.

Патріарх Мстислав Скрипник: портрет релігійно-церковного і громадського (диплом)

Язык: украинский
Формат: дипломна
Тип документа: Word Doc
518 14405
Скачать документ

Дипломна робота

Патріарх Мстислав Скрипник: портрет релігійно-церковного і громадського

діяча

Зміст

Вступ

Розділ 1. Історіографія проблеми

Розділ 2. Формування світогляду та початок громадської діяльності
Степана Скрипника

Розділ 3. Особливості громадської та релігійно-церковної діяльності
Мстислава Скрипника в еміграції

Розділ 4. Мстислав Скрипник – Патріарх української автокефальної
православної церкви

Висновки

Список використаних джерел і літератури

Вступ

Будь-яка нація здатна активізувати свої духовні й державотворчі
прагнення не інакше, як приймаючи виклик часу відповідно до реалій
суспільно-політичної доби. Наші історичні попередники чудово розуміли
фундаментальну сутність релігії та її можливості в сприянні розбудови
національної держави.

В українському суспільстві нині починає утверджуватись плюралізм
світоглядів, розуміння об’єктивності й необхідності буття релігії, її
позитивного впливу та значення для долі нації. Виклики сучасності
переконують в тому, що в Україні має бути своя національна церква,
подібно до того, як мають бути свої національна школа, національне
військо тощо.

XX століття пройшло в Україні у складній боротьбі за державність і
власну церкву. Тільки з третьої спроби стала реальною мрія про створення
автокефальної Української Церкви. 5-6 червня 1990 р. Всеукраїнський
Православний Собор ухвалив історичне рішення про створення Патріархату
Православної Церкви, яка стала однією із сімнадцяти світових помісних
церков. Мстислав (Степан) Скрипник, незважаючи на свій поважний вік
(йому тоді йшов 93-й рік), погодився на обрання його першим православним
патріархом України. Новопроголошений патріархат вимагав у роки свого
становлення самовідданої праці, постійного перебування настоятеля Церкви
в Києві, вирішення безлічі невідкладних справ. З першого погляду
здавалося, що новообраний Патріарх Мстислав не зможе впоратись з цими
складними завданнями. Були великі сумніви щодо життєздатності Київського
патріархату, у якого тоді було багато ворогів в Україні й поза нею.
Проте, все це не завадило Патріарху Мстиславу відбудовувати Українську
Автокефальну Православну Церкву .

Вибір патріархом УАПЦ Мстислава було правильним кроком, бо він, свого
роду, з’єднував у своїй особі в одне ціле три відродження Української
Православної Церкви у XX ст., був добрим церковним та громадським діячем
України, патріотом, користувався великим авторитетом у
громадсько-політичних і релігійних колах в Україні і поза її межами.

Нині, коли релігійно-церковна ситуація в Україні залишається доволі
непростою, коли немає узгодженості між православними концесіями.
Дослідження діяльності і вивчення творчої спадщини Мстислава Скрипника
є, на наш погляд, особливо актуальним. Цей релігійний діяч упродовж
всього свого життя боровся за автокефалію, українізацію Української
Православної Церкви. Очевидно, в нинішніх умовах, вартує досконалішого
вивчення екуменічні погляди Патріарха Мстислава. Цій темі притаманна,
також, наукова актуальність, бо на сьогодні ще не всі грані діяльності
цього діяча повністю розкриті, більша увага вітчизняними дослідниками
присвячується греко-католицьким ієрархам.

Отже, об’єкт дослідження – громадська і релігійно-церковна діяльність
Патріарха Мстислава Скрипника.

Предметом дослідження є формування світогляду ієрарха, закономірності
та особливості його громадської діяльності періоду Другої світової
війни, доби еміграції та релігійно-церковна діяльність в умовах
легалізації Української Автокефальної Православної Церкви.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1898 – 1993 рр. Нижня межа
обумовлена датою народження Степана Івановича Скрипника (10 квітня 1898
р.). Верхньою межею дослідження взято 11 червня 1993 р., тобто день
смерті першого Патріарха УАПЦ Мстислава Скрипника.

Мета і завдання дослідження обумовлені актуальністю обраної теми,
зокрема спробі об’єктивно і всебічно показати цілісну картину
релігійно-церковної і громадської діяльності Мстислава Скрипника.

Виходячи з мети, ми ставимо перед собою наступні завдання:

дати історіографічний огляд проблеми;

простежити формування світогляду Степана Івановича Скрипника;

охарактеризувати громадську діяльність С.Скрипника в міжвоєнний період
та в умовах Другої світової війни;

висвітлити особливості громадської та релігійно-церковної діяльності
Мстислава Скрипника в еміграції;

проаналізувати діяльність Мстислава Скрипника як Патріарха УАПЦ.

Методологічною основою дипломної роботи виступають принципи історизму,
комплексності, об’єктивності, достовірності, системності. У розв’язані
дослідницьких завдань використано порівняльний, описовий, аналітичний,
проблемно–хронологічний методи та причинно–наслідковий аналіз.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що автор намагається побудувати
свою роботу на основі вивчених достовірних, підтверджених фактів і
детальне вивчення всіх доступних йому матеріалів. В дослідженні робиться
спроба пов’язати систематизацію і узагальнення значного фактичного
матеріалу, комплексного дослідження даної проблеми.

Теоретична і практична значимість результатів дослідження полягає в
можливості їх використання у вищих і середніх навчальних закладах при
підготовці відповідних тем з історії України.

Практичне застосування дослідження може знайти під час лекційних,
факультативних, семінарських і консультативних занять у вузах, в ході
наукових конференцій. Матеріали і висновки роботи можуть бути
використані у подальшій науково-дослідній роботі істориків і
релігієзнавців.

Структура роботи обумовлена метою та завданнями дослідження і побудована
за проблемно-хронологічним принципом. Робота складається із вступу,
трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

Розділ 1.

Історіографія проблеми

Непересічна постать патріарха Мстислава (в миру Степан Скрипник) завжди
буде викликати інтерес дослідників. На даному етапі історичного розвитку
поставлена нами проблема є значною мірою досліджена. Аналізуючи
історіографію даного дослідження слід зауважити, що нами використано не
повний об’єм літератури.

Основну джерельну базу бакалаврської роботи становлять спогади і твори
самого Мстислава Скрипника. Найбільшу цінність становить «Заповіт і моє
благословення» [3] Патріарха Мстислава, який був написаний в 1993 р. в
Баунд Бруку (США) за декілька днів до його смерті. Автор «Заповіту»
закликає до об’єднання всіх православних церков в одну єдину, а потім
«на Соборі національному, таємним голосуванням обрати Одного
Предстоятеля, Патріарха Київського і всієї України» [3, c. 43 ].

Він вважав, що об‘єднання Православних Церков України – це є історична
необхідність, щоб вижити і закріпити своє місце серед вільних народів
світу. Проте, об’єднання Церков можливе лише навколо УАПЦ, яка «ніколи
не зраджувала віру і свій народ».

У «Різдв’яному привітанні Патріарха Київського і всієї України»
Мстислава, ми дізнаємося про ставлення владики до всіх тих подій, які
відбувались навколо УАПЦ в ХХ столітті: «Це було страшне століття. Я
побачив всі три відродження УАПЦ у цім столітті: 1921-го, 1942-го,
1990-го років. В усіх трьох я брав посильну участь» [ 4, c.45].

За своє довге життя Патріарх Мстислав пройшов тернистий шлях
українського священика, на долю якого випало чимало випробувань. Одним
із них була участь Мстислава у розбудові Української автокефальної
православної церкви (УАПЦ) в роки німецько – фашистської окупації.

Це був чи не найскладніший період його діяльності. Саме тоді проявились
неабиякі організаторські здібності щойно висвяченого єпископа. В
історичній літературі зустрічаємо діаметрально протилежні оцінки тієї
ролі, яку зіграв Мстислав у роки Другої світової війни. Чимало уваги
цьому питанню приділив український дослідник Ю.Волошин [22].

Так офіційна радянська історіографія називала його «довіреною особою
гестапо» [28], «нацистським прислужником» [24] та іншими подібними
епітетами. Водночас більшість представників української діаспори
стверджує, що Мстислав у своїх діях керувався виключно інтересами
українського народу та української церкви. Через цю свою принципову
позицію він не раз зазнавав переслідувань з боку окупантів.

Ми не будемо критикувати жодної з названих точок зору, а звернемось до
оцінок діяльності єпископа Мстислава, які зустрічаються в повідомленнях
німецьких та радянських спецслужб. На С.Скрипника німецькі спецслужби
звернули увагу вже влітку 1941 р. В одному з повідомлень служби безпеки
подається його характеристика, складена німцями на основі свідчень
якогось п. Мицюка. З неї видно, що цей пан не відрізнявся доброзичливим
ставленням до Скрипника. «Степан Скрипник – 42-х років, освіта –
незакінчена середня школа, додаткова участь у товаристських курсах
(кооперативних).

Як родич керівника українських полонофілів, партія УНС, Симона Петлюри,
користувався підтримкою польських урядових кіл. Спочатку (працював) у
польській адміністрації, на посаді секретаря комунального відділу на
Волині. Перебував на службі у Волинського воєводи Юзевського, який
висунув його у депутати польського сейму. Юзевський проводив політику
асиміляції українського населення, не зупиняючись перед такими засобами,
як примус та обман. У сеймі Скрипник зарекомендував себе як кращий друг
поляків, не помічав грязної, насильницької політики поляків по
відношенню до українців. Через це він заслужив в українських колах ім’я
людини, що торгує власною совістю. На початку війни він виступив у сеймі
з ультра-польською патріотичною промовою.

Після падіння Польщі він перейшов у протипольський табір і приєднався до
антипольських, українських націоналістичних течій – Українське
націонал-демократичне об’єднання в Лемберзі (Львові).

Серед українських кіл існує думка, що Скрипник є агентом відомого
інформбюро. Його моральні якості розцінюються українцями дуже низько»
[22].

З наведеною вище характеристикою діяльності Скрипника, як депутата
польського сейму, не погоджуються українські дослідники Ткачук А. та
Петрів І. в своїй спільній праці «Мстислав – патріарх Київської і всієї
України» [45]. Вони наводять численні факти протестів депутата Скрипника
на захист прав українців, зокрема української церкви.

З проголошенням у Львові 30 червня 1941 р. Акту відновлення Української
Держави С.Скрипник активно включається в розбудову її структур. Він
обирається Головою Української Ради Довір’я на Волині. Українська Рада
Довір’я на Волині, створена на початку вересня 1941 р., головним своїм
завданням вважала розбудову українського державного життя. Великого
значення Рада надавала становленню УАПЦ. Так, уже на першому своєму
засіданні створила Тимчасову адміністрацію для її управління. Рада була
розпущена гітлерівцями на початку 1942 р.

Проте його діяльність на цій посаді, прагнення до утвердження
національної державності, намагання відстоювати власну позицію викликали
гостру реакцію нацистів. В одному з чергових повідомлень писалось: «За
розпорядженням в/групи «Зюйд» – професора Коха (Кох Ганс, професор,
співробітник нацистського міністерства окупованих східних територій –
автор) утворена Волинська рада довір’я, під керівництвом Скрипника. На
самовпевнену мову Скрипника в його листі до рейхскомісара і його
прагнення до послаблення німецького впливу необхідно звернути увагу»
[22].

Уже в перші місяці окупації стало зрозуміло, що відродження Української
Держави не входить в плани гітлерівців. З осені 1941 р. вони розпочали
репресії проти українських патріотів. За таких обставин С.Скрипник
вирішує повністю присвятити себе розбудові Української автокефальної
церкви, яка щойно почала відроджуватись. Ще будучи депутатом польського
сейму, він велику увагу приділяв обороні прав українського православ’я і
брав активну участь у житті церкви.

У травні 1942 р. разом з іншими кандидатами в Андріївському Соборі м.
Києва він був висвячений на єпископа Переяславського. Під час постригу в
чернецтво С.Скрипник отримав ім’я – Мстислав.

Після висвячення Мстислав деякий час залишався в Києві, допомагаючи
єпископу УАПЦ Никанору (Абрамович), який протягом всієї окупації
перебував у Києві, організовувати церковне життя на Східній Україні.
Доручену справу єпископ виконував з притаманним йому завзяттям.

Це не залишилось поза увагою пильного ока нацистських спецслужб. В
їхньому повідомленні читаємо: «Церква. Найбільш важлива духовна персона
в Києві – це висвячений у травні цього року єпископ автокефальної церкви
політикан Мстислав. Він досить серйозно прагне до об’єднання незалежної
православної церкви з автокефальною православною церквою. При цьому він
забороняє будь-які дії, які б спричинили погіршення зв’язків з
православним єпископом Пантелеймоном (Пантелеймон (Рудик) – єпископ
Автономної церкви, керував Київською єпархією. Був противником єднання з
УАПЦ. З 1944 р. на еміграції – автор). Він навіть збирається прохати
Пантелеймона про переговори з метою замирення» [22].

Але діяльність єпископа Мстислава не обмежувалась самим лише Києвом.
Влітку 1942 р. він здійснив велику місіонерську подорож по Лівобережній
Україні. Владика відвідав тоді Переяслав, Хорол, Лубни, Миргород,
Полтаву – та цілий ряд інших міст. Він брав участь в масових хрещеннях
та богослужіннях, висвячував духовенство та освячував заново відкриті
храми.

Найбільшим успіхом Мстислава була підписана ним угода про приєднання до
УАЦП Харківського митрополита Феофіла Булдовського. Про те, що Мстислав
зіграв ключову роль у цій події, свідчили і радянські спецслужби.

Так у березні 1943 р. в доповідній на ім’я першого секретаря ЦК КП(б)У
М. Хрущова нарком внутрішніх справ УРСР Сергієнко писав: «На початок
активної діяльності Харківського єпархіального управління, окупанти
закінчили оформлення вищого керівництва в особі адміністратора
української автокефальної церкви Полікарпа Сікорського. Харківське
єпархіальне управління і митрополит Феофіл не мали нічого спільного з
Сікорським до липня 1942 р., коли в м. Харків приїхав представник
адміністратора єпископ Мстислав – племінник Петлюри на прізвище
Скрипник. У результаті 27.7.42 р. був складений спеціальний протокол з
визнанням адміністратора Полікарпа Сікорського головою української
церкви і перехід на принцип автокефалії». Там же містилось і свідчення
про те, що єпископ Мстислав висловлював невдоволення окупаційним
режимом: «…в розмові з націоналістами Сліпченком та Сеником Мстислав
говорив, що не в усіх точках політика німців відповідає настроям
українських суспільних кіл. Потрібно чекати більших і менших конфліктів
з німцями і бути готовими до всього» [22].

