.

Імплцитність у її стосунку до мовної норми (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
287 3577
Скачать документ

Реферат на тему:

Імплцитність у її стосунку до мовної норми

У сучасному мовознавстві при розкритті сутності імпліцитності
простежується тенденція розрізняти її вузьке і широке розуміння. Деякі
дослідники при цьому твердять відповідно про її мовне і психологічне
трактування (8. с.389). Інші пропонують “розрізняти два види
імпліцитності: вузьке розуміння імпліцитності як чисто мовного, точніше
граматичного явища, і широке розуміння імпліцитності як явища
екстралінгвістичного, що має однак безпосередній стосунок до лінгвістики
тексту” (13, с 109). Але вказане розмежування не супроводжується
очікуваною послідовністю визначення імпліцитності і не усуває
дискусійності, яку спостерігаємо у лінгвістичних працях стосовно того,
що в мові варто вважати проявами імпліцитного, а що не належить до них.
З огляду на це розглянемо деякі проблеми, розв’язання яких стосується
з’ясування теоретичних засад мовознавчого дослідження імпліцитності.
Йдеться насамперед про зв’язок останньої з мовною нормою, бо саме на
відштовхування від поняття нормативності лінгвальних фактів подекуди
спирається розкриття згаданого вузького розуміння імпліцитності.
Зокрема, К.Крушельшщька зазначає, що “з лінгвістичного погляду доцільно
вважати імпліцитними такі вирази, які протиставляються “повним” виразам
у плані мовної норми (мабуть, сюди потрібно включати і частотність як
один із її критеріїв), творячи з ним синонімічні ряди” (8, с.389).
Незважаючи на слушність зіставлення імпліцитних мовних величин із їх
“повними” відповідниками, що виступає важливим моментом осмислення
прихованості перших, у цілому визначення критерію імпліцитності у
наведеному твердженні не відзначається достатньою чіткістю і виглядає
дещо звуженим.

Насамперед виникає питання, що являє собою “повнота” висловлювань, яка
протиставляється імпліцитності їх синонімів? Крім того, із визнання цієї
своєрідної “повноти” одних висловлювань випливає знову ж таки не зовсім
виразна “неповнота” імпліцитних величин. Це, можливо, пояснюється тим,
що критерій виявлення імпліцитності висловлювань, запропонований
К.Крушельницькою, передовсім стосується окремих випадків прихованості в
синтаксисі, а саме: еліпсів, різних типів односкладних речень (див. 8,
с.389).

Так, певні види еліпсів можна зіставляти з їх звичайними повними
еквівалентами, які часто встановлюються з контексту, наприклад; Зовсім
нема ніяких! (В.Винниченко) = [У мене] зовсім нема ніяких [дітей]! У
цьому випадку відновлені нами складники речення містяться в іншому
висловлюванні, яке в тексті передує аналізованому: Можеш сказати своїй
Труді, що в мене нема дітей (В.Винниченко).

На відміну від подібних еліптичних конструкцій, стосовно односкладних
речень аналогічне зіставлення виглядає по-іншому. Зауважимо, що
здебільшого такі речення мовознавці визнають повними. Тим самим виникає
можливість некоректного терміновживання, коли доводиться зіставляти
імпліцитні односкладні речення, що вважаються повними з відповідними їм
уже неімпліцитними, але також повними взяти прикметник “повний” у
наведеному раніше твердженні в лапки, що вказують на певне не зовсім
властиве для лексеми значення, яке дослідниця, проте, не розкриває.

У зв’язку з цим розглянемо окремі приклади односкладних (далі
одноядерних) речень, зокрема номінативних. Так, висловлювання на зразок:
Вечір. Ніч. (П.Тичина) можна співвідносити з двоядерними величинами:
Настав вечір. Настала ніч. Таке зіставлення вказує на те, що повнота
двоядерних висловлювань полягає в експліцитному вираженні обох
компонентів їх семантичної структури – предикатного й актантного. А
остання, зрештою, відповідає логічній структурі судження з його
суб’єктом і предикатом, які в цьому випадку експліцитно виражені у
зовнішній формально-дексичній будові висловлювання.

