Реферат
на тему:
Три історичні джерела і три ідеальні складові частини українства (ідея
перша)
Абсолютно геніальні думки Іммануїла Канта дуже часто розміщені у
додатках, виносках, зауваженнях etc. Так, обговорюючи у “Критиці чистого
розуму” проблему системи трансцендентальних ідей, їх зв’язок і єдність,
він помічає у виносці: «Справжня мета досліджень метафізики – це тільки
три ідеї: Бог, свобода і безсмертя (…). Все, чим метафізика займається,
окрім цих питань, слугує їй лише засобом для того, щоб прийти до цих
ідей та їхньої реальності»[7, 238].
Не тільки у метафізиці, а також і у реальній дійсності є ідеї, з яких не
тільки все логічно висновується, але й на котрих все реально тримається.
Наприклад, римськими ідеями, що вміщають у себе – логічно й історично –
все різноманіття уявлень про Рим, є fides, libertas, pietas, virtus.
Коли ці ідеї вийшли з римської держави і повернулися в місця постійної
дислокації (у платонівські «занебесні місця»), Вічне Місто впало.
Росія навіки приречена будувати своє життя відповідно до ідей
самодержавія, православія, народності, котрі у різні часи проявляються у
різних формах (зокрема недавно – в комуністичній).
Що ж до України, то не буде перебільшенням сказати, що справжня мета
досліджень метафізики українства (філософського українознавства) – це
тільки три ідеї: Мала Русь, козак, Шевченко-пророк. Все, чим українська
культурфілософія займається, окрім цих питань, слугує їй лише засобом
для того, щоб прийти до цих ідей та їхньої реальності.
***
Історичне і культурне спадкоємство модерної України від Малої Русі,
вагомо зафіксоване М. Грушевським у назві “Історія України-Руси”,
викликає нині відчуження, засноване на некритичному сприйнятті
великоросійської історичної парадигми. Російська імперська історія
вчить, що єдиний давньоруський народ розселився зі своєї колиски –
Київської Русі – на просторах від Тьмутаракані до Великого Новгорода.
Під впливом зовнішніх обставин суспільно-політичний руський центр
перемістився з Києва до Москви, а Києво-руська земля стала “малою” як у
просторово-географічному сенсі, так і з погляду політичної, суспільної і
культурної значущості. Відповідно, для “малороса”, котрий був вихований
у цій історичній парадигмі і шукає для себе шлях подальшого
національного розвитку, відкриваються дві можливості.
Перша – “малоросійство” як спосіб вибитися у “великі” люди за допомогою
зживання і подолання всього природжено “малого” (мови, місця проживання,
традицій). У Російській імперії така можливість надавалася кожному
малоросові: «малорос за походженням, що розмовляв російською і
зараховував себе до росіян, таким автоматично великорусами і визнавався»
[9, 232]. Без натяку на будь-яку дискримінацію за “національною
ознакою”. Сотні й тисячі малоросів кидали рідну провінцію та їхали
завойовувати імперські столиці, причому робили це вельми успішно.
Наприклад (цей приклад авторові близький), корифей російської судової
реформи 1864 р. С.І. Зарудний закінчив у 1842 р. курс у Харківському
університеті зі ступенем кандидата математики і в тому ж році «живой,
пылкий, впечатлительный хохол» [5, 642], як описує майбутнього сенатора
його біограф Г.Джаншієв (абсолютно очевидно, що без щонайменшої інтенції
принизити хахляцьке походження свого персонажа), опинився в Петербурзі,
причому не в Пулковській обсерваційній башті, де спочатку збирався
працювати, а у пітьмі канцелярій міністра юстиції графа В.Паніна.
Малоросійське походження таких “кар’єристів” виявлялося на генетичному,
сказати б, рівні. Малоросійська європейська освіченість, знання
європейських мов, відкритість європейським ідеям, шляхетсько-старшинська
одвічність укупі з південною жвавістю і запалом вносили потік свіжої
крові в задухлу атмосферу Московщини і таким чином європеїзували її.
(Тому не виглядає простим збігом той факт, що нащадок генерального судді
Війська Запорізького ввів європейський суд в Росії, котра досі – на
відміну від Малоросії – суду не знала). Але ніякого свідомого
“малоросійства” українські sudarbeiter’и не проявляли. На відміну від
тієї малоруської інтелігенції, що пам’ятала своє родство, хоч би навіть
воно і не виходило за рамки імперської історичної парадигми.
