.

Комунікативно-прагматичне навантаження займенника у формуванні імпліцитності в драматургійному тексті (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
292 3454
Скачать документ

Реферат на тему:

Комунікативно-прагматичне навантаження займенника у формуванні
імпліцитності в драматургійному тексті

У тексті розкривається функціональне навантаження займенників та
займенникових конструкцій у формування імпліцитного смислу в
драматургійному тексті.

Ключові слона: імпліцитна інформація, займенник, драматургійний текст.

Всебічне осмислення художнього тексту вимагає врахування всіх складових,
що його формують, зокрема й імпліцитних, одним із різновидів яких на
лексико-граматичному рівні є займенники та займенникові конструкції. їх
функціональна вага полягає насамперед у здатності максимально
конденсувати латентні компоненти, закодовані у слові. Вони – важливі
елементи, через які дешифрується текст.

Проблема займенника знайшла своє відображення у низці праць вітчизняних
та зарубіжних лінгвістів (І.Р.Вихованець, М.А.Жовтобрюх, А.П.Загнітко,
І.К.Кучеренко, М.І.Откупщикова, О.В.Падучсва, Т.А.Папенкова,
О.В.Петрова, О.М.Селиверстова, О.М.Старикова та ін.), проте і сьогодні
їх інтерпретація характеризується контроверсійністю. Найбільш
суперечливим є питання семантичної своєрідності займенників, яке
мовознавцями трактується по-різному. Так, стосовно наявності/відсутності
значення існують три основні підходи: займенники не мають значення, що і
визначає їх специфіку; займенники не мають постійного значення, воно
міняється в кожному акті мовлення; займенники не відрізняються від інших
мовних знаків у плані нестійкості, непостійності значення; їх
своєрідність полягає у тому змісті, яке виражає це значення [19, с.27].
Автори “Граматики української мови” вважають, що згадані одиниці
“позбавлені семантичної конкретності, бо змістову ознаку можуть
передавати лише в контексті” [2, с.99]. Такої позиції дотримувався і
М.А.Жовтобрюх, наголошуючи, що “займенник виконує свою вказівну функцію,
пізнається тільки в контексті” [7, с.20].

Багато уваги приділялося і займенникам як носіям латентного смислу. Так,
К.Г.Крушельницька, аналізуючи мовну імпліцитність, визнає їх “одним із
найуніверсальніших її засобів” [цит. за 14, с 14]; В.Х.Багдасарян,
виділяючи дев’ятнадцять способів існування імпліцитного, розглядає серед
них займенник, вказуючи, що він “виступає як свого роду змінна, і лише
при використанні, на основі контексту, під нього підкладається певне
значення” [1, с.29]; О.М.Старикова, досліджуючи займенники як лексичні
індикатори імпліцитної предикативності, акцентує: “семантична
розкладність висловлення, до складу якого входять займенники,
безпосередньо пов’язана і зумовлена особливістю семантичної структури
цих займенників” [20, с.91]; О.В.Петрова вважає, що “у художньому тексті
займенник набуває додаткового значення, перетворюючись в
емоційно-образну одиницю” [18, с.33]; Т.А.Папенкова, вивчаючи
функціонування займенників, зауважує: “між займенниками і співвідносними
з ними фрагментами тексту встановлюється двосторонній взаємозв’язок,
який виявляється в тому, що, з одного боку, займенники наповнюються
змістом цих сегментів, а з іншого, вони починають передавати ті чи інші
відношення між елементами контексту” [17, с.З]; М.І.Откупщикова
наголошує на тому, що “семантичний потенціал дейктичних слів дуже
високий; специфіка семантики займенників полягає в її функціональному
характері, зумовленому роллю цього класу в синтаксисі зв’язного тексту і
в його семантиці” [15, с.5]; О.В.Падучева акцентує на використанні
займенників у мові з метою референції [16, C.133]

Як бачимо, займенники та займенникові конструкції часто потрапляють у
поле зору науковців, однак питання специфіки реалізації ними значення у
художньому тексті, зокрема у драматургічному, все ще залишається
відкритим.

Основою ідейно-тематичного змісту драми є сукупність комунікативних
відношень персонажів. Останні зображаються такими, що діють, виявляючи
свою енергію [12, с.77], тобто здатні до самохарактеристики, яка може
бути виражена експліцитно або імпліцитно. Висловлюємо припущення, що
займенники та дейктичні сполучення є домінантами, здатними максимально
конденсувати приховані смисли висловлення, виявляти додаткові відтінки
значення лише у конкретній ситуації спілкування, сприяючи розгортанню
сюжетної лінії, формуючи аксіологічну рамку повідомлення. Тому важливим
є з’ясування функціонального навантаження дейктичних одиниць у
формуванні прихованої інформації у драмі.

