Реферат
не тему:
Мова і майбутнє України
Знать, од Бога
І голос той, і ті слова
Ідуть меж люде.
Тарас Шевченко
Мова – душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб.
В мові наша стара й нова культура, ознака нашого національного
визнання…
І поки живе мова – житиме й народ як національність.
Не стане мови – не стане й національності: вона геть розпорошиться поміж
дужчим народом.
Іван Огієнко
У 10 статті Конституції записано: «Державною мовою в Україні є
українська мова.
Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови
в усіх сферах суспільного життя на всій території України».
Конституція є Законом прямої дії.
І все ж: є «демократи», які, окрім Конституції, ще вимагають «закону про
мови», – а Верховна Рада неспроможна прийняти Закон, що відповідав би
Конституції.
Наслідок: одні пробують втілити Конституцію в життя; інші – сприймають
Конституцію лише як декларацію і не виконують її.
Ще інші – або саботують виконання Конституції, або й торпедують її, чим
практично стають на шлях антиконституційної, отже – антидержавної дії.
Упродовж століть українську мову заборонювано щонайменше 174 рази! Після
референдуму 1991 року, коли понад 92 % громадян висловилися за державний
суверенітет України, і українська мова піднеслась на крилах.
Однак – ненадовго: на початку XXI ст. вона знову опинилася в становищі
зневажуваної, а то й переслідуваної.
Стати б на захист і Мови, і Конституції Президентові, Верховній Раді,
Кабінету Міністрів, Конституційному Судові та Генеральній Прокуратурі,
адже йдеться про честь, долю й майбутнє України, а тим самим – Європи і
світу, – але це здійснено на вимогу мільйонів громадян лише
Конституційним Судом. Природно, що згідно з статусом – лише теоретично.
Тому практично маємо і такі конструктивні документи, як «Міська
комплексна програма заходів щодо розвитку і функціонування української
мови в м.Києві на 2002 – 2005 рр.» «Українська мова в українській
столиці», прийнята Київською міською владою з такими аргументами:
«Київська міська влада в роботі по реалізації державної мовної політики
керується статтею 10 Конституції України, Рішенням Конституційного Суду
України від 14.12.1999 р. № 10-рп/99 (справа про застосування
української мови), законами України «Про мови в Україні», постановою
Кабінету Міністрів України від 08.09.1997 №998 «Про затвердження
Комплексних заходів щодо всебічного розвитку і функціонування
української мови».
У статті 10 Конституції України зафіксовано:
«Державною мовою в Україні є українська мова.
Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови
в усіх сферах суспільного життя на всій території України.
В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист
російської, інших мов національних меншин України».
У законі України «Про мови в Україні» зазначено:
«Українська мова є одним з вирішальних чинників , національної
самобутності українського народу».
Держава «забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння
всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу,
гарантування його суверенної національно-державної майбутності».
Таким чином, реалізація державної мовної політики є важливою складовою
процесу державотворення, формування патріотичної свідомості і високої
духовності громадян.
Міська влада будує свою роботу у сфері мовних відносин на принципах
еволюційності, поступовості та планомірності.
Виважена мовна політика міської влади є одним із факторів забезпечення
стабільної ситуації у м. Києві.
Соціологічні дослідження щодо мовної ситуації в столиці, проведені у
2000 – 2002 роках, засвідчили, що на сьогодні вона є врівноваженою.
За даними опитування 2001 року, лише 15% киян вважає, що сьогодні в
місті існує реальна можливість виникнення конфлікту на мовному ґрунті,
водночас як 73% цього не вбачають.
Протягом 2001 р. зафіксовано зростання частки киян, які у повсякденному
житті спілкуються українською мовою, з 15% – у 2000 р. до 19% – у 2001
р.
Важливо, що більшість киян з розумінням ставиться до реалізації чинного
мовного законодавства. Так, дві третини мешканців столиці вважає, що
ступінь вживання української мови у столиці не відповідає її статусу
«державної мови».
Поступово зростає також і частка киян, які вважають, що у перспективі
українська мова має стати розмовною мовою столиці (з 31 до 36%).
Водночас для повноцінного функціонування в українській столиці
української мови як державної треба ще багато зробити і органам
виконавчої влади, і широкій громадськості.
Саме цією обставиною була викликана розробка Міської комплексної
програми на 2002 – 2005 рр. «Українська мова в українській столиці»,
затвердженої розпорядженням голови Київської міської державної
адміністрації від 12.09.2002 р. № 1749.
Комплексна програма сформована Головним управлінням з питань внутрішньої
політики на основі пропозицій головних управлінь, управлінь та інших
структурних підрозділів міськдержадміністрації, ряду творчих спілок,
громадських організацій.
Мета Міської комплексної програми «Українська мова в українській
столиці»:
– вироблення системи роботи органів міської влади всіх рівнів по
реалізації державної мовної політики та створення в столиці сприятливих
умов для всебічного розвитку та функціонування української мови як
державної в усіх сферах суспільного життя столиці, піднесення її
соціального престижу;
– формування у мешканців столиці національної свідомості та людської
гідності, виховання культури соціальних та міжнаціональних взаємин;
– утвердження у сфері громадських відносин міста принципів патріотизму
та загальнолюдської моралі;
– сприяння всебічному духовному розвитку громадян на основі національних
та світових цінностей.
Комплексна програма «Українська мова в українській столиці» складається
з трьох розділів: 1. Адміністративно-контрольна та
організаційно-методична діяльність; 2. Інформаційно-просвітницька
діяльність; 3. Координуюча діяльність, яка охоплює різні сфери та
аспекти реалізації державної мовної політики: освіту, культуру,
інформаційний простір (засоби масової інформації, книговидання), наукові
дослідження у сфері етномовних процесів, транспорт, торгівлю, медицину,
інформаційно-рекламне оформлення міста тощо.
