.

Евтаназія — убивство чи милосердя? (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
730 9081
Скачать документ

Реферат на тему:

Евтаназія — убивство чи милосердя?

Відомо, що люди бояться смерті. Іноді панічно. Розуміючи її
неминучість, не можна не погодитися з давнім філософом Сенекою, який
сказав: «Смерть має бути всьому, вона закон, а не кара». Хоч які
жорстокі ці слова, вони глибоко правдиві.

За всіх труднощів і недоліків сучасної медичної допомоги, люди хочуть
бачити в лікареві насамперед милосердного благодійника, цілителя
тілесних недуг та утішителя в стражданнях. І якщо завдяки спільним
зусиллям лікаря й пацієнта смерть відсувається чи взагалі замінюється
одужанням, поверненням до життя, тоді подяку хворого лікареві, вилиту в
слові і в погляді, можна порівняти лише з молитвою до святині.

Знадобилося накопичення величезного запасу даних у найрізноманітніших
галузях науки, щоб з’явилася нова галузь знання — реаніматологія — наука
про закономірності помирання й оживлення організму. Реаніматологія
навчилася повертати до життя тих, хто «переступив поріг». Це величезна
перемога медицини, яка змінила наші уявлення про смерть. Кожен успіх
реаніматології наближає медицину до її кінцевої мети, що була висловлена
ще давньогрецькими лікарями в їхньому знаменитому девізі «Зціли!» У
цьому заклику закладено глибокий філософський зміст, який визначає роль
медицини в суспільстві, що, в силу своєї гуманності, не може виправдати
насильницьке передчасне припинення життя.

Та все ж успішне лікування й одужання не виключають в особливо тяжких і
безнадійних випадках звернення хворого до лікаря з проханням, яке
виражається маловідомим, але дуже сумним словом «евтаназія», що грецькою
означає «легка смерть». Евтаназія — це право людини на смерть, на
вбивство в ім’я співчуття. Існує, виявляється, й таке право. І в цьому
одна з особливостей діалектики життя.

Останніми роками у світі загострилася увага до проблеми евтаназії.
Природно, ця увага не випадкова. Вона викликана насамперед високою
захворюваністю на тяжкі хронічні недуги, невиліковністю бага-тьох із них
і пригніченим морально-психічним та фізичним станом цієї категорії
хворих. Їм нестерпно важко жити в пос-тійних стражданнях, і вони просять
смерті. Тому постає запитання: що повинні робити лікарі з людьми,
приреченими на муки?

Ідея евтаназії знайшла, природно, не тільки прибічників, а й
противників. Багато противників евтаназії в нас і за кордоном вважають,
що питання евтаназії дуже складне й однозначної відповіді на нього
немає. З цим не можна не погодитися. Але не можна погодитися і з тим, що
відповідь має бути лише негативною. Де ж логіка?

Попри різні погляди на цю проблему в багатьох країнах світу, у нас
превалює одна точка зору: ніякої евтаназії, медицина існує лише для
допомоги хворим і запобігання хворобам, а не для умертвіння людей. Проте
таким однозначним підходом до цієї проблеми її не розв’язати. Очевидно,
рішення має бути альтернативним, заснованим на врахуванні бага-тьох
чинників соціально-психологічного, медичного, юридичного характеру в
кожному конкретному випадку.

Років десять-п’ятнадцять тому в багатьох країнах обговорювалося питання,
чи закріплювати за людиною це право юридично й чи буде етичним для
медичних працівників допомогти невиліковно хворому і стражденному
відійти у світ інший. Але дійти єдиного знаменника лікарям не вдалося.

Створення останніми роками так званих хоспісів, медико-соціальних
установ для безнадійних хворих, певною мірою розв’язує цю проблему. У
хоспісах окремі контингенти тяжко хворих під наглядом медичних і
соціальних працівників доживають до своєї смерті, але, по-перше, таких
хоспісів у нас ще дуже й дуже мало, і, по-друге, далеко не всі
контингенти хворих, які просять евтаназії, можуть доживати в хоспісах. З
одного боку, чому не допомогти людині, котра мучиться від нестерпного
болю, тим більше що вона сама цього просить. А з другого — як тобі,
лікарю, забрати в людини те, що не тобою дано? Що не кажи, а це
вбивство.