Коли Євген Маланюк анафематствує малоросійство: «Що ж таке малорос? Це –
тип національно-дефективний, скалічений психічно, духово, а в наслідках,
часом і расово» [8], кого він має на увазі? Невже Євгена Гребінку з
його російськомовним “Признанием”:
Глаза ее смотрят небесной эмалью,
И зелень одежды в рубинах горит,
И поясом синим, как сизою сталью,
Красавицы стан перевит.
…
И эта чудесная дева – не тайна:
Я высказать душу готов:
Красавица эта – родная Украйна,
Ей все – моя песнь и любовь! [1, 188–189].
Або інших малоруських патріотів, чия національна свідомість перебувала в
полоні гоголівського міфу “згасаючої Малоросії”, чиє полонення не є їхня
провина, але біда і скорбота?
«Мысль, что, может быть, близко уже время, когда не только признаки
малороссийских обычаев и старины будут изглажены навеки, но и самый язык
сольется в огромный поток величественного, владычествующего
великороссийского слова, и не оставит, быть может, по себе ниже темных
следов своего существования, наводит на меня такую хандру, что иногда
приходят минуты, в которые я решился бы отказаться от обольстительных
надежд моего тесного честолюбия и удалился в мирную кущу простодушного
полянина – ловить последние звуки с каждым днем умирающего родного
языка» [3, 132–133]. Тому хочеться думати, що національна дефективність
і психічно-духовне каліцтво відноситься Є.Маланюком все ж таки до
малоросів “діяльних” (а не до “згасаючих”). Парадокс, проте, полягає в
тім, що малоруські діячі рангу І.Гізеля і Ф.Прокоповича активно
заперечували малоруську мову, історію і взагалі культуру з єдино благим
наміром – скоріше вивести свій нарід з первісної дикості й архаїчної
кущі простодушного полянина на столбовий російський шлях прогресу. Тобто
гнівні інвективи свідомого українця адресуються тим, хто пам’ятає (на
відміну від зюдарбайтеров) своє родство і наполегливо шукає (на відміну
від “згасаючих”) для себе і своїх одноплемінників шлях подальшого
національного розвитку.
???????¤?¤?$???????~?Альтернативний шлях проклав Шевченко, який створив
приголомшливої краси і сили міф “воскресаючої” України. По слову Миколи
Рябчука, «геніально артикулював міф воскресаючої України (на противагу
гоголівському міфові відгаслої Малоросії)» [12]. У цій рябчуківській
формулі виразно видно всю потужність імперської концепції російської
історії, культурне могуття якої не зміг здолати навіть наш геніальний
міфотворець. Разом з брудною водою малоросійства Кобзар виплеснув і
саму дитину – Малу Русь. Дійсно, адже його “воскресаюча Україна” починає
свою історію тільки від козацких украйн, тоді як “згасаюча Малоросія”
веде своє благородство від київських князівств Малої Русі (див. “Історію
Русів або Малої Росії”). Напевно, у середині ХІХ ст., в умовах
тотального домінування імперської парадигми російської історії,
пристрасне романтичне “заперечення згасання” захопило й об’єкт згасання
– ліс рубають, тріски летять («А на Україну не поїду, цур їй, там сама
Малоросія», – писав Тарас Григорович в одному листі), але після
створення М.Грушевським національної концепції історії України-Руси
заявив на кшталт: «Хмельниччина середини XVII в., що розкидала на своєму
шляху “сміття середньовіччя”, і подальші трансформації гетьманської
держави є, безперечно, тим Рубіконом, з якого починається відлік
“національного минулого України» [11], виглядають як нічим не виправдана
і добровільна “здача” малоросійського середньовіччя в аннали
великоросійської історії. «Апріорна і тотальна капітуляція. Капітуляція
ще перед боєм» [8]. Це та сама психологія асимільованих аборигенів, що
про неї писав, спираючись на класичні праці Юнга і Фанона, М.Рябчук:
«Сприйнявши власний негативний образ, якого їм накинули колонізатори,
вони ненавидять передусім себе (…) як недонарод із недомовою,
недокультурою, недорелігією і т.д. і т.п.» [12]. Вони ненавидять
малоросійство як недоросійство і помилково протиставляють йому своє
українство.
Я не сильний в Юнгу і Фаноне, проте їхнім хитрим науковим мудруванням,
що прирікають малоросійство на українську ненависть і забуття, можу
протиставити ясну, як сонце, культурфілософську теорію “зворотної
асиміляції”.
