Реферат на тему:
Священний шлюб. Архетип матері-землі у фольклорі
У міфологіях багатьох народів поширеними космогонічними версіями були
священні шлюби. Міфи про божественні пари “небо-землю”, “місяць-сонце”,
“вогонь-воду”, “день-ніч” часто інтерпретують як інцестні шлюби
близнюків – брата і сестри.
Якщо небо у міфологічному бінарному світобаченні уособлює переважно
“верх” космогонічної моделі (переважно – тому що і небожителі-боги
набирають іноді властивостей хтонічних істот, як, наприклад,
Зевс-громовержець і Зевс-змій в одній особі), то земля – поза тим, що
має зв’язок з небом і належить до вищих святостей, – передусім уособлює
“низ” цієї моделі. Архаїчне уявлення про небо і землю як шлюбну пару, що
координує “верх” і “низ” у системі світобудови, зберігає польська
загадка: “Wysoki tatka, niziutka matka”.
Небо – символ найбільшої чистоти і святості, це місце помешкання богів
(або Бога у єдинобожних релігіях). Від неба сподіваються, у нього
просять дощу, багатства, доброї долі (“небо послало”, кажуть), якщо ж
чекають на покарання, то на справедливе. Про небіжчиків, коли
намагаються пом’якшити біль від втрати, говорять: “Господь на небо
взяв.”
У священній парі “небо-земля” міфологема землі дає більше
фольклорно-етнографічного матеріалу, ніж небо, і семантичне поле її
значно ширше. Перша, найважливіша функція землі – здатність народжувати.
При цьому наголошується на особливій властивості землі, яка робить її
родючою, це – сирість. Тут маємо безсумнівний зв’язок із субстанцією
води з її полісемантичною характеристикою, основу якої складає
запліднююче начало. Сирість у міфопоетичній свідомості – це та волога, в
якій, крім водної субстанції, присутнє дещо таке, що має безпосереднє
відношення до творення від зародження життя до визрівання плоду.
Через атрибут сирості Земля-Мати пов’язана з Небом-Батьком, з уявленням
про запліднюючий землю дощ, завдяки якому земля родить багаті врожаї.
“Багата” – звичайна характеристика землі (напр., у побажанні: “Будь
багатий, як земля”). До неї входить і поняття родючості землі, і тих
багатств, які заховані в її надрах (відомі численні легенди про скарби).
Уявлення про землю, саме той аспект, що пов’язаний з міфом про
сакральний шлюб, наслідком якого є запліднення, мають еротичні конотації
в календарній і родинній обрядовості та фольклорі.
У слов’янському фольклорі поширене повір’я про весняне пробудження
землі, відмикання її ключами та осіннє замикання, в основі якого лежить
уявлення про священний шлюб і родильний цикл (ключ і замок мають
символіко-еротичні асоціації). Вважалося, що до Благовіщення запліднена
земля відпочиває і її не можна турбувати і забивати в неї гострі
предмети – ножі, лопати, кілки, орати (усі ці речі несуть різною мірою
усвідомлене або підсвідомо еротичне навантаження).
Образ землі в народному світогляді утворює архетип Великої Матері
“Земля-мати”, – каже прислів’я. Землю вважають матір’ю всього на землі,
вона й мати усіх людей. У схристиянізованій народній свідомості образ
Матері-Землі ідентифікується також з Божою Матір’ю, Богородицею і є
трансформованим продовженням язичницького культу Великої богині-матері.
З точки зору традиційної народної філософії людина народжується для
того, щоб жити, і передчасна смерть сприймається як велике горе: “горе
тому, що земля на йому”, – каже прислів’я. Але про погану людину
говорять: “не годен того, же “го земля на собі носила”, або: “уродила
мама, що не прийма й яма”. У прокляттях іноді висловлюються погрози
типу: “щоб тебе сира земля пожерла”, “бодай тебе земля поглинула”. Однак
є ще страшніші прокляття: “щоб тебе, окаянного, земля не приймала”.