Чи можливе навіть саме припущення такого вчинку? А де ж милосердя,
співчуття? А найгуманніші заповіти Гіппократа й інших видатних лікарів
давнини про несумісність лікарського обов’язку з учинками, спрямованими
на шкоду хворому? Анітрохи не применшуючи значення цих принципів,
доводиться визнати, що проблема евтаназії існує і з нею не можна не
рахуватися. Понад те, варто додати, що в деяких країнах право на
добровільну смерть усе ж хворий має, і відомо чимало випадків, коли ним
скористалися.

Нагадаємо, що проблема евтаназії сягає своїм корінням часів античної
Греції й Риму. Підвищений інтерес до неї в сучасних умовах обумовлено
насамперед тим, що, попри значний прогрес медицини, смертність від низки
тяжких захворювань залишається ще високою. Тому лікарі нерідко стоять
перед необхідністю прийняття непростих рішень, пов’язаних насамперед із
безперспективністю подальшого лікування. У минулому, під час воєн, коли
медична допомога на фронті була обмеженою чи малоефективною, «куля
друга» залишалася єдиним способом покласти край нестерпним мукам.

Противники евтаназії посилаються, як правило, на одні й ті самі
аргументи, відповідно до яких, евтаназія — антигуманний засіб. І як
підкріплення свого твердження наводять окремі приклади, коли з
безнадійного стану хворий виходив здоровим. Звісно, буває й таке, але з
цього робляться далекосяжні висновки, на підставі яких повністю
відкидається евтаназія.

Найчастіше автори, в тому числі відомі вчені й лікарі, наводять
приклади, коли на операційному столі чи в реанімації вдавалося врятувати
життя хворому, вивести його зі стану клінічної смерті. Так, справді,
такі щасливі випадки бувають. Вони свідчать про те, що за життя хворого
треба боротися за будь-яких обставин. Але одна річ — гостре виникнення
критичного стану, а інша — тяжкі, невиліковні хвороби, перебіг яких
болісний і не залишає хворому жодної надії. Не варто також переоцінювати
можливі в рамках евтаназії зловживання, на які дуже часто посилаються
противники евтаназії.

Нині можливість вдаватися до евтаназії обговорюється в 12 країнах. У
Нідерландах евтаназію дозволено, вона трактується як «навмисне
позбавлення життя пацієнта на його прохання, проведене лікарем». Всі
інші види позбавлення життя хворого без прохання хворого не підпадають
під критерії евтаназії. Нідерландські дослідники стверджують, що
евтаназію широко підтримує суспільна думка країни (70% схвалення), а
також більшість лікарів і юристів. Однак нідерландську практику гостро
критикують поза країною, головним чином на релігійному та ідеологічному
грунті.

За останні 12 років інтерес до евтаназії зріс, попри те, що за цей
період медицина досягла значних успіхів у лікуванні болю. Це свідчить,
що на рівень зацікавлення евтаназією більшою мірою впливають со-ціальні,
політичні й релігійні чинники, аніж стан технології та медицини. На
перший погляд, такий підхід до причин евтаназії здається дивним, хоча
відомо, що випадки добровільної смерті з психічних і побутових причин не
є винятком. Але ми будемо говорити про евтаназію в суто медичному плані,
бо саме ці причини найбільше превалюють у ній.

???????¤?¤?$???????c?асових захворювань — рак, щоб переконатися у
сказаному. А якщо до цього додати серцево-судинні захворювання, то вони
в сумі становитимуть понад 2/3 усіх смертей на земній кулі. Але річ не
тільки в поширенні й смертності від цих захворювань. Річ у їхній
підступності. Всім добре відоме страшне слово «рак». Якщо він запущений,
стан хворого майже безнадійний. Причому стан хворого дуже швидко
погіршується не тільки у фізичному, а й у психологічному сенсі. Коли
хворий переконується, що він справді невиліковно хворий, і перебуває в
постійному страху перед трагічним фіналом, він нерідко замислюється про
необхідність припинити життя не як про акт насильницької смерті, а як
порятунок від мук. Таким чином, через століття, попри зміну рівня
медицини та її технологій, аргументи за і проти евтаназії залишаються
незмінними.

