КУРСОВА РОБОТА
на тему:
Право в системі соціально-нормативного регулювання
ПЛАН.
стор.
Вступ………………………………………………………….
………………………………………………..3
Розділ 1. Нормативне регулювання і соціальні норми.
Поняття і закономірності нормативного регулювання………………….4
Поняття і види соціальних
норм…………………………………………………..7
Розділ 2. Співвідношення права і інших соціальних норм.
2.1 Співвідношення права і
релігії……………………………………………………..9
2.2 Співвідношення права і
звичаїв……………………………………………………11
2.3 Співвідношення права і
моралі…………………………………………………….13
2.4
Співвідношення права і корпоративних
норм……………………………….16
Розділ 3. Право і соціально-технічні
норми…………………………………………………18
Висновок……………………………………………………….
………………………………………………20
Використана
література……………………………………………………..
………………………….21
Вступ
Сьогодні, в умовах, коли вже вироблена концепція правової держави з
властивими їй істотними ознаками і особливостями, побудова правової
держави є однією з найважливіших перспективних задач, оскільки саме вона
є, в сучасному розумінні ідеальною формою політичної організації
суспільства. Разом з тим ніколи не існувало і не існує
загальновизнаного розуміння правової держави. Пояснюється це дією
різних чинників, таких як: особливості історичного і культурного
розвитку, демократичні, політичні і правові традиції, своєрідність
політичної і правової систем, відмінності в праворозумінні і осмисленні
права, як універсального соціального регулювальника суспільних відносин
і зв’язків. Разом з тим ідея правової держави завжди розумілася в
дуалізмі Держави і Права. Одночасно вона спиралася на
загальнофілософське уявлення про право як про вищу цінність, що володіє
своїм власним змістом.
Різновидом теорії правової держави є концепція “панування права”.
Примітно, що теорія “панування права” і концепція правової держави
загалом походили з одного духовного джерела – філософії Відродження.
Разом з тим романо-німецька теорія правової держави має яскраво
виражений раціоналістичний аспект, оскільки упорядкування суспільних
відносин розумілось тільки за допомогою позитивних законів. У цьому
руслі право інтерпретувалося як своєрідна дисциплінуюча система, і, по
суті, німецька правова держава є нічим іншим, як втіленням певного
правопорядку.
Але все ж, щоб об’єктивно визначити в якій мірі існуюче становище
наближене до істини, необхідно розібратися в тому, яке ж місце в
сучасному суспільстві займає право (в його позитивному, тобто юридичному
значенні).
У рамках даного питання я спробую з’ясувати те, яка ж роль відведена
праву серед інших соціальних норм, як різні соціальні норми
співвідносяться і взаємодіють між собою, які існують тенденції їх
розвитку і перетворення.
Проблема є актуальною, оскільки в процесі історичного розвитку і
еволюції суспільних відносин (ускладнення їх елементної структури, появи
їх нових різновидів) неминуче постає питання про значення в той чи інший
період часу тих чи інших соціальних регуляторів. Внаслідок цього
виникають питання про необхідність вдосконалення нормативної бази
суспільства, про приведення її у відповідність до нових умов життя, а
при історичному відмиранні тих чи інших суспільних відносин чи їх зміні
– про усунення норм або їх елементів, що втратили свою чинність.
Розділ 1. Нормативне регулювання і соціальні норми.
Поняття і закономірності нормативного регулювання.
У повсякденному житті кожної людини нерідко виникає питання — як
правильно вчинити в тій чи іншій ситуації на роботі, в суспільних
місцях, вдома, в сім’ї, або, інакше кажучи, як погодити свої вчинки з
інтересами держави, інших людей? Відповідь на питання про допустиму,
бажану і належну поведінку в переважній більшості випадків ми отримуємо
з соціальних норм, в яких в загальній формі акумулюється досвід багатьох
поколінь людей.
У сучасній суспільній науці обгрунтовано погляд на суспільство як на
цілісний соціальний організм. Звідси слідує, що вельми важливою якістю
суспільства є організованість, впорядкованість суспільних відносин, а
значить, і об’єктивна необхідність їх соціального регулювання, що
характеризується рядом особливостей і закономірностей розвитку,
зумовлених вимогами цієї системи.
Існування і розвиток соціального регулювання, його місце і функції в
суспільному житті характеризується рядом закономірностей.
По-перше, кожне історично конкретне суспільство вимагає певної міри
соціального регулювання, інакше, неминучими будуть негативні наслідки
для соціальної системи – її неорганізованість чи, навпаки, її зайва
регламентація. Ця міра, що виражає обсяг і інтенсивність соціального
регулювання, залежить від вимог даної соціальної системи, від етапу
розвитку суспільства, рівня його організованості. Чим значніша вона,
тим складніші суспільні відносини, тим більша необхідність їх
узгодженого і скоординованого розвитку.
По-друге, в процесі розвитку регулювання в суспільстві все більше
зростає питома вага соціального. Не пориваючи з психобіологічними
чинниками людської поведінки, зливаючись з ними, регулювання все
більше звільняється від стихійно-природних елементів і сторін, все
більш зв’язується з потребою вираження і забезпечення об’єктивних
соціальних інтересів в поведінці людей. Відповідно в регулюванні нарівні
з підвищенням конкретності і визначеності зростає нормативність і в
зв’язку з цим абстрактність, загальність – те, що так чи інакше
відноситься до суспільної свідомості.
По-третє, визначальна роль економічного базису на всіх етапах розвитку
суспільства залишається вирішальним чинником соціального регулювання і є
присутньою у всіх його виявах і різновидах.
