.

Поняття про аналізатори. Органи чуття. Органи чуття та їхнє значення (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
660 15994
Скачать документ

Реферат

На тему:

Поняття про аналізатори. Органи чуття. Органи чуття та їхнє значення

Органи чуття. Органи чуття та їхнє значення

Аналізатор — це складний нервовий механізм,

що починається із зовнішнього сприймального

апарату і закінчується в мозку.

І.П. ПАВЛОВ

Вчення про аналізатори І.П. Павлов створював на основі єдності центру та
периферії. Аналізатор він розглядав як єдину складну й організовану
динамічну систему, до якої входять рецепторний апарат (периферійний
відділ аналізатора), аферентні нейрони і провідні шляхи (провідниковий
відділ) та ділянки кори півкуль великого мозку (центральний кінець
аналізатора).

Периферійний відділ аналізатора представляють органи чуття із
закладеними в них рецепторами, за допомогою яких людина пізнає
навколишній світ, одержує інформацію про нього. Вони називаються
органами зовнішнього чуття, або екстерорецепторами. Розрізняють шість
екстерорецепторів: дотику і тиску, гравітації (земного тяжіння), зору,
слуху, смаку та нюху. Крім того, є рецептори, що відображають рухи
окремих частин тіла і стан внутрішніх органів: м’язово-суглобове чуття,
рівновага, відчуття органів. До них належать нропріорецептори й
інтерорецептори, які сприймають нервові імпульси з внутрішніх органів і
судин. їх описано в розділах про опорно-руховий апарат, шкіру.

У центральному відділі аналізатора нервові імпульси набувають нових
якостей та відображаються в свідомості у вигляді відчуття. На основі
відчуття формуються складніші суб’єктивні образи: сприймання (психічний
процес відображення дійсності, який створює суб’єктивний образ
об’єктивного світу), уявлення (образ предмета або явища матеріального
світу, відтворений у свідомості на основі минулих впливів на органи
чуття), мислення (абстрактне, узагальнене пізнання явищ зовнішнього
світу, їхньої сутності шляхом аналізу та синтезу, суджень та висновків).

Орган зору

Основною причиною виникнення органа зору в представників тваринного
світу стало світло як подразник. Око (oculus) складається з очного
яблука і додаткових структур, які оточують його.

Очне яблуко (bulbus oculi; мал. 36) розміщене в очній ямні (орбіті). У
ньому розрізняють передній та задній полюси, зорову, зовнішню та
внутрішню вісь і площину, перпендикулярну до зорової осі, — екватор.
Його стінку утворюють три оболонки. Зовнішня — волокниста оболонка
очного яблука (tunica fibrosa bulbi). У ній розрізняють велику задню
частину — білкову оболонку (sclera) і меншу передню частину — прозору
рогівку (cornea). Передня поверхня рогівки опукла, задня — увігнута.
Рогівка, як годинникове скло, входить своїм краєм у передній відділ
білкової оболонки.

У середній, судинній, оболонці очного яблука (tunica vasculosa bulbi) є
три відділи: райдужка, війкове тіло та власне судинна оболонка.

Райдужна (iris) просвічується крізь рогівку. Вона має вигляд
вертикальної пластинки з круглим отвором у центрі, що визначає колір
очей, та два непосмуговані м’язи (м’яз— звужувач зіниці (m. sphyncter
pupillae) і м’яз—розширювач зіниці (т. dilatator pupillae)), які
змінюють величину зіниці і виконують роль діафрагми для променів світла,
що проникають в око.

Війкове тіло (corpus ciliare) лежить за райдужкою. Велику частину його
становить війковий м’яз (m. ciliaris), який бере участь в акомодації
ока.

За рахунок власної судинної оболонки (choroidea) відбувається живлення
ока.

(кол. вкл., мал. XXVI).

Мал. 36. Горизонтальний розріз очного яблука:

1 — кон’юнктива; 2 — війкове тіло; З — війковий поясок; 4 — рогівка; 5 —
кришталик; 6 — передня камера очного яблука; 7 — райдужка; 8 — задня
камера очного яблука; 9 — м’яз очного яблука; 10 — білкова оболонка; 11
— власна судинна оболонка очного яблука; 12 — сітківка; 13 — жовта
пляма; 14 — зоровий нерв; 15 — диск зорового нерва; 16 — склисте тіло

До складу внутрішнього ядра очного яблука входять: кришталик (lens) з
його підвішеним апаратом (війковим пояском — циновою зв’язкою), склисте
тіло (corpus vitreum) та водяниста волога (humor aguosus), яка наповнює
передню та задню камери (camera anterior et camera posterior) ока
спереду між рогівкою, райдужкою і кришталиком, ззаду — між райдужкою,
кришталиком та війковим тілом.

