти?
Чом, як було, промінням знов не палахкотіти?
Натхнення й шалу миті, високі та бездонні,
І співчуття одверте, і сни: несам-овиті.
Самопожертва в дружбі,- любов палка й тривожна;
Ох, вже тепер нічого зарадити не можна,
Вже вас не запалити!..
життя
Чим є життя моє? Воно — як сни жорстокі,
Де холодом уб’є всі почуття високі;
Воно висотує жадання заповітні,
Гризуть, у грудях ниють дні одноманітні;
Застряг у горлі біль і серце їсть іржою,
Болить сльоза в очах, роз’ятрених журбою.
Вже думка обезкрилена вогнем не бризнеї
Запоною сльота глуха над нею висне,—
Однак було, що згадки вирували з шалом,
Тепер мене отруйна пам’ять коле жалом.
О, інший сон життя мого веснянокрилий
Дерзання і пориви у розповні сили…
Тепло чуттів ласкавих серце колисало,
Воно пісень жалібних, пестощів бажало,
І марило. Торкався ока ясний промінь,
Освітлював тоді лице захоплень пломінь,
Фантазій шати одягаючи прозорі,
І марились тоді в душі крилаті зорі.
Було так любо й солодко в часи ті давні,
ТУГА
Ох, чом, моя ти душе, терзаєшся знебула?
Чом серце німо глухне серед нудьги-маруди?
Обтряс калину вітер — жовтіє листя всюди;
У суєті і гульках весна життя минула.
Колись було, як сокіл, кружляв і я високо,
Крило торкало хмари, буяло у блакиті,
Блищали в мене очі, мов сяєвом налиті.
Тепер зів’яли крила, на жаль, і сліпне око,
Не бачить сонця в пітьмі, байдужістю сповите;
Вже не кружляє сокіл… Коли ж в душі, буває,
Проснуться сни минулі — враз холод їх вбиває:
Так тоскно й терпко в серці, що кригою покрите.
О, мерзни, бідне серце, покіль не пронесешся!
Сумуй, самотня душе,— деінде знов займешся!
СТАНСИ ДО М. 3.
І
Ти, чорна пташко-кавко, не щебечи так зрання.
За соколом самотнім ген не лети крізь гори!
В моїх очах, чи бачиш,— мого життя згасання;
Лиш пристрасть ще спалаху’є, як пломені багрові
І ти у них шукаєш і приязні, й любові!
Ні! Вже остигло серце: як ті далекі зорі
Напровесні життя мого — у ті часи чудові,
Любов, життя весняна рань — гризоти безтолкові
II
Ти ангел, добрий, тихий, в рожевому цвітінні
Життя світанку — у душі струмисто
Вирують сонні мрева в дивних барв промінні
На крилах марення — цнотливо й чисто.
В твоєму серці грають скрипки життя врочисто
Чудову пісню — влад, незаймано-дівичу;
І почування сяє, таке грайливе й чуле,
Без похоті земної, нічим ще не знебуле.
Та ба! Мою вже душу окутали імлисто
Терпкі, самотні згадки про щось давно минуле.
І вимотала пристрасть моє гаряче серце,
Іржа його роз’їла отрутою гризоти. Воно осиротіло!..
Усе немов допіру Наснилось, але серце уже згубило віру.
Дивись, який-то спокій на мертвому обличчі!
0 ні, хіба то спокій? Всередині — мов пекло.
Насупилися брови, чоло зорали зморшки,
Ти бачиш, як зів’яв я? Звів мої брови смуток,
А на чолі життя-бо зорало зморшки встекло,
Відбився на обличчі лихої долі скуток.
ІІІ
Перед своїм від’їздом прощався я з тобою:
Ті тихі твої позирки тонули наостанку
На дно душі моєї. І, змішані з мольбою,
У путь не відпускали мене від себе, начеб
Благали не баритись, враз пойняті дитячим
І острахом, і смутком у голубім серпанку.
«.О, бережись, вродливице! З надії га печалі
Кохання розів’ється… Але воно зрадливе!
За ним у парі ходять і забуття, й жалі.
Та забуття в душі морозом віє,
А жаль у серці розливає гіркість,—
Прокляттями розпачливими зріє.
Мій ангеле, стривай! Бо смерть таїться в них
Для серця і душі…… Найкращі сподівання
Уб’ють тривоги, мук лишивши много!»
О, краще так, як ти жила до того,—
Сумуй, радій собі без нарікання
І без зітхань у сльозах потайних.
IV
Якби-то та моєю була та чорна галка!
Думками шаленію весь час у тих надіях;
Вона перед очима, і сню лише про неї:
Незрівняно зваблива — мов хто пристріт навіяв…
Я не прошу, мій ангеле, ні крихти спочування,
Взаємності твоєї, ні приязні кохання;
Я проклятий стражденник із серцем метушливим,
З бентежною душею. Одне моє благання:
Коли щаслива будеш з новим своїм коханком,
Згадай, бува, скитальця і путь його бродячу;
Рука судьби холодна закине в вир глибокий —
То твій єдиний спомин душі поверне спокій.
Якщо в душі нещасній заб’ється бідне серце,
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
