Реферат
не тему:
Україна і Чехія: віхи історичних взаємин
Тривалі століття культурних взаємин між нашими країнами й народами вже
налічують понад тисячу років! Історики стверджують, що, зважаючи на
вигідну тодішню політичну ситуацію – могутність Київської Русі та
Чеської держави, вже в X столітті між Київською Руссю та чеськими
етнічними землями відбувалися інтенсивні торговельні зносини. На
Київську Русь проникала тоді значна кількість західноєвропейських монет
саме завдяки торговельному шляхові Прага-Краків-Київ. То була епоха
київського князя Володимира Великого, польського Болеслава Лядського та
чеського Олдржіха, а Ніконовський літопис під 992 роком сповіщає про
приїзд до Києва з любов’ю послів чеського Олдржіха. Літописне зведення
за 996 рік знову згадує послів польського Болеслава, угорського Штефана
і чеського Олдржіха, котрі прибули з любов’ю і миром до київського князя
Володимира Великого. Цікаво відзначити і таке: історія знає такий
літописний факт, що Володимир Великий обіцяв через польського короля
видати чеському королеві за дружину свою старшу дочку Предславу, а у
самого Володимира дві дружини були чешки. Від них народилися три сини –
Вишеслав, Святослав і Мстислав. Знаний чеський мовознавець Франтішек
Травнічек в одному із своїх наукових трактатів стверджував, що поживним
ґрунтом, на якому виникли ці взаємини зі східнослов’янським світом, була
слов’янська свідомість, ідея слов’янської взаємності і спільності,
надзвичайно жива як на Русі, так і в нас, на чеських землях.
Згодом історія наших народів фіксує факти взаємин у спільній битві
слов’ян проти німецького ордену під Ґрюнвальдом 1410 р., у часи
діяльності Яна Амоса Коменського (1592 – 1670) та «чеських братів», в
епоху козацьких війн, коли наше козацтво успішно використовувало тактику
чеських таборитів, оточуючи свої військові табори возами, пізніше це
було XIX століття, коли Великий Кобзар урочисто проголосив на весь світ:
Слава тобі, любомудре,
Чеху – слав’янине!
Що не дав ти потонути
В німецькій пучині
Нашій правді…
Слава тобі, Шафарику,
Вовіки і віки!
Що звів єси в одно море
Слав’янськії ріки!
Саме у тому XIX ст., 22 серпня 1814 р., у понеділок, в офіційній чеській
пресі вперше в історії, якщо полишати на марґінесі публікацію у Чеській
граматиці Яна Благослава за 1571 рік запису української народної пісні
«Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш…», тоді в 1814 р. був оприлюднений
переклад української народної пісні «Ой послала мене мати» у віденських
«Первинах прекрасних мистецтв» – «Prvotiny peknych umeni», здійснений
невтомним Вацлавом Ганкою (1791 – 1861). Свій перший заклик до збирання
й оприлюднення народних пісень, що стали б взірцем для тогочасної
поезії, В.Танка продовжував розвивати і власне реалізував той задум
перекладом двох слов’янських пісень, тобто згаданої української народної
пісні та сербської народної пісні. Інший чеський учений, за походженням
словак, Павел Йозеф Шафарик (1795 – 1861), якого патріарх славістики
Йозеф Добровський (1753 – 1829) вважав найбільшим чеським славістом, той
П.Й.Шафарик у своїй праці «Geschichte der slawischen Sprachen und
Literatur nach allen Mundarten» – «Історія слов’янських мов і літератур
усіма діалектами»(1826), він же, П.Й.Шафарик, визнав за українськими
народними піснями першість серед інших народних пісень слов’янських
народів. Це переконання П.Й.Шафарик повторив пізніше і в листі до Яна
Коллара в 1835 році, де висловив думку, що коли «хтось доживе, той
дивуватиметься, коли і малоруси зберуть усі свої пісні». А Вацлав Танка
у листі до того ж Яна Коллара висловився так: «Я давно відчував, що наші
пісні з русинськими (тобто українськими – поснення моє, І. П.),
сербськими та і моравськими не можуть зрівнятися».
Але мабуть, найсвітлішу сторінку в історію наших взаємин вписало XX
століття, коли наша земля, зокрема Київ, стали прихистком для самого
Ярослава Гашека (1883 – 1923), майбутнього президента Томаша Гаріґа
Масарика (1850 – 1937), де перший із них у готельному номері по вул.