Кришталик має форму двоопуклої лінзи, яка заломлює промені світла
(змінює свою кривину, стає більш опуклою), за рахунок чого і
здійснюється акомодація.

Склисте тіло лежить за кришталиком. Це прозора драглиста маса.

Тиск у камерах ока, утворений водянистою вологою, називають
внутрішньоочним.

До додаткових структур ока належать повіки, м’язи, сльозовий апарат,
фасції та жирове тіло очної ямки. М’язи очного яблука забезпечують
координовані рухи ока і представлені очноямковим м’язом, шістьома
довільними (посмугованими) м’язами: верхнім, нижнім, присереднім і
бічним прямими та верхнім і нижнім косими та м’язом—підіймачем верхньої
повіки. Верхній і нижній прямі м’язи обертають очне яблуко навколо
лобової осі, присередній і бічний обертають його навколо вертикальної
осі. Обидва косі м’язи обертають очне яблуко переважно навколо стрілової
осі: верхній косий м’яз рухає зіницю донизу вбік, а нижній — догори
вбік. М’яз—підіймач верхньої повіки підіймає верхню повіку. Вони
іннервуються в основному окорухо-вим нервом (верхній, присередній і
нижній прямі, нижній косий м’яз і м’яз—підіймач верхньої повіки); бічний
прямий м’яз іннервує відвідний нерв, а верхній косий м’яз— блоковий.

Усі рухи очних яблук синхронні, вони координуються цнс.

Порожнина очної ямки вистелена волокнистою сполучною тканиною, яка від
очного яблука відокремлена міцним сполучнотканинним листком.

Повіки (palpebrae) — складки шкіри, що закривають і захищають передню
частину очного яблука. Задня поверхня повік і передня частина очного
яблука до рогівки вкриті сполучною оболонкою — кон’юнктивою
(conjunctiva), яка оберігає око від зовнішніх впливів і зволожує його
поверхню сльозовою рідиною.

Ступінь пігментації кон’юнктиви, її колір, наявність крововиливів мають
важливе значення при різних захворюваннях організму.

Сльозовий апарат складається зі сльозової залози, розміщеної в ямці
бічної стінки очної ямки, і шляхів, які підводять сльозову рідину.
Сльозова рідина обмиває кон’юнктиву, оберігає рогівку від висихання, має
бактерицидні властивості.

Оптична система ока складається з рогівки, водянистої вологи, передньої
камери, кришталика та склистого тіла. Ці структури вбирають світлові
промені і забезпечують відображення предметів на сітківці у зменшеному
вигляді. Хід променя залежить від показників заломлення та радіуса
кривини оптичної системи.

Світлозаломлювальну силу оптичної системи ока виражають у діоптріях:
одна діоптрія дорівнює заломлювальній силі лінзи з фокусною відстанню
100 см.

Пристосованість очей бачити предмети на різних відстанях називають
акомодацією. Здійснюється акомодація за рахунок непосмугованого
війкового м’яза, який змінює кривину кришталика, завдяки чому предмети,
що розглядаються, на сітківці перебувають у фокусі. Якщо зображення
міститься не на сітківці, то такі люди страждають або на короткозорість
(фокус перед сітківкою), або на далекозорість (фокус позаду від
сітківки).

Сприймання світлових подразнень. Світлові промені, що проходять через
світлозаломлювальні структури очного яблука, потрапляють на
світлочутливі клітини сітківки, що містять зоровий пігмент. У процесі
руйнування та відновлення пігменту формуються нервові імпульси, які по
зоровому нерву надходять у кору потиличної частки великого мозку
(кірковий кінець зорового аналізатора), де здійснюється оброблення
інформації та виникають зорові відчутгя.

Небезпека проникних пошкоджень ока. Проникні поранення ока небезпечні
важкими анатомічними та функціональними наслідками, що призводять до
сліпоти, — руйнуванням ока, проникненням сторонніх предметів усередину
ока, порушенням цілісності ока як органа, відшаруванням сітківки,
захворюванням другого ока (симпатичне запалення).

