Реферат
не тему:
Українознавство в дію
Чи зобов’язаний український народ, облаштовуючи своє життя у власній
державі, мати в якості основної науки українську метафізику у формі
українознавства, предметом якого є творення цілісного знання про
Україну, український етнос, народ, націю, державу, їх долю та історичну
місію шляхом інтегрування досягнень спеціальних наук в одне ціле, як
нове знання. До завдань українознавства слід віднести спонукання
вітчизняних вчених до ліквідації так званих “білих плям” в історії
України й наштовхувати на вивчення нагальних проблем, що виникають на
стиках наук та в практиці націєтворення і державного будівництва.
Отже, сучасне українознавство, виступаючи як основна смислотворча
поєднуюча наука і водночас як сукупність спеціальних наук, спроможна
організувати комплексні українознавчі дослідження, спрямовані на
вирішення доленосного завдання: всебічне вивчення історії України,
етногенезу, етнічної історії та менталітету українського народу, його
державності на різних етапах історичного розвитку. Це дасть можливість
розробити державну ідеологію, яка б усунула можливість втягування
України у міжнародні військові конфлікти, звела нанівець потенційну
загрозу виникнення міжетнічних конфліктів при існуванні різних поглядів
щодо шляхів і методів вирішення етнополітичних проблем, успадкованих
Україною і тих, що виникли після проголошення її незалежності, а також
забезпечила стабільний розвиток держави, еволюційне вирішення внутрішніх
і зовнішньополітичних проблем.
Усе це має слугувати головній меті: підпорядкування українського
інтелекту духовним витокам та забезпеченню їх вираження в національній
самосвідомості громадян України, формування в них державницького
мислення через осягнення ними української національної ідеї у всіх її
вимірах (аспектах): політико-правовий, історико-культурологічний,
морально-естетичний, соціально-економічний та філософсько-ідеологічний.
Йдеться по суті про виховання глибоко віруючої, інтелектуально
розвинутої та ідейно переконаної української людини з державницьким
мисленням.
Це не так просто зробити, як здається на перший погляд. Французький
теософ Е.Шюре ще на початку XX століття звертав увагу на складність
вирішення цієї проблеми. Як найбільшим злом, з його точки зору, слід
визнати те, що релігія і наука виступають як дві ворожі сили, не
поєднані між собою. Зло це тим більш пагубне, що воно іде зверху,
непомітно, але нездоланно просочується у всі уми, як тонка отрута, що
вдихається разом з повітрям, а між тим, кожний гріх думки неминуче
перетворюється у своєму результаті в душевне зло, а отже, і в зло
суспільне. Спробуємо стисло відповісти на це питання.
Суттєвою ознакою людини, яка відділяє її від тваринного світу і, якщо
вона не ототожнює себе зі своїм матеріальним тілом, є її природна
схильність до духовного самовдосконалення. Осмислення нею завдяки цьому
сенсу життя надає їй сили бути впевненою в самій собі, переборювати
жорстокі випробування, всілякі життєві труднощі і страждання й творчо
самореалізуватись у складних умовах сьогодення.
Природна схильність до духовного зростання виявляється насамперед у
прагненні індивіда отримати відповідь на сакраментальні питання: “хто
Я”, “звідки”, “якого роду”, “для чого прийшов у цей світ!»тощо. Адже
вільна людина сама зобов’язана забезпечувати своє існування, сама має
зважуватися на ті чи інші вчинки й відповідати за них, творячи власний
світ, як окремий індивід і спільно у співпраці з іншими людьми. Для
цього необхідно власне пізнання, яке допомагає свідомо орієнтуватись при
попаданні в складні життєві ситуації. Запитувати – це чогось не знати,
знати про власне незнання, що врешті означає намагання збільшити своє
знання.
Хто наважився задати сам собі ці і подібні питання, тому можуть
прояснитись смисл і значення метафізики, езотеричного вчення. Теологи і
теософи в різні часи створили науку самопізнання, яка відкриває шлях до
пізнання Бога, світу та місця людини в ньому. На їх думку, досягається
це завдяки веденню праведного життя, очищення душі від невідання,
егоїзму, матеріальних уподобань і спокус та водночас наповнення її
любов’ю до Бога і всього сущого. Через безмежну віру до Бога і
вселенську любов та рефлексію в момент інтуїтивного осяяння людина
безпосередньо пізнає божественне життя, інші світи, єдність усього
сущого, живу істину і живе нею. Така людина є людиною духовною.