По-четверте, по мірі розвитку соціального життя відбувається зміна
якості регулювання, ускладнення і вдосконалення регулюючих засобів і
механізмів, їх наростаюча диференціація і інтеграція. В єдності зі
всією системою регулятивних чинників створюється свого роду
інфраструктура регулятивних механізмів – процес, який є, так би мовити,
відповіддю соціального регулювання на потреби суспільної системи, її
економіки, політичної влади, ідеології, усього суспільного розвитку, на
потреби соціального прогресу, в тому числі на необхідність в умовах
цивілізації вираження і забезпечення соціальної свободи. Зміна якості
соціального регулювання, в свою чергу, виражається в ряді напрямів,
сторін і характеристик розвитку і функціонування його інфраструктури.
Інфраструктура – це не просто структура соціального регулювання в
суспільстві, а об’єктивно зумовлена побудова цієї структури, що склалася
і виражена в стійкій моделі нормативно-організаційних форм регулювання,
причому такої моделі, елементи якої спираються на певні, також стійкі
організаційні форми.
Виділяють ідеальну і фактичну інфраструктуру соціального регулювання.
Перша – це модель основних організаційно-нормативних форм соціальних
регуляторів, яка є оптимальною для забезпечення функціонування
соціальної системи відповідно до її законів. Фактична ж інфраструктура
являє собою реальний стан організаційно-нормативних форм соціальних
регуляторів, що діють в даному суспільстві і в даний час.
Інфраструктура соціального регулювання багато в чому залежить від його
видів. Регулювання в соціальному житті в принципі можуть виділяти у два
основних види: індивідуальне і нормативне.
Індивідуальне регулювання – впорядкування поведінки людей за допомогою
разових, персональних регулюючих засобів, розв’язання питань, що
відноситься тільки до конкретного випадку і конкретних осіб.
Нормативне регулювання- впорядкування поведінки людей за допомогою
загальних правил, тобто використання випробуваних моделей, зразків,
еталонів поведінки на всі випадки даного роду, яким повинні підкорятися
всі особи, що знаходяться в цій нормативно-регламентованій ситуації.
Індивідуальне – це найпростіше соціальне регулювання. Воно має свої
позитивних рису – дозволяє вирішувати життєві проблеми з урахуванням
кожної ситуації, персональних якостей осіб, характеру відносин, що
виникли, тощо. Однак, очевидні і його значні недоліки: воно неекономне,
не повністю забезпечує чітку організованість, відсутня подібність рішень
при застосуванні однакових норм, кожен раз проблему треба вирішувати
наново .
Поява нормативного регулювання – перший і один з найбільш значних
поворотних пунктів в становленні соціального регулювання, що знаменує
великі зміни, якісний поштовх в його розвитку. За допомогою загальних
правил стало можливим досягнути єдиного, постійного і, разом з тим,
економічного порядку в суспільних відносинах, підпорядкувати поведінку
людей загальним і однаковим умовам, продиктованим вимогами економіки,
влади, ідеології, всього соціального життя. Різко знижуються можливості
для панування випадку і свавілля. Тим самим максимально досягається
головна мета соціального регулювання – упорядкування всього соціального
життя, передусім придбання нею суспільної стійкості і незалежності від
випадку і свавілля.
Цікаво, що нормативне регулювання торкається області суспільної
свідомості, зв’язується з нею, з існуючою системою цінностей. Адже всяка
норма в суспільстві – це критерій майбутньої оцінки форм поведінки,
думка про цінності, звернена в майбутнє і виражена в тій чи іншій формі.
Зрозуміло, нормативне регулювання має і свої мінуси, особливо у
випадках, коли воно стає знаряддям політичної влади авторитарного типу,
авторитарної ідеології. Так і з точки зору регулятивних особливостей
воно саме по собі не забезпечує того, що досягається при
індивідуальному, разовому розв’язанні життєвих проблем: врахуванні
конкретної, індивідуальної ситуації, особливості кожного випадку.
Цим і пояснюється потреба, яка гостро відчувається в ході
суспільно-історичного розвитку, – заповнити в необхідній мірі нормативне
регулювання, в тому числі правове, індивідуальним. Однак цим не повинно
нехтувати величезні соціальні переваги нормативного регулювання,
формування якого мало переломне, етапне значення в розвитку регулятивних
механізмів, властивих суспільству як соціальній системі.
Якщо говорити про систему нормативного регулювання як про автономне,
об’єктивно існуюче явище, то її можна визначити як всю сукупність норм,
за допомогою яких здійснюється регуляція поведінки людей в суспільстві,
їх відносин між собою в рамках об’єднань, колективів, а також
взаємовідносин з природою, врегульованих за допомогою
соціально-технічних норм. Поведінка, діяльність людей, відносини, в які
вони вступають, є об’єктом регулювання різних норм. Так, права і
обов’язки члена товариства садівників закріплені в статуті даного
товариства, що відноситься до так званих корпоративних норм.
Взаємовідносини між студентами учбової групи підлягають моральній
оцінці. Учасникам весільного торжества належить поводитися відповідно
існуючим народним звичаям і обрядам. Дії водія автомобіля, знаходяться
під “юрисдикцією” правових норм.
Отже, розкриваючи зміст визначення системи нормативного регулювання,
потрібно зазначити, що система соціальних норм виступає лише частиною
системи нормативного регулювання, оскільки в суспільстві діє два види
норм: соціально-технічні і власне соціальні. Цей найбільш загальний
розподіл всіх діючих в суспільстві норм має первинне, початкове
значення.
1.2.Поняття і види соціальних норм.
Соціальні норми в абстрактному значенні можна визначити по-різному.
Зокрема, професор М.Н. Марченко дає наступне формулювання: соціальні
норми – це правила соціально значущої поведінки членів суспільства. У
свою чергу професор В.К. Бабаєв вважає, що соціальні норми – це
загальновизнані або досить поширені еталони правил поведінки людей.