Становище українських єпископів, і зокрема його, Мстислава, надзвичайно
тяжке, доводиться з німцями хитрувати і будувати політику, враховуючи
невдоволення мас, що примушує бути політиком та чесним пастирем свого
народу, «підтримуючи його невдоволення та протест».

Німецька окупаційна влада, з свого боку, теж були незадоволені надмірно
активним єпископом, який докладав багато зусиль для перетворення УАПЦ на
загальнонаціональну церкву. Такий розвиток подій суперечив планам
нацистів. Православну Церкву вони розглядали лише як додаток до своєї
пропагандистської машини і намагались не допустити її посилення.

Щоб нейтралізувати діяльність єпископа Мстислава, генерал-комісар
Київської генеральної округи наприкінці вересня надіслав йому наказ
такого змісту:

«Генерал-комісар генеральної округи Київ. Київ 22 вересня 1942 р.

До єпископа Мстислава.

З політичних причин забороняємо Вам перебувати будь-де в Україні на
захід від Дніпра і в частині генеральної округи Київ, розташованої на
схід від ріки. Доручаю Вам до 27 вересня залишити Київ. Про дату Вашого
від’їзду і місце, куди Ви виїжджаєте, доручаю повідомити мені» [35,
с.750].

Однак Мстислав зігнорував цей наказ. На початку жовтня він взяв участь у
забороненому гітлерівцями Луцькому Соборі єпископів та підписанні «Акту
поєднання» з представниками Автономної Церкви. Поява цього документа
фактично означала подолання церковного розколу і створення єдиної
православної церкви в Україні. Погодитись з таким розвитком подій німці
не могли. «Рейхскомісаріат у Рівному заявив єпископові Мстиславу
«секретарю-канцлеру – Синоду українських єпископів», що в принципі він
схвалює об’єднання обох церковних напрямків, проте з новим станом справ
він не може погодитись через те, що він є результатом забороненого
зібрання єпископів і взагалі за бажанням рейхскомісара форма української
ієрархії може бути остаточно встановлена лише після задоволення України.

З огляду на те, що рейхскомісар у майбутньому передбачає об’єднання та
створення вищого керівництва, необхідно вжити заходів, щоб усунути
єпископів обох напрямків, які всупереч забороні брали участь у
церковному соборі та самочинно здійснили об’єднання. Мстислав усупереч
забороні з боку рейхскомісара з’являтися в Україні по цей бік Дніпра був
у Луцьку і взяв активну участь у самоправстві. Йому запропоновано
відправитися в обране ним самим місце по той бік Дніпра. Мстислав
залишив Київ 23.10 і відбув до місця свого вигнання у Прилуки
Чернігівської губернії. Мстислав зобов’язався під час заслання не
займатись ніякою політикою та церковною діяльністю, причому йому
заявили, що заслання для нього повинно розглядатись як випробування його
благонадійності» [22].

Наведені нами документі свідчать про те, що Владика Мстислав відіграв
досить помітну роль у релігійному житті України періоду окупації. Його
ім’я частіше, ніж імена інших єпископів, зустрічається в повідомленнях
як німецьких, так і радянських спецслужб. З них видно, що діяв він не в
інтересах окупантів, а виходячи з власного бачення ролі і місця церкви в
житті українського народу. Безумовно, що єпископ Мстислав змушений був
враховувати тодішню політичну ситуацію і разом з іншими ієрархами
вихваляти на офіційному рівні окупаційний режим. Проте вся його
діяльність була спрямована не на зміцнення цього режиму, а на розбудову
Української автокефальної православної церкви. Отже, він не був ні
«нацистським прислужником», ні «агентом гестапо», і переслідування та
репресії, яких він зазнав з боку нацистів, зайвий раз це засвідчують.

Низку статей, монографій присвячено аналізові громадсько-політичної і
релігійної діяльності Мстислава Скрипника. Над даною темою працювали:
І.Петрів і А.Ткачук [44; 45], Д.Степовий [50], Є.Сверстюк [47; 48],
Т.Кінько [28] та багато інших.

Зокрема, І.Петрів та А.Ткачук у статті «Перший Український Патріарх УАПЦ
Мстислав Скрипник» [44], приділяють значну увагу життєвому шляху
митрополита, його еволюцію як релігійного діяча.

Слід також відзначити статтю Д.Степового «Незабутні зустрічі» [50], яка
була присвячена Мстиславу Скрипнику. В ній автор основну увагу приділяє
церковно – релігійній діяльності митрополита в еміграції, а саме
висвітлюється період початку 1980-х р., коли Д.Степовик особисто
зустрівся з Патріархом в його оселі у Баунд Бруці (США).

Досить яскраво характеризується постать Першого Патріарха УАПЦ
Мстислава в статті Т.Кінько «Згадавши самого себе і одне одного (Про
владику Мстислава, УАПЦ)» [28], в якій висвітлює ставлення Патріарха до
тих подій, які відбувалися в незалежній Україні, описуються всі
перешкоди, які були поставлені перед Патріархом під час його перебування
в Україні.

Досить багато інформації про Патріарха знаходиться в періодичних
виданнях, насамперед в публікаціях газети «Наша вірa».

Таким чином, підсумовуючи огляд джерел і літератури з теми, слід зробити
висновок, що історики зробили лише перші кроки в осмисленні ролі і
значення громадсько-політичної і церковно-релігійної діяльності
Патріарха УАПЦ Мстислава Скрипника. Дослідники в основному
зосереджували свою увагу на окремих сторінках його біографії.
Спеціальних книг, які були б присвячені видатному діячу, на сьогодні
поки що немає. Створення їх є актуальною проблемою історичної та
релігійної наук. Бракує наукової продукції, більшість статей носить
публіцистичний характер. Обмаль збереглося і джерел, присвячених
діяльності Степана Скрипника. Репрезентативно виглядає хіба що творча
спадщина цього ієрарха.

Розділ 2.

Формування світогляду та початок громадської діяльності Степана
Скрипника

Тричі у ХХ сторіччі українське православ’я відроджувалося, піднімалось з
руїн і попелу, заліковано свої рани, розбудовувало церковну структуру,
визначало свою автокефалію. Перше відродження відбулося на початку
двадцятих років, у часи розбудови державності, друге – на початку
сорокових, в добу Другої світової війни, а третє – у наш час, в період
відновлення української державності. Патріарх Української Автокефальної
Православної Церкви Мстислав (у миру Степан Іванович Скрипник) був
очевидцем усіх цих трьох подій і активним учасником двох останніх.

Степан Іванович Скрипник належав до старовинного козацького роду.
Народився він 10 квітня 1898 р. в Полтаві. Його батьки – Іван Скрипник і
Маріянна Петлюра (сестра Симона Петлюри) відзначалися побожністю,
налаштовували на глибоку віру і своїх дітей. На релігійний світогляд
майбутнього владики Мстислава мали великий вплив ближчі і дальші родичі
з боку Петлюр священики і ченці, а особливо тітки–черниці Гавриїла і
Тетяна. Одна з його прабабусь була ігуменею в монастирі на Полтавщині,
батьків родич Сильвестр – архієпископом Омським. Його діди також
відзначалися благочинністю, працювали на користь громади. Брат Степана,
овдовівши, продав частину своїх маєтностей і купив у Києві на Печерську
50 десятин землі, на якій збудував церкву. Дядько Степана, який жив на
Кубані, втік від царського переслідування до Львова, де навчався в
університеті. Він мав дуже великий вплив на майбутнього владику. Згодом,
згадуючи про своє дитинство, Степан Скрипник говорив: «Мене навчили
служити людям… Це властиво моєму козацькому родові: жити не тільки для
себе, а передусім для людей. Робити щось корисне громаді – цього завжди
дотримувалися мої кревні» [48, с. 14].

Національна свідомість хлопця особливо зміцніла під впливом дядька
Симона Петлюри.

Навчаючись у Полтавській гімназії, Степан Скрипник брав активну участь у
нелегальних гуртках учнівської молоді. Після закінчення гімназійного
курсу, у роки Першої світової війни, був направлений до козачої
офіцерської школи в Оренбурзі (1917-1921 рр.). Коли розгорнулася
національно-визвольна боротьба українського народу Степан активно
включається в цей рух. Брав участь у формуванні куреня ім. К.Гордієнка,
направленого для оборони Львова він наступу польської армії. Але до
Львова його загін не дійшов, а тільки до Ходорова, де Степан був
поранений і потрапив до чеського військового шпиталю. Після одужання
отримав направлення на дипломатичну роботу, де завжди намагався гідно
репрезентувати українську націю, показати її кращі риси, познайомити з
українськими проблемами європейський загал [7, с. 2].

Перша світова війна і революційна віхола завдала нищівного удару родині
Скрипників. «Залишилися двоюрідна сестра, а решту з моєї рідні
вистріляли»- згадував пізніше патріарх [17, с. 6].

Після поразки української революції і еміграції Симона Петлюри до
Франції, його дипломатичний кур’єр Степан Скрипник потрапив у табір для
інтернованих у Польщі. Деякий час він перебував на Волині і Галичині,
які знову опинились під польським урядом, працював у системі кооперації,
навчався заочно у Варшавській школі політичних наук. У 1930 р. був
обраний до польського парламенту – сейму, де захищав права українців та
рідну школу, прадідівську православну церкву, брав активну участь у
церковному житті православних християн Волині і Холмщини. Багато уваги
приділяв справам Автокефальної Православної Церкви, очолюваної
митрополитом Діонісієм Валединським [15, с. 12].

Степан Скрипник у 1922 р. брав активну участь у підготовці і проведенні
з’їзду волинського духівництва і мирян у Почаївській лаврі, де
богослужіння проводилося російською мовою. У 1927 р. багатолюдний з’їзд
духівництва і мирян відбувся в Луцьку. Делегати домагалися українізації
церковних відправ і адміністрації Волинської єпархії та духовного її
очолення єпископом – українцем [40, с. 189].

Нова хвиля національно-визвольного руху прокотилася по Волині у
1933 р. 10 вересня, у цей день церковного вшанування преподобного Іова
Почаївського, до православного монастиря прибуло понад 20 тисяч прочан,
серед них понад 5 тисяч молоді. Зійшлися вони, щоб рішуче зажадати від
вищої православної церковної влади у Польщі, що перебувала на той час у
руках старої промосковської ієрархії, українізації церковного життя на
Волині, Поліссі і Холмщині. Прочани виявили гідну подиву
дисциплінованість і послух провідникам руху, серед яких був професор
І.Власовський і посли у польському парламенті – протоірей
М.Гележинський, С.Скрипник та М.Бура. Після закінчення церковних
відправ, коли єпископи поверталися до митрополичої палати, на лаврській
дзвіниці замайорів шестиметровий синьо-жовтий прапор з хрестом, а побіч
дороги молодь розгорнула понад 40 транспарантів з написами: «Українцям –
український єпископ», «У рідній церкві рідна мова», «Протестуємо проти
знущання Москви над УАП Церквою на Україні» тощо [48, с. 115].

У супроводі хоругв і транспарантів прочани зійшлися на лаврський майдан,
де відбулося народне віче, яке прийняло звернення до ієрархів
Православної церкви в Польщі. У ньому були перелічені основні вимоги
православних українців. В результаті цих подій православні церкви Польщі
напередодні Другої світової війни вже мали двох українців-єпископів,
своє представництво в митрополичій та єпархіальній радах, духовну
семінарію у Кременці з українською мовою викладання,
Науково-Богословське Товариство ім. митрополита Петра Могили в Луцьку,
Український Науковий інститут у Варшаві. Степан Скрипник обирається
постійним членом президії Товариства ім. Петра Могили і головою
товариства «Українська школа» в Рівному [40, с. 190].

Взимку 1938 р. в багатьох селах Волині, зокрема у прикордонній смузі з
СРСР, польські власті намагалися силою навертати православних українців
на католицизм. При цьому державні чиновники, а також службовці
прикордонних застав з «Корпусу охорони пограниччя», застосовували
шантаж, насильство, репресії та залякування населення. Вони оголосили,
що у прикордонній смузі можуть мешкати тільки поляки та католики, а
православні українці будуть виселені. 17 грудня 1937 р. в Лановецькому
костьолі Кременецького повіту окупанти влаштували урочистості з приводу
переходу 116 місцевих селян с. Гриньки з православ’я у латинський
обряд. У розрекламованій події вирішив узяти участь посол польського
сейму Сергій Гнатишенко, проте місцева влада заборонила йому перебувати
у прикордонній зоні. Покидаючи «урочистості», посол був вражений тим, що
учасники переходу в католицизм заявили: «Запевняємо вас, пане посол, що
метрики польські нам можуть видати, але душі наші залишаться православні
і українські». З цього було зрозуміло, що не релігійні переконання стали
мотивом переходу в католицизм, а місцева команда «Корпусу охорони
пограниччя», яка йшла в авангарді цієї акції і не дуже перебирала
засобами у досягненні своєї мети [48, с. 16].

У зв’язку з цим посол сейму Степан Скрипник 1 лютого 1937 р. вніс
інтерпеляцію до Міністерства внутрішніх справ, гостро засуджуючи
насильницьке навертання православних у католицьку віру та вимагаючи
пояснення причин цього свавілля. З лютого 1937 р. він вніс протест проти
заборони уряду провести Собор Православної церкви в Польщі. Уряд
змушений був розглянути це питання й дати дозвіл на проведення собору
[6, с.2].

Навесні 1938 р. поляки посилили кампанію навернення українців на
римо-католицтво, зокрема на Холмщині і Підляшші. Починалося все з
погроз, вимог до православних священників проповідувати польською мовою,
закривали церкви. Вже в червні польські власті перейшли до відкритого
насильства, яке своєю брутальністю було одним з найжорстокіших
переслідувань християн в їхній історії. Серед поляків організовувались
різні товариства «охорони східних теренів», які на своїх зборах виносили
ухвали про те, щоб релігійні навчання в школах проводили виключно
польською мовою, тільки польською відправляти богослужіння, виступати з
проповідями. Проти полонізації богослужінь рішуче виступило православне
духівництво, віруючі. Триденною голодовкою проти руйнувань церков на
Холмщині та Підляшші запротестував Собор під керівництвом митрополита
Діонісія і сімох православних єпископів, який відбувся в липні [9, с.
4].