Ще у XVIII ст. український філософ Г.Сковорода запропонував етичну
систему виховання духовної (“вибраної”) української людини, чистої
серцем і душею, що живе в непорочності і невинності на відміну від
“юрби”, яка живе лише в сфері матеріальних інтересів, послуговуючись
“шлунково-черевною філософією”. Як зазначає літературознавець В.Шевчук,
подвижниками, провідниками української національної ідеї ставали справді
вибрані люди, які, як наприклад, Г.Сковорода, будучи живим втіленням
духовної істини несли її в народ. Ідея “Духовного дому” М.Козачинського
і сковородинська ідея Горньої (духовної) республіки прокладала шлях до
народження української інтелігенції, яка почала вивчати і осмислювати
власну історію, творити національну освіту, культуру і мистецтво,
впроваджувати різні засоби просвітницької діяльності серед народу, що
давало змогу українській нації залишатися самою собою і розвиватися
навіть за умови втрати Україною державного статусу.
Духовність людини найяскравіше виявляється в її національній
самосвідомості та ідейній переконаності. Взірцем у духовному вимірі для
всіх українців є наш пророк Т.Шевченко, який у своєму “Кобзарі” вказує
їм вихід із тьми рабства до сонця “тихого раю”. Ось чому “Кобзар” став
зразком всеохоплюючого втілення української національної ідеї і
дороговказом для нашого народу на всі часи.
Німецький філософ Г. Гегель у свій час жалкував за втратою метафізикою
провідних позицій у житті людського суспільства, шануючи її як святиню.
Людський розум у цей час був зосереджений на розвитку власного логічного
інтелекту з метою його широкого використання в дослідженні природи та
людської спільноти. І дійсно, новітні досягнення науки і техніки змінили
світ, без них сучасне людство навряд чи могло б вижити. Сп’яніла від
величезної маси відкриттів у фізичному світі та їх втілення у винаходи
матеріалістична наука перетворила світ душі в абстракцію і тим самим
обмежила свої можливості в пізнанні істинного трансцендентного буття та
сенсу життя людини. Оголошується при цьому “подолання метафізики”,
проголошується наступ постметафізичного віку.
Проте не так склалось, як гадалось. Сьогодні ми є свідками кризи
інтелекту, який, по суті, не веде до пізнання істини, а є лише її
відображенням у формі логічних понять і конструкцій. У результаті маємо
не пізнання онтологічного буття, а те, що людина як суб’єкт довільно
вбачає в об’єкті пізнання з метою його використання у власних інтересах.
Індійський мислитель Шрі Ауробіндо з цього приводу зазначає: “Коли я міг
ясно бачити, що те, що говорить інтелект, може бути і вірно, і невірно,
що те, що інтелект підтверджує – істинно, але істинно і протилежне.
Приймаючи яку-небудь істину розумом, я завжди держав його при цьому
відкритим для ЇЇ протилежності”. Отже, думаючі люди відчувають, що для
дійсного пізнання недостатньо інтелектуальних вправ. Можна без кінця
накопичувати знання, вивчати мови, але навіть вивчивши всі мови і
прочитавши всі книги у світі, можна при цьому не просунутись ні на крок
у пізнанні істини, яка осягається лише шляхом ототожнення суб’єкта з
пізнавальним об’єктом, живого його споглядання, відчування й осмислення
зсередини.
Австрійський філософ і теолог Е.Корет звертає увагу на те, що в наш
постіндустріальний час все більше відчувається, що один лише
науково-технічний прогрес і навіть високі технології не вирішують власне
людських проблем, створюють нові проблеми, приносять з собою також кризи
і катастрофи. Панування людини над природою загрожує різко обернутись
пануванням матеріального світу над людиною. Емпіричні науки разом з
технологією, обмежені предметне і методично вивченням тієї чи іншої
сторони об’єкта, не можуть досягати сутності і сутнісних вимірів людини,
ні обґрунтувати людські цінності і норми поведінки, вони тим більш не
можуть дати відповідь на питання про смисл цілого, від чого і для чого
людина існує.