Здатність одного з компонентів (займенника) імплікувати зміст інших може
скорочувати структурний обсяг висловлювання, не змінюючи його
інформаційного навантаження [20, с.25]. Наприклад:

В хаті молодого хлопця. Дівчина в гостях, його мила, не коханка, не
заручена, – мила. На столі великий портрет, прикрашений квітками,
портрет ‘ гарної молодої дівчини, не тої, що в гостях. Ніжна сцена [21,
с 112].

Епіцентром семантичного розгортання у наведеному сегменті є вказівні
займенники. Акцентуючи увагу на лінгвоодиниці “не тої”, автор тим самим
протиставляє її іншій молодій особі – тій, що в гостях.

Імпліцитними компонентами семантики номінації “не та” виступають:
“інша”, “та, що якось відрізняється”, “та, що протиставлена комусь”.

У наведеній ремарці міститься натяк на подальший розвиток подій, на те,
що драма будуватиметься на протиставленні “та”— “інша”, “не та”.
Розгортання сюжету підтверджує таке припущення, тобто ключем до
розуміння наведеного сегмента й тексту в цілому виступає вказівний
займенник “не та”, імпліцитні компоненти семантики якого сприяють
конденсації висловлювання, виконують образотворчу функцію, а також с тим
матеріалом, на базі якого формується і “виводиться” з тексту нова
інформація.

Розглянемо ще приклад:

Хлопець: Ти знов якась така…

Дівчина: Ні, ні, зовсім я не “якась така “. Ти ж мене любиш тепер, чого
ж мені ще? [21, с 124].

Ключовим у наведеному сегменті виступає сполучення “якась така”. Дійова
особа (Хлопець) акцентує увагу на неозначеному займеннику “якась”, що є
визначальними при формуванні імпліцитного компонента семантики.

Відображаючи невизначеність, неоднозначність, лексема “якась” містить
приховані семи: “незрозуміла”, “задумана”, “засмучена”, “стривожена “,
“зніяковіла” тощо.

Враховуючи пресупозиційні (фонові) знання обох учасників комунікації,
можна припустити, що номінація “якась” вжита для уникнення
категоричності, а також для непрямого звинувачення — прийому, де досить
широко використовуються неозначені займенники, які володіють великою
перлокутивною потенцією [4, с.125].

Використовуючи номінацію “якась”, адресант свідомо прагне уникнути
негативних , небажаних, образливих для адресата характеристик, водночас
дозволяючи йому “вкласти” у наведену лексему “свій” смисл.

Про те, що інтенції мовця досягають мети, адекватно сприйняті, свідчить
реакція слухача: “Ні, ні, зовсім я не “якась така”.

Займенники у структурі драми сприяють множинній інтерпретації тексту,
розкривають глибинні смисли, закладені в ньому. Розглянемо сегмент:

Платон. Так, я мрію про операцію власного серця.

Піди. Ви захворіли?

Платон. І. здається, безнадійно.

Ліда. Цікаво, хто буде той хірург… Кому ви довірите власне серце?..
Ну, відповідайте, Платоне. Я чекаю.

Платон. Тому, хто ненавидить хірургів [9, с 118].

Інтенція, яку намагається реалізувати дійова особа (Платон) у наведеному
сегменті, – спроба повідомити співрозмовницю (Ліду) про свої почуття,
підштовхнути її до бажаних для адресанта дій. Розгортання сюжету
“стимулюється його лексичною структурою, відбувається у свідомості
адресата і є його реакцією на текст” [3, с.6].

Основне комунікативне навантаження у фрагменті несуть засоби лексичного
(лексико-граматичного) рівня – займенники та займенникові конструкції,
здатні конкретизувати й водночас модифікувати семантичне наповнення
висловлювань персонажа (Платона) у рецепції сприймача інформації (Ліди).
Епіцентром інформаційного розгортання є лексема хто, а також описова
формула той хто, які, введені в репліки Платона, імплікують у контексті
ряд прихованих смислів:

Герой (Платон) закоханий;

він вважає, що його почуття безнадійні;

об’єктом кохання є особа, яка ненавидить хірургів;

З контексту зрозуміло, що ненавидить хірургів Ліда.

Сполучення той, хто, відбиваючи категорію відомості/невідомості [17,
с.7] сприяє, з одного боку, невизначеності образу особи, на яку
спрямована ілокутивна мета мовця, з іншого, – за допомогою непрямого
інформування підкреслюється важливість розуміння дійовою особою (Лідою)
латентного смислу, закладеного в тексті: “той, хто ” -я (Ліда).

