.

Свідчення давніх переказів та літописні відомості щодо заснування Михайлівської Золотоверхої обителі (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
222 3616
Скачать документ

Реферат на тему:

Свідчення давніх переказів та літописні відомості щодо заснування
Михайлівської Золотоверхої обителі

Святий Архістратиг Божий Михаїл з усіма воїнствами небесними здавна був
оборонцем та покровителем золоточолого Києва, а особливо – Золотоверхого
монастиря. Тому й монастир та храм його імені простояв на київських
горах більше восьми віків, споглядаючи на історію розквітів і занепадів
цього славного міста. Що тільки не пережила Золотоверха обитель протягом
цих років! З приходом “злого генія” у 30-х роках XX ст. монастир був
закритий, і почалась планова руйнація пам’ятки старовини та Святині
усього українського народу. І з тих часів аж до 1990-х років святе місце
залишалося пусткою, ніби нагадуючи про слова пророка Даниїла, що бачив у
видінні мерзоту запустіння у святому місці, яка сталася через гріхи
людські.

Та Бог посоромленим не буває! На наших очах він показав свою силу: добро
перемогло зло [53, 13]. І у третє тисячоліття Київ вступив осяяний
золотими банями відновленого Михайлівського Золотоверхого монастиря. Ця
подія стала однією з найяскравіших сторінок духовного й культурного
життя міста та усієї країни на зламі століть.

День Києва 2000 р. залишився вкарбованим у золоті й величні сторінки
української церковної історії. Величний гучний передзвін сповістив про
нове народження Золотоверхої обителі [11, 14 – 19]. Отже, прийшов час, і
постала зруйнована святиня з небуття. Так, повинен настати час не лише
відновлення споруд монастиря, але й повернення його прадавнього
історичного минулого, яке більш як за 900-літній час нагромадило великий
внутрішній потенціал, який постійно жевріє у видатних особистостях –
настоятелях, ієромонахах та звичайних ченцях цієї обителі.

Історія виникнення Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві
з давніх часів була сповнена великою кількістю стародавніх легенд та
переказів. Ігнорувати цю інформацію ми не маємо права з тієї причини, що
не завжди ці повісті чи легенди не правдиві. Літопис зберіг для нас дуже
малу кількість повідомлень про Михайлівський та інші монастирі Києва,
крім Києво-Печерського, що дійшли до нас. Багато з відомих істориків
обстоюють думку про заснування давнього Михайлівського Золотоверхого
монастиря ще першим митрополитом Київським Михаїлом, у зв’язку з
подіями, пов’язаними з хрещенням Русі за князя Володимира Великого, та у
зв’язку із скиненням ідолів з Михайлівської гори [25, 162]. Це
твердження почало широко розповсюджуватись, починаючи із XVII ст.,
завдяки твору, який приписують архімандриту Києво-Печерського монастиря
Інокентію (Гізелю), під заголовком “Синопсис Київський” [16]. Він
відносить цю подію до 989 р. й говорить: ”Переказують, що перший при
Володимирі митрополит Михаїл, який посадив іноків на горі, недалеко від
того беремища чортового, в своє ім’я церкву Св. Архістратига Михаїла
збудував, з тієї причини, що Святий Архістратиг Михаїл чорта з неба
скинув, і тут він допоміг із гори чорта в ідолі бувшого скинути” [25,
3].

Початкове відкриття і занесення в історію цієї звістки належить, без
сумніву, о. Феодосію Софоновичу, ігумену Михайлівського Золотоверхого
монастиря (1655–1676). У своїй «Хроніці», яка доведена до 1673 р., він
подає повідомлення [44, 103-104], в основі якого був давній переказ,
який, за висловом ”Синопсиса” у третій його редакції [8, 71], ”носиться
ще від старих людей” [7, 167-253].