Програмою «Українська мова в українській столиці» передбачено здійснення
на міському та районному рівнях організаційних, інформаційно-методичних
та культурно-мистецьких заходів, що сприятимуть утвердженню державного
статусу української мови.
Серед першочергових адміністративно-організаційних заходів комплексною
програмою передбачено:
– систематичний розгляд на апаратних нарадах у Київській
міськдержадміністрації та в районних у м.Києві державних адміністраціях
питань реалізації мовного законодавства та виконання програми;
– створення при Київській міській державній адміністрації Міжвідомчої
Координаційної ради з питань реалізації державної мовної політики та
утвердження державного статусу української мови;
– розробка у кожному районі міста аналогічних комплексних програм;
– налагодження систематичного аналізу стану виконання чинного мовного
законодавства на підприємствах, в установах та організаціях районів та
щоквартальне заслуховування відповідної інформації на апаратних нарадах
у райдержадміністраціях;
– розробка структурними підрозділами Київської міськдержадміністрації
заходів щодо виконання комплексної програми розвитку і функціонування
української мови;
– при атестації працівників органів державної влади міського та районних
рівнів враховувати їхній обсяг знань і використання української мови під
час виконання службових обов’язків;
– щорічно організовувати роботу курсів українського ділового спілкування
при Київській міськдержадміністрації, курсів української мови для
представників національно-культурних товариств та жіночих громадських
організацій.
Довідково:
З 1997 року при Київській міській державній адміністрації діють
безплатні курси ділової української мови, на яких за цей час навчились
та отримали посвідчення про опанування основами ділового спілкування
державною мовою близько 300 слухачів.
Комплексною програмою передбачено створення до кінця поточного року
курсів української мови при районних державних адміністраціях, закладах
освіти, культури, медицини, сфери обслуговування, в авто-підприємствах,
трамвайно-тролейбусних депо, метрополітені, торговельних закладах.
У програмі визначені завдання щодо регулювання та контролю за мовним
режимом у рекламно-інформаційному оформленні столиці.
Особливу увагу програма звертає на дотримання мовного законодавства під
час ліцензування, реєстрації та перереєстрації суб’єктів підприємницької
діяльності, недопущення при цьому використання іншомовних запозичень та
новоутворень.
Київська міська державна адміністрація розширює роботу щодо підтримки
національного книговидання та книгорозповсюдження. Відповідні заходи
передбачені і в програмі «Українська мова в українській столиці».
Зокрема, міськдержадміністрація продовжить роботу по виданню словникової
літератури у серії «Бібліотека державного службовця» з метою безоплатної
передачі тиражів державним установам, організаціям та підприємствам
столиці.
Довідково:
За сприяння Київської міської державної адміністрації сьомий рік
Українським науково-виробничим центром «Рідна мова» здійснюється
підготовка та видання спеціальних словників «Бібліотека державного
службовця».
За останній час випущено «Словник-довідник українського літературного
слововживання» тиражем 10 000 примірників, а загалом у «Бібліотеці
державного службовця» видано 7 словників сукупним накладом 52 000, які
безоплатно передано структурним підрозділам Київської міської та
районних державних адміністрацій, державним установам та організаціям
столиці.
Прийнято розпорядження Київської міськдержадміністрації «Про видання
довідника-практикуму офіційного протоколу».
Програмою «Українська мова в українській столиці» передбачено таке:
– істотне розширення у м. Києві книжкових магазинів із відділами для
реалізації україномовної літератури та періодики;
– заходи щодо розміщення мережі книжкових кіосків із реалізації
україномовної літератури та періодики на прилеглих до Київського
метрополітену територіях;
– забезпечення пріоритетності комплектування міських масових бібліотек,
районних централізованих бібліотечних систем україномовною художньою,
навчальною, довідковою, словниковою літературою та періодичними
виданнями;
– виділення коштів для забезпечення передплати україномовної періодики
для шкіл м. Києва.
З метою заохочення керівників державних та громадських організацій,
працівників освіти, культури, торгівлі, транспорту, широкої
громадськості столиці в роботі по реалізації державної мовної політики,
створення у місті атмосфери шанобливого ставлення до української мови у
Київській міській державній адміністрації продовжити роботу по щорічному
вшануванню кращих популяризаторів українського слова – до Шевченківських
днів (9 – 10 березня), Дня української писемності та мови (9 листопада),
Міжнародного дня рідної мови (21 лютого).
Передбачено також у ході реалізації в м. Києві комплексу заходів
гуманітарної сфери наповнювати їх національно-патріотичним,
державницьким змістом.
Серед освітньо-виховних заходів – забезпечити використання державної
мови у навчальному процесі в дошкільних, загальних середніх,
професійно-технічних та вищих навчальних державних та комунальних
закладах столиці:
– до початку нового навчального року забезпечити школи Києва
Українськими підручниками у повному обсязі;
– оголосити міський конкурс на створення кращого регіонального
підручника, навчального і методичного посібника;
– розробити і видати навчально-методичні посібники, комп’ютерні програми
з української мови, розробити програми циклів телерадіоуроків з
української мови та літератури.
У сфері культури м. Києва відповідно до комплексної програми «Українська
мова в українській столиці» планується здійснювати перспективне
планування на створення україномовних вистав та концертних програм.
Передбачено також розширити практику державних замовлень на
першопрочитання творів сучасних українських авторів для театрів міста.
Буде поновлено практику широкого проведення в кінотеатрах м. Києва декад
українського кінематографа та фестивалів українського кіно, показу
фільмів кіностудій України, зарубіжних кіностудій, створених на основі
українського етносу, української класичної та сучасної літератури і
драматургії.