Незважаючи на очевидні відмінності у визначеннях, що даються різними
вченими, вони всі виходять з того, що соціальні норми є регуляторами
існуючих в суспільстві відносин між людьми, організаціями, колективами,
соціальними групами і т.д.
Отже, соціальні норми – це загальні правила поведінки людей в
суспільстві, що зумовлені об’єктивними закономірностями, є результатом
свідомо-вольової діяльності певної частини чи всьго суспільства і
забезпечуються різними засобами соціального впливу.
Цілісна, динамічна система соціальних норм є необхідною умовою життя
суспільства, засобом суспільного управління, організації і
функціонування держави, забезпечення узгодженої взаємодії людей, прав
людини, стимулювання зростання добробуту народу. Система соціальних норм
відображає досягнутий рівень економічного, соціально-політичного і
духовного розвитку суспільства, в них знаходять відображення якість
життя людей, історичні і національні особливості життя країни, характер
державної влади. Норми, що регулюють суспільні відносини, відображають і
конкретизують дії об’єктивних законів, тенденцій суспільного розвитку,
тобто таких законів, які діють з природно-історичної необхідністі. Вони
страхують суспільне життя від хаосу і анархії, направляють в потрібне
русло. “Саме врегульованість і порядок є формою суспільного зміцнення
даного способу виробництва і його відносної емансипації від простого
випадку і свавілля.” Соціальні норми пов’язані із законами природно-
технічним прогресом суспільства всієї людської цивілізації.
У подальшому норми права і моралі тісно переплелися, взаємодіючи з
іншими засобами соціальної регуляції. Поняття “норма” і “правило”
вживаються і сприймаються в побуті як рівнозначні. Вони звичайно
визначаються один через одного: норма – це правило, а правило – це
норма. Тим часом, при більш уважному підході з’ясовується, що “правило”
– все ж більш вузький термін, ніж “норма”. Правові норми досить складні
по своїй конструкції, елементарному складу, де правило міститься лише в
диспозиціях, не охоплюючи собою гіпотезу і санкцію. Соціальним нормам
присвячено чимало публікацій, що свідчать про актуальність і значущість
проблеми. При цьому особлива увага приділяється нормам права і моралі як
двом найбільш могутнім і ефективним регулювальникам. Соціальна норма –
не просто абстрактне правило бажаної поведінки. Вона і визначає саму
реальну дію – ту, що фактично затвердилася в житті, практиці. У цьому
випадку вчинки і стають правилом.
У науці розуміють під нормою не тільки якесь загальне правило, але і те,
що вже склалося і давно існує насправді. Можна сказати, що як
соціальна норма виступає така поведінка, яка виражає типові соціальні
зв’язки і відносини. Необхідно виділити якісний аспект норми. Норма – це
вияв і відображення природної або суспільної закономірності. Нормальним
є таке функціонування системи, яке відповідає її природі і її
властивостям, є оптимальним або, щонайменше, допустимим для даного
процесу. Можна сказати, що норма – це міра корисного, а тому типового
функціонування. Іншими словами, соціальна норма виражає не тільки
“належне”, але і “суще”. Норма – це міра позитивної, суспільно корисної
поведінки, направленої на досягнення певного результату, інтересу. І не
випадково поведінка, що відповідає нормі, зустрічається частіше, ніж
відхилення від неї. Соціальні норми регулюють не все а найбільш типові
масові відносини. Випадкові зв’язки, проступки, мотиви не можуть
відбитися в нормі.
Соціальні норми досить чисельні і різноманітні. Це пов’язано з
різноманітністю самих суспільних відносин – предмета регулювання. У
соціології вони діляться по різних основах на відповідні види, класи,
групи (елементарні і складні, інтенсивні і екстенсивні, прогресивні і
регресивні, спонтанні і директивні, “живі” і “мертві”,ті що
функціонують і нефункціональні).
Юридична наука не вдається в таку докладну і вичерпну класифікацію, а
виділяє вказані норми в основному з таких критеріїв, як способи
формування, середовище дії, соціальна спрямованість. З цієї точки зору
виділяють види соціальних норм: правові, моральні, політичні, естетичні,
релігійні, сімейні, корпоративні, норми звичаїв, норми культури,
економічні, загальнолюдські норми. Це – загальноприйнята і найбільш
поширена класифікація.
Спільною рисою цих норм є соціальний, а не технічний характер.
Незважаючи на відмінності, вони взаємопов’язані і не діють ізольовано
одні від інших в “рафінованому” вигляді.
Така система соціальних регуляторів прийнята в нашому суспільстві як і
всюди. До них можна додати норми міжнародного права в тій частині в
якій вони не суперечать волі Української держави (двосторонні і
багатосторонні договори, угоди, пакти, статути, конвенції, декларації ).
Говорячи про право можна зазначити, що право – унікальний, значний і
авторитетний регулювальник, але воно є лише одним із компонентів системи
нормативного регулювання. Виявлення місця і ролі права серед інших
соціальних регуляторів має важливе значення для розуміння його природи,
визначення можливостей і меж регулятивної дії.
Розділ 2. Співвідношення права і інших соціальних норм.
2.1 Співвідношення права і релігії.
Цивілізація виробила безліч різних норм і правил, якими керуються люди
в своєму повсякденному житті. Одними з перших відокремилися в своїй
самобутності релігійні норми, норми звичаїв і моралі.
Призначенням релігії є вироблення “смислів”, що дозволяють людині так чи
інакше освоювати і визначати своє місце в світі, в якому вона живе.
Релігія, з цієї точки зору, виступає мірою “хорошої” поведінки.
