Реферат
не тему:
Безперервність та наступність національної історичної освіти:
українознавчий зміст
Українознавство як наука і навчальна дисципліна не тільки не підміняє
українську та зарубіжну історії, а, навпаки, стимулює їх розвиток і
засвоєння, оскільки інтегрує надбання галузевих наук і вибудовує на цій
основі якісно нову систему знань про Україну й українство. За своїм
змістом і наповненням історичний компонент українознавства суттєво
відрізняється як від шкільних, так і від вузівських історичних
дисциплін. Ідеться про значно вищий рівень узагальнень і систематизації
знань не стільки про конкретні події і факти, скільки про явища,
тенденції та закономірності історичного процесу в їх органічному
поєднанні з напрацюваннями філософської, правничої, культурологічної,
етнографічної, філологічної та інших наук щодо ключових проблем розвитку
етносу, нації, мови, культури і держави. Історія закладає міцний
фундамент історичної свідомості, наукового світогляду кожної людини,
прищеплює високі морально-етичні якості, формує її як громадянина і
патріота. Серед найголовніших дидактичних принципів вивчення і засвоєння
історії є системність, безперервність і наступність, тобто спадкоємність
історичної освіти, яка охоплює всі сходинки формування історичної
свідомості, починаючи від родинного виховання, дошкільного та шкільного
навчання і закінчуючи вищою, післядипломною та самоосвітою.
Наукове осмислення суті національної історичної освіти, її змісту,
значення методологічних принципів системності, безперервності та
наступності й забезпечення її українознавчої спрямованості перебуває на
початковій стадії. В наявних працях [1] з’ясовуються окремі аспекти цієї
широкої проблеми, вказується на взаємозв’язок історії та
українознавства, їх виховну роль. Нині потрібен синтез поглядів на шляхи
становлення системи національної історичної освіти та посилення її
українознавчої спрямованості. Це завдання може бути реалізоване лише
тісною співпрацею істориків та українознавців, а воно належить до
винятково важливих і актуальних науково-педагогічних проблем, що
зумовлюється багатьма чинниками. По-перше, сучасний етап
суспільно-політичного розвитку України, загроза її цілісності і самій
державності об’єктивно диктує необхідність засвоєння всіма громадянами
держави правдивої і несфальшованої історії українського народу, позаяк
ідеологи сепаратизму та їх зарубіжні консультанти всіляко намагаються
“науково” обґрунтувати історичний регіоналізм України, ментальну
несумісність українців Сходу та Заходу, штучно роздмухуючи і
гіперболізуючи в політичних цілях деякі реально існуючі мовні, культурні
та релігійні відмінності. Наукова громадськість обурена фактами
безпардонного, дилетантського втручання деяких політичних партій,
громадських об’єднань, зокрема Ради ветеранів, що її очолює генерал
І.Герасимов, у професійну діяльність істориків, їх намаганнями
законсервувати давно збанкрутілі міфи і концепції, повернутися до оцінок
історичного процесу за стандартами сталінського короткого курсу історії
ВКП(б). Виявом неповаги до науково-культурної громадськості стало
рішення про призначення головою Державного комітету архівів інженера за
спеціальністю, “товаришки” О.Гінзбург. Природне занепокоєння викликає
спроба нинішніх урядовців заблокувати розгортання роботи Українського
інституту національної пам’яті, реалізацію заходів щодо увіковічення
пам’яті про видатних борців за українську незалежність, жертв політичних
репресій та голодоморів. У суспільстві виникає природне питання, чому
влада ігнорує наукові висновки професійних істориків щодо учасників
українського національно-визвольного руху, зокрема діяльності ОУН та
УПА. Робляться спроби стерти з пам’яті не тільки події півстолітньої
давності, але й сучасності. Справа дійшла навіть до механічного стирання
реліквій Помаранчевої революції на майдані Незалежності. Історія знає
подібні явища. У Древньому Римі при імператорі Тиберії був прийнятий
закон про пам’ять, за яким все з минулого, що не влаштовувало правителя,
підлягало забуттю. З історії відомо, що до подібних дій вдавалася
інквізиція у середньовіччі, гітлерівський і сталінський режими.
