КУРСОВА РОБОТА
Політична ситуація в Україні
План
TOC \o “1-3” Вступ PAGEREF _Toc32064282 \h 3
Розділ І. Сучасна політична ситуація в Україні: стан і розвиток
PAGEREF _Toc32064283 \h 4
1.1. Політичне життя людини як суб’єкта суспільства PAGEREF
_Toc32064284 \h 4
1.2. Соціологічні дослідження політичних процесів в Україні PAGEREF
_Toc32064285 \h 5
1.3. Сутність проблеми та її актуальність PAGEREF _Toc32064286 \h 8
Розділ ІІ. Програма соціологічного дослідження з проблеми політичної
ситуації в Україні PAGEREF _Toc32064287 \h 11
2.1. Проблемна ситуація та проблема PAGEREF _Toc32064288 \h 11
2.2. Об’єкт та предмет дослідження PAGEREF _Toc32064289 \h 12
2.3. Мета та завдання дослідження PAGEREF _Toc32064290 \h 12
2.4. Формулювання гіпотези PAGEREF _Toc32064291 \h 13
2.5. Розробка стратегічного та робочого планів дослідження PAGEREF
_Toc32064292 \h 13
2.6. Методи досліджень, збору, аналізу даних PAGEREF _Toc32064293 \h
14
Розділ ІІІ. Аналіз результатів досліджень PAGEREF _Toc32064294 \h 16
Висновки та пропозиції PAGEREF _Toc32064295 \h 19
Список використаної літератури PAGEREF _Toc32064296 \h 21
Додаток 1. PAGEREF _Toc32064297 \h 22
Додаток 2. PAGEREF _Toc32064298 \h 24
Вступ
Сфера політики є найважливішим структурним елементом суспільного життя,
одним з головних регуляторів соціальних відносин, що пронизує все
суспільство.
Політичні аспекти присутні практично у всіх видах діяльності людей.
Політика як об’єкт наукового аналізу має багато вимірів і площин,
привертає увагу представників усіх суспільних наук, що розглядають
політичні об’єкти і феномени під різними кутами зору. Філософія вивчає
політику як феномен світового розвитку і компонент людської цивілізації.
Юриспруденція досліджує «стикову» взаємодію правових і державних норм та
інститутів. Історію цікавлять факти щодо розвитку політичних інститутів
та ідей. Психологія звертається до психологічних механізмів та
стереотипів політичної поведінки людей. Політологія досліджує структуру
політичних органів та інститутів, їх взаємовідносини (наприклад,
законодавчої та виконавчої гілок влади), розстановку політичних сил в
суспільстві тощо. Політична сфера привертає увагу і соціології, будучи
об’єктом аналізу соціології політики (політичної соціології).
Сучасна політична ситуація в Україні – явище різнопланове і досить
складне. Та найбільш актуальним на сьогоднішній день є конкретний аналіз
політичної діяльності різних соціальних груп, вивчення політичних партій
і рухів, поведінка і свідомість електорату. Саме це і становить мету
даної роботи.
Основне завдання роботи – на прикладі конкретного соціального
дослідження показати розвиток становлення політичної свідомості
електорату в ході передвиборних та виборних компаній.
Робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, додатків та
списку використаної літератури.
Розділ І. Сучасна політична ситуація в Україні: стан і розвиток
1.1. Політичне життя людини як суб’єкта суспільства
Специфіка соціології політики, на відміну від філософії, юриспруденції,
політології та інших наук, що вивчають сферу політики, виявляється в
дослідженні її із соціологічних засад (із залученням власного потенціалу
та інструментарію — концепцій, теорій, методів). Її проблематика — це
передусім відносини між політикою та суспільством; соціальними і
політичними інститутами; соціальною і політичною поведінкою різних
соціальних груп: представленість інтересів, потреб соціальних груп у
політиці державної влади, їх ставлення до неї, яке виявляється у
суспільній думці (судженнях, оцінках) та в залученні людей до діяльності
суспільно-політичних організацій, процесів тощо. Відповідно соціологія
політики досліджує виникнення політичного феномену всередині соціального
контексту. Тобто якщо соціологія досліджує людину в соціальному
середовищі, то соціологія політики аналізує політичне життя з точки зору
людини як суб’єкта суспільства.
Будучи елементом (компонентом) соціальної групи чи етнічної спільноти,
особистість водночас є самостійним феноменом, який, залежно від
конкретних обставин, «включається» в політичну діяльність, уособлює
певний ступінь утілення політичної волі суспільства. Необхідність такого
підходу зумовлена тим, що кожна людина в сучасному суспільстві є
суб’єктом політичних відносин. Усунення людей від участі в політичному
житті може мати серйозні негативні наслідки. Спроби ізолювати людей від
політики ні до чого доброго не призводили. Політика давно вже стала
долею більшості, і ця тенденція постійно посилюється. Усвідомлення та
реалізація людьми політичних прав і свобод створили основу для їх участі
в удосконаленні політичних відносин. Зріс вплив особистості завдяки її
діяльності в політичних інститутах та організаціях.
На сучасному етапі розвитку людства політичне життя все більше
характеризується активізацією масових суспільних рухів. Люди різної
політичної орієнтації протестують проти мілітаризації, політики агресії
та війни, расової та національної дискримінації, обмеження прав жінок,
корупції, хижацького використання природних ресурсів і довкілля.
Політичні лідери змушені зважати на позиції масових суспільних рухів,
які нерідко висувають певні політичні вимоги (рух зелених).
Неабиякими є можливості впливу людей на різноманітні політичні процеси в
умовах функціонування місцевого самоврядування. Саме на цьому рівні
найефективнішими є узгодження інтересів, установок і настроїв людей та
органів влади. Адже більшість із них байдужа до того, що відбувається на
вершинах влади, виявляючи водночас неабиякий інтерес до того, що
відбувається навколо них. Учені простежили закономірність: доки на
місцевому рівні не утвердиться реальна участь людей у вирішенні
актуальних питань життя, доти марними будуть їх намагання вплинути на це
на високих рівнях влади.
1.2. Соціологічні дослідження політичних процесів в Україні
Сучасно українська соціологія політики активно використовує найкращі
надбання світової соціологічної думки, стосовно конкретних соціологічних
досліджень політичного життя і політичної сфери суспільства. Особливий
інтерес в цьому плані становлять матеріали соціологічної служби Центру
«Демократичні ініціативи», яка спільно з Інститутом соціології НАН
України здійснило низку досліджень проблем соціально-політичного
розвитку країни.
На їх підставі можна виділити декілька специфічних особливостей
розгортання соціально-політичних процесів в Україні та їх відображення в
політичній свідомості та діяльності молоді.
Щодо економічної політики молодої української держави можна зазначити,
що населення країни у 1994 p. поділилося на два великі табори,
представники яких займали протилежні позиції стосовно ряду питань. За
перехід до ринкової економіки та зо інші зміни у цьому напрямку
висловилась половина опитаних з усіх шести регіонів, лев’ячу частку з
яких уособлюють жителі західного регіону і столиці республіки. Одночасно
третина респондентів (переважно зі східного регіону) вважає за потрібне
повернутися до економіки брежнєвського, або доперебудовного періоду.
Близько половини опитаних підтримують приватний бізнес і підприємництво,
біля третини заперечує правомірність їх існування.
Відповіді щодо бажаного політичного ладу в Україні розділилися наступним
чином: за підтримку соціалістичного ладу висловились 22% респондентів в
цілому по Україні (з них третина опитаних на Сході і лише 8% — на Заході
країни), за підтримку капіталістичного устрою — близько 13% (кожний
четвертий у столиці і кожний п’ятий на західноукраїнських землях).
Парадоксальним, але й характерним для масових політичних настроїв є
одночасно підтримка обидвох полярних устроїв (так висловилось 24%
респондентів), гаслом яких, очевидно, є вислів: «Працювати, як при
соціалізмі, о гроші отримувати, як при капіталізмі».
Велике розпорошення політичних симпатій зафіксовано київськими
соціологами і щодо підтримки респондентами певних політичних партій. В
цілому по Україні кожний десятий висловлювався на підтримку комуністів і
соціалістів. Вдвічі менше прихильників було у націонал- і
соціал-демократів. В регіональному розрізі у столиці найбільше
підтримували націонал-демократів і лібералів, на заході —
націонал-демократів і націоналістів, в центральному та східному регіонах
— комуністів і соціалістів, на півдні — переважно соціалістів, в Криму —
соціалістів і соціал-демократів. Отже, припущення київських соціологів
про «політичну географію» України та підтримку регіонами певних
політичних партій виявилося цілком слушним і втілилось у чітке
розмежування політичних сил в українському парламенті. Нині з загального
числа депутатів Верховної Роди трохи менше половини належить до певних
політичних партій, а решта — до так званих безпартійних або незалежних
депутатів. Серед депутатів-представників політичних партій велику
перевагу мають ліві (комуністи, соціалісти, члени селянської партії),
які посідають приблизно 70% місць. На протилежному краю політичного
спектру українського парламенту знаходиться близько 23% представників
правих і правоцентристських партій (КУН, УРП, НРУ, ДемПУ, ХДПУ). Центр
політичного спектру утворюють малочисельні представники таких партій, як
Громадянський конгрес України, Партія праці, СДПУ, ПДВУ, питома вага
яких складає всього близько 7% (підрахунки народного депутата
А.Білоуса).
Разом з тим слід відзначити, що серед населення всіх регіонів України
підтримують певні політичні партії лише 43% опитаних, в той час як
більше половини респондентів не підтримує жодної політичної партії або
ще не визначилась зі своїми політичними симпатіями, оскільки програми
існуючих партій не відповідають їх інтересам і прагненням. Більшість
дослідників політичних процесів в Україні зазначає, що велика частина
населення країни взагалі не цікавиться політичним життям, розчарована в
політиці і особливо в політичних діячах. В Україні відбувається
зростаюча деполітизація громадян, перетікання їх інтересів у сферу
приватного життя, сімейних відносин і дозвілля. Частково це пояснюється
тим, що влада здебільшого ігнорує потреби і запити пересічних людей,
змушуючи їх відчувати власну безпорадність і нездатність вплинути на
вироблення і прийняття політичних рішень. Лише 5,6% опитаних вважали, що
вони здатні зробити щось реальне у випадку порушення владою прав людини
або ігнорування нею їх інтересів. 65,7% респондентів відчувало власне
безсилля в ситуації, коли б уряд прийняв рішення, які ущемляють їх
інтереси.
Аналіз даних конкретно-соціологічних досліджень, здійснений відомим
харківським соціологом О. Якубою, дозволив їй виявити наступні явища і
тенденції розвитку політичного життя в Україні:
• кризовий стан політичних відносин (коли проголошення політичного курсу
переходу до демократії і навіть певні конкретні заходи в цьому напрямку
ще не привели до реального демократизму всього політичного життя);
• нерозвинутість політичних відносин і незрілість багатопартійної
системи (це знаходить прояв у негативній оцінці різними соціальними
групами і спільнотами політичних партій; на загал вважається, що ці
партії не здатні представляти і захищати інтереси людей, а ведуть лише
боротьбу за владу, впливи і привілеї);
• відсутність довіри до політичних структур (партій, політичних лідерів,
представників центрального та місцевих органів влади, депутатів
Верховної Ради і навіть Президента);
• відносне зменшення прихильників незалежності України (особливо в Криму
та в донецькому регіоні, де більше третини опитаних у 1994 p. вважали
себе громадянами неіснуючого Радянського Союзу);
• зниження політичної активності молоді.
1.3. Сутність проблеми та її актуальність
Соціальне середовище сучасного суспільства визначає безліч
диференціація. Сьогоднішня. Україна не є в цьому сенсі винятком. Її
суспільну солідарність постійно піддають випробуванням всілякі
соціально-економічні, регіональні, етнічні, релігійні та інші
розбіжності. Свій «внесок» у суспільну напруженість робить і
політико-ідеологічна диференціація, наочним проявом якої стають
парламентські та президентські вибори. Йдеться про те, що саме у виборах
представницьких органів країни або її Президента дістають реальний прояв
різні, нерідко протилежні, політичні та ідеологічні уподобання громадян.
При цьому передбачається, що прихильники політичних партій певної
орієнтації — «лівої» чи «правої» — голосують на виборах, як правило, за
кандидатів саме від «цих» партій.
Проте «ліво-права» електоральна поведінка населення — це, хоча й
важлива, але тільки одна, зовнішня ознака «ліво-правої» дихотомії
сучасного суспільства. Є ще й внутрішній зміст цієї диференціації,
пов’язаної з відповідним розмежуванням політико-ідеологічних орієнтацій,
уподобань і настанов населення. Спробуємо, відштовхуючись від класичного
образу (моделі) «ліво-правої» політико-ідеологічної диференціації,
накреслити її контури та внутрішнє наповнення саме в умовах перехідного
періоду, в якому перебуває наше суспільство.
Досвід показує, що в суспільному середовищі прибічниками «лівих»
політичних програм стають люди, яким більше притаманний характер
виконавців, аніж творців. У психологічному плані такі люди звичайно не
воліють бути провідними, вони задовольняються рухом слідом за лідерами.
Поліпшення свого добробуту ці люди пов’язують не з реалізацією власних
можливостей, а із зростанням багатства їхнього колективу, організації,
цілого суспільства і справедливим розподілом вироблених благ.
Програми дій «правих» політичних партій, як правило, декларують позицію
і захист інтересів власників і підприємців, а також широких верств
середнього класу. Для них характерне тяжіння до стриманого державного
регулювання економіки. Вони висловлюються на користь заохочення вільного
ринку, стимулювання приватного бізнесу, приватизації державного майна,
скорочення державного сектора економіки. Ще одна характерна риса
«правої» політичної ідеології полягає у тяжінні до стриманої соціальної
політики держави. Досягнення стану соціальної справедливості «праві»
політичні партії вбачають у рівності всіх стосовно можливості заробити.
Соціальна нерівність тлумачиться як невід’ємний атрибут суспільства, за
своєю функцію навіть «корисний», бо стимулює економічну активність
людей. Тому треба проводити політику мінімального перерозподілу доходів
у суспільстві таким чином, щоб (а) високі податки на багатих не
спонукали їх до скорочення інвестицій, а (б) допомога бідним не
знижувала їхньої мотивації до пошуку роботи та енергійної праці.
Цілеспрямована, адресна допомога припустима тільки щодо «найслабкіших» у
соціально-економічному плані верств суспільства (дітей, інвалідів,
пенсіонерів тощо). У цілому «праві» політичні програми тяжіють до
впровадження в суспільне життя принципів індивідуалізму, багатоманітних
форм свободи і демократії. На перший план висуваються права і свободи
особистості, її емансипація від обмежень з боку суспільства та держави.
У суспільному середовищі такі погляди властиві передусім людям
ініціативним, творчим, з підприємницькою жилкою, які намагаються досягти
успіху в житті самостійно, без допомоги ззовні. Саме ці люди становлять
ядро прихильників «правих» політичних програм.
Сьогодні розмежування між «лівими» і «правими» вже не можна звести
виключно до класичних ідеологічних колізій. Політичні партії не тільки
різних, а й однакових ідеологічних спрямувань можуть мати і різне
бачення розв’язання класичних дилем («свобода-рівність»,
«солідарність-справедливість», «авторитаризм-демократія» тощо), і різне
розуміння сучасних функцій і завдань держави в суспільстві.
Розділ ІІ. Програма соціологічного дослідження з проблеми політичної
ситуації в Україні
2.1. Проблемна ситуація та проблема
У соціологічних і політологічних дослідженнях для того, щоб з’ясувати
форму і структуру політико-ідеологічної диференціації суспільства,
використовують, як правило, «ліво-праву» схему політико-ідеологічної
ідентифікації населення. Переваги, які віддають люди певним політичним
партіям на виборах, розглядаються як надійний показник їхньої
партійно-політичної ідентичності. Позаяк політичні партії можна
впорядковано розташувати на «ліво-правій» шкалі ідеологічних орієнтацій,
то партійні уподобання громадян цілком можна тлумачити як «ліво-праві»
політико-ідеологічні уподобання.
Їх розподіл серед населення намагаються з’ясувати, зокрема напередодні
парламентських виборів, шляхом опитувань, застосовуючи 5- або
10-позиційні шкали від «крайніх лівих» до «крайніх правих». Важлива
обставина тут полягає в тому, як респонденти самі визначають власну
політико-ідеологічну ідентичність на цих шкалах. Йдеться, таким чином,
про політико-ідеологічну самоідентифікацію населення, яке саме себе
ідентифікує з відповідними політичними партіями.
Опитування населення розвинених країн Заходу показують, що переважна
його частина ідентифікує себе з «широким» центром шкали політичних
партій, що складається з «лівоцентристів», «центристів» і
«правоцентристів». Отже, більшість опитаних є відстороненими як від
«лівих», так і від «правих» радикалів. Це означає, що ці люди не є
прибічниками рішучих змін у своїх суспільствах.
N
?
?
??$???
?N
P
R
„
†
?
?
?
?
>@rtvz|~AeAEEuueth
J
L
N
?
‚
„
?
?
?
I
?
O
Ae
o
аселенню сучасної України? І взагалі, який характер має
політико-ідеологічна диференціація в нашому суспільстві сьогодні?
Спробуємо відповісти на ці запитання за допомогою соціологічних даних,
отриманих на основі опитувань населення.
2.2. Об’єкт та предмет дослідження
Об’єкт дослідження – це певна соціальна дійсність, соціальний процес або
соціальні умови, що містять суперечності і породжують проблемну
ситуацію, на яку спрямовано процес пізнання.
