Реферат
не тему:
Відображення чинників консолідації української нації в статутних
документах громадських організацій (90-ті роки ХХ ст.)
Суспільно-політичні події, які відбувалися на рубежі 80–90-х років ХХ
ст., дали поштовх до організаційного оформлення “неформальних”
об’єднань. У часи перебудови національно-демократичний рух як процес
становлення сукупності самодіяльних утворень став своєрідною реакцією на
шаблонні форми і методи діяльності офіційних державних громадських
організацій, особливо у сфері реалізації культурних потреб.
Умови для виникнення неформальних організацій були закладені поколінням
дисидентів, репресованих за часів тоталітарного режиму. Приводом до
відновлення їх діяльності став перебудовчий курс М.Горбачова 1985 р.
Задекларована ним „гласність“ поступово привела до відкритого
висловлювання критичних думок щодо політичного, економічного укладу,
пануючої ідеології держави тощо. З початку свого існування самодіяльні
організації займалися лише питаннями екології та культури. А з 1987 р.
вони поступово, використовуючи проблеми, що виникли після аварії на
Чорнобильській АЕС, функціонування української мови тощо, починають
втручатися у політичні процеси в Україні.
Першими виникли об’єднання: «Зелений світ», УГС, Демократичний Союз,
Товариство Лева, Український культурологічний клуб. Пізніше з’явилися
товариства «Просвіта», «Спадщина», «Громада», Спілка незалежної
української молоді та ін. Важливою подією у боротьбі за відродження
Української держави стало створення Народного руху України. Крім цих
організацій, помітно виділялися за ступенем впливу в суспільстві
Українська студентська спілка, історико-просвітницьке товариство
«Меморіал» та Товариство Лева. Вони одними з перших прийняли статутні
документи, за допомогою яких впроваджували в життя свої цілі. Висунення
альтернативних офіційних проектів та програм дозволило їм відіграти
значну роль у процесі національного відродження України.
Питання про створення зазначених громадських організацій, їх участь у
суспільно-політичному житті України в загальному плані знайшли своє
відображення у працях О.В.Гараня [2], А.М.Русначенка [15], В.М.Литвина
[8], О.Д.Бойка [1], О.А.Корнієвського, В.А.Головенько [3],
О.Голобуцької, В.Куліка [7] та ін. Багато документів з історії УСС
міститься у роботі О.Донія та О.Синельникова [6]. Боротьбі УСС за
державність України присвячена розвідка А.І.Семененко [16].
У даній статті використано матеріали поточних архівів “Меморіалу” й
Товариства Лева (інформація про діяльність вищезгаданих об’єднань
міститься й у періодичних виданнях організацій «Поступ», «Пост-Поступ»,
«Поклик сумління»), а також документи загального відділу ЦК КПУ, що
зберігаються в Центральному державному архіві громадських об’єднань
[27]. У названих виданнях увага акцентувалася переважно на практичних
сторонах діяльності громадських організацій і недостатньо її було
приділено аналізу їх статутних документів, ролі неформальних об’єднань у
відродженні та консолідації української нації. Отже, маємо на меті
дослідити саме статутні документи УСС, Товариства Лева та “Меморіалу”, в
яких знайшли відображення чинники консолідації української нації.
На хвилі піднесення національно-патріотичного руху демократичні сили
діяли задля відродження і об’єднання нації на основі головних чинників:
релігійного, територіального, економічного, культурного, національного
та етнічного [4, 118]. КПРС намагалася такий розвиток подій тримати під
своїм контролем, бо, розуміючи необхідність певних змін, в той же час не
хотіла втрачати владу. Склалась ситуація, що коли обережно критикувалися
окремі сторони суспільно-економічного життя, ставилися гострі питання
розвитку національних культур, то на увазі майже завжди малося значно
більше. В такій ситуації висловлювання ставали щораз сміливішими і
поступово втрачався контроль над суспільними процесами [22, №31].
