.

Роль займенників у формуванні імпліцитних смислів (на матеріалі драматургійних текстів М.Куліша, В.Винниченка, С.Черкасенка) (диплом)

Язык: украинский
Формат: дипломна
Тип документа: Word Doc
556 17562
Скачать документ

Дипломна робота

Роль займенників у формуванні імпліцитних смислів (на матеріалі
драматургійних текстів М.Куліша, В.Винниченка, С.Черкасенка)

План

Вступ

Розділ І. Імпліцитна інформація: теоретичний аспект.

1.1. Поняття імпліцитного у лінгвістиці.

1.2. Займенники як виразники імпліцитної семантики.

Розділ ІІ. Латентний значеннєвотвірний потенціал займенника у
драматургійному тексті.

2.1.Комунікативно-прагматичне навантаження займенника у формуванні
імпліцитності.

Висновки

Література

Вступ

У комунікації інформація може передаватися двома способами: явно
(відкрито) або приховано (замасковано). Відповідно смисл повідомлень
може бути експліцитним або імпліцитним.

Експліцитний – явний, виражений смисл, який сприймається комунікантами
із значень мовних одиниць.

Імпліцитний – неявний, прихований смисл, який виводиться слухачем
(читачем) із значень мовних одиниць під впливом конкретної ситуації та
контексту спілкування.

Неоднакові, часом протилежні підходи до визначення імпліцитності
проектують різноаспектну її інтерпретацію. Імпліцитність розуміється як:

– “прихованість, невираженість” ( Ахманова О.,Єрмоленко С.);

– “економний спосіб відображення позалінгвального змісту” (Мединська
В.);

– “нетиповий спосіб вираження категорій змістового плану” (Бацевич Ф.,
Долинін К.,Федосюк М.

– “явище, що виникає в результаті пропуску окремих компонентів чи ланок
у структурі висловлювання’ (Колосова Т.,Вардуль І.);

– “інформація, яка не входить безпосередньо узначення компонентів
тексту, зафіксованих у словнику, але водночас вичленовується і
сприймається слухачем”(Борисова О., Мартем’янов Ю.);

– “домислювання безпосередньо не вираженого змісту” (Багдасарян В.,

Нікітін М.).

Питання природи й механізмів виявлення імпліцитного смислу вивчається
багатьма фахівцями. Деякі дослідники визначають його як зміст (смисл) не
виражений, але впізнаний. Такий підхід є неточним: якщо якийсь зміст у
тексті не виражений, то він у цьому разі просто відсутній. Тому
імпліцитний зміст – це зміст виражений, але виражений особливим чином.

У виведенні імпліцитного змісту важливу роль відіграють контекст і
ситуація спілкування. Виходячи з цього, можна стверджувати, що
імпліцитний смисл – це така інформація, яка, не маючи безпосереднього
вираження, виводиться з експліцитного смислу мовних одиниць внаслідок
їхньої взаємодії зі знаннями отримувача тексту, зокрема з інформацією,
яка береться з контексту та ситуації спілкування.

Широке й різноманітне коло питань, що стосується імпліцитного у
мові, привертає увагу дослідників. Незважаючи на це, “нез’ясованими
залишаються питання психологічних, логічних, когнітивних та інших основ
імпліцитності, механізмів її виявлення, типів невираженості їх
співвідношення, способів і закономірностей “кодування” імпліцитного
мовцем та “декодування” слухачем і багато інших”. Такий стан
дослідження, зрозуміло, впливає й на те, що саме поняття прихованості не
має усталеного визначення у лінгвістичних словниках, енциклопедіях,
по-різному трактують термінослова “імпліцитний”, “імпліцитно”,
“імпліцитність” у наукових працях.

Деякі дослідники трактують мовну імпліцитність з погляду
співвідношення форм мислення (поняття, судження) з відповідними мовними
одиницями, причому йдеться про їх діяльнісний зв’язок, що виявляється в
пізнавально-комунікативних процесах.

Всебічне осмислення художнього тексту вимагає врахування всіх складових,
що його формують, зокрема й імпліцитних, одним із різновидів яких на
лексико-граматичному рівні є займенники та займенникові конструкції. Їх
функціональна вага полягає насамперед y здатності максимально
конденсувати латентні компоненти, закодовані y слові. Вони – важливі
елементи, через які дешифрується текст.

Проблема займенника знайшла своє відображення y низці праць вітчизняних
та зарубіжних лінгвістів (І.Р.Вихованець, А.П.Загнітко, І.К.Кучеренко, ,
О.В.Падучева, Т.А.Папенкова, О.В.Петрова, О.М.Селиверстова,
О.М.Старикова та ін.), проте i сьогодні їх інтерпретація
характеризується контроверсійністю. Найбільш суперечливим є питання
семантичної своєрідності займенників, яке мовознавцями трактується
по-різному. Так, стосовно наявності/відсутності значення існують три
основні підходи: займенники не мають значення, що i визначає їх
специфіку; займенники не мають постійного значення, воно міняється в
кожному акті мовлення; займенники не відрізняються від інших мовних
знаків y плані нестійкості, непостійності значення; їх своєрідність
полягає y тому змісті, яке виражає це значення [13, с.27].

Актуальність теми бакалаврської роботи зумовлена необхідністю
різноаспектного вивчення категорії імпліцитності у драматургійному
тексті. Мета – з’ясувати функціональне навантаження займенника у
драматургійних текстах. Розв’язання мети передбачає виконання таких
завдань:

– окреслити основні параметри поняття “імпліцитність”;

– з’ясувати імпліцитний значеннєвий потенціал займенника;

– виявити функціональне навантаження займенника у текстах драми.

Об’єкт дослідження – тексти української драми початку ХХ століття, у
яких імпліцитність є домінантою смислотворення.

Предмет аналізу – займенник у формуванні імпліцитності в драматургійних
текстах початку ХХ століття.

Структура бакалаврської: робота складається зі вступу, двох розділів,
висновків та списку використаної літератури.

У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, сформульовано мету й
завдання наукової роботи, визначено об’єкт та предмет дослідження.

Розділ І. Імпліцитна інформація: теоретичний аспект

1.1. Поняття імпліцитного у лінгвістиці

Форми й закони мислення – це предмет логіки, тому значною мірою
лінгвістичний розгляд імпліцитної семантики лінгвальних величин
перетинається з розв’язанням логічних питань, що характерно, зокрема,
для дослідження В.Багдасаряна “Проблема імпліцитного
(логіко-методологічний аналіз)” [1]. У дослідженні розкривається
загальне розуміння імпліцитного як особливої форми вираження думки ( у
зіставленні з експліцитним), роль прихованого у функціонуванні мови.
Помітне місце відведено власне логічній проблематиці імпліцитного,
розглядові якої присвячено розділ «Імпліцитне і деякі логічні поняття»
[1, с.66-121], де висвітлюються співвідношення поняття й судження,
розширена теорія силогізму, неявне визначення поняття, Арістотелеве
трактування основних законів мислення та інші питання, які не мають
прямого стосунку до з’ясування лінгвальної імпліцитності.

Розглянемо повніше ті моменти, які безпосередньо пов’язані з
лінгвістичним аспектом прихованості.

Насамперед зауважимо, що В.Багдасарян не послуговується терміном
“імпліцитність”, а використовує прикметник (часто субстантивований)
“імпліцитний”. Позначуване ним поняття він розкриває у його зіставленні
з експліцитним: “Експліцитним, або явним, є те, що має своє власне,
повне, безпосереднє словесне вираження, імпліцитним же, чи неявним, є
те, що не має такого словесного вираження, але домислюється з опорою на
експліцитне, виражається й сприймається адресатом за допомогою
експліцитного, а також контексту та інших чинників” [1, с.5]. Уточнюють
наведене визначення ще такі твердження: імпліцитне “існує не на
поверхні, а в глибині мови, як нижній, прихований шар змісту, воно є
“щось несамостійне, залежне, похідне” [ 1, с.6].

Дослідник наголошує також на функціональному (мовленнєвому) моменті,
зауважуючи, що “проблема імпліцитного стає очевидною, коли ми ставимо
такі питання, як: що говорить ця людина і що вона хоче сказати цим,
[…] що вона має на увазі,[…] який прихований смисл, підтекст її
слів” [1, с.8]. Проте мовленнєвий аспект у нього значною мірою
підпорядкований логічному. За В.Багдасаряном, “імпліцитними можуть бути
як цілі судження і навіть міркування, так і менші одиниці мисленнєвого
змісту, виділені за яким-небудь принципом. Якраз перевага логічного
підходу до імпліцитного підводить автора монографії до висновку, за яким
«експліцитними чи імпліцитними бувають думки, а не мовні одиниці, але
думки не самі по собі, а в своєму стосунку до засобів мовного вираження”
[1, с.6]. На цьому твердженні зупинимося детальніше, бо воно не в усьому
збігається з лінгвістичним розумінням прихованого.

У мовознавстві поняття імпліцитного стосується не лише площини
мовного змісту (семантики), про що, наприклад, свідчать навіть назви
праць на зразок «Імпліцитний зміст висловлювання» , а також інші
дослідження. До цієї категорії звертаються в граматиці у процесі
розгляду тексту, дериваційних процесів тощо, а характеристику
“імпліцитний» застосовують і щодо лінгвоодиниць. Наприклад, у праці
“Російські складні речення асиметричної структури” є розділ “Імпліцитні
складні речення з відношенням 2: 3”, у якому розглядаються такі
«імпліцитні конструкції, в яких […] двом предикативним одиницям в
імпліцитному висловлюванні відповідає три предикативні одиниці в
семантично тотожних експліцитних». На терміносполучення «імпліцитні
конструкції» натрапляємо у статті В.І.Кононенка
”Прийменниково-субстантивний комплекс в аспекті синтаксису” . Поняття
імпліцитної деривації (implizite Derivation) та імпліцитних дериватів
(implizite Derivate) відшукуємо у В. Фляйшера .

Учений розмежовує “патроніми експліцитні (патронімічні деривати)” й
“патроніми імпліцитні (семантичні утворення)”, в яких “формальні
показники патронімічності відсутні” (Гончар, Мороз, Франко), й П. Чучка
.

Отже, у мовознавстві простежуємо таке розуміння імпліцитності, яке
не повністю узгоджується з тим, що випливає з її трактування
В.Багдасаряном. Правда, дехто з лінгвістів, навіть тих, хто серед різних
аспектів розгляду імпліцитності (психологічного, логічного,
філософського, комунікативного тощо) прагне обмежитись тільки
лінгвістичним, також фактично зводить його до аналізу способу вираження
смислової структури висловлювання значною мірою з погляду логіки:

“Кожне імпліцитне висловлювання є зняте міркування. За називанням факту
тут завжди приховується логічна мета умовиводів […]”. А з цього
випливає досить категоричний висновок: “Імпліцитність як мовне явище
поширюється тільки на висловлювання, тобто на конструкції, що мають
форму речення. Не може бути імпліцитності у сфері морфем, слів і
словосполучень. Із цим твердженням важко повністю погодитися. Не
викликає сумніву те, що саме у висловлюванні (реченні), як мовленнєвій
одиниці, безпосередньо й найпомітніше виявляє себе можлива імпліцитність
компонентів його змістової структури (пор. Ми, безсумнівно, зустрінемось
завтра і розгорнутий варіант: Я не сумніваюсь, що зустрінуся з тобою
завтра). Однак, здатність комунікативних величин (висловлювань)
зосереджувати й виявляти приховану додаткову інформацію не може не бути
закладеною у певних властивостях мови як ієрархічно структурованої
знакової системи, механізмах співвідношення планів змісту й вираження на
різних рівнях її складної будови. Тому ми схиляємося до думки тих
дослідників імпліцитності, що вкладають у це поняття достатньо широкий
зміст, який дає змогу охоплювати ним не тільки вияви прихованої
семантики мовних одиниць різної структури, а й прихованість дериваційних
структурно-семантичних перетворень.