У номінативних реченнях подібної вербалізації обох згаданих компонентів
синтаксичної семантичної структури не спостерігаємо. Ця особливість
спричиняла й спричиняє певні труднощі класифікації таких конструкцій.
Тривалий час номінативні речення вважали неповними двоскладними. В
сучасному синтаксисі по-різному підходять до визначення у складі
номінативних речень граматичних семантичних ф5гнкцій називного відмінка
іменників. Українські синтаксисти поділяють погляд, за яким тут
суб’єктне значення цього відмінка злите зі значенням предикатної ознаки
(11, с.246). Отже, йдеться про синкретизм, суміщення синтаксичної
семантики, властиві для імлліцитного характеру її вираження. В
еквівалентних структурах вона виражається експліцитно, розчленовано.

Номінативні речення можуть містити особливі експліцитні форми, часові та
локативні, що характеризують ситуацію в цілому. Порівнюючи подібні
конструкції (Надворі дощ) зі структурами без таких поширювачів (Дощ),
мовознавці трактують перші як повні номінативні речення, а другі – як
неповні (там само, с.253). Додамо, що домислюватися вказані поширювачі
можуть із контексту, в якому шляхом опису локалізується певна конкретна
ситуація: На майдані пил спадає, Замовкає річ… Вечір. Ніч. (П.Тичина).
А домислювання, що спирається на контекст, ситуацію, – це також ознака,
що характеризує імпліцитні висловлювання.

Принагідно зауважимо, що О.Потебня, розглядаючи певні типи безособових
речень, також одноядерних, указував на випадки контекстного відтворення
суб’єкта безсуб’єктного присудка, наводячи приклад: […] Злосопротивна
хвилечка хвиля вставає, судна козацькі – молодецькі на три части
розбиває: Перву часть ухопило – у біларапьску землю занесло […] (10,
с.327-329).

Із викладеного випливають певні висновки. По-перше, виявлення можливих
прихованих компонентів синтаксичної семантики у висловлюваннях
відповідної будови часто здійснюється шляхом їх зіставлення зі
смисловими еквівалентами, в яких повністю експлікуються вказані
компоненти. Причому імпліцитні висловлювання можуть становити собою
похідні конструкції. Так, серед рис номінативних речень виділяють те, що
вони є реченнями “не первинного типу, а наслідок різноманітних
перетворень двоядерних речень” (11, с.242). За Ш.Баллі, “в
індоєвропейських мовах “іменне речення” становить імпліцитну форму
дієслівного речення” (1, с 179). Інакше кажучи, одноядерні структури

синтаксичній системі мови.

По-друге, протиставлення певних висловлювань їх смисловим еквівалентам
із повністю експлікованими компонентами семантичної структури засвідчує,
що воно не виступає тільки власне лінгвістичним критерієм імпліцитності
тих конструкцій, у яких вказані семантичні компоненти виражені
приховано. Таке визнання ґрунтується також і на врахуванні моменту
співвідношення категорій логічного мислення (суб’єкта, предиката) з
наслідками їх мовного втілення.

По-третє, з’ясування характерних особливостей номінативних речень, а
також інших одноядерних структур та комунікатів, які співвідносяться з
відповідними експліцитними висловлюваннями, вимагає спеціального
дослідження подібних синтаксичних конструкцій в українській мові з
погляду їх імпліцитності. Це може сприяти розв’язанню певних
синтаксичних проблем, які на сьогодні інтерпретуються мовознавцями
по-різному.