У США, у штаті Орегон, відповідно до закону «Смерть і гідність»,
прийнятого 1997 р., будь-яка доросла людина, котра перебуває при ясному
розумі і має висновок декількох лікарів про те, що не проживе більше
місяця, може звернутися в медичну установу з проханням надати їй
препарат, який дозволяє «припинити муки й піти з життя гуманним і гідним
чином». Лікар, котрий виписав такий препарат, не проводить його
введення. Прийняти «ліки» пацієнт має сам. Однак це не означає, що в США
евтаназія дозволена. У більшості штатів цієї країни закони передбачають
серйозну карну відповідальність тих, хто допомагає іншому вчинити
самогубство.

Опоненти евтаназії переконані, що людське життя священне і його кінець,
навіть на прохання пацієнта, ніколи не можна буде схвалити. Відповідно
до цього, деякі автори підкреслюють, що лікар мусить приставати на
прохання пацієнта лише в тому випадку, якщо він упевнений, що пацієнт
нестерпно страждає, або якщо якість життя пацієнта дуже низька.

Закордонні автори звертають увагу на те, що переважна більшість
пацієнтів зі смертельними захворюваннями (насамперед на рак), котрі
бажають піти з життя, перебувають у стані депресії, нав’язливої ідеї
самогубства. Тому важливо розуміти, що ідея суїциду не те ж саме, що
прохання пацієнтом евтаназії.

Однак автори, пишучи про евтаназію, нерідко зводять її до суїцидів. Це
геть неправильно. Коли Гіппократ говорив, що не дасть пацієнтові засобу,
який може зашкодити його здоров’ю, він не мав на увазі причини, які
сьогодні призводять до евтаназії. Тому варто відрізняти спонукальні
причини суїцидів від евтаназії. Кількість суїцидів у світі з року в рік
зростає, й дуже сумно, що число молодих самогубців з причин, не
пов’язаних із хворобами, дуже високе.

Численними дослідженнями встановлено, що немає нікого, хто вважав би, що
евтаназія може бути проведена без прохання самого пацієнта або ж його
сім’ї. Половина населення Нідерландів, наприклад, схиляється до думки,
що остаточне рішення в питанні про добровільну смерть пацієнта перебуває
в руках лікаря. Лише 14% жителів країни вважають, що юридичне рішення
уряду має відігравати найважливішу роль у прийнятті таких рішень.

Часто в літературі висловлюється припущення, що недостатньо адекватне
лікування в Нідерландах може бути причиною для прохання евтаназії. З цим
важко погодитися, але, що, безперечно, правильно, страждання пацієнта,
який помирає, виходять далеко за рамки фізичного болю. Інші чинники,
такі як втрата мобільності, активності, в поєднанні зі зростанням
відчуття безнадійності й залежності від оточення, можуть викликати
тяжкий стрес. Ще одним компонентом страждань є втрата відчуття власної
гідності. Попри те, що це дуже суб’єктивний компонент, пацієнт вважає
його надзвичайно важливим. Наведемо кілька цифр на підтвердження цієї
тези з досліджень, проведених у Нідерландах.

1990 року пацієнти просили евтаназії з таких причин: втрата відчуття
власної гідності — 57% випадків, біль — 46%, недостойне помирання — 46%,
залежність від оточення — 33%, втома від життя — 23%. Лише в 10 із 187
випадків біль було наведено єдиною причиною. Ці результати перегукуються
з даними інших досліджень, також проведених у Нідерландах, відповідно до
яких, біль був найважливішою причиною лише в 5% випадків. Виявилося, що
пацієнти, які звикли терпіти біль, меншою мірою прагнуть евтаназії, ніж
пацієнти, які страждають від депресії. На прикладі Нідерландів очевидно,
що головними причинами прохань евтаназії є втрата відчуття власної
гідності й недостойний людини процес вмирання, що його пацієнт вважає
абсолютно неприйнятним.