Нагнійні процеси, що виникли в оці (панофтальміт, флегмона очної ямки),
можуть ускладнюватися гнійним менінгітом (запаленням оболон мозку).
Інфікування порожнини черепа може статися через щілиноподібні простори
навколо зорового нерва, які є продовженням відповідних міжобо-лонних
просторів мозку, а також по верхній та нижній очноямкових венах, які
проходять у порожнину черепа через верхню очноямкову щілину і впадають у
печеристу пазуху.

Вухо

Орган слуху (мал. 37) складається із зовнішнього, середнього та
внутрішнього вуха, в якому міститься при-сінково-завитковий орган. Вухо
виконує функції слуху, гравітації й рівноваги тіла.

Зовнішнє вухо (auris externa) складається з вушної раковини та
зовнішнього слухового ходу. Вушна раковина (дипсм/а,) утворена хрящем,
вкритим шкірою. Вона вловлює звукові коливання.

У вушній раковині розрізняють: завиток, який обрамлює її зовнішній край;
човен, розташований перед завитком; про-тизавиток, який обмежує човен
спереду; козелок — невеликий виступ, що прикриває зовнішній слуховий
отвір спереду; вушну часточку (мочку), в якій немає хрящової основи.

Зовнішній слуховий хід (meatus acusticus externus) є продовженням
увігнутої поверхні вушної раковини і вкритий шкірою, що містить залози,
які виробляють вушну сірку.

Зовнішній слуховий хід має форму зігнутої у вертикальній та
горизонтальній площинах трубки і проводить звукові коливання до
барабанної перетинки. Зовнішній слуховий хід складається з двох частин:
хрящового та кісткового слухових ходів. Вигин, що утворився між хрящовим
і кістковим слуховими ходами, легко випрямляється під час відтягування
вушної раковини вгору назад, що дає змогу побачити в глибині барабанну
перетинку.

Середнє вухо (auris media) розташоване в товщі скроневої кістки ( на
стику її кам’янистої, лускової та барабанної частин). Воно складається з
барабанної порожнини та слухової труби. Середнє вухо відділене від
зовнішнього барабанною перетинкою. Вона має форму плоскої лійки, звужена
частина якої обернена в бік барабанної порожнини.

Мал. 37. Фронтальний розріз присінково-завиткового органа:

1 — вушна раковина; 2 — зовнішній слуховий хід; 3 — барабанна перетинка;
4 — порожнина середнього вуха; 5 — слухова труба; 6 — молоточок; 7 —
коваделко; 8 — стремінце; 9 — півколовий канал; 10 — завитка; 11 —
мішечок; 12 — маточка

Барабанна порожнина — невеликий, заповнений повітрям простір в основі
піраміди скроневої кістки. У ній містяться слухові кісточки (молоточок,
коваделко та стремінце), що передають звукові коливання від барабанної
перетинки до лабіринту (внутрішнє вухо). Молоточок своєю ручкою
зростається з внутрішньою поверхнею барабанної перетинки. Коваделко
довгою ніжкою з’єднується з молоточком і стремінцем, яке своєю основою
прилягає до мембрани присінкового (овального) вікна в кістковій
(лабіринтній) стінці. Вона відокремлює середнє вухо від внутрішнього.
Нижче від вестибулярного вікна в цій стінці розміщене вікно завитки
(кругле вікно). Ланцюг кісточок виконує дві функції: кісткове проведення
звуку та механічну передачу звукових коливань до овального вікна
присінка.

Порожнина середнього вуха з’єднується з носовою частиною порожнини
глотки та комірками соскоподібного відростка скроневої кістки. З’єднання
порожнини глотки з внутрішнім вухом здійснюється через слухову трубу,
яка відкривається глотковим отвором нарівні нижньої носової раковини.
Стінки порожнини середнього вуха, слухової труби та комірок
соскоподібного відростка вкриті слизовою оболонкою.

/ порожнини) і трьох кісткових півколових каналів, які розміщені в
різних площинах – стріловій, лобовій та горизонтальній. Присінок утворює
середню частину лабіринту, що з’єднується за допомогою отворів з
півколовими каналами та каналом завитки.