Володимирській розпочав працю над всесвітньознаним романом «Пригоди
бравого вояка Швейка», тобто над твором, над перекладом якого щоденно у
вільний від лекційних занять час працював мій університетський професор
курсу історії чеської літератури у Львівському університеті, відомий
поет та композитор, незабутній Степан Масляк (1895 – 1960). 1958 р.
переклад вийшов окремим виданням у Києві.
Ту легенду про красу та велич українських народних пісень, створену
чеськими ученими в XIX ст., підтвердили культурологічні події у
наступному XX ст. То був час, коли, зваживши на ентузіазм та ажіотаж
київського громадянства щодо «Стильових концертів» під орудою Олександра
Кошиця в Києві упродовж 1914 – 1918 рр., виважений політик і тонкий
дипломат Симон Петлюра висловив пропозицію і заклик – відрядити
Українську Капелу в концертне турне по Європі, сподіваючись на належний
резонанс у світі. Часто задумуюсь над тим феноменом, аналізую, оцінюю та
мислю, що як у наш час спортивна Україна чинить для популяризації нашої
держави інколи більше, аніж сама дипломатична служба, так і тоді
Українська Капела ознайомила Європу та світ з Україною та ЇЇ культурою
більшою мірою, аніж це вчинила українська дипломатія УНР.
Виступи-концерти Української Капели оцінювались лаконічно тим крилатим
висловом Ґая Юлія Цезаря “Veni, vedi, vici” – «прийшов, побачив,
переміг». Концерти у Празі 11, 14, 15, 17, 18 травня та 1 і 10 червня
1919 року були в центрі уваги не лише глядача, але, що відрадно, – і в
центрі музичної критики. Знаний тоді і згодом метр чеської музики,
музиколог-ерудит, президент Чехословацької академії наук професор Зденєк
Неєдлий у своїй рецензії писав: «До нас прибули українські співаки …
«Українська Капела…», щоб співом розповісти нам про свій народ…
знамениті митці, які принесли нам мистецтво нове, досі незнане, а при
тому таке дозріле, що ми не тільки слухали їх з розкішшю, але й з
користю, бо багато від них навчились… Український Хор виконує свої
народні пісні з таким великим та високим співацьким артистизмом, що його
виконавську майстерність потрібно зачислити і з технічного боку до
найліпших, які коли-небудь чули у Празі… Українська Капела – це
молодий хор, який вправлявся вдома не більше двох місяців серед
несприятливих політичних обставин, але досяг того, на що кожний
хормейстер потребував би кілька літ репетицій за найсприятливіших
обставин». Тоді з-під пера Зденєка Неєдлого вийшла окремою книжкою й
спеціальна розвідка «Українська Республіканська Капела» (Прага, 1922),
де різнобічне висвітлено виступи українських митців перед чеськими
шанувальниками хорового мистецтва братнього слов’янського народу.
Пражани були вражені. Адже досі вони відали лише про мистецтво
Московського Художнього театру. А ось кілька слів із статті доктора
мистецтвознавства Дж. Гуттера: «Україна є чистий народ, не зачеплений
петроградською гнилістю царського режиму, не зачеплений гультяйством
імперіалістичної Польщі… Народна пісня збереглася тут живою від
поганської доби… Це мистецтво, хоч і як воно далеке від нас, потрясло
нас так, що ми зразу полюбили і спів, і той народ…» Високо оцінили
чеська та словацька преса диригентське мистецтво самого Олександра
Кошиця.