Релігійні норми є різновидом соціальних норм, встановлених різними
віруваннями, що мають обов’язкове значення для тих, хто сповідує ту чи
іншу віру, регулюючи ставлення віруючих до Бога, церкви, один до
одного, тощо. Звід морально-етичних положень – складова частина
релігійних віровчень. Релігійні канони являють собою регулятивну
систему, що діє в суспільстві з самих ранніх етапів розвитку людства. У
античному світі релігія, мораль, політика були тісно взаємопов’язані.
Світові релігії: християнство, буддизм, іслам значно вплинули не
тільки на етичне життя суспільства, але і на розвиток правових систем.
Християнська релігія, канони релігійної моралі впливали і продовжують
впливати на життя народів планети. Одною з основних правових систем
сучасності є мусульманське право. Шаріат – сукупність релігійних і
юридичних норм мусульманського феодального права – виник в країнах
Сходу. Джерелами шаріату є Коран, Сунна.
У Біблії, Корані і інших джерелах разом з релігійними канонами знайшли
своє вираження загальнолюдські норми. Такі норми, вимоги містяться,
наприклад, в Біблії – в заповідях Моїсея, в Нагірній проповіді. У
“Моїсеєвих законах”, зокрема, встановлений обов’язок працювати шість
днів і відпочивати на сьомій, обов’язок дітей поважати своїх батьків,
забороняється вбивство, крадіжка, лжесвідчення. Соціальні норми знайшли
вираження в християнському церковному, канонічному праві. Дані норми
регулюють внутрішню організацію церкви, взаємовідносини між церковними
органами, віруючими з державою, і т.д. У 1917 році римо – католицька
церква опублікувала кодекс канонічного права.
Зовні ці норми мають певну схожість з юридичними нормами: певною мірою
формалізовані і змістовно визначені, хоча в меншій мірі, але все ж
певним чином викладені і документально зафіксовані в Біблії, Корані,
релігійних книгах буддистів і інших. В деяких випадках вони виступають
як джерела права. Прикладом їх є не тільки країни мусульманської
правової системи, але і деякі країни континентальної Європи. У Росії до
1917 року джерелами права визнавалися Статут Духовних Консисторій, Книга
Правил Святого Синоду. У Німеччині канонічне право і нині є частиною
національної правової системи. В той же час між правом і релігією
існують принципові відмінності.
Сфера дії релігійних норм значно вужча сфери дії норм права. Так,
розпорядження “Тори” розповсюджуються виключно на осіб, що сповідують
іудаїзм, Корану – відповідно на тих, що сповідують іслам і т. д. Існують
різноманітні механізми дії релігії і права. Зокрема, релігії
обгрунтовують в своїх священних книгах абсолютну непохитність кодексу
поведінки, що вказується їм з посиланням на вищий авторитет.
Вплив права на релігію певною мірою досить специфічний. Конституція
України і закон “Про свободу совісті і релігійні організації”
гарантують, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання.
Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати
ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні
культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.
Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах
охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або
захисту прав і свобод інших людей. Водночас ніхто не може бути
увільнений від своїх обов’язків перед державою або відмовитися від
виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо
виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням
громадянина, виконання цього обов’язку має бути замінене альтернативною
(невійськовою) службою. В Україні діють норми різних релігійних вірувань
і напрямів. Серед українських громадян є православні, католики,
старообрядці, баптисти, мусульмани, буддисти, іудеї. Законодавство про
свободу совісті, релігії, про відносини держави і церкви, про релігійні
організації відображає принципи “Загальної декларації прав людини”, до
якої приєдналася Україна.
В тойже час право не повинно бути байдужим до “химерних” форм
користування свободою совісті і, зокрема, до окультних релігій і
тоталітарних сект, що принижують особистість шляхом “зомбування”, що
перетворює її в сліпого виконавця волі “гуру “, ” майстра ” і темних
сил, які стоять за ним . Право в цій ситуації повинне бути правом і
протидіяти розвитку і поширенню такого роду релігійних вірувань.
2.2.Співвідношення права і звичаїв.
Соціальні дії, поведінка людей в суспільстві регулюються також
звичаями.
Звичай – це правило поведінки, що історично склалось і увійшло у звичку,
внаслідок багаторазового застосування, сталого підходу до оцінки певного
виду відносин, дій людини чи колективу людей.
Звичай являє собою звичну для членів суспільства форму соціальної
регуляції. Звичай, який має етичний характер називають вдачею. У правах
ми знаходимо вираження психології певної соціальної групи. Пережитки
минулого в області моралі частіше за все утримуються в правах.
Суспільство, використовуючи культурні і організаційні заходи, веде
боротьбу з неприйнятною в цивілізованому суспільстві вдачею людей.
До більшості традицій, обрядів, ритуалів право індиферентне. У той же
час воно спирається на звичні форми поведінки, а в ряді випадків
закріпляє їх в своїх нормах. Зокрема, маючу високу суспільну значущість
ритуал складання присяги глави держави, суддів конституційного суду,
депутататів Верховної Ради України, регламентується нормами конституції
і Закону Украни “Про Конституційний суд України”.
Загальна схема впливу права на звичаї така: прогресивні звичаї
стимулюються правом, а ті з них, які суперечать закону, кваліфікуються
як правопорушення.
Ue ?
1/4
3/4
X
Z
l
n
AE
Ue ?
¤Z
ooiaaaiUUI1/2°°°°°°¤
„J
d¬th^„J
U на собі вплив права, звичаї в той же час впливають на право. При
певних умовах звичаї визнаються як джерела права. Зокрема, цивільне
право визнає ділові звичаї – правила поведінки, що склалися і широко що
застосовуються в будь-якій області підприємницької діяльності. Треба
підкреслити, що питома вага ділових звичаїв, що є за своїм змістом
джерелами українського права, зростає.