На думку Е.Корета слід відродити те, що за давньою традицією називається
метафізикою, в якості основної науки, тому що вона розкриває і тлумачить
знання про суще як таке – основне знання, що, як умова, належить усьому
окремому знанню, а також усім окремим наукам і входить у них, вона в той
же час є цілісна наука, бо вона все, що взагалі “є”, охоплює і повинна
розуміти і обґрунтовувати із буття, нарешті пояснювати із абсолютної
основи буття.
Творець широко відомої концепції сучасного українознавства, відомий
український вчений та громадський діяч П.Кононенко поставив перед
українською нацією питання, сповнені глибинного метафізичного та
езотеричного змісту, а саме: “що таке Україна і українство?”; “як
постала Україна і світове українство”; “якою була і чому такою є їхня
доля?”; “що чекає українців в майбутньому й що необхідно здійснити, щоб
грядуще українського народу було щасливим і відповідало його історичній
місії?”, вичерпні відповіді на які він дає в своїх наукових працях і
художніх творах. До речі, ці питання перегукуються з шевченківськими
зверненнями до українців: “хто ми? що ми? чиїх батьків діти?… Ким, за
що закуті ?”
З точки зору П.Кононенка українознавство на всіх етапах його розвитку
було органічною формою українського людино-, націє- та державотворення,
тому воно прямопропорційно залежало від долі національної держави і
навпаки. Це було і в час турецько-татарської експансії, і за умов
панування польської шляхти, російського імперського режиму та
більшовицької диктатури, а на початку 30-х років XX ст. було знищено не
тільки українську державність, десятки українознавчих інституцій,
включаючи академії наук, а й сам термін “українознавство”, яке замінене
було спочатку народознавством, згодом – країно-, краєзнавством, у час
творення “нової історичної спільності людей – радянського народу” –
суспільствознавством. Тому він вважає цілком закономірним, що розбудова
новітньої України як суверенної держави поставила на чільне місце
відродження українознавства, яке має стати духовною основою
націєтворення та ідейним підґрунтям державотворчого процесу, і як у
минулі часи виступати базовою формою навчання та
національно-патріотичного виховання.
Нині в Україні та за її межами створено чимало наукових інституцій,
товариств, координаційних рад, центрів, асоціацій, закладів, кафедр,
шкіл-родин, лекторських груп; налагоджено проведення курсів, лекторіїв,
науково-практичних конференцій, семінарів-практикумів, дискусій,
прес-конференцій тощо українознавчого спрямування у взаємодії з
українською діаспорою. Розгорнуто організацію комплексних досліджень з
актуальної українознавчої тематики, які очікують свого практичного
втілення. Провідне місце у всій цій роботі належить науковій школі
П.Кононенка, яка має багато прихильників, насамперед серед освітян не
тільки в Україні, а й у багатьох державах світу, де проживає українська
діаспора. Та все ж, на заваді широкого впровадження досягнень сучасного
українознавства в практику національного державотворення став розвиток
суспільно-історичних процесів у небажаному напрямку, що складно було
передбачити.
Україна багато втрачає внаслідок реалізації проголошеного десять років
тому курсу на “деідеологізацію”, спрямованого буцімто на декомунізацію
та дерусифікацію України, а, насправді, як виявилось невдовзі, вона
породила політичні протиріччя, поглибила розшарування українського
суспільства за етнічною, релігійною та ідеологічною ознакою і спричинила
гальмування українського національного відродження у власній державі.
Бездумна підміна національної ідеї надуманими загальнолюдськими
цінностями, відповідно до яких Україна має облаштовувати своє
суспільно-політичне й культурне життя, і настійне впровадження їх у
практику за повного ігнорування власних національних цінностей,
етногенетичних відмінностей, менталітету та історико-культурних
особливостей українського народу, спричинила руйнівні процеси в
українському суспільстві. Замість обіцяного деідеологізаторами
крокування України прямою дорогою в світову цивілізацію сталось те, що
мало статись, а саме: безпрецедентне розкрадання України так званими
“новими українцями” – корумпованими олігархічними групами, заохочуване
безкарністю за нанесення збитків державі, небачений відтік українського
людського та інтелектуального потенціалу за кордон у пошуках кращого
життя, повсюдне проникнення російського капіталу в українську економіку,
засилля російськомовних програм на українських телеканалах, у пресі та
книжковому ринку, втягування української людності в різноманітні
релігійні секти, а також підміна національно-патріотичного виховання
молоді нарощуванням інтелектуальних м’язів за рахунок нівеляції
національного обличчя, девальвації морально-естетичних ідеалів,
приниження національної гідності і честі, бездумне пропагування
бездуховності, насилля і сексу тощо.