Починаючи з 1987 р., рух політичних молодіжних клубів набув масового
поширення. Товариство Лева було одним з перших громадських об’єднань,
яке виникло під впливом перебудови. Набували поширення й альтернативні
робітничі та профспілкові рухи. Дискусійні клуби, громадські неформальні
об’єднання інтенсивно політизувалися, створювалися перші протопартії (як
правило, в середовищі дисидентського руху) [7, 102].
Політична діяльність Товариства Лева почалася на фоні двох полюсів –
УГС і КПРС. Товариство на початку своєї роботи привертало увагу значної
частини національно свідомої інтелігенції та робітництва, особливо серед
молоді [11, 2]. Під впливом змін у суспільстві КПРС змушена була
дозволити створення самодіяльних організацій, але обмежила сферу їх
діяльності благоустроєм міст, охороною історичних пам’яток, вивченням
стародавніх народних звичаїв тощо. Хоча у звіті ЦК КПРС “Про роботу
партійних комітетів республіки з самодіяльними громадськими
об’єднаннями” від 24.06.1989 р. зазначалося, що “на хвилі суспільного
піднесення виникло 14 політизованих груп, цілі та дії яких далекі від
цілей перебудови, інтересів народу. У Львові – це Українська Гельсінська
Спілка і Товариство Лева” [24, 76]. Для того, щоб тримати подібні
організації під контролем і не допустити розширення сфери діяльності,
дозволялось їх створювати з ініціативи комсомолу і при комсомольських
організаціях. Але в умовах Західної України серед комсомольських
функціонерів міського і навіть обласного масштабу було немало
національно свідомих молодих людей.
У таких умовах у Львові виникло Товариство Лева. 4 липня 1987 р. з
ініціативи міськкому комсомолу був призначений суботник з благоустрою
території міста. Керівник одного з відділів міськкому комсомолу О. Шейка
та кореспондент газети “Ленінська молодь” Б. Волошин від імені міськкому
комсомолу та Товариства охорони пам’яток історії та культури
опублікували звернення до громадян Львова з проханням взяти участь у
заході по впорядкуванню окремих ділянок міста.
Тоді ж почалася робота і по підготовці статуту Товариства. Ініціаторами
та першими авторами документа були О. Шейка, А. Квятковський, М.
Решетило, І. Дюрич, Д. Ткач. 19 жовтня 1987 р. в клубі Лісотехнічного
інституту у Львові відбулися установчі збори, на яких був прийнятий
перший статут організації. В ньому були визначені основні напрямки
діяльності, “спрямованої на створення найсприятливіших умов для
патріотичного, інтернаціонального, екологічного та естетичного виховання
населення, що відповідає ідеалу миру, демократії та соціального
прогресу” [18, 1]. Однією з проблем, що обговорювалися на зборах, було
мовне питання. Напередодні статут був розглянутий на засіданні міськкому
комсомолу та у Фонді культури, отримав обов’язкове попереднє погодження,
але без пункту про українську мову в міськкомі партії [22, №31].
Партійне керівництво пильно стежило за формулюваннями, записаними у
прийнятому статуті. Йшлося про пункт “сприяння поширенню української
мови та боротьба за її чистоту”[18, 2]. Тому було запропоновано
розширити обсяг завдань Товариства і включити в статут формулювання:
„виховання поваги до мов і культур інших народів“ [18, 2].
Тодішні обставини вимагали ведення подвійного життя, яке спонукувало
людей до певних хитрощів стосовно існуючої влади. Офіційно Товариство,
наприклад, не займалося збором підписів за визнання державності
української мови, який проводився у грудні 1987 року, але члени
організації, активно працюючи, з міркувань безпеки не афішували своєї
належності до нього. Відчуваючи підтримку ініціативного комітету
Народного Фронту, Товариство Лева офіційно й одноголосно прийняло
рішення про надання українській мові статусу державної [22, №32].