Норми права і звичаї мають ряд загальних ознак, властивих всім
соціальним нормам: є загальними, обов’язковими правилами поведінки
людей, вказуючи якими можуть або повинні бути людські вчинки. Разом з
тим звичаї і норми права відрізняються один від одного за походженням,
за формою вираження, за способом забезпечення реалізації. Якщо звичаї
з’явилися з виникненням людського суспільства, то норми права існують в
державно-організаційному суспільстві; якщо звичаї не закріпляються в
соціальних актах, а містяться в свідомості людей, то норми права існують
в певних формах; якщо звичаї забезпечуються силою громадської думки, то
норми права можуть реалізовуватися шляхом державного примусу.
У зарубіжній, зокрема в англійській, літературі під звичаями розуміють
стереотипи або тенденції певної поведінки людей, які мають підсвідомий,
автоматичний характер. Звичаї складаються і реалізуються частіше за все
імпульсивно, на рівні емоційного, психічного, ніж раціонального, глибоко
усвідомленого, критичного сприйняття. Якщо розглядати даний погляд як
правильний, то можна сказати, що це ще одна межа що виділяє звичай в
його співвідношенні з правом.
Дотримання норм, що містяться в звичаях, на ранніх стадіях розвитку
суспільства забезпечувалося такими заходами суспільного впливу на
порушників, як вигнання з роду або племені, позбавлення вогню і води, і
ін. В міру розвитку суспільства і становлення держави засоби суспільного
впливу якісно змінювалися, частково трансформуючись в заходи державного
впливу. Санкціонування звичаю державою здійснювалося в процесі судової,
або адміністративної діяльності, коли звичай служив основою вирішення
суперечки, або шляхом включення звичаю в законодавчі акти, що являло
собою звід звичаєвого права.
На сучасному етапі розвитку суспільства ті звичаї, які служать однією з
форм вираження норм моралі, правил організаційного характеру або норм
культурної поведінки забезпечуються, у разі необхідності, заходами
суспільного впливу. Що ж до правових звичаїв, то вони як і всі інші
правові акти, забезпечуються державним примусом.
Важливість звичаїв і їх роль в житті суспільства виражаються передусім в
тому, що звичаї разом з іншими не правовими актами – регулювальниками
суспільних відносин діють як самостійні, причому вони є вельми
ефективними засобами впливу на поведінку людей і на відносини, що
виникають між ними .
Таким чином, незалежно від форми і змісту, а також особливостей
реалізації звичаїв, незалежно від того, як вони здійснюються самі по
собі, у взаємозв’язку чи у взаємодії з правом, кожний звичай виконує в
суспільстві значну регулятивну і виховну роль. При цьому на кожному
етапі його розвитку він виступає як нерозривна складова частина єдиної
системи звичаїв і всіх соціальних норм .
2.3. Співвідношення права і моралі.
Право – це система загальнообов’язкових, формально визначених правил
поведінки, що встановлюються, гарантуються і охороняються державою з
метою упорядкування суспільних відносин.
Мораль – сукупність правил і норм поведінки людей по відношенню один до
одного та до суспільства, правил, які відображають прийняті в
суспільстві погляди на добро і зло, честь і совість, обов’язок і
справедливість та підтримуються завдяки громадській думці й громадському
осуду в разі їх порушення.
Вже з наведених визначень видно, що між правом і мораллю як різновидами
соціальних норм (правил поведінки, що регулюють відносини в різних
сферах життя людей) є спільні й відмінні риси.
Їх єдність заснована на тому, що ці обидва засоби соціального
регулювання:
• є соціальними нормами;
• існують у реальній поведінці людини;
• мають основним змістом права та обов’язки;
• виробляють повагу до прав і свобод особи;
• протидіють свавіллю та беззаконню;
• певним чином встановлюються, закріплюються та гарантуються.
Наявність цих рис не означає повної тотожності норм права та моралі,
кожна з яких виконує своєрідні функції у процесі впорядку-ться
нормативно.
Право:
1. Існує лише в соціальне неоднорідному суспільстві, в рамках якого
виникає держава.
2. Регулює лише найважливіші суспільні відносини.
3. Має, як правило, письмовий характер і існує у формі офіційного
документа.
4. Поширюється на громадян держави та осіб, які перебувають на її
території.
5. Має обов’язковий характер, тобто мусить виконуватися
суб’єктами незалежно від їх ставлення до норми.
6. Приймається у рамках спеціальної процедури, що закріплює ться
нормативно.
7. Здійснюється (реалізується) за допомогою спеціальних органів держави.
8.Порушення норм має наслідком застосування одного з видів юридичної
відповідальності.
Мораль:
1. Існує як у державному, так і в додержавному суспільстві.
2. Регулює і такі відносини, які здебільшого не регулюються правом
(наприклад, дружба, кохання).
3. Існує в основному в усній формі, а в разі письмового закріплення не
має документальної форми.
4. Поширюється на все населення або соціальну групу, яка дотримується
саме цих моральних норм.
5. Виконується- лише у випадку авторитетності норми для
суб’єктів.
6. Закріплюється у суспільстві у довільному порядку без певної
визначеної процедури.
7. Гарантується суспільством у цілому, а не окремими його структурами.
8. Порушення норм має наслідком застосування засобів громадського
впливу, які не мають примусового характеру.
Суттєві відмінності між правом і мораллю дають можливість суспільству й
державі гнучко використовувати найбільш придатні для конкретної ситуації
засоби у процесі регулювання суспільних відносин. Так, наприклад,
обов’язок поступатися місцем старшим у громадському транспорті має
моральний характер, а обов’язок сплачувати гроші за проїзд – правовий.
Отже, мораль і право характеризуються як спільним призначенням у процесі
регулювання суспільних відносин, так і різним впливом і значенням у
забезпеченні системності суспільства.