По-друге, антиукраїнські сили, включаючи й частину чиновництва,
намагаються залишити на узбіччі навчальних планів закладів освіти не
тільки українознавство, але й суттєво звузити, а з університетів та
академій загалом витіснити історію України, мовляв, вона є предметом
загальноосвітньої школи. На початку 1990-х років на вузівський курс
історії України було відведено 72 год., на початок ХХІ ст. його
скоротили до 54, а в багатьох вузах– до 32 год. Є випадки, коли історія
України, як, наприклад, у Сімферопольському медичному університеті,
взагалі не вивчається. Парадоксальна ситуація склалася у філіалах
московських вузів, створених на кошти українських платників податків.
Історія України в них не викладається, вона підмінена так званою
“Историей Отечества”. По-третє, під виглядом “узгодження” підручників і
навчальних посібників з науковцями сусідніх країн, насамперед Росії та
Польщі, вихолощується національний зміст і самобутність української
історії, нейтралізується її роль у формуванні національно-патріотичних
почуттів та державно-самостійницької свідомості. По-четверте, саме
поняття “національна історична освіта”, принципи безперервності та
наступності її забезпечення лише окреслені в деяких публікаціях [1], але
ще не дістали належного осмислення в історичних, українознавчих та
педагогічних дослідженнях.
Враховуючи актуальність та недостатнє розроблення поставленої проблеми,
спробуємо хоча б частково заповнити існуючі прогалини, з’ясувати зміст
поняття “національна історична освіта”, його системний характер і
взаємозв’язок з українознавством, розкрити методологічне значення
безперервності та наступності засвоєння історичних знань у контексті
найважливіших українознавчих концентрів: етнос – нація – мова – держава,
а також обґрунтувати ряд рекомендацій, спрямованих на подальше
підвищення світоглядно-виховної ролі історії та поліпшення якості
навчальної літератури.
Розглянемо, насамперед, саме поняття “національна історична освіта”.
Усі ми є свідками девальвації цього високого й святого слова
“національний”, підміни змісту і приниження його значення. Роздаючи
направо і наліво титул “національний” установам науки, освіти, культури,
заповідникам без чіткого визначення відповідних критеріїв цього
найвищого визнання, влада скомпрометувала і принизила саме поняття
“національний” як український, не виробила системи періодичного
підтвердження високого титулу, внаслідок чого воно втратило стимулюючу
роль, а чимало установ, отримавши це звання як аванс, практично так
нічого і не зробили для того, щоб у них запанувала українська мова,
український дух, національні традиції. Сказане стосується і понять
“національна система освіти”, “національна історична освіта”,
“національне виховання, “національна культура” та ін. Під національною
історичною освітою ми розуміємо такий її зміст, характер і
спрямованість, який об’єктивно віддзеркалює загальні тенденції
самобутнього і самодостатнього українського історичного процесу,
особливості формування українського етносу, української нації, її
життєдіяльності на різних етапах у контексті світової історії. Мова ж
ніяк не йде про політизацію історії або її ідеологізацію за
більшовицькою аналогією, про підміну науковості дилетантським гаслом
“служіння Україні”. В тому-то й річ, що національна історична освіта
базується на найновіших надбаннях української і світової історичної
науки, ґрунтується на достовірних джерелах, сповідує принципи правди,
об’єктивності та доказовості, послуговується якісними, фахово
підготовленими підручниками та навчальними посібниками і забезпечується
високоосвіченими та висококваліфікованими спеціалістами в галузі
історії, педагогіки та соціальної психології. Ще раз підкреслимо, що
національна історична освіта в Україні – це, насамперед, українська
освіта, невіддільна від української і зарубіжної історичної науки, від
національної ідеї, від історичного покликання українців. Це – українське
бачення не тільки своєї, але й світової історії, історії зарубіжних
країн. Національна історична освіта своїм змістом не ізолює знання про
етнічних українців від знань про неукраїнські етнічні групи, багато з
яких належать до давніх жителів України, пройшли спільний історичний
шлях, послідовно підтримували державницькі прагнення українського
народу. Та частина шовіністично налаштованих росіян, як і
денаціоналізованих малоросів, які живуть в Україні, але не сприймають її
державність, завдають шкоди національним інтересам суспільства, теж
мають відповідне право бути згаданими в українській історії. І все ж,
головне покликання національної історичної освіти органічно випливає з
пізнавальної та світоглядної функції історії як науки і навчальної
дисципліни і полягає в тому, щоб дати людині систему наукових знань з
історії як всього людства, так і українського народу, допомогти їй
засвоїти повчальний історичний досвід предків, опанувати вміннями
об’єктивно оцінювати події і факти минулого і на цій основі впевнено
орієнтуватися в сучасному житті та бачити його перспективи. Розвиваючи
думку “батька історії” Геродота про історію як учительку життя (magіstra
vitae) i засіб самопізнання, найвидатніший український історик і глава
Української Народної Республіки Михайло Грушевський ще в 1917 р. у
статті “Історія і її соціяльно-виховуюче значення”, опублікованій у
газеті “Нова Рада”, підкреслював, що історія повинна послужити перемозі
й закріпленню ідей і настроїв гуманності та демократизму, застерігаючи
водночас від того, щоб вона не перетворювалась у “знаряддя людожерного
шовінізму, національної виключности й ура-патріотизму”. Це аж ніяк не
означає, що можна вихолостити з історії її українознавчий зміст,
відмовитись від україноцентризму. На думку М.Грушевського, в епіцентрі
історичного виховання має бути “культ рідної традиції, рідної сторони,
культ моральних вартостей”, культ предків [2, 123-124]. Сьогодні,
мабуть, як ніколи раніше, гостро постали проблеми формування української
національної і державницької свідомості, почуття українського
патріотизму, нескореності, усвідомлення історичного значення
самостійності, незалежності, неподільності і цілісності України, її
соборності, а розв’язання цих проблем неможливе без опори на глибоке
знання історії, без врахування її повчальних уроків.
Свою високу місію історична освіта спроможна виконати лише в тому
випадку, якщо вона буде ґрунтуватися на новітніх надбаннях історичної і
педагогічної науки, на об’єктивному, неупередженому, не на
заангажованому, а на правдивому висвітленні української і світової
історії, в тісному зв’язку з українознавством, коли викладання
історичних дисциплін буде в руках людей високоморальних, професійно
підготовлених, патріотично налаштованих, здатних бути взірцем чесного і
самовідданого служіння Україні.
Комплексно розглядаючи наболілі проблеми національної історичної
освіти, необхідно зосередитись на неперехідному значенні її
основоположних методологічно-дидактичних принципів, передусім
системності, безперервності та наступності. З одного боку, сама
історична освіта, як і історична наука, будучи чільним компонентом
українознавства, виступає як складна та багатогранна система, а в
методологічному відношенні вона з-поміж інших наук стоїть найближче до
українознавства як ширшої та більш інтегрованої системи знань. Сучасна
історія – це не хронологія подій і не бухгалтерський банк фактів. Це, в
першу чергу, історія людей, їх багатогранного і суперечливого життя та
діяльності в найрізноманітніших сферах суспільного розвитку. Йдеться про
принцип антропологізму в історії, який є визначальним і для
українознавства як науки [3]. За образним визначенням П.Кононенка,
українознавство – це наука людинолюбства, наука про людей і для людей,
наука глибоких гуманістичних ідеалів [4, 7]. Українська історія виступає
як самобутня й самодостатня підсистема європейської і світової історії.
Водночас у ній органічно переплітаються ключові проблеми історії всього
людства. Підсистемами історичної науки є історія найважливіших епох і
цивілізацій, історія політичного, культурного, духовного,
господарського, військового і дипломатичного життя. Це й історія
повсякденності, тобто побуту, звичаїв, обрядів, ментальності. З другого
боку, системний характер історичної освіти зумовлений самою організацією
навчально-виховного процесу, складовими ланками якого є історичні
компоненти навчання й виховання в родині, дошкільній установі, школі та
вузі, у трудовому колективі, а також самоосвіта впродовж усього життя
людини. Усім цим і зумовлюється необхідність системного підходу до
історичної освіти, забезпечення її безперервності та наступності.
Зупинимось докладніше на ролі цих принципів у реалізації пізнавальної та
світоглядно-виховної функцій національної історичної освіти.
