.

Імунопатологія. Імунодіагностика. Імунотерапія (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
474 8208
Скачать документ

Реферат

на тему:

Імунопатологія. Імунодіагностика. Імунотерапія

Імунопатологія – відділ імунології, який вивчає ураження імунної
системи при різноманітних захворюваннях. Відсутність однієї з декількох
субпопуляцій клітин імунної системи проявляється як вроджене
імунодифіцитне захворювання. При деяких захворюваннях первинні прояви
патогенеза пов’язані з імунною системою, хоча виражені прояви
спостерігаються в інших системах (наприклад при ревматоїдному артриті).

Захворювання імунної системи поділяють на: імунодефіцитні – які
зумовлені відсутністю кліткової субпопуляції або молекулярним дефектом,
аутоімунні захворювання – характеризуються імунною відповіддю на ліки
власного організму; наприклад енергія, яка розвивається внаслідок
підвищеної імунної відповіді на чужорідні білки, імунопроліферативні
захворювання лімфоцитів (наприклад плазманетома гемолітична хвороба
новонароджених зумовлена резус конфліктом організмів матері і плода.

Виявлено близько 30 вроджених і набутих імунодефіцит них захворювань при
яких повністю або майже відсутні одне із ланцюгів імунної системи.
Найбільший практичний і теоретичний інтерес представляють імунодефіцитні
захворювання характеризуючи ембріональними дисплазіями (пораження
Т-клітин ланцюга імунної системи) і порушеннями гуморальної і імунної
відповіді.

Існує ряд імунодифіцитних захворювань пов’язаних з впродженими анамалями
(синдром Ді-Джорджа, Луї-Бар, екшодермальна кісткова експлозія, Чедіака
– Хаасі та ін.)

ІМУНОТЕРАПІЯ

Імунотерапія в лікуванні онкологічних захворювань – досить новий
напрямок у світовій онкології. Однак він вже встиг зарекомендувати себе
як прогресивний. Сьогодні цей метод активно досліджується і апробується
українськими онкологами. Про це розмова з завідувачем лабораторії
клінічної імунолог її, заступником директора з наукової роботи Інституту
онкології АМН України доктором медичних наук, професором, заслуженим
діячем науки, лауреатом Державної премії Юрієм Гриневичем .

– Юрію Якимовичу, який зв’язок між станом імунітету і виникненням
онкопатологій?

– Сьогодні уже не виникає заперечень щодо того, що виникненню пухлини
передує і сприяє ослаблення нагляду з боку імунної систем и за
антигенною сталістю внутрішнього середовища організм у. А в процесі
пухлинного росту нерідко розвиваються механізми, які зумовлюють
“вислизання” пухлинних клітин з-під такого нагляду. Невпинне підвищення
частоти захворювання на злоякісні новоутворення спричинене, з одного
боку, підвищенням вмісту канцерогенних і коканцерогенних чинників у
навколишньому середовищі, з другого боку-зниженням
імунологічно-обумовленої опірності у населення до дії цих чинників. Така
ситуація спостерігається практично у всіх розвинутих країнах і досить
яскраво виражена в Україні, особливо після аварії на ЧАЕС.

– У чому полягає недолік традиційної тактики лікування онкозахворювань?

– Очевидно, що підвищити рівень виживаності хворих зі злоякісними
новоутвореннями шляхом застосування тільки основних методів лікування
(операція, хіміо-, променева терапія) практично нереально. Це насамперед
обумовлено, з одного боку, несвоєчасною діагностикою захворювання, а з
другого – традиційною тактикою лікування, яка себе вичерпала.

Адже основні методи лікування спрямовані лише на елімінацію з організму
пухлини, однак варто пам’ятати, що жоден з основних методів лікування не
здатний елімінувати з організму всі пухлинні клітини. Зберігаються й
особливості життєдіяльності організму, що сприяли виникненню пухлини та
її росту, тому хворі, як правило, гинуть від рецидивів і роз витку
метастазів. Показник п’ятирічної виживаності хворих на рак шлунка-13%,
рак легенів -8,7%, рак стравоходу-5%, рак товстої кишки-23-26%, рак
молочної залози -49%, рак шийки матки – 51 %, рак тіла матки -62%, рак
щитоподібної залози -70%.

