.

Міжнародні транспортні перевезення (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
965 10239
Скачать документ

Реферат на тему:

Міжнародні транспортні перевезення

Питання міжнародних транспортних перевезень – одні з найскладніших у
міжнародному комерційному праві. Перевезення товарів – справа, пов’язана
з ризиком. Перевізники завжди прагнули максимально обмежити свою
відповідальність. З іншого боку, вантажовідправники мають договірні
зобов’язання перед своїми покупцями і теж прагнуть зменшити ризик втрати
або псування перевезених товарів.

Безумовно, якоюсь мірою рішенням цих проблем могло б стати страхування.
Але з економічного погляду справа полягає в тому, що перевізник,
розуміючи, що товар застрахований, може поводитися менш обережно, ніж
під час перевезення незастрахованого товару. Ризик, таким чином,
збільшується, а вартість страховки, що частково залежить від ступеня
можливості виникнення страхової події, зростає. Страхова компанія, як
правило, намагається уникнути сплати страховки. Отже, знову виникає
конфлікт інтересів. Все це ще більше ускладнює проблему.

В таких умовах втручання держави необхідно для вирішення конфлікту
інтересів, щоб система транспорту працювала без зайвих ускладнень.

Коли перевезення міжнародні, недостатньо втручання тільки однієї
держави. Всі держави, що мають відношення до перевезення, повинні
втручатися. Якщо заходи втручання будуть різними, це призведе до
додаткових ускладнень і проблем з приводу того, право якої країни слід
застосовувати. Тому бажано, щоб правила перевезення різних країн були
однаковими.

Існує чотири види транспорту:

– водний;

– автомобільний;

– залізничний;

– повітряний.

Такий поділ між різними видами транспорту ми робимо тому, що правові
норми, що регулюють ці перевезення, різні. Юридичні розбіжності виникли
в силу того, що різні види перевезень почали розвивати-

ся в різні історичні епохи. Наприклад, для міжнародних перевезень водний
транспорт стали використовувати раніше за інші види транспорту. Водні
перевізники були і є, як правило, приватними особами, а залізничний
транспорт у більшості країн незабаром після виникнення перейшов у
власність держави. Ще один приклад – катастрофа водного судна призводить
до більших матеріальних втрат, ніж, наприклад, автомобільна аварія, а
отже і ризик при морських перевезеннях більший.

Варто мати на увазі, що часто, щоб перевезти товар до місця призначення,
потрібно два або більше видів транспорту.

Водний транспорт. Водні транспортні послуги включають перевезення не
тільки відкритим морем, але й ріками і каналами, а також послуги, що
надаються морським перевізникам,

Питання права водних перевезень настільки складні й деталізовані, що в
цьому підрозділі неможливо буде навіть стисло зупинитись на всіх його
аспектах. Тому зупинимося тільки на деяких основних питаннях водних
транспортних послуг, в тому числі на існуючих практичних регулятивних
схем, створених:

– у приватному порядку;

– у міжнародних конвенціях або договорах;

– в актах внутрішньодержавного законодавства.

Значна увага приділяється тим проблемам, що найбільшою мірою впливають
на відносини між перевізником і відправником вантажу або обмежують право
морських, перевізників займатися транспортуванням вантажів і пасажирів.

Хоча в кожній країні існує власне право водних перевезень, в основі
такого права будь-якої країни лежить загальна практика.

Контракти на міжнародне морське перевезення вантажів. У звичайній угоді
на морське перевезення вантажів задіяне:

– судно;

– один або декілька договорів фрахту;

– документи, що засвідчують право власності на вантаж.

Страхування вантажів, перевезених по воді. Таке страхування необхідне
при відвантаженні товарів значної вартості.

Договір страхування може укласти або продавець, або покупець
перевезеного товару. Такий договір страхування може належати:

– тільки до окремого вантажу (одноразова страховка);

– до всіх вантажів, що перевозяться на ризик страхувальника.

Міжнародні угоди й організації з права водного транспорту. Існує три
основних види міжнародних морських перевізників: 

– перевізники в складі міжнародних лінійних конвенцій;

– незалежні перевізники;

– судна “дикого плавання”.

Міжнародні лінійні конвенції – це організації, що встановлюють єдині
тарифи і правила морського перевезення. Вони складаються з перевізників,
що працюють на визначеній території, як, наприклад, конвенція морських
перевізників Північної Атлантики (між США і Великою Британією).
Міжнародні лінійні конвенції, як правило, встановлюють два рівні
тарифних ставок за послуги:

– звичайний;

– контрактний (нижчий від звичайного).

Контрактні тарифні ставки діють для тих вантажовідправників, що уклали з
конвенцією договір, за яким взяли на себе зобов’язання користуватися
тільки послугами конвенції на весь термін дії договору.

Незалежні перевізники встановлюють тарифи й умови перевезення самостійно
і приймають замовлення від будь-яких вантажовідправників. Як правило,
ставки незалежних перевізників на 10 % нижчі ставок членів конвенцій
перевізників.

Судна “дикого плавання” не дотримуються якихось встановлених ставок.
Перевізник, зазвичай, укладає договір фрахту, за яким на судні
резервується певна площа під вантаж. Якщо вантажовідправник своєчасно не
скасував замовлення, він повинен заплатити за вантаж у будь-якому
випадку, навіть якщо перевізник фактично нічого не перевіз. Судна
“дикого плавання” перевозять, як правило, насипні, наливні вантажі.

Міждержавні угоди про відповідальність перевізників. Водні перевізники
історично знаходилися в більш вигідному становищі порівняно з
вантажовідправниками. Це давало їм можливість “диктувати умови”.
Наприклад, вони могли в договорах із вантажовідправниками встановлювати
занадто низький рівень відповідальності або взагалі відмовлятися везти
товари.

Через це для водних перевезень дуже важливе втручання держав, насамперед
у порядок встановлення межі відповідальності перевізників. Щоб
скоординувати заходи різних держав у цій галузі, були укладені
міждержавні угоди.

Тексти деяких міждержавних угод нерідко використовуються як основа для
контрактів на перевезення навіть у тих країнах, що не є учасниками
конвенцій про водні перевезення.

Конвенція про коносамент (Гаазькі правила). Міжнародна конвенція про
уніфікацію деяких правил про коносамент (Гаазькі правила) 1924 р.
встановлює єдині правила про коносамент. Ці правила визначають межі

відповідальності перевізника. У 1968 році були прийняті поправки до
конвенції. В новій редакції конвенцію звичайно називають Правила
Га-ara-Вісбі. У 1978 році була прийнята Конвенція ООН про міжнародні
морські перевезення товарів (Гамбурзькі правила).

Багато спеціалістів вважають, що Гаазькі правила вже застаріли. Думки
про те, які правила про коносамент потрібно використовувати зараз,
розходяться. Вантажовідправники віддають перевагу Гамбурзьким правилам,
у той час як серед перевізників і морських страховиків Правила
Гаага-Вісбі користуються більшою популярністю.

Інші угоди про водні перевезення. Існує ще цілий ряд міжнародних
багатосторонніх і двосторонніх угод із питань водних транспортних
послуг:

– Митна конвенція 1972 р. про міжнародні правила, що запобігають
зіткненням на морі;

– Міжнародна конвенція 1972 р. про контейнери;

– Митна конвенція 1972 р. про контейнери;

– Конвенція 1972 р. про запобігання забруднення моря шляхом скидання
відходів й інших матеріалів;

– Конвенція ООН 1974 р. про правила поведінки для лінійних конвенцій;

– Конвенція ООН 1969 р. про тоннажні виміри на кораблях;

– Міжнародна конвенція про обмеження відповідальності власників морських
суден;

– Конвенція ООН 1982 р. про морське право;

– Міжнародна конвенція 1978 р. про стандарти навчання, сертифікації і
нагляд за особами, що працюють на суднах.

Автомобільний і залізничний транспорт. З приводу міжнародних
автомобільних і залізничних перевезень існує найменша кількість
міжнародних угод. Річ у тому, що дорожні перевезення не викликали таких
гострих питань про відповідальність, як водні. По-перше, дуже часто
автомобілі належали вантажовідправникам. По-друге, нещасні випадки при
дорожніх перевезеннях не призводять до таких великих матеріальних втрат,
як при водних. По-третє, при дорожніх перевезеннях ризик нещасних
випадків менший, ніж при морських.

Щодо залізничних перевезень, то майже у всіх країнах залізниці дуже
швидко перейшли у власність держави. Оскільки перевізниками були самі
держави, то і розвиток міжнародних правил (у тому числі про
відповідальність перевізників) теж відбувався дещо інакше.

При розробці законодавства про торгівлю різних країн часто
використовуються типові правила, розроблені міжнародними неурядовими
організаціями. Для автомобільних і залізничних перевезень велике
значення має проект правил про відповідальність операторів транспортних
терміналів, розроблений в ЮНСІТРАЛ.

Серед міжнародних угод, які містять правила про автомобільні і
залізничні перевезення, варто згадати: 

– Конвенцію 1956 р. про контракти міжнародного автомобільного
перевезення товарів;

– Конвенцію 1980 р. про контракти міжнародного залізничного перевезення
товарів;

– Конвенцію 1980 р. про міжнародні комбіновані перевезення товарів.

Повітряний транспорт. Повітряний транспорт частіше використовується для
міжнародного перевезення “технологомістких” товарів, вартість яких дуже
висока порівняно з їхньою вагою. До послуг повітряних перевізників
звертаються виробники устаткування, якщо їм потрібно замінити частини
або механізми, що вийшли із ладу, експортери свіжої або мороженої їжі чи
іншої продукції, що швидко псується, та виробників, для яких
використання повітряного фрахту знижує загальні витрати. Розширення
використання повітряного транспорту було прискорене інноваціями в
авіапромисловості. Нові повітряні судна мають велику вантажомісткість,
використовують більш ефективне навантажувальне устаткування і можуть
доставляти стандартні контейнери і нестандартні вантажі. Технічний
рівень аеропортів також став вищим.

Плата за провезення вантажів звичайно здійснюється залежно:

– від ваги вантажу, або

– від виду товару, або

– від одиниці вантажу (наприклад від кількості контейнерів).

Серед перешкод, що можуть виникнути в торгівлі послугами в повітряному
перевезенні, можна особливо виокремити проблему каботажних перевезень.
Каботажним є перевезення між портами, що знаходяться в межах однієї
країни. Традиційно, іноземним підприємствам заборонено здійснювати
каботажні перевезення або їхнє право на це обмежене.

Інші труднощі:

– відповідальність перевізника за збитки, завдані вантажовідправнику;

– реєстрація судна і його “національна приналежність”;

– узгодження маршрутів міжнародних перевезень авіакомпаній різних країн;

– забезпечення безпеки польотів.

У практиці повітряних перевезень багато звичаєвих норм, серед яких слід
особливо згадати так звані свободи повітря. Таких свобод п’ять:

1) право пролітати над територією іншої країни;

2) право приземлятися на території іншої країни для ремонту і
до-заправлення;

3) право перевозити пасажирів в іншу країну і перевозити їх назад. Цей
принцип закріплений у двосторонніх угодах;

4) право перевізника однієї сторони брати пасажирів із другої країни і
перевозити їх у третю країну;

5) право авіакомпанії однієї країни перевозити пасажирів, що є
громадянами іншої країни.

Існує багато міжнародних договорів, метою яких є усунення перешкод у
торгівлі міжнародними послугами.

Серед угод про повітряні перевезення варто згадати:

– Варшавську конвенцію 1929 р. про уніфікацію деяких правил, що мають
відношення до міжнародних повітряних перевезень. Стосується таких
питань, як: єдині підстави для подачі позову про відшкодування збитків
вантажу або пасажирам із боку перевізника для країн-учасниць; правила
визначення випадків, коли перевізник відповідає за збиток вантажу або
пасажирам; межі відповідальності перевізника за збитки;

– Чиказьку конвенцію 1944 р. Вона встановила, що регулярне здійснення
повітряних перевезень в іншу країну неможливе без спеціального дозволу
тієї країни. Завдяки укладенню Чиказької конвенції з’явилася практика
укладання двосторонніх угод про контроль за повітряними перевезеннями;

– Токійську конвенцію 1963 р. про злочини і деякі інші дії на борту
повітряного судна;

– Монреальську конвенцію 1971 р. про припинення незаконних дій,
спрямованих проти безпеки цивільної авіації;

– Гаазьку конвенцію 1971 р. про припинення незаконного захоплення
повітряних суден;

– двосторонні міжнародні договори про повітряне обслуговування.

СТРАХУВАННЯ

Мета страхування – зменшити ризик.

За договором страхування одна сторона – страхувальник – зобов’язана
виплачувати визначені платежі (страхові премії), а інша сторона –
страховик – визначену суму при виникненні страхового випадку.

До страхування вдаються в різних випадках. Страхування необхідне як для
товарів, що транспортуються, так і для об’єктів, що нікуди не
перевозять. Для менеджерів зовнішньоекономічної діяльності найбільш
типовими є такі випадки:

– страхування майна;

– транспортне страхування.

Страхування майна. На практиці використовуються типові договори
страхування майна. Найбільш відомою типовою формою є форма “Страхування
будинку і майна” (“Building and Property Insurance Form”, або,
скорочено, ВРІ).

За цією типовою формою страхується будинок, споруди, машини й
устаткування, особисте майно, що використовується в підприємницькій
діяльності. В договорі на основі форми ВРІ можна також розширити коло
об’єктів страхування і включити в нього:

– майно, придбане після укладання договору;

– майно, що знаходиться в межах помешкань, придбаних після укладання
договору;

– майно, що знаходиться поза межами помешкань, використовуваних у
підприємницькій діяльності;

– майно, що знаходиться поза будинком, наприклад огорожа, знаки, антени.

Суму відшкодування можна встановити таким чином:

– всі об’єкти, включені в договір (договір часто оформляється у вигляді
страхового поліса), страхуються на визначену суму;

– окремі об’єкти, включені в договір, страхуються на визначену суму;

– ризики, що страхуються за договором, перераховуються в договорі. Можна
також передбачити в договорі, що страхуванню підлягають “усі ризики”, і
потім передбачити винятки;

– можна передбачити, що сума відшкодування дорівнює вартості заміни
товару (або іншого об’єкта) чи якоїсь частини цієї вартості. Можна також
передбачити, що сума відшкодування дорівнює визначеному відсотку
реальної вартості товару (з урахуванням амортизації);

– щодо майна, вартість якого змінюється, можна передбачити, що
страхувальник повинен регулярно (як правило, щомісяця) повідомляти
страховику про вартість об’єкта. Страхувальник сплачує премії, виходячи
із зазначеної вартості.

Страхування непрямих збитків. У зазначених вище прикладах договорів про
страхування майна мова йде про збиток, що є прямим результатом страхових
подій.

Тим часом існують й інші договори страхування, за якими страхується
збиток, що є непрямим результатом певних подій.

Найбільш відомий приклад такого типу страхування – це страхування
прибутку від підприємницької діяльності.

Страховик зобов’язується відшкодувати страхувальнику втрату прибутку або
фіксованих платежів в результаті понесеного страхувальником збитку.
Наприклад, в результаті пожежі магазин був закритий протягом місяця,
коли працювали тільки декілька його відділів. Якби не було пожежі, було
б отримано більше прибутку. Крім того, власник магазину повинен
продовжувати виплачувати заробітну плату, податки і вартість утримання
помешкань й устаткування.

До найбільш типових договорів так званого непрямого страхування
належать:

1) договір про страхування втрат прибутку в результаті знищення
підприємства постачальника або головного споживача, що призвело

або до зниження замовлень, або недопоставки і, в кінцевому результаті,
до закриття страхувальника;

2) договір про страхування зайвих витрат, за яким страховик відшкодовує
страхувальнику суму, що той змушений сплачувати без будь-якої користі
для себе, наприклад орендна плата за приміщення після пожежі;

3) договір про страхування втрати орендних платежів. За цим договором
страхувальник, що передав помешкання в оренду іншим особам, одержує від
страховика відшкодування збитків від втрати можливості стягувати орендну
плату в результаті знищення приміщень.

Транспортне страхування. Перші договори страхування перевезеного майна
стосувались морських перевезень. Пізніше стали з’являтися договори
страхування перевезень сушею, а потім і повітряних. На сьогоднішній день
розбіжності в підходах до страхування товарів, що перевозяться різними
видами транспорту, у багатьох випадках стерлися. Сучасні договори
страхування часто покривають ризики, пов’язані з перевезенням, починаючи
з моменту відвантаження товару і до моменту, коли він досягає пункту
призначення.

Морське страхування. Існує чотири типових види договору морського
страхування:

– страхування судна (транспортного засобу);

– страхування вантажу;

– страхування одержання плати за фрахт власником судна;

– страхування відповідальності товаровідправника або перевізника перед
третіми особами.

Страхування судна, як правило, діє тільки в межах географічної
території, зазначеної в договорі.

Вантаж звичайно страхується шляхом укладання договору, в якому
передбачається, що усі вантажі, що відвантажуються страхувальником,
підпадають під його дію. При страхуванні вантажу часто використовується
страховий сертифікат на пред’явника, що передається разом із правом
власності на вантаж. Володар такого сертифікату автоматично стає
страхувальником вантажу і має право одержати відшкодування при
випадковій загибелі або ушкодженні вантажу.

Страхування одержання плати за фрахт може здійснюватися двома способами.

Якщо за договором товаровідправник зобов’язаний сплатити перевізнику
оговорену суму незалежно від того, чи був товар доставлений, вартість
перевезення страхується як частина вартості товару. Якщо ж оплата фрахту
поставлена в залежність від безпечної поставки товару, одержання плати
за фрахт страхується як частина страховки судна.

На практиці склалося декілька типових умов договорів транспортного
страхування. 

1. “Running down clause” (RDC). Це застереження передбачає, які саме
події є страховим випадком.

2. Застереження про відповідальність перед третіми особами в разі
виникнення спору.

3. Застереження “free of particular average”. Відповідно до цього
застереження страховик не повинен виплачувати страхову суму, якщо тільки
не відбудеться хоча б одна з чотирьох подій:

– судно сяде на мілину;

– на судні станеться пожежа;

– судно затоне;

– станеться зіткнення.

Крім того, за цим застереженням, страховик не повинен виплачувати
страхову суму, якщо загальний обсяг збитків не перевищує 10 % вартості
застрахованого.

4. Застереження про загальну аварію. Зобов’язує страховиків різних
об’єктів страхування розділити між собою витрати на відшкодування
збитку, нанесеного навмисно при рятуванні судна від повного знищення.

5. Застереження про позови і трудові відносини. Передбачає, що
судновласник повинен вжити всіх заходів для того, щоб запобігти завданню
шкоди застрахованому майну або іншим інтересам. Наприклад, якщо судно
сяде на мілину, судновласник повинен найняти рятувальників, і ці його
витрати мають бути відшкодовані страховиком, навіть якщо судно не
вдалося врятувати.

6. Застереження про “абандон”. Якщо порятунок або відновлення корабля
коштує більше, ніж загальна вартість товарів або інших застрахованих
об’єктів, страхувальник має право вимагати виплати страхової суми, як
при повній загибелі майна. При цьому до страховика переходять усі права
на товари або інші об’єкти, що були предметом страхування.

7. Поділ ризику між страховиком і страхувальником. Якщо в договорі
передбачено, що страховик зобов’язаний відшкодувати тільки 50 % вартості
товару, то навіть якщо товару нанесений збиток, але він не загинув,
страховик зобов’язаний відшкодувати тільки 50 % розміру збитку.

8. Договірні гарантії. У морському страхуванні існує дві форми гарантій:

– пряма гарантія (порука);

– гарантія, що мається на увазі.

До прямих гарантій можна віднести:

* умову, за якою страховик не повинен виплачувати страхову суму, якщо
збитків було завдано внаслідок військових дій;

* умову, за якою страховик не повинен виплачувати страхову суму, якщо
збитків було завдано внаслідок заворушень, страйків і т.ін.

Три найбільш типових приклади гарантій, що маються на увазі:

1. Застереження про морехідність. Судновласник ручається, що судно є
морехідним, тобто:

– судно є придатним до плавання;

– капітан і команда достатньо кваліфіковані;

– наявне устаткування, необхідне для плавання.

(Страховик не повинен виплачувати страхову суму, якщо збитків завдано
внаслідок неморехідності.)

2. Застереження про девіацію передбачає, що судно не має права
відхилятися від курсу, за винятком тих випадків, коли це необхідно для
порятунку життя. Застереження про суднохідність і застереження про
девіацію діє завжди, крім тих випадків, коли сторони спеціально
передбачили в договорі, що воно до них не застосовується.

3. Застереження про законність. За цим застереженням, якщо за законом
прапору судна перевезення є незаконними, договір страхування не має
сили. Це застереження діє завжди, і сторони не мають права його
виключити.

Сухопутне страхування. Хоча в практиці не склалося стандартних форм
договорів сухопутного страхування, більшість подібних контрактів схожі.
В них, як правило, докладно визначається страховий випадок. До нього
найчастіше належить:

– зіткнення;

– сходження з рейок;

– повінь;

– смерч;

– пожежа; – буря;

– удар блискавки.

Страховик звільняється від обов’язку виплачувати страхову суму, якщо
збиток було завдано в результаті:

– злодійства;

– страйку;

– цивільного безладу;

– війни;

– втрати ринку;

– затримки відвантаження;

– незаконної торгівлі;

– недоліків тари.

Література

Воронова Є.М. Міжнародні економічні відносини: Конспект лекцій. – К.,
2000.

Козик В.В., Папкова Л.А., Даниленко Н. Б. Міжнародні економічні
відносини: Навч. посіб. – 2-ге вид., стер. – К., 2001. 

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020