Не дамо себе обманювати хитромудрим політиканам від лукавого, благими
намірами яких встелена дорога в пекло. Світової цивілізації, як і
загальнолюдських цінностей самих по собі не існує. Поняття “світова
цивілізація” позначає єдність розмаїття, суцвіття, співіснування націй і
народів, закономірність їх взаємозв’язку й існує тільки через них і
завдяки їм. Це визначення поширюється й на загальнолюдські цінності, що
позначають єдність національних та етнічних цінностей і закономірність
їх взаємозв’язку, й які існують тільки через них. Тому кожна нація,
кожен народ не повинен піддаватись асиміляції, нівеляції, девальвації їх
духовної спадщини та розчиненню в інших народах і націях заради
обіцяного їм космополітичного раю, цебто небуття, а навпаки, зберігати
неповторним своє національне обличчя, плекати свою культуру й
облаштовувати власне буття з урахуванням норм і правил міжнародного
життя. Тільки в такому випадку вони займуть належні їм ніші серед інших
націй і народів світу.
$
??¤?¤?$?????E?”
$
????¤?¤?$???????E?Український народ, що став на шлях національного
самовизначення ще в ранньому середньовіччі як і інші народи Європи, і по
праву входить до когорти найдавніших націй світу, має посісти як
державотворчий етнос чільне місце тільки в йому належній ніші серед
інших народів і націй світу, тісний взаємозв’язок, гармонійна сув’язь
яких і виступає як світова цивілізація. Тому українському народу немає
потреби жертвувати собою, своїм неповторним національним “Я” на догоду
жменьці “нових українців”, що, як це вже було в радянські часи, знову
тягнуть його у “світле майбутнє” за рахунок духовного спустошення,
очищення української душі від його історико-культурної спадщини, цебто
намагаються будувати Українську державу без українців.
Складається враження, що ініціатори деідеологізації розглядають її не як
тимчасове явище, введене як певний тактичний хід у перехідний період, а
як деідеологізацію взагалі, хоч, думається, добре розуміють, що
існування будь-якої держави чи людської спільноти без ідеології або
певних ідеологічних конструкцій різних рівнів і рангів немислиме. Бо чим
пояснити тоді відсутність всебічно розробленої концепції націєтворення,
ідеологічного та психологічного забезпечення побудови національної
держави на українознавчих засадах. Граючись у такі безвідповідальні
політичні ігри, врешті можна втратити державу.
Відсутність послідовної, виваженої й науково обґрунтованої політики
держави в духовно-культурній сфері свідчить про живучість в українському
суспільстві збанкрутілих ідеологічних догм радянської доби, імперського
мислення у частини російськомовного населення, якому протягом століть
прищеплювали малоросійство, комплекс меншовартості, хохляцтво, рабську
покору, споживацьку психологію, яка не сприймає всерйоз незалежності
України. Тут немає нічого дивного. Адже Україна протягом століть
перебувала у складі Литви, Польщі, Російської та Австро-Угорської
імперій. Тому історики і політологи цих країн зображували український
народ як меншовартісний.
Український історик М.Юрій звертає увагу на те, що радянський режим не
був зацікавлений у самоідентифікації і самовизначенні українського
народу. Панівною доктриною в колишньому Союзі було творення “нової
історичної спільності – радянського народу” і “злиття націй і народів”
на шляху до світлого майбутнього – комунізму. До того ж класовий підхід
заперечував національну самобутність кожного народу і все, що сприяло
збереженню етнонаціональних особливостей, вважалось ворожим і
засуджувалось. Безкомпромісна боротьба режиму проти так званого
“українського буржуазного націоналізму” породила загрозу втрати
українським народом свого самоусвідомленого “Я”. Дослідження етногенезу,
етнічної історії та менталітету українського народу взагалі були під
забороною і практично не проводились.