Цієї “повісті” дотримувалися такі шановані та знані дослідники й
історики, як: митр. Сильвестр (Косов) [39, 154-186], митр. Євгеній
(Болховітінов) [12, 79-80], митр. Макарій (Булгаков) [32, 151], ієром.
Євстратій (Голованський) [13, 1, 103], А.Кальнофойський [14, 503],
М.Берлінський [5, 84], Л.Похилевич [43, 47], М.Максимович [33, 22],
І.Максимович [37, 75], Н.Сементовський [46, 54], В.Зверинський [15,
146]. Також і в “Степеній книзі” (XVI ст.) говориться про заснування
Михайлівської обителі митрополитом Михаїлом [21, 6]. Митр. Євгеній
(Болховітінов), Н.Сементовський, І.Максимович та ієром. Євстратій
(Голованський) стверджують на основі цього, що Михайлівський монастир
був кафедрою митрополита і, що ймовірно, при цій першій церкві
митрополичій зображення Архістратига Михаїла здавна було прийнято за
герб м. Києва [12, 80].

Історик М.Закревський, роблячи логічні висновки, повинен був прийти до
заперечення цього переказу, який викладений в “Синопсисі”. Але він цього
не робить, а допускає існування давньої дерев’яної церкви на місці
Михайлівського монастиря, до розбудування його князем
Святополком-Михаїлом у 1108 р. Свій висновок М. Закревський стверджує на
благоговійному збереженні Православною Церквою своїх переказів і на тих
же самих місцях літопису, про які сам говорив раніше, що вони нічого не
означають [14, 504-505].

Отож М.Закревський, повторюючи свого попередника М. Карамзіна, говорить
щодо заснування Михайлівського монастиря митр. Михаїлом: ”Ні літопис, ні
древні акти нічого про це не говорять”. А Карамзін, наслідуючи
В.Татіщева [49, 111-112], вважає, що це був той самий єпископ, якого
прислав Патріарх Константинопольський Фотій (857–867) [51, 787] до
руських християн Аскольдового часу (866) і який дійсно названий Михаїлом
в Кормчій книзі та в передмові до “Патерика” [24, 5]. Йому й приписують
чудо незгоряючого Євангелія у Києві.

Цю думку аргументовано обстоював український історик М.Брайчевський.
Київські християни могли зберегти нетлінні мощі Михайла як святиню до
хрещення Володимирового, які, першопочатково, ймовірно, перебували у
Михайлівському монастирі. Про митрополита Михаїла також докладно пише
історик Є.Голубінський [9, 276], проф. І.Малишевський [34, 123-151],
В.Калинников [22, 529].

Існування на місці Михайлівської обителі монастиря можна відносити ще до
часів князювання Володимира [21, 5-7]. Адже, як відомо, християнство у
Києві між варягами було ще за півтора століття до офіційного хрещення
Русі. “Досить важко допустити, – говорить Є. Голубинський, – щоб при
тодішній впевненій схильності до монашества це півторавікове
християнство залишалося без монастирів і монахів” [10, 552-554].

Отже, як би там не було, але монастир на місці Золотоверхої обителі,
можливо, теж під іменем Михайлівського, існував ще до літописної згадки
під 1108 р. Митрополит Іларіон у своєму “Слові про Закон і Благодать”
говорить, що за часів Володимира “…монастирі на горах стали” [20, 251].
Під 1037 р. літопис говорить: “чорноризці почали множитись, і монастирі
почали бути” [42, 19-123]. А під 1051 р. є запис про Антонія
Печерського, який прийшов у Київ із гори Афонської у кінці правління
князя Ярослава Мудрого, і “…ходив по монастирям” [38, 4]. Та з літопису
відомо лише про один чоловічий монастир цього часу – Георгієвський,
збудований самим князем Ярославом [21, 7(зв.)]. Подібно і Феодосій
Великий, прийшовши до Києва на початку князювання Ізяслава, “…обходив
усі (ще не влаштовані по істинному уставу) монастирі і просив, щоб його
прийняли…” [38, 5]. А “мнихъ Іаковъ” у своїй “Похвале” говорить, що кн.
Володимир мав традицію на свята накривати три трапези, з них першу –
“митрополиту съ черноризьцы и зъ попы”, а де чорноризці, там і,
зрозуміло, монастирі.