1938 р. християни України відзначали 950-ліття хрещення Руси – України.
До виконавчого комітету, який займався організацією святкувань, входив і
Степан Скрипник. Багатолюдні святкування відбувалися в містах і селах
усієї Волині, зокрема, 12-15 серпня у Володимирі-Волинському [11, с.
38].

Собор єпископів прийняв меморандум – звернення до польської влади в
якому висловив «смуток і біль» з приводу «страшної несправедливості»,
яка чиниться щодо християн у християнській країні. У меморандумі
вказувалося, що на Люблінщині проживає майже 250 тисяч громадян, предки
яких споконвіку були православними, і своєю лояльністю заслуговують на
увагу до своїх духовних потреб [34, с. 19].

Припинення спустошливих заходів проти православ’я вимагав, виступаючи в
сенаті і посол Степан Іванович Скрипник.

Друга світова війна 1939 р. розлучила сім’ю Скрипників. Степан Іванович
залишився в зоні генерал-губернаторства, а його дружина Іванна – у
Львові. Згодом патріарх Мстислав згадував, що «У тридцять дев’ятому
році, коли розпочалася Друга світова війна, я перебував на західних
землях Польщі. Туди багато нашого люду старалося сховатися у той період.
Родина моя, на жаль, не могла піти зі мною, і вона залишилася у Львові.
Це скінчилося трагічно. Мою дружину тут знайшли вже на цвинтарі. Як
розкривали пізніше могили, то знайшли її з простріленою головою» [48, с.
16-17].

Таємниця її смерті і досі не розкрита, найімовірніше це було політичне
вбивство, бо почерк найманих катів він виявився знайомий для родини
Скрипника. Так, в 1939 р. був розстріляний брат, який був лікарем у
Ромнах. Втрата дружини і братів дуже вразила Степана Скрипника. Ставши
вдівцем, він вирішує присвятити решту свого життя Українській
Православній, яка церкві яка на той час розпочала своє друге
відродження. В окупованій німцями Холмщині в 1940 р. його обирають
заступником голови Холмської Єпархіальної Ради, яку згодом очолив
Іларіон (Огієнко) [16, с. 4].

По відході з Волині радянських військ, у червні 1941 р., Степан Скрипник
прибув до Луцька, де очолив видання газети «Волинь». Як редактору, йому
вдавалося висвітлювати різні ділянки суспільно-політичного життя Волині,
зокрема й релігійну.

Узагалі, з відходом Червоної Армії з території України активно, почало
відроджуватися церковне життя, у звільнених храмах збиралися віруючі,
радіючи, що нарешті прийшов кінець більшовицькому засиллю і знову можна
молитися Богу. Віруючі відновлювали Українську Православну Церкву.
Незважаючи на те, що в 1939-1941 рр. більшовики на окупованих ними
українських землях намагалися підпорядкувати православні єпархії
Московському синоду, очолюваному митрополитом Сергієм, архієпископ
Поліський Олександр (Іноземцев) і Луцький Полікарп (Сікорський) не
склали заяви вірності Московському патріархату. Ці ієрархи не піддалися
намаганням підпорядковувати єпархії, приєднаної до СРСР Західної України
і Західної Білорусії керівництву РПЦ. За відмову визнати юрисдикцію
Московської патріархії митрополит Сергій усунув архієпископа Олександра
з Поліської єпархії і перевів його «на спочинок». Архієпископ Олександр
відмовився підкоритися цьому розпорядженню, а отже його чекав неминучий
арешт, від якого врятував початок німецько-радянської війни [40, с. 17].

Слідом за армією вермахту, в Україну прийшла німецька цивільна влада,
невдовзі було створено Рейхскомісаріат Україна – перехідну стадію до
перетворення українських земель на німецьку колонію. Надія українських
церковних кіл на те, що їх очолить архієпископ Олексій Громадський,
найстарший ієрарх в українських землях, сподівання на перетворення
єдиної Української Православної Церкви не здійснилася. У серпні 1941 р.
Олексій зібрав у Почаївській лаврі трьох єпископів – однодумців, які
вирішили залишитися під Московською патріархією на правах автономії.
Почаївський Собор започаткував розкол у Православній Церкві на
українських землях. Українські церковно громадські кола і українська
преса на Волині виступили проти рішень цього Собору і закликали парафії
не виконувати їх. Церква, очолена Олексієм, стала існувати окремо,
одержавши назву «Автономна церква» [34, с. 12].

Зраджений ієрархами, український державний громадський провід на Волині
звернувся до єпископа Полікарпа (Сікорського) з проханням очолити
Українську православну Церкву на землях України в статуті її тимчасового
адміністратора. Полікарп прийняв цю пропозицію, і митрополит Олександр
(Іноземцев) затвердив цей вибір 24 грудня 1941 р., піднісши з цієї
нагоди єпископа Полікарпа до сану архієпископа. А перед цим Олександр
засудив Олексія за створення ним автономної церкви під зверхністю
Москви. У листі до нього він писав: «Мови не може бути про
підпорядкування Святої Православної Церкви на Україні церкві
Московській».

В Україні почали діяти дві православні церкви автономна, очолена
архієпископом Олексієм Громадським, і автокефальна на чолі з
архієпископом Полікарпом Сікорським [40, с. 17].

Про відмінність між цими двома православними церквами владика Полікарп
писав в архієпископському посланні з квітня 1942 року: «Суть подій у
нашій православній Автокефальній Церкві… зводиться до питання, чи бути
нашій Православній Церкві справді українською національною Церквою із
своєю рідною мовою у богослужінні, церквою, овіяною традиціями
соборно-правними її минулого і всією її національно-культурною красою:
чи навпаки – бути її знаряддям в руках купки москвофілів – єпископів для
панування над українським народом Москви і духу московського» [40, с.
18].

Почала формуватися структура УАПЦ. Було вирішено суворо дотримуватися
канонічних церковних правил. На цьому наполягали делегати з Києва, які
пам’ятали, як багато довелося витерпіти в 1921 р., коли висвятили в
Києві перших ієрархів УАЦП. Тому процеси відродження автономії
відбувалися з благословення владики Діонісія Валединського, який на той
час був першоієрархом усієї колишньої Польщі. Автономія відродженої
Православної Церкви в Україні базувалася на Царгородської Патріархії з
1924 р., який анулювався неканонічна передача Київської митрополії під
владу Московського патріархату 1686 р. і надавалася автономія церкві на
землях, які з княжих часів становили частину Київської митрополії. У
лютому 1942 р. покладено початок новій ієрархії УАЦП. У Пінську для
України висвятили єпископів Никифора Абрамовича та Ігоря Губу, яких
рукоположили ієрархи Православної Автономної Церкви в Польщі архієпископ
Пінський і Поліський Олександр Іноземцев та архієпископ Луцький Полікарп
Сікорський [34, с. 13].

На Соборі архієпископів, який відбувся у Пінську, здійснили юридичне
оформлення відновленої Української Автокефальної Православної Церкви.

Відновлення архієрейської структури УАПЦ Московська патріархія зустріла
вороже, намагалася заперечити канонічність ієрархії УАПЦ і осудила
архієпископа Полікарпа як відступника від Російської Православної
Церкви, «зрадника, самочинця і спокусителя», котрий всупереч законам
проголосив автокефалію. Патріарх Сергій позбавив владику Полікарпа
священства та архієрейської влади. Під час більшовицької окупації
Луцька єпархія, очолювана Полікарпом, не визнавала московського
керівництва РПЦ і не підписували декларації про його зверхність [15, с.
4].

Не менш реакційно поставилася до проявів українського народу щодо
впровадження української церковної автокефалії й німецька влада. Вже на
другому місяці війни з Радянським Союзом гітлерівська служба безпеки та
поліції розробила інструкції, які 16 серпня 1941 р. затвердив наказом
шеф поліції і служби безпеки Райнгард Гейдріг. У цьому документі
зазначалось, що «не може бути мови про підтримку та розвиток
православної церкви. Виявити толерантність можна лише в тих випадках
коли населення зайнятої території бажає релігійних послуг і має
духовного наставника на місці. Німецькі органи влади не можуть надавати
допомогу призначенню священиків… Бажаним є подріблення церкви на малі
групи. У зв’язку з цим не варто було чинити перешкод зростанню кількості
сект на цій території». Щодо Автокефальної Православної Церкви на чолі з
митрополитом Діонісієм Валединським поліція отримала настанову
перешкодити всьому, щоб вона не робила.

Таємний циркуляр керівника поліції безпеки і СД генерал-майора др.
Томаса, що з’явився після директиви Гейдріга через півроку, 11 лютого
1942 р., був направлений до загонів СС і поліції у Києві,
Житомирі, Миколаєві і Дніпропетровську. Він свідчить, що фашисти, з
самого початку окупації України мали чітку політичну місію проти церкви,
зокрема УАПЦ. У циркулярі сказано категорично: «…творенню
загальноукраїнської Автокефальної Церкви під проводом митрополита, як
допоміжної організації, належить всілякими способами перешкоджати». До
цього йде роз’яснення: «у православному церковному розумінні автокефалія
є завжди в самій суті пов’язана з самостійним державництвом… з
відкриванням нових духовних семінарій, вищих шкіл теології і т.п. – слід
поки що стриматися» [48, с. 19].

Із цих двох документів німецьких окупантів та фактів ставлення
Московської патріархії до українського церковного руху яскраво
окреслюється стан, у який і потрапило українське православ’я в роки
смертельного протиборства в Україні сил двох імперій – московської і
німецької. Для них прагнення народу мати Українську Автокефальну
Православну Церкву було ворожим, тому вони вживали всіх доступних їм
заходів, щоб така церква не існувала [8, с. 12].

Нововисвячені у Пінську єпископи відправилися до Києва для участі в
організації церковного життя на східноукраїнських землях. Невдовзі після
відходу більшовиків в столиці України було створено Всеукраїнську
Православну Церковну раду, яка прагнула відродити понищене сталінською
ідеологією церковно-релігійне дитя. Проте, у грудні 1941 р. до Києва
прибув єпископ Автономної Церкви Пантелеймон Рудик. Більшість наявних на
окупованій території парафій перейшли під його юрисдикцію. За
ініціативою П.Рудика в лютому 1942 р. німецька влада розпустила ВПЦ
Раду, а справами УАПЦ доручила керувати трьом старшим священикам церкви
[48, с. 19].

Єпископи Никанор та Ігор дісталися до Києва у березні 1942 р., де їх
радісно привітала українська громадськість. Уповноважені у справах УАЦП
священики, виявляючи бажання православних українців Києва, визнали
ієрархію УАПЦ на чолі з архієпископом Полікарпом своєю духовною владою,
а зверхність передали єпископові Никанорові [25, с. 19].

З переобранням влади над Україною окупаційною німецькою цивільною
адміністрацією вся їх ненависть була скерована в першу чергу на жорстоке
винищування єврейського населення. Здійснивши цю справу, адміністрація
взялася й за українців. Зросла кількість розстрілів українського
інтелігенції, насамперед патріотично налаштованого українського
духовенства та інтелігенції, зокрема прихильників ідеї Української
Православної Церкви. У Прилуках на Різдвяні свята 1943 р. було
розстріляно спеціальним відділом есесівців 540 найбільш свідомих
українців. Подібні розстріли цей загін здійснив у Ніжині, Каневі та
інших містах. Незважаючи на це, автокефальні єпископи розгорнули
інтенсивну роботу по організації церковно-релігійного життя. В Україні
з’явилася одна за одною нові громади УАПЦ, було висвячено чимало
священиків, з благословення архієпископа Полікарпа здійснювалася висвята
нових єпископів, хоч і таємно, бо стало відомо, що німці мають намір
заборонити рукоположення нових єпископів УАПЦ. Місцем для хіротонізації
з 9 то 17 травня 1942 р. обрали церкву біля Андріївського собору.
Єпископами висвятили архімандритів Фотія Тимощука і Мануїла
Тарнавського. Потім відбулася хіротонія кандидатів, обраних Собором:
архімандрита Михайла Хорошого на єпископа Єлизаветградського і
архімандрита Мстислава Скрипника на єпископа Переяславського. До
чернецтва Степан Скрипник був заступником голови Церковної Ради Волині і
Поділля [40, с. 20].

Постриг Скрипника у чернецтво здійснив владика Никанор за рекомендацією
владики Ігоря, який і дав йому ім’я Мстислав. Ритуал рукоположення
Степана провели владики Никанор, Ігор та Михаїл Хороший. Крім єпископів
були присутні два священики і диякон [7, с.2].

У другій половині травня 1942 р. відбувся Собор єпископів УАПЦ, в якому,
крім владик Никанора та Ігоря, взяли участь новопоставлені єпископи,
представники духівництва та мирян. Було розглянуто і відмінено рішення
Почаївського собору від 15 серпня 1941 р., визнано неіснуючий екзархат
Московської патріархії в Західній Україні [9, с. 4].

Відновлення Української Автокефальної Церкви вимагало багато зусиль
владик, духовенства, мирян, якщо врахувати й те, що окупанти суворо
обмежували будь-яку ініціативу Церкви, забороняли підготовку духовних
кадрів. 1 червня 1942 р. рейхскомісар Е.Кох розпорядився взяти під
суворий контроль усі церкви і релігійні організації. Німецька влада
дивилася з підозрою на єпископів УАПЦ. Було відібрано митрополичу
палату, де мешкав архієпископ Никанор і містилася канцелярія Вищого
Церковного управління, а у вересні 1942 р. вийшла заборона проведення
єпископської хіротонії в Україні [40, с. 20].

Нелегкі часи переживав владика Мстислав, постійно відчуваючи на собі
тиск німецьких властей, які безцеремонно втручалися у церковне життя,
контролюючи кожний його крок. Незважаючи на це, він взяв участь у
висвяченні 20 семінаристів на священників і вибрався з архієрейською
візитацією в Лівобережну Україну, щоб вивчити релігійні настрої
віруючих, вислухати їх, ознайомити з позицією єпископату УАПЦ. Він
побував у Полтаві, Харкові, де жив уже літній владика Феофіл
Булковський. Вони спільно відслужили у Покровському монастирі Службу
Божу. На пропозицію владики Мстислава Феофіл Булковський приєднався до
УАПЦ.

Побував тоді владика в багатьох селах, а також містах Переяславі,
Золотоноші, Лубнах, Хоролі, Миргороді. Відвідав ряд монастирів [15, с.
4].