У даному випадку об’єктом дослідження виступає електорат.
Предмет соціологічного дослідження – це властивості чи відносини
об’єкта, які найбільш рельєфно віддзеркалюють приховані в ньому
суперечності, проблему, що досліджується. Отже, у предметі відбивається
взаємозв’язок проблеми й об’єкта дослідження.
Предметом дослідження буде поведінка електорату під час проведення
виборів та його політичні уподобання.
2.3. Мета та завдання дослідження
Основна мета даного дослідження – з’ясувати характер
політико-ідеологічної диференціації в нашому суспільстві.
Для дослідження цієї мети дослідження вимагає виконання таких завдань:
виявити ставлення населення до “лівих” та “правих” у політиці;
виявити ставлення до економічних перетворень в країні;
виявити відношення населення до політичної ситуації в Україні;
2.4. Формулювання гіпотези
Виходячи з цієї обставини, можна висунути гіпотезу, що політичне
значення ідеологічної диференціації “лівих” і “правих” у сучасному
суспільстві поступово й суттєво знижується.
Другою гіпотезою яку можна висунути – буде припущення, що ставлення
населення до партій різних направленостей залежить від вкладу цих партій
в економічний розвиток країни.
2.5. Розробка стратегічного та робочого планів дослідження
Стратегічний план дослідження
1. Вивчення та опрацювання наукової літератури, документів.
2. Опитування експертів з питань політики, соціології.
3. Формування гіпотез дослідження.
4. Розробка анкет для вивчення питання “Політична поведінка електорату в
ході виборів”.
5. Статистичний аналіз отриманих даних.
Робочий план дослідження
1. Обговорення і затвердження програми та інструментарію дослідження.
2. Складання інструкцій для групи, яка збиратиме первинну інформацію.
3. Тиражування методичного матеріалу та інструментарію.
4. Вирішення аналітичних питань.
5. Розробка аналітичних завдань для комп’ютера.
6. Введення первинної інформації до комп’ютера.
7. Аналіз результатів дослідження.
8. Підготовка висновків та пропозицій.
2.6. Методи досліджень, збору, аналізу даних
Метод аналізу документів у соціології є одним з обов’язкових, з якого
починаються практично всі дослідження. Документи поділяються на
статистичні (у числових виразах) і словесні (у формі тексту); офіційні
(що мають службовий характер) і неофіційні (які не мають офіційного
підтвердження їх правильності і дійовості); суспільні й особисті тощо. У
нашому випадку можна використовувати офіційні статистичні і словесні
документи суспільного значення.
Найбільш розповсюдженим і широковживаним у соціології є метод
опитування. Він охоплює в собі використання таких дослідницьких
процедур, як анкетування, поштове опитування, інтерв’ю. Опитування — це
метод безпосереднього або опосередкованого збирання первинної вербальної
(тобто висловленої у словесній формі) інформації. Виділяють заочні й
очні, стандартизовані (за наперед розробленим планом) і
нестандартизовані (вільні), одноразові і багаторазові опитування, а
також опитування експертів.
Серед видів опитування чільне місце займає анкетування, основним
інструментом якого є питальник або анкета. На перший погляд нема нічого
легшого і простого, ніж розробка питальника на будь-яку тему, пов’язану
з проблемною ситуацією. Кожен із нас у повсякденній практиці постійно
ставить питання людям навколо, вирішуючи за їх допомогою безліч життєвих
проблемних ситуацій. Однак у соціології питання виконує функцію
дослідницького інструменту, що висуває особливі вимоги до його
формулювання і зведення питань в анкету.
Насамперед це вимоги до структури анкети. Її складовими повинні бути:
1. вступ (звернення до респондентів з коротким викладом теми, мети,
завдань опитування, назвою організації або служби, яка його проводить,
із інструкціями щодо процедури заповнення анкети, із вказанням на
анонімність опитування і використання його результатів лише з науковою
метою);
2. блоки простих питань, нейтральних за змістом (крім пізнавальної мети,
вони забезпечують полегшене входження респондентів у процес опитування,
пробуджують їх зацікавлення, формують психологічну установку на
співробітництво з дослідниками, вводять у коло обговорюваних проблем);
3. блоки складніших питань, які потребують аналізу і роздумів,
активізації пам’яті, підвищеної зосередженості й уваги. Саме тут
міститься ядро дослідження, збирається основна первинна соціологічна
інформація;
4. заключні питання, які повинні бути достатньо простими, знімати
психологічну напругу у респондентів, дати можливість їм відчути, що вони
брали участь у важливій і потрібній роботі;
5. «паспортичка», або блок із питаннями, що розкривають
соціально-демографічні, професійно-освітні, етнічні, культурні тощо
характеристики респондентів (стать, вік та ін.).
Розділ ІІІ. Аналіз результатів досліджень
Соціологічні дані свідчать про особливості політико-ідеологічної
ідентифікації населення України, властиві саме перехідним суспільствам.
Головна особливість тут полягає в тому, що багатьом людям у таких
суспільствах важко визначити свою схильність чи симпатії до існуючих
політико-ідеологічних течій. Якщо для більшості західних країн частка
тих респондентів, які не змогли або не захотіли вказати своє місце на
«ліво-правій» шкалі політико-ідеологічних орієнтацій, становить не
більше 10%, то в сьогоднішній Україні ця частка сягає понад 50%. В табл.
1; додаток 2 наведено дані, які показують структуру й динаміку
політико-ідеологічної ідентифікації опитаного населення України. Як
бачимо, за період 1999 — 2002 років серед населення збільшилася частка
«лівих» і «центристів». Водночас зменшилася частка «правих» і
«неідентифікованих» громадян.
Щодо «неідентифікованих» з жодною політико-ідеологічною течією громадян,
то в 1999 році їх було 64%, а в 2002 – 54%. Помітне зменшення
«неідентифікованих» за період 1999 – 2002 років слід тлумачити таким
чином: політико-ідеологічна ідентифікація населення має тенденцію до
поширення.
Наведені дані свідчать, що за формою і структурою політико-ідеологічна
ідентифікація нашого населення суттєво відрізняється від форми і
структури політико-ідеологічної ідентифікації населення розвинених
країн. Там переважна частина населення, як зазначалося, зачисляє себе до
«широкого» центру політико-ідеологічної шкали. Характерною ж ознакою
«ліво-правої» ідентифікації нашого суспільства є дуже слабкий «центр» і
значна частка «неідентифікованих» громадян.
Цікаво, що серед елітних груп України (центральних і регіональних разом)
розподіл політико-ідеологічних уподобань 2002 року був дещо іншим.
«Лівих» тут виявлялося 17%, «центристів» — 35%, «правих» — 26%,
«неідентифікованих» —22%. Ці дані свідчать, що політико-ідеологічна
ідентифікація наших елітних груп за формою, начебто, наближається до
нормального стану, де чисельно панують «центристи». Проте їх поки що
замало, а «не-ідентифікованих» — забагато.
Якщо подивитися на розподіл політико-ідеологічних уподобань населення
залежно від регіону проживання, то можна побачити певні суттєві
розбіжності. Це наочно ілюструють дані, наведені у табл. 2; додаток 2.
Як бачимо, серед опитаних усіх регіонів України переважають
«неідентифіковані». Водночас у Західному регіоні «правих» більше, ніж
«лівих» у 2 рази. У центральному регіоні, навпаки, «ліві» чисельно
переважають «правих» у 2,3 раза, в Південному регіоні — в 4,7 раза, у
Східному регіоні — у 9,3 раза. Отже, з просуванням із Заходу на Схід
сучасної України частка «лівих» зростає (від 11 до 37%), а частка
«правих» зменшується (від 21 до 4%). Частка «центристів» в усіх регіонах
залишається однаковою.
У табл. 3; додаток 2 наведено дані, які характеризують динаміку
ставлення населення до економічних перетворень в Україні залежно від
його «ліво-правої» диференціації.
Як бачимо, переважна більшість опитаних «лівих» висловлюється за
відновлення централізованої економіки в країні, тобто за повернення
колишнього статус-кво в економіці. За цей шлях економічного розвитку
країни висловлюється також близько третини «неідентифікованих» громадян.
Натомість відносна більшість «правих» і «центристів» виступають за
повний перехід до ринкової економіки. Щоправда, впродовж 1999 – 2002
років частка прихильників цієї позиції серед «правих» і «центристів»
дещо зменшилася.
У цілому наведені дані свідчать перш за все про те, що в перехідному
суспільстві відбувається певна зміна акцентів у змістові «ліво-правої»
дихотомії. Тепер уже «праві» виступають як прихильники прогресивних змін
у суспільстві, а «ліві» посідають позиції консерваторів, висловлюються
за повернення до колишнього статус-кво. Про це свідчать також дані табл.
4, додаток 2.
Як бачимо, переважна більшість опитаних «правих» і «центристів», а також
половина «неідентифікованих» схвально ставляться до розвитку приватного
підприємництва в країні. І тільки більшість «лівих» не схвалюють цього
нового для нас соціально-економічного явища або не можуть напевне
висловитися щодо нього.
Як бачимо з табл. 5; додаток 2, більша частка опитаних «лівих»
висловилися проти багатопартійності в Україні. Крім того, близько чверті
з них не змогли визначитися в цьому питанні.
У цілому наведені дані свідчать про контрастність позицій «лівих» і
«правих» щодо питання про необхідність багатопартійної системи в
сучасній Україні. Водночас значна частина опитаних не змогли визначити
своєї позиції щодо багатопартійності в нашому суспільстві. Однією з
причин цього явища є значний рівень недовіри населення до існуючих
політичних партій.
За наших умов розбіжність між «лівими» і «правими» виражається і в більш
узагальнених політико-ідеологічних орієнтаціях, пов’язаних із
диференціацією населення на прихильників соціалізму й капіталізму. Дані
соціологічного моніторингу 2002 року щодо цієї диференціації наведено в
табл. 6, додаток 2.
Як бачимо, найбільше прихильників соціалізму серед «лівих» (62%).
Крім того, 34% опитаних «лівих» обрали інші варіанти відповідей; це
свідчить про те, що у сукупності третина «лівих» не ідентифікує себе з
підтримкою соціалізму. Найменше прихильників соціалізму серед «правих»
(4%).
Висновки та пропозиції
Долю парламентських чи президентських виборів у нас вирішує «великий
німий» — та значна частина населення, яка не хоче або не може себе
ідентифікувати з тими чи тими політичними партіями. Це
«неідентифіковані» громадяни. Їхні електоральні опінії формуються
переважно не під впливом «лівої» чи «правої» ідеологія, а з огляду на
матеріальну ситуацію в районі, під дією заходів партійних штабів,
навіювань мас-медіа, порад родичів та знайомих тощо. Тому їхня
електоральна поведінка варіює в рамках всієї «ліво-правої» політичної
шкали. Протестна частина «неідентифікованих» обов’язково приєднується до
«лівого» електорату і голосує на виборах за «ліві» політичні партії. Та
частина «неідентифікованих», яка має надію на поліпшення своїх життєвих
умов за допомогою реформ, приєднується до електорату «центристів» чи
«правих». Ще одна частина «неідентифікованих», яка не підтримує жодної
політичної партії, голосує на виборах проти всіх партій і кандидатів,
або не бере участи у виборах зовсім. Наприклад, на парламентських
виборах 1998 року протестна частина «неідентифікованих» становила
приблизно 13% голосів, які пішли на користь «лівих» партій.
«Центристські» партії отримали приблизно 26% голосів
«неідентифікованих», «праві» партії — близько 6%. Отже,
«неідентифіковані» громадяни, хоча й схиляються певною мірою до
«центристських» позицій, на виборах розпорошуються по всій «ліво-правій»
політико-ідеологічній шкалі.
Резюмуючи сказане, треба зазначити, що політико-ідеологічна
диференціація населення не зникає в соціальному середовищі сучасних
перехідних суспільств. «Ліво-права» політико-ідеологічна легітимація ще
має чинність як обґрунтування різного бачення соціально-економічних і
політичних проблем, різного розуміння шляхів розвитку суспільства і
держави. Це продовжує впливати на електоральні думки і поведінку
населення. І хоча в перехідних суспільствах з’являється значна частина
«неідентифікованих» в політико-ідеологічному сенсі громадян, що
опосередковано свідчить про кризу легітимності існуючих ідеологій як
таких, політико-ідеологічна диференціація населення залишається дійовим
чинником сучасного суспільного життя.
Список використаної літератури
Амелин В. Н. Социология политики. – М., 1992.
Бебик В. М., Головатий М. Ф., Ребкала В. А. Політична культура сучасної
молоді. – К., 1996.
Білоус А. Парламент України: Розташування сил. – К., 1995.
Бурдье П. Социология политики. – М., 1993.
Вятр Е. Социология политических отношений. – М., 1979.
Дворецька Г. Соціологія: Навч. посібник. – К., 2002.
Піча В. М., Стеблич Б. А. Соціологія політики. – Львів, 1994.
Політичний портрет України. Бюлетень Центру “Демократичні ініціативи”. –
1995. – № 5.
Політологія / за ред. Семківа О. І. – Львів, 1993.
Смелзер Н. Соціологія. – М., 1994.
Социальные идеалы и политика в меняющемся мире. – М., 1992.
Социология политики. Реферативный сборник. – М., 1981.
Социология: Наука об обществе. – Харьков, 1996.
Соціологія: Підручник / за ред. В. Городяненка. – К., 2002.
Якуба Е. А. Социология. – Харьков, 1995.
Додаток 1.
Співробітники науково-дослідної групи звертаються до Вас з проханням
взяти участь у міжрегіональному дослідженні “Політико-ідеологічна
диференціація населення як чинник сучасного політичного життя”.
Просимо Вас відповісти на питання анкети.
1. Вкажіть область в якій Ви проживаєте.
2. Чи брали Ви участь у виборах народних депутатів до Верховної Ради?
а) так
б) ні
3. Які партії або течії Ви підтримали на останніх виборах?
І. Ліві партії
1.1. Комуністична партія
1.2. Соціалістична партія
1.3. Селянська партія
1.4. Прогресивна соціалістична партія
1.5. Блок Юлії Тимошенко
ІІ. Праві партії
2.1. НРУ
2.2. УРП і УКРП
2.3. УНА, СМПУ
2.4. Партія “Реформи і порядок”
2.5. “Наша Україна”
ІІІ. Центристські партії
3.1. НДПУ
3.2. Блок “Трудова Україна”
3.3. СДПУ (о)
3.4. Єдність
Продовження додатку 1.
3.5. Партія зелених
ІV. Незалежні кандидати
4. Ваше ставлення до економічних перетворень в Україні 1998-2002 рр.
а) потрібен повний перехід до ринку
б) потрібні лише окремі зміни
в) потрібно відновити централізовану економіку
г) важко відповісти
5. Ваше ставлення до приватного підприємництва
а) схвалюю
б) не схвалюю
в) важко відповісти
6. Як ви вважаєте чи потрібна в Україні багатопартійність?
а) так
б) ні
в) важко відповісти
7. На чиєму боці Ваші політичні симпатії зараз?
а) підтримую соціалістів
б) підтримую прихильників капіталізму
в) підтримую і тих, і інших, аби не конфліктували
г) не підтримую нікого з них
д) важко відповісти
Дякуємо за відповіді
Додаток 2.
Таблиця 1.
Структура і динаміка політико-ідеологічної ідентифікації населення (%)
Політико-ідеологічні позиції 1999 2002
“Ліві” 19 27
“Центристи” 6 10
“Праві” 11 9
“Неідентифіковані” 64 54
Таблиця 2.
Регіональний розподіл політико-ідеологічних уподобань, 2002 (%)
Політико-ідеологічні позиції Західний Центральний Південний Східний
“Ліві” 11 25 28 37
“Центристи” 11 10 10 10
“Праві” 21 11 6 4
“Неідентифіковані” 57 54 56 49
Таблиця 3.
Ставлення до економічних перетворень в Україні,
1999-2002 роки (%)
Політико-ідеологічні позиції Потрібен повний перехід до ринку Потрібні
лише окремі зміни Потрібно відновити центра-
лізовану економіку Важко відповісти
1999 2002 1999 2002 1999 2002 1999 2002
“Ліві” 7 8 15 16 66 64 9 9
“Центристи” 41 34 27 28 22 22 7 8
“Праві” 59 45 17 28 12 12 10 12
“Неідентифіковані” 27 20 20 25 31 34 20 19
Продовження додатку 2.
Таблиця 4.
Ставлення до розвитку приватного підприємництва в Україні, 2002 (%)
Політико-ідеологічні позиції Схвалюють Не схвалюють Важко відповісти
“Ліві” 21 48 31
“Центристи” 72 13 15
“Праві” 70 14 16
“Неідентифіковані” 50 20 30
Таблиця 5.
Ставлення “лівих” і “правих” до багатопартійності, 2002 (%)
Політико-ідеологічні позиції Так, потрібна Ні, не потрібна Важко
відповісти
“Ліві” 20 57 23
“Центристи” 50 30 20
“Праві” 46 30 24
“Неідентифіковані” 20 40 40
Таблиця 6.
Розподіл прихильників соціалізму / капіталізму серед населення України,
2002 (%)
Політико-ідеологічні позиції Підтримують соціалістів Підтримують
прихильників капіталізму Підтримують і тих, і тих, аби не конфліктували
Не підтримують нікого з них Важко відповісти
“Ліві” 62 3 13 8 10
“Центристи” 12 24 22 17 17
“Праві” 4 26 28 22 17
“Неіденти-
фіковані” 10 10 23 31 25
PAGE
PAGE 25
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