Комплексною програмою встановлюється порядок, за яким при організації
культурно-мистецьких заходів на міжнародному рівні (Дні міст побратимів,
фестивалі, мистецькі конкурси, виставки тощо) формування та проведення
мистецьких програм буде здійснюватися державною мовою.
Для навчальних закладів естетичного виховання і надалі видаватимуться
нотні збірки української пісні та музики, іншої музично-педагогічної
літератури з використанням культурно-мистецької спадщини українського
народу. Передбачено також централізоване видання навчальної документації
державною мовою для дитячих шкіл естетичного виховання.
Згідно з комплексною програмою «Українська мова в українській столиці»
Науково-дослідний інститут соціально-економічних проблем м. Києва
продовжить наукові дослідження розвитку етномовних процесів у столиці.
Інститут здійснюватиме соціологічний моніторинг динаміки розвитку
етномовної ситуації та процесів функціонування української мови в усіх
сферах суспільного життя столиці, за результатами якого визначатимуться
пріоритетні напрями реалізації мовної політики в місті.
Спільно з вищими навчальними закладами та громадськими організаціями
планується систематично проводити науково-практичні конференції,
семінари, «круглі столи», спрямовані на піднесення ролі української мови
як державної.
Важливу роль у реалізації державної мовної політики відіграють засоби
масової інформації.
Серед заходів програми «Українська мова в українській столиці»
передбачено залучення ЗМІ (газети та телерадіоканали) до висвітлення
міських та районних заходів щодо виконання чинного мовного
законодавства, обговорення актуальних питань сучасного стану
функціонування української мови.
Зокрема, на сторінках газети «Столиця» і надалі щомісячно
публікуватимуться матеріали під рубрикою «Мова про мови», а на каналі
«Голос Києва» щомісячно будуть готуватися радіопередачі «Мови рідної
палітра».
З метою надання киянам безплатної мовознавчої допомоги (силами
фахівців-філологів, лексикографів) з питань українського правопису та
літературного слововживання згідно з Комплексною програмою планується
організувати роботу спеціалізованої телефонної служби «Громадська
мовознавча приймальна» на базі кафедри української мови одного із
столичних вузів.
Робота по реалізації державної мовної політики охоплює усі сфери
життєдіяльності столиці, оскільки вона стосується кожного громадянина,
кожної організації, установи, підприємства. Успіх цієї справи залежить
від налагодженої, наполегливої, методичної співпраці органів державної
влади та широкої громадськості.
Від імені Київради О. О. Яковенко
На жаль, преса в численній масі своїй «не помітила» державної ваги
документа! Не зробила предметом щоденної популяризації, не акцентує:
маємо приклад – гідний наслідування!
Приклад, наголосимо, аналогом якому є: Указ Королеви Великої Британії
про захист англійської мови на теренах англійського королівства; Указ
Президента Франції про захист і пріоритет французької мови; Указ
Президента Росії про захист російської мови навіть в інституціях системи
російської влади…
Природно було б чекати Указу Президента України про захист і підтримку
української мови, але…
Натомість із уст державних діячів повсякчас чуємо то пропозиції, то
заяви про наміри піднести статус мови… іншої держави та мов
національних меншин і тим самим ще більше понизити реальну роль
державної української мови, дискредитувати її Конституційний статус,
суспільний авторитет і тим самим остаточно витіснити її на узбіччя
історії…
У цивілізованих країнах така реальність була б трактована як абсурдна, а
дії посадових осіб як антиконституційні й антидержавні.
Інша справа – в Україні: тут державна мова стала товаром у ринкових
відносинах: нею торгують і за її рахунок набирають голоси в час виборів;
її ігнорують і зневажають посадовці найвищих інстанцій; українську мову
як державну фактично переслідують на рівні обласних і міських рад, як те
відкрито, без остраху перед Законом продемонстровано в Донецьку,
Луганську, Миколаєві, Одесі, в Криму.
Зневажають не просто Мову, – а тим самим і українську націю, культуру,
державу, Конституцію депутати Верховної Ради – тієї Ради, що прийняла
Конституцію і як найвищий закон, і як закон прямої дії… Ігнорують
Конституцію судові органи всіх рівнів, їхні посадові особи. І все
безкарно!
Найрізноманітніші мотивації тих, хто посягає і на Конституцію, і на
Святиню Святинь народу – його мову.
Одні брак культури і відповідальності виправдовують тим, що їх, мовляв,
так навчили в радянській школі. Що для них важко швидко змінити мовний
режим і вони стоять на позиціях «поступовості» процесу оволодіння
державною мовою.
і за це, як потопельник за соломинку, хапаються й деструктивне
налаштовані чиновники, хитромудре при цьому пояснюючи: «поступовість» –
це в інтересах суспільства, щоб не збурювати зайвих пристрастей.
Ми також проти «зайвих» пристрастей. Але їхня версія «поступовості» – то
глумливе, одверто цинічне лукавство та глум і над собою, і над законами
та суспільством, бо законом встановлювався термін практичного оволодіння
державною мовою до 1996 року, а пройшло вже два часових відтинки,
ситуація ж тільки погіршується: українська мова все настійливіше
витісняється з преси та інших ЗМІ, з вищої школи й освітніх закладів
цілих регіонів, не пробивається в Інтернет, у науково-виробничу сферу;
не запановує в повсякчасному спілкуванні суспільства…
– Ось бачите, – потирає руки українофоб, – української мови не сприймає
більшість суспільства!..
І цей цинічно-підступний українофоб не бере реального стану речей та не
ставить питання: чому поповзла інфекція байдужості та зневаги до
державницької гідності й честі, чому іноземні мови нав’язують, а рідну
не захищають; більше, цинік не обмежується фальшивою констатацією, він
вдається до комбінування корисливо підібраними цифрами відсотків
україно- та російськомовних і підводить під свою українофобію
«теоретичну» базу: русифікацію зумовила логіка історії, народ
добровільно робить вибір на користь мови сусідньої держави.