Німецька служба безпеки пильно стежила за діями єпископа. Її дратувала
його активна національно-просвітницька діяльність, що йшла в парі з
євангельською проповіддю і здобула йому широку популярність. Е.Кох
зажадав від митрополита Полікарпа, щоб той перевів Мстислава до
Ростова-на-Дону – до росіян. Проте єпископ відмовився.

22 вересня з генерал-комісаріату за підписом фон Бюнау до єпископа
надійшла директива такого змісту: «З політичних причин забороняю Вам
перебувати будь-де на Україні на захід від Дніпра і в частині
генеральної округи Києва, розташованої на схід від ріки. Пропоную Вам до
27 вересня 1942 р. залишити Київ. Про дату Вашого від’їзду і місця, куди
Ви виїжджаєте, повідомити мені» [40, с. 21].

Через кілька днів надійшов новий, «остаточний», наказ: «Оскільки до
сьогоднішнього дня Ви не надали нам інформації про Ваш від’їзд і місце
поїздки, цим востаннє раджу Вам виконати цю вимогу і негайно повідомити
нам, куди Ви їдете. Термін виконання цієї вимоги – до суботи, 3 жовтня
1942 р., 12-ої години опівночі» [40, с. 21].

Але владика Мстислав зігнорував обидва накази і 3 жовтня 1942 р. був уже
у Луцьку, де мав відбутися скликаний архієпископом Полікарпом Собор
УАПЦ. На Соборі мало остаточно вирішуватися питання про форму церковної
організації і керівництва церквою. На чолі об’єднаної УАПЦ мав стояти
Священний Синод з п’яти старших єпископів України: митрополитів –
Олександра Валеденського, Олексія Громадського і Полікарпа Сікорського
та архієпископів Симона з Автономної Церкви і Никанора з УАПЦ.

Вищим органом управління УАПЦ до часу проведення Всеукраїнського
Помісного Собору назначався Священний Собор єпископів України. Мстислав,
єпископ Переяславський, був призначений його секретарем [48, с. 21].

Німецька окупаційна влада не кидала слів на вітер. Через кілька днів
Мстислава заарештували і вивезли до Житомира, потім до Чернігова, а
перед Різдвом Христовим – до Прилук. На початку березня 1943 р. його
відвезли до Києва і кинули до камери смертників. Але за допомогою
сотника Дмитренка та дружини колишнього українського посла в Німеччині
Севрюка єпископа перебрали військові чиновники у свою юрисдикцію. Серед
військових були вихідці з німецьких колоній на Україні, зокрема директор
політичного департаменту Остміністерюма Жорж Лейбмандт і його сестра,
перекладачка у Києві. Вони й допомогли владиці врятувати життя, але він
змушений був підписати заяву, що припинить відправлення богослужінь, не
буде проповідувати і проводити жодної політичної акції мешкатиме при
церкві св. Софії і не намагатиметься втекти. Після того Мстислава
відправили до церковного управління УАПЦ [9, с. 4].

На початку 1943 р. німецька окупаційна влада проголосила нове
розпорядження райхскомісара Е.Коха. Згідно з ним, повноваження єпископів
мало обмежуватися лише територією генерал-комісаріатів, де вони
перебували. Єпископи підпорядковувались місцевим генерал-комісарам.

Розпорядження райхскомісара про реорганізацію життя в Україні спричинило
послаблення православної церкви. У справи церкви почало втручатися
гестапо. А серед заарештованих і засуджених до розстрілу з’явилося
духівництво і вірні УАПЦ [28, с. 19].

Більше того, на західноукраїнських землях спалахнуло повстання проти
німецьких окупантів. До нього часто приєднувалися храм із їх
служителями. А в ході її було розстріляно понад 100 українських
православних священиків та спалено або зруйновано багато церков. Тим
часом, німці зазнавали нищівних поразок на східному фронті. Радянська
армія вступала на українську землю. Навесні 1944 р. ієрархія УАПЦ була
змушена податись на еміграцію. Від’їжджаючи з рідної землі, Владики УАПЦ
звернулися до українського народу з архіпастирським посланням,
підписаним і владикою Мстиславом. Він виїхав на Захід в 1942
р.[48, с. 22].

Отже, на формування світогляду Степана Скрипника вирішальне значення
справило середовище, в якому виховувався майбутній ієрарх з дитячих літ,
його сімейне виховання, адже майже всі близькі родичі Степана Скрипника
були священослужителями. Національна свідомість Степана Скрипника
зростала під впливом його дядька Симона Петлюри. Уже зі студентських
років Степан Скрипник включився в український національний рух,
підтримував погляди тих церковних діячів, які виступали за автокефалію
української православної церкви. У міжвоєнний період громадська
діяльність С.Скрипника була скерована на убезпечення українців
православного віровизнання від полонізації, насильницького окатоличення.
Цю дискримінаційну політику проводила польська адміністрація на
території Волині. В умовах Другої світової війни Степан Скрипник був
висвячений на священика, а згодом хіротонізований на єпископа.
Український ієрарх, патріот, він не підтримував узалежнення Київської
митрополії Московського патріархату, внаслідок чого зазнав репресій
був арештований. Утвердження радянської влади в Україні після 1942 р.
спричинило еміграцію єпископа Мстислава Скрипника, оскільки він не
поділяв ідеологію радянської влади.

Розділ 3.

Особливості громадської та релігійно–церковної діяльності Мстислава
Скрипника в еміграції

Постать Мстислава Скрипника характерна для першої хвилі української
еміграції, ідейної і інтелігентної, що відійшла разом з військами УНР
перед більшовицькою навалою. Багато з тих, хто залишився під «совєтами»
були не просто офіцерами. Вони відзначилися, уже на чужині, і на
науковому, і на релігійному полі. С.Скрипник – з його нахилами до
політичної діяльності – у момент вибору став єпископом і будівничим
Української Церкви.

Стараннями владики Мстислава на захід виїжджала ієрархія УАПЦ. В
Марбурзі під час бомбардування, загинули батько єпископа Мстислава Іван
Скрипник і сестра Зінаїда Ганько.

Владика Мстислав у 1947 р. взяв участь у заснуванні громади Української
Автокефальної Православної Церкви у Великій Британії. Він відправив
перше урочисте богослужіння у залі Центру Союзу українців у Лондоні.
Віруючі, які зібралися тоді, були щиро раді, що могли помолитися рідною
мовою у країні, куди їх закинула доля. Тоді ж владика Мстислав покликав
до дії у Лондоні першу церковну раду, допоміг громаді у розбудові
парафіяльного життя [11, c. 8 ].

Надзвичайний Собор УГКЦ в Канаді, який відбувся 14 листопада 1947 р. в
Саскатуні, запросив єпископа Мстислава очолити цю церкву. Мстислав дав
згоду, і Собор обрав його першоієрархом УГКЦ в Канаді, архієпископом
Вінніпега і всієї Канади. На цьому посту владика Мстислав перебував до
Десятого Собору цієї церкви, 18 червня 1950 р.. Собор прийняв до відома
резиґнацію свого першоієрарха, що тоді був прийнятий до складу
єпископату УПЦ в США. Тут владика Мстислав очолив заходи по об’єднанню з
єпархією Іоана Теодоровича, які завершилися Собором поєднання 12 – 15
жовтня у церкві Св. Володимира в Нью – Йорку і об’єднали більшість
тодішніх українських православних парафій в США. До об’єднання ці
парафії належали до двох окремих юрисдикцій, з яких одну очолював
Митрополит Іоан, а другу – архієпископ Мстислав. Владика Іоан очолив
собор єпископів Української Православної Церкви в США, а архієпископ
Мстислав очолив виконавчу владу цієї церкви як голова консисторії [38,
с. 22].

Поєднання парафій в одній Українській Православній Церкві в США створило
грунт для уточнення канонічно–правних церковних норм Вселенської
Православної Східної Церкви та узгодження з ними статусу об’єднаної
церкви. Це привело у наступних роках до УПЦ в США чимало священиків і
вірних.

Вже через 10 років у рядах УПЦ в США було: 4 єпископи, 99 священиків і
15 дияконів. Подвоїлась кількість власних церков та різних парафіяльних
будинків [13, с. 5].

Іншим великим здобутком церкви за десятиліття після поєднання стала її
видавнича діяльність, завдяки їй збагачено духовну скарбницю
Української Православної Церкви помітними працями науковців і
письменників. Вийшов друком «Нарис історії УПЦ» Івана Власовського.
Відкрився Науково– Богословський інститут та Архів – Бібліотека з
тисячами книг та сотнями різних документів з минулого УПЦ. Важливим
фактором у житті українського православ’я на американському континенті
стала організація Української Православної Ліги в США, що видала ряд
цінних книжок англійською мовою для парафіяльних шкіл [13, с.6 ].

Незважаючи на те, що владика перебував далеко від України, його постійно
хвилювали події на рідній землі. Перед його очима виникали обезлюдненні
майдани її сіл і міст, де колись стояли Божі храми, але руками вандалів
зруйновані в ім’я «торжества» атеїзму, знищені цвинтарі та духовні
пам’ятки. І не раз він запитував себе, чому з таким варварським
завзяттям окупанти перетворюють у попіл і руїни собори, чому так
безкарно грабують храми і вивозять з України духовні реліквії, чому
бульдозери змітають з лиця землі могили і цілі цвинтарі героїчних
предків, пам’ять про яких народ завжди глибоко зберігав у своїх серцях.
Розумів, що окупанти мають на меті стерти пам’ять про минуле, аби
цілий народ забув, хто він є, від яких дідів і прадідів походить. І
краялося серце від того, що на його рідній землі вкорінювався бур’ян
безбатченків, манкуртів, перекотиполя [38, c. 23].

З цих роздумів зароджувався задум збудувати на американському континенті
церкву – пам’ятник, що закарбувала б спогад про мільйон українців –
ієрархів, пастерів, вірних, яких розстріляли, заморили голодом,
закатували у таборах і на засланнях. Пам’ятник мав стати виявом пошани
української діаспори до героїв і мучеників свого народу та символом його
об’єднанням. Священики і миряни єпархії підтримали задум владики,
зібрали необхідні кошти. З їх щедрих дарів постала церква пам’ятник –
храм святого Андрія Первозваного. Барокове оформлення головного входу
будівлі нагадує старі київські церкви [45, с. 8].

На освячені церкви 10 жовтня 1965 р. митрополит Іоан сказав: «Церква –
пам’ятник збудована пожертвами і трудами всіх представників мого народу
давали їй пожертви…Це було полум’я вогню любові в тисячах сердець.
Однак, треба було знайтись одній особі, щоби цей «полумінь любові»,
іскру його запалити. Ця честь без сумніву належить Високопреосвященому
Владиці Мстиславу. Здебільшого це була його мрія, його ініціатива. І у
важкій хвилі критики й осуду він поніс болі, злучені з тою будовою. Я
щасливий, що в імені церкви можу винести прилюдно це засвідчення. Церква
і нація, дорогий Отче Владико, Вам за все вдячні…» [38, с. 23].

Владика Мстислав був ініціатором відкриття при церкві музею, де зараз
зберігаються церковні святині, твори образотворчого мистецтва, різні
книги, історичні документи, вироби митців, етнографічний матеріал.
Багата колекція українських ікон відображає не тільки історію
християнства в Україні, але й знайомить відвідувачів з українським
образотворчим мистецтвом різних епох, допомагає краще зрозуміти суть
релігійних цінностей.

Вже багато років плідно працює Дім Української культури та
адміністративний центр Української Православної Церкви в США.

Під час однієї з прес-конференцій журналісти попросили патріарха
Мстислава розповісти про цей православний центр за океаном. Він
відповів: «Це є український Єрусалим поза батьківщиною. Так, я віддав
йому все… мусив чорну роботу щоденно робити, щоб повстав наш духовний
центр. Заохочував інших, щоб в кожнім ділі залишились речі не
проминаючі… Там, за океаном, є люди, які хотіли, щоб ми створили свій
Єрусалим. Знайшлося чимало наших, що не тільки шукали собі обставин чи
творили їх для фізичного буття. Але вони хотіли залишити слід, що,
знаєте, як віхи в пустині, котрі ведуть до якоїсь мети. Що я вважаю за
найцінніше в Баунд Бруку? Найцінніше для мене люди, яке скінчили своє
життя поза Батьківщиною. Але які дали з себе щось Богові на славу, а
нашому народові на добрий ужинок. Сьогодні там є великі вартості –
друкарня, музей, бібліотека…» [38, с. 24].

Численні правозахисні організації глибоко усвідомлювали вагу
інформування світової громадськості про переслідування православних
українців та їхньої Церкви в Україні різними окупаційними режимами, а
особливо атеїстичною комуністичною владою. Використовуючи різні зібрання
і форуми, вони у зверненнях, посланнях, меморандумах і особистих
виступах розповідали про трагічну долю Української Православної Церкви
та її вірних під ворожими окупаціями і закликали до відповідних заходів,
щоб дати православним українцям свободу вільно сповідувати свою віру [4,
с .5].

n

~

?

O

O

Oe

e

> yyyyyyyyyuiiaassOaaaassssssss

j

l

n

?

O

Oe

O

Ue

e

? ?!–#¤%uuuuuuuuuuuuuuuu///eeeeeeee

*?*A,V/AE0i2‚4„4?4AE4E4,7o:i?oaEEEEEoaaaaa??ooooo & :FF@FBFDFFFHFJFLFNFPFdFoFuFR?Z±?L?A?ooooooeeoooooooTHTHTHTHoooooo

oooooooooooooooooooooooooooo

¦

?

H

J

oooooooocccooooooooooooooo

ба трактувати не як відірваний факт, а як триваючу ось вже понад 30 р.
систематично акцію». Наприкінці телеграми архієпископ Мстислав висловив
надію, що «ООН буде тим знаряддям, яке принесе перемогу ідей
християнської моралі й етики в співжитті народів» [38, с.24].

Того ж самого року Московська патріархія і емігрантська Російська
Православна Церква розгорнули кампанію проти УАПЦ і архієпископа
Мстислава. У відповідь на це в Українській зарубіжній пресі з’явилася
низка статей на захист Української церкви, а до Царгородської патріархії
надходили листи – протести.

У жовтні 1954 р. перед спеціальною комісією конгресу США (комісія
Корстена ) Архієпископ свідчив про знищення радянською владою УАПЦ та
про переслідування вірних в СРСР [45,с.7].