Мораль і право є двома своєрідними, самостійними інститутами соціального
регулювання, що взаємодіють як суверенні явища, кож не з яких виконує
свої особливі функції і має особливу цінність.
Та попри всю самостійність моралі і права вони перебувають у глибокій
єдності Зокрема, право мусить бути морально обгрунтованим, мати свого
роду легітимацію (виправдання) з позиції панівної, загальновизнаної
моралі. Це визначається тим, що право існує в суспільстві й засновується
на тих принципах і положеннях, що були свого часу досягнуті цим
суспільством і отримали своє продовження у праві. Ось чому ми визначаємо
мораль як основу та опору права.
Саме на моралі засновані такі правові категорії, як правовий припис,
відповідальність, правова культура, правосвідомість, законність.
Справедливість (визначальна моральна категорія) є метою дії права, вона
є орієнтиром у процесі розроблення та прийняття правових норм. Найвищого
рівня моральності право має досягти в процесі реального впорядкування
суспільних відносин. Процес реалізації права пов’язується здебільшого зі
свідомою правомірною поведінкою. Добровільним може бути виконання чи
використання лише тих норм, які найповніше відповідають умовам
суспільного розвитку та інтересам окремих осіб. А це можливо лише за
умови заснованості права на найсправедливіших моральних принципах.
Високоморальною має бути також юридична відповідальність, основною метою
якої є не покарання людини, а виявлення ставлення суспільства до
вчиненого порушення та поновлення порушених інтересів суспільства чи
держави.
В умовах формування правової держави в регулюванні суспільних відносин
зростає значення моральних вимог, в яких, як правило, знаходять своє
відображення загальнолюдські цінності. Саме тому зростання моральної
обгрунтованості правових розпоряджень – необхідна умова подальшої
активізації ролі та ефективності в регулюванні суспільних відносин,
зміцнення дисципліни, правової основи державного та суспільного життя.
Правова вимога зміцнення законності та правопорядку одночасно є і
важливішою вимогою моралі, яка характеризує моральну структуру особи, її
чесність, совість, обов’язок. Тому законність може виступати і як один з
моральних критеріїв оцінки поведінки особи та інших суб’єктів, адже
умовах беззаконня не може бути й мови про мораль.
Для періоду формування правової держави притаманний процес зближення
вимог правових та моральних настанов, який знаходить своє відбиття в
закріпленні загальних моральних вимог її конкретних нормах права.
Так, в статтях 58,61 Кодексу про шлюб і сім’ю закріплено обов’язок
громадян піклуватися про виховання дітей і обов’язок дітей піклуватись
про батьків і надавати їм допомогу. Тим самим закон надає юридичного
значення одній з найбільш гуманістичних норм моралі.
Моральні критерії беруться до уваги як необхідний компонент тих чи інших
юридичних фактів. Наприклад, для характеристики хуліганських дій,
наклепу. У трудовому законодавств передбачається можливість розірвання
трудової угоди з ініціативи власника у випадках вчинення робітником,
який виконує виховні функції, аморального вчинку, не сумісного з
продовженням даної роботи.
Посилання на моральні критерії (чесність, сумлінність) в її тексті
присяги, яку приносять судді Конституційного Суду України, що закріплено
у Законі України “Про Конституційний Суд України”.
Найбільшої ефективності право досягає при умові співпаданпя його вимог і
вимог, що формуються в моральних нормах.
Отже, в демократичному суспільстві мораль є опорою права на етапах його
прийняття, функціонування, реалізації та захисту з боку держави. Рівень
моральності права визначає рівень справедливості суспільства.
Співвідношення права і корпоративних норм.
Корпоративні норми – правила поведінки, що встановлюються та
забезпечуються політичними партіями, громадськими організаціями та
іншими громадськими об’єднаннями людей.
Корпоративні норми виступають невід’ємною частиною системи нормативного
регулювання суспільних відносин. Вони виробляються на основі взаємодії
індивідуальних свобод окремих членів різних громадських об’єднань.
З метою організації своєї діяльності, успішного вирішення внутрішніх
задач організації створюють корпоративні норми, що є їх власними
нормами Специфічна їх особливість полягає в тому, що їх дія обмежена
межами тієї або іншої громадської організації і внаслідок цього, носить
локальний характер.
Взагалі корпоративні норми можна визначити, як встановлені правила
поведінки, виражені в статутах, положеннях, рішеннях громадських
організацій для реалізації і досягнення цілей їх функціонування.
Сфера дії корпоративних норм зумовлена тим, що вони виражають волю
учасників громадських об’єднань і мають для них обов’язковий характер.
Корпоративні норми регулюють тільки внутрішні відносини: задачі і цілі
даної організації, компетенцію органів, їх права і обов’язки, порядок
вступу і виходу з даної організації, гарантії дотримання норм.
Норми громадських організацій правового характеру можуть міститися в
спільних актах державних органів і громадських організацій, але при
цьому більшій мірі набувають значення правового акту, оскільки виходять
в основному від держави. Всі громадські об’єднаня можуть брати участь в
правотворчості, однак здійснюють цю функцію в різних формах і різному
об’ємі. Формально – юридично право видавати нормативно-правові акти
закріплено в основному за профспілками і окремими видами кооперацій.
Можна зробити висновок, що корпоративні норми в значній мірі схожі з
правовими. Вони, як і юридичні норми, документально закріплені, певною
мірою деталізовані, мають політичний зміст, забезпечуються за допомогою
організаційних заходів, санкцій і т.д. Однак потрібно відмітити
відсутність безпосереднього зв’язку корпоративних норм з державною
діяльністю. Ці норми поступаються правовим по силі, сфері діяльності,
категоричності, однак мають і переваги: виражають активність і
ініціативу, є самодіяльними, розповсюджують свою дію за межі правового
регулювання.