Усі ці свідчення доводять існування на території України ще здавна
багатьох монастирів. Хоча літописець чомусь мовчить про це, як і мовчить
про те, що більшість киян були християнами, прийнявши хрещення при князі
Аскольді [6, 49-52].

Мовчить літописець і про ті монастирі, які існували ще за його життя.
Якщо ж згадує про них, то лише випадково, коли це має якесь відношення
до його розповіді. Так, щодо збудованого кн. Ізяславом Ярославовичем
Димитрієвського монастиря літописець не згадує навіть року його
заснування, а говорить про нього у зв’язку з розповіддю про Печерський
монастир і про переведення його ігумена Варлаама у перший [42, 155].
Наступного разу монастир цей згадується як місце погребіння кн. Ярополка
Ізяславовича і, нарешті, знову ж у зв’язку з Печерським, де говориться
про незрозуміле захоплення і перейменування “печерянами” церкви
Димитрієвського монастиря (1128) [42, 200].

Отже, літописець згадує про ті монастирі, в яких була кам’яна будівля.
Закладка кам’яних церков вважалася ймовірно такою подією, яка
заслуговувала бути внесеною до літопису. Так згадується і про закладення
Видубицького, “Вотча”, Михайлівського [42, 169, 284]. Про дерев’яні
будівлі, якими були Володимирські монастирі, не варто було й згадувати.
Князів у них не ховали і тому про них у літописі не згадується [25, 5].

Поява монастирів ктиторських завжди означала існування на цьому місці
чернечих осередків. А Михайлівський монастир – ктиторський. За
Є.Голубинським, можна сказати, що він спочатку не був ктиторським [10,
452, 456], а існував як монастирська слобідка, де ігуменствував
приходський священик або монах. Пізніше утворився скиток, який з часом
поширювався. Під 1071 р. згадується Софроній – “Святого Михаїла ігумен”,
який був присутній під час перенесення мощей Бориса і Гліба. Достовірно
сказати, якого Михайлівського монастиря він був ігуменом, досить важко.
Але відомо, що Видубицький Михайлівський монастир у літописі, як
правило, згадується під іменем “Всеволодов”. Тому можна припустити, що
літописець має на увазі Михайлівський Золотоверхий монастир [21, 8-9].

Місце, зайняте Михайлівським монастирем, – прекрасне у всіх відношеннях.
Гора, на якій він розміщений, була особливою територією Старого міста.
Крута гора підносилась, як величний острів з глибин оточуючих її долин,
була неприступна від Дніпра і похила з інших боків. Цю місцевість у
давнину називали ”перевесище”. Преподобний Нестор Печерський пише під
945 р.: ”А перевесище було за містом” [14, 501]. Як відомо, монастирі
здебільшого будувались за міськими мурами, тому прикладом є
Києво-Печерська обитель. Назва «перевесище» означає місце, де
знаходиться “перевес”, тобто сіті для ловлення птахів, а в значенні
більш широкому – взагалі всяке місце, де проводилося полювання на диких
птахів і звірів. Давнє Київське “перевесище” займало всю Михайлівську
гору, вул. Хрещатик з її долами та Олександрівський (Андріївський) узвіз
на Поділ [14, 502]. Ця місцевість увійшла в межі міста, ймовірно, ще при
великому кн. київському Ярославі Мудрому або в самий ближчий до нього
час. На цій території з’являються величні ктиторські кам’яні храми й
монастирі [50, 162-168].

На теперішній території Свято-Михайлівської обителі, з південно-східного
боку, був монастир святого Димитрія [5, 19], збудований батьком
будівничого Михайлівської Золотоверхої церкви Ізяславом Ярославовичем,
який у хрещенні носив ім’я Димитрій на честь св. Димитрія Солунського
[28, 9]. Під час заснування монастиря тут була церква в ім’я св.
Димитрія. Літопис не згадує ні часу закладення, ні освячення цієї
церкви. Згодом у батьківському монастирі старший син кн. Ізяслава
Ярополк заклав церкву в ім’я св. Петра, де у ще не добудованій і був
похований (†1086).

Князь Ізяслав, бажаючи піднести авторитет свого родинного монастиря,
запрошував до нього ігуменів Києво-Печерської обителі Варлаама [37, 52],
а пізніше – Ісаю [50, 104]. Не жалів Ізяслав на свій монастир ні золота,
ні срібла – згадує преподобний Нестор Літописець, протиставляючи
багатство Димитрієвського монастиря бідності Печерської обителі [28, 4].

У цьому монастирі пізніше були ігуменами Феофіл, Полікарп [47, 106-115].
Відомо про подвижника Лаврентія, який прийшов з Печерської обителі і
став затворником у монастирі Ізяслава Ярославовича. Він прославився
чудотворінням та вигнанням бісів. Про нього говориться у посланні
Полікарпа II, укладача другої частини «Патерика», до Акиндина II,
ігумена Печерського (†1231 р.).

Проте є й інші версії щодо розташування Димитріївського монастиря: митр.
Сильвестр (Косов), архієп. Іриней (Фальковський) [55, 129], митр.
Євгеній (Болховітінов) [12, 209] й І. Максимович [37, 52] вважають, що
він знаходився неподалік від Печерського монастиря. Та підтвердженням
того, що Димитріївський монастир був на Михайлівській горі, є древні
фундаменти церков, а також різні знахідки, які прямо чи опосередковано
свідчать про це [5, 161-164]. Зокрема, наприкінці XVIII ст. під час
ремонту монастирської огорожі серед залишків підвалин якоїсь древньої
будівлі знайшли плиту з рожевого овруцького шиферу. На ній побачили
двобій із зміями двох святих вершників. У 1887 р. знайдена була гробниця
із червоного шиферу, збита залізними скобами [40, 153]. У кінці XIX ст.
на території монастиря знову відкопали шиферну плиту, на якій було
зображено святих вершників, що вражали списами не змія, а воїна, який
лежить на землі. Ці плити були вмонтовані у південну стіну
Михайлівського собору [1, 36]. Лише у 1997 р., під час археологічних
розкопок, було знайдено подібну плиту з овруцького шиферу [26, 240-243]
із зображенням вже одного вершника з німбом довкола голови й списом [19,
56-58]. На цих плитах, на думку дослідників, зображено святих воїнів: на
першій – св. Георгія і св. Федора Стратилата, на другій – св. Нестора
[18, 14] і св. Димитрія, на третій, можливо, – св. Євстахія [36, 40-45].
Стилістична подібність усіх плит, їх однакова висота дають право
припустити, що вони належать до одного циклу. Відкритим залишається
питання про їх призначення. В. Пуцко вбачає, що вони знаходилися на
фасаді. Але це можливо лише за умови, що церква не мала галерей.
Виходячи ж із археологічних матеріалів, більшість авторитетних
учених-архітекторів бачать собор з галереями, які оточували його з трьох
боків [3, 295]. Найбільш вірогідно, що плити були парапетом хорів, як
вважає Ю.Асєєв [2, 76-77]. На думку дослідників, ці рельєфи є пам’ятками
середини XI ст. і належали не Михайлівському, а Димитріївському
монастирю.

Декотрі вчені пов’язують зникнення Димитріївського монастиря зі смертю в
1128 р. князя Ізяслава Святославовича, сина великого кн.
Святополка-Михаїла [28, 4-7]. У Лаврентіївському літописі говориться, що
“печеряни” (тобто іноки Печерського монастиря) перейменували церкву св.
Димитрія у церкву св. Петра з “великим гріхом і неправдою” [42, 124].
Після цього в літописі не згадується ні про церкву, ні про монастир св.
Димитрія в Києві [29, 6].