Кількість померлих від злоякісних новоутворень в 2001 році становила
89893 осіб, або 191 на 100 тисяч населення.

– Які шляхи підвищення ефективності лікування?

– Значного підвищення результативності основних методів лікування хворих
зі злоякісними новоутвореннями, на мій погляд, можна досягти, впливаючи
на усунення чи нейтралізацію причин виникнення самої пухлини або на
підвищення проти пухлинної резистентності організму, спрямованої на
нейтралізацію пухлинних клітин, що залишилися після проведення основного
лікування. Такі заходи варто проводити принаймні протягом перших трьох
років після елімінації пухлинної маси за допомогою основних методів
лікування. Адже сам є в цей період найчастіше виникають рецидиви та
метастази.

Оптимальний клінічний ефект, який оцінюється насамперед за тривалістю
без рецидивного періоду і виживаності хворих, може бути досягнутий лише
у раз і сполучення радикалізму протипухлинного лікування й ефективної
дії захисних сил організм у. Зважаючи на це, сьогодні значно зріс
інтерес лікарів-онкологів до препаратів, здатних впливати на імунну
систему хворого. Сьогодні фармацевтичний ринок пропонує велику кількість
лікарських засобів, харчових добавок і просто харчових продуктів, які
впливають на імунну систему, а отже, і на протипухлинну резистентність
організму.

Практичному лікарю часто важко розібратися у величезному потоці
інформації і вибрати потрібний засіб, тим більше, що нині відбувається
велика плутанина у визначеннях – що таке імунокоректор, імуномодулятор,
імуностимулятор? Це необхідно враховувати, оскільки застосування
препарату не за призначенням, без кваліфікованого урахування показань і
протипоказань може призвести не стільки до підвищення протипухлинної
резистентності організму хворого, скільки до активацій роз множення
пухлинних клітин, що залишилися після проведення основних методів
лікування, зокрема внаслідок їхнього “вислизання” від ефекторних клітин
імунної системи.

– Які можливості імунотерапії в лікуванні онкопатології?

– Призначення препаратів хімічної чи біологічної природи, що мають
імунотропну активність, під час проведення основних методів традиційного
лікування хворих зі злоякісними новоутвореннями з порушеною імунною
системою, а також у період ремісії з метою профілактики рецидивів та
метастазів – це і є імунотерапія.

Імунотерапія, незважаючи на безліч труднощів і нерозв’язаних питань, має
низку переваг перед хіміо- і променевою терапією. Цей вид лікування діє
на клітини новоутворень опосередковано через активацію імунної системи в
цілому і безпосередньо – через активацію функцій її клітин-кілерів, не
ушкоджуючи нормальні клітини організму. Ефект від застосування
імунотерапевтичних засобів не залежить від фази поділу пухлинної клітини
і не підпорядковується лінійній залежності, як це відбувається,
наприклад, у разі проведення променевої терапії. Разом з тим, можливості
імунотерапії обмежені Нормально функціонуюча імунна систем а здатна роз
пізнати і зруйнувати 105 -106 ініційованих (ті, що мають генетичні
порушеннями вже малігнізованих клітин. Перевищення цього порога в
організмі пухлиноносія небезпечне розвитком імунологічної толерантності
з прогресивним ростом новоутворення. Ось чому імунотерапія може бути
ефективною лише після видалення з організму основної маси пухлинних
клітин, але за умови збереження імунокомпетентності хворого настільки,
щоб одержати відповідь цієї системи на імунотерапію.

– Що є показанням до застосування імунотерапії?

– Існують такі види імунотерапії: специфічна – ініціює розвиток
специфічних протипухлинних імунних реакцій (так звані протипухлинні
вакцини) і не специфічна – відновлює порушені кількісні і функціональні
показники імунної системи і підвищує внаслідок цього протипухлинну
резистентність організму в цілому.

Основним показанням до проведення неспецифічної активної імунотерапії
хворим з і злоякісним и новоутвореннями є розвиток у них імунодефіциту,
що може або передувати виникненню злоякісного новоутворення (спонтанні
чи набуті форми імунодефіциту), або розвиватися внаслідок самого
пухлинного процесу чи під впливом проведення основних методів лікування
(індукована форма). Ці порушення імунної системи є зазвичай вторинним
імунодефіцитом. У кожном у конкретном у випадку може спостерігатися
імунодефіцит однієї зі згаданих форм чи сполучення останніх.

Індуковані форми вторинного імунодефіциту виникають внаслідок
конкретного впливу, здатного спричинити його прояв (променевої чи
цитостатичної терапії, застосування кортикостероїдів у великих дозах,
хірургічного втручання), чи розвиваються вторинно стосовно основного
захворювання. Спонтанні форми вторинного імунодефіциту характеризуються,
на відміну від набутих форм (наприклад СНІДу), відсутністю явної
причини, що зумовила порушення в імунній системі. Клінічно спонтанний
вторинний імунодефіцит проявляється хронічними, часто рецидивуючими, з
торпідним перебігом, інфекційно-запальним и процесам и в окремих органах
і тканинах. При цьому запальні процеси можуть бути спричинені
умовно-патогенним и мікроорганізмами. Процеси, що мають млявий перебіг і
важко піддаються лікуванню, з високою ймовірністю свідчать про наявність
вторинного імунодефіциту.

Розвиток вторинного імунодефіциту у хворих з онкопатологією проявляється
не тільки (а іноді і не стільки)зрушенням и кількісних і функціональних
показників, що характеризують стан імунної системи, а й часто
інфекційно-запальними процесами з усіма зазначеними ознаками. У раз і
хронічного інфекційно-запального процесу хворим необхідно призначати
неспецифічну активну імунотерапію, навіть у тих випадках, коли за даними
імунодіагностичних досліджень не вдається виявити значні відхилення в
імунологічних показниках.

Який механізм впливу імунопрепаратів?

– Традиційно речовини, що впливають на імунну систем у, поділяються на
три великі групи: імуностимулятори, імунодепресанти, імуномодулятори.
Імуностимулятори – засоби, що переважно підсилюють імунну відповідь. До
них належать лікарські препарати, харчові добавки, ад’юванти й інші
агенти біологічної, фізичної чи хімічної природи, що стимулюють функції
клітин імунної системи й імунні процеси в організмі. Імунодепресанти –
засоби, що пригноблюють імунну відповідь.

До них належать лікарські препарати, а також інші агенти фізичної,
біологічної чи хімічної природи, зокрема глюкокортикоїдні гормони,
радіаційне опромінення, протипухлинні цитостатики тощо. Імуномодулятори
– це лікарські засоби, які мають імунотропну активність і у
терапевтичних дозах нормалізують функції імунної системи. Щоб визначити
належність того чи того лікарського препарату до групи імуномодуляторів,
необхідно довести його здатність змінювати імунну реактивність залежно
від її вихідного стану: підвищувати занижені чи знижувати підвищені
(тобто патологічно змінені) показники імунітету.

Як правило, клітинами-мішенями для препаратів мікробного чи грибкового
походження (пірогенал, рибомуніл, пентоксил, лейкоген, бронхомунал,
продигіозан, з імозан, бластен) служать переважно фагоцити: нейтрофільні
гранулоцити і макрофаги. Характерною рисою для препаратів цієї групи є
активація насамперед чинників природної резистентності – клітин системи
мононуклеарних фагоцитів, нейтрофільних гранулоцитів і НК-клітин, що
сприяє підвищенню їх функціональної активності у раз і знижених вихідних
показників. Активація макрофагів приз водить до посилення синтезу
практично всіх цитокінів, які виробляються цими клітинами, наслідком
чого є підвищення функціональної активності чинників як клітинного, так
і гуморального імунітету, пропердинової системи і системи комплементу, а
також зміна імунорегуляторних зв’язків. Під впливом цих препаратів може
підвищуватися і протипухлинна резистентність організму.

Головною клітиною-мішенню для препаратів тимічного походження (вилозен,
тактивін, тималін) є Т-лімфоцити. Синтетичним аналогом цих препаратів є
тимоген, левам ізол. Тимічні препарати впливають на проліферацію і
диференціацію Т-клітин шляхом посилення продукції ІЛ-2 і його рецепції
чутливими клітинами. Крім того, вони мають властивість індукувати
вироблення в організм і речовин з тимозиноподібною активністю, синтез ф
актора некрозу пухлини (ФНП) і інтерферонів.

Подібні властивості мають препарати, що містять комплекси біологічно
активних речовин, отриманих з різних органів і тканин (зокрема й
ембріональних) великої рогатої худоби, синтетичні індуктори інтерферону
(аміксин, протефлазид, циклоферон), деякі гормони. Так, тироксин,
пролактин, окситоцин, соматотропний гормон викликають “омолодження”
центрального органа імунної системи тимуса і, як наслідок, посилення
вироблення його гормонів, а введення окситоцину якоюсь мірою може
заміняти Ш-2 у культурі клітин селезінки мишей стосовно синтезу
V-інтерферону. Цей гормон має лімфокіноподібну дію й інгібує синтез
простагландинів (ГТГЕ2).

Під впливом імуномодуляторів у тому чи тому ступені змінюється
функціональна активність всієї імунної системи в цілому. Імуномодулятор
може вибірково діяти на відповідну ланку імунітету, але кінцевий ефект
його впливу на імунну систему завжди буде багатогранним. Це пояснюється
тим, що головним и регуляторам и імунітету з наступним впливом на імунну
систем у як специфічних, так і неспецифічних стимулів (у тому числі
протипухлинних) є цитокіни, що мають різноманітний вплив на цю систему.

Такі особливості функціонування імунної системи практично унеможливлюють
створення імуномодуляторів з абсолютно селективною дією. Будь-який
імуномодулятор, що впливає переважно на фагоцитоз, гуморальний чи
клітинний імунітет, у тому чи тому ступені буде діяти і на всі інші
компоненти імунної системи, зокрема і на формуючі протипухлинні імунні
реакції. Це зумовлено загальним принципом функціонування імунної
системи: будь-який антиген, селективно взаємодіючи зі своїм клоном
клітин і спричинюючи розвиток специфічної імунної відповіді, завжди
значуще впливає на імунну систему в цілому.

– Які з імунотропних препаратів найдоцільніше застосовувати під час
лікування хворих зі злоякісними новоутвореннями, коли і як їх
застосовувати?

– Ми вважаємо, що можливості і мету проведення імунотерапії хворим з
онкопатологією варто розглядати з урахуванням конкретного періоду
їхнього лікування. Передопераційну чи неоад’ювантну імунотерапію можна
призначати не стільки для підвищення протипухлинної резистентності
організму, скільки з метою поліпшення кровотворення, подолання
імунодефіциту, що спричинює виникнення інфекцій з млявим перебігом, які
важко піддаються антибіотико терапії. Для активації імунітету в цей
період найдоцільніше застосовувати засоби, які впливають на клітини
системи мононуклеарних фагоцитів. Їх варто призначати разом з
антибіотиками. За цих умов антибіотик знижує функціональну активність
бактерій, а імуностимулятор підвищує функціональну активність
фагоцитарних та інших клітин, внаслідок чого досягається ефективніша
елімінація з будника з організму, а отже, профілактика післяопераційних
інфекційних ускладнень.