1969 р. помер митрополит Никанор, який очолював єпархії УАПЦ в Європі і
Америці. Надзвичайний Собор церкви обрав на його місце архієпископа
Мстислава. Переймаючи одночасно і титул місцеблюстителя Київського
Митрополичого престолу, Митрополит Мстислав усвідомлював, що бере на
свої плечі великий тягар, але ідея прискорити об’єднання всіх
православних українців в одній церкві додала йому сили та енергії [40,
с. 5].

Він займав не примиренну позицію до радянської агресії, здійснюваної на
світовій арені. На початку 1955 р. в палаті представників США відбулося
слухання представників народів, поневолених Радянським Союзом. Серед
свідків був і архієпископ – канцлер УПЦ у США Мстислав, який, крім
усних свідчень, оголосив заяву «Церква–страдниця», де йшлось про
ліквідацію радянською владою УАПЦ, нищення нею храмів[38, с.25].

Зокрема в заяві йшлося: «Майже 35–річна окупація України московським
комуністичним режимом коштувала українському народові море крові, сліз
та мільйони могил, розсіяних на схід від Карпатських гір ген аж по
береги пацифіку. Одначе, найбільше знущань від червоної Москви зазнала
УПЦ, як та частина українського національного організму, що найдовше
становив зорганізований спротив Москві» [38, c.25].

Розповівши про матеріальні втрати, спричинені Україні, Мстислав вказав
на те, що в 1930 р. Москва заборонила саме існування УАПЦ на українських
землях і вона знайшла сховок у серцях православних українців. Формальна
ліквідація УПЦ не заспокоїла Москву. Вона знала про велику роль церкви в
історії українського народу, її майже тисячолітню корисну службу йому, і
взялася за знищення культурно мистецьких пам’яток, зокрема архітектури,
що сягали Х – ХІІ ст., які нагадували українцеві історію його держави і
церкви, викликали переживання, зміцнювали віру в неминуче відродження.
Все те, що нагадувало українцеві минуле, московський комуністичний рух
почав руйнувати. Були знищені всі церковні бібліотеки на чолі зі
світового значення з бібліотекою Київської Духовної Академії. Найцінніші
рукописи і документи з цих бібліотек вивезено до Москви, а серед них
багато українських національних скарбів з ХІІ – XVII ст. [38, с.25].

1931 р. розпочато знищення найцінніших архітектурних пам’яток України,
серед них: Михайлівський Золотоверхий монастир (ХІІ ст.), військова
катедра святого Миколая (XVII ст.), монастир Миколи Святоші, Десятинна
церква (Х ст.) тощо.

Теж саме сталося і по інших містах і селах України. Ті церкви, що їх не
встигли зруйнувати до початку Другої світової війни в 1939 р.,
перетворили на кінотеатри, склади збіжжя, товарів і бочкотари.

Ось такий лише загальний огляд на Голгофу українського православ’я під
московською окупацією подав перед американськими парламентарями Мстислав
і завершив заяву пророчими словами про те, що в тодішніх невидимих на
Україні мурах УПЦ та переможна сила українського духу, що довше
український народ і його церкву до Воскресіння [ 8, c. 9 ].

У квітні-травні 1968 р. Мстислав взяв участь міжнародний конференцій у
Тегерані з нагоди 20-ліття проголошення ООН загальної Декларації прав
людини. Владика передав президії конференції меморандум Собору єпископів
УПЦ в США, підписаний тодішнім митрополитом Іоаном, єпископом Чикаго
Олександром, а також ним самим.

У меморандумі говорилося про стан релігійного і національного життя в
Україні під комуністичною владою.

Порушення там загальної Декларації прав людини архієпископи
кваліфікували результат як колоніального етапу Української РСР та
підпорядкування її центральному урядові в Москві [43, c. 25].

Владика Мстислав гостро реагував на факти переслідування за релігійні
переконання. У січні 1976 р. він виступив на захист українського
православного священика о. Василя Романюка, довгорічного в’язня тюрем і
концтаборів СРСР. Митрополит звернувся в його обороні до Вселенського
патріарха Димитрія І, до ієрархів і керівників православних, католицьких
і протестантських церков, до провідників гуманітарних організацій і
державних керівників. У відповідь на своє звернення одержав багато
листів, де висловлювалося бажання допомоги в’язневі [38, c. 26].

Російська Православна Церква, беручи активну участь у ліквідації
автокефального руху на землях України, одночасно намагалася перешкодити
діяльності УАПЦ за кордоном. У лютому влади поїхав до Стамбула на
чергові відвідини Вселенського Православного Патріарха Атеногороса І, де
продовжувалися розпочаті ще в 60-х роках переговори, про визнання і
повернення УАПЦ прав і привілеїв, які вона мала до 1686 р. в лоні
Вселенського православ’я.

На цей візит синод РПЦ зреагував особливо. Патріарх РПУ Пимен 16 грудня
надіслав з цього приводу листа до Атеногораса І, застерігаючи його від
контактів з «представниками розкольницького угрупування, що називає себе
УПУ в США».

Лист Пимена містив багато наклепів на митрополита Мстислава, який
начебто в роки Другої світової війни належав до самочинно створеної та
тимчасово окупованої території України т.зв. Української Автокефальної
Православної Церкви, а її керівники, одержимі шовіністичною
ідеологією, були помічниками німецько-фашистських окупаційних властей.
Мстислав Скрипник, мовляв, одержав незаконну «єпископську хіротонію» в
травні 1942 р. в Києві від так само неканонічно рукоположних «єпископів»
Ігора Губи та Никанора Абрамовича, чиї «хіротонії» очолював позбавлений
священного сану «єпископ» Полікарп Сікорський [38, c.26 ].

З позиції імперської зверхності Пимен пропонував Вселенському
патріархові «спонукати керівників розколу відновити канонічні відносини
зі своєю матір’ю – Російською Православною Церквою» [25, c.37].

Отже, всупереч історичній дійсності він назвав РПЦ щодо Української
Церкви матір’ю. Але ж не з Росії Україна приймала Християнство, а
навпаки – Московщина з України, коли тут Христова віра вже була два
століття.

До 1988 р. про патріарха Мстислава на території України було відомо
не багато. З тієї грубої критики, яка лунала на його адресу й на адресу
його славного дядька Симона Петлюри, з джерел радянського
пропагандистського апарату, можна було зробити висновок, що йдеться про
людину великого масштабу. Тільки великих людей з української діаспори,
які становили серйозну загрозу для існуючого тоді режиму, критикували
так люто. Ясно, що правдивої інформації про громадську і церковну
діяльність владики Мстислава не було [40, c.28].

Вперше про нього стало відомо в Україні з передач західних радіостанцій
в той час, коли в СРСР у 80-х роках наростала балаканина навколо
фальшивого «ювілею» 1500-річчя заснування міста Києва, Захід і особливо
українці, які тут жили, ґрунтовно і солідно готувалися до правдивого
ювілею – 1000-ліття Хрещення Київської Русі. На території України про
цей ювілей також говорилося, але якось крізь зуби – з боку офіційних
представників режиму, або ж пошепки і з надією – з боку християн і
взагалі від народних людей. Багато хто цілком слушно підозрював, що
гамір навколо так званого «1500-річчя Києва» був умисне зчинений, щоб
протиставлятися, відволікти увагу народу від святкування 1000-річчя
київського християнства [40, c.28].

І ось, напередодні 1988 р. в репортажах «Голос Америки» й по радіо
«Свобода» все частіше лунав голос митрополита Мстислава, як і деяких
інших видатних церковних представників української діаспори [ 26,
c.34-35].

Проте, на Заході все ж таки відсвяткували 1000-річчя хрещення
України-Русі. Віруючі українських національних церков – автокефальної,
православної і греко-католицької – зібрали кошти зі своїх заощаджень і у
Лондоні відкрили пам’ятник тому, хто запровадив Християнство на Русі –
князю Володимиру Святославичу. На відкриття пам’ятника з’їхалися
представники двох конфесій – православної і греко-католицької на чолі з
митрополитом УПЦ в США Мстиславом і митрополитом УГКЦ Мирославом
Любачівським. Вони з гордістю відзначили досягнення українських християн
за кордоном, але з болем у серці доводилось говорити про те, що на
Україні обидві українські церкви безбожницька комуністична влада
заборонила, віруючим накинула чужу віру, яка з егоїзмом вирішила
святкувати тисячолітній ювілей хрещення в Москві і Ленінграді, де тисячу
років тому хрещення ще й не снилось. І хоч учасники торжеств згодом
поїхали до Києва, але там так і не заглянули чесно у вічі нащадкам
русичів, не заговорили до них їхньою мовою [38, c.27].

Проповіді митрополита можна було почути на трансляція, на радіохвилях із
Саут Баунд Брука, центру української православної митрополії у США, з
потужним закликом владики Мстислава: «Об’єднаймося, подивимось один
одному в очі, станьмо перед Богом і помолімось йому за визволення
України. Голос був сильним і натхненим, схвильований і чистий.
Відчувалося, промовець не читав з аркуша, а проповідував з серця. Слово
його було логічне і послідовне, сказане досвідченим промовцем і
збудоване професійно, за правилами ораторського мистецтва, витримане в
дусі церковної гомілії. Суто богословські і історико-церковні моменти
владика Мстислав часто поєднував з фактами історії України, далі нашої
Церкви, майбутнього українського народу» [40, c.35].

У Київському братстві св. апостола Андрія відбувалися політичні мітинги,
на яких, представники братства несли його портрети, писали на плакатах
його афористичні висловлювання про Україну і Церкву. Це був мирянський
рух не виставляв перед священиками і єпископами, які вже в цей час стали
на позиції автокефалії, хто має бути майбутнім настоятелем автокефальної
Церкви, хоч кожний мав на думці владику Мстислава [10, c.4].

5-6 червня 1990 р. відбувся Всеукраїнський Православний Собор в будинку
кіно при вулиці Саксаганського, що в Києві. Голова Собору, архієпископ
Іван Бондарчук, своїм могутнім голосом запропонував обрати першим
православним патріархом України Митрополита УПЦ в США Мстислава
Скрипника [27, c.37].

На той момент владиці було 92 роки. Патріарх Мстислав полетів, до тоді
ще існуючого СРСР, полетів в Україну через Москву на приватне запрошення
депутата Верховної Ради СРСР Сорочника. Його інтронізація відбулася 18
листопада 1990 р. у Свято – Софіївському соборі [40, c.39].

Отже, півстоліття митрополит Мстислав Скрипник вів боротьбу за
Українську Автокефальну православну церкву поза межами України. На
Батьківщині проти нього фальсифікувалася інформація про те, що він
«служить окупантам». Однак, тоді вже голос професіоналів брехні втратив
тему. Дідусь в інвалідному візку приходить очолити Автокефальну Церкву,
що виникла на руїнах здеморалізованої РПЦ, створеної у війну
Й.В.Сталіним для ідеологічних цілей.

Розділ 4.

Мстислав Скрипник – Патріарх української автокефальної православної
Церкви.

З проголошенням у Радянському Союзі у кінці 1980-х років політики
перебудови та гласності почався рух за національне та культурне
відродження українського народу, а за ним і рух за створення
національної Церкви, що охопив усю Україну.

У лютому 1989 р. у Києві було створено ініціативний комітет, який
поставив собі за мету легалізацію Української Автокефальної
Православної Церкви. Комітету не вдалося надати цій справі характеру
народного руху. Він діяв в основному серед кліру віруючих Російської
Православної Церкви [62, c.499].

Парафіяльна церква св. Апостолів Петра і Павла у Львові 19 серпня
1989 р. започаткувала рух за вихід з РПЦ і за оголошення громади
парафією УАПЦ. У відповідь на прохання українських православних
правозахисників митрополит Мстислав, користуючись своїми повноваженнями,
взяв відроджену УАПЦ під свою духовну опіку [46, c.27].

Всеукраїнський Собор відновленої УАПЦ, який відбувся у Києві 5 – 6
червня 1990 р., постановив піднести УАПЦ до рівня патріархату і обрав
Митрополита Мстислава першим Патріархом Київським і всієї України.
«Поклик Собору, – сказав новообраний Патріарх, – я зрозумів як Поклик
Божого Промислу, що нелічене лікує, а недостаючи доповнює. З вірою за
опіку Вседержителя та надією на братню у Христі допомогу призначених
мені Промислом Божим архіпастирів і пастирів, розпочинаю черговий етап у
моєму житті – етап нелегкої праці на руїнах колишньої у віках славної
Київської митрополії, Церкві – Матері нашого народу» [33, c.27].

Так, після однієї тисячі і двох років чекання українських християн, у
них з’явився свій Патріарх Мстислав, який закликав вірних в Україні та
поза нею розсіяних дати «всьому світові доказ, що український народ
покликаний божим Промислом до апостольського служіння на Сході Європи,
служіння всій церкві Христовій взагалі, а Вселенському Православ’ю
зокрема» [34, c.188].

Проте, хоч церква й стала вільною, незалежною, як душа України, але ця
церква ще не була Інституйована. На заваді ще стояла імперська влада
центру. Москва відмовила у візі на приїзд Мстиславу в Україну, бо
боялася появи не тільки свідка, а й учасника усієї новітньої історії
України. Ось чому прихильники Митрополита Мстислава були змушені вдатися
до голодування перед Радою Міністрів УРСР на знак протесту [30, c.17].

Московський патріархат, як і всі інші інститути імперії, завжди
найбільше турбувала небезпека втрати України. Саме тому він доклав
багато зусиль для того, щоб ліквідувати все специфічне, набуте
українським православ’ям за перші сім століть свого автономного
існування в структурі Константинопольської церкви. З 1990 р. від
«братских вразумлений» Московська церква переходить до прямих погроз та
шовіністично-церковних дій. Так, її найвищий орган — Помісний собор РПЦ,
що відбувся 7—8 червня цього року в Троїце-Сергіївській лаврі, заявив,
що коли Україна не наступить сама собі на горло, то тоді «поборники
українського національного відродження» мають «усвідомити всю
серйозність загрози цього для цілісності української нації» [12, с.22].
Власне, з цього часу від РПЦ виходять імпульси розбрату та ворожнечі між
націями і церквами на колишній території Союзу. Однак серед більше, як
ста архієреїв церкви є деякі, котрі часто не погоджуються навіть із
самим Патріархом, чесно й безкомпромісно оцінюючи реалії церковного й
політичного життя. «Певен, що підбурювачем міжконфесійних і
міжнаціональних чзар виступає Москва, — наголошував зовсім недавно
архієпископ Віленський і Литовський Хризостом. — Нічим конкретним вона
так званому російськомовному населенню допомагати не хоче, а лише
розпалює ненависть, сподіваючись, що пожежами міжнаціональних війн зможе
зберегти “єдину і неподільну» [21, с.12].