AE

O(хто, кому) та вигукові ну (що має значення очікування), є маркерами
готовності продовжувати комунікацію, вказуючи на небайдужість персонажа
(Ліди) до відправника повідомлення (Платона).

Займенники у структурі драматургійного тексту здатні виконувати функцію
розгортання діалогу, інтенсифікувати розвиток сюжету, виступаючи
відправними точками зародження конфліктності. Розглянемо сегмент:

Мати. Еге ж, еге, не приходив. Чом це його немає так довго? Роботи ж вже
з тиждень, як нема. Казала йому, щоб зовсім не виходив. Поки
перебісяться оті… як їх… Ще вб’ють, боронь Боже, – вони такі…

Старша дочка. І зовсім еони не такі. А може й такі, та не всі.

Мати. Не всі? Ну да, твій Прокіп там, між ними.

Стариш дочка. І Прокіп, і наш був між ними. А хіба вони лихі?

Мати. Не лихі, а необачні… [22, с.364].

Комунікативна ситуація відображає стан очікування сім’єю повернення
батька. Дія відбувається на фоні неспокійних подій; кожен із членів
родини по-своєму інтерпретує становище, що склалося, й оцінює творців
революції.

У наведеному сегменті носіями імпліцитних смислів є займенники і
дейктичні конструкції, на основі яких із тексту “виводиться” нова,
додаткова, не виражена явно інформація: оті… як їх; вони такі; вони не
такі; такі, та не всі; вони лихі; вони не лихі, а необачні. Вказані
номінації сприяють вираженню суб’єктивно-оцінних параметрів осіб, про
яких ідеться у сегменті. Комуніканти (Мати й Старша дочка) по-різному
характеризують учасників революційних подій, що виражено за допомогою
наведених вище конструкцій, у які співрозмовники “вкладають” різний,
інколи поляризований зміст.

Так, сполучення оті… як їх; вони такі початково містять приховані
компоненти значення “ті, що не заслуговують на повагу”, “погані”, “ті,
що можуть убити”, “ті, що “бісяться”, “ті, що швидко “перевісяться”.
Однак у процесі розгортання сюжету спостерігаємо поступове нівелювання
негативних оцінних сем аж до повної їх нейтралізації й заміни іншими,
“м’якшими” характеристиками, що все ж несуть відтінок негації. До такого
результату “веде” протиставлення твій, наш — всі, чужі. Тобто негативні
ознаки, властиві третім особам – “чужим “, — “стираються”, коли до їх
переліку включаються “свої” – син, брат та коханий (Прокіп), учасниці
комунікації. Модифікація ключових лексем (оті… як їх; вони такі) веде
поступово до їх перекодування (за допомогою заперечення — зовсім вони не
такі – “не лихі”, “не здатні на вбивство”). Проте таке переосмислення
домінантних одиниць відбувається через виділення “своїх” (брага й
коханого) серед “чужих” (А може й такі, та не всі), що сприяє
приписуванню сем зі знаком “-” останнім (“чужим”, “всім”) й намаганню
виправдати “своїх”. Звідси: “чужі”, “всі” — “лихі”; “свої” – “нелихі”,
“необачні”.

Внутрішньоформне значення лінгвоодиниці “необачні” прогнозує розгортання
тексту під певним кутом зору. Містячи імпліцитні семи “ті, що не
бачать”, “сліпі”, лексема “необачні” вводить пласт інформації, можливими
імплікаціями з якого є: якщо “свої” і лихі, то не по своїй волі, не
навмисне, через необережність, власну сліпоту.

Таким чином, займенники і дейктичні конструкції здатні надавати дійовим
особам протилежних оцінних характеристик завдяки нівелюванню одних сем і
домінуванню інших.

Вказівні лексеми забезпечують семантичну компресію висловлювання, що
сприяє його декодуванню у визначеному адресантом руслі.

Розглянемо приклад:

Катерина: Може, й справедливо говорите, отче. Та вам, пане суддя, не
треба так робити, як ви задумали. Справедливо кажете, що крові не треба
проливати. “Людська кровця не водиця, проливати не годиться “, як
співається у нас. Але скажіть, чи ми проливаємо, чи воші проливають? Хто
нападає на. пас, хто грабує майно наше, вбиває дітей і батьків наших, і
з димом та пожежами йде до нас?! Чи ж не можна нам боронитися? Чи ж
годиться нам опускати руки й з молитвою на устах чекати смерті?! [13,
с.70].

Комунікативна ситуація, відбита у драмі Г.Лужицького “Лицарі ночі”,
представляє становище українців після зруйнування Січі.