До речі, В.Багдасарян, який наголошує на імпліцитності “думки, а не
мовної одиниці”, стверджує, що “імпліцитне проявляється як закономірна,
внутрішньо властива мові форма функціонування” і “виступає специфічними
способами на всіх рівнях мови (слово, словосполучення, речення,
мовлення)” [1, с.135]. Ще одне міркування цього дослідника потребує
коментарів. Слушно вказуючи на важливість, необхідність вивчення
імпліцитного, В.Багдасарян, на наш погляд, дещо применшує потребу
з’ясування сутності експліцитного. Для нього питання “про експліцитне в
принципі збігається з питанням про вираження думки в мові взагалі, у
процесі якого імпліцитне є лише специфічним допоміжним, додатковим
аспектом”. А “тому експліцитне не є науковою проблемою, на відміну від
імпліцитного” [1, с.6].

У зв’язку з цим одразу виникає питання: “Чому експліцитне як
вираження думки в мові взагалі не є науковою проблемою?” Адже мовлення –
це, зрештою, не просто говоріння, а “спосіб формування і формулювання
думки за допомогою мови”, кодування інформації мовними знаками, які,
власне, забезпечують вираження думки в мові, інакше кажучи, те, що
В.Багдасарян уважає експліцитним.З огляду на те, що експліцитний спосіб
вираження наслідків мислення – це комплекс складних проблем, для
розв’язання якого лише складаються певні теоретичні й
експериментально-практичні передумови [1, с.12], ми не сприймаємо
експліцитність як самоочевидний факт, що не потребує жодних пояснень.
Крім того, певна нечіткість у трактуванні експліцитного щодо
імпліцитного породжує суперечності в інтерпретації останнього.

Наприклад, нульові показники в мові часто є характерною ознакою
певного виду імпліцитності – поверхневої репрезентації одиниць
синтаксичної структури речення за допомогою синтаксичного чи
морфологічного нуля. Водночас висловлюється протилежне: “Нульові
показники (нульова морфема, нульовий артикль) варто розглядати швидше як
рівноправні маркери поряд із ненульовими в системі опозицій”. Однак у
лінгвістиці маркованість стосується випадків насамперед явного
(позитивного) вираження, зокрема вираження семантики за допомогою
матеріальних показників звукової форми. Зауважимо, що поняття
експліцитності мовних значень на противагу їх імпліцитності якраз і
розкривається як безпосередність матеріального вираження цих значень.
Саме так окреслює перше зі згаданих понять М.Нікітін, який не тільки не
оминає питання експліцитності, а й подає перелік тих значень, що він у
мовленні визнає експліцитними. До них належать знакові (кодифіковані)
значення мовних одиниць, узуальні значення невербальних, паралінгвальних
засобів тощо. Причому усі вони експліцитні, бо в “них є матеріальне
вираження”

У сучасному мовознавстві при розкритті сутності імпліцитності
простежується тенденція розрізняти її вузьке і широке розуміння. Деякі
дослідники при цьому твердять відповідно про її мовне і психологічне
трактування. Інші пропонують “розрізняти два види
імпліцитності: вузьке розуміння імпліцитності як чисто мовного, точніше
граматичного явища, і широке розуміння імшпцитності як явища
екстралінгвістичного, що має однак безпосередній стосунок до лінгвістики
тексту”. Але вказане розмежування не супроводжується очікуваною
послідовністю визначення імпліцитності і не усуває дискусійності,
яку спостерігаємо у лінгвістичних працях стосовно того, що в мові варто
вважати проявами імпліцитного, а що не належить до них. 3 огляду на це
розглянемо деякі проблеми, розв’язання яких стосується з’ясування
теоретичних засад мовознавчого дослідження імпліцитності. Йдеться
насамперед про зв’язок останньої з мовною нормою, бо саме на
відщтовхування від поняття нормативності лінгвальних фактів подекуди
спирається розкриття згаданого вузького розуміння
імпліцитності. Зокрема, К.Крушельницька зазначає, що “з
лінгвістичного погляду доцільно вважати імпліцитними такі
вирази, які протиставляються “повним” виразам у плані мовної норми
(мабуть, сюди потрібно включати частотність як один із її критеріїв),
творячи з ним синонімічні ряди”. Незважаючи на слушність зіставлення
імпліцитних мовних величин із їх “повними” відповідниками, що
виступає важливим моментом осмислення прихованості перших, у
цілому визначення критерію імпліцитності у наведеному твердженні
не відзначається достатньою

чіткістю і виглядае дещо звуженим.

Насамперед виникає питания, що являе собою “повнота” висловлювань, яка
протиставляється імпліцитності їх синонімів? Крім того, із визнання цієї
своєрідної “повноти” одних висловлювань випливає знову ж таки не зовсім
виразна “неповнота” імпліцитних величин. Це, можливо, пояснюється тим,
що критерій виявлення імпліцитності висловлювань, запропонований
К.Крушельницькою, передовсім стосується окремих випадків прихованості в
синтаксисі, а саме: еліпсів, різних типів односкладних речень .

Так, певні види еліпсів можна зіставляти з їх звичайними повними
еквівалентами, які часто встановлюються з контексту, наприклад: Зовсім
нема ніяких! (В.Винниченко) = [У мене] зовсім нема ніяких [дітей]! У
цьому випадку відновлені нами складники речення містятъся в іншому
висловлюванні, яке в тексті передує аналізованому: Можеш сказати своїй
Труді, що в мене нема дітей (В.Винниченко).

На відміну від подібних еліптичних конструкцій, стосовно односкладних
речень аналогічне зіставлення виглядає по-іншому. Зауважимо, що
здебільшого такі речення мовознавці визнають повними. Тим самим виникає
можливість некоректного терміновживання, коли доводиться зіставляти
імплцитні односкладні речения, що вважаються повними з вадповідними їм
уже не імпліцитними, але також повними взяти прикметник “повний” у
наведеному раніше твердженні в лапки, що вказують на певне не зовсім
властиве для лексеми значення, яке дослідниця, проте, не розкриває.

У зв’язку з цим розглянемо окремі приклади односкладних речень, зокрема
номінативних. Так, висловлювання на зразок: Вечір. Ніч. (П.Тичини) можна
співвідносити з двоядерними величинами: Настав вечір. Настала ніч. Таке
зіставлення вказує на те, що повнота двоядерних висловлювань поллягає в
експліцитному вираженні обох компонентів їх семантичної структури –
предикатного й актантного. А остання, зрештою, відповідає логічній
структурі судження з його суб’єктом і предикатом, які в цьому випадку
експліцитно виражені у зовнішній формально-лексичній будові
висловлювання.

У номінативних реченнях подібної вербалізації обох згаданих компонентів
синтаксичної семантичної стуктури не спостерігаємо. Ця особливість
спричиняла й спричиняє певні труднощі класифікації таких конструкцій.
Тривалий час номінативні речення вважали неповними двоскладними. В
сучасному синтаксисі по-різному підходять до визначення у складі
номінативних речень граматичних семантичних функцій називного відмінка
іменників. Українські синтаксисти поділяють погляд, за яким тут
суб’єктне значення цього відмінка злите зі значенням предикатної ознаки.
Отже, йдеться про синкретизм, суміщення синтаксичної семантики, властиві
для імпліцитного характеру її вираження. В еквівалентних структурах вона
виражається експліцитно, розчленовано.

Номінативні речення можуть містити особливі експліцитні форми, часові та
локативні, що характеризують ситуацію в цілому. Порівнюючи подібні
конструкції (Надворі дощ) зі структурами без таких поширювачів (Дощ),
мовознавці трактують перші як повні номінативні речення, а другі – як
неповні. Додамо, що домислюватися вказані поширювачі можутъ із
контексту, в якому шляхом опису локалізується певна конкретна ситуація:
На майдані пил спадав, Замовкає річ… Вечір. Ніч. (П.Тичина). А
домислювання, що спирається на контекст, ситуацію, – це також ознака, що
характеризує імпліцитні висловлювання.

Принагідно зауважимо, що О.Потебня, розглядаючи певні типи безособових
речень, також одноядерних, указував на випадки контекстного відтворення
суб’єкта безсуб’єктного присудка, наводячи приклад: […] Злосопротивна
хвилечка хвиля вставає, судна козацъкі – молодецъкі на три части
разбиває: Перву часть ухопило – у біларапьску землю занесло […] .

Із викладеного випливають певні висновки. По-перше, виявлення можливих
прихованих компонентів синтаксичної семантики у висловлюваннях
відповідної будови часто здійснюється шляхом їх зіставлення зі
смисловими еквівалентами, в яких повністю експлікуються вказані
компоненти. Причому імпліцитні висловлювання можуть становити собою
похідні конструкції. Так, серед рис номінативних речень виділяють те, що
вони е речениями “не первинного типу, а наслідок різноманітних
перетворень двоядерних речень”. За Ш.Баллі, “в індоєвропейських мовах
“іменне речення” становить імпліцитну форму доієслівного речення” .
Інакше кажучи, одноядерні структури синтаксичній системі мови.

По-друге, протиставлення певних висловлювань їх смисловим еквівалентам
із повністю експлікованими компонентами семантичної структури засвідчує,
що воно не виступає тілъки власне лінгвістичним критерієм імпліцитності
тих конструкцій, у яких вказані семантичні компоненти виражені
приховано. Таке визнання грунтується також і на врахуванні моменту
співвідношення категорій логічного мислення (суб’єкта, предиката) з
наслідками їх мовного втілення.

По-трете, з’ясування характерних особливостей номінативних речень, а
також інших одноядерних структур та комунікатів, які співвідносятъся з
відповідними експліцитними висловлюваннями, вимагає спеціального
дослідження подібних синтаксичних конструкцій в українській мові з
погляду їх імпліцитності. Це може сприяти розв’язанню певних
синтаксичних проблем, які на сьогодні інтерпретуються мовознавцями
по-різному.

Розглянуті одноядерні речення належать до випадків нормативної
імпліцитності, що виявляє ще одну неточність, яка криється у наведеному
твердженні К.Крушельницької. Протиставляючи імпліцитні висловлювання
“повним” в плані мовної норми, дослідниця мимоволі наштовхує на
припущення, що імпліцитність стосується передовсім сфери ненормативного
вживання мововеличин. на противагу повному вираженню, яке е притаманним
мовній нормі. Та цю неточність вона сама частково усуває, пояснюючи, що
імпліцитні висловлювання “можуть бути різною мірою узуальними, бо
можливість “неназивання” окремих компонентів думки чи навіть цілої думки
закладена в самій системі мови у вигляді особливих форм і
конструкцій, які служать якраз для імпліцитного вираження тих або інших
елементів думки-повідомлення в певних комунікативних ситуаціях” .

Ми вбачаємо особливу вагомість наведеного пояснення в тому, що тут
імпліцитність пов’язується не тільки з мовленнєвими процесами, але й з
мовною системою. Крім того, у ньому знята не тільки деяка
прямолінійність протиставлення імпліцитності мовній нормі, але
визнається певна недостатність критерію нормативної повноти, бо
К.Крушельницька звертається до мисленнєвих чинників – фактів
“неназивання” окремих компонентів думки саме при її імпліцитному
вираженні.

Варто привернути увагу до того, що запропоноване дослідницею
лінгвістичне розуміння імпліцитності спрямоване на з’ясування природи
такого типу прихованості, який пов’язаний із компресією. Проявом
останньої виступає, зокрема, функціонування еліпсів. Стосовно цього
К.Крушельницька слушно зазначає, що “в мові у багатьох випадках існує
два (чи більше) ряди варіантів для вираження того самого змісту:
розгорнуті та еліптичні форми.

При розкритті специфіки імпліцитності як мовного явища, що поширюється
тільки на факти граматики, спостерігаються протилежні погляди на
еліптичні структури. Деякі мовознавці не вважають такі конструкції
імпліцитними, бо виходять із того, що “в імпліцитній структурі ніщо не
пропускається, ніщо не опущене, а домислювання чи переосмислення не
вимагає вставлення слів чи форм, хоч інколи може вимагати трансформації
.

На противагу такому підходові ми повністю поділяємо думку білъшості
мовознавців, які зараховують еліпси до проявів імпліцитності. Адже
неявне, опосередковане, вираження якихось семантичних компонентів у
межах певної актуалізованої лінгвоодиниці означає, що в ній самій немає
спеціальних матеріально-звукових словесних, граматичних засобів, які,
згідно з їх системною закріпленістю, можуть об’єктавувати аналогічні
семантичні елементи в інших випадках. Водночас імпліцитні лінгвовеличини
містять певні експліцитні сигнали, які здебільшого знаходяться в
контексті, що забезпечують усвідомлюване чи неусвідомлюване домислювання
прихованої семантики. Домислюватися можуть й окремі фрагменти
позалінгвалъної інформації з опорою на факти мовленнєвої ситуації та
знання позамовної діцсності. Отже, контекст, ситуація та інші чинники
(серед них і мовна парадигматика) допомагають не прямо, а опосередковано
сприйняти приховані змістові складники. Цей шлях їх сприйняття
простежується при різних проявах імпліцитності. Відмінності стосуються
джерел останнъої та пов’язаного з цим характеру домислювання. Якщо
джерелом виступає небажання повторювати щось, вже назване в контексті,
чи те, що передбачається назвати в ньому, то з’являються пропуски:
Тільки образи покинули мене. Одвернулись од мене мої улюблені, різні,
дорогі [образи]… (О.Довженко). Подібно не вербалізуються, прямо не
експлікуються змістові елементи, які в типових мовленнєвих ситуаціях
маються на увазі: А відки ви, пане? – перший спитав Андрія дід. – 3
Тернополя (I.Франко). У проілюстрованих випадках домислювання, оперте на
контекст, ситуацію має відновлювальний характер, бо спрямоване не на
отримання додаткової, прирощеної, інформації, а на встановлення тих
змістових фрагметів, які у висловлюваннях не отримали експліцитних
показників, викликаних редукуванням плану вираження.

Дещо інший характер домислювання простежується тоді, коли джерелом
виступає лексична незаповненість певних синтаксичних позицій, синкретизм
вираження синтаксичної семантики, що зумовлено внутрішньою
формально-змістовою природою відповідних типів висловлювань, наприклад,
розглянутих раніше одноядерних речень. Домислювання подібних імпліцитних
структур при їх актуалізації є здебільшого неусвідомлюваним мовцями і
спрямоване не на контекстуальне чи ситуаційне словесне відновлення
якихось невербалізованих семантичних компонентів, а на мисленнєве
доповнення, достатнє для адекватного сприйняття комунікативного змісту
таких імпліцитних висловлювань. Причому вказане домислювання спирається
на системну парадигматику, зіставлення одноядерних типів речення з їх
можливими двоядерними еквівалентами. хоча і стосовно цього виду саме
останній дає змогу виявити синтаксичну функцію називного відмінка
іменника у номінативних реченнях і встановити, що вони не тільки більшою
мірою експлікують суб’єкт висловлювання, приховуючи предикативність,
але й, навпаки, становлять собою своєрідну предикативну характеристику
суб’єкта: Ти, звичайно, знаєш Атанасіу, Копровського, Новака? –
Звичайно. Роботи знаю їхн. Титани. (Н.Щербак). Тут номінативне
висловлювання Титани – це об’єктивація предикативної частини думки,
суб’єкт якої названо в попередньому контексті і яка при її експліцитному
вираженні могла б мати вигляд: Атанасіу, Копровсъкий, Новак є титанами.

Отже, синтаксичні структури, імпліцитність яких зумовлена їх внутрішніми
формально-змістовими особливостями, закладеними в мовній системі,
зближує з еліпсом те, що у них відсутня поверхнева вербалізація за
допомогою спеціальних показників певних компонентів їх змісту, які
вимагають домислювання. I якщо домислювання в першому випадку є менш
помітним і не веде до відновлення якихось складників плану вираження, а
в другому – значно простішим, бо контекст чи ситуація відразу
“підказують”, який елемент висловлювання пропущено, то це не е
достатньою підставою для виведення еліпсів за межі імпліцитності. Певні
відмінності її проявів лише викликають необхідність зважати на
відповідні види (підвиди) домислювання та виділяти різні типи прихованої
семантики.

Викладене засвідчує, що проблема визначення категорії імпліцитності
породжує супровідну проблему: виявлення тих сфер, конкретних лінгвальних
фактів, які це поняття охоплює.

Зауважимо, що дискусійність окремих питань трактування імпліцитності
спостерігається не тільки тоді, коли йдеться про менш досліджені її
прояви. Навіть щодо граматичних, зокрема синтаксичних, імпліцитних форм,
яким присвячено помітну кількість праць, простежуємо відмінність
лінгвістичної інтерпретації деяких теоретичних положень та лінгвальних
фактів. Це стосується, зокрема, різноманітних згорнутих синтаксичних
структур, що можуть функціонувати поряд із розгорнутими відповідниками
(порівн. горщик для розсади і горщик призначений для вирощування
розсади; горщик, у якому вирощують розсаду). Подібне зіставлення
засвідчує, що певні змістові фрагменти не вербалізуються у згорнутих
конструкціях, тобто залишаються імпліцитними. Крім того, згортання
синтаксичних структур пов’язане з економією виражальних засобів. Та
поряд із указаним існує погляд, згідно з яким аналогічні згорнугі
словосполучення, а також деякі інші синтаксичні конструкції не
визнаються імпліцитними, а зв’язок тенденції до економії з імпліцитністю
взагалі піддається сумніву [27, с.49]. Ймовірно, що якраз такий підхід
разом із певним розумінням прихованості. властивої висловлюванням,
спричинив те, що Н.Паніна не зараховує до імпліцитних такі структури,
які інші мовознавці вважають проявами імпліцитності в синтаксисі.
Йдеться про конструкції російської мови, побудовані за двокомпонентною
моделлю “Якщо А, то С” (Если хотите купить хлеба, то магазин налево), у
якій пропущена логічна ланка трикомпонентної моделі “Якщо А, то В, що С”
(Если хотите купить хлеба, то имейте в виду, что магазин налево).
Додамо. що такі і подібні імпліцитні висловлювання вживаються і в
українській мові, наприклад: Якщо ми вже торкнулися цъого питания, то я
також о-го-1! (Репліка з телевізійного фільму).

Н.Паніна вважає, що наведений російським двокомпонентним структурам
властива репрезентована компресія, яка полягає в тому, що у відповідних
висловлюваннях спостерігається не тільки пропуск їх компонента, але й
невираженість певних знань. Але далі дослідниця робигь висновок, який
виглядає не зовсім послідовним. Стверджуючи, що “репрезентативна
компресія є однією із умов чи ознак імпліцитності”. Н.Панніа визнає це
“недостатнім, щоб кваліфікувати висловлювання імпліцитним” [27, с.52],
бо дотримується думки, за якою про імпліцитність можна говорити лише за
наявності інших умов. До них належить опосередковане вираження смислу,
коли із прямо вираженої інформації випливає, виводиться інша, додаткова,
інформація або ж спостерігається вживання у висловлюванні семантично
містких компонентів, які, крім експліцитного денотативного значення,
імплікують певне логіко-конотативне [ 27, с.52-53].

Для нас усі вказані умови важливі і достатні для визнання імпліцитності
висловлюваня. Причому їх відмінності, на наш погляд, не свідчать про
імпліцитність чи неімпліцитність певних мововеличин, а дають змогу
виділити відповідні види імпліцитної семантики. Напр.: В театральній
студії дзвеніли тарілки… Новий рік. Щастя. (М.Хвильовий). Перша із
наведених фраз імплікує додаткову непряму інформацію: “ в театральній
студії готували стіл для святкування Нового року”. Саме таке
домислювання підтверджує ширший контекст, бо далі щі раз вживається
висловлювання Дзвеніли тарілки, де воно вже приховує іншу додаткову
інформацію (“учасники святкової вечірки пригощалися за столом “):
Нарешті покликали за стіл. Дзвеніли тарілки. Було пиво. (М.Хвильовий)

Розглянемо ще один приклад, який ілюструє наявність у висловлюванні
семантично містких слів із логічно виведеними додатковими конотаціями.
Зіставимо два прислів’я: Вірний приятель – то найбільший скарб і Борони
мене, Боже, від приятеля, бо з ворогом я дам собі раду. Зіставлення
вказує на те, що в першому прислів’ї лексема приятель експліцитно
актуалізує значення: “людина, з якою хто-небудь перебуває в дружніх,
товарисъких стосунках; близький знайомий // друг [33, с. 107]. Це слово
у своєму звичайному вжитку супроводжується позитивною почуттєво-оцінною
конотацією,

У другому висловлюванні, навпаки, воно приховано виражає негативну
конотативно-оцінну семантику, виведену на основі фонових знанъ. Адже в
житті часто трапляються ситуації, що найближчий приятель поводить себе
підступніше, ніж ворог, і мовці знають про це. Окреслене експліцитне
значення лексеми приятель не узгоджуєгься з цими фоновими знаннями.
Виникає своєрідний конфлікт, який у прислів’ї Борони мене, Боже, від
приятеля, бо з ворогом я дам собі раду частково усувається бо переважати
починає імпліцитна негативна конотація, а не експліцитна семантика (тут
приятель уже власне не приятель, а хтось, протилежний до нього).

Вказані прояви імпліцитності відрізняються, зрозуміло, від тих, які
простежуються у висловлюваннях, що відбивають наслідки компресії плану
вираження при можливій конденсації семантики. Якщо джерелом прихованості
виступає компресія, то домислювання імпліцитних змістових компонентів не
спричиняє розглянутого прирощування інформації. Проте, вони є також
імпліцитними. На відміну від прирощувальної, така прихована семантика
має відновлювально-контекстуальний (ситуаційний) чи
доповнювально-системний характер.

Важливо зазначити, що на такому зв’язку наголошує помітна кількість
дослідників. До нього привертають увагу особливо ті мовознавці, які
розглядають компресію, тобто різноманітне редукування, скорочення
матеріально-звукувої форми вираження певної інформації у висловлюваннях,
як одне з джерел імпліцитності.

Не зосереджуючись на розглядові різного ставлення лінгвістів до
принципу економії, його теоретичного осмислення, вкажемо на те, що
функціонування мови виразно засвідчує тенденцію до економії лінгвальних
засобів, бо мовці залажно від потреб спілкування ту саму чи достатньо
близьку інформацію виражають або більш синтагматично протяжними
величинами, або ж можуть послугуватися при цьому меншою кількістю
матеріально-звукових виразників – експонентів змісту. Інакше кажучи,
використовувати всілякі згорнуті конструкції, структури з
контекстуальними, ситуаційними та логічними пропусками певних вербальних
складників висловлювань.

Варто наголосити на тому, що явища компресії, у яких простежується
згадана тенденція до економії і які ведуть до імпліцитного вираження
інформації, часто спостерігаються у розмовній сфері, де помітними є
різноманітні порушення мовних норм.

Імпліцитність стосується об’єктивації не тільки синтаксичних, але й
лексичних значень. Щодо останніх, то при комунікації постійно
спостерігаютъся певні відхилення від усталених норм лексичної
сполучуваності. Такі порушення, на думку К.Долініна, не відміняючи
повністю загальної нормативності мовлення, “самі несуть, мабуть,
найбільш суттєвий і нетривіальний імпліцитний зміст – особистісний
підтекст. Із якого складається образ адресанта, що важко піддається
вербалізації”. Власне подібна анормативність супроводжує формування
оказіональної переносної семантики, яке здійснюється шляхом внутрішньої,
імпліцитної, деривації. За відповідних обставин оказіональні переносні
значення набувають статусу узуальних, засвоєних лексико-семантичною
системою. У такий спосіб своєрідна анормативність стає нормою. При цьому
оказіональна контекстуальна семантика закріплюється за лексемою,
частково втрачаючи свою імпліцитну природу. Взагалі, проблема
прихованості оказіональних та узуальних переносних значень вимагає
окремого висвітлення. Ми лише торкнулися її, щоб привернути увагу до
того, що на лексичному рівні так само, як і в синтаксисі, імпліцитність
не вводиться до ненормативного вжитку знакових лінгвоодиниць, а
стосуєтъся також і мовно норми. Інакше кажучи, імпліцитність
простежується стосовно нормативних та анормативних мовних фактів. Крім
того, ступінь імпліцитного вираження мовної семантики може пов’язуватись
із змінами, які більш чи менш помітно відбуваються у площині мовної
норми.

Якщо на підставі викладеного звернутися до лінгвістичного розуміння
імпліцитності, що спирається на певним чином інтерпретований
К.Крушельницькою критерій нормативності, то необхідно вказати на деяку
обмеженість такого трактування досліджуваного явища. Адже визнання
імпліцитними лише тих “виразів, що протиставляються “повним” виразам у
плані мовної норми” веде до часткового звуження навіть сфери
синтаксичної імпліцитності, на виявлення якої значною мірою зорієнтоване
наведене розкриття її сутності. Воно грунтується на тому, що
імпліцитними доцільно вважати такі структури, визначальна ознака яких
сприймається на фоні нормативності інших структур. А звідси випливає, що
такою ознакою, ймовірно, може виступати насамперед помітна
анормативність конструкції, які визнаються імпліцитними. Проте, як
засвідчує спостереження над проявами імпліцитності, вони не обмежуються
тільки тими випадками, що демонструють відхилення від мовних норм, а
стосуються сфери нормативного функціонування знакових лінгвоодиниць
різних рівнів мовної структури. А це викликає необхідність всебічного
вивчення імпліцитності, щоб на основі його наслідків подати таке її
мовознавче визначення, яке б давало змогу охоплювати зазначеним поняттям
доволі широке й різноманітне коло лінгвальних фактів, що репрезентують
спосіб імпліцитного вираження інформації в мові.

1.2. Займенники як виразники імпліцитної семантики

Займенник одна з найбільш своєрідних у семантичному плані груп слів.
Складність та „невловимість” їх семантики призвела до створення
принципово різних концепцій займенникового значення. Ми намагалися
систематизувати та узагальнити деякі ідеї, наукова цінність яких, на
нашу думку, є безумовною, визначити спрямованість подальших досліджень.

Починаючи з ХХ століття, розповсюджується думка щодо неоднорідності
граматичних категорій займенників, а тому обґрунтовується можливість
розподілу займенників між іншими частинами мови [25, c.46]; відома також
спроба виділити займенники в окремий лексико-семантичний тип слів, до
складу якого І.Р. Вихованець зараховував лише предметно-особові
займенники та похідні від них, оскільки ця частина займенників
«залишається поза системою живих граматичних класів», а близькість до
іменників «не змогла стерти в цих словах граматичної своєрідності,
притаманної особливому класу займенників», інші ж розподілив між
частинами мови, як таку частину займенників, що «злилася з категоріями
прикметників, прислівників, сполучників, часток» [7, с.255].

Необхідність дослідження зумовлено в першу чергу тим, що зі зміною
наукових теорій у ХХ ст. постала необхідність вияскравити зміни в
поглядах на семантичну своєрідність займенникового класу слів.

Для того, щоб обґрунтувати необхідність самостійної займенникової
категорії, слід розкрити особливість займенникової семантики як такої,
що має право на «самостійність». У еволюції поглядів семантичної
особливості займенникового класу слів першим кроком стало визначення
такої функції, як вказівність. Займенники, на думку дослідників, «не
називають, а вказують» і, таким чином, визначаються вказівні слова.
Недолік цього підходу виявляється в тому, що відповідно до буквального
значення терміна «вказівний» – саме займенниками слід би було вважати
тільки вказівні. Навіть якщо уточнити формулювання, визначивши вказівку
як посилання на конкретний мовленнєвий акт (дейксис), то до власне
займенників зараховуватимуться поряд із вказівними ще тільки особові,
зворотний, відносні, тоді як питальні, заперечні, неозначені займенники
залишатимуться поза рамками цього класу. Крім того, термін «вказівка»
для характеристики семантичної функції займенників не підходить… не
можна приписувати всім займенникам вказівність, якщо ми виділяємо групу
займенників вказівних».

Друга спроба знайти узагальнювальну семантичну ознаку полягала
в дослідженні такої функції займенників, як заступальність; займенники –
це «заступальні слова», їх основна функція – «заступальна» [25,с.72];
«субститути».

Існують два види заступання – парадигматичне та синтагматичне.
Відношення займенників до всього широкого класу мовних висловлень, які
можуть стояти в тій самій позиції, одержало назву парадигматичне
заступання. Заступання, за якого займенник розглядається щодо свого
антецедента, називається синтагматичне заступання [16, с.6]. У першому
випадку явище одержало назву дейксис, у другому – анафора.

Проте «парадигматичне заступання» притаманне не тільки займенникам, але
й будь-яким повнозначним словам, які належать до певного
лексико-граматичного розряду й розглядаються в їх відношенні до інших
слів того ж розряду.

Спрощення об’єктів мовного дослідження, що певний час переважало
в лінгвістиці, з метою їхнього аналізу за допомогою залучення точних
методів призвело до висунення на перший план такого вивчення семантики,
за якого значення ототожнюється з умовами істинності вживання певного
знака. Тож наступна спроба знайти притаманну для всіх займенників
семантичну рису ґрунтується на аналізі реалізації займенника в акті
мовлення. За цим підходом вважається, що в значення займенника входить
його роль, яку він виконує в певному акті мовлення. Оскільки займенник у
порівнянні з іншими частинами мови не має «речового» змісту, то
«займенникові слова мають певні значення, структура яких складається з
елемента вказівності й ознак, що відображають характеристики явищ із
погляду їх співвіднесеності з мовцем» [ 7, с.186]. Значення слова
представлено у вигляді характеристик, які в мовленні при використанні
знака приписуються актанту ситуації або ситуації загалом [26, с.134].

Пропонована спроба визначення займенникового значення дає підстави
стверджувати, що займенники являють собою семантичний клас слів,
в лексичне значення яких входить вказівка на той чи інший тип референції
«займенник і взагалі займенникові елементи мови – це головні засоби
референції» [26, с.10]. Це підтверджує інтуїцію традиційної граматики,
яка завжди відстоювала єдність класу займенників як безпосередню
очевидність. Звернення до референційних аспектів висловлення показало,
що займенники, не постаючи граматичним угрупованням слів, утворюють,
проте, лексико-семантичний клас слів, єдність якого зумовлено його
принциповою роллю в здійсненні референції: це слова, в значення яких
входить або покликання на акт мовлення, або вказівка на тип
співвіднесеності висловлення з дійсністю [26, с.10].

Розглянемо референційні типи займенників. Займенники підрозділяються на
два типи: І – займенники, що вказують на акт мовлення, ІІ – займенники
з вказівкою на денотативний статус, або кванторні.

Серед займенників першого типу можна виділити дейктичні

(у вузькому розумінні) та анафоричні.

Дейктичні займенники відсилають до учасників певного мовленнєвого акту
або до мовленнєвої ситуації. Так, особові займенники 1-ої та 2-ої особи
звернені на слухача чи мовця в певному мовленнєвому акті, вказівні
звернені на об’єкт, на який направлений вказівний жест мовця, реальний
чи уявний. Усі дейктичні займенники спрямовані на екземпляр, тобто на
визначений референт.

Анафоричні займенники – займенники, що відсилають до висловлення або
тексту, до складу якого вони входять. Здебільшого це відсилка до
передтексту – «власне анафора», «ретроспективна регресивна анафора»,
«реприза», на відміну від більш рідкісного випадку відсилки до
посттексту – «катафори», «проспективної прогресивної анафори»,
«антиципації». Смислове джерело, перший член анафоричного відношення,
до якого відсилає ананфоричний займенник, називається антецедентом цього
займенника, другий – анафором.

Анафоричні займенники поділяються на кілька референційно-семантичних
розрядів: займенники 3-ої особи, зворотний, відносні. Розподіл
займенників за розрядами зумовлений не тільки особливостями референції,
а й своїми синтаксичними характеристиками. Займенники 3-ої особи не
висувають, як правило, ніяких синтаксичних вимог до антецедента.
Зворотний займенник характеризується обмеженнями на синтаксичний зв’язок
з антецедентом: відсилає до суб’єкта того предиката, якому
підпорядкований займенник. Відносні займенники поєднують анафоричну
функцію з вираженням підпорядкування підрядного речення, до складу
якого вони входять, головному. Як анафоричні, тобто для виконання
анафоричної функції, можуть вживатися й вказівні займенники. Межа між
анафоричними і власне дейктичними нечітка [16, c.243].

Кореферентність – у простому випадку – це відношення між займенником та
його антецедентом, заякого і займенник, і його антецедент
співвідносяться з одним і тим самим предметом об’єктивної
позамовленнєвої дійсності.

О.В.Падучева вважає, що анафоричний зв’язок може бути некореферентним:
«Не виражають кореферентності вказівні займенники, які ідентифікують
якісні характеристики (такий)» [26, с.137]. Принцип кореферентності є
фундаментальним, оскільки відображає зміст анафори як мовного феномену,
а численні випадки «анафори без кореферентності» можна зняти за рахунок
уточнення поняття кореферентності. Більшість складних випадків у
інтерпретації анафоричних одиниць виникає там, де порушується
взаємооднозначне співвідношення між текстом і смислом. Усвідомлення
цього факту призвело до появи в лінгвістиці тенденції розглядати
кореферентність не як відношення між елементами тексту, а як відношення
між елементами смислу, анафоричні одиниці за тако го підходу
розглядаються як один із засобів кодування в тексті відношення
кореферентності.

О.В.Падучева на матеріалі займенників 3-ої особи наводить приклади,
в яких констатує порушення кореферентності, проте ці приклади швидше за
все свідчать про те, що автори намагаються представити кореферентними ті
ситуації, які об’єктивно такими не постають [31, с.38]; заперечення
наявності конкретного індивіда, який би відповідав конструкту певного
індивіда, та займенник відносяться до того ж самого денотата, тобто
в цьому разі до конструкта члена певного класу: У нас ще немає доказів
існування цього явища, але вони з’являться при подальшому дослідженні.
Заперечення наявності конкретного індивіда – доказів не свідчить про
відсутність кореференції із займенником вони, оскільки заперечується
наявність конструкта, а не сам конструкт, а якщо конструкт існує, то
займенник вони й індивід, який задовольняв би дескрипцію докази,
відносяться до того самого денотата, тобто в цьому разі до
конструкта члена класу докази. Так само можна розглянути ще один
приклад, для якого характерне явище кореферентності, проте О.В.Падучева
заперечує цей факт: Хто обраниця Жана Маре і чи існує вона взагалі –
невідомо. Денотат іменної групи обраниця Жана Маре – конструкт, який
відповідав би даній дескрипції. Займенник вона має той самий денотат.
Таким чином, підтверджується кореферентність першої і другої частини
речення, оскільки в першій частині ставиться питання про те, хто
відповідає даному конструкту, в другій частині – чи відповідає
хто-небудь йому взагалі [31, c.121].

Другий тип займенників – займенники з вказівкою на денотативний статус,
або кванторні.

(

?????(

?

ae

th

j

$

yyyya$

‚„j

$

y$y&yNyPyxyzy3/4yAyIyUey”yRTV\bfxz????¦?EIOeO-

F

J

0J

P

T

b

f

j

l

z

|

?

?

?

°

?

ae

ae

e

th

,?1D3T:esssssssssssssssssssssssssssssssssssssssssssssssse

Kдповідають тому чи іншому ступеню входження аргументу до сфери
предиката, називаються кванторами. Виділяються наступні
референційно-семантичні розряди, які виражають денотативний статус:
1) займенники невизначеності ( наприклад, якийсь), які відсилають до
об’єкта, який невідомий мовцю; 2) слабовизначені (деякий), які
відсилають до об’єкта, який відомий мовцю, але невідомий слухачу;
3) екзистенційні (який-небудь), які не індивідуалізують об’єктів;
4) універсальні (всякий), які вживаються в твердженнях, що стосуються
всіх об’єктів певного класу; 5) заперечні (ніякий), які вживаються в
реченнях, що заперечують наявність певної якості у всіх об’єктів
будь-якого класу; 6) питальні займенники, які, крім власної функції,
висловлюють також іллокутивну функцію питання [26, с.134].