Про цього чарівника з диригентською паличкою десь восени 1955 року
розповів нам Степан Масляк, не лише історик літератури та перекладач,
але, як зазначалося, і знаний український композитор, перекладач
багатьох чеських, польських та італійських опер українською мовою. У
Віденській консерваторії якось була призначена чергова репетиція
Української Капели, керував репетицією О.Кошиць. У залі консерваторії
зібралися тоді окремі працівники того музичного закладу, публіку
складали також численні ультра-аматори, представники преси. Наші митці з
Праги вже знали, що за європейською традицією саме оцінка попереднього
прослуховування вирішує тут долю концертів – чи варто публіці збиратися
наступного дня, чи ліпше проігнорувати…
????¤?¤?$?????????консерваторії проф. Фердинанд Леве (Ferdinand Lowe). І
коли Капела виконала «Дударика», а потім іще «Женьчика…», у залі
прогриміли бурхливі оплески аматорів і шанувальників хорового мистецтва,
а Фердинанд Леве, піднявшись з останніх рядів, за дотепним
висловлюванням Степана Масляка, стрімголов помчав прямо, наступаючи на
стільці, на сцену, пам’ятається Степан Масляк ще сформулював це чеською
мовою «honem – padem». Директор консерваторії схилився перед
українськими митцями у глибокому поклоні, міцно потиснув руку й обняв
Олександра Кошиця. Розчулений та розхвильований директор Фердинанд Леве
говорив О.Кошицю, що такої досконалості звучання, майстерності виконання
йому не доводилося ніколи чувати.
Колишня Чехословаччина, її столиця Прага заслужили на вічну пам’ять
українців і тим, що у важкі роки після Першої світової війни взяли на
себе всі фінансові витрати на утримання Українського Вільного
Університету, котрий, поставши в столиці колишньої імперії Відні, не міг
далі там утримуватися розореною Австрією, а тому за згоди та сприяння
президента Томаша Ґаріґа Масарика отримав повне фінансове забезпечення з
боку чехословацького уряду. Як не парадоксально, але УВУ завершив свій
період існування у Празі одразу після визволення «доблесною» Радянською
Армією – конче потрібно було збирати все майно та перебиратися в сусідню
Баварію, до Мюнхена. Це прекрасно розуміли українські емігранти і тому
одразу з наближенням «визволителів» подалися на захід до Баварії. Лише
ректор УВУ, колишній президент Карпатської України доктор Августин
Волошин, на жаль, не збагнув того, тому одразу був схоплений
відповідними службами Радянської Армії і відправлений до білокам’яної до
сумнозвісного Лефортово. Незабаром там і закінчилося його життя.
Тієї доби у Празі діяв ще один вищий навчальний заклад – Український
Високий Педагогічний Інститут імені М.Драгоманова, ректорами якого
відповідно були Леонід Білецький (1926 – 1927 академічного року), Василь
Сімович (1927 – 1930 академічних років). Офіційне відкриття Інституту
відбулося 7 липня 1923 року, завданням якого відповідно до статуту було
«підготовляти вчителів для української середньої школи, а також
організаторів шкільництва й народної освіти». В Інституті діяло три
факультети – літературно-історичний, природничо-географічний та
фізико-математичний. Пізніше два останні факультети були реорганізовані
в один математично-природничий і водночас було створено новий
педагогічно-музичний факультет, деканом якого після відбуття проф.
Федора Якименка до Парижа було призначено Федора Стешка, музикознавця з
різнобічною освітою. На кафедрі історії музики того Інституту працював
згадуваний поціновувач українського музичного мистецтва, чеський
музикознавець Йозеф Гуттер. Фаховий рівень викладання у цьому закладі
був винятково високий, свідченням чого слугує хоча б те, що чимало
українських студентів – слухачів Празької консерваторії та Карлового
університету – відвідували заняття Українського Вищого Педагогічного
Інституту. Серед тих студентів були – М.Колесса, В.Балтарович,
О.Самойлович, Б.Левицький, С.Туркевич – Лісовська, І.Птиця. Випускники ж
Інституту – Д.Равич, А.Яковенко, С.Масляк отримали звання доктора
музично-педагогічних наук. Згадую, що у заяві С.Масляка десь від 15 або
17 листопада 1946 року на ім’я ректора Львівського університету
доводилось читати такі слова: «На жаль, мої документи і підтвердження як
львівських, так і празьких студій, між іншим і докторату на Вищому
Педагогічному інституті, так і мої наукові роботи з обсягу літератури
чеської і інших літератур залишилися в Празі». Здається, до кінця свого
життя С.Масляк розшукував ті документи, але віднайти їх йому так і не
вдалося.
Ще одна світла сторінка в українсько-чеських освітніх взаєминах –
діяльність Української Господарської Академії в курортному містечку
Подєбрадах, створеної за зразками вищих європейських шкіл. Спершу
планувалося відкрити окремий факультет в Українському Вільному
Університеті, але згодом оформилася самостійна вища школа в Подєбрадах.
Фактично вона почала свою діяльність 22 квітня 1922 року, хоча її статут
був остаточно затверджений 16 травня 1922 р. Тут функціонувало три
відділи, тобто факультети, гідротехнічний закінчував поет Євген Маланюк.
Першим ректором УГА був Іван Шовгенів, батько Олени Теліги. Усього за
історію УГА до неї було прийнято 786 осіб переважно з числа українських
емігрантів.
Крім перелічених вищих навчальних закладів у ЧСР було створено низку
інших культурологічних інституцій і серед них українські видавництва –
«Сіяч» (1922 року під керівництвом киянина А.Бема), «Скит поетів» (1922
р.) – гурток молодих поетів під керівництвом того ж А.Бема; у другій
половині 20-х років у Празі діяло видавництво «Українська молодь», що
широко відоме своїм виданням «Майстри українського мистецтва». Тут
доречно згадати й Українську студію пластичного мистецтва та Українську
Академію образотворчих мистецтв, що були засновані в Празі 1923 року.
Незабаром 1925 року тут була заснована Українська гімназія, що діяла при
Українському Високому Педагогічному Інституті імені М.Драгоманова в
Празі.
Загальновідомо, що в Празі і Чехословаччині знайшли собі пристанище
після Першої світової війни знані діячі української культури, зокрема
славетний поет-лірик Олександр Олесь, Василь Королів-Старий, його
дружина, відома українська письменниця Наталена Королева, поети т. зв.
„празької школи», про яких свого часу видали прекрасні монографії
дрогобицькі науковці у місцевому видавництві „Відродження».
Знаний український історик в еміграції о. доктор Ісидор Нагаєвський на
основі документів, свідчень сучасників у своїй монографії „Історія
Української держави двадцятого століття» відзначає: «Французький генерал
Табуї в розмові з прем’єром Винниченком переказав йому прагнення
французького уряду, щоб поки що Україна не проголошувала свого
нейтралітету, але продовжувала оборонні бої на фронті проти Центральних
держав. Він повідомив також про угоду французів і чехів та їх готовність
дати Україні до 50-ти тисяч чеських вояків».
В іншому місці доктор І.Нагаєвський пише: „Французький генерал Табуї був
радий Українській державі і пропонував їй поміч Франції у своєму
офіційному листі 18 грудня 1917, обіцяючи фінансову й технічну допомогу
Україні. З січня 1918 року він був призначений генеральним консулом
Французької Республіки при уряді Української Республіки. Під час
офіційного прийняття французьких дипломатичних представників прем’єром
В.Винниченком 4 січня генерал Табуї зробив таку заяву: „Я приношу Вам
запевнення в тому, що Франція, яка перша робить цей урочистий жест,
піддержить усіма силами, морально і матеріально, всі зусилля, які
робитиме Українська Республіка, щоб іти тим шляхом, який намітили собі
союзники і по якому вони і далі непохитно йтимуть у повній свідомості
свого права і свого обов’язку перед демократіями всього світу і
людства».
Наведені факти засвідчують, якою зичливою для українців була новопостала
Чехословацька республіка, що виникла на руїнах Австро-Угорської імперії.
У важкій і наполегливій боротьбі чехи спільно зі словаками зуміли
відвоювати те, що вони втратили у складній битві на Білій горі далекого
1620 року, втративши свою незалежність на 298 років, тобто майже три
століття змушені були вони воювати проти німецького засилля на чеських
землях, як свого часу українцям доводилося вести виснажливу боротьбу
проти Російської імперії та Речі Посполитої Польщі. Зрозуміло, що і
Польська Річ Посполита у спілці з Російською наддержавою ніяк не
прагнули відпустити із своїх „братніх» обіймів свою колишню колонію, як
і свою колишню метрополію, що століттями перебувала під владою
польського орла та в кігтях російського двоголового орла. Подібна доля
спіткала і Чеське королівство та весь чеський народ, котрий довгі
століття вів героїчну боротьбу, щоб скинути кайдани поневолення.
Відзначаючи славну сторінку в історії чеського народу, ми зичимо
талановитому чеському народові нових досягнень у зміцненні своєї
держави, на його шляхах до Євросоюзу.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