У завитці є звукослриймальний апарат — спіральний (кортіїв) орган з
великою кількістю рецепторних волоскових клітин, що перетворюють звукові
коливання на нервові імпульси.

Перетинчастий лабіринт лежить в середині кісткового. Він має складні
перетинчасті утворення, найважливішим елементом яких є нервові волокна
VII черепного нерва. Містить у собі периферійні відділи аналізаторів
слуху та гравітації. Всередині перетинчастий лабіринт заповнений
прозорою рідиною — ендолімфою, а простір між кістковим і перетинчастим
лабіринтом — перилімфою.

Присінок та кісткові півколові канали — це апарат, який бере участь у
регуляції положення тіла в просторі та підтриманні рівноваги. У присілку
кісткового лабіринту закладені два спеціальні утвори перетинчастого
лабіринту — мішечок і маточка, на внутрішній поверхні яких є підвищення
(плями) — рецепторні клітини, а на них — отоліти (мікроскопічні
кристалічні утворення з кальцію карбонату), які беруть участь у
збудженні рецепторних клітин. На внутрішній поверхні півколових каналів
розташовані гребінці — спеціальні чутливі клітини, здатні сприймати
подразнення та передавати імпульси в ЦНС. Вони подразнюються рухами
ендолімфи, зумовленими переміщенням тіла в просторі. При цьому рухливі
реакції, що виникають, сприяють збереженню рівноваги. Цьому сприяють
також зір та м’язово-суглобова рецепція.

Передача звукових коливань відбувається таким чином. Звукові хвилі, які
збирає вушна раковина, через зовнішній та внутрішній слухові ходи
досягають барабанної перетинки і спричинюють її коливання (вібрацію).
Вібрація барабанної перетинки через систему слухових кісточок
передається на рідину перетинчастого лабіринту в рецептори (волоскові
клітини) спірального органа. У рецепторі механічні коливання ендолімфи
перетворюються на електричні. Нервові імпульси, що виникають, по
слуховому нерву та провідних слухових шляхах надходять у центральні
відділи слухового аналізатора — верхню скроневу звивину кори великого
мозку, де сприймаються як звукові відчуття.

Звукові коливання можуть передаватися кістками черепа (кісткова
провідність). Ця обставина має важливе значення в патології органа
слуху.

Тактильна та температурна чутливість

Периферійна частина кожного аналізатора (тактильні та температурні
рецептори) представлена спеціалізованими нервовими закінченнями,
розташованими в різних шарах шкіри, слизовій оболонці, сухожилках,
зв’язках і в інших анатомічних утвореннях.

Тактильні рецептори сприймають подразнення, що супроводжуються відчуттям
дотику і тиску. До них належать дотикові (мейснерові тільця) та
пластинчасті (тільця Пачіні) тільця і дотикові меніски (диски Меркеля).
Вони розміщені в епідермісі, судинах і глибоких шарах шкіри долонної
поверхні кисті, особливо на кінчиках пальців, а також шкіри губ,
сухожилків, очеревини, брижі кишок тощо.

Температурна чутливість виникає від подразнення теплом і холодом.
Теплові подразнення сприймаються тільцями Руффіні, холодові — колбами
Краузе (інкапсульованими нервовими закінченнями), розташованими в
сполучнотканинній основі слизової оболонки, під епідермісом.
Подразнення, що сприймаються рецепторами шкірної чутливості,
трансформуються в нервові імпульси, які по чутливих аферентних нервах
передаються в задню центральну звивину — кірковий кінець шкірного
аналізатора.

Дані про нюховий і смаковий аналізатори наведено у відповідних
попередніх розділах (див. розділи 5, 6, 9).

Загальний покрив

Загальним покривом людини є шкіра (cutis).

Будова шкіри. Вона складається з двох шарів: поверхневого — епідермісу,
або надшкір’я, та глибокого, або власне шкіри (кол. вкл., мал. XXVII).

Епідерміс {epidermis), утворений багатошаровим плоским епітелієм,
зовнішні шари якого роговіють і поступово злущуються. Заміна втрачених
клітин відбувається за рахунок безперервного утворення молодих клітин у
базальному шарі епідермісу. Клітини базального шару епідермісу
виробляють пігмент меланін, від кількості якого залежить колір шкіри.
Крім того, меланін захищає організм від проникнення ультрафіолетового й
іонізуючого випромінювання.