Вплив права на корпоративні норми визначається характером і межами
регулювання ними організації і діяльності громадських об’єднань.
Положення, що містяться в Конституції України, законі України “Про
об’єднання громадян” і інших законодавчих актах, визначають сферу дії
корпоративних норм, їх гарантованість. Зокрема, недотримання статутних
норм або здійснення об’єднанням діяльності, що суперечить нормам
статуту, є підставою для припинення і навіть ліквідації громадського
об’єднання.
Якщо спробувати зробити короткий висновок по всьому вище сказаному з
даного питання, то необхідно наступне. Норми права і корпоративні норми
мають спільні межі: вони містять чіткі, яскраво виражені правила
поведінки; закріплені в спеціальних актах; являють собою систему норм.
Відмінність між ними – в мірі забезпечення: якщо норми права
встановлюються державою і забезпечуються її примусом, то норми
громадських організацій забезпечуються силою громадської думки
громадської організації, . Крім того пріоритет права визнається в нормах
громадських організацій.
Розділ 3. Право і соціально-технічні норми.
Нарівні з соціальними нормами в суспільстві існують і діють
соціально-технічні норми. У зв’язку з цим існує думка, що всі діючі в
суспільстві правила поведінки, в тому числі і технічні норми, завжди
носять соціальний характер. При обгрунтуванні цього вказували, що у
відношенні до неживих предметів людина завжди виявляє своє ставлення до
суспільства, що за порушення технічних норм слідує певна санкція.
Авторами називалися “соціально-технічні”, а так само техніко-юридичні
норми. Соціально-технічні норми характеризувалися як соціальні норми,
при цьому вони не переставали бути технічними. Разом з цим визнавалось
існування чисто технічних норм, під якими розуміють правила поведінки
людей з природними об’єктами і речовинами, різними речами, знаряддями
особистого користування, засобами виробництва особистого характеру.
Однак, на думку професора М.Н. Марченко, закріплення технічної,
технологічної, екологічної, санітарно-гігієнічної норми в юридичному
акті не змінює її природу, не робить технічну норму соціальною.
Звичайно, це не відкидає соціальну значущість або, так би мовити,
“соціальну включеність” цієї норми. Так само очевидно, що порушення
технічних норм, які нерідко пов’язані з людськими жертвами і величезними
матеріальними втратами, – мають соціально відчутний резонанс.
Технічні норми по своїй суті визначають “найбільш раціональні методи,
прийоми, засоби поводження з природними і штучними об’єктами”.
Проблема вивчення технологічних норм дуже актуальна в цей час. Це
пов’язано передусім з науково-технічним прогресом, що висунув численні
задачі узгодження людини з особливостями сучасних і майбутніх технічних
систем, виробничих технологій, з вимогами охорони природи і екологічного
благополуччя.
Науково-технічні, технологічні норми, що дістали позитивну соціальну
оцінку, в певному порядку закріплюються в юридичних актах і набувають
статусу державного стандарту. Стандарт – це нормативна характеристика
матеріалу, його якості, затверджена компетентним державним органом і
виражається в юридичному акті. Технічне правило, втілене в правову
форму, не втрачаючи свого технічного характеру, набуває якісних ознак
правової норми, стає техніко-юридичною нормою. Таким нормам властиві всі
ознаки правових норм: вони виходять від держави; в них виражається
державна воля; їх дотримання забезпечується державним примусом; вони
об’єктивуються в спеціальних нормативних актах, що видаються
компетентними органами; вони регулюють суспільні відносини. Остання
ознака має свою специфічну особливість як наслідок того, що змістом
техніко-юридичних норм є технічне правило, але при цьому потрібно
сказати, що змістом суспільних відносин можуть бути і різні технічні
дії. Встановлюючи певні вимоги до останніх , техніко-юридичні норми тим
самим впливають і на самі суспільні відносини шляхом встановлення
обов’язкових вимог до дій людей по відношенню до природи, засобів
виробництва і інших предметів зовнішнього світу, в яких виявляються
відносини між людьми.
Зрозуміло, технічні норми не можуть існувати ізольовано, у відриві від
соціальних норм. Всі норми взаємопов’язані, взаємодіють і постійно
впливають одна на одну. Техніко-юридична норма, що формується, як певний
належний результат поведінки, встановлює вимоги, що відносяться
безпосередньо до предметів зовнішнього світу, на які впливає особа, і
містить певну вимогу до самого об’єкта правовідношення. Регламентуючи
тим чи іншим чином показники, що відносяться до об’єкта правовідношения,
техніко-юридична норма регламентує і конкретизує зміст прав і
обов’язків суб’єктів правовідношення. Наприклад, в правовідносинах з
договору постачання, вимоги яких техніко-юридичні норми відносять до
об’єкта правовідношення ( ГОСТи, технічні умови, що містять вимоги до
якісних показників поставленої продукції, упаковки продукції і т.д. ).
Факт порушення техніко-юридичної норми стає юридичним фактом, що
спричиняє виникнення охоронних правовідносин на основі бланкетної
правової норми. Факт порушення техніко-юридичної норми виникає з
урахуванням конкретних обставин і порушенням відповідної бланкетної
норми.
Санкції (що рідко трапляється) у техніко-юридичних нормах, звичайно
носять характер неустойки. А тому такі випадки не змінюють загального
положення, згідно з яким техніко-юридичні норми не можуть служити
загальною основою виникнення ні охоронних, ні регулятивних
правовідносин. Вони відіграють в правовому регулюванні додаткову роль.
Техніко-юридична норма надає регулюючий вплив суспільним відносинам як
правовідносинам, як правило тільки в сукупності з іншими юридичними
нормами. Немає і не може бути такого правовідношення, яке виникало б
лише на основі одних техніко-юридичних норм. У характері регулюючої ролі
цих норм найбільш яскраво виявляється така якість, як системність норм
права.