І суттєво, що той українофоб – не малописьменна людина з вулиці.
Навпаки! – це «щирий» борець за справедливість спосеред чиновного люду,
увінчаного званнями то політологів і прогнозистів, то докторів наук, а
то й академіків. Це може бути журналіст, що хвалиться високими
заробітками, не торкаючись питання, за що та плата. У зв’язку з цим їхні
судження тиражуються як «фундаментальні» та «об’єктивні», хоча ті
висновки, як не розглядай їхні судження, – антиукраїнські.
Один з прикладів, про який уже говорилося у виданні «Феномен української
мови» (К., 1999, 2000 рр.), – стаття О.Лановенка, Ю.Швалба, О.Кубеліуса
«Мовні та соціокультурні чинники консолідації (запам’ятаємо аспект цього
українофобського виразу! – П.К.)українського суспільства» в журналі
«Українсько-російські відносини: гуманітарний вимір», її автори –
працівники на терені України; отже, мали б дивитися на речі з позицій
української суверенної держави, свого народу, а проте читаєш статтю і
думаєш: свого – територіальне, відомче; а чийого – поглядами й
інтересами?..
Починають автори з того, що в Україні згідно з «останніми соціологічними
дослідженнями російськомовне населення становить нині понад 50 %
загальної чисельності населення».
«Умилительно», – як говорять росіяни. І тому, що одного разу на зустрічі
у Президента Л.Д.Кучми письменниця А.Потапова спочатку називала 20
мільйонів «русскоязычных», але на прохання Леоніда Даниловича уточнити
цифру – милостиво опустилася до 12. Отже, за її – керівника асоціації
«русскоязычных» – підрахунками останні складають десь 1/5 (20%)
населення. То ж наші ідеологи тут стрімко пішли «вгору».
і тому, що на основі зазначеної статистики робляться далеко не
«арифметичні» оцінки, прогнози, теоретико-практичні пропозиції.
Дивовижні й оцінки, і прогнози, і пропозиції, бо вони ґрунтуються на
очевидно ідеологічній, а не науковій основі; і є так само очевидно
проросійськими.
Головні висновки кладуться в підвалини статті: 1) «щонайменше дві
третини (і не інакше; що вже дрібнитися до якихось там 50 %! – авт.)
населення вважає за необхідне «узаконити» функціонування в Україні
російської мови»; 2) становище, що склалося, «комусь» може не
подобатися, але кардинально його не змінити, бо воно – «ні що інше, як
історичний факт» (раніше говорили: «об’єктивно виникла реальність»); 3)
а «в такому разі попри всі уподобання слід визнати, що закон про статус
української мови як єдиної «легітимної» мови країни є відверто (?! –
авт.) полі-мовним, причому – рівновеликим (?! – авт.) середовищем не має
вагомих підстав для існування і за своєю суттю є законом
дискримінаційним…»
«Схаменіться, – сказав би Т.Шевченко, – будьте люде…»
Та й то ще не все.
Богослужіння необхідно здійснювати не українською – і це нормально,
наполягають автори, бо ж «переважна (і тут, хай йому лихо, переважна! –
авт.) більшість православних віруючих вважали і вважають цю мову (на
думку авторів – церковнослов’янську, – авт.) священною». Та знову
вдамося до статистики, яку автори цього разу чомусь обминають. А саме:
«Соціологічні опитування, – повідомляється в г. «Голос православ’я»
(грудень, 2002 р.), – які з метою вивчення громадської думки про
релігійну ситуацію в Україні майже регулярно проводяться протягом
останніх років, виявляють стійку тенденцію: Українська Православна
Церква Київського Патріархату випереджає всі інші конфесії України за
кількістю своїх прихильників. Цю тенденцію підтверджує і останнє
опитування, проведене «Соціоінформом» серед слухачів радіо
«Воскресіння».
Відповідаючи на запитання «До якої конфесії ви себе відносите?», 36,55%
респондентів віднесли себе до Київського Патріархату, 9,04% – до
Московського патріархату. 29,23% респондентів відвідують храми
Київського Патріархату, в той час як Московського – 14,92%. Предстоятель
Київського Патріархату Святійший Патріарх Філарет – найбільш відомий
серед усіх українських релігійних діячів – у своїх відповідях його
назвали 30,12% опитаних. Митрополита Володимира (Сабодана) вважають
відомим релігійним діячем 11,45%, а Московського патріарха Алексія II
лише – 2,01%.
0
J
e
o6
??¤?¤?$?????G?6
PЦікавим є також співвідношення в оцінці діяльності Московського і
Київського патріархатів в Україні. Діяльність УПЦ КП позитивно оцінили
55,42% опитаних, негативно – 7,23%; УПЦ МП – відповідно 21,29% та
32,53%.
Таким чином, вкотре спростовується міф, який активно експлуатує
Московський патріархат в Україні, про свою нібито «мільйонну паству» та
значну перевагу за кількістю парафіян. Насправді ж Київський Патріархат
залишається тією конфесією, яка користується найбільшою підтримкою
народу України.»
Ще красномовніші та характеристичніші факти повідомляє преса про
підсумки Всеукраїнського перепису 5 – 14 грудня 2001 року. Виявляється,
що «населення нашої країни складається з 48 мільйонів 457 тис. осіб. З
них у містах проживає 32 млн. 574 тис., у сільській місцевості 15 млн.
878 тис.
Порівняно з переписом 1989 р. міське населення України зменшилось на 2
млн., сільське на 1, 2 млн.