Що стосується культурного чинника консолідації української нації, то
він тісно переплітався з етнічним та екологічним питаннями. В статуті
одним із завдань Товариства було визначено: “Виховання у громадян
почуття спадкоємців та господарів природної та культурної спадщини
народу; розширення безпосередньої участі різних груп населення у
культурному будівництві та природоохоронній діяльності” [18, 1]. Це
передбачалося робити шляхом “залучення громадян до активної участі в
природоохоронній діяльності, збереження та відновлення народних
промислів, обрядів, традицій, ігор та свят, впровадження їх у побут,
сприяння розвитку самодіяльного театрального мистецтва, фольклору,
співаної поезії, пробудження у широкому молодіжному середовищі інтересу
до історії, музики, образотворчого мистецтва” [18, 2 ].
Поступово філіали Товариства Лева виникли і розгорнули свою роботу в
Тернополі, Чернівцях (“Оберіг”), Самборі (“Поступ”), Стриї (“Паростки”),
Умані (“Берегиня”), на Волині. Аналогічні за спрямуванням молодіжні
об’єднання діяли в м. Яворові, Сколі, Нестерові (Жовкві) Львівської
області [3, 73]. В Луцьку виникло товариство з тотожною назвою. 3 травня
1988 р. відбулася установча конференція Волинського Товариства Лева.
Було затверджено статут та обрано головою О.Покальчука [23, 24]. Отже,
Товариство діяло в основному в Західній Україні, хоча підтримувало
контакти майже з усіма неформальними об’єднаннями держави. У статуті
відзначалося, що Товариство налагоджує зв’язки з подібними організаціями
в країні та за кордоном [18, 2]. Товариство Лева стало представником в
Координаційній раді історико-культурних рухів СРСР від України і
Білорусії. В Раду ввійшли також такі відомі організації, як
“Санкт-Петербург”, “Відродження” (Єреван), “Зелений клуб” (Рига) [22,
№32].
Товариство Лева отримало широкий резонанс в Україні. В Харкові,
Запоріжжі та ін. містах існували неофіційні об’єднання людей, які від
імені організації розповсюджували листівки, інформували суспільство про
діяльність Товариства. В Києві діяла філія цієї організації – «Щире
братство».
У статуті основна увага приділялася гуманітарним питанням, а економічні
проблеми в ньому відображені не були. Але в політичному маніфесті
Товариства зазначалося: “За час, який ми діємо як Товариство Лева,
дійшли до переконання: національне відродження не обмежується
відродженням культури навіть у ширшому тлумаченні цього слова…
Необхідне відродження політичне, яке базується на національній
економіці” [13, 2].
У квітні 1989 р. у Львові почала виходити перша самвидавна газета
Товариства Лева – «Поступ». Її вихід завершив творення політичної
структури всередині Товариства і сприяв його відродженню як організації
політичного спрямування.
Після виборів нового голови Товариства, яким став Я. Рибак (1990-1991),
почався процес деполітизації організації. Це позначилося і на новому
складі ради, яка взяла курс на культурологію і екологію [11, 2]. Новий
статут, затверджений 25.12.1992 р., підтвердив напрямки діяльності
Товариства: “національно-культурне відродження, вивчення та збереження
пам’яток історії та культури; охорона природи; розвиток сучасних
молодіжних напрямків мистецтв” [19, 2].
Під впливом діяльності Товариства Лева активізувався студентський рух. З
осені 1989 р. в студентському середовищі чітко намітилась тенденція до
об’єднання вузівських громад, клубів у єдині структури. В серпні 1989 р.
група київських студентів здійснила похід козацькими місцями від Канева
до Умані. Серед організаторів акції були А. Паскаленко, Д. Дорош, В.
Піховшек, Д. Мороз, В. Кириленко та ін. Наслідком цього походу стало
створення 5 вересня 1989 р. ініціативного комітету [7, 120].
З метою створення всеукраїнської організації, 7–8 жовтня 1989 р. у
м.Львові пройшла нарада студентських громад України. Ідея створення
Української студентської спілки була схвалена і підтримана іншими
навчальними закладами [10, 550].
Перша міська конференція УСС відбулась у Львові 24 листопода 1989 р. у
приміщенні Політехнічного інституту. Хоча на ній і не було обрано
керівних органів, конференція стала першим організованим кроком
новоутвореної організації. Наступним кроком стало проведення установчого
з’їзду. На час його проведення (грудень 1989 р.) існувало вже декілька
демократично спрямованих студентських організацій, головним чином у
Західній Україні [16, 17]. Їх представники взяли участь у роботі з’їзду.