-історичної свідомості та культури. Системний підхід вимагає так
спланувати й організувати цей процес, щоб, починаючи з наймолодшого
віку, дитина від своїх батьків, бабусь і дідусів, від вихователів
дитячого садка і гувернантів засвоїла найпростіші відомості про село чи
місто, в якому вона народилася, про свій родовід, про нашу державу, її
символи, про визначних історичних діячів, щоб у неї сформувалося
зацікавлення історією. Дуже добре, коли батьки й вихователі дошкільних
установ, а відтак і вчителі шкіл, бібліотекарі організовують екскурсії
до музеїв, пам’ятних місць, зустрічі з представниками старших поколінь,
колективні перегляди фільмів на історичну тематику, прищеплюють інтерес
до історичних книг. Якщо на першому етапі історичної освіти домінуюча
роль належить сім’ї, то впродовж навчання в школі вона переходить до
вчителів, але це аж ніяк не означає, що батьки можуть самоусунутись від
цієї роботи, адже більшу частину часу діти проводять удома, часто біля
телевізора чи комп’ютера. Цей чинник теж може ефективно
використовуватися в історичній самоосвіті підлітків, але й тут важливо,
щоб батьки обговорювали з ними історичні теми, адже діти полюбляють
розмаїті ігри, дивляться різні передачі та фільми, нерідко й
антиукраїнські, які подають історію України за методом “кривих дзеркал”.
Розглядаючи питання історичної освіти в контексті одвічної проблеми
”батьки–діти”, необхідно мати на увазі, що дуже часто уявлення і погляди
батьків, а ще більше дідусів і бабусь, на ті чи інші історичні події не
адекватні історичній правді, далеко не співпадають з тою інтерпретацією,
яку школярі чують від учителів та отримують з підручників. Тому й
потрібна історична самоосвіта дорослих і спільна робота сім’ї та школи.
З безперервністю тісно пов’язаний принцип наступності або
спадкоємності. М.Грушевський називав історію естафетою пам’яті, за
допомогою якої кожне нове покоління успадковує традиції і засвоює досвід
попередніх поколінь. “Традиція, – писав він, – є моральним стимулом,
засобом соціального виховання” [2, 120]. Опановуючи досвід організації
навчального процесу за Болонською системою, можемо умовно розділити весь
об’єм історичних знань та умінь, передбачених навчальними планами
дошкільних установ, шкіл та вузів, на певні модулі, засвоєння яких
проводиться на основі послідовного нарощування не тільки інформаційних,
фактологічних матеріалів, але й з урахуванням аналітики і
систематизації. Як і в природничих науках, ідемо від найпростішого до
простого, від простого до складного, а далі – до найскладнішого, тобто
до узагальнень. На кожному з цих етапів намагаємось забезпечувати
українознавчу спрямованість не тільки історії України, але й всесвітньої
історії, їх органічний зв’язок з іншими навчальними дисциплінами та
позааудиторною роботою. За таких умов історичні знання засвоюються без
прогалин і пропусків, постійно і цілеспрямовано формується наукова
система історичної свідомості. Однак слід пам’ятати про небезпеку
успадкування міфів і спотворень нашої історії, що їх упродовж багатьох
століть накидала як російська і польська, так і радянська історіографії.
Враховуючи сучасний стан історичної освіти, яка ще не набула характеру
національної у повному розумінні цього слова, органічно не зістикувалася
з українознавством, необхідно приступити до розроблення наукової
концепції національної історичної освіти, додатково і фахово переглянути
та удосконалити навчальні плани і програми, відповідно до них
підготувати якісно нові підручники та посібники. Назріла необхідність не
на словах, а, як говорив Президент В.Ющенко, на ділі взятися за
комплексне розв’язання наболілих проблем історичної освіти.
Першочерговим завданням є ліквідація дефіциту професійних істориків (як
дослідників, так і викладачів та вчителів), спроможних по-новому, на
рівні сучасної науки та інформаційних технологій вести науково-дослідну,
навчально-педагогічну та світоглядно-виховну роботу. Аналізуючи досвід
університетів, у т.ч. й Київського національного університету імені
Тараса Шевченка, в якому я маю честь працювати майже 35 років, не кажучи
вже про новоспечені недержавні університети, кидається у вічі, що
підготовка істориків провадиться за застарілими схемами і майже
неоновлюваними програмами. Консерватизмом просякнута й аспірантська
підготовка, проблематика частини докторських і кандидатських дисертацій.
У багатьох вузах відсутні не тільки наукові школи, але й достатньо
кваліфіковані педагогічні кадри, примітивна матеріально-технічна база. У
нас не напрацьована науково-педагогічна методологія укладання наскрізних
навчальних програм з історії і підготовки відповідних підручників з
урахуванням принципів системності, безперервності та наступності. Під
виглядом деполітизації історії та сповідування так званого ідейного
плюралізму в підручники з української історії для різних класів, у
вузівські курси лекцій вмонтовані далеко не наукові концепції та
погляди, а за змістом вони нерідко не тільки суперечать один одному за
викладом фактажу, але й містять суб’єктивну, часто спотворену
інтерпретацію.