У країні 26 млн. 16 тис. (53,7%) жінок і 22 млн. 441 тис. (46,3%)
чоловіків. Із 454 міст України 5 мають понад 1 млн. мешканців, у 37
мешкає від 100 до 500 тис., у 9 – понад 500 тис. З них: у Києві – понад
2,6 млн., у Харкові – 1470 тис., Дніпропетровську – 1065 тис., в Одесі –
1029 тис., у Донецьку – 1016 тис. В Україні перебуває понад 168 тис.
громадян інших країн.
На теренах України живуть представники 130 націй і народностей.
Корінна нація – українці, які складають 37 млн. 541 тис (77,8%).
Серед інших найбільший відсоток становлять громадяни російського
походження – 8334,1 тис (17,8%).
Чисельність українців збільшилась на 0,3%; росіян стало на 26,6% менше.
Українську мову назвало рідною 67,5% громадян, російську – 29,6%.»
Так арифметика безжально викриває «філософію» схильних до політиканської
українофобії та русофільства комбінаторів.
А цим самим спростовується і міф авторів ж. «Українсько-російські
відносини: гуманітарний вимір», відтінюючи: його автори діють далеко не
в гуманітарному вимірі!
А внаслідок усього зазначеного – гучний пшик і ще про один, як твердять
«гармонізатори» суспільних відносин, «об’єктивно» сформований фінал:
білінгвізм, що «плавно» переходить у «практично паритетне функціонування
в суспільстві двох культур».
Не вистачає ще з такою ж прямотою висловленої пропозиції про офіційне
узаконення двох держав в українській державі, що також уже було: і коли
російський царизм з польським королівством ділили Україну по Дніпру (на
«східну» і «західну»); і коли, дякуючи більшовикам та проникливим
філософам, психологам і богословам з «Русского союза» на початку XX ст.,
ділили Україну на регіони, а українців на «прогресивних»
інтернаціоналістів та «ворогів»-націоналістів, – бо й це, як наголошують
автори з українського інституту, відповідає… (ні – ні! не інтересам
Росії) ментальності українців…
А якщо не погодитися з цим? Тоді – конфронтація й відповідальність перед
світом та апокаліпсис українства.
Віддамо авторам належне: вони гідно підсумовують багатовікову
«демократично»-українофобську тенденцію на грані XX – XXI століть.
Тож і не певні, чи треба уточнювати, що: 1) «об’єктивна» реальність
насаджувалась цілеспрямовано, упродовж століть, силою ідеології, влади,
тюрем і зброї; 2) об’єктивні чинники – це коли «щось» (людина у тому
числі) доходить до свого природного фіналу (людина вмирає в глибокій
старості) й поступається природному новому; неприродними є передчасна
смерть людини (коли батьки ховають дітей) і самогубство, – а стратегічно
мислячі автори скеровують українство саме на це; 3) зазіхати на життя
мови, культури, нації, як переконливо показували світлі мислителі й
патріоти, аморально. «… Вимерла мова в устах народу – вимер і народ.
Та якщо людська душа здригається перед убивством однієї недовговічної
людини, то що ж повинна б почувати вона, – гуманістично-патетично
запитував К.Ушинський, – зазіхаючи на життя багатовікової історичної
особистості народу – цього найвищого із усіх створінь божих на землі?»1
Засліплені русофільством, автори не турбуються цими сакраментальними,
вічно болючими питаннями. Загалом: вони ні разу не ставлять питання
«чому?» та «а що далі?» Вони все знають і віщо пророкують,
відштовхуючися від постулатів: Україна – це криза, майбутнє –
конфронтація і руїна. Звичайно ж, українства. Тому хочеш вижити –
«капітулюй ще до бою!» Змирись. Уподібнись до того хворого й лікаря, що
виявили: хвороба – рак. Але не стали лікувати її, а заходилися
допомагати… «природному» перебігу хвороби – смерті інфекційно хворого.
Марне! Українці – молода нація, і повні сил та енергії їхня мова,
культура, жага до життя. У доповіді на «круглому столі» в квітні 1999 р.
голова Всеукраїнського педагогічного товариства ім.Г.Ващенка проф.
А.Погрібний переконливо показав: є просто-таки гігантський спротив
утвердженню української мови в державі, у тому числі й в сфері освіти,
науки, культури; навіть – в інституціях державного управління, права.
Достатньо послатися на події останніх днів червня 1999 р.: настанова з
адміністрації Президента Міністерству освіти: «Враховуючи вимоги ст. 10
Конституції України, передбачити в умовах прийому до вищих навчальних
закладів можливість складання вступних іспитів російською мовою».
Міністр освіти В.Зайчук, керівники міст і відомств проводять
відповідного спрямування «наради», – і в приймальних комісіях
абітурієнтів, як і за імперського режиму, запитують: якою мовою –
українською чи російською – ви хочете відповідати?..
Абітурієнти ошелешені: чому раптом? Вони вже прийняли Конституцію 1996
р, і теоретично, й практично: усвідомили необхідність загальнодержавної
мови на всіх рівнях суспільного спілкування, освіти, науки, культури,
державного управління, міжетнічних і міжнаціональних відносин, розвитку
найновіших технологій; а водночас зрозуміли і перспективи особистого
плану: не володіючи єдиною для всього суспільства мовою, вони
перекривають собі дорогу до вершин виробничої і державної діяльності.
Більше: ризикують наштовхуватися навіть на подружні й сімейні конфлікти
та негаразди.
З огляду на все те вони принципово еволюціонували духовно й психічно:
визнали правомірним і неминучим верховенство закону, – а тому пішли в
україномовні (у повному розумінні українські!) школи та вищі навчальні
заклади.