????¤?¤?$??????? ?Цілком природно було князю Святополку-Михаїлу, який
зійшов на київський престол у 1093 р. після смерті дядька, кн. Всеволода
I, збудувати свій храм на честь перемоги Архістратига Божого Михаїла над
дияволом, біля храмів батька і брата [23, 274]. У літописі говориться,
що Михайлівський храм протягом довгого часу був дуже малочисельний.
Достовірним метричним свідченням щодо заснування кам’яної церкви св.
Архістратига Михаїла Святополком Ізяславовичем є запис у літописі під
1108 р.: “Закладена була церква св. Михаїла Золотоверха Святополком
князем місяця липня в одинадцятий день”[42, 272]. У цей день
відзначались роковини смерті княгині Ольги. Літописець згадує тільки про
закладення храму і нічого не говорить про Михайлівський монастир. Але
щодо інших відомих монастирів, він згадує часто тільки про церкву,
особливо якщо ця церква кам’яна. Наприклад, відносно монастиря св.
Феодора “Вотча” літописець говорить: “Заложи церков Мстиславъ князь
каменну св. Феодора” [42, 284] або ж в іншому місці: “Заложена бысть
церква Спаса Святаго въ Володимери” [42, 334].

Князі ж не мали звичаю будувати церкви без монастирів при них, що ми
бачимо у більшості випадків, але кожен великий князь, по можливості, й
інші вважали своїм обов’язком створити власний ктиторський монастир.
Так, Ярослав будує Георгіївський та Ірининський монастирі. З його дітей
– Ізяслав будує Димитріївський, Святослав – Симеонівський, Всеволод –
Видубицький і Янчин. Ця традиція будівництва монастирів продовжувалась і
далі. Ось чому можна стверджувати, що і Святополк, задумавши збудувати
церкву, передбачав і влаштування монастиря при ній [25, 7-8].

Є й інші свідчення літопису про Михайлівський Золотоверхий монастир:
“Померлий в 1113 р. місяця квітня в 11 день благовірний князь Михаїл,
званий Святополком, покладений був у церкві св. Михаїла (Золотоверхого),
яку сам збудував [30, 349-350]. Вбитий киянами в 1147 р. князь Ігор, до
погребіння його в отчому Симеоновому монастирі, тимчасово покладений був
в церкві св. Михаїла. Померлий 19 квітня 1190 р. князь Святополк
Георгієвич, покладений був у церкві св. Михаїла (Златоверхого), яку
збудував прадід його великий князь Святополк [30, 351-360]. Померлий в
березні 1195 р. благовірний князь Гліб Георгієвич Туровський (брат
померлого), привезений був в Київ і покладений в церкві св. Михаїла
Золотоверхого” [30, 358]. Князь Михаїл-Святополк, за літописом, був
“хворобливим, непитущим, книжником і сентиментальним женолюбцем” [30,
171]. Ось і все достовірне, що ми знаємо з літописів про
Києво-Михайлівський собор і монастир на початковому етапі його існування
впродовж досить довгих років.

Зрозуміло, цього дуже мало для будь-яких узагальнень, а тому ті, хто
писав про цей монастир, обходять початковий період його історії майже
повним мовчанням. Але певні співставлення історичних відомостей
дозволяють зробити деякі висновки. Після зникнення храмів св. Димитрія і
св. Петра, впродовж довгих років запустіння Києва, які зруйнувалися самі
по собі під час неодноразових погромів хана Батия та інших, монастир
згадується під іменем Свято-Михайлівського Золотоверхого від назви
храму, який уцілів [28, 9]. Так само Видубицький монастир став
називатися Георгіївським після зведення церкви св. Георгія і зруйнування
церкви св. Михаїла, Флорівський жіночий монастир отримав назву
Вознесенського після побудови в ньому головного храму Вознесіння
Господнього біля колишньої церкви св. Флора і Лавра.

Досить обґрунтовану думку щодо замовчування літопису про Михайлівський
монастир висловлює дослідник проф. С.Голубєв. Він вважає, що не тільки
про Михайлівський, але й про інші монастирі, крім Києво-Печерської
лаври, літопис замовчує [8, 59]. Також він звертає увагу на те, що
особистість князя Святополка, будівничого Михайлівського храму, була в
киян у великій непошані, не дивлячись на те, що при кінці свого життя
він стає благочестивим і навіть сприяє канонізації преп. Феодосія
Великого (1108) й у всьому керується настановами старців Печерського
монастиря [42, 272-273]. Після його смерті піднявся бунт, хоча вдова
щедро роздавала майно, але симпатії киян були на протилежній династичній
стороні Всеволодовичів, а саме – Володимира Мономаха. Якраз до нього
звернулися багаті кияни, щоб він навів порядок у місті й врятував їх і
монастирі від подальших грабунків. Тому, говорить дослідник, зрозуміла
причина приниження Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря протягом
домонгольського періоду: монастир, заснований князем-нелюбом, який був
наче його власністю і власністю його роду, теж для киян – нелюба, не мав
належних умов для процвітання, не дивлячись на прекрасну Золотоверху
церкву, яка не могла не привертати до себе уваги [8, 63].

Давній вигляд Свято-Михайлівської Золотоверхої церкви довгий час
достовірно не встановлений. В останньому списку Никонівського літопису
говориться, що церква Св. Михаїла Золотоверха мала п’ятнадцять
позолочених куполів. Це твердження, як і попередні, повторювали багато
авторів XIX ст. А один з дослідників вважав, що церква мала п’ять
куполів [31, 37]. Протистоїть цим твердженням план Михайлівської церкви,
який був знайдений у московському архіві Міністерства закордоних справ,
де вона зображена як однокупольна, з прибудовою з південної сторони.
План цей був зроблений для московських царів Івана, Петра і сестри їх
Софії, перед якими інокині жіночого Михайлівського монастиря, що
знаходився тоді на території чоловічого, клопотали про побудову власної
церкви [45, 83]. Зокрема інокині монастиря Анна й Анастасія у 1688 р.
їздили з цим планом у столицю і таки домоглися позитивного рішення щодо
будівництва церкви [54, 1].

На плані Києва в “Тератургімі” (1638) лаврського ченця Афанасія
Кальнофойського, на малюнку (1651) голландського художника А. ван
Вестерфельда [17, 159-160] та на малюнку М.Груневега церква зображена з
однією шоломоподібною банею та невеликим верхом на осі нартекса. Отже,
храм був шестистовпний, з трьома абсидами на східному фасаді й одним
куполом, який, на відміну від бань інших церков, був позолочений. Диякон
П.Алепський писав: “Монастир Св. Михаїла знаменитий своїм золотим
куполом” [45, 177]. Це стверджував і мандрівник Еріх Лясота в 1594 р., а
також ґрунтовно доводив учений Є.Голубинський [10, 76]. Від позолоченого
купола церква й отримала назву Золотоверхої.

Стіни храму були зведені за існуючими тоді нормами будівництва з рожевої
плінфи та бутового каменю, традиційним способом кладки, вони наче
випромінювали тепло. Підлога церкви була викладена великими плитами
червоного овруцького шиферу [45, 32]. Площини фасадів прикрашали широкі
пілястри, поверх проходив меандровий фриз, барабан купола був
окантований стрічкою невеликих ніш.

Дослідження і відкриття археологів протягом останніх років уточнюють
деякі деталі, дають змогу дещо по-іншому уявити зовнішній вигляд собору.
Це був шестистовпний, хрещатий, триапсидний, двоярусний храм з яскраво
виявленим нартексом. Розміри – 28,8х18,86 м. Стіни викладено у техніці
змішаного мурування із заглибленим рядом. Інтер’єр прикрашали мармурові
капітелі, шиферні плити, мозаїки, фрески [19, 56]. З півдня та півночі
до храму приєднувались невеликі прибудови.