Та обнадіює інше: нині важко знайти в Україні кого-небудь із мислячих
людей, хто б заперечував значення ідеології в суспільному житті, а у
Верховній Раді все гучніше лунає вимога негайно приступити до розробки
державної ідеології. І дійсно, на думку українського політолога Р.Кіся,
Україна не може весь час балансувати на грані двох світів –
євроатлантичного та євразійського, тобто перебувати у цивілізаційному
міжсвітті і бути лише епіфеноменом одного чи іншого світу. Вона повинна
вибудовувати власний життєдайний світ, як це зробили цивілізовані народи
Західної Європи, японці, чілійці тощо.
Візьмемо до уваги, Україна, як інші країни СНД є учасницею процесу
глобалізації, провідником якого у сучасному світі були і залишаються
США. Український економіст і політолог А.Гальчинський вказує на
негативні наслідки здійснення глобалістичної політики в Україні за
американськими стандартами, коли рух вперед за завчасно заданою
траєкторією, нав’язаними українському суспільству зовні схемами і
моделями призводить до його денаціоналізації та інтелектуальної
деградації. Спричинює це ринковий фундаменталізм, що є по суті
ідеологічною основою глобалізації. Поширення суто ринкових принципів
поведінки на всі без винятку сфери, сегменти українського життя при
одночасному відторгненні будь-яких фундаментальних морально-етичних,
національних і духовних цінностей й підміна їх принципами суто ринкової
доцільності, як і слід було очікувати, перетворює Україну в
космополітичну, віртуальну державу. Цим самим втрачається основний
стимул до саморозвитку української нації, відродження глибинного
українства та облаштування його повнокровного національного буття у
власній державі. До того ж, багатовікове нав’язування українцям
невластивих їм способів і форм господарювання та духовно-культурного
життя, ідеологічних схем, політичних режимів, соціальних моделей тощо,
як переконливо засвідчує історія, ніколи не давало бажаного результату.
З іншого боку, Росія будь-якою ціною намагається утримати Україну в
своїх цупких обіймах, підштовхуючи її до членства в ЄврАзЕС, що неминуча
призведе до її поглинання і небуття в євразійському етнічному котлі.
Адже нині Росія намагається відновити своє панівне становище на
пострадянському просторі, думається, у формі третьої євразійської
імперії, що йде на зміну царській та радянській.
З цього приводу А. Гальчинський наводить антиукраїнські висловлення в
російській пресі, для якої все більше стає загальноприйнятою нормою
пихате поштурхування української історії й культури, приниження й
заперечення української етноідентичності. У ній, зокрема, наголошується:
“національне мислячі російські люди зобов’язані заради майбутнього
російського народу будь-що не визнавати прав на існування держави
“Україна”, “українського народу” і “української мови”, історія не знає
ні того, ні другого, ні третього, його і не існує. Це фетиш, створений
ідеологією наших ворогів”. “Нинішні кордони Російської федерації, –
безапеляційно заявляє російський політолог А.Ципко, – не можуть бути
визнаними недоторканими і тому, що вони стримують становлення російської
нації”. Як бачимо, висловлювання в дусі горезвісного валуєвського указу,
прийнятого ще за царату у XIX ст. Звертає на себе увагу поворот
російського мислення від так званого “інтернаціонального” до
національного в імперському великодержавному дусі. Наштовхує також на цю
думку відсутність будь-якої реакції у Білокаменній на ці ідеологічні
фальсифікації, внаслідок чого подібні антиукраїнські пасквілі
сприймаються як належне.
Як Україні реагувати на ці виклики історії, перебуваючи на
геополітичному перехресті євроатлантичної, євроазійської та
мусульманської цивілізацій. Українська ідеологія пройшла довгий
тернистий тисячолітній шлях від афористичних формул до формулювання
чітких ідеологем та творення великих трактатів під впливом європейських
та світових течій у всі часи. Як підкреслює український політолог Р.
Кісь, стародавня ідеологема “Київ – другий Єрусалим” – це той
ідеологічний згусток, який спочатку протистояв асиміляції українства
Візантією, а кілька століть пізніше, у XVII – XVIII ст. звучав як
супротив освіченого духовного начала апофезованого Києва, ідейної
столиці України, грубому і брутально владному наступу Третього Риму –
Москви – ідеологеми, згідно з якою вона розглядалась як Третій Рим, а
Четвертому не бути.