Цілком правильно, однозначно сприйняли вони і 10 статтю Конституції:
«Державною мовою в Україні є українська мова». Отже, і для всіх
абітурієнтів має бути чинним загальнодержавне правило: складати іспити
до державних закладів державною мовою. А тому, що ми прагнемо будувати
демократичну, правову, полі-культурну державу, то: «В Україні
гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших
(! – П.К.) мов національних меншин України», – однак: 1) не за рахунок
державної мови; 2) не вивищуючи одну (російську) мову над іншими. Інакше
запанує правовий і моральний нігілізм. Ещемлення прав і гідності
польської, білоруської, єврейської, татарської, угорської, чеської,
румунської, молдовської та інших етноменшин і їх мов.
Здавалося б, необхідно закріплювати досягнуту однодумність, особливо
силами інституцій держави. Та замість цього здійснюється акція, що в
очевидно тенденційний спосіб тлумачить 10-ту статтю Конституції, а тому
не спрямовує суспільство вперед, а відкидає його назад – на позиції
бездержавної покірливості зовнішній силі та цинічному тискові
політичного, партійного екстремізму. Це вражає недалекоглядністю, а може
призвести до драматичних конфліктів чи й трагічних наслідків.
Справді: ініціаторами порушення і духу Конституції, і державницької
орієнтації молоді (до того ж – у Криму, на Луганщині та Донеччині) стає
не молодь (раніше – «ідеологічно зашорена маса»), а управлінська
«еліта», інституції держави.
За таким «теоретичним» прикриттям без докорів сумління почуваються й ті,
що під мошкарою «поступовості» закріплюють проросійський мовний режим не
лише у вищих, а й середніх навчальних закладах ряду областей України,
чим не просто закріплюють поділ держави на мовні «регіони», а й
фундаментальне руйнують єдність української держави; і вже не тільки
мовно, а й політичне.
Прикметне: і ці за «поступовість», хоча з шкіл і ВНЗ виходять цілі
покоління на довгі десятиріччя. Вони формують матриці душ на чужій
ідеології, культурі, термінології. Тобто стають «інтелігенцією», котра
все далі дистанціюється від свого народу. Послуговуючись чужою, ця
«еліта» не тільки сама не розвиває народно-державної скарбівні, пориває
з історією та традиціями, а й завдяки становищу «верхнього шару»,
відчужує від Землі, пам’яті, традицій, зрештою – народних інтересів
мільйони інших. Народ – цілісний організм. І раптом – серце або голова –
приростає до іншого тіл. І не питає себе: за що обезголовлює власний
народ? Яка плата за фактичну зраду природного обов’язку?
Діти відчужуються від батьків; село від міста; нові покоління од вікових
духовних надбань; совість, честь, гуманізм – від фізичного буття. Свій
народ перетворюється в населення – масу виробників і споживачів.
Геополітика і геопсихологія працює або на абстракції, або на чужі
держави.
А школярі перетворюються в опозиціонерів щодо свого, вітчизняного, а то
й в манкуртів, спроможних підняти руку навіть на рідну матір – Вітчизну.
Проблемою стає навчання не державною, а «рідною» мовою в школах
етноменшин: вони формуються їхніми «захисниками» або на аутсайдерів
життя, або на емігрантів чи на «п’яту колону».
Схаменутися б! Пригадати, як О.Грибоєдов, опечалений «елітою», котра в
Москві й Петербурзі говорити російською вважала за ґандж, гнівно
запитував:
Позбудемся ли чужестранья мод?
Чтоб умный, добрый наш народ
Хотя б по языку нас не считал за немцев?!
І російська інтелігенція (до речі, різного етнічного походження!) почула
зов самої долі. Тільки «здрібнілі мікромалороси» (Є.Маланюк) лишаються
глухими й сліпими до зову свого народу, своєї долі.
Тож не випадково маємо жорстоку кризу і природи (осиротілої,
відчуженої), й культури: «урядові» концерти, на яких панують чужинські
постаті і мотиви. Фантастична оплата тим, хто приїздить на «ловлю
счастья и чинов» (М.Лєрмонтов), і це за умов, що власна культура гине, а
високоталановиті митці ледве зводять кінці з кінцями внаслідок
жалюгідних заробітків. А до всього закуплена на корені преса
захлинається від радості, коли ще хтось з працівників мистецтва
перекидається в чужий мовний табір. Невже цим – відступництвом
перекинчиків хочуть виправдати власне відступництво?!
Мова постає категорією не лише державницькою, а й морально-етичною; не
лише патріотизму, а й професіоналізму, бо торгують найдорожчим не генії,
не майстри, не архітектори-творці, а найманці, холопи, підмайстри,
рантьє…
А в найнятого кому потрібні честь і совість?!
Не кажемо вже – незалежність і гідність.
І це стосується не лише окремих індивідів, а й цілих народів, бо
пов’язане з одвічним: ким (чим) народ був, ким (чим) є і ким (чим)
прагне бути та буде?
Тож не випадково до проблеми мови зверталися найталановитіші державці –
Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Богдан Хмельницький, Лазар Баранович,
Петро Могила, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Михайло Грушевський, Володимир
Винниченко, Симон Петлюра… А також вчені найрізноманітніших професій:
М.Смотрицький, В.Каразін, М.Максимович, О.Потебня, І.Пулюй,
В.Вернадський, М.Кравчук. Достатньо нагадати, як у центр уваги
титанічної праці ставили проблему мови творці «Енциклопедії
українознавства», зокрема – один з її головних редакторів – Зенон
Кузеля. Етнолог за освітою, він розумів, що ключ до освіти, науки,
культури, державного і міжнародного життя – це найперше мова: як досвід
і пам’ять віків та поколінь, як міра розвитку кожного індивіда й народу
– глибини їхніх почуттів і роздумів, мудрості (не позиченої, а власної)
й мужності, готовності й спроможності не тільки спілкуватися з іншими як
рівня, а й збагачувати їх.
Відомо: дитина може бути поводирем сліпого; дорослі можуть бути тільки
сліпим знаряддям чужої волі.