Незважаючи на таку «табличну» класифікацію, займенники все одно не
вдається чітко розмежувати за поданими розрядними значеннями. Такий
прагматичний погляд на природу існування займенників і така прагматична
класифікація не може цілком розкрити саме значення займенника, а тому
й задовольнити лінгвістів, які намагаються знайти спільну семантичну
ознаку та довести правомірність існування цього класу слів, оскільки
знову, як і при перших двох спробах, значення зводилося до
функціональності. Це відбувається ще й тому, що термін «прагматика» має
надзвичайно широке вживання, він ще не одержав достатньо чіткої
інтерпретації і тлумачиться різними лінгвістами по-різному [34, c.56].
Нечіткість, коливання в уживанні терміна значною мірою зумовлені тим,
що розмежування семіотики, на семантику, синтактику й прагматику не
повністю відповідає природі й сутності мови перш за все тому, що в
рамках цієї класифікації не визначено місця вченню про значення
(семантика в теорії Ч.Морриса – це вчення про відношення мовних знаків
до об’єктів дійсності, а не власне значення) [31, с.30].

Займенники не можна визначити лише як слова, значення яких зводиться до
вказівки на відношення учасників комунікації до акту мовлення.
Розглянемо займенник «я». Якби значення цього займенника зводилося б
тільки до вказівки на відношення учасників в акті мовлення, тоді
тотожним значенням було б значення висловлювання автор даних слів. Проте
це не так, оскільки через певні традиції займенника «я» уникають,
замінюючи його на подібні висловлювання. Ця стилістична функція
ґрунтується саме на різниці у значеннях цих мовних засобів. Значення
займенника «я» полягає в характеризації учасника події як індивіда,
особистості і складає основну відмінність «я» від представленого мовного
засобу. Загалом особові займенники характеризують мовця або слухача як
індивіда.

У мовознавстві існує погляд, що «займенникові слова звичайно позбавлені
лексичного значення, тому що вони поза ситуацією, контекстом не
відображають, не називають жодних об’єктів навколишньої дійсності…
[значення] у займенникових слів – змінне, повністю залежне від
контексту» [7, с.185]; «Слово-назва – самодостатній для досягнення
референтної означеності знак. Слово-вказівка – знак, який забезпечує
референтну означеність за підтримки контексту і реальної ситуації.
Отже, слово-назва, референтом якого є клас однорідних предметів, а не
одиничний представник класу, виконує свою відображальну функцію
самостійно. Слово-вказівка для виконання відображальної функції потребує
підтримки контексту і ситуації» Є.М.Сидоренко визначає «прономінальний»
спосіб відображення дійсності, за якого слово не має «речового» змісту.
Семантика займенникових слів тлумачиться у співвідношенні з
повнозначними частинами мови: «Своєрідність займенникових слів полягає у
тому, що вони заступають відповідні частини мови, стаючи
лексико-семантичними еквівалентами іменників, прикметників, числівників
або прислівників» [7, с.35].

Проте денотативне призначення мовного знака полягає в тому, щоб
повідомляти щось про явища, описувані у висловленнях. Займенники
співвідносяться з цілими денотативними полями (хто? – запитання про
будь-яку особу, я – характеризує будь-яку особу як індивіда й адресата
мовлення з погляду його одиничності). Займенники задають той чи інший
рівень характеризації актанта ситуації, тому цілком можливо говорити
про наявність лексичного значення займенників, але вони не містять у
собі інформації, що відповідає цьому рівню представлення. Замість цього
вони або відсилають до того елемента контексту, або ситуації, який може
додати якісь відомості, або вказують на несуттєвість цих відомостей або
відсутність їх у мовця. Ця інформація не належить самому значенню, а
тому її мінливість у різних актах мовлення не свідчить про мінливість
самого значення. «Різниця між значенням і денотатом полягає не стільки в
їхній «матеріальній» природі, скільки в тому, що виступає як об’єкт
опису, а що – як засіб, за допомогою якого цей об’єкт описується. У
значенні займенника денотатом виступає конструкт, узагальнення»[31,
c.133].

Якщо розглядати власне значення займенників, тобто ту інформацію, яку
займенники передають про свій денотат (референт), то легко побачити, що
це значення не залежить ні від контексту, ні від ситуації: в
«характеристику», яку займенники дають актанту ситуації, може входити
вказівка, наприклад, на ту роль, яку даний актант відіграє в акті
мовлення, проте сама ця вказівка не змінюється від контексту або
ситуації. Навпроти, якщо розглядати ті додаткові конкретні знання, які
необхідні для ідентифікації денотата, скажімо, – встановити час,
визначений прислівником зараз, у якомусь окремому випадку його вживання,
то можна побачити, що значення займенника змінюється залежно від
контексту і ситуації [31, с.9].

Така опозиційність у поглядах спричинена традиційним розмежуванням сфери
мови і сфери мовлення. І знімається під синкретичним кутом зору –
способом розгляду цих просторів (мови і мовлення) за умови рівноправ’я.

Характерною рисою представників різних поглядів є розшарування
займенникової семантики. «Займенникові слова мають певні значення,
структура яких складається з елемента вказівності й ознак, що
відображають характеристики явищ із погляду їхньої співвіднесеності з
мовцем» [7, c.47]; Розуміння займенникового значення відбувається «за
зараховував лише предметно-особові займенники та як горизонталлю» і «за
вертикаллю». «За вертикаллю» визначається категорійне значення, тобто
співвіднесеність з іменником, прикметником, числівником, прислівником,
«за горизонталлю» – семантичний розподіл займенників відбувається на
основі розрядового значення, тобто закріпленістю знака за певним змістом
об’єктивної дійсності [34, c.53]. Так, займенник він має розрядове
значення предметно-особової вказівності та категорійне значення –
предметність (без диференціації на істоту та неістоту), співвідносну з
іменником.

Ще однією особливістю даного підходу є розташування займенників
«за горизонталлю», яке представляє собою займенниковий ряд, вершиною
кожного з яких є питальний займенник, оскільки саме він має здатність
виступати як протичлен в опозиції: питальні – позитивні займенники.
Приклад займенникового ряду з верхівкою хто: хто, я, він, вона, воно,
вони, той, цей, будь-хто, хтось, дехто, кожний, всякий, інший. Таким
чином, Є.М. Сидоренко визначає різноспрямовану семантику займенників.

Спроба подати займенникове значення у вигляді двокомпонентної структури
належить О.М.Селіверстовій:«В значення входять тільки: 1) вказівка на
рівні характеризації; 2) інформація про те, де шукати і чи шукати
взагалі недостатні відомості» [31, c.11]. Тобто, за О.М.Селіверстовою,
у семантиці займенників існують постійні рівні, які не змінюються від
конкретизують перші. Отже, значення займенників має два шари:
1) займенники задають рівень характеризації актанта ситуації,
представляють його або як особистість, або як члена класу; 2) займенники
вказують, чи можна одержати з контексту або ситуації відомості, які
розкривають задану характеристику, і за вказівки на наявність такої
можливості містить у собі відсилку до того чи іншого елемента контексту
або ситуації, які поповнюють недостатні відомості. Обидві ці частини
значення (і характеризація, і відсилка) достатньо стійкі.

Під терміном „значення” розуміється спосіб вказівки на денотат, те як
денотат буде представлений у його означенні даним мовним знаком. На
думку деяких вчених, значення займенників не збігається з загальним
розумінням значення. Тоді виникає питання: чи універсальне поняття
«значення»? Чи воно достатнє для категоризації всієї системи мови?

Синкретичні ознаки, які Є.М.Сидоренко поклала в основу значеннєвої
концепції займенника, визначення О.М.Селіверстовою двокомпонентності
значення займенників наближають до усвідомлення недостатності поняття
«лексичне значення» для визначення всіх особливостей семантики
займенників і семантики загалом.

Н.Ю.Шведова розширила поняття «значення» до поняття «смисл», зважаючи
на те, що під значенням займенника розуміється конструкт, узагальнення.

Значення займенника містить у собі конструкт, узагальнення, а тому
цілком можливе існування поняття займенникового смислу, в який і входить
значення. Основою всього займенникового класу слів виступають «вихідні
займенники», в яких зосереджені «елементарні і водночас глобальні
поняття – про істоту, про предмет (тобто про все неживе матеріальне, а
також про все те, що можна уявити собі як деяку чуттєво або розумово
сприйнятну реалію), про приналежність, про ознаку, що відкривається,
сприймається, приписується або існує, про час (власне час або точки його
відліку або умовного спину), про простір (власне простір і його
спрямування, початок і межу), про кількість (власне кількість і її
міру), лічбу, про обставину, що супроводжує ситуацію або її створює,
про саму ситуацію, зовнішню або породжену чиїм-небудь внутрішнім станом,
врешті-решт, про пов’язаність ситуацій або обставин за причиною або
метою» [36, c.54]. Отже, постає нове розуміння займенникової семантики,
яке представлене у вигляді мовного смислу.

О.М.Селіверстова, досліджуючи семантику особових займенників, визначає,
наприклад, що займенник «я» визначає індивіда в його одиничності. Вона
протиставляє квантор одиничності і квантор всезагальності [31, с.51],
проте не вживає термін «мовний смисл» і не покладає ці принципи в основу
займенникової семантики.

Система займенників, що характеризується чіткістю та глибиною своєї
будови, за своєю природою самодостатня, вона звернена, водночас, до всіх
інших класів слів та з ними взаємодіє. «Роль займенників у мові виходить
далеко за межі будь-яких граматичних класів… вони означають смисли, що
входять до глобальних понять матеріального й духовного світу,
поглиблюють, диференціюють, зіставляють і сполучають ці смисли» [36,
c.79]. Н.Ю. Шведова, так само, як і Є.М. Сидоренко, семантичні ознаки
займенників розглядає «за горизонталлю» і «за вертикаллю». Вихідні
займенники, проте, не мають лінійної організації: означуваний ними смисл
сегментований засобами самої системи за ознакою «означеність –
неозначеність– непредставленість». Сама система, початком якої є
вихідний займенник, диференціює його з погляду ступенів пізнання.
Членування займенників «за вертикаллю» має дві підстави: всередині
означеності – на зіставленні граничності, зосередженості та
неграничності; всередині неозначеності – на зіставленні потенційної
одиничності та потенційної множинності. «За горизонталлю» кожна
займенникова ділянка членується за означеністю/неозначеністю. Таким
чином, Н.Ю.Шведова уточнює займенникову семантику ознакою
означеності/неозначеності.

Проте смисловий підхід Н.Ю.Шведової не враховує важливого, на нашу
думку, аспекту реалізації займенникових смислів у мовленні. «Сферою
функціонування смислу являється текст: тут мовний смисл представлений
в реальному втіленні… всі мовні смисли спрямовані на текст» [36,
с.22]. Розглянуті погляди не враховують прагматичний аспект, але він не
може залишатися поза увагою дослідження, оскільки всі значення
реалізуються саме в мовленні.

Смисл породжуваний концептом або концептами, які у свою чергу є знаннями
людини про окремий предмет чи явище. Ці знання цілеспрямовано
реалізуються у взаємодії з об’єктивною дійсністю. Основною ланкою
концептуальної системи виступає людина, яка здатна сприймати,
продукувати інформацію, керуючись певними схемами, програмами, планами,
стратегіями. У результаті розумової діяльності створюється система
смислів, які відносяться до того, що індивід знає, думає про світ.
Концепт є синкретичним явищем, представленим у вигляді ядра і периферії.
Перше відображає денотативне призначення займенника, друге –
суб’єктивний досвід, прагматичні характеристики. Ядром смислової
концепції займенників виступає характеризація актанта ситуації, в яку
може входити вказівка, додаткові, конкретні значення, які необхідні для
ідентифікації денотата складають периферію.