Дерма {dermis) — сполучнотканинна частина шкіри, яка складається з двох
шарів: сосочкового та сітчастого. Сосочковий шар прилягає до базального
шару епідермісу. У ньому розміщені нервові закінчення та капілярні сітки
кровоносних і лімфатичних судин. Сітчастий шар має еластичні та
непосмуговані м’язові волокна. Вони мають вигляд пучків, які утворюють
м’язи — підіймачі волосся або м’язову оболонку (наприклад, у калитці). У
сітчастому шарі розміщені потові та сальні залози.

Сітчастий шар дерми переходить у підшкірну жирову клітковину, яка
складається зі сполучної тканини, що має жирові скупчення. Підшкірна
жирова клітковина бере участь у терморегуляції організму, виконує роль
механічної прокладки в місцях, які зазнають тиску під час сидіння та
стояння, а також є жировим депо.

Волосся, як і нігті, є похідним епідермісу. Значна частина шкіри
дорослої людини, загальна площа якої становить 1,5—2 м2, вкрита
волоссям. Волосся буває довгим (волосся голови, обличчя, статевих
органів, пахвових ямок), коротким (волосся брів, вій, зовнішнього
слухового ходу) та пушковим, що вкриває шкіру всього тіла.

У волосині розрізняють корінь (початкову частину) та стрижень — вільну
його частину над поверхнею шкіри. Корінь волосини міститься в товщі
шкіри і закінчується розширенням — цибулиною, за рахунок якої
відбувається ріст волосся.

Стрижень волосини відносно епідермісу розміщений здебільшого під гострим
кутом. У місці, де вона виростає, до неї прикріплюється м’яз-підіймач.
Під час скорочення цих м’язів волосся піднімається і з’являється так
звана гусяча шкіра.

Нігті — зроговілі пластинки епідермісу, розміщені на тильній поверхні
дистальної фаланги пальців. У кожному нігті розрізняють тіло та нігтьове
ложе, забезпечене нервовими закінченнями, звідки ніготь росте. Тому
нігтьове ложе називають матриксом.

Колір нігтя зумовлений розміщеними під ним кровоносними судинами, які
просвічуються через прозорий зроговілий шар. Як правило, нігті мають
рожевий колір. При захворюваннях, які супроводжуються порушеннями
кровообігу та кисневим голодуванням, змінюється колір крові, нігті
набувають синюшного відтінку.

За характером секрету в шкірі розрізняють три типи залоз: потові,
сальні, молочні. Потові залози містяться в дермі або в підшкірній
жировій клітковині у вигляді довгих трубок із закрученими на кінцях
клубочками, які виробляють піт. Складаються з кінцевої частини, або
тіла, і потової протоки, яка відкривається на поверхні епідермісу
потовою порою. Потові залози діляться на еккринні й апокринні. Еккринних
залоз найбільше є на шкірі долонь, підошов і лоба; немає залоз на
червоній облямівці губ, головці і передній шкірочці статевого члена,
кліторі, малих соромітних губах. Апокринні залози розміщені в шкірі
пахвових ямок, лобка та живота, у шкірі калитки, великих соромітних губ,
промежини.

Потові залози виконують видільну функцію. Ними за добу виводиться
близько 500—600 мл поту. До складу поту входять неорганічні (натрію
хлорид, калію хлорид) і органічні (сечовина, сечова кислота, креатинін,
аміак тощо) сполуки, які виводяться з крові.

Інтенсивність потовиділення залежить від температури навколишнього
середовища та характеру здійснюваної роботи, а також рухливості
вегетативних функцій організму. Потовиділення відбувається рефлекторно.
Вищі центри його містяться в довгастому мозку та гіпоталамусі. Крім
того, потові залози беруть участь у терморегуляції й зумовлюють
специфічний запах тіла.

Сальні залози розташовані майже по всій шкірі, за винятком шкіри долонь
та підошов. Більшість сальних залоз зосереджена біля кореня волосини:
своїми вічками вони відкриваються в її фолікули. Ці залози мають назву
сальних залоз волосся. Відокремлені сальні залози розміщені на ділянках
шкіри, що не мають волосся (губи, головка статевого члена, клітор тощо).
Сальні залози виділяють за добу близько 20 г шкірного сала, яке змащує
волосся й епідерміс, пом’якшує його і захищає від зовнішніх впливів.