???????¤?¤?$?????????Всеукраїнські установчі збори УСС відбулися 8–9
грудня 1989 р. в Київському університеті. На з’їзді були присутні 167
представників студентських осередків із 13 міст України (Київ, Чернігів,
Черкаси, Умань, Полтава, Донецьк, Харків, Одеса, Дніпропетровськ,
Дніпродзержинськ, Хмельницький, Івано-Франківськ, Львів).
З першого дня роботи установчого з’їзду розгорнулася дискусія щодо того,
якою бути новій організації – асоціацією об’єднань чи спілкою. Після
бурхливих дебатів була проголошена Конфедерація студентів України.
Прихильники спілки зібралися окремо з метою створення УСС. Вона була
заснована за участю представників вузів 11 міст України [8, 57].
Водночас Львівське “Студентське братство” виступило на цих зборах з
пропозицією про створення Асоціації незалежних студентських організацій,
ініціювало входження частини студентських вузівських громад до
Конфедерації студентів України. Наслідком установчого з’їзду стало
утворення двох структур: Української студентської спілки, до якої
увійшла переважна більшість ініціативних груп з різних регіонів України,
та Конфедерації студентів України, до якої увійшла УСС та організації,
що не приєдналися до неї.
Незалежно від регіональних проблем, всі учасники з’їзду погодились у
тому, що студентський рух є невід’ємною складовою процесу загальної
демократизації українського суспільства та здобуття суверенітету
України. Ці думки були відображені у статуті організації: “УСС є
добровільною професійною, громадсько-політичною організацією студентів,
що беруть активну участь у суспільному житті України, сприяють його
демократизації, зміцненню та поглибленню громадянських прав і свобод”
[6, 59]. Стосовно статуту точилися гострі суперечки, які мали під собою
ґрунт не лише суто організаційних проблем. Питання, що обговорювалися,
були екстраполяцією на студентство проблем української державності,
цілісності та інтеграції українського суспільства.
Положення статуту відображали характер діяльності Спілки, яка була
спрямована на захист прав та інтересів студентів. Крім цього, значна
увага приділялася “піднесенню суспільної, політичної, культурологічної
та наукової активності студентської молоді, вихованню національно
свідомої молоді та інтелігенції” [6, 58]. Переслідуючи мету соціального
захисту студентства, ініціатори створення Спілки розуміли, що це
неможливо буде зробити без досягнення державного суверенітету. Тому в
статуті однією з цілей було названо “забезпечення політичного та
економічного суверенітету України” [6, 58]. Варто відзначити, що в
дослідженні О. Донія та О. Синельникова зазначено, що з’їзд не затвердив
статут організації [6, 67]. Натомість В. Панібудьласка наголошує, що
статут був затверджений [10, 550].
На другий день з’їзду розглядалася Програмова декларація Спілки, автором
проекту якої, як і проекту статуту, був О. Хмелевський. Програмова
декларація дещо відрізнялася від першої, автором якої був В. Піховшек
[3, 85]. Документ узагальнив цілі та вимоги студентства України.
Соціально-побутові проблеми студентів, згідно з позицією авторів
документа, можна вирішувати лише за умови вирішення глобальних питань,
що стосуються всього суспільства. Основною метою в Декларації була
визначена діяльність, спрямована на розвиток автономії науки та
культури, виховання національної української інтелігенції,
демократизацію суспільства та встановлення суверенітету України [6, 64].
Окремим пунктом у документі виділялася проблема функціонування
української мови. УСС вимагала забезпечити “право на навчання
українською мовою в будь-якому навчальному закладі України” [6, 66].
Щодо релігії як об’єднувального чинника української нації, в статуті
відзначалося, що стосовно навчального процесу Спілка домагається “права
на вільну діяльність релігійних громад в навчальних закладах” [6, 62].
Отже, УСС, сприяючи загальним процесам демократизації суспільства,
ставила перед собою мету перебудови вищої школи за допомогою
суспільно-політичних змін і досягнення суверенітету України. В умовах
підйому національної самосвідомості населення, розвою процесів
національно-державного відродження, діяльність УСС, як і студентського
руху загалом, мала пріоритетно політизований характер, спрямовувалася на
вирішення як соціальних, професійних проблем молоді, так і
загальносоціальних, політичних.
Ще одним неформальним об’єднанням, яке виникло на хвилі піднесення
демократичного руху, було культурно-просвітницьке товариство “Меморіал”.
Установча конференція організації відбулась у Києві 4 березня 1989 р. В
ній взяли участь представники всіх областей республіки та м. Києва –
понад 700 чоловік. Було обрано правління товариства, до складу якого
увійшли представники від організацій-засновників, областей, ініціативної
групи – всього 61 чоловік [24, 37]. За короткий проміжок часу товариство
мало в республіці розгалужену мережу місцевих відділень.
На конференції було затверджено статут організації. В першу чергу її
діяльність була спрямована на процеси розвитку демократії в Україні та
ліквідації наслідків тоталітаризму в усіх сферах суспільного життя
шляхом відтворення історичної справедливості [20, 3]. Значна увага
приділялася питанням культури. Статутом передбачалося проведення
громадських наукових досліджень у галузі історії України, її культури та
права, а також сприяння процесу відродження духовної культури громадян
України та українців, що проживають за її межами [20, 3]. Діяльність
товариства поширювалася на всю територію держави. Конференція
висловилась за легалізацію Української Католицької Церкви та відновлення
Української Автокефальної Православної Церкви [15, 113], хоча такі
пункти не були внесені у статут.
27 травня 1989 р. відбулась установча конференція «Меморіалу» у Львові.
В роботі взяло участь 830 осіб – представників різних верств населення.
Серед делегатів 293 були членами КПРС. За статут проголосувало 518
чоловік, проти – 7, утрималося – 12 [12, 1].
Діяльність організації не обмежувалась територією області, а
поширювалась на території, де були репресовані вихідці із
західноукраїнського регіону. Львівський «Меморіал» для розв’язання своїх
завдань співпрацював з державними, громадськими та релігійними
організаціями і демократичними рухами в УРСР та за її межами,
зарубіжними міжнародними товариствами та фондами [17,4]. У березні 1989
р. осередок “Меморіалу” було засновано і в Дрогобичі, головою якого став
Л. Витяцький. Протягом березня–червня члени організації опублікували ряд
статей у місцевій газеті про злодіяння сталінізму в Дрогобичі і
Нагуєвичах [9, 8].
Національний чинник знайшов відображення в одному із завдань товариства:
«Відродження духовної культури українського народу та всіх національних
меншостей, що проживають на території України, а також українців, що
проживають за межами УРСР» [17, 5]. “Меморіал” ставив за мету відродити
у народу почуття національної гідності і громадської сили, почуттів, що
ґрунтуються на усвідомленні народом України своєї ваги в господарському
та культурному будівництві республіки [25, 1].
У резолюції установчої конференції організації відзначалося, що
товариство підтримує політику КПРС, спрямовану на демократизацію всіх
сфер суспільного життя, перетворення СРСР у правову державу, в якій
повністю виключена можливість репресивної політики щодо громадян за
політичними та релігійними мотивами. Конференція вважала головним
завданням “Меморіалу” відновлення правди щодо історії України, її
національної символіки, ролі і місця державних діячів, політичних і
громадських організацій та установ у національному будівництві; викриття
репресивних методів авторитаризму, спрямованих на знищення української
нації, її мови та державності. Конференція висловилась за необхідність
видання нових підручників з історії України, широкого вивчення її у
початковій, середній та вищій школах, за відновлення історичних назв
міст, державного захисту та реставрації пам’яток матеріальної та
духовної культури українського народу [14, 2].