Розглянуті одноядерні речення належать до випадків нормативної
імпліцитності, що виявляє ще одну неточність, яка криється у наведеному
твердженні К.Крушельницької, Протиставляючи імпліцитні

висловлювання “повним” в плані мовної норми, дослідниця мимоволі
наштовхує на припущення, що імпліцитність стосується передовсім сфери
ненормативного вживання мововеличин, на противагу повному вираженню, яке
є притаманним мовній нормі. Та цю неточність вона сама частково усуває,
пояснюючи, що імпліцитні висловлювання “можуть бути різною мірою
узуальними, бо можливість “неназивання” окремих компонентів думки чи
навіть цілої думки закладена в самій системі мови у вигляді особливих
форм і конструкцій, які служать якраз для імпліцитного вираження тих або
інших елементів думки-повідомлення в певних комунікативних ситуаціях”
(8, с389).

Ми вбачаємо особливу вагомість наведеного пояснення в тому, що тут
імплщитність пов’язується не тільки з мовленнєвими процесами, але й з
мовною системою. Крім того, у ньому знята не тільки деяка
прямолінійність протиставлення імпліцитності мовній нормі, але
визнається певна недостатність критерію нормативної повноти, бо
К.Крушельницька звертається до мисленнєвих чинників – фактів
“неназивання” окремих компонентів думки саме при її імпліцитному
вираженні.

Варто привернути увагу до того, що запропоноване дослідницею
лінгвістичне розуміння імпліцитності спрямоване на з’ясування природи
такого типу прихованосгі, який пов’язаний із компресією. Проявом
останньої виступає, зокрема, функціонування еліпсів. Стосовно цього
К.Крушельницька слушно зазначає, що “в мові у багатьох випадках існує
два (чи більше) ряди варіантів для вираження того самого змісту:
розгорнуті та еліптичні форми. […]

При розкритті специфіки імпліцитності як мовного явища, що поширюється
тільки на факти граматики, спостерігаються протилежні погляди на
еліптичні структури. Деякі мовознавці не вважають такі конструкції
імпліцитшши, бо виходять із того, що “в імпліцитній структурі ніщо не
пропускається, ніщо не опущене, а домислювання чи переосмислення не
вимагає вставлення слів чи форм, хоч інколи може вимагати трансформації”
(12, с 109-110).

На противагу такому підходові, ми повністю поділяємо думку більшості
мовознавців, які зараховують еліпси до проявів імпліцитності. Адже
неявне, опосередковане, вираження якихось семантичних компонентів у
межах певної актуалізованої лінгвоодиниці означає, що в ній самій немає
спеціальних матеріально-звукових словесних, граматичних засобів, які,
згідно з їх системною закріпленістю, мож5Ть об’єктивувати аналогічні
семантичні елементи в інших випадках. Водночас імпліцитні лінгвовеличини
містять певні експліцитні сигнали, які здебільшого знаходяться в
контексті, що забезпечують 5’свідомлюване чи неусвідомлюване
домислювання прихованої семантики. Домислюватися можуть й окремі
фрагменти позалінгвальної інформації з опорою на факти мовленнєвої
ситуації та знання позамовної дійсності. Отже, контекст, ситуація та
інші чинники (серед них і мовна парадигматика) допомагають не прямо, а
опосередковано сприйняти приховані змістові складники. Цей шлях їх
сприйняття простежується при різних проявах імпліцитності. Відмінності
стосуються джерел останньої та пов’язаного з цим характеру домислювання.
Якщо джерелом виступає небажання повторювати щось, вже назване в
контексті, чи те, що передбачається назвати в ньому, то з’являються
пропуски: Тільки образи покинули мене. Одвернулись од мене мої улюблені,
різні, дорогі [образи]… (О.Довженко). Подібно не вербалізуються, прямо
не експлікзтоться змістові елементи, які в типових мовленнєвих ситуаціях
маються на увазі: А відки ви, пане? – перший спитав Андрія дід. – 3
Тернополя (І.Франко). У проілюстрованих випадках домислювання, оперте на
контекст, ситуацію має відновлювальний характер, бо спрямоване не на
отримання додаткової, прирощеної, інформації, а на встановлення тих
змістових фрагментів, які у висловлюваннях не отримали експліцитних
показників, викликаних редукуванням плану вираження.