Мова – єдиний аналог безмежного в часі і просторі, гармонійного
різнорідністю світу. У ній – його сутність і форми, всі кольори, барви,
тони і звуки. Тому Мова – найуніверсальніша енциклопедія, наймогутніший
Учитель життя, а хто не чує її – породжуваної рідною Природою, той
обійдений ласкою Божою; бездуховне перекотиполе.
Тому завдяки мові люди й народи можуть ставати двигунами вселюдського
поступу, а без неї – лошатами біля чужих возів.
Усвідомлення цього й породжувало відкриття на рівні одкровення: мова –
джерело мудрості і краси, учитель і воїн, пам’ять і деміург («Повість
минулих літ», «Ізборник Святослава»), Слів не буває з Нічого. «І голос
той, і ті слова ідуть меж люде» од Бога! (Т.Шевченко).
Ось чому історією і теорією мови займалися біолог М.Максимович, фізик
І.Пулюй, геолог-кристалограф В.Вернадський, математик М.Кравчук. А
етнолог і етнограф З.Кузеля (вчений енциклопедичних інтересів) в ім’я
розвитку народу й науки творить словники не лише з української мови, а й
іншомовні; зокрема: появляється «Словар» (як зазначає В.Погребенник, –
«новаторська лексикографічна праця» 3.Кузелі й М.Чайковського на
дванадцять тисяч слів), згодом праця Я.Рудницького та 3.Кузелі
«Українсько-німецький словник», пізніше перевиданий у співавторстві з
С.Іваницьким та К.Майєром (1943). Паралельно З.Кузеля готує
сільськогосподарський словник, опрацьовує географічну термінологію в
підручнику Бонакера; сприяє виходу українсько-німецьких словників
інженера Жуковського та медичної термінології Р.Смика; публікує праці «В
справі нашого правопису» та «Історичний розвиток і сучасний стан
українського словництва»…
Гідний подиву величчю, а тим самим – гідний наслідування життєвий подвиг
педагога і вченого, державного і церковного діяча Івана Огієнка
(Іларіона), мова для якого була і голосом життя, і Молитвою, і Богом.
Чи маємо аналогії сьогодні?! А якщо ні, то – чому?
Прикметно, коли творилася «Енциклопедія українознавства», що
відроджувала Український Світ не лише для інших народів, а й для самих
українців; і коли українську мову знову (як то було на Паризьких
конгресах учених 1934 і 1936 рр.) поряд з французькою, перською,
італійською, грузинською визнавали як одну з найбагатших, красивих
(симфонічних), перспективних, – у Києві всупереч волі влади проводилася
конференція «Про культуру мови», на якій офіцер В.Лобко зазначав: «Немає
у світі народу, мова якого переживала б такий тернистий шлях, як мова
нашого народу… В кредо ідеологів російського націоналізму
ковалевських, юзефовичів та інших чорним по білому написано про те, що
завдання полягає в тому, щоб знищити мови «інородців» (бо царі знали: де
безсила перетворити «інородців» на вічних рабів навіть армія – там може
функцію асимілятора відіграти мова, – авт.)… Мільйони українців були
знищені штучним голодом за те, що вони були українці. За вказівкою цих
сталіно-кагановичів було ліквідовано викладання в середніх та вищих
навчальних закладах українською мовою, ліквідовані українські вогнища
культури на Кубані, в Сибіру, на Далекому Сході та інших районах, де
проживають мільйони українців… (тоді це мотивувалося інтересами
інтернаціоналізму; тепер, коли Велика Британія, Японія, Німеччина,
Франція, Росія за основу поступу підносять Національну систему освіти,
її ядро – національну мову, – українські кирпогнучкошиєнки вимагають все
підпорядкувати інтерглобалізму, ніби забуваючи: шляхом підлягання чужому
диктату ідуть слабкі (люди, народи); сильні ідуть своїм шляхом, – авт.).
Видно, ці сталіно-кагановицькі послідовники мають якусь (допоміжну, –
авт.) силу, бо через їх протидію український народ ще й досі не домігся
відміни того, що забороняли ті злочинці, не домігся найпростішого,
природного, найдорожчого, найважливішого, найголовнішого, найсвятішого
для народу, що мають усі народи світу, – виховувати своїх дітей в
дитячих яслах і садках своєю рідною українською мовою; навчати в школах,
у тому числі й школах робітничої молоді… Противники української мови
тепер так розперезалися, що «фактично витісняють українську мову з
театрів, кіно». Лише 5% (аж страшно назвати таку цифру) технічної
літератури на Україні видається українською мовою, а 95% російською…»
(Рух опору і самооборони в Україні. Редакція і переднє слово Євгена
Федоренка. – Тор.-Нью-Йорк, 1977).
Жахливо, але це писано ніби сьогодні. Логічно, що не втратили
актуальності й такі ухвали-вимоги конференції: «Гаряче і схвально
поставилися присутні до пропозиції порушити клопотання перед ЦК КПУ і
Урядом України…, щоб: 1. У всіх вищих і середніх спеціальних школах,
ремісничих училищах та курсах вести навчання українською мовою.
Підручники для цих навчальних закладів видавати українською мовою. У
всіх дошкільних установах (незалежно на чиї кошти вони утримуються), де
є діти українського населення, виховання вести українською мовою. 2. У
всіх установах і підприємствах, на залізниці та інших видах транспорту,
в торгівлі всі справи вести українською мовою. 3. Академія наук,
інститути, видавництва мають писати і видавати наукові твори здебільшого
українською мовою. 4.Кіностудії творити художні і наукові кінофільми
тільки українською мовою, а фільми виробництв інших республік
перекладалися на українську мову.