Час не зберіг імен зодчих та художників, що створювали і прикрашали цей
прекрасний собор. Однак є припущення, що в роботі брав участь
талановитий давньоруський майстер Аліпій, інок з Києво-Печерського
монастиря. З його ім’ям пов’язують зображення архідиякона Стефана і
Фадея, Димитрія Солунського, а також ікону Богоматері Великої Панагії
[35, 46-47].

Як засвідчує у “Хроніці” о. Феодосій (Софонович), Михайлівський собор
був присвячений не просто Архістратигу Михаїлу, а чуду скинення
предстоятелем небесних воїнств Михаїлом злого ангела. При цьому
літописець проводить цікаву паралель між актом скинення диявола і
подіями хрещення Русі – скидання ідолів саме на Старокиївській горі [48,
68].

Необхідно зазначити, що побудова храму, його присвята, відбір сюжетів
розписів завжди  великою мірою були пов’язані з реаліями тогочасного
життя. Це стосується й Михайлівського Золотоверхого собору. Звернімося
до літописних повідомлень часів зведення храму (між 1108 р. і 1113 рр.).
Особливо варті уваги літописні записи, які припадають на період між 1110
і 1112 роками. Переважна більшість літописного тексту цього часу
присвячена Архангельським діянням, участі Архангелів у різних подіях
життя Київської Русі, Архангельському покровительству русичам і князю
Святополку Ізяславовичу зокрема.

Багато подій тлумачиться літописцем крізь призму ангельського втручання.
Також у літописному тексті широко висвітлюються діяння ангелів як
виконавців волі Божої, при цьому наведено числені цитати з Біблії,
широко цитуються твори Отця Церкви Єпіфанія Кіпрського. Літописець часто
згадує імена пророків Давида, Мойсея та інших і підкреслює, що діяли
вони під захистом ангелів. Від біблійних цитат літописець переходить до
буття Київської Русі: “Ангели ревно молять Бога за християнських людей.
Як воно і сталося молитвами Святої Богородиці і св. ангелів
змилосердився Бог і послав ангелів на поміч руським князям, проти
поганих (тут йдеться про боротьбу русичів з половцями – В.К.). Як ото
він сказав Мойсеєві: «Се ангел мій піде попереду тебе” [42, 273-279].

1111 рік позначений боротьбою русичів проти половців. Проти ворога
об’єдналися князі Святополк Ізяславович, Володимир Всеволодович і Давид
Святославович. У понеділок, двадцять сьомого березня, відбулась
вирішальна битва. Звернімося до літопису: “…Іноплемінники зібрали
військо своє, многеє множество, і виступили, як ті бори великії, і тьмою
тьмущою вони обступили полки руськії. І послав Господь Бог ангела на
поміч руським князям, і пішли половецькі полки і полки руськії. І
зіткнулися (половецькі) спершу з полком (Святополка) і як грім ударив,
коли вони обидва зіткнулися чолами, і битва була люта межи ними..,
половці кинулися навтікача. І падали половці.., невидимо биті ангелом,
як це бачило багато людей, і голови летіли, невидимо зіткнуті, на землю…
Побиті були іноплемінники сила-силенна… Після перемоги князі запитали
колодників: «Як вас така сила і многеє множество не змогли противитися,
а скоро ви побігли?» І ці відповідали говорячи: «Як ми можемо битися з
вами? Адже інші їздили уверху над вами при оружжі ясному і страшному,
які помагали вам?» То хіба се є не ангели, послані Богом помагати
християнам”[42, 274-279].

Отже, тема ангельських діянь, ангельського покровительства Русі і
руським князям була дуже й дуже важливою в період, коли зводився
Золотоверхий собор. Ангельське покровительство Русі – панівна ідея в
тогочасній свідомості, у церковно-політичному житті країни. Присвята
храму Архістратигу Михаїлу виходила далеко за межі вузького
патронального значення. Вона набувала важливого державного звучання. Ця
ідея не могла не бути відображеною в розписах Михайлівського храму. Вона
дає і розуміння місця собору в тогочасному суспільстві, пояснює високі
мистецькі якості його мозаїк і фресок, їх наближення до кращих зразків
візантійського мистецтва.

Розглянувши літописні свідчення щодо заснування Михайлівського
Золотоверхого монастиря, ми побачили, як різняться між собою думки та
гіпотези дослідників, особливо в тих питаннях, про які немає ніяких
достовірних відомостей. В історіографії майже відсутні свідчення про
обитель у період від смерті князя Святополка до кінця XV ст. Можна
тільки здогадуватись, що вона розділяла загальну долю Києва і його
монастирів. Князівські міжусобиці, набіги половців, татарські погроми
супроводжувалися пожежами, грабунками. Місцевість, де знаходився
Михайлівський монастир, тільки у 2-ій половині XVII ст. була оточена
валом й увійшла в межі міста, а до того монастир був поза містом [41,
18], без захисту. Окрім головної будівлі – храму, весь він був
збудований з дерева, а тому пережив не одну пожежу, адже дерев’яні
будівлі і без ворожих набігів легко піддавалися знищенню. Відомо з
літописів, що пожежі не раз спустошували Київ. Кам’яна ж церква,
збудована кн. Михаїлом-Святополком, стояла непорушно, дерев’яні келії
відбудовували – і монастир знову відновлювався.

Література

Архипова Є. Монументальна пластика в зодчестві Києва XII ст. //
Археологія. – К., 1997.– № 2.– С. 53 – 69.

Асеев Ю. Архитектура древнего Киева. – К.: Будівельник, 1982. – С.
154–157.

Асеев Ю. Новые данные о соборе Дмитриевского монастыря в Киеве //
Советская археология. – М., 1961. – № 3. – С. 295.

Бережина А. Світовий вандалізм // Пам’ятки України.– К., 1989.–Ч.1.– С.
39–41.

5. Берлінський М. Історія міста Києва. – К.: Наукова думка, 1991. – 318
с.

Брайчевський М. Перше (Аскольдове) хрещення Русі 860 року // Людина і
світ. – К., 1988. – №11. – С. 49-53.

Глазунов П. Храмы, построенные святым Владимиром и другими в его время
// Труды КДА. – К.: Типогр. Г. Т. Корчакъ-Новицкаго, 1888. – № 6. – С.
167-253.

Голубев С., проф. Восьмисотлетіе Кіево-Михайловскаго Златоверхаго
монастыря (Речь, произнесенная профессоромъ 13 іюля 1908 года въ
торжественномъ собраніи по случаю 800-летняго юбилея означеннаго
монастыря) // Въ память 800-летія Кіево-Михайловскаго Златоверхого
монастыря 11 іюля 1108 г. – 11 іюля 1908 г. – К.: Типогр.
Кіево-Печерской Успенской Лавры, 1909. – С. 52-109.

Голубинский Е. История Русской Церкви. Изд. 2-е.– М.: Крутицкое
патриаршье подворье, О-во любителей церковной истории, 1997. – Т.1
(первая половина тома). – 968 с.

Голубинский Е. История Русской Церкви. Изд. 2-е.– М.: Крутицкое
патриаршье подворье, О-во любителей церковной истории, 1997. – Т.1
(вторая половина тома). – 927 с. + X с.

Димитрій (Рудюк), намісник Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря.
Нове відродження та освячення Української Православної Святині //
Православний вісник. – К.: Вид. Української Православної Церкви
Київського Патріархату, 2000. – № 5–6. – С. 14–19.

Євгеній (Болховітінов), митр. Вибрані праці з історії Києва / Упор.,
вст. ст. та додатки Тетяни Ананієвої. – К.: Либідь – ІСА, 1995. – 488 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020