Щодо конкретних міжцерковних конфліктів в Україні, то владика Хризостом
був також відвертим: «У тому, що в Україні спалахнула війна між
православними і греко-католиками, винна Російська Православна Церква. У
1946 році її ієрархи пішли на повідну у світської влади і ліквідували
Греко-Католицьку Церкву. Це була незаконна акція … Ні тоді, в 1946
році, ні сьогодні Російська Православна Церква не думала про долі
мільйонів простих віруючих, а вірнопідданськи допомагала безбожному
режимові творити сваволю. … Якби я був архієреєм в Україні, і
греко-католики на моїх очах захоплювали б храми, я не протистояв би
цьому. Це — розплата» [21, с.12]. І це, певною мірою, не просто фраза,
це — позиція, принцип християнина за вірою, а не за формою.

У чому ж суть тієї смертельної небезпеки, яку вбачає Російська церква у
відділенні від неї Української? Передусім, на поверхні лежить звичайний
меркантильний інтерес. Свідомістю українського народу поволі
оволодівають висновки, зроблені ще Іваном Франком. Політична
несамостійність якоїсь нації означає, «що вона мусить без опору дати
визискувати себе іншій нації, мусить віддавати часть здобутків своєї
праці на цілі, які з її розвоєм і забезпекою не мають нічого спільного»
[54, с.144-145]. Це цілком стосується залежності Української церкви від
Московського патріархату.

Україна, територія якої майже в 30 разів менша від території Росії,
навіть 1988 р., тобто ще до початку релігійного ренесансу, мала 3971
парафію, що майже в 2 рази більше, ніж в усій Російській Федерації, де
їх налічувалося лише 2062. Загальновідомо також, що українські парафії
значно багатші й щедріші від російських, та й темпи приросту релігійних
громад в Україні набагато вищі. Так, у серпні 1990 р. Україна мала
(причому без тисяч парафій УГКЦ й УАПЦ) 6505 православних громад, тоді
як Росія на початок 1998 р. — трохи більше 2,5 тисяч! Звісно, втратити
без опору 2/3 своїх вірних — для РПЦ дошкульна втрата. На початок 1998
р. РПЦ у самій Росії мала близько 7,5 тис. парафій, а в Україні
налічувалося в УПЦ МП 7386 громад в УПЦ КП — 1901 і в УАПЦ — 1063. Окрім
того, УГКЦ мала 3151 громад. Тобто, православні в Україні, навіть без
греко-католиків, мали 10350 парафій, 109 монастирів, 30 духовних
навчальних закладів. Це далеко більше, ніж в Росії, чи в якійсь іншій
православній автокефалії [27, с. 599].

Отже, з відділенням Української православної церкви кардинально
змінилася б вся геоконфесійна і геоцерковна ситуація подібно до зміни
геополітичної з утворенням незалежної Української держави, причому із
значним її зміцненням.

Нерозділеність РПЦ і більшої частини УПЦ сприяє збереженню російських
імперських оманливих стереотипів та зв’язків, адже статут РПЦ
зареєстровано в Міністерстві юстиції Федерації, а Патріарх церкви є
громадянином Росії. Відтак РПЦ, на відміну, скажімо, від Апостольської
столиці католицизму, функціонує не як міжнародна організація з погляду
цивільного й державного права, а як російська, оскільки відповідає і
керується законами Росії. В такий спосіб у менталітеті українців
підтримуються уявлення про так зване єдине руське православ’я, єдину
східнослов’янську культуру, спільні корені тощо. Формується враження, що
ніби РПЦ і УПЦ, власне, і ділити було нічого. Перебираючи на себе всю
духовну традицію Київської митрополії, її самостійний семисотлітній шлях
при цьому не згадують, натомість підкреслюється тисячолітній шлях
Російської церкви. Віруючі навіть у часи існування СРСР називалися не
інакше, як православна всеросійська паства [27, 602].

Водночас такі хибні судження супроводжуються неодмінним обливанням
брудом непокірливих «українських розкольників», «уніатів» та
«автокефалістів». Зауважимо, що релігійний шовінізм російських
церковників досягає своєї мети: світ починає дивитися на українських
ієрархів та віруючих очима Москви. Так, у громадській думці світової
спільноти за українськими помісними православними церквами створюється
імідж нетерпимих, агресивних уніатів чи автокефалістів, які нібито
прагнуть розтерзати Тіло Христове — єдину Апостольську православну
церкву.

Противники УАПЦ твердили, що вона неканонічна, а значить, її патріархія
не має права на існування, Але світовий досвід переконує, що патріархат
може творитися тільки за згодою всієї церкви – архієреїв, священиків,
мирян та патріархів Вселенської Церкви. У червні 1990 р. відбувся Собор
УАПЦ. В ньому взяло участь 7 єпископів, 200 священиків, делегати мирян з
усіх земель України – всього 700 чоловік.

Ставши Патріархом, Мстислав намагався налагодити добрі сусідські
стосунки з патріархатом Російської Православної Церкви. Коли
Архієрейський Собор обрав патріархом Московським Олексія II, він
надіслав йому вітальну телеграму, але відповіді не одержав. «Мабуть,
Московський патріарх не знайомий з правилами етики, засадами чесної
дипломатії», – з сумом відзначив Патріарх Мстислав [46, c.28].

20 жовтня 1990 р. Патріарх УАПЦ Мстислав прибув до Києва. Його прибуття
викликало занепокоєння у Московській патріархії та Українському
Екзархаті УПЦ. 25-27 жовтня 1990 р. у Свято – Андріївському монастирі в
Москві зібрався Собор Російської Православної Церкви, який визнав
самостійність УПЦ. Але ця самостійність зводилась до того, що настоятель
УПЦ обирається українським єпископом, але «благословляється святішим
патріархом московським і всієї Русі» [48, с. 269].

Невдовзі по прибутті Патріарх УАПЦ Мстислав вирушив у подорож всією
Україною, розпочавши її з Галичини.

Львів зустрів Владику дзвонами храму св. апостолів Петра і Павла, який
першим приняв Святійшого Патріарха. Наступного дня йому відчинила двері
церква Успіння Богородиці. Понад сто тисяч віруючих після молебні
відправилися на площу перед оперним театром, де Святішого Патріарха
привітав тодішній голова Львівської обласної Ради народних депутатів
В’ячеслав Чорновіл. «В імені Святішого Патріарха Мстислава, – сказав
він, – ми вітаємо не тільки відроджену з попелу на нашій землі,
переслідувану більшовизмом церкву. В його імені ми вітаємо і цю велику
спадковість поколінь, того великого борця за волю українського народу,
який доніс до нас естафету ще з далеких визвольних років боротьби за
Українську Народну Республіку. У всіх виступах його святості прозвучала
одна дуже важлива і дуже потрібна нам думка – це думка про необхідність
не тільки релігійного, а й простого людського, загальнолюдського миру на
нашій землі» [49, c. 13 ].

У своєму виступі Патріарх Мстислав привітав присутніх від імені «тих
братів і сестер, що їх доля розсіяла по всьому світу. І скрізь, де
вони оселялися, там об’єднувалися навколо церкви, яка була тим джерелом,
тією криницею, що давала їм сили перебути труднощі поза Батьківщиною.
Вони просили мене запевнити вас у своїй єдності з вами і сказати вам,
що були сильними, шановними іншими, гідними, навіть ворогами, були
створеними лише тоді, коли один одного заохочували до дальшого
крокування, не раз, ой, якою тяжкою дорогою» [46, c. 29].

Добрим словом владика згадав митрополита Андрея Шептицького, який
розумів православних, що перебували під гнітом Польщі, співчував їм,
коли в 1930–х роках православні церкви знищувалися. Тоді Степан
Скрипник, ще молодий громадський діяч, знаходив у Митрополита
підтримку.

Патріарх Мстислав відзначив, що допомагав православним у діаспорі також
Митрополит УГКЦ Йосип Сліпий. Подорожуючи по американському материку
після тяжких років свого перебування в тюрмах і на засланні, він
відвідав у Баунд Бруку церкву св. Апостола Андрія Первозданного, на
цвинтарі якої спочивають тисячі українців – православних і католиків
[46, c. 29].

Спираючись на ці приклади співпраці духовних осіб з православних і
греко-католиків, святійший Патріарх мав усі підстави сказати: «І коли
мені кажуть, що тут, на Західній Україні, є непорозуміння на релігійному
ґрунті, я не можу зрозуміти цього. Бо ми одна нація, один народ
український. І Бог у нас один! І Батьківщина, земля рідна в нас одна!»
[46, c. 29].

Патріарх закликав віруючих до любові і єднання, бо вони «гори
перевертають, вони крицю ламають». «За роки тоталітаризму, тоталітарного
дяволізму, – промовляв митрополит Мстислав, – народ наш був
спримітизований, душі наші були скалічені, і нині – хоч як це важко –
маємо навернутись до віри, до сяйва того, що струменить з безмежна, з
безконечного простору й часу. Розум тут мало зарадить. Тільки інтуїція
здатна повернути нам силу віри в оте сяйво, в його реальність …» [8, c.2
].

Коли Митрополит УГКЦ Володимир і Патріарх УАПЦ Мстислав подали один
одному руки, у багатьох львів’ян з’явилися сльози радості на очах, бо
народилася надія на те, що розбрат на міжрелігійному рівні нарешті буде
припинено і мир запанує в українському домі. І над Львовом багатоголосно
залунало : «Єдність! Єдність!» [48, c. 269].

У богослужінні в святій софії Київській, яке очолив сам Патріарх
Мстислав, взяли участь всі члени їєрархії УАПЦ разом з прибулими на
інтронізацію з США архієпископом Константином та єпископом Антонієм. Між
віруючими були депутати Верховних Рад УРСР і СРСР, представники уряду. У
храмі перед лицем усієї церкви, цілого народу святійший Мстислав приняв
«тягар» Патріаршого служіння і відповідальність перед Богом і людьми [6,
с.4].

Від священиків та віруючих Блаженнішого привітав настоятель храму св.
апостолів Петра і Павла отець протопресвітер Володимир Ярема. У літургії
брали участь Владики УАПЦ України і діаспори. На малому вході відбулася
інтронізація Патріарха Київського і всієї України Мстислава. Патріархові
поклали на голову кукіль, одну з ознак патріарха влади. Такий кукіль
носив Петро Могила, але чорного кольору. Першому Патріархові України
було покладено на голову кукіль блакитного кольору. Йому було вручено
носок Митрополита Київського Петра Могили з XVII століття [43, c. 29].

У своїй промові до віруючих Патріарх Мстислав сказав: «Церква – це
серцевина нашого народу. Це мають зрозуміти всі об’єднання, всі партії,
які, на жаль, часом спиняють буття церкви, або не бачать його взагалі.
Хотілося, щоб усі верстви, які складають нашу націю, перейнялися
розумінням, що без Бога ні до порога, а без церкви української нас не
буде бачити світ. Або буде бачити як заколотників у внутрішньому житті.

Наша нація має багато недругів, а наша церква має їх ще більше. Ворог
знає роль церкви в нашій історії, знає, що то є та криниця, яка творить
вічні вартості в житті нації. Ми були знані в світі, нас цінили як тих,
що єднали Схід і Захід, Європу та Азію. То була тяжка місія – отой шлях,
на якому положена Богом Україна. За той шлях билися і сварилися недруги,
бо обіч нього лежить багата українська земля, до якої є скільки ласих»
[51, c. 30].

Понад 40 днів тривало перебування в Україні святішого Патріарха
Київського і всієї України Мстислава. Поїздка в Україну, на думку
владики, мала велике значення для усвідомлення і аналізу ситуації,
організаційного оформлення структур УАПЦ.

Посилаючись на складну ситуацію в українському православ’ї на порозі XXI
століття і оглядаючись на події 1980 – 1990-х рр., деякі релігієзнавці
висловлювали думку, що «Всеукраїнський Православний Собор УАПЦ 5 – 6
червня 1990 року зробив фатальну помилку, обравши першим патріархом
України 92 – річного старця – митрополита УПЦ у Сполучених Штатах
Америки Мстислава» [51, с. 33].

При цьому релігієзнавці наводять дані, чому не треба було обирати
Мстислава на патріарха в такий складний і переломний період історії
України:

він не мав ні українського, ні рядянського громадянства;

він був громадянином країни, яка, згідно з думкою переважної більшості
людей, вороже ставилася до України та інших республік і країн
радянського блоку;

він був племінником Симона Петлюри, постать якого багаторічна радянська
пропаганда робила пугалом, очорнювала найчорнішими фарбами;

він не був «природженим монахом», з яких звичайно формується ієрархія
будь-якої православної Церкви, а прийшов до єпископства з секулярного
середовища, з активної політичної діяльності;

він був надто старий, щоб навіть у незалежній Україні, але ще повних
рудиментарних плям свого колоніального минулого і свого рабського
становища, в московському комуно-більшовицькому ярмі, очолити
всенародний Рух за відновлення справжнього українського християнства,
українського православ’я [51, c. 33].

Треба сказати, що ці аргументи не надумані, не суб’єктивні, не
упереджені. Вони часом лунають від людей, які глибоко шанують патріарха
Мстислава як людину. Так, з точки зору формальної логіки ці аргументи
бездоганні. Проте, з іншої точки зору, не формальної, так судилося, так
мало бути.

На початку травня 1992 р. Патріарх Мстислав вирушив до Константинополя з
офіційним візитом. До складу делегації увійшли митрополит Переяславський
та Січеславський Антоній, архієпископ Вашингтонський Антоній і редактор
«Єпархіяльних відомостей» з Великої Британії професор Святомир
Фастун [46, c.30].

Патріарх Мстислав передав Вселенському Патріархові звернення
архієрейського Собору УАПЦ з проханням створити спеціальну комісію для
вивчення стану справ в Україні і затвердження євхаристійного єднання між
двома церквами.

Делегацію УАПЦ було запевнено, що Синод Константинопольської церкви
створить таку комісію, яка прибуде в Україну для вивчення питання.
Ієрархи УАПЦ запропонували відрядити до Києва постійного представника
Вселенської Церкви, за прикладом римо-католицьких купців. Патріарх на це
погодився і на прощання сказав, що «Ви не переживайте, що немає між
нами євхаристочного єднання. Але ви є в нашому серці, і я вірю, що скоро
ми будемо служити разом» [13, c. 2].