Деталізація і конкретизація регламентування змісту прав і обов’язків
сторін в трудовому правовідношенні здійснюється різними
техніко-юридичними нормами. До них відносяться правила технічної
експлуатації, техніки безпеки, виробничої санітарії, і т.ін.
Взаємозв’язок права і технічних норм, таким чином, означає, що завжди не
доступна праву область суспільного життя стає об’єктом його регулювання
і охорони. При цьому не тільки окремі норми і інститути, але і цілі
законодавчі масиви, галузі законодавства але і галузі права залучені до
цього процесу. Зокрема, екологічне право покликане юридичними засобами
захищати екологічні права громадян, забезпечувати розумне і цивілізоване
ставлення до природи і природних ресурсів.
Висновок.
Таким чином можна зробити висновок, що право займає особливе місце в
системі нормативного регулювання суспільних відносин. Це місце
визначається передусім тим, що воно фактично охоплює в своїх нормах всі
найбільш важливі суспільні відносини, необхідність врегулювання яких
об’єктивно існує.
Еволюція нормативно-правової бази суспільства пов’язана з появою і
розвитком нових видів суспільних відносин. Право по суті відображає
рівень соціально-економічного розвитку суспільства і тому в ідеалі
повинне повністю відповідати його потребам у врегулюванні. Прагнення до
цього зараз простежується і втілюється через вдосконалення правової
системи шляхом прийняття нових правових норм. Це відрізняє право,
скажімо, від норм звичаїв і релігії, які характеризуються певною
стабільністю ось уже протягом багатьох років.
Так само найважливішою особливістю права, що визначає його місце як
специфічного регулятора є забезпеченість реалізації його норм можливістю
застосування заходів державного примусу. Необхідність цього визначається
передусім тим, що деякі люди внаслідок прихильності до тих чи інших норм
поведінки, або внаслідок соціальних умов життя продовжують керуватися
застарілими або не відповідними дійсності реаліями, при цьому фактично
порушуючи громадський порядок і тим самим суперечать інтересам
суспільства. Виходячи з того, що право має своєю меті підтримку
громадського порядку і втілення інтересів суспільства, то застосування
заходів примусу також диктується об’єктивною необхідністю, тим більше,
що умови і порядок застосування суворо регламентовані нормами права, що
виключає можливість свавілля з боку держави.
Також слід зазначити, що право, виражаючи суспільну волю, тобто
сукупність виявів волі окремих індивідів у всій своїй різноманітності,
виключає можливість існування різних варіантів інтерпретації його норм,
прагнучи по можливості в найбільшій мірі їх деталізувати, щоб виключити
можливість їх різного тлумачення. При цьому цей нюанс вирішується за
допомогою тлумачення змісту правових норм компетентними органами, в яких
працюють кваліфіковані юристи.
Необхідно зазначити, що норми права відрізняються загальною
обов’язковістю, тобто всі суб’єкти суспільних відносин, що знаходяться
в сфері дії даних норм, попадають під їх вплив і можуть або повинні
керуватися ними.
Закріплені в актах держави правові норми носять формально-визначений
характер і підлягають зміні тільки в особливому, досить складному
порядку.
Важливим є те, що норми права формулюються компетентними
висококваліфікованими особами, що об’єктивно представляють всі сторони
суспільного життя і здатні дати конкретне формулювання норми, яка
виражає інтереси всього суспільства загалом.
Таким чином право можна виділити, як особливий, пріоритетний
регулювальник, який характеризується рядом ознак, що відрізняють його
від інших видів соціальних норм і роблять його на даний момент найбільш
соціально значущим.
Використана література:
Конституція України.-К.,1996
Алєксєєв С.С. Теорія права.— М., 1993.
Ільїн И.А. Порядок чи безладдя? —М., 1917.
Загальна теорія права і держави. // під ред. В.В. Лазарєва. —М., 1997.
Загальна теорія права. / під ред. В.К. Бабаєва. Н-н, 1993.
Кудрявцев В.Н. Правова поведінка: норма і патологія.—М., 1982.
Лукашева Е.А. Право, мораль, личность.— М., 1986.
Матузов Н.И. Право в системі соціальних норм.// Загальна теорія права (
курс лекцій). Н-н. 1993.
Плахов В.Д. Соціальні норми. Філософські обгрунтування загальної
теорії.— М., 1985.
Теорія держави і права / під ред. В.В. Копєйчикова.– К., 1995. – с.208.
Теория права и государства/ под ред. М.Н. Марченко с. 334.
Черданцев А.Ф. Понятие технико-юридических норм и их роль в формировании
общественных отношений. // Советское государство и право. 1964. №7
Загальна теорія права. / під ред. В.К. Бабаєва. Н-н, 1993.
Алєксєєв С.С. Теорія права.— М., 1993.
Кудрявцев В.Н. Правова поведінка: норма і патологія.—М., 1982.
Теория права и государства/ под ред. М.Н. Марченко с. 334.
Матузов Н.И. Право в системі соціальних норм.// Загальна теорія права (
курс лекцій). Н-н. 1993
Теорія держави і права / під ред. В.В. Копєйчикова.– К., 1995
Матузов Н.И. Право в системі соціальних норм.// Загальна теорія права (
курс лекцій). Н-н. 1993.
Лукашева Е.А. Право, мораль, личность.— М., 1986.
Загальна теорія права. / під ред. В.К. Бабаєва. Н-н, 1993.
Теория права и государства/ под ред. М.Н. Марченко с. 334.
Черданцев А.Ф. Понятие технико-юридических норм и их роль в
формировании общественных отношений. // Советское государство и право.
1964. №7
PAGE
PAGE 20
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