Запропоновано також, щоб у республіках Радянського Союзу, де живе
українське населення, відкрити загальноосвітні школи з українською мовою
навчання, як це здійснено на Україні для російського та інших народів»
(Наша культура. – 1963, березень, с.5).
Особливо тривожно говорилося і про становище, й про роль та місію науки,
інтелігенції вищих навчальних закладів, бо коли вона замикається в
рамках технологій і не дбає про інтереси суспільно-державницькі, коли
ігнорує мову корінної нації, – тоді вона стає не підоймою, а гальмом
поступу.
Нерідко тиражується фальшива теза: українська мова ігнорується не через
неповагу до неї, а тому, що вона для науки й освіти недостатньо
розроблена…
Відповісти можна хоча б такими фактами: великий росіянин М.Ломоносов
формувався як вчений у Київській академії. А перша у світі кібернетична
енциклопедія вийшла українською мовою! А головне: коли в якогось народу
чогось бракує, те інтелігенція – творить! На те вона, як хлібороб на
полі, і є сіячем на полі інтелекту.
Є в Метерлінка драма «Сліпі». У ній показано групу нещасних незрячих,
котрі шукають порятунку від виснаження й непогоди і, почувши шум
каламутного потоку, приймають його за гомін біля брами міста й
стрімголов кидаються до нього… Там була прірва…
Чи не хочемо замінити «сліпих», котрі усе чужинське приймають за гомін
світової цивілізації?! І неспроможні прозрівати та визначати власну
долю?
Ще Т.Шевченко записав у післямові до «Кобзаря»: а на москалів (будь-кого
з сусідів) «не зважайте: у них народ і слово і у нас народ і слово».
Змагаймось у творенні, а не в руйнації.
Закономірно, що мова й людина та народ, мова, культура і Бог постійно є
предметом всесвітнього осмислення, і не лише Т.Шевченко мовою рятував
свою націю, глаголячи:
«Возвеличу малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло них
Поставлю Слово».
Мовою рятували Італію – Дайте й Росію – Пушкін, Англію – Шекспір,
Іспанію – Кальдерон і Сервантес, а Ян Коменський – націю й освіту.
Саме в цілісності: Мова, Буття й Свідомість народу, цивілізація і
культура вселюдства ставили проблему й І.Франко, П.Куліш, П.Мирний, Леся
Українка. І на початку XX ст. мову нерозривно з проблемою нації та
держави, вселюдського поступу ставили М.Грушевський («Ганебній пам’яті)
та І.Огієнко («Історія української літературної мови»), А.Кримський і
С.Єфремов, П.Тичина й О.Довженко, еліта освіти й науки, зокрема
природничої.
Тож цілком закономірно, що початок XX ст. став періодом всебічного
Відродження українства – на теренах і Батьківщини, і зарубіжжя.
Що вродить нам початок XX! століття?!
Праці О.Гончара, Б.Антоненка-Давидовича і С.Караванського, В.Чорновола і
патріарха Філарета, Д.Павличка, П.Мовчана і Ю.Мушкетика, А.Мокренка,
А.Погрібного і К.Мотрич, В.Русанівського й С.Ярмоленко, І.Ющука інших
лицарів захисту рідної мови засвідчують: є докази широкого відродження в
глибинних товщах народу, – але незаперечним є й адекватний йому спротив
українофобів.
І знову стає очевидним: тільки зусиллями освітян, вчених чи митців
проблеми мови не розв’язати. «Розмови про наболіле», «Державна мова? –
офіційна мова?» (А.Погрібного), «Пошук українського слова, або боротьба
за національне «Я» (С.Караванського), «Мова і нація» (В.Іванишина,
Я.Радевича-Винницького), «Мова – явище космічне» (П.Мовчана) – ось грані
мовної проблеми.
І коли новий – 2003 – рік майже всіма каналами телебачення був
започаткований як виразно антиукраїнський, бо безсоромно відданий на
поталу чужинським інтересам, коли Україну окупувала чужа мова, – то це
ще раз засвідчило: не тільки українська мова, а й українська людина,
нація і держава, культура і віра, будучина опиняються в загрозливій
небезпеці! Сліпці штовхають Україну й цивілізацію в прірву.
Йдеться про наші життя чи загибель. Про нашу долю і як самодостатнього
суб’єкта історії, і як про органічну частку вселюдства. Тому кожен має
сказати собі: «Слово, моя ти єдиная зброє, ми не повинні загинуть
обоє!», бо інакше розщепиться світ. Бо залишимось лише пам’яттю, попелом
віків…
Батьки мають подбати про дітей. Діти – про свою будучину. Інтелігенція –
про свою історичну місію «голови» й «серця» всенародного організму,
речника нації.
Державні органи повинні виявити Конституційну волю: прийняти
широкомасштабну програму впровадження державної мови в усі ланки
суспільства й контролювати її виконання, керуючись принципом: державна
мова – найуніверсальніша форма консолідації суспільства, один з
найголовніших чинників національної безпеки.
Нагадаємо: українську мову визнали рідною 68% громадян, і цим дали
відповідь усім цинікам та провокаторам, спецам по свідомій дезінформації
та деформації суспільної думки.
Разом з тим, 29% населення визнало рідною російську; і це при тому, що
«росіяни» становлять в Україні лише 17,3%. Це також ставить питання: то
яка ж мова переслідується в Україні – російська? чи державна –
українська? А також: коли в Росії немає жодної державної української
школи на понад 10 мільйонів етнічних українців, жодного теле- чи
радіоканалу, жодної української газети, – то чиї інтереси відстоюють, і
чиї гроші відробляють русофіли, котрі поважно іменують себе «четвертою
владою», але відгородилися від народу й держави навіть мовою?!
І знову: де Конституція? Де ЇЇ репрезентанти і захисники?!
Пора стати на активний захист своєї Будучини; на сторожі народу
поставити Слово!
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