Земля по смерті не приймає великих грішників-убивців, заставних
покійників, викидає їх з могили. Земля не терпить пролиття крові. У
билині змальовується такий епізод. Добриня побиває змія, відрубуючи йому
голови. Від того витікає стільки крові, що вона от-от має затопити
богатиря. Тоді він став молити матір-землю, і вона розступилася і
пожерла змієву кров.
Земля має велику силу і наділяє нею своїх дітей-велетнів. Редуплікація
світового мотиву антеєвого міфу характерна переважно для народного
епосу. Своєрідне відображення він знаходить у билинних образах богатирів
Микули Селяниновича, непереможного силача завдяки контакту із землею, та
Іллі Муромця, якому “смерть у бою не писана”. Проте був у його житті
один кризовий момент, коли в бою зі своїм сином “пал старой казак да
Илья Муромец, Пал он да на сырую землю, И змолился старой казак да Илья
Муромец…” У тексті Ілля Муромець молиться Господу (“и прибыло тут силы
много множество”), проте змальована картина несе в собі яскраво
виражений двоєвірний відбиток.
Цікаві приклади появи особливої магічної сили у контакті із землею дають
слов”янські вірування і побут. Серби, щоб волам було легше везти
покійника на цвинтар (бо “мертвий важче за живого”), до коліс
прив”язували мотузку, яка волочилася по землі. У давніх польських та
німецьких актах “відьомських процесів” є свідчення, що звинувачених у
чаклунстві піднімали у дерев’яних колодах над землею, щоб позбавити сили
і підтримки з-під землі. У міфологіях народів світу велетні (в
генезі-змії: мовознавці вбачають лексичну спорідненість у коренях
“земля” і “змія”) – породження землі, перші її діти. Найтяжча їхня
провина – синовній бунт проти своєї матері – знаходить і відповідне
суворе покарання: смерть, перетворення у гори й каміння. У слов’янській
епіці цей мотив знаходить відображення в сюжетах загибелі героїв, їхньої
смерті за образу землі. В юнацькій пісні про королевича Марка і билині
про Святогора чітко простежується (крім звичного в епосі мотиву
покарання героя за нахваляння й зухвальство; пізніше це прагнення
першості, зверхності навіть над небесними силами виллється в мотив
остаточної поразки і загибелі богатирів у билині “Отчего перевелись
витязи на святой Руси”) есхатологічна ідея “обертання” землі, повернення
її до первісного стану хаосу, який передував усталеній світобудові.
Якось похвалився королевич Марко підняти землю. Тоді Господь послав до
нього ангела у вигляді перехожого, який попрохав Марка завдати йому на
плечі торбу (а в тій торбі була уся “тяга земна”). Юнак ледь спромігся
виконати прохання, але з того часу пропала його сила богатирська.
Виїхав Святогор у чисте поле. Нема з ким йому силою помірятись. А сила
так і переливається по жилах, тяжко від неї, як від важкого тягаря.
Говорить Святогор: “Якби землі тягу знайшов, я б усю землю підніс”. Втім
наїздить на торбу переметну. Пробує він її, не сходячи з коня,
“поганялкою” – торба не рухається. Рухає її перстом – не зрушити. Хапає
рукою – не підноситься. Злазить з коня, хапає обома руками – підносить
її вище колін, але сам угряз при тім по коліна в землю. По обличчю його
не сльози течуть, а кров. Як угряз, так і встати не міг, “жили й сустави
його розійшлись, і тут йому кінець”.
За давніми уявленнями, земля народжує людей, щоб потім, після
відведеного кожному віку, забрати їх назад у лоно своє. Там же, у вирію
(за народними уявленнями, місцезнаходження вирію напевно не визначене:
за однією гадкою, це може бути земля, за іншими – небо, вода, ліс, “край
світу”, земля рахманів тощо), перебувають душі ще не народжених дітей.
P – Адам, за поширеною версією, була виліплена з землі, точніше – з
червоної глини. Від нього започаткувався увесь рід людський. У відомій
“Голубиній книзі” премудрий цар Давид Євсейович відповідає на питання,
звідки “зачався” білий світ і рід людський: “У нас мир-народ от Адамия,
Кости крепкия от камени, Телеса наши от сырой земли”.
На питання походження самої землі в народних уявленнях є декілька
відповідей. Звичайною є християнська версія створення Богом світу,
включаючи небо й землю, за шість днів. Поширеним залишається
середньовічне уявлення, джерела якого заховані в перекладній
апокрифічній літературі: Земля розташована посеред океану на трьох китах
(двох або одній рибі), на змії, черепасі.
За давніми міфами світу, колись небо й земля, як шлюбна пара, не були
розділеними, і перші діти, яким було тісно перебувати без повітря і
простору між батьком і матір’ю, силоміць роз’єднали їх назавжди, хоча
небезпека зворотної дії, коли небо обвалиться на землю, завжди існує і
вона малюється в уявних картинах кінця світу і Страшного суду (така
картина світу постає, наприклад, з уявлення про світове древо, що кроною
підпирає небо, або про вітер – повітря між небом і землею.
У поширених в Україні апокрифічних легендах розповідається: коли ще
нічого не було, а була лише одна вода, землю чи пісок зо дна моря
дістає, пірнаючи на замовляння Бога, сатана: “Коли замислив Господь
сотворити світ, то сказав своєму старшому янголу Сатанаїлу: “А що, –
каже, – архангеле Мій, ходімо творити світ…” От вони й пішли понад
морем. А море таке темне, сказано – бездонне! “Йди ж, – каже, – у цю
безодню на саме дно й дістань Мені жменю піску…” Взяв Господь той
пісок, ходить морем і розсіває…”
У космогонічних колядках зо дна моря дрібний пісок і золотий (синій)
камінь дістають птахи; вони його “сіють”, і з того постає світ:
Три голубоньки Радоньку радять,
Радоньку радять, як світ сновати:
– Та спустимеся на дно до моря
Та дістанеме дрібного піску,
Дрібний пісочок посієме ми:
Та нам ся стане чорна землиця.
Та дістанеме золотий камінь,
Золотий камінь посієме ми:
Та нам ся стане ясне небонько…
Вагоме місце в народних уявленнях належить хтонічній природі землі і
тому свідомісному комплексу, який асоціюється з похованням інгумацією та
з потойбічним світом. І тут стародавній язичницький культ Матері-Землі
тісно переплітається з культом померлих, пізнішою трансформацією якого
постало пошанування своїх предків і своїх батьків. На цьому ж етапі
відбувається взаємопроникнення вірувань, породжених різними умовами
розвитку суспільства. Дифузія взагалі властива народнопоетичній
свідомості, її наслідки виявляються у здатності сприймати світ у
цілокупності, здавалося б, несумісних, іноді протилежних ознак, якостей,
уявлень, у семантичній амбівалентності культурних концептів і
фольклорних символів.
Саме таке взаємопроникнення елементів різних рівнів народної свідомості
щонайбільше характерне для уявлень про “життя після смерті”. Наведемо
приклад, який свідчить про те, як слід бути обережними, визначаючи
хтонічний чи небесний характер образу землі, язичницьку чи християнську
його основу.
У пісні “Знати галоньку по політоньку” сирота перед весіллям надсилає
зозулю в сиру землю по матінку. А матінка стоїть перед Богом і просить:
Гей, пусти ж мене, мій милий Боже,
Дрібним дощом на землю,
Дрібним дощом на землю,
Ясним сонцьом до хати…
У пісні яскраво виражений характерний для архаїчного мислення зв’язок
між трьома світами, посередниками у якому виступають небіжчики. Померлі
предки уособлюються в образах астральних світил, дощу, інших природних
явищ. У поминальній пісні “материнська субстанція” поєднується в трьох
образах: вечірньої зірки, Божої і сирітської матерів:
Плакала сирітка,
Та вже й припізнилась,
Вечірняя зірка
Перед нею скотилась!
То ж була не зірка,
То Божая мати…
(порівн. у пісні: “Мене мати-зоря рано заміж оддала”).