Існує закон історії, відповідно до якого колонізована (завойована) нація
асимілює своїх колонізаторів (завойовників). Так було в Стародавній
Греції після дорійського завоювання, частково – у Стародавньому Римі,
який капітулював перед еллінським духовним генієм. У Західній Європі
варвари, поваливши Рим, підкорилися римській церкві, а в Східній Європі,
після звитяжних походів на Царград, – церкві константинопольській.
Середньовічні варвари – скандинавські нормани – стали французами у
Нормандії, нормандці Вільгельма Завойовника – англійцями в Англії,
варяги – русичами на Русі. Монголи, предки яких з вогнем і мечем пройшли
від Китаю до Угорщини, за хана Узбека стали правовірними мусульманами;
те, що немає бога, окрім Аллаха, і Мухаммед – пророк Його, визнали й
інші середньоазіатські завойовники – турки.
Цим законом мусять визначатися і взаємини Малої Русі і Великоросії.
Московські варвари, великі своєю силою і територією, дійсно підкорили
нас. Але ми їх асимілювали і окультурили: «роль Малоросії… з’явиться… в
нашій історії блискучою, славною як роль культурна (підкр. мною – Є.З.).
Малоросія штовхнула Москву на шлях перетворень; Малоросія викликала до
життя попередників Петра і підготувала його реформи, без Малоросії не
було б (…) і Російської імперії як нової великої держави» [10, 220].
Відношення Київської Русі до Московської держави, яка, за М.Грушевським,
«не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської» [2, 279], є
відношення культурної Еллади до варварської Македонії. Про амбітного і
сильного македонського царя Демосфен так висловився у славетній третій
філіппіці: «Він мало того, що не еллін і в жодній спорідненості з
еллінами не перебуває; він навіть не варвар пристойного походження, але
жалюгідний македонець, а з Македонії в минулі часи не можна було купити
навіть ділового раба. І проте він (…) привласнив собі першість в
запитанні оракула, усунувши нас, фессалійців, дорян та інших
амфіктионів, до якого звання причетні навіть не всі елліни» [4, 116].
Через те, що жалюгідні “македонці” силою привласнили собі російську
першість і велич, не варто відмовлятися від гордого і шляхетного
“малорос”. «Відомо ж бо, що колись ми були те, що тепер московці: уряд,
первинність і сама назва Русь од нас до них перейшли» [6, 259]. Так в
“Історії Русів” гетьман Мазепа визначив процес асиміляції московців
малоросами. А мазепинство, за Є.Маланюком, «є яскравою протилежністю,
яскравим запереченням, нещадним демаскуванням і найрадикальнішим ліком
саме на Малоросійство» [8]. Коло замкнулося. Малоросійство як хворобу
українства можна вилікувати тільки малоросійством, сприйнятим як ідея
Малої Русі.
Література
Гребінка Є. Признание // П.Гулак-Артемовський, Є.Гребінка. Твори. – К.:
Наукова думка. – 1984. – 606с.– С.188–189.
Грушевський М.С. Звичайна схема “руської” історії й справа раціонального
укладу історії східного слов’янства // Крисаченко В.С. Українознавство:
Хрестоматія-посібник: У 2 кн. – К.: Либідь, 1996. – Кн.1. – 352с
Гулак-Артемовський П. Твори. – К.: Дніпро, 1978. – 159с.
Демосфен. Речи: Пер. с древнегр.: В 3-х т. – М.: Памятники исторической
мысли: Изд. центр “Академия”, 1996. – Т.3. – 623с.
Джаншиев Г. Эпоха великих реформ. – М.:Тип. К.Александрова, 1898. –
896с.
Історія Русів / Пер.І. Драча. – Київ: Рад. письменник, 1991. – 318 с.
Кант И. Критика чистого разума. – М.: Мысль, 1994. – 591с.
Маланюк Є. Малоросійство. HYPERLINK
“http://spilka.webua.org/library/malaniuk.html”
http://spilka.webua.org/library/malaniuk.html
Миллер А.И. «Украинский вопрос» в политике властей и русском
общественном мнении (вторая половина ХІХ в.). – СПб.: Алетейя, 2000. –
260 с.
Пуле М.Ф. К истории украйнофильства// Русский вестник.– 1881. – Т.152.–
№3.
Рибаков Д. Козацька Гетьманщина XVII–XVIII вв.: історія “без брому”/
“Дзеркало тижня”.– 05 серпня 2006 р.
Рябчук М. Між Гоголем і Шевченком: становлення нової ідентичності.
HYPERLINK “http://exlibris.org.ua/riabczuk/r01.html”
http://exlibris.org.ua/riabczuk/r01.html
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