Семантичне розгортання мікротексту базується на протиставленні лексем ми
— вони за посередництвом тотожних дескрипцій:

ті, що нападають;

ті, що грабують;

ті, що проливають кров;

ті, що вбивають дітей і батьків;

ті, що йдуть з димом і пожежами

Вказані конструкції імпліцитно представляють росіян, а тому
лінгвоодиниця вони, використана автором, є іманентною і не потребує
семантизації у канві драматургійного тексту.

Комунікативне навантаження, що виступає релевантним, суттєвим у
сегменті, несе вказівка хто, що конкретизуються семантичним наповненням
займенника вони.

Отже, дейктичні лексеми служать для конденсації висловлювання,
декодування якого вимагає наявності певної тезаурусної бази у сприймана
інформації.

Займенники у структурі драми сприяють конденсації висловлювання;
виступають важливими засобами характеристики та самохарактеристики
дійових осіб, проектуючи смислове розгортання тексту, наповнюючи образну
систему яскравою оцінною тональністю. Розглянемо приклад:

Мазайло

— Я вже не Мазайло. Мокій

Ти вже не Мазайло?

Дак хто ж ти тепер? Хто?

Мазайло

— Я? Я тепер поки що ніхто, але я буду… [ 10, с 123] Домінантними у
наведеному сегменті виступають лексеми хто –

ніхто, на протиставленні яких ґрунтується інформаційне наповнення
тестового простору. Ці лінгвоодиниці сприяють створенню проблемної
ситуації, виявляючи прихований потенціал образу головної дійової особи
(Мазайло), передаючи ідею драми найбільш експресивним і економним
шляхом. Вони “формують особливу інформативну ємність образу, і, як
наслідок, значний обсяг імпліцитної інформації (когнітивної і
суб’єктивно-оцінної, експресивної”” [6, с.6].

У комунікативній площині драми відображено події, що відбувалися в
період так званої українізації. Головний герой (Мазайло) – противник цих
процесів, який заперечує все українське і навіть змінює своє прізвище на
російське.

Відправною точкою для адекватного декодування сегмента є лексема хто.
Належачи до розряду питальних займенників, вона концентрує увагу на
предметі мовлення, акцентує на певних, притаманних йому параметрах.
Уживаючись двічі у репліці Мокія Ти вже не Мазайло? Дак хто ж ти тепер?
Хто?, згадана лінгвоодиниця допускає широкий спектр імплікацій,
можливими з яких є: раніше головна дійова особа (Мазайло) була кимсь,
тобто важливим; з певних причин персонаж втратив те, що було притаманне
йому раніше. На таку інтерпретацію фрагмента “працюють” слова вже, тепер
та поки що, які служать своєрідними каталізаторами, здатними скерувати
рецепцію у визначене автором русло. Вони вказують на контрастність
зображуваних подій, відсилають до минулого.

Репліка Мазайла у відповідь Я? Я тепер поки що ніхто, але я буду…
виступає епіцентром семантичного розгортання, підтверджуючи висловлене
припущення. Займенник//, вжитий мовцем двічі, характеризує дійову особу
(Мазайла), “приписує” йому “розуміння своєї індивідуальності,
неповторності” [19, с.31]. Таке трактування співвідноситься з
інформацією про роль учасника спілкування (Мазайла) в акті мовлення:
якщо персонаж раніше був кимсь; людиною, з якою рахувалися, до думки
якої прислухалися, то після зміни прізвища образ головного героя втрачає
позитивні аксіологічні виміри, набуває параметрів невизначеності (ніхто)
аж до рецепції його у протилежному ракурсі:

Наведені приховані смисли реалізуються у контексті: у житті дійової
особи (Мазайла) відбуваються зміни, у результаті яких вона втрачає все:
високу посаду, повагу близьких.

Механізм формування образності ґрунтується на компресії висловлення за
рахунок дейктичних конструкцій та використанні протиставлень, наслідком
взаємодії яких є поява оцінних вимірів, а звідси – збільшення обсягу
інформації, кваліфікованої як латентної.

Отже, займенники та дейктичні конструкції виступають важливими засобами
формування прихованого смислу в драматургійному тексті. Вони виявляють
нову інформацію, для одержання якої необхідні додаткові мисленнєві
зусилля реципієнта. Наведені одиниці сприяють компресії висловлення,
множинній інтерпретації як окремих образів, так і тексту загалом,
виконують функцію розгортання діалогу, “працюють” на створення
образності, служать для характеристики та самохарактеристики дійових
осіб, надаючи їм протилежних аксіологічних вимірів, здатні набувати у
кожному окремому випадку інших, іноді протилежних смислів, що “працюють”
на розкриття змісту тексту, проектують його семантичне наповнення.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020