Молочна залоза (glandula mammalia) — видозмінена шкірна потова апокринна
залоза, розташована на передній поверхні великого грудного м’яза і
частково переднього зубчастого, від яких відділена грудною фасцією. З
грудною фасцією залоза зв’язана пухкою волокнистою сполучною тканиною,
яка зумовлює її рухомість. Основа залози простягається від III до VI
ребра, досягаючи присереднього краю груднини. На передній поверхні її є
сосок, на якому відкриваються молочні протоки. Він обмежений
пігментованим обідком шкіри — грудним кружальцем.

Тіло молочної залози складається з 15—20 часток. Кожна частка — це
складна альвеолярна залоза з молочною протокою, яка розширюється в
молочну пазуху. Частки складаються з часточок, утворених скрученими
молочними протоками.

Основна функція молочної залози — вироблення та секреція молока,
призначеного для вигодовування новонародженого. Після закінчення
лактації залоза переходить у недіяльний стан і залозиста тканина
атрофується — настає фізіологічна інволюція (зворотний розвиток). З
віком виникає інволюція залози, зумовлена зменшенням її розмірів
внаслідок зморщування залозистих часточок, заміни залозистої тканини
фіброзною та жировою тощо.

Функції шкіри. Шкіра, вкриваючи тіло ззовні, виконує бар’єрну функцію.
Вона захищає організм від несприятливих зовнішніх впливів (механічних,
фізичних, хімічних тощо), а також від проникнення мікроорганізмів
завдяки щільності зроговілого шару і кислій реакції епідермісу.

Вода та розчинені в ній солі практично не всмоктуються шкірою, оскільки
зроговілий шар, просякнутий ліпоїдами, майже непроникний для водних
розчинів. Через шкіру краще всмоктуються речовини, які розчиняються в
ліпоїдах або розчиняють їх, наприклад отруйні речовини шкірно-наривної
дії (іприт, люїзит), йод, ефір, фенол, хлороформ тощо.

Здорова шкіра поглинає ss-випромінювання, що призводить переважно до
променевих опіків. у-Випромінювання має більш високу проникну
властивість, уражує глибоко розміщені тканини і спричинює променеву
хворобу.

Важливе значення має видільна функція шкіри. Через шкіру разом з потом,
шкірним салом і зроговілими пластинками епідермісу з організму
виділяються різні продукти обміну речовин: білки, електроліти, сечовина,
сечова кислота, леткі жирні кислоти, холестерин, вітаміни тощо. Це
набуває важливого значення при захворюваннях нирок і печінки, коли через
шкіру виводяться також патологічні продукти обміну: ацетон, жовчні
пігменти тощо.

Шкіра — це депо крові. У ній є пристосування, що регулюють кровообіг
організму. При несприятливих впливах, які зумовлюють швидке розширення
судин шкіри (перегрівання, вплив сонячного випромінювання тощо), можуть
виникати значні порушення функцій системи кровообігу.

Величезна роль шкіри в терморегуляції організму. Через шкіру в
навколишнє середовище віддається близько 80% теплоти шляхом
теплопроведення (конвекції), тепловипромінювання та випаровування.
Тепловіддача через шкіру залежить від умов, у яких перебуває організм
(температури та швидкості руху навколишнього повітря, температури
поверхні тіла, стану артеріол і капілярів, фізичного навантаження тощо),
а також від дії фізіологічних механізмів терморегуляції (стану
судинорухових нервів і центрів терморегуляції). Посилена тепловіддача
внаслідок гіперемії шкіри проявляється більшою мерзлякуватістю, що
сприяє появі застудних захворювань.

Дихальна функція шкіри людини виражена слабко. На її частку припадає 1 %
заіальної величини газообміну. За добу людина поглинає шкірою від 3 г до
6,5 г кисню і виділяє від 7 г до 28 г вуглекислого газу. Дихання шкіри
активізується внаслідок підвищення температури зовнішнього середовища,
фізичних навантажень і під час перетравлення їжі.

Шкірі властива рецепторна функція. У ній закладені спеціалізовані
чутливі нервові закінчення (рецептори), які сприймають різні
подразнення. Сума цих рецепторів — периферійний кінець шкірного
аналізатора. Розрізняють такі типи шкірної чутливості: теплову,
холодову, дотикову, больову. Холодову та теплову чутливість об’єднують
під загальною назвою “температурна чутливість”.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020