РПЦ негативно поставилась до автокефалії УПЦ. Архієрейський Собор РПЦ,
розглядаючи 30 березня – 4 квітня 1992 р. подання Собору УПЦ про надання
їй повної автокефалії, переніс це питання на розгляд помісного Собору
УПЦ, який відбувся 1995 р. Про результати Собору УПЦ розповів згодом
Патріарх Філарет. Зокрема він наголошував, що «Собор проходить під
гаслом «єдиної і неділимої», і під тиском російського патріархату. Він
поставив на меті зберегти структуру УПЦ за будь-яку ціну. І тому Собор
відбувався з порушенням статуту і порядку денного. Від українського,
єпископату слово надавалося лише тим, що виступав проти незалежності
української церкви, єпископу Кіровоградському Василю, архієпископу
Вінницькому Федосію, депутату Верховної Ради України, митрополиту
Агафангеку» [11, c. 2].

Сам же Собор РПЦ зупинився не стільки на розгляді особи митрополита УПЦ
Філарета, а згодом на становищі Української Церкви в цілому. Ієрархи РПЦ
розпочали підступну кампанію проти митрополита Філарета і патріарха
Мстислава Скрипника, і вирішили розправитися з автокефалією. Проти них
була спрямована компанія наклепів і цькувань за допомогою засобів
масової інформації, їх звинувачували в усіх мислимих і немислимих гріхах
– співробітництві з партійними структурами, КДБ, в порушенні чернечої
обітниці. Виникало питання: якщо такі вчинки були відомі патріархії
раніше, тоді чому про них ієрарху тоді не говорили, а обнародували досьє
лише тоді, коли постало питання подання незалежності УПЦ, тобто
автокефалії. 27 травня 1992 р. більшість ієрархів УПЦ (з усіх 23-х)
висловились проти автокефалії [51, c.31].

16 червня 1992 р. з’явилася заява Президії Верховної Ради України, де
проблеми церковного життя дістали певне політичне зрушення. Тут
висловлювалась підтримка тій частині православних в Україні, яка
відстоювала незалежність українського православ’я, насамперед УАПЦ, а
також митрополитові Філарету та його прибічникам. 23 червня 1992 р.
керівні діячі УПЦ і УАПЦ, група народних депутатів Верховної Ради та
представники громадськості утворили Комітет захисту українського
православ’я.

25 – 27 червня 1992 р. обидві церкви провели об’єднавчий Собор, який
постановив об’єднати Українську Православну Церкву і Українську
Автокефальну Православну Церкву в єдину Українську Православну Церкву
Київського патріархату, визнавши її правонаступницею УПЦ та УАПЦ [27, c.
604].

Об‘єднавчий Собор заявив, що головою УПЦ Київського патріархату вважає
Патріарха Мстислава (Скрипника). Враховуючи його постійне перебування за
межами України, а також його вік (94 роки), що ускладнює керівництво
церквою, Собор встановив посаду заступника патріарха Київського
Патріаршого Престолу та затвердив на ній митрополита Філарета [51, c.
31].

До православних віруючих України Всеукраїнський Православний Собор
звернувся з Посланням, в якому наголосив на тому, що одностайно прийняв
рішення припинити релігійний розбрат, який існував між православними
християнами а Україні, осудив будь-які спроби розколу і ворожнечі на
релігійному ґрунті, від якого б вони не походили. Мовами богослужіння в
УПЦ Собор проголосив церковнослов’янську та українську [48, c.4].

Українська Православна церква Київського патріархату, заявив Собор, є
прямою правонаступницею церкви св. Андрія Первозданного, св.
Рівноапостольного князя Володимира і правонаступницею древньої
православної митрополії в Україні. Українська Православна Церква
Київського патріархату продовжувала традиції України – Русі [33, c.53].

Священний Собор УПЦ КП благословив незалежну Україну і закликав «усіх
людей доброї волі бути вірними чадами незалежної української церкви та
добрими громадянами нашої держави – України» [47, c.49].

26 травня 1992 р. Всеукраїнська конференція духовенства та мирян «На
захист канонічних прав Української православної Церкви», що зібрала в
Республіканському центрі культури та мистецтва понад 2000 церковних
служителів та мирян, засудила пряме втручання Московської патріархії у
внутрішні справи УПЦ. Учасники конференції звернулись до Вселенського
Патріарха Варфоломія підтримати рішення про скасування акту передачі
Київської Митрополії Московському патріархові 1686 року [6, c.4].

Патріарх Мстислав під час розгортання вище сказаних подій перебував у
США. 1 липня 1992 р. він прибув до Києва, щоб безпосередньо взяти участь
у процесах створення Церкви об’єднаного українського православ’я.
Відбулася розмова з Президентом України Л. Кравчуком, обговорювалися
питання зміцнення Української Православнї Церкви та її Київського
патріархату. Патріарх Мстислав запропонував провести надзвичайний Собор
УПЦ, щоб утвердити позиції церкви та консолідації її сил. Він
благословив об’єднання двох найбільших українських церков: УАПЦ і УПЦ в
одну Українську Православну Церкву [46, c.32].

Можна було мати ілюзії про порозуміння Патріарха з Урядом України, якби
не було зрозуміло, як уряд ставитися до «незалежного Патріарха» і як
діють ті радники, які ще вчора воювали з ним відверто.

Зрештою, першому Патріархові в Києві не знайшлось приміщення для житла і
йому запропонували номер в готелі «Україна». Без постійних помічників,
без необхідного патріархального апарату, без особистого лікаря, який
необхідний людині такого маштабу і такого віку, і взагалі, готельна
епопея віщувала, що місцем проживання Патріарха Мстислава залишаються
Сполучені Штати Америки [40, c.39].

Слід згадати, що у Скрипника був великий досвід легітимної співпраці з
різними властями і різними людьми. Він звик ставитися до
високопоставлених осіб з належною повагою і відповідною довірою. Рівень
його пошани до влади прирівнювався до американських стандартів, і
дотримуючись принципу духовної незалежності Церкви, він завжди віддавав
належне порозумінню з владою [16, c.5].

Небагатьом людям доводилося потрапляти в ситуацію такого важкого вибору.
Усі прагматичні політичні сили тиснули на Патріарха в напрямку
примирення з доконаним фактом. Багатьом навіть не уявлялося, що можна
було шукати іншого виходу, і майже всім було ясно, що «не віддавати ж
десантові» Української Церкви разом з усім її майном. Одним здавалося,
що Патріарх стоїть один проти всіх через амбіції, іншим здавалося, що
він не досить розуміє «складність політичної ситуації» [16, c.5].

Його не пустили в Почаївську Лавру, в церкву св. Юра і навіть на
могилу Т.Г. Шевченка в Каневі. Проте він не здавався. Він не уникав
безнадійних ситуацій [16, c.5].

Місія Патріарха в країні, де не розуміють, що Церква є необхідним
творчим елементом нації, поступово доносити до свідомості, що Церква
представляє найвищу інстанцію на Землі, що супроти мінливості сильних
світу вона має бути єдиною нерозмінною у своїй суті.

Словом і ділом Патріарх Мстислав доносив цю істину людям, що не були
готові її зрозуміти й прийняти. Вони так і не зрозуміли, навіщо старцеві
за крок до могили залишатися в опозиції, відхиляти конформістський
офіційний варіант, витримувати глуху ізоляцію від ворогів у готелях [62,
c.270].

10 липня 1992 р. Патріарх відбув до своєї резиденції у Баунд Бруку.
Саме тоді, влітку 1992 р., спостерігається спад у протистоянні між УАПЦ
і УГКЦ. Участь делегації УАПЦ в серпні 1992 р. в жалобних урочистостях,
пов’язаних з перепохованням тлінних останків глави УГКЦ Патріарха Йосипа
Сліпого на Святоюрській горі у Львові – яскравий цьому доказ. Патріарх
Мстислав прийняв запрошення взяти участь в цьому ритуалі, заявивши, що в
нашому тяжкому житті ми повинні обніматись не тільки над домовинами, а й
разом шукати любові на шляху, що лежить перед нашим від віків
християнський кордон. «Я ніколи не поривав контактів з католицькою
громадою, – говорив Патріарх Мстислав. – Підтримував тісні стосунки з
митрополитом Шептицьким під час своєї парламентської діяльності в
Польщі. Та й, до речі, моя дружина була греко-католичкою. Про зближення
двох українських церков в останні роки дедалі частіше думав Йосип
Сліпий. Це засвідчує і його заповіт» [46, c.35].

Саме тоді, у Львові, в соборі святого Юра, 28 серпня 1992 р., на
літургії і панахиді при перепохованні патріарха і кардинала УГКЦ Йосипа
Сліпого стало зрозуміло, що Патріарх Мстислав хворий. Сили покидали
його, зір послабився і, він, здається, не реагував на численні вияви
уваги до нього присутніх на панахиді. Проте його промови в соборі св.
Юра, а увечері в Львівському оперному театрі про його добрі почуття до
«єдинокровного, дорогого брата» Йосипа Сліпого, як він висловився, були
все ще пройняті мудрістю й духовною силою, однак при вже очевидній
немочі тіла [48, c.39].

11 червня 1993 р. святійший Патріарх Мстислав пішов у вічність. Останні
місяці свого життя він перебував під опікою своїх дітей. Саме їм
Патріарх продиктував свій «Заповіт», який є цінним і до наших днів. Це
зумовлюється тим, що саме завдяки йому ми можемо прослідувати хід думок
Патріарха Мстислава в його останні дні, відчути його біль і тривогу за
долю України. Похований Патріарх Мстислав 23 червня 1993 р. у храмі
Святого Апостола Андрія Первозданного в Баунд Бруку у США.

Патріарх Мстислав захищав гідність і авторитет УАПЦ. «Не раз я говорив і
писав про те, – роздумував Патріарх у «Заповіті», – що наша Православна
Церква – страдниця мусить сьогодні наново виборювати собі авторитет.
Новий рух має прийти до Церкви від народних глибин, не зверху» [48,
c.42]. Тобто, Патріарх Мстислав стверджував, що УАПЦ можна відродити за
допомогою людей, народних мас, які своїми добрими вчинками, молитвами,
добротою зможуть це зробити.

Патріарх Мстислав вважав, що держава не може існувати без віри і без
Церкви. Тому, якщо люди не віддадуть належне Богові, то знову
залишаться без держави.

Водночас «Заповіт» Патріарха Мстислава є закликом до об’єднання всіх
Православних Церков для того, щоб на їх основу збудувати не тільки міцну
Церкву й державу: «Як Перший Патріарх Київський і всієї України і
митрополит УАПЦ в США, як віком найстарший ієрарх смиренний Слуга Божий,
закликаю усіх Вас, отців духовних і Владик, Ради Господа Бога нашого,
ради Вашого майбутнього і майбутнього Ваших дітей – допоможіть
Суверенові України в будівництві вільної і не від кого незалежної
держави, допоможіть об’єднанню Православною Церквою з власним, обраним
Патріархом» [4, c.40].

Патріарх Мстислав також заповідав розбудувати видавничу справу, щоб
забезпечувати літературою не тільки парафіян УАПЦ й широкі кола громадян
іншої держави, а насамперед школи, університети тощо.

У «Заповіті» Патріарха Мстислава є такі положення: «Наявність кількох
православних церков є дійсністю під сучасну пору. Це нездоровий стан.
Главам цих Церков треба зійтися і побути разом так довго, аж поки не
знайдуть усього потрібного для об’єднавчого Акту. А потім, на Соборі
обрати одного предстоятеля, Патріарха Київського і всієї України» [16,
c.5].

Тобто, звідси прослідковується думка про створення єдиної Української
Помісної Церкви.

Значну увагу Патріарх Мстислав приділяв в «Заповіті» дітям. Він вважав,
що людина кожен день має робити те, що повинна і не скаржитися, адже це
є головний урок, який можна залишити дітям: «Вони мусять мати найбільшу
нашу увагу під кожним оглядом…. Залишилось без віри – залишилось без
держави» [4, c.42].

На думку Є. Сверстюка, «Заповіт» Патріарха Мстислава передає естафету
гідності нашої Церкви, що вистояла віками, без підтримки держави, в
протистоянні чужій владі [8, c.2].

Згодом, Патріарх УАПЦ Дмитрій порівняв роль і вагу Патріарха Мстислава
із значенням для української Церкви митрополита Петра Могили, як
великого душ пастиря і патріота, що був перейнятий ідеєю служіння людям.
У своєму «Заповіті» Патріарх Мстислав захищав гідність УАПЦ, українських
християн для нього найголовнішим був духовний зміст церковного життя [8,
c.3].

Отже, національно–визвольна боротьба в Україні за державність
кінця 1980-х рр. позначилась і на церковно-релігійній сфері. В Україні
розпочався рух за легалізацію Української Православної Автокефальної
Церкви, в який активно включився і Патріарх Мстислав. Уся діяльність
Патріарха в цей час була спрямована на збереження єдності між
православними конфесіями в Україні, недопущення міжконфесійного
протистояння. Екуменічні погляди Патріарх поєднував з високим
рівнем національної свідомості. Мстислав Скрипник був справжнім
Патріархом України, котрий щиро вболівав за національну державність
і автокефалію української Церкви. Нажаль, в наш час немає особи,
яка б змогла зрівнятися з постаттю Мстислава Скрипника.

Висновки

Тричі у ХХ столітті українське православ’я відроджувалися, піднімалося
з руїн і попелу, заліковувало свої рани, розбудовувало церковну
структуру, визначало свою автокефалію. Перше відродження відбулося на
початку 1920-х років, у часи розбудови державності, друге – на початку
1940-х років, в умовах Другої світової війни, а трете – в період
відродження державності. Патріарх Української Автокефальної Православної
Церкви Мстислав Скрипник був безпосереднім учасником усіх цих трьох
відроджень української церкви.

Підсумовуючи огляд джерел і літератури з теми, слід зробити висновок, що
історики зробили лише перші кроки в осмисленні ролі і значення
громадсько-політичної і церковно-релігійної діяльності Патріарха УАПЦ
Мстислава Скрипника. Дослідники в основному зосереджували свою увагу на
окремих сторінках його біографії. Спеціальних книг, які були б
присвячені видатному діячу, на сьогодні поки що немає. Створення їх є
актуальною проблемою історичної та релігійної наук. Бракує наукової
продукції, більшість статей носить публіцистичний характер. Обмаль
збереглося і джерел, присвячених діяльності Степана Скрипника.
Репрезентативно виглядає хіба що творча спадщина цього ієрарха.