У традиційній і сучасній духовній культурі культ предків найбільше
виявляється у поховальних обрядах і поминальних звичаях, а також у
ставленні до батьків і старих людей (старші люди мають статус, який
наближає їх до небіжчиків, у фольклорі вони виконують функції медіатора
між живими і мертвими). Шанобливе ставлення до батьків і старих людей є
водночас універсальним законом, ментальною рисою українців і критерієм
духовної цінності людини у фольклорі. В епосі з’являється образ
“безродного, бездольного” козака, якому “прощення ні від кого прийняти”.
У думах мотив материного благословення як запорука козацького щастя і
навіть життя проходить наскрізним. Народне прислів’я повчає, що
“материна молитва на морі рятує, а прокляття і в калюжі топить”. У пісні
співається: “хто матір зневажає, того Бог карає”. В легенді ображена на
дітей мати перетворюється на зозулю. Відбуваються метаморфози з
проклятими матір’ю дітьми у баладах і казках. А тих людей, які поминають
небіжчиків і шанують батьків, у фольклорних творах нагороджує Бог або
самі мерці. І в цій фатальній приреченості ми також вбачаємо притаманний
міфопоетичному світобаченню зв’язок між трьома сферами: небом, людиною,
землею.
Пошанування землі виявляється і в забороні “матірно лаятись”, як
говориться у повчанні Іоанна Златоуста: “не подобаєт православним
християном матерни лаяти”, тому що погане слово ображає, по-перше, Матір
Божу, по-друге, рідну матір людську і нарешті – третю матір – Землю.
Духовні вірші розповідають про гнів землі, яка відмовляється давати
врожаї, насилає мор, голод, хвороби:
Вы, народ Божий-православный.
Мы за матерное слово все пропали,
Мать Пресвятую Богородицу прогневили,
Мать мы сыру-землю осквернили.
У російській легенді походження матірної лайки пояснюється інцестом. У
кожного чоловіка, розповідається в ній, три матері – одна рідна і дві
великі матері – мати-сира земля і мати Богородиця. Диявол “змустив”
одного чоловіка, він убив батька і одружився з матір’ю. З тих пір почала
людина лаятися і пішла по землі ця розпуста.
Наслідком матірної лайки, за народними уявленнями, може бути й кінець
світу. У фольклорних творах з’являється образ землі, яка провалюється,
горить від поганого слова, малюються картини Страшного суду:
Мать мы сыру землю осквернили:
А сыра-земля матушка всколебается,
Завесы церковные разрушаются,
Пройдет река к нам огненная,
Сойдет судия к нам праведная.
Відомо, що клятва землею була найсвятішою (при цьому землю цілували,
їли, покладали на голову), і найсуворішим було покарання за
кривоприсяжництво.
Проте на ритуальному рівні практикується те, що забороняється у
звичайному побуті: качання по землі, сороміцькі пісні й солоні жарти,
інші вияви антиповедінки, які набувають в обряді особливих магічних
властивостей.
Література:
Топоров В.Н. К реконструкции балто-словянского образа Земли-Матери //
Балто-словянские исследования. Сб. науч. трудов. XIV. – М., 2000. – С.
259.
Українські приказки, прислів’я і таке інше / Уклав М.Номис. – К.,
Либідь, 1993. – С. 163.
Песенный фольклор Мазени. – Л.: Наука, 1967.
Грушевський М.С. Історія української літератури. – К., 1994. – Т. 1. –
Кн. 1. – С. 197.
Голубиная книга. Русские народные стихи ХІ – ХІХ веков. – М., 1991. – С.
36.
Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та
віруваннях. – К.: Довіра. – 1992. – С. 81.
Колядки та щедрівки. Зимова обрядова поезія трудового року. – К.: Наук.
думка, 1965. – С. 43.
Щур М.С. Архів кафедри фольклористики Київського національного
університету імені Тараса Шевченка. – К., № 152.
Таланчук О. Українська народна космогонія. Специфіка міфопоетичного
мислення. – К., 1998. – С. 208 – 224.
Успенский Б. Мифологический аспект русской экспресивной фразеологии //
Антимир русской культуры. Язык. Фонетика. Литература. – М. Ладомир.
1996. – С. 25.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