Можна висловити ряд загальних зауважень щодо змісту історичної
навчальної літератури з огляду її українознавчої спрямованості.
По-перше, найдавніші часи історії України подаються у відриві від
етногенезу українського народу, витоки якого свідомо дистанціюються від
трипільської та інших культур, замовчується автохтонність слов’ян,
насамперед полян, сіверців, деревлян, волинян, дулібів, та успадкування
ними надбань інших етнічних груп, які на певних етапах відігравали
домінуючу роль в освоєнні українських земель. Саме ці племена,
продовжуючи традиції оріїв, сформували землеробську спільноту
русів-українців, на фундаменті якої і сформувався український етнос.
По-друге, багато авторів підручників, а відтак учителів та викладачів
уникають етнічної оцінки Києво-Руської держави як держави українського
народу, а Галицько-Волинської – як моноетнічної української держави. В
літературі ще слабо простежується тяглість української державницької
традиції, недостатньо акцентується увага на ролі українського
державницького чинника в Литовсько-Руській державі, Речі Посполитій та
Московському царстві. По-третє, ігнорується той незаперечний факт, що
формування української нації в часовому вимірі відбувалося паралельно з
польською, чеською, болгарською, хорватською та іншими слов’янськими
націями, але штучно стримувалось чужоземними державними утвореннями, їх
геополітичними експансіоністськими устремліннями. Серед наскрізних
проблем шкільного і вузівського курсу історії України відсутня генеза
формування української національної ідеї, замовчується її роль у
консолідації українського народу на поворотних етапах історії, зокрема в
боротьбі проти монголо-татарської навали, в часи Визвольної війни
українського народу під проводом Богдана Хмельницького, розгортанні руху
опору окупаційним та імперським режимам, в утвердженні
національно-культурної та духовної ідентичності українців. Саме ці
наскрізні проблеми відкривають можливості органічно пов’язати історію з
основними концентрами українознавства: етнос, мова, нація, національна
ідея, культура, суспільство, держава тощо. Національну ідею, як дуже
слушно зазначає В.Корж, треба підняти на рівень національного прапора,
зробити її загальнонаціональним гаслом, формулою національної мети,
дороговказом для всіх громадян, незалежно від національності [5].
По-четверте, на маргінесі вивчення історії все ще залишаються проблеми
української мови, національної культури, національного характеру,
релігійної візії українців як ключових компонентів сутності й цілісності
українського народу. По-п’яте, як і в радянські часи, у підручниках і
посібниках з історії стародавнього світу, Греції та Риму, зарубіжних
країн та всесвітньої історії, навіть тих, котрі створені в Україні, дуже
мізерний (або й зовсім відсутній) український компонент, у тому числі й
відомості про українську діаспору. Замовчування долі мільйонів
українців, які впродовж століття з різних причин опинилися за межами
материкової України, можна кваліфікувати як реанімацію комуністичної
доктрини: хто не з нами – той проти нас. По-шосте, слабкою залишається
методологічна та світоглядно-виховна спрямованість історичної освіти,
яка недостатньо виокремлює морально-ціннісні орієнтації підростаючого
покоління як продовжувача державницьких устремлінь усіх попередніх
поколінь на особисту участь у побудові національної держави,
громадянського суспільства, виховання почуття відповідальності за долю
України, її міжнародний престиж. По-сьоме, спостерігається засмічування
навчально-методичної літератури неякісними, непрофесійними, нерідко
хибними в методологічному і фактологічному відношеннях виданнями. Чи не
час Міністерству освіти і науки, його науково-методичним комісіям
зупинити вал цієї макулатури, намагання окремих кафедр без наявності
наукового потенціалу створити власні підручники, курси лекцій, вражені
мікробами плагіату і примітивізму. Це стосується й посібників на
електронних носіях, які функціонують в Інтернеті і досить широко
використовуються студентами. До слова, якісних електронних посібників,
особливо для самостійного засвоєння історії, вкрай недостатньо. По суті,
немає комп’ютерних ігор, побудованих на українському історичному
матеріалі.