Приймаючи концептуальність як основу семантичної системи мови, погляд на
займенник як частину мови стає незаперечним. Смисли, які реалізує
займенник і які можуть уточнюватися, обмежуються співвіднесеними з ним
частинами мови, є самодостатніми для функціонування в межах окремої
частини мови.

Визначення можливостей поєднання займенникових слів у єдиний клас,
спроби з’ясування семантичної однорідності показують розвиток наукової
думки в межах вивчення особливостей займенникової семантики. Кожний крок
у дослідженнях, зроблений мовознавцями в напрямку вияскравлення
функціональних, значеннєвих або смислових ознак займенників, відкривав
різнобічність семантичної реалізації цих слів у мові, поглиблював
відомості про функціонування займенників у мовленні. Зважаючи на
сучасний вимір лінгвістичної науки, необхідне подальше дослідження
мисленнєвої діяльності людини у проекції на семантичну «винятковість»
займенникового класу слів.

Розділ ІІ

Латентний значеннєвотвірний потенціал займенника у драматургійному
тексті

3-поміж слів, які нерідко кваліфікують як окрему частину мови, але які
перебувають поза п’ятіркою чігко виділених частин мови, що стосуються
предметності (імениик), процесуальносп (дієслово), ознаки предмета
(прикметник), квантитативност (числівник), ознаки ознаки (прислівник),
певною специфічністю вирізняються займенникові слова, оскільки вони як
внутрішні складники відповідних частиномовних класів не утворюють
окремоі частини мови. Займенникові слова репрезентують щось, вказуючи, а
не символізуючи. Отже, вони відрізняються від “справжніх” частин мови
тільки способом репрезентацїї, а не предметом її, і тому ці слова з
синтаксичного і морфолопчного (у морфології — стосовно наявності
морфолопчних категорій, а не зовнішшх відмінностей їхнього (категорій)
вираження погляду уподібнюються або іменникові, або прикметникові, або
числівникові, або прислвникові. Морфологічно займенникові слова
(відповідні їхні групи) дублюють іменник, прикметник, числівник або
приставник, характеризуючись наявністю граматичних категорій відмінка,
числа і роду (займенникові іменники та займенникові прикметники),
наявністю граматичних категорій відмінка й нівеляцією категорій числа і
роду (займенникові числівники) і морфолопчною незмінністю (займенникові
прислівники). Проте, входячи до іменникового, прикметникового,
числівникового або прислівникового класів, займенникові слова становлять
у них окремий підклас, маючи додаткові семантичні (вказівна функція,
опосередкований зв’язок 13 предметом репрезентацй”) і синтаксичні (крім
внутрішніх — наявних у реченні — формально-синтаксичної,
семантико-син-таксичної і комунікативної функцій, займенниковим словам
притаманна зов-нішня функція — роль засобу поєднання (зв’язку) речень у
тексті) ознаки.

У займенникових словах наявне специфічне співвідношення семантики у
сфері мови й мовлення: узагальнено-вказівний характер їхньої
категорійної семантики в мові й мовленнева опосередкованість їхніх
лексичних значень, пов’язана з конкретною ситуацією, з вщповщним
контекстом. Розподіляючи займенникові слова між чотирма частинами мови й
виділивши вадповідно за-йменникові іменники, займенникові прикметники,
займенникові числівники і займенникові прислівники, не розв’язуємо
остаточно проблему статусу займенникових слів у граматичній системі
мови. Це передусім питания семантичної, морфологічної,
формально-синтаксичної, семантико-синтаксичноі і комуніка-тивної
ідентифікації займенникових компонентів з такими співвідносними з ними
частинами мови, як іменник, прикметник, числівник і прислівник. Постає

питания: чи тотожні займенникові слова співвідносним з ними чотирьом
час-тиномовним класам за трьома вимірами семантики: 1) за
відображуваними явищами навколишньої дійсності; 2) за лексичним
значенням; 3) за категорій-ною семантикою? Чи займенникові слова,
подібно до неядерних сукупностей, дериватів, що формують перифернію
певної частини мови, набувають тільки граматичної категорійності, яка
нетотожна лексико-семантичшй сутності ядра кожного частиномовного класу?
Ядерні сукупності частин мови спрямовані на відображення явищ
навколишньої дійсності, тоді як займенникові слова лише опосередковано —
через ядро частиномовного класу — пов’язуються з цими явищами. Ядерні
сукупності частин мови мають лексичне значения, відобра-жаючи, називаючи
явища навколишньої дійсності, тобто виконують номіна-тивну функцію.
Лексико-семантична функція ядра частиномовного класу яв-ляе собою
підгрунтя категорійного значення частини мови, а займенникові слова
звичайно позбавлені лексичного значения, тому що вони поза ситуаці-єю,
контекстом не відображають, не називають жодних об’єктів навколишньої
дійсності. Своєрідність займенникових слів полягає в тому, що вони
заступа-ють відповадні частини мови, стаючи лексико-семантичними
еквівалентами іменників, прикметників, числівників або прислівників. До
того ж, якщо лексичне значения власне-іменників, власне-прикметників,
власне-числівників і власне-прислівників індивщуальне й постійне, то у
займенникових слів — змінне, повністю залежне від контексту, від
мовленневої ситуації.

Займенникові підкласи чотирьох частин мови (іменника, прикметника,
чис-лівника, прислівника) грунтуються на відмінній від власне-іменників,
власне-прикметників, власне-числівників і власне-прислівників ознаці —
дейктичній, тобто вони не називають явищ, а вказують на іменники,
прикметники, числів-ники і прислівники, що називають відповідно
предмети, ознаки предмета, кіль-кості, ознаки ознак. Тобто займенникові
слова опосередковано (через ядро частиномовного класу) називають певні
явища. Отже, найсуттєвішим є те, що лексичне значенння іменника,
прикметника, числвника і прислівника, яке опосередковано репрезентують
займенникові слова, вказуючи на відповідний імен-ник, прикметник,
числівник або прислівник, можна встановити лише в тексті, тобто в
мовленні, а не в мові.

Яку ж семантику, якого рівня абстракції передають займенникові слова в
мові? В системі мови займенникові слова являють собою
узагальнено-вказів-ний підклас іменників, прикметників, числівників або
прислівників із семантикою відповідно предметності взагалі (займенников
іменники), ознаки предмета взагалі (займенникові прикметники), кількості
взагалі (займенникові числвники) і ознаки ознаки взагалі (займенникові
прислівники), яку (цю семантику) лише у сфері мовлення наповнює
конкретний зміст. Займенникові слова використовують тільки у сфері
мовлення для опосередкованого позначення предметів або (у широкому
розумінні) ознак конкретної ситуації чи попереднього контексту. Саме у
сфері мовлення виявляються особливості семантичної ідентифікації
займенникових слів з іменниками, прикметниками, числівниками та
прислівниками. Це дає змогу визначити репертуар
опосередковано-ре-презентативних значень, передаваних займенниковими
словами в категорій-них сферах предметності іменника, означальності
прикметника, кількісності числівника и адвербіальності прислівника.

Отже, займенникові слова — це підкласи іменника, прикметника, числівника
або прислівника, конкретні репрезентанти яких вказують на все те, що має
стосунок до безпосереднього акту мовлення. До компонентів мовленнєвої
ситуа-ції, пов’язаних із займенниковими словами, входять мовець, адресат
висловлення, місце (тут) і час (тепер) акту мовлення, а також наявні або
відсутні в мовленнєвому просторі предмети, вирізнювані стосовно
мовленневого акту. Ті або ті компоненти мовленнєвого акту завжди
реалізуються з орієнтацією на мовця як центр мовленнєвої ситуації. Тому
займенникові слова вказують на компоненти мовленнєвого акту і предмети з
позиції мовця. Саме в цьому поля-гає егоцентризм займенникових слів,
їхня постійна співвіднесеність із суб’єктом мовлення. Займенникові слова
мають певні значення, структура яких скла-дається з елемента вказівності
й ознак, що відображають характеристики явищ із погляду їхньої
співвіднесеності з мовцем. Наприклад, займенникове слово я вказує на
особу, що виконує роль мовця, займенникове слово ти — на особу, яка є
співрозмовником, займенникове слово він — на особу або предмет, які не
беруть участі в акті мовлення, займенников слова це/те — на предмет,
розташований близько/віддалік від мовця тощо.

Займенникові слова, на противагу номінативним словам, не виражають
якісної визначеності однорідних явищ, за якою вони розрізнювані й
пізнавані,а виділяють різнорідні явища за ознакою співвіднесеності з
мовцем. Такий спосіб позначення явищ називають дейксисом, а самі мовні
знаки — дейктичними. У зв’язку з дейктичним характером займенникових
слів їхня конкретна предметна співвіднесеність завжди є ситуативною та
індивідуальною. За вказівки на відоме явище займенникові слова
передбачають не його якісні ознаки, а тільки наявність у полі зору
мовця.

Закріпленість займенникових слів за ситуативною предметністю
мовлення мовця визначає їхнє перше функціональне призначення — бути
одним з уні-версальних засобів актуалізації мовленнєвих висловлень,
висловлень про кон-кретні факти дійсності, тобто засобом переведения
абстрактної системи мови у сферу актуалізованого мовлення. Напр.: [Сахно
Черняк]: Оцю тополю батько посадили. Крізь неї небо світиться. Прощай.
[Павлюк]: Я тобі зубами твої ремінні пута розгризу. Бо нам із ним
додому вже не світить. А ти, тобі за віщо пропадати? Ти молодий, ти
вдатний до роботи. У тебе й мати, певно, ще жива (Л. Костенко).

Дейктичні функції займенникових слів стали основою їхнього другого
функ-цюналыюго призначення — текстотвірного, або анафоричного,
заступального, повторюваного. Воно стосується вказівки на елементи
контексту,їхню по-слідовність і зв’язки: займенникові слова або
повторюють елементи тексту, або їм передують, виступаючи в такий спосіб
засобом розгортання і встановлення змістових зв’язків у тексті: Протягом
небагатъох років творчості Шевченко пройшов великий і складний шлях
розвитку. Його поезія багатогранна і часом навіть суперечлива, та це
неминучі суперечності ітелектуальних і духовних шукань, невтоленної
думки (I. Дзюба). Займенникові слова в таких випадках можуть замінювати
в тексті назви предметів, предикати й цілі речення: Це м1сто — монстр.
Воно себе пасе. Воно не знає, де його коріння (Л. Костенко); Віддай
людині крихітку себе. За це душа наповнюєтъся світлом (Л. Костенко);
Усі усіх не люблять. Це біда (Л. Костенко). Отже, займенникові слова
сприяють також скороченню елементів тексту, конденсації висловлень.
Деякі з них спеціалізовані тільки на анафоричній функції. Проте не всі
зейменникові слова виконують анафоричну функцію.

Сукупності займенникових слів притаманні зазначені вище ознаки
егоцент-ричності, вказівності, змінної ситуативної або контекстуальної
співвіднесеності. 3 цього погляду займенникові слова є передусім словами
з генетично своєрідними займенниковими коренями (я, ти, він, вона, ви,
себе, мій, твій, наш, ваш, свій, хто, що, який, сам, цей, той та ін.).
Ними не обмежується коло всіх займенникових слів, хоча це їхнє ядро.
Займенникові слова поповнюються за рахунок переходу в них слів інших
частин мови (прономіналізації).