З роками було розроблено методи евтаназії, що полягають у пероральному
або внутріш- ньовенному введенні евтанатиків (медикаментів, які
викликають смерть).

1995 року папа Іоанн-Павло ІІ виступив у Ватикані з одним із
найсильніших засуджень аборту й евтаназії, сказавши, що їх легалізація
тотожна легалізації злочинів, які руйнують суспільство. «Політики й
закони, опозиційно налаштовані стосовно життя, ведуть суспільство до
виродження не лише морального, а й демографічного та економічного», —
сказав він. І хоча 75% італійців вважають себе католиками, аборт
легалізовано в цій країні 1978 року й підтримано знову на референдумі
1981 року.

На завершення цієї сумної теми слід було б сказати, що евтаназія має
проводитися суто добровільно, під ретельним медичним, а то й юридичним
контролем. Але водночас варто підкреслити, що цей вимушений захід, якщо
вже вирішено до нього вдатися, має застосовуватися у виключних випадках.
І завдання лікарів, перш ніж прийняти рішення про евтаназію, полягає в
тому, щоб докласти максимум зусиль, аби переконати пацієнта відмовитися
від цього трагічного кроку. Однак у деяких країнах, зокрема у США, вже
з’являються лікарі, котрі спеціалізуються на евтаназії. Як приклад можна
назвати добре відомого у США доктора Джека Кеворкяна. Це далеко не
молодий лікар, за яким уже закріпилося прізвисько «Доктор Смерть».
Нещодавно його засуджено судом одного з американських штатів за
проведення евтаназії в цьому штаті, де вона поки що заборонена. І це
попри те, що в сусідньому штаті — дозволена й легалізована.

Ми добре пам’ятаємо, як ще не так давно, у період швидкого розвитку
реанімації з використанням нової, досконалішої апаратури, у найтяжких
випадках, коли хворий був на межі смерті, і найважливіші
життєзабезпечуючі органи вже не діяли, такого хворого підключали до
апаратури вентиляції легень і підтримання ознак життя. Бажання врятувати
життя було таким великим, що ці підключення, які особливо часто
проводились на Заході, тривали іноді по кілька місяців, а то й довше.
Сьогодні медична технологія дає можливість «продовжити» життя безнадійно
хворих, що нерідко на Заході викликає протести й страх родичів пацієнтів
перед «машинним існуванням».

Та, на жаль, результати їх найчастіше були негативними. У більшості
випадків такі хворі перебували вже за межею життя. Навіть родичі іноді
просили відключити апаратуру, щоб поховати своїх близьких. Такі
милосердні вчинки лікарів зовсім не суперечать евтаназії. Боротьба за
життя людини завжди була і буде найважливішим та найгуманішим принципом
медицини, але якщо стосовно якогось конкретного хворого йдеться про
евтаназію, тоді повинно бути цілком ясно, що в цьому випадку всі
можливості медицини вичерпано. Хворому залишається лише сподіватися, що
в останньому проханні йому не відмовлять.

ЛІТЕРАТУРА

Фуко М. Рождение клиники. – М., 1998.

Вековшинина С.В., Кулиниченко В.Л. Биоэтика. Начала и основания. – К.,
2002.

Гиппократ. Этика и общая медицина. – СПб., 2001.

Бобров О.Е., Сластенко Е.Ф. Проблема жизни и смерти. Эвтаназия: убийство
или милосердие? // Новости медицины и фармации. – 2004. – № 19–20 (159 –
160).

Матеріали

III-го Архиєпархіального Собору

Львівської Архиєпархії

Української Греко-Католицької Церкви

“Ісус Христос – джерело відродження українського народу”

Львів-Рудно

Львівська Архиєпархіальна Семінарія Святого Духа

PAGE

PAGE 9

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020