Підсумовуючи висловлені спостереження, можна сформулювати ряд
конкретних рекомендацій і пропозицій щодо подальшого утвердження
національної системи історичної освіти й посилення пізнавальної та
світоглядно-виховної функцій історії, які адресуються, в першу чергу,
Міністерству освіти і науки. Йдеться, насамперед, про відображення в
державних стандартах освіти національного характеру, безперервності та
наступності історичної освіти. Назріла необхідність відновити цільову
перепідготовку й регулярне підвищення професійної кваліфікації істориків
навчальних закладів, включаючи недержавні. Слід рішуче засудити будь-які
спроби зменшити кількість годин на вивчення історії України або її
виключення з навчальних планів вузів. З цього приводу однозначно
висловився ІІІ Міжнародний конгрес українських істориків, який проходив
у травні 2006 р. в Луцьку. Історія України в усіх навчальних закладах
держави, у тому числі у філіалах вузів зарубіжних країн, незалежно від
їх підпорядкування, має викладатися українською мовою. 100 років тому в
газеті “Громадська думка” М.Грушевський опублікував статтю “Українські
кафедри” з приводу ухвали ради Одеського університету про викладання
українознавчих дисциплін українською мовою в тому випадку, коли
більшість слухачів будуть українцями, а в іншому разі – по-московському.
Учений назвав такий підхід невиправданим, особливо щодо історії України
та історії літератури [6, 280]. Так це ж було в умовах царизму, а
виявляється, що сама проблема і її імперське трактування перейшло у
спадщину чиновництва від освіти в незалежній Україні. Посилюючи
світоглядно-виховну функцію історії, необхідно послідовно забезпечувати
українознавчу спрямованість змісту її викладання. Слід обновити
навчальні програми і відповідно до них підготувати спільними зусиллями
істориків НАН та вузів, учителів-методистів шкіл якісно нові підручники
та курси лекцій з історичних дисциплін, хрестоматії з історії, історичні
атласи та карти на засадах науковості, об’єктивності, історичної правди
та української національної ідеї, адже вона є могутнім носієм історичної
пам’яті і рушієм нашого поступу. Варто прислухатись до думки Президента
В.А.Ющенка про необхідність виховувати молодь не стільки на поразках і
невдачах, скільки на перемогах та здобутках українського народу,
прищеплювати їй благородні почуття національного патріотизму і
нескореності.
Отже, українознавчий підхід до історії як науки і навчальної дисципліни
стимулює її саморозвиток, сприяє інтеграції історичних знань в
українознавчу систему, значно посилює пізнавальну та світоглядно-виховну
функцію історії. Неодмінною умовою підвищення ролі історії є утвердження
системи національної історичної освіти, побудованої за принципами
системності, безперервності та наступності. Конструктивна співпраця
істориків та українознавців сприятиме послідовній реалізації націє- і
державотворчого потенціалу історичної науки та освіти.
Література
Викладання і вивчення історії в школі / Посібник для вчителя. –К.,1998;
Українська історична дидактика: міжнародний діалог / Зб. ст. – К.,2000;
Удод О.А Історія: осягнення духовності. – К., 2001; Вітчизняна історія в
школах і вузах України: останнє десятиріччя. – К., 2002; Потульницький
В.А. Україна і всесвітня історія. Історіософія світової та української
історії ХVІІ – ХХ століть.– К.,2002; Кононенко П.П.,Кононенко Т.П.
Український етнос. Генеза і перспективи. – Обухів, 2003; Калакура Я.С.
Українська історіографія. – К.,2004; Калакура Я.С. Історичні засади
українознавства як науки і навчальної дисципліни//
Українознавство.–2005. –Ч.4. – С.96–101; Українська історіографія на
зламі ХХ – ХХІ століть: здобутки і проблеми. – Львів, 2004; Кононенко
П.П. Українознавство. – К., 2006.
Грушевський М. На порозі нової України. Статті і джерельні матеріали. –
Нью-Йорк –Львів – Київ – Торонто – Мюнхен, 1992. – 278 с.
Калакура Я. Історичний антропологізм як методологічний принцип
українознавства / Зб. наук. праць НДІУ. – К.,2006. – Т.ХІ. – С.52–60.
Кононенко П. Українознавство ІІІ тисячоліття // Українознавство.–2001.–
Ч.1.– С. 4–9.
Корж В. Українське суспільство: зазомбоване чи в гіпнотичному сні? //
Голос України.–2006, 13 жовтня.
Грушевський М. Українські кафедри: Тв. в 50 тт. – Т.1.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