Варто звернути увагу на необхідність профілактичного застосування
антибіотиків до операції і продовження лікування протягом 3-4 днів після
неї. Передопераційне й інтраопераційне введення антибіотиків важливе не
тільки для підтримки необхідної концентрації цих речовин у зоні
операції, але й тому, що під їх впливом підвищується чутливість бактерій
до внутрішньоклітинного руйнування у разі фагоцитозу. Якщо введення
антибіотиків починають через 6-12 годин після бактеріального
забруднення, тобто у разі прояву клінічних ознак інфікування, вони
практично неефективні. З метою профілактики антибіотики варто
застосовувати повним и дозами, оскільки не вдало обрані час прийому і
доза часто не запобігають виникненню інфекції, а навпаки, сприяють
розвитку її резистентності до антибіотиків. Важливим є питання
застосування імунотропних препаратів у період проведення протипухлинного
лікування основними методами. У разі пригнічення гемопоезу, виражених
ознак вторинного імунодефіциту, зокрема й такого, що проявляється
інфекційно-запальним процесом, призначають імуностимулятори різного
походження, колонієстимулювальні засоби, цитокіни.

Однак варто пам’ятати, що неспецифічні імуностимулятори можуть
активувати проліферацію клітин в органах не лише імунної системи, а й в
інших, включаючи і пухлинну тканину. З іншого боку, у раз і проведення
променевої чи хіміотерапії на тлі імунотерапії може виявлятися феномен
радіо сенсибілізації (радіомодифікації) клітин пухлини, або
потенціюватися протипухлинна дія деяких хіміопрепаратів. Так, у разі
призначення флуороурацилу разом з левамізолом посилюється ефект
протипухлинної дії першого. Ми впевнені, що проведення курсів
імунотерапії в період протипухлинного лікування хворих у стаціонарі,
особливо в сполученні з хірургічним видаленням пухлини, і в перші три
місяці після операції могли б знизити дорічну з моменту встановлення
діагнозу і від початку лікування летальність і значно збільшити
виживаність хворих у віддалений термін.

– Чи потрібно застосовувати імунотерапію в період ремісії?

– Проведення імунотерапії в період ремісії, що настала після
застосування основних методів лікування з видаленням пухлини, особливо в
перші три роки після його проведення, варто розглядати як невід’ємну
частину заходів, спрямованих на профтактику рецидивів і метастазів, які
реалізуються шляхом підвищення протипухлинної резистентності організму в
цілому.

– Які вимоги висуваються до імунотерапії в післяопераційний період?

-Насамперед, імунотерапію слід розпочинати лише після видалення основної
маси пухлини. Найбільш виражене підвищення протипухлинної резистентності
організму досягається, з одного боку, за відсутності в організмі хворого
пухлинних клітин чи наявності їх лише в мінімальній кількості, з іншого
боку, за досить збереженої функції імунної системи і її чутливості до
імунопрепарату. Препарати, що в цей період застосовуються, повинні мати
переважно імуномодулювальну дію.

Наш досвід свідчить, що імунотерапію в перший рік після операції варто
проводити курсам и 15-20 днів один раз натри місяці, у другий і третій
рік – двічі на рік (у лютому чи березні і листопаді чи грудні). Така
тактика імунотерапії підвищує 5-річну виживаність хворих на 20-50%
залежно від локалізації пухлини. Оскільки порушення імунної систем и, як
правило, супроводжуються погіршенням загального стану, психоемоційними
розладами, що зумовлює активацію глюкокортикоїдної функції кори
надниркових залоз, а отже, і зниження протипухлинної резистентності,
необхідне поєднання імунотропних препаратів і таких, які нормалізують
функції нервової системи та ендокринних залоз, особливо глюкокортикоїдну
функцію коркової речовини надниркових залоз, що підвищу є адаптаційні
можливості організм у в цілому. Що стосується специфічної активної чи
адаптивної імунотерапії, які можуть бути ефективними в післяопераційний
періоду раз і збереження функцій імунної систем и і внаслідок проведення
яких відбувається формування чи перенесення специфічної імунної
відповіді до пухлино асоційованих антигенів, то це предмет окремої
розмови.

Зважаючи на складність функціонування імунної системи у раз і пухлинного
росту, бажано мати максимально повний облік імунологічних параметрів і
їх

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020