На формування світогляду Степана Скрипника вирішальне значення справило
середовище, в якому виховувався майбутній ієрарх з дитячих літ, його
сімейне виховання, адже майже всі близькі родичі Степана Скрипника були
священослужителями. Національна свідомість Степана Скрипника зростала
під впливом його дядька Симона Петлюри. Уже зі студентських років Степан
Скрипник включився у національний рух українців, підтримував погляди тих
церковних діячів, які виступали за автокефалію української
автокефальної православної церкви. У міжвоєнний період громадська
діяльність С.Скрипника була скерована на убезпечення українців
православного віровизнання від полонізації, насильницького окатоличення.
Цю дискримінаційну політику проводила польська адміністрація на
території Волині. В умовах Другої світової війни Степан Скрипник був
висвячений на священика, а згодом хіротонізований на єпископа.
Український ієрарх, патріот, він не підтримував узалежнення Київської
митрополії Московського патріархату, внаслідок чого зазнав репресій,
був арештований. Утвердження радянської влади в Україні після 1942
р. спричинило еміграцію єпископа Мстислава Скрипника, оскільки він не
поділяв ідеологію радянської влади.

Майже півстоліття владика Мстислав стояв на чолі УАПЦ в діаспорі,
докладаючи великих зусиль для об’єднання українських єпархій, розбудови
центру УПЦ в США (Баунд Брук), виступав на захист церкви в Україні.
Саме в Баунд Бруку під безпосереднім контролем митрополита Мстислава
проводились богословські, наукові дослідження з історії українського
православ’я, створюються громади УАПЦ, які намагалися ці ідеї втілювати
у практику.

Мстислав Скрипник вважав своїм обов’язком перед пам’ятю полеглих у
боях за нашу Державу, могили яких було понищено в Україні, на еміграції
побудувати український пантеон. Щоб хоч там не були вони розкидані по
чужинецьких цвинтарях і пам’ять про них зберігалася, щоб священик
рідною мовою прочитав на могилі молитву, щоб лежали поряд бойові
побратими Петлюри.

Такий пантеон він збудував у Баунд Бруці в США поряд із храмом Святого
Апостола Андрія Первозданного. Там похований цвіт нашої нації, старшини
армії УНР і уряду в екзилі. Мстислав Скрипник вважав це своїм
обов’язком .

Патріарх Мстислав був, можливо, єдиним з усіх ієрархів за океаном, що
залишався духовно, мовно-культурно та політично невіддільним від
України. Він завжди жив нею. Він назвав свій острівець в Баунд Бруку
Українським Єрусалимом.

В діаспорі єпископ, а 1969 р.? митрополит УАПЦ активно включився в
громадську роботу, поряд з душпастирськими обов’язками здійснював
видавничу діяльність. Зокрема, у 1985 р. під його особистим
керівництвом було здійснено перевидання книги гімназійного учителя з
Лубнів Матвія Номиса «Українські приказки та прислів’я», яка була
надрукована ще в другій половині ХІХ ст. Дану працю було видано у двох
книгах. Одна – сама збірка, а друга – це є, власне, наукове пояснення
тексу. Більша частина примірників була подарована Українській Вільній
Академії в США з тим, щоб вони його розповсюдили серед науковців.

Також проводив опікунську роботу музеїв, пропагував Українську книгу
тощо. Активна громадська робота не залишилася не поміченою
релігійно-церковними діячами, котрі висунули ієрарха на посаду Патріарха
Української Православної Церкви.

У червні 1990 р. Всеукраїнським Собором УАПЦ владика Мстислав був
обраний її першоієрархом – Патріархом Української Автокефальної
Православної Церкви.

Патріарх Мстислав на десятому десятку в липні 1990 р. приїхав до
рідного краю. Патріарх був громадянином України, але водночас був чужим
на своїй рідній землі, тому, що не зміг зрозуміти, як можна так низько
ставити духовні цінності в порівняні з повсякденними вигодами.

Саме в цей час місія Патріарха в Україні полягала в тому, щоб донести до
свідомості багатьох громадян, що церква представляє найвищу інстанцію
на землі, що супроти мінливості сильних світу вона має бути єдиною
нерозмінною у своїй суті.

94-річний Патріарх, наголошуючи на необхідності більш активного
дослідження нашої минувшини, з болем зазначав, що «ми, українці, тим
відзначаємося з – посеред інших народів, що не вміємо вчасно зібрати
свідчення нашої історії, заохотити людей залишити особисті враження про
свою добу для майбутніх поколінь. На чужому досвіді не вчаться лише
юродиві».

Словом і ділом Патріарх Мстислав доносив цю істину людям, що не були
готові її зрозуміти й прийняти. Вони так і не зрозуміли, навіщо людині
похилого віку залишатися в опозиції, відхиляти конформістський офіційний
варіант, витримувати глуху ізоляцію від ворогів у готелях, потім
вертатись до своєї оселі в США ні з чим і знову їхати в Україну без
запрошення.

Патріарх Мстислав часто повторював слова: «Нехай Бог боронить нас від
того, щоб ми були чужими на своїй землі». Саме так можна
охарактеризувати те, що відчував Мстислав Скрипник в останні роки свого
життя, а може і більшу його частину.

Таким чином, Мстислав Скрипник, з його виразними нахилами до громадської
діяльності, стає єпископом і будівничим Української Церкви. Вже від
самого початку своєї діяльності, йому судилося стати священиком,
висвяченим нелегально, переслідуваним окупаційною владою, борцем за
Українську Церкву. І то була його доля, хрест який він проніс продовж
усього свого життя.

Якщо в наш час шукати постаті, на яку можна цілком покластися, якій
можна вірити і довіряти, то це Патріарх Мстислав. Ми не знаємо, як він
приймав життєві перемоги, але поразки він вмів приймати з лицарською
гідністю. Це і є його воля до життя.

Втім, це дослідження є лише спробою розкриття релігійно-церковної і
громадської діяльності Патріарха Мстислава (Степана Скрипника).

Список використаних джерел та літератури

Спогади та мемуари

Патріарх Мстислав. Архипастирське послання до всечесних отців Духовних
та Братів і Сестер УАПЦ в Україні перебуваючих та по всьому світу
розсіяних // Визвольний шлях. – 1990. – Кн. 1. – С. 30-34.

Патріарх Мстислав. Великдень послання до преосвященних архипастерів,
всечесних пастирів та побожних братів і сестер – вірних святої
Української Автокефальної Православної Церкви // Пам’ять століть. –
1998. – №2. – С. 44.

Патріарх Мстислав. Заповіт і моє благословення // Пам’ять століть –
1998. – №2. – С. 40-45.

Творча спадщина Патріарха Мстислава

До 100-річчя з дня народження Патріарха УАПЦ Мстислава (З щоденника
Олеса Гончара «Зустрічі з Патріархом Мстиславом») // Наша віра. – 1998.
– №5. – С. 2-3.

Періодичні видання

Андрієвський В., Троїцький В. Кар’єра Петлюрівського ад’ютанта (Про
митрополита УАПЦ Мстислава) // Радянська Україна. – 1990. – 4
листопада. – С.4.

Базів Н. Племінник Симона Петлюри живе у Гальштоні // Урядовий кур’єр. –
2002. – 1 червня. – С. 13.

З виступу Євгена Сверстюка на XV Соборі УАПЦ США // Наша віра. – 1998.
– №11. – С.2.

Заповіт Великого Патріарха (прес-конференція УАПЦ в Києві) // Наша віра
. – 1998. – №4. – С. 3.

Заповіт Великого Патріарха (прес-конференція УАПЦ в Києві) // Учитель.
– 1998. – №6. – С. 12.

Драч І. Патріарх Мстислав – сучасна легенда (до 100 – річчя з дня
народження) // Вісті з України. – 1998. – 9 квітня. – С.2.

Єпископ Ігор. Він учив дивитись у вічі один одному (Про першого
Патріарха незалежної України Мстислава) // Молодь України.- 1995. – 2
червня. – С.2.

Православний вісник. — 1990. — .V.- 9. — С.22.

Рогожина Н. Нові документи до історії УАПЦ та деяких київських церков
періоду 1920 – 1940 рр. // Наша віра. – 1998. – №9. – С.12.

Сверстюк Є. Подвижник нездоланний // Наша віра. – 1998. – №5. – С.4.

Сверстюк Є. Подвижник нездоланний (закінчення) // Наша віра. – 1998. –
№6. – С.4.

Скрипник А. Сивий птах над обрієм (до 100 – річчя першого українського
Патріарха, святішого Мстислава) // Учитель. – 1998. – №6.– С. 35-41.

Смерека М. Заповіт Патріарха Мстислава // Галичина. – 2003. – 24
червня. – с. 6.

Ткачук А. Патріарх про Отамана: Що розповідав Мстислав про Симона
Петлюру, коли ще був живий // Україна молода. – 1998. – №159 . – (20
серпня). – С. 6.

Ткачук А. Патріарх Мстислав про Симона Петлюру // Українське слово.–
1999. – 13 травня. – С. 12.

Троян А. Подвижник (Про Патріарха УАПЦ Мстислава) // Галичина. – 1998. –
18 квітня. – С.4.

Хризостом, архієпископ. Ми, православні, маємо випити чашу до дна //
Голос України. — 1992. — № 227. — С.12.

Монографії і статті

Волошин Ю. «Найбільш важлива духовна персона в Києві…» До 100-річчя з
дня народження патріарха УАПЦ Мстислава // Available: HYPERLINK
http://www.novaukraina.com:8101/ukr-mova/lib/rusnich/index.html
http://www.novaukraina.com:8101/ukr-mova/lib/rusnich/index.html

Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. – К.,
1998. – 640с.

Дмитрук К.Є. Під штандартами реакції і фашизму. – К., 1976.

Жуковський А. Стан Православної Церкви в Україні // Відомості митрополії
УАПЦ в діаспорі. – 1998. –№2 – С.14-15.

Історія християнської церкви на Україні. – К., 1992. – 453с.

Історія релігії в Україні. Навчальний посібник / За ред. проф.
А.М.Колодного і П.Л.Яроцького. ? К., 1999. ? 735 с.

Кінько Т. Згадавши самого себе і одне одного (про владику Мстислава,
УАПЦ) // Людина і світ. – 1991. – №3. – С. 16-20.

Коваль М. УАПЦ – служниця фашистських окупантів // Людина і Світ. –
1986. – № 1. – С. 57.

Лежогуб Т. Де знайти правду. – Львів, 1990. – 659с.

Литвин С. Суд історії: С. Петлюра. – К., 2001. – 640с.

Лотоцький О. Автокефалія. – К., 1999. – Т.II. – 510с.

Любацький В. Патріарх: розмова з Патріархом УАПЦ Мстиславом Скрипником
// Дніпро. – 1991. – №11 – 12. – С. 187-191.

Людин І. Симон Петлюра про церкву // Відомості митрополії УАПЦ і
діаспорі. – 1999. – жовтень. – С. 34-36.

Мартирологія українських церков. – Торонто-Балтимор, 1987. – Т. 1. – С.
750.

Маслова И.И. Русская православная церков и КГБ (1960-1980 годы) //
Вопросы истории. – 2005. – №312. – С.86-97.

Маркітан Л.П. Симон Петлюра та його родина в кіно– і фотодокументах //
Український історичний журнал. – 2004. – №4 – С. 71-81.

Мехальчук В. Симон Петлюра та його родина. – К., 1996. – 319 с.

Нариси історії церкви України. – К., 1990 – 250с.

Осолітенко М. Дух і плоть: Про Перший Всесвітній Собор Духовної України
// Людина і світ. – 1990. – №9. – С. 9-11.

Пащенко В. Гірка правда або політика радянської держави щодо УПЦ крізь
долю її архієреїв // Філософської обрії. – 2003. – №9. – С. 251-278.

Пащенко В. Православна церква в тоталітарній державі, Україна 1940 –
початку 1990–х років. – Полтава: АСМІ, 2005. – 630 с.

Перевезій В. УАПЦ в умовах розбудови громадянського суспільства в
Україні // ТрибуНа. – 2003. – №9-10. – С. 34-36.

Петрів І., Ткачук А. Перший Український Патріарх УАПЦ Степан Скрипник //
Пам’ять століть. – 1998. – №2. – С. 14-32.

Петрів І., Ткачук А. Мстислав – патріарх Київської і всієї України. –
К., 1993.

Саган О. Українське Православ’я – самобутнє явище християнського світу
// Пам’ять століть. – 1998. – №2. – С. 46-68.

Сверстюк Є. Патріарх Мстислав // Визвольний шлях. – 1999. – №3. – С.
268-271.

Сверстюк Є. Святійший Патріарх Київський і всієї України Мстислав //
Людина і світ. – 1990. – №12. – С. 10-14.

Спадщина Святителя: Митрополити України // Слов’янське віче. – 1999. –
№1. – с. 184-188.

Степовий Д. Незабутні зустрічі // Пам’ять століть. – 1998. – №2. – С.
33-39.

Табачник Д. Історія української дипломатії в особах. – К., 2004. – 659с.

Ткачук А. Патріарх Мстислав при Симона Петлюру // Пам’ять століть. –
1999. – №3. – С. 100-108.

Уткін О. Церква в українській діаспорі // Віче. – 1994 – №38. – С.
138-146.

Феллер Мартен. Про наших великих духом. – Львів, 2001 – 71с.

Франко І. Поза межами можливого // Вивід прав України. — Нью-Йорк, 1964.
— С.144—145.

Узагальнюючі видання

Бойко О. Нариси новітньої історії України (1985-1991 рр.) – К., 2004. –
506 с.

Грищак Я. Й. Нарис історії України: формування модернізації української
нації XIX – XX ст. – К., 1996. – 449с.

Історії української культури. – К., 2000. – 657с.

Крип’якевич І. Історія України. – Львів. – 1990. – 428 с.

Лановик Б. Історія України. – К., 1999. – 539с.

Новітня історія України (1900 – 2000): Підручник/ А. Г. Слісаренко, В.
І. Гусєв та ін. – К.: Вища школа, 2000. – 663 с.

Політична історія України XX століття. – К., 2005.- Т. 6. – 650 с.

Українська суспільно-політична думка в 20 ст. – Т. 11. – К., 1983. –
643с.

PAGE

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020