Дещо інший характер домислювання простежується тоді, коли джерелом
виступає лексична незаповненість певних синтаксичних позицій, синкретизм
вираження синтаксичної семантики, що зумовлено внутрішньою
формально-змістовою природою відповідних типів висловлювань, наприклад,
розглянутих раніше одноядерних речень. Домислювання подібних імпліцитних
структур при їх актуалізації є здебільшого неусвідомлюваним мовцями і
спрямоване не на контекстуальне чи ситуаційне словесне відновлення
якихось невербалізованих семантичних компонентів, а на мисленнєве
доповнення, достатнє для адекватного сприйняття комунікативного змісту
таких імпліцитних висловлювань. Причому вказане домислювання спирається
на системну парадигматику, зіставлення одноядерних типів речення з їх
можливими двоядерними еквівалентами, хоча і стосовно цього виду саме
останній дає змогу виявити синтаксичну функцію називного відмінка
іменника у номінативних реченнях і встановити, що вони не тільки більшою
мірою експлікують суб’єкт висловлювання, приховуючи предикативність (13,
с 111), але й, навпаки, становлять собою своєрідну предикативну
характеристику суб’єкта: Ти, звичайно, знаєш Атанасіу, Копровського,
Новака? – Звичайно. Роботи знаю їхні. Титани. (Н.Щербак). Тут
номінативне висловлювання Титани – це об’єктивація предикативної частини
думки, суб’єкт якої названо в попередньому контексті і яка при її
експліцитному вираженні могла б мати вигляд: Атанасіу, Копровський,
Новак є титанами.

Nьно-змістовими особливостями, закладеними в мовній системі, зближує з
еліпсом те, що у них відсутня поверхнева вербалізація за допомогою
спеціальних показників певних компонентів їх змісту, які вимагають
домислювання. І якщо домислювання в першому випадку є менш помітним і не
веде до відновлення якихось складників плану вираження, а в другому –
значно простішим, бо контекст чи ситуація відразу “підказують”, який
елемент висловлювання пропущено, то це не є достатньою підставою для
виведення еліпсів за межі імпліцитності. Певні відмінності її проявів
лише викликають необхідність зважати на відповідні види (підвиди)
домислювання та виділяти різні типи прихованої семантики.

Викладене засвідчує, що проблема визначення категорії імпліцитності
породжує супровідну проблему: виявлення тих сфер, конкретних лінгвальних
фактів, які це поняття охоплює.

Зауважимо, що дискусійність окремих питань трактування імпліцитності
спостерігається не тільки тоді, коли йдеться про менш досліджені її
прояви. Навіть щодо граматичних, зокрема синтаксичних, імпліцитних форм,
яким присвячено помітну кількість праць, простежуємо відмінність
лінгвістичної інтерпретації деяких теоретичних положень та лінгвальних
фактів. Це стосується, зокрема, різноманітних згорнутих синтаксичних
структур, що можуть функціонувати поряд із розгорнутими відповідниками
(порівн. горщик для розсади і горщик призначений для вирощування
розсади; горщик, у якому вирощують розсаду). Подібне зіставлення
засвідчує, що певні змістові фрагменти не вербалізуються у згорнутих
конструкціях, тобто залишаються імпліциткими. Крім того, згортання
синтаксичних структур пов’язане з економією виражальних засобів. Та
поряд із указаним існує погляд, згідно з яким аналогічні згорнуті
словосполучення, а також деякі інші синтаксичні констрзтагії не
визнаються імпліцитними, а зв’язок тенденції до економії з імпліцитністю
взагалі піддається сумніву (див. 9, с,49). Ймовірно, що якраз такий
підхід разом із певним розумінням прихованості, властивої
висловлюванням, спричинив те, що Н.Паніна не зараховує до імпліцитних
такі структури, які інші мовознавці вважають проявами імпліцитності в
синтаксисі. Йдеться про конструкції російської мови, побудовані за
двокомпонентною моделлю “Якщо А, то С” (Если хотите купить хлеба, то
магазин налево), у якій пропущена логічна ланка трикомпонентної моделі
“Якщо А, то В, що С” (Если хотите купить хлеба, то имейте в виду, что
магазин налево). У цих двокомпонентних імпліцитних висловлюваннях не
вербалізується модус (5, с.48-50). Додамо, що такі і подібні імпліцитні
висловлювання вживаються і в українській мові, наприклад: Якщо ми вже
торкнулися цього питання, то я також о-го-го! (Репліка з телевізійного
фільму).

Н.Паніна вважає, що наведеним російським двокомпонентним структурам
властива репрезентована компресія, яка полягає в тому, що у відповідних
висловлюваннях спостерігається не тільки пропуск їх компонентів, але й
невираженість певних знань. Але далі дослідниця робить висновок, який
виглядає не зовсім послідовним. Стверджуючи, що “репрезентативна
компресія є однією із умов чи ознак імпліцитності”, Н.Паніна визнає це
“недостатнім, щоб кваліфікувати висловлювання імпліцитним” (9, с.52), бо
дотримз’ється думки, за якою про імлліцитність можна говорити лише за
наявності інших умов. До них належить опосередковане вираження смислу,
коли із прямо вираженої інформації випливає, виводиться інша, додаткова,
інформація або ж спостерігається вживання у висловлюванні семантично
містких компонентів, які, крім експліцитного денотативного значення,
імплікують певне логікоконотативне (див. там само, с.52-53).

Для нас усі вказані умови важливі і достатні для визнання імпліцитності
висловлювання. Причому їх відмінності, на наш погляд, не свідчать про
імпліцитність чи неімпліцитність певних мововеличин, а дають змогу
виділити відповідні види імпліцитної семантики. Цього питання ми
торкалися в іншій нашій статті (див. 6). Тут лише вкажемо на те, що такі
випадки, у яких простежується мисленнєве виведення додаткової,
прирощеної, інформації при її непрямому вираженні ми вважаємо проявами
імплікованої і прирощувальної імпліцитності. Вона, зокрема, характеризує
висловлювання на зразок: В театральній студії дзвеніли тарілки… Новий
рік. Щастя (М.Хвильовий). Перша із наведених фраз імплікує додаткову
непряму інформацію: “в театральній студії готували стіл для святкування
Нового року”. Саме таке домислювання підтверджує ширший контекст, бо
далі ще раз уживається висловлювання Дзвеніли тарілки, де воно вже
приховує іншу додаткову інформацію (“учасники святкової вечірки
пригощалися за столом”): Нарешті покликали за стіл. Дзвеніли тарілки.
Було пиво. (М.Хвильовий).

Розглянемо ще один приклад, який ілюструє наявність у висловлюванні
семантично містких слів із логічно виведеними додатковими конотаціями.
Зіставимо два прислів’я: Вірний приятель – то найбільший скарб і Борони
мене, Боже, від приятеля, бо з ворогом я дам собі раду. Зіставлення
вказує на те, що в першому прислів’ї лексема приятель експліцитно
актуалізує значення: “людина, з якою хто-небудь перебуває в дружніх,
товариських стосунках; близький знайомий // друг (12, с 107). Це слово у
своєму звичайному вжитку супроводжується позитивною почуттєво-оцінною
конотацією.