Нагальною потребою для України нині е розробка державної ідеології на
українознавчих засадах. Український історик Я.Дашкевич, зокрема,
пропонує такі концептуальні засади ЇЇ творення: а) ідеологію слід
будувати з використанням українських суспільно-політичних традицій,
враховуючи при цьому сучасну стадію розвитку української нації та не
привабливий стан держави, з метою накреслення перспективи подальшого
націєтворення і державного будівництва; б) ідеологічна концепція має
ґрунтуватися на світовому рівні ідеєтворчих процесів, що мають за собою
довготривалі й різносторонні та різнорейкові шляхи історичного розвитку.
Відповідати цьому світовому рівню має джерельна база сучасної
української ідеології; в) новочасна українська ідеологія повинна мати
активно наступальний характер, а не захисний чи оборонний, стосовно до
ідеологій, ворожих українству, або таких, що взагалі ігнорують його
існування в ім’я власних шовіністично-імперських та глобалістичних
інтересів.
Цікаві висловлювання відомих поборників національного самовизначення
народів наводить український політолог О.Бочковський. Чеський історик і
будівничий модерної чеської нації Ф.Палацький, зокрема, розглядав право
народів на національне самовизначення як істинне право природи. Жоден
народ на землі, на його думку, не має права вимагати, щоб задля його
користі приніс себе в жертву сусід; жоден сусід не зобов’язаний
відцуратися або пожертвувати себе для добра свого сусіда. Природа не
знає жодних панівних народів або народів-наймитів. “Архітектор чистої
людяності хрещений батько націології німецький філософ Й.Гердер вважав,
що найприродніша держава – це один народ з однією національною вдачею,
що зберігається в ньому впродовж багатьох тисячоліть, бо народ – така ж
природна рослина, як і родина, тільки має більше розгалужень. Виходячи з
цього, він передбачав, що держави, з національного боку змішані,
розпадуться, і що ідеал всесвітньої людяності здійсниться в національних
державах.
У сучасному світі перетворення будь-якого народу в націю й облаштування
нею життя у власній державі є необхідною умовою його повнокровного
існування, самопізнання та творчої самореалізації. Ми, українці,
керуючись цією вимогою сучасного цивілізаційного розвитку, незважаючи на
наявність елементів корумпованості, олігархізму, клановості,
бюрократизму, зросійщення, що тією чи іншою мірою проявили себе в
процесі державотворення, маємо, незважаючи ні на які труднощі,
цілеспрямовано будувати національну Українську державу на демократичних
засадах європейського зразка, де носієм національної ідеї й єдиним
джерелом влади є український народ, що як державотворчий етнос має
господарювати на власних етнічних теренах, керуючись міжнародними
нормами.
Головне, як показала практика сучасного українського державотворення, не
втрачати власного національного “Я”, гідності й честі, проявляти високу
обізнаність, винахідницьку кмітливість та дипломатичний хист при
проведенні внутрішньої і зовнішньої політики держави, а також здоровий
глузд і наполегливість при захисті національних інтересів.
Українською елітою, що нині формується, набирається політичного досвіду
й омолоджується, зроблено історичні кроки на тернистому шляху до
утвердження України як суверенної держави. Історичними віхами на цьому
шляху, безперечно, є прийняття Декларації про державний суверенітет
України (16 липня 1990 р.), Акта проголошення незалежності України (24
серпня 1991 р.), підтвердження Акта про незалежність України на
Всенародному референдумі (1 грудня 1991 р.), завдяки якому Україна
отримала широке міжнародне визнання, а також прийняття Конституції
України у 1996 році. Додамо до цього укладення Україною договорів про
дружбу, співробітництво і партнерство зі всіма державами-сусідами і
багатьма країнами далекого зарубіжжя.
Нарешті, на дванадцятому році розбудови Української держави, політичне
керівництво країни, державні органи в центрі і на місцях, виходячи з
волевиявлення народу, взяло чітку і пріоритетну орієнтацію на інтеграцію
України в Європейський Союз (ЄС), спочатку як асоційованого, а згодом і
повноправного члена в ньому. Ця політика нині розглядається як основа
стратегії економічного й соціального розвитку на найближче десятиліття
та більш віддалену перспективу. Це доленосний політичний вибір, який
Україна вистраждала, перебуваючи на геополітичному перехресті
євроатлантичної, євроазійської та мусульманської цивілізацій й долаючи з
їх боку політичний, економічний та психологічний тиск. Адже тільки
інтегрувавшись у цивілізовану Європу, що має давні історичні традиції
національного розвитку, Україна збереже власну національну самