Реферат на тему:
Проблема державного забезпечення права людини на застосування евтаназії
Із кожним роком, що минає після прийняття Основного Закону, постають
нові проблеми у царині вітчизняної конституційної теорії і практики.
Водночас і сьогодні Конституцію України нерідко оцінюють з огляду на
демократичність її змісту, досконалість тексту тощо. Подібні
характеристики не є плідними з огляду на потреби соціуму, їх
абсолютизація може спричинити фактичну підміну задекларованого
зовнішнього і внутрішнього вибору будь-якого характеру.
Можливості реалізації певного вибору залежатимуть від конституційної
еволюції, яка має бути адекватною об’єктивним, а не вигаданим,
суспільним потребам. Заради узгодження Основного Закону України із
суспільними сподіваннями потрібно, зокрема, визначити та по можливості
врахувати „координати” у світовому конституційному вимірі.
Сучасний стан речей, коли розвиток медичної апаратури поряд із
зосередженням медицини на своєму природному завданні – збереженні життя
– дозволяє забезпечувати невизначено довге функціонування тих чи інших
органів або систем людського організму, а також суттєве загальне
старіння населення та складні суспільно-політичні процеси, які
відбуваються сьогодні в Україні, потребують розгляду цієї проблеми саме
сьогодні, у період становлення національної правової системи.
Світова спільнота у більшості випадків, розглядає евтаназію як навмисне
прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого із метою
припинення його страждань. Грецьке походження слова вказує на те, що
джерела дискусії сягають у давнину. Термін «евтаназія» було
запропоновано у XVI ст. відомим англійським філософом Ф. Беконом для
позначення «легкої» безболісної смерті. Новий імпульс проблема одержала
під час та після Першої світової війни у працях німецьких психіатрів і
криміналістів. У 1918–1922 рр. у Німеччині вийшла низка книжок і брошур,
у яких обґрунтовувалось моральне та юридичне право на припинення життя
невиліковно хворих, душевнохворих та інших осіб, ціна життя яких, за
словами Карла Біндінга, опускалась «нижче нуля».
З юридичної точки зору можна навести таке визначення евтаназії: це –
навмисні дії або бездіяльність медичного працівника, здійснювані
відповідно до явно і недвозначно вираженого прохання інформованого
хворого або його законного представника із метою припинення фізичних і
психічних страждань хворого, що знаходиться у стані, який загрожує
життю, у результаті яких настає його смерть.
У залежності від поведінки медичного працівника розрізняють евтаназію
пасивну та активну.
У випадку пасивної евтаназії медичний працівник не вчиняє тих дій, які
могли б продовжити життя хворого, тобто пасивно санкціонує умирання,
часом пов’язане із сильними фізичними і щиросердечними стражданнями
пацієнта. У випадку активної евтаназії медичний працівник вчиняє
визначені дії за заздалегідь прийнятим рішенням, які прискорюють смерть
хворого.
У залежності від можливості хворого висловити свою волю евтаназія буває
добровільною і недобровільною.
Добровільною є евтаназія, яка здійснюється за недвозначним проханням
хворого, висловленим безпосередньо перед смертю, або за попередньо
висловленою ним згодою. Недобровільна евтаназія здійснюється без
безпосередньої згоди хворого, хоча це не означає, що вона у даному
випадку суперечить його волі, – просто він через хворобу не може
висловити свою волю, і не робить цього заздалегідь.
Сьогодні питання щодо можливості застосування евтаназії залишається
відкритим. На даний момент евтаназія визнається на найвищому
законодавчому (конституційному) рівні тільки Конституцією Нідерландів.
Так, ще в 1993 р. уряд Нідерландів ухвалив постанову, відповідно до якої
лікаря, котрий допоміг невиліковно хворому пацієнту накласти на себе
руки, не можна переслідувати за, обвинуваченням у вбивстві. У результаті
наступного року в країні було зареєстровано 2216 випадків евтаназії.
Це – страшна цифра, особливо якщо припустити, що деякі із цих людей
могли вижити. У чому ж причина такого кардинального рішення як прохання
смерті, адже щоб прийняти його, необхідно насамперед перебороти власний
внутрішній страх…
ЕВТАНАЗІЯ В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ
Звернемося до цифр. У 1990 р. пацієнти просили про евтаназію із таких
причин: втрата відчуття власної гідності – 57% випадків, біль – 46%,
недостойне помирання – 46%, залежність від оточення – 33%, утома від
життя – 23%. Лише в 10 із 187 випадків біль було наведено єдиною
причиною.
Ці результати перекликаються з даними інших досліджень, також
проведених у Нідерландах, відповідно до яких біль був найважливішою
причиною лише у 5% випадків. Виявилося, що пацієнти, які звикли терпіти
біль, меншою мірою прагнуть евтаназії, ніж пацієнти, які страждають від
депресії. На прикладі Нідерландів є очевидним, що головними причинами
прохання про евтаназію є втрата відчуття власної гідності та недостойний
людини процес вмирання, які пацієнти вважає абсолютно неприйнятним.
В Англії передумов для закріплення евтаназії на законодавчому рівні не
помічається. Після довгих обговорень було прийнято закон про безумовну
заборону будь-якої евтаназії, але пасивна евтаназія використовується на
практиці британськими медиками як у випадках із новонародженими, так і з
людьми похилого віку. У березні 2002 р. у Великобританії виник
прецедент, коли пацієнткою було виграно судовий процес про дозвіл
застосувати відносно неї процедуру евтаназії, що було вкрай негативно
оцінено британськими медиками.
У Фінляндії та Швеції пасивна евтаназія не вважається протизаконною,
проте підставою для її застосування є вільне і свідоме волевиявлення
пацієнта, причому аналогічні прохання навіть від найближчих родичів
визнаються юридично недійсними.
Перший у світі Закон „Про право людини на смерть” було прийнято у
1977 р. у штаті Каліфорнія (США). Згідно із ним невиліковно хворі люди
можуть оформити документ, у якому висловлюють своє бажання на вимкнення
реанімаційної апаратури. І хоча його формулювання далеке від
досконалості, оскільки покладає виконання процесу умертвіння фактично на
третю особу (що може суперечити її моральним принципам та професійній
етиці), приклади свідчать, що громадськість у зарубіжних країнах
поступово приймає ідею пасивної евтаназії.
Утім більшість авторів висловлює інші погляди. Найбільш відомим з них є
американський філософ Дж. Рейгелс, який стверджує, що коли хворий у
свідомості, він розуміє, що смерть є невідворотною, і більше не може
виносити страшний біль, він може просити лікаря прискорити настання
смерті. Останній може погодитись, проте, лише за рахунок припинення
лікування (пасивна евтаназія). У результаті страждання хворого
збільшаться, хоча і будуть менш тривалими. У такій ситуації, на думку
автора, смертельна ін’єкція буде гуманнішою, оскільки одразу припинить
страждання.
Однак, якщо розглядати цю позицію із юридичної точки зору, лікар, який
робить смертельну ін’єкцію, фактично викликає настання смерті від
отруєння, а не від невиліковної хвороби. Отже, у цьому випадку він
учиняє умисне вбивство. Припинення лікування, хоча і викличе смерть
безпосередньо від невиліковної хвороби, також підлягає
кримінально-правовій оцінці.
ПЕРСПЕКТИВИ ЗАКРІПЛЕННЯ ЕВТАНАЗІЇ НА ЗАКОНОДАВЧОМУ РІВНІ В УКРАЇНІ
Що стосується України, то існує різка перевага суспільної думки на
користь затятих опонентів евтаназії. Однак, для того, щоб реально
оцінити таке явище, необхідно підходити до цієї проблеми як до
сукупності позитивних і негативних нюансів, які складають її сутність.
Сучасний стан охорони здоров’я у нашій країні не є втішним та
заспокійливим для нас, її громадян. Проте, як казав Леонід Кравчук:
„Маємо те, що маємо”.
Відсутність належних умов для хворих, низька заробітна плата медичного
персоналу, недостатнє матеріальне забезпечення медичних закладів
спонукають населення звертатись за допомогою здебільшого у крайніх
випадках, коли буває надто пізно, або через відсутність чи то ліків, чи
то коштів, немає можливості допомогти хворому.
Отже, можна дійти висновку, що сьогодні, з огляду на світовий та
вітчизняний досвід, законодавчо врегулювати в Україні процес обмеженої
евтаназії, яка не суперечила б чинному та перспективному законодавству,
а також не зачіпала професійного гуманізму та етики медичних
працівників, неможливо.
Процес евтаназії потребує дотримання суворої процедури її виконання, а
саме:
Процес може застосовуватись тільки до повнолітніх дієздатних осіб, які є
невиліковно хворими у термінальній стадії хвороби, що підтверджується
письмовим висновком консиліуму лікарів відповідно акредитованого закладу
охорони здоров’я чи наукової установи, висловленим одностайно;
Невиліковний хворий має перебувати у свідомості, бути об’єктивно
поінформований своїм лікуючим лікарем (ст. 34 Основ законодавства
України про охорону здоров’я) про діагноз та можливі результати
лікування і добровільно, свідомо дійти рішення про необхідність
прийняття смерті через нестерпність страждань, про що він подає письмову
заяву (за наявності родичів – за погодженням з ними) для розгляду в
суді;
Заява підлягає негайному розгляду в судовому засіданні лише колегіальним
складом суду з метою забезпечення критичної оцінки поданої заяви;
Ухвала суду, прийнята одностайно, протягом доби має бути доведена до
відома невиліковно хворого та його лікуючого лікаря;
Лікар зобов’язаний продовжити вживання всіх необхідних заходів для
максимально можливого знеболення перебігу хвороби – аж до настання
невідворотної смерті невиліковно хворого;
Порушення лікуючим лікарем обов’язку знеболення має тягнути застосування
кримінальної відповідальності.
Отже, право людини на евтаназію має як позитивні, так і негативні
сторони. Що стосується позитивних сторін застосування евтаназії, до них
можна віднести забезпечення з її допомогою права людини на самостійне
розпорядження своїм життям, а також гуманність, яка дозволяє не терпіти
нестерпні страждання. Крім того, високої позитивної оцінки заслуговує
повага до волі людини, що бажає своїм відходом із життя зняти моральний
і фінансовий тягар із близьких людей.
Однак контраргументи опонентів застосування евтаназії є не менш
обґрунтованими.
По-перше, суспільство існує для людини, а не навпаки.
По-друге, евтаназія паралізувала б науковий прогрес у тому значенні, що
якщо позбавлення життя важко і невиліковно хворих буде дозволено
законодавцем, те медичному персоналові не доведеться відшукувати нові
методи полегшення страждання хворого, ученим-біологам і генетикам не
доведеться винаходити нові засоби боротьби з раком, СНІДом та іншими
тяжкими хворобами. Легалізація евтаназії направлятиме лікарів на те, щоб
переривати страждання пацієнта за допомогою смертельної ін’єкції або
відключення апарата, що підтримує функції людського організму.
По-третє, легалізація евтаназії призвела б до неприпустимого тиску щодо
деяких інвалідів, престарілих і невиліковно хворих осіб, які б хотіли ще
пожити, але водночас не хочуть бути “марним і тяжким тягарем” для
суспільства.
По-четверте, критерій невиліковності важко визначити, тоді як можна
чекати від науки зцілення від серйозних хвороб і зменшення страждань
хворих.
????¤?¤?$???????$?По-п’яте, складно буде встановити добровільність
ухвалення рішення. Однак навіть у тому випадку, коли добровільна згода
пацієнта є очевидною, необхідно враховувати, що психологічний стан
людини, яка знаходиться на грані життя і смерті, є недостатньо вивченим.
Важко спрогнозувати, чи не відмовиться він від свого бажання піти з
життя і чи не вирішить продовжити його навіть у стражданнях в останній
момент процедури евтаназії. Адже завжди існує ймовірність того, що
хворий, який висловив прохання про евтаназію, може переглянути своє
рішення, тоді коли розпочата процедура позбавлення життя уже викличе
незворотні зміни у його організмі.
Тривожним фактом є також те, що процедура евтаназії, яка вимагає для
свого здійснення висловлену у визначеній формі згоду пацієнта на відхід
із життя, може полегшити вчинення злочинів шляхом застосування фізичного
або психологічного тиску на пацієнта, підкупу медичного персоналу,
зловживання посадовим положенням, шахрайства тощо.
На думку автора, легалізація евтаназії лише збільшить кількість проблем,
пов’язаних із цим явищем.
До них можна віднести: 1) проблему правильності постановки діагнозу і
прогнозу подальшого розвитку захворювання; 2) проблему одержання згоди
пацієнта, що знаходиться в коматозному, несвідомому і тому подібних
станах; 3) проблему встановлення і доведення добровільності відходу з
життя; 4) медико-етичні проблеми і багато інші.
Підбиваючи підсумки, зазначимо, що прийняттю законодавчих рішень має
передувати вивчення суспільної думки, позицій представників різних
соціальних груп. Навіть, якщо не брати до уваги морально-етичні та
релігійні аспекти евтаназії, що мають вагоме значення, і виходити з
існуючої в нашій країні правової ситуації, варто визнати, що надання
евтаназії правомірного, легального характеру призведе до виникнення
цілої низки негативних наслідків, про які було сказано вище.
У сьогоднішніх умовах евтаназія може перетворитися на засіб умертвіння
самотніх старих, дітей-інвалідів, осіб, які хворіють на невиліковні
хвороби і на лікування яких бракує коштів тощо.
Отже, врегулювання права на достойну смерть як одного з природних прав
людини має наблизити національну правову систему до найкращих світових
зразків без втрати суто вітчизняних здобутків.
Європейська «культура евтаназії», або Про сучасні «технології гуманізму»
НАДІЇ НЕМА?
Проблема евтаназії — добровільного відходу з життя безнадійно хворих за
допомогою лікарів — поки що здається дуже екзотичною для того, щоб
всерйоз обговорюватися в Україні. Мабуть, ні медики, ні масова
свідомість ще не готові до цього. Однак в умовах високорозвиненої
системи охорони здоров’я виявляється, за цією проблемою криється цілий
вузол моральних і, як це не блюзнірськи звучить, економічних
суперечностей. Очевидно стаття, яка пропонується нижче, буде цікавою і
українському читачеві. Бо не вічно ж вітчизняні лікарі та пацієнти
балансуватимуть між ностальгією за «загальною і безкоштовною» і пошуком
форми виживання в умовах недорозвиненого ринку.
Сучасна технологія уможливила значне продовження людського життя, але
вона принесла з собою і безліч практичних та моральних проблем.
Збільшення тривалості життя коштує недешево, по-перше, через те, що
технологія сама по собі може виявитися високовартісною, а, по-друге,
тому, що у багатьох випадках вона є дуже трудомісткою у тих країнах, де
ціна робочої сили висока.
У капіталістичних країнах високий прейскурант цін на ці нові методи
збільшення тривалості життя означає, що нижчий і навіть середній клас не
завжди зможе ними скористатися. Виходячи з міркувань гуманності і
моралі, необхідно належним чином звернутися до цього питання. Критики
вільного ринку, занепокоєні проблемою неможливості продовжити життя
людей лише внаслідок їхніх низьких прибутків, звертаються до досвіду
північноєвропейських країн загального добробуту, оскільки ті не
використовують цінової системи при розподілі послуг охорони здоров’я.
Та досвід країн загального добробуту з продовження життя створює власні
проблеми, які можуть виявитися серйознішими від існуючих у суспільствах
більш орієнтованих на ринок. Зіткнувшись із проблемою роздутого
фіскального дефіциту, сучасні країни загального добробуту знову
занепокоїлися проблемою надмірних витрат і намагаються зекономити на
застосуванні високовартісних технологій збільшення тривалості життя.
Навіть більше, політика, що дозволяє припинення життя за сприяння
медичного персоналу, привела до того, що «культура евтаназії» почала
завойовувати позиції у деяких країнах Північної Європи. Технології
продовження життя дедалі більше виходять з моди, а припинення життя
хворих людей возводиться у ранг турботи і навіть акту гуманності.
Перетин економічних міркувань і «культури евтаназії» найвиразніше
відчутний у Голландії. Думки людей з приводу етичності евтаназії як
явища можуть бути різними. Однак негативним побічним продуктом політики,
яка дозволяє лікарям практикувати евтаназію, є розмивання табу на
припинення людського життя. Внаслідок цього ідея припинення життя
пацієнта «заради його власного блага» лише за згодою родини, а не самого
пацієнта (а іноді навіть і без згоди родини), зустрічає все менше опору,
і така практика поступово починає прийматися суспільством.
Згідно з даними NRC Handelsblad, солідної голландської газети, у
Голландії щорічно відбувається 10 000 випадків лікарського припинення
життя пацієнта «з гуманних міркувань», хоч залишається неясним,
наскільки багато таких «припинень» відбувається без згоди пацієнта або
його родини. Мабуть, голландські лікарі просто дозволяють своїм
пацієнтам умирати по старому, замість того, щоб використати новітні
лікувальні технології для продовження їхнього життя.
Таку «культуру евтаназії» підкріплюють економічні міркування.
Відмовившись від призначення ціни на лікування, голландці позбавили
лікарів країни спонукальних мотивів для збільшення тривалості життя. На
відміну від лікарів системи охорони здоров’я, орієнтованої на отримання
прибутку, голландські лікарі не можуть «заробити» ні на продовженні
життя пацієнта, ні на тому, щоб проінформувати його і його родину про
різні можливості продовження життя, які випливають з новітніх досягнень
медичної науки.
Дійсно, оскільки витрати на продовження життя пацієнтів похилого віку
можуть виявитися дуже високими, то у країнах загального добробуту
економічні мотиви ведуть до протилежного напрямку. Політика
збалансованого бюджету жорстко вимагає від лікарів у державних лікарнях
і клініках зниження витрат. Таким чином, економічні міркування не можуть
не зіграти важливої ролі при прийнятті медичного рішення про життя або
смерть, хоч лікарі у країнах загального добробуту визнають це з
неохотою.
Відрізняється медицина країн загального добробуту від держав, більше
орієнтованих на ринок, у тому, що пацієнти і їхні сім’ї часто майже не
мають права голосу при прийнятті ключових медичних рішень, які можуть
кардинальним чином вплинути на їхнє життя. У Голландії пацієнти фактично
беззахисні проти нової «культури евтаназії». «Безкоштовна» охорона
здоров’я по суті позбавила їх права приймати рішення. Лікарі — не боги,
але вони дедалі частіше відіграють роль богів, відмовляючи пацієнтам і
їх родинам у застосуванні методик, що продовжують життя, у яких ті мають
потребу і за які навіть готові платити. У Голландії не існує приватної
медицини. Єдиним виходом для незадоволених пацієнтів є або рішення
покинути країну, або звернутися до суду.
Тому перед європейськими державами загального добробуту стоїть серйозна
дилема. Ніхто не сумнівається у тому, що Голландія витрачає багато
грошей на турботу про людей похилого віку. Якби їй довелося більшою
мірою застосувати існуючі технології продовження життя, то це створило б
значний додатковий тиск на бюджет системи охорони здоров’я і, можливо,
навіть привело б до кризи дефіциту бюджету. З іншого боку, недостатнє
використання методів продовження життя викликає моральну кризу, оскільки
хворі постійно умертвляються лікарями, які мають надто багато
повноважень при розв’язанні питань життя і смерті.
Ця дилема має одне просте рішення. Голландці повинні дозволити приватну
медицину, яка б співіснувала із державною медициною, як це не так давно
зробили англійці. При такій так званій «змішаній» системі пацієнти мали
б більше прав при прийнятті рішень про життя і смерть, а лікарі — менше.
Хворий міг би приватним чином отримати лікування, яке б продовжувало
життя, у чому йому відмовляла державна система. Це було б дуже непогано.
Запровадження приватної медицини навіть змогло б знизити навантаження на
державний бюджет охорони здоров’я.
Критики ринкової системи охорони здоров’я стверджують, що такі зміни
відкинули б суспільство назад до тих недобрих часів, коли люди мали
нерівний доступ до медичного обслуговування всіх видів, а не тільки до
цих нових технологій продовження життя. Однак ці критики забувають про
те, що система охорони здоров’я у країнах загального добробуту практикує
підступну форму нерівності, приховану від стороннього погляду. У країнах
загального добробуту особисті контакти є майже єдиним способом отримати
привілейований догляд. «Свої люди» отримують те, у чому мають потребу,
інші ж занесені до списку очікування. Враховуючи те, що йдеться про
вибір між життям і смертю, правильне рішення видається очевидним.
КОМЕНТАР
Старший лікар медцентру «Борис» Валерій БРИЧЕВСЬКИЙ:
— Питання про добровільне припинення життя пов’язане з неймовірно
складними проблемами: медичними, соціальними, економічними, етичними. У
нашій країні спроба вирішити його через парламент — причиною стали 200
заяв на евтаназію від громадян — не мала успіху. В Україні зовсім інші,
ніж у благополучних ситих країнах мотивації евтаназії. Як правило — це
соціальні причини, а вони в більшості випадків вирішуються. Категорії
важко, іноді безнадійно хворих людей до останніх днів надається
допомога. Існують також страхові компанії, які гарантують таким людям
нормальне в їхньому стані існування, створюються хоспiси для онкохворих,
центри соціального порятунку при райадміністраціях. Звичайно,
лікарі-практики зустрічають випадки, коли доведені до відчаю больовим
синдромом, психологічною або соціальною проблемою люди хочуть піти з
життя, але медикам вдається їх переконати, допомогти. У нас не таке
глибоке коріння евтаназії, як у Голландії. Напевно, ми ставимося до
цього явища більш критично й логічно. Можливо, ми навіть ближче до
розв’язання цієї проблеми.
№45, середа, 15 березня 2000
ЛІТЕРАТУРА
Фуко М. Рождение клиники. – М., 1998.
Вековшинина С.В., Кулиниченко В.Л. Биоэтика. Начала и основания. – К.,
2002.
Гиппократ. Этика и общая медицина. – СПб., 2001.
Бобров О.Е., Сластенко Е.Ф. Проблема жизни и смерти. Эвтаназия: убийство
или милосердие? // Новости медицины и фармации. – 2004. – № 19–20 (159 –
160).
Матеріали
III-го Архиєпархіального Собору
Львівської Архиєпархії
Української Греко-Католицької Церкви
PAGE
PAGE 4
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