У другому висловлюванні, навпаки, воно приховано виражає негативну
конотативно-оцінну семантику, виведену на основі фонових знань. Адже в
житті часто трапляються ситуації, що найближчий приятель поводить себе
підступніше, ніж ворог, і мовці знають про це. Окреслене ексшпліцитне
значення лексеми приятель не узгоджується з цими фоновими знаннями.
Виникає своєрідний конфлікт, який у прислів’ї Борони мене, Боже, від
приятеля, бо з ворогом я дам собі раду частково усувається, бо
переважати починає імпліцитна негативна конотація, а не експліцитна
семантика (тут приятель уже власне не приятель, а хтось, протилежний до
нього).

Вказані прояви імпліцитності відрізняються, зрозуміло, від тих, які
простежуються у висловлюваннях, що відбивають наслідки компресії плану
вираження при можливій конденсації семантики. Якщо джерелом прихованості
виступає компресія, то домислювання імпліцитних змістових компонентів не
спричиняє розглянутого прирощування інформації. Проте, на нашу думку,
вони є також імпліцитними. На відміну від прирощувальної, така прихована
семантика має відновлювально-контекстуальний (ситуаційний) чи
доповнювально-системний характер. До цього ми вже привертали увагу,
з’ясовуючи стосунок до імпліцитності контекстуальних та ситуаційних
еліпсів та одноядерних речень, певних згорнутих словосполучень.
Доповнювальними виступають і фрагменти синтаксичного змісту, приховані в
структурах, побудованих за моделлю “Якщо А, то С” із пропущеною логічною
ланкою трикомпонентної моделі “Якщо А, то В, що”. Н.Паніна у цьому
випадку вбачає лише репрезентативну компресію, а ми, як і деякі інші
мовознавці, простежуємо імпліцитність, також пов’язану з дією принципу
економії виражальних засобів.

Важливо зазначити, що на такому зв’язку наголошує помітна кількість
дослідників. До нього привертають увагу особливо ті мовознавці, які
розглядають компресію, тобто різноманітне редукування, скорочення
матеріально-звукової форми вираження певної інформації у висловлюваннях,
як одне з джерел імпліцитності (див. 7, с 149).

Не зосереджуючись на розглядові різного ставлення лінгвістів до принципу
економії, його теоретичного осмислення, вкажемо лише на те, що
функціонування мови виразно засвідчує тенденцію до економії лінгвальних
засобів, бо мовці залежно від потреб спілкування ту саму чи достатньо
близьку інформацію виражають або більш синтагматично протяжними
величинами, або ж можуть послуговуватися при цьому меншою кількістю
матеріально-звукових виразників – експонентів змісту. Інакше кажучи,
використовувати всілякі згорнуті констрзтагії, структури з
контекстуальними, ситуаційними та логічними пропусками певних вербальних
складників висловлювань.

Варто наголосити на тому, що явища компресії, у яких простежується
згадана тенденція до економії і які ведуть до імпліцитного вираження
інформації, часто спостерігаються у розмовній сфері, де помітними є
різноманітні порушення мовних норм. Так, зокрема, у діалогічному
мовленні активно функціонують еліптичні конструкції нормативного і
ненормативного характеру з властивою їм імшііцитністю. Це засвідчують і
художні тексти, в яких відтворюються подібні діалоги, наприклад:

– Чоловіче, чоловіче, почому мітли?

– По п’ять, – кажу

– Ни, як по п’ять? Нате вам три.

– Давай чотори. […]

Сторгувалися ми за півчверта крейцара (І.Франко). Імпліцитність
стосується об’єктивації не тільки синтаксичних, але й лексичних значень.
Щодо останніх, то при комунікації постійно спостерігаються певні
відхилення від усталених норм лексичної сполучуваності. Такі порушення,
на думку К.Долініна, не відміняючи повністю загальної нормативності
мовлення, “самі несуть, мабуть, найбільш суттєвий і нетривіальний
імпліцитний зміст – особистісний підтекст, із якого складається образ
адресанта, що важко піддається вербалізації” (2, с.40-41). Власне
подібна анормативність супроводжує формування оказіональної переносної
семантики, яке здійснюється шляхом внутрішньої, імппіцитної, деривації.
За відповідних обставин оказіональні переносні значення набувають
статусу узуальних, засвоєних лексико-семантичною системою. У такий
спосіб своєрідна анормативність стає нормою. При цьому оказіональна
контекстуальна семантика закріплюється за лексемою, частково втрачаючи
свою імпліцитну природу. Взагалі, проблема прихованості оказіональних та
узуальних переносних значень вимагає окремого висвітлення. Ми лише
торкнулися її, щоб привернути увагу до того, що на лексичному рівні так
само, як і в синтаксисі, імпліцитність не зводиться до ненормативного
вжитку знакових лінгвоодиниць, а стосується також і мовної норми. Інакше
кажучи, імпліцитність простежується стосовно нормативних та анормативних
мовних фактів. Крім того, ступінь імпліцитного вираження мовної
семантики може пов’язуватись із змінами, які більш чи менш помітно
відбуваються у площині мовної норми.

Якщо на підставі викладеного звернутися до лінгвістичного розуміння
імпліцитності, що спирається на певним чином інтерпретований
К.Круглельницькою критерій нормативності, то необхідно вказати на деяку
обмеженість такого трактування досліджуваного явища. Адже визнання
імпліцитними лише тих “виразів, що протиставляються “повним” виразам у
плані мовної норми” (7, с.383) веде до часткового звуження навіть сфери
синтаксичної імпліцитності, на виявлення якої значною мірою зорієнтоване
наведене розкриття її сутності. Воно грунтується на тому, що
імпліцитними доцільно вважати такі структури, визначальна ознака яких
сприймається на фоні нормативності інших структур. А звідси випливає, що
такою ознакою, ймовірно, може виступати насамперед помітка
анормативність конструкцій, які визнаються імпліцитними. Проте, як
засвідчує спостереження над проявами імпліцитності, вони не обмежуються
тільки тими випадками, що демонструють відхилення від мовних норм, а
стосуються сфери нормативного функціонування знакових лінгвоодиниць
різних рівнів мовної структури. А це викликає необхідність всебічного
вивчення імпліцитності, щоб на основі його наслідків подати таке її
мовознавче визначення, яке б давало змогу охоплювати зазначеним поняттям
доволі широке й різноманітне коло лінгвальних фактів, що репрезетують
спосіб імпліцитного вираження інформації в мові.

Література

Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка. – М., 1955.

Долинин К.А. Имплицитное содержание высказывания // Вопросы языкознания.
-1983.-К» 6.

Имшіиігитность в языке и речи / Отв. ред. Е.Г. Борисова и ЮС.
Мартемьянов. – М., 1999.

Кудрявцева В.А. Соотношение явных и скрытых значений в семантике
производного слова. – Алма-Ата. 1994.

Колосова О диктуме и модусе // Филологические науки, 1979. – № 2.

Невід омська Л. Імпліцитність: дискусійні питання її мовознавчої
інтерпретації // Вісник Прикарпатського ун-ту. Філологія. –
Івано-Франківськ, 1999.

Никитин М.В. Основы лингвистической теории значения. – М., 1988.

Общее языкознание: Формы существования, функции, история языка. -М„
1970.

Панина Н.А. Имплицитность языкового выражения и ее типы // Значение и
смысл речевых образований: Межвузовский сборник. -Калинин, 1979.

Потебня А. А. Из записок по русской грамматике. – М., 1968. – Т.Ш.

Слинько І.І., Гуйванюк Н.В., Кобилянська М.Ф. Синтаксис сучасної
української мови: Проблемні питання. – К., 1994.

Словник української мови: В 11-ти томах. – К, 1977. – T.VIII.

Шендельс Е.И. Имплицитность в грамматике // Вопросы романо-германской
филологии: Сборник научн. трудов Московского гос. пед. ун-та им. М.
Тореза. – М., 1977. – Вып. 112.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020