Таким чином, діяльність Товариства Лева, УСС та «Меморіалу» в цілому
спрямовувалась на сприяння демократичним змінам, які відбувалися у
тогочасному суспільстві України. Але напрямки і мета діяльності у кожної
організації відрізнялися. Товариство Лева було задеклароване, головним
чином, як культурологічне, тобто основними чинниками консолідації
української нації в документах організації вважалися культурний і
національний. УСС була більш радикальним об’єднанням, тому що разом з
вирішенням проблем студентства одразу поставила перед собою мету –
досягнення суверенітету України. «Меморіал», водночас із проблемами
відновлення УГКЦ та легалізації УАПЦ, відродження духовності
українського народу та ін., вирішував питання відновлення історичної
пам’яті українського народу шляхом викриття злочинів сталінізму.
Отже, як показав аналіз статутних документів Товариства Лева, УСС та
«Меморіалу», чинники консолідації української нації в них простежуються
такі:
– культурний – найширше відображений в усіх документах організацій.
Питання функціонування української мови чітко сформульоване в статуті
Товариства Лева. УСС виступала за відновлення права на вільне
користування своєю мовою українського населення шляхом забезпечення
права на навчання українською мовою в усіх навчальних закладах України.
Тобто товариство впливало на консолідацію суспільства через
інтелектуальну сферу. «Меморіал» виступав за відновлення історичної
пам’яті народу, відродження культурних традицій та духовності
українського народу шляхом викриття злочинів сталінських репресій;
– етнічний – відбитий у статуті Товариства Лева, яке виступало за
відновлення народних промислів, обрядів, традицій та свят. У документах
двох інших організацій такі пункти були відсутні;
– релігійний – зафіксований у Програмовій декларації УСС, де
декларувалося право на вільну діяльність релігійних громад у навчальних
закладах України і через них – у суспільстві загалом;
– територіальний – Товариство Лева діяло в Західній Україні, «Меморіал»
та УСС – на всій її території;
– національний – відзначений у статуті Товариства Лева як повага до мов
та культур інших народів. У статутному документі «Меморіалу» одним із
завдань ставилося відродження духовної культури українського народу та
всіх національних меншин, що проживають на території України та поза
нею;
– економічний – відображений недостатньо в документах усіх трьох
організацій, діяльність яких, в основному, була спрямована на
гуманітарну сферу. Лише в статуті УСС ставилася вимога забезпечення
економічного суверенітету України.
Поява програмних документів перших неформальних організацій засвідчила
створення альтернативних КПРС-КПУ структур і сприяла розповсюдженню
демократичних ідей в усіх регіонах України.
Література
Бойко О.Д. Феномен жовтневої революції 1990 р., або Чому альтернатива не
стала реальністю // Нова політика.– 2001.– №4.– С.40–44.
Гарань О.В. Убити дракона.– К.: Либідь, 1993.–197 с.
Головенько В.А., Корнієвський О.А. Український молодіжний рух: історія
та сьогодення.–К.: Наукова думка, 1994.– 111 с.
Горбачова О.С. Відображення проблеми консолідації української нації в
статутних документах загальноукраїнських громадських організацій (кін.
80-х– поч. 90-х рр. ХХ ст.) // Часопис української історії.– 2006.–
Вип.4.– С. 118–123.
Гордієнко В. Правда і тільки правда // Поклик сумління.– 1989.– №2.–
С.2.
Доній О., Синельников О. Історія УСС мовою документів і фактів
(1989–1999).– К.: Смолоскип, 1999.– 322 с.
Кулік В., Голобуцька Т., Голобуцький О. Молода Україна: сучасний
організований молодіжний рух та неформальна ініціатива.–К.: Центр
дослідження проблем громадянського суспільства, 2000.– 457 с.
Литвин В.М. Молодіжні громадсько-політичні організації // Політика і
час.– 1991.– №3.– С.53–59.
Луців Л. Вісті з Дрогобича // Поклик сумління.– 1989.– №3.–С.8.
Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і
матеріали. Довідник у 2-х ч. / Упорядник І.О.Кресіна,
В.Ф.Панібудьласка.– К.: Вища школа, 1997.– 704 с.
Олекса В. “Сховатися від долі не судилося”… або Погляд стороннього
глядача на життя і смерть політичної кар’єри Товариства Лева //
Пост-Поступ.– 1991.– №1–2.– С.2.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