Займенникові слова не мають єдиного категорійного значення, яке б
уможливило об’єднання їх в окрему частину мову або приєднання тільки до
однієї частини мови, і власних граматичних категорій,повторюючи грамемну
структуру й граматичну форму іменників,прикметників,числівників і
прислівників. Вказівність як спільна ознака всіх займенникових слів є
їхньою лексико-семантичною,а не граматичною ознакою. Зважаючи на
граматичну своєрідність займенникових слів,маємо долучити до вказівності
як спільної їхньої лексико-сематичної ознаки ще категорійну частиномовну
сематику предметності,означальності,кількісності й адвербіальності,а
отже,розподілити сукупність займенникових слів на чотири частиномовні
підкласи: 1) займенникові іменники; 2) займенникові прикметники; 3)
займенникові числівники; 4) займенникові прислівники. Між указаними
підкласами наявні сематичні й словотірні зв’яки (пор.: я-мій, ти-твій,
ми-наш, хто-хтось і под.). Специфічними виявляються і синтаксичні
особливості займенникових слів. Внутрішньореченнєве функціонування
займенникових слів об’єднує їх відповілно з власне-іменниками,
власне-прикматниками, власне-числівниками і власне-прислівниками. А
міжреченнєве функціонування займенникових слів істотно відрізняє їх від
ядра частиномовних класів текстотвірними властивостями,проте не утворює
із займенникових слів окремішній частиномовний клас,а тільки підклас у
межах відповідних частиномовних класів.

2.1. Комунікативно-прагматичне навантаження займенника у формуванні
імпліцитності

Всебічне осмислення художнього тексту вимагає врахування всіх складових,
що його формують, зокрема й імпліцитних, одним із різновидів яких на
лексико-граматичному рівні є займенники та займенникові конструкції. Їх
функціональна вага полягає насамперед y здатності максимально
конденсувати латентні компоненти, закодовані y слові. Вони – важливі
елементи, через які дешифрується текст.

Як бачимо, займенники та займенникові конструкції часто потрапляють y
поле зору науковців, однак питання специфіки реалізації ними значення y
художньому тексті, зокрема y драматургічному, все ще залишається
відкритим.

Основою ідейно-тематичного змісту драми е сукупність комунікативних
відношень персонажів. Останні зо6ражаються такими, що діють, виявляючи
свою енергію [ 12, с.77], тобто здатні до самохарактеристики, яка може
бути виражена експліцитно або імпліцитно. Висловлюємо припущення, що
займенники та дейктичні сполучення є домінантами, здатними максимально
конденсувати приховані смисли висловлення, виявляти додаткові відтінки
значення лише y конкретній ситуації спілкування, сприяючи розгортанню
сюжетної лінії, формуючи аксіологічну рамку повідомлення. Тому важливим
е з’ясування функціонального навантаження дейктичних одиниць y
формуванні прихованої інформації y драмі.

Займенники y структурі драматургійного тексту здатні виконувати функцію
розгортання діалогу, інтенсифікувати розвиток сюжету, виступаючи
відправними точками зародження конфліктності. Розглянемо сегмент:

Мати. Eгe ж, eгe, не приходив. Чом це його немає так довго? Роботи ж вже
з тиждень, як нема. Казала йому, щоб зовсім не виходив. Поки
перебісяться оті… як їх… Ще вб’ють, боронь Боже, – вони такі…

Старша дочка. I зовсім вони не такі. A може й такі, та не всі.

Мати. Не всі? Ну да, твій Прокіп там, між ними.

Стариша дочка. I Прокіп, i наш був між ними. A хіба вони лихі?

Мати. Не лихі, a необачні… [36, с.364].

Комунікативна ситуація відображає стан очікування сім’єю повернення
батька. Дія від6уваеться на фоні неспокійних подій; кожен 13 членів
родини по-своєму інтерпретує становище, що склалося, й оцінює творців
революції.

У наведеному сегменті носіями імпліцитних смислів е займенники i
дейктичні конструкції, на основі яких із тексту “виводиться” нова,
додаткова, не виражена явно інформація: оті.. як їх; вони такі, вони не
такі; такі, та не всі; вони лихі; вони не лихі, a необачні. Вказані
номінації сприяють вираженню суб’єктивно-оцінних параметрів осіб, про
яких ідеться y сегменті. Комуніканти (Мати й Старша дочка) по-різному
характеризують учасників революційних подій, що виражено за допомогою
наведених вище конструкцій, y які співрозмовники “вкладають” різний,
інколи поляризований зміст.

Так, сполучення оті… як їх; вони такі початково містять приховані
компоненти значення “ті, що не заслуговують на повагу”, “погані”, “ті,
що можуть убити”, “ті, що “бісяться”, “ті, що швидко “перевісяться”.
Однак y процесі розгортання сюжету спостерігаємо поступове нівелювання
негативних оцінних сем аж до повної їх нейтралізації й заміни іншими,
“м’якшими” характеристиками, що все ж несуть відтінок негації. До такого
результату “веде” протиставлення твій, наш — всі, чужі. Тобто негативні
ознаки, властиві третім особам – “чужим “, — “стираються”, коли до їх
переліку включаються “свої” – син, брат та коханий (Прокіп), учасниці
комунікації. Модифікація ключових лексем (oтi… як їх; вони такi) веде
поступово до їх перекодування (за допомогою заперечення — зовсім вони не
такi – “не лихі”, “не здатні на вбивство”). Проте такe переосмислення
домінантних одиниць відбувається через виділення “своїх” (брага й
коханого) cepeд “чужих” (A може й такі, та не всі), що сприяє
приписуванню сем зi знаком “-” останнім (“чужим”, “всім”) й намаганню
виправдати “своїх”. Звідси: “чужі”, “всі” — “лихі”; “свої” – “нелихі”,
“необачні”.

Внутрішньоформне значення лінгвоодиниці “необачні” прогнозує розгортання
тексту під певним кутом зору. Містячи імпліцитні семи “ті, що не
бачать”, “сліпі”, лексема “необачні” вводить пласт інформації, можливими
імплікаціями з якого e: якщо “свої” i лихі, то не по своїй волі, не
навмисне, через необережність, власну сліпоту[13, c.258].

Таким чином, займенники i дейктичні конструкції здатні надавати дійовим
особам протилежних оцінних характеристик завдяки нівелюванню одних сем i
домінуванню інших [13, c.259].

Здатність одного з компонентів (займенника) імплікувати зміст інших може
скорочувати структурний обсяг висловлювання, не змінюючи його
інформаційного навантаження.

Наприклад, розглянемо сегмент:

…Ось і той самий завод, “такий самий брудний, чорний, закурений”.

І люди йшли вулицею ті самі…, в тих самих кепках… І обличчя в них були
ті самі, стомлені, нудні…

Аж ось і той самий будинок, що його він шукав.[6, с.232]

Комунікативна ситуація відображає радянську дійсність,
психлолгічно-правдиву атмосферу загального страху. Диявольське ламання
елементарної етики в стосунках між людьми, навіть найближчими, рідними.

Епіцентром семантичного розгортання у наведеному сегменті є вказівні
займенники, на основі яких відбита нова, не виражена явно інформація:
той самий; такий самий. Ці займенники приховують в собі інформацію про
буденне, однотипне життя простих людей, які змушені виявляти
зовнішньо-крикливий ентузіазм любові й відданості радянській владі при
глибоко-захованій загальній ненависті до неї.

Вказівні лексеми забезпечують семантичну компресію висловлювання, щo
сприяє його декодуванню y визначеному адресантом pуслі.

Розглянемо приклад:

Дочка. За що… за віщо ж вони палять?

Батько. Їх спитай, синків, вони господарюють, то вони й знають [36,
с.360]

Отже, дейктичні лексеми служать для конденсації висловлювання,
декодування якого вимагає наявності певної тезаурусної бази y сприйманні
інформації.

Займенники y структурі драми сприяють конденсації висловлювання;
виступають важливими засобами характеристики та самохарактеристики
дійових осіб, проектуючи смислове розгортання тексту, наповнюючи обрaзну
систему яскравою оцінною тональністю. Розглянемо приклад:

Мaзайло

– Я вже не Мaзайло.

Мокій

– Ти вже не Мaзайло? Дак хто ж ти тепер? Хто?

Мaзайло

Я? Я тепер поки що ніхто, але я буду… [18, c 123]

Домінантними y наведеному сегменті виступають лексеми хто – ніхто, на
протиставленні яких грунтується інформаційне наповнення тестового
простору. Ці лінгвоодиниці сприяють створенню проблемної ситуації,
виявляючи прихований потенціал образу головної дійової особи (Мaзайло),
передаючи ідею драми найбільш експресивним i економним шляхом. Вони
“формують особливу інформативну ємність образу, i, як наслідок, значний
обсяг імпліцитної інформації (когнітивної i суб’єктивно-оцінної,
експресивної”.

У комунікативній площині драми відображено події, що відбувалися в
період так званої українізації. Головний герой (Мaзайло) – противник цих
процесів, який заперечує все українське i навіть змінює своє прізвище на
російське.

Відправною точкою для адекватного декодування сегмента е лексема хто.
Належачи до розряду питaльних займенників, вона концентpує увагу на
предметі мовлення, акцентує на певних, притаманних йому параметрах.
Уживаючись двічі y репліці Мокія Ти вже не Мaзайло? Дак хто ж ти Teпep?
Хто?, згадана лінгвоодиниця допускає широкий спектр імплікацій,
можливими з яких є: раніше головна дійова особа (Мaзайло) була кимсь,
тобто важливим; з певних причин персонаж втратив те, що було притаманне
йому раніше. Ha такy інтерпретацію фрагмента “працюють” слова вже, тепер
та поки що, які служать своєрідними каталізаторами, здатними скерувати
рецепцію y визначене автором русло. Вони вказують на контрастність
зображуваних подій, відсилають до минулого.

Репліка Мaзайла y відповiдь Я? Я тепер поки що ніхто, aле я буду…
виступає епіцентром семантичного розгортання, підтверджуючи висловлене
припущення. Займенник Я, вжитий мовцем двічі, характеризує дійову особу
(Мазайла), “приписує” йому “розуміння своєї індивідуальності,
неповторності” . Таке трактування співвідноситься з інформацією про роль
учасника спілкування (Мазайла) в aктi мовлення: якщо персонаж раніше
був кимсь; людиною, з якою рахувалися, до думки якої прислухалися, то
після зміни прізвища образ головного героя втрачає позитивні
аксіологічні виміри, набуває параметрів невизначеності (ніхто) аж до
рецепції його y протилежному ракурсі:

Н

Д Наведені приховані смисли реалізуються y контексті: y житті дійової
особи (Мазайла) відбуваються зміни, y результаті яких вона втрачає все:
високу посаду, повагу близьких.

Вказівні лексеми забезпечують семантичну компресію висловлювання, що
сприяє його декодуванню у визначеному адресантом руслі.

Розглянемо приклад:

Батько: … Люди зробились вовками. Зберуться вони, оті всі нещасні
наймити, сердешні покритки… [36, c.364].

Так, сполучення вони, оті всі початково містять приховані компоненти
значення “знищені”, “бідолашні”, ті, хто не має ніякої ваги, до кого не
прислухаються, які не варті уваги. Займенники виступають важливим
засобом формування прихованого смислу, вони виявляють нову інформацію.
Наведені одиниці служать для характеристики дійових осіб,надаючи їм
протилежних аксіологічних вимірів.

Займенники у структурі драми сприяють множинній інтерпретації тексту,
розкоивають глибинні смисли, закладені в ньому. Розглянемо сегмент:

Тарасовна

То за що ж, куме така мені драма? За віщо?

Кум

Тілько Той знає.[18, c.110].

Епіцентром інформаційного розгортання є лексема той, яка введена в
репліку кума, імплікує у контексті прихований смисл. Той – в значенні
того, в кого просять допомоги, тобто Господь. Таким чином займенник
той імплікує зміст інших, а тому скорочує структурний обсяг
висловлювання, не змінюючи його інформаційного навантаження.

Займенники та дейктичні сполучення є домінантами, здатними максимально
конденсувати приховані смисли висловлення, виявляти додаткові відтінки
значення лише у конкретній ситуації спілкування.

Розглянемо приклад:

– Їм страшні всі, дитино, навіть вони самі собі. Страх – єдиний їхній
засіб і нападу, і самозахисту, і взагалі головної дії в житті…[6,
c.125].

Комунікативна ситуація, відбита у драмі В.Винниченка “Між двох сил”,
демонструє трагічні парадокси революції, що невблаганно впливають на
долю людини, родини, ширше – усього людського роду. Лексеми їм, всі,
вони самі собі, сприяють створенню проблемної ситуації, набувають у
кожному окремому випадку інших, іноді протилежних смислів.

Механізм формування образності грунтується на компресії висловлення за
рахунок дейктичних конструкцій та використанні протиставлень, наслідком
взаємодії яких е поява оцінних вимірів, a звідси – збільшення обсягy
інформації, кваліфікованої як латентної.[13, c.261].

Висновки

У зв’язку з тим, що у сучасній лінгвістиці функціонально-комунікативний
підхід до вивчення мови набуває все більшої актуальності, увагу
мовознавців привертає і проблема імпліцитного, пов’язана з ним.

Вона знайшла своє відображення у низці праць українських та зарубіжних
лінгвістів ( В.Х. Багдасарян, Ф.С.Бацевич, Є.Г.Борисова, Н.Г.Брагіна,
К.Г.Крушельницька, Ю.С.Мартем’янов, І.Л.Муханов, Л.М.Невідомська,
М.В.Нікітін, Л.В.Фролкін та ін.), однак і на сьогодні бракує єдності
поглядів на її інтерпретацію.

Трактування імпліцитності у лінгвістичній науці зосереджується на
кількох домінантах. Так, Л.М.Невідомська досліджує латентну семантику
лінгвоодиниць, в основному, крізь призму словотвору, Є.І.Шендельс –
граматики, Ю.С.Мартем’янов і О.Г.Борисова розглядають імпліцитнісь на
різних рівнях мовної системи, М.Ю.Федосюк акцентує увагу на виявленні
прихованого значення у художньому тексті. Однак, у вітчизняній
лінгвістиці поки що немає самостійного монографічного дослідження, де б
розкривалося багатоаспектне й суперечливе поняття імпліцитності.

За Є.Г.Борисовою та Ю.С.Мартем’яновим, імпліцитна інформація – це та,
яка не входить безпосередньо у значення компонентів тексту, наприклад,
слів, грамем, зафіксованих у словнику, але водночас вичленовується і
сприймається слухачем [5].

У “Словнику лінгвістичних термінів” Ахманової О.С. імпліцитний
трактується лише як “прихований, невиражений, той, що мається на увазі”.

“Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів” дає подібне
визначення цього терміна: “імпліцитний – той, що прихований, не має
явної фрми вираження”

На нашу думку, імпліцитність – це та невербалізована інформація, яка
виділяється на снові зв’язку експліцитних значень мовних одиниць з
контекстом, фоновими знаннями комуні кантів і найбільшою мірою
виявляється в конкретних умовах спілкування.

Як і будь-яка мовна величина, імпліцитність має свої засоби вираження.

До них відносять лексичні, граматичні, словотвірні, інтонацію, різного
типу скорочення – і все це найбільшою мірою виявляється в конкретній
ситуації.

Імпліцитна інформація розкривається у різних типах текстів, однак
драматургійний має свої особливості.

Хоча драма, як і епос, характеризується такими рисами, як образність,
дієвість, діалогічність, сюжетність, її властиві категорії простору і
часу, однак названі ознаки неоднаково виявляються у різних літературних
родах.

Вихідними категоріями у драмі є сценічність, самохарактеристика дійових
персонажів, драматична дія та конфлікт. Імпліцитність, на нашу думку, є
тим чинником, який великою мірою спрямовує дію у тексті та є причиною
виникнення драматичного конфлікту.

Важливим засобом у формуванні імпліцитного смислу є займенники. Багато
уваги приділялося i займенникам як носіям латентного смислу. Так,
К.Г.Крушельницька, аналізуючи мовну імпліцитність, визнає їх “одним iз
найуніверсальніших її засобів” [цит. за 22, c 14]; В.Х.Багдасарян,
виділяючи дев’ятнадцять способів існування імпліцитного, розглядає серед
них займенник, вказуючи, що він “виступає як свого роду змінна, i лише
при використанні, на основі контексту, під нього підкладається певне
значення” [1, с.29]; О.М.Старикова, досліджуючи займенники як лексичні
індикатори імпліцитної предикативності, акцентує: “семантична
розкладність висловлення, до складу якого входять займенники,
безпосередньо пов’язана i зумовлена особливістю семантичної структури
цих займенників” [34, с.91]; О.В.Петрова вважає, що “y художньому тексті
займенник набуває додаткового значення, перетворюючись в
емоційно-обрaзну одиницю” [29, с.33]; Т.А.Папенкова, вивчаючи
функціонування займенників, зауважує: “між (займенниками i
співвідносними з ними фрагментами тексту встановлюється двосторонній
взаємозв’язок, який виявляється в тому, що, з одного боку, займенники
наповнюються змістом цих сегментів, a з іншого, вони починають
передавати ті чи інші відношення між елементами контексту” [ 29, с.3];
М.І.Откупщикова наголошує на тому, що “семантичний потенціал дейктичних
слів дуже високий; специфіка семантики займенників полягає в її
функціональному xapaктepi, зумовленому роллю цього класу в синтаксисі
зв’язного тексту i в його семантиці” [25, c.5]; О.В.Падучева акцентує на
використанні займенників y мові з метою референції [26, С.133]

Як бачимо, займенники та займенникові конструкції часто потрапляють y
поле зору науковців, однак питання специфіки реалізації ними значення y
художньому тексті, зокрема y драматургічному, все ще залишається
відкритим.

Основою ідейно-тематичного змісту драми е сукупність комунікативних
відношень персонажів. Останні зо6ражаються такими, що діють, виявляючи
свою енергію [ 20, с.77], тобто здатні до самохарактеристики, яка може
бути виражена експліцитно або імпліцитно. Висловлюємо припущення, що
займенники та дейктичні сполучення є домінантами, здатними максимально
конденсувати приховані смисли висловлення, виявляти додаткові відтінки
значення лише y конкретній ситуації спілкування, сприяючи розгортанню
сюжетної лінії, формуючи аксіологічну рамку повідомлення. Тому важливим
е з’ясування функціонального навантаження дейктичних одиниць y
формуванні прихованої інформації y драмі.

Отже, займенники та дейктичні конструкції виступають важливими засобами
формування прихованого смислу в драматургійному тексті. Вони виявляють
нову інформацію, для одержання якої необхідні додаткові мисленневі
зусилля реципієнта. Наведені одиниці сприяють компресії висловлення,
множинній інтерпретації як окремих образів, так i тексту загалом,
виконують функцію розгортання діалогу, “працюють” на створення
образності, служать для характеристики та самохарактеристики дійових
осіб, надаючи їм протилежних аксіологічних вимірів, здатні набувати y
кожному окремому випадку інших, іноді протилежних смислів, що “працюють”
на розкриття змісту тексту, проектують його семантичне наповнення.

Література

1. Багдасарян В.Х. Проблема имплицитного (логико-методологический
анализ). – Єреван: Узд-во АН АрмССР,1983. – 138 с.

2. Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французкого языка. – М., 1995.

3. Безпояско О.К., Городенська К.Г., Русанівський В.М., Граматика
української мови. Морфологія: Підручник. – К.: Либідь, 1993. – 336 с.

4.Болотнова Н.С. Ассоциативное поле текста и слова //
Коммуникативно-прагматические аспекты слова в художественном текте:
Науч. Труды каф. совр. русс. яз. и стилистики Томского гос. ун-та. –
Томск: Изд. ЦНТИ, 2000. – С. 9-23.

5.Борисова Е.Г. Перлукативная лингвистика и ее преподавание
студентам-филологам // Вестн. Московск. ун-та. – Филология. – 1999. – №
1. – С.125.

6. Винниченко В. Вибране. – К.: Школа, 2002. – 304 с.

7. Вихованець І.Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті. – К.:
Наук. думка, 1998. – 225 с.

8.Долинин К.А. Имплицитное содержание высказывания // Вопросы
языкознания. – 1983. – № 6.

9. Донец С.М. Импликативный аспект речового образа ( на материале
английской и американской художественной прозы ХІХ – ХХ вв.). –
Автореф. дис… канд. филол.

наук. – М., 1990, – 25.

10. Жовтобрюх М.А. Займенник у системі частин мови // Мовознавство. –
1994. № 6. – С. 18 – 21.

11. Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови: Морфологія:
Монографія. – Донецьк: ДонДУ, 1996. – 437 с.

12. Имплицитность в языке и речи / Отв. ред. Е.Г. Борисова и Ю.С.
Мартемьянов. – М., 1999.

13. Іванишин Н.Я. Комунікативно-прагматичне навантаження займенника у
формуванні імпліцитності в драматургічному тексті. // Вісник Прикарп.
ун-ту. – Вип..ІХ – ХХ. Івано-Франківськ, – 2005.

14.Колосова О диктуме и модусе // Филологические науки, 1979. – № 2.

15. Корнійчук О. Драматичні твори. – К.: Наук. думка, 1989. – 608 с.

16. Кудрявцева В.А. Сотношения явних и скрытых значений в семантике
производного слова. – Алма-Ата, 1994.

17. Куліш М.Г. Твори: в 2т. – К.: Дніпро, 1990. – Т.1. – 509 с.

18.Куліш М.Г. П’єси / М.Куліш. – К.: Наук. думка, 2001, – 368 с.

19. Кучеренко І.К. Теоретичні питання граматики української мови.
Морфологія. – К.: Вид-во Київського ун-ту, 1964. – 159 с.

20. Лагутин В.И. Проблемы анализа художественного диалога ( к
прагмалингвистической теории драмы ). – Кишинев: ШТИИНЦА, 1991. – 97 с.

21.Лужницький Г. Вибране. – Івано-Франківськ: Плай, 1998. – 276 с.

22. Невідомська Л.М. Імпліцитність: дискусійні питання її мовознавчої
інтерпретації // Вісник Прикарп. ун-ту. Філологія. – Вип. 4. –
Івано-Франківськ: Плай, 1999. – С. 13 – 24.

23. Никитин М.В. Основы лингвистческой теории значения. – М., 1988.

24. Общее языкознание: Формы существования, функйии, история языка. –
М., 1970.

25. Откупщикова М.И. Местоимения современного русского язика в
структурно-семантическом аспекте. – Ленінград, 1984. – 88 с.

26. Падучева Е.В. Высказывание и его соотнесенность с действительностью.
– М.: Наука, 1985. – 272 с.

27. Панина Н.А. Имплицитность язикового выражения и ее типы // Значение
и смисл речевых образовании: Межвузовский сборник. – Калинин, 1979.

28. Папенкова Т.А. Текстуальное функционирование местоимений в
современном русском литературном языке. – Автореф. дис… канд. филол.
Наук. – Ленинград, 1973. – 25 с.

29. Петрова О.В. Местоимения в системе функционально-семантических
классов слов.- Воронеж: Изд-во Воронежского ун-та, 1989. – 160 с.

30. Потебня А.А. Из записок по русскои граматике. – М., 1968. Т. ІІІ.

31. Селиверстова О.Н. Местоимения в системе функционально-семантических
классов слов. – Воронеж: Изд-во Воронежского ун-та, 1989. – 151 с.

32.Слинько І. І., Гуйванюк Н.В., Кобилянська М.Ф. Синтаксис сучасної
української мови: Проблемні питання. – К., 1994.

33. Словник української мови: В 11-ти томах. – К., 1977. – Т. VІІІ.

34.Старикова Е.Н. Имплицитная предикативность в современном английском
языке. – К.: Вища школа, 1974. – 119 с.

35. Українка Леся. Зібрання творів: У 5-ти т. – Т.3. – К.: Наук. думка.
– 400 с.

36. Черкасенко С.Ф. Твори: В 2 т. – К.: Дніпро, 1991. Т. 1: Поезія.
Драматичні твори. – 891 с.

37.Шендельс Е.И. Имплицитность в граматике // Вопросы романо-германской
филологии: Сборник научн. трудов Московского гос. пед. ун-та им.
М.Тореза. – М., 1977. – Вып. 112.

PAGE

PAGE 28

Той, хто не має ніякої ваги;

Той, до кого не прислухаються;

Той, хто не вартий уваги.

ніхто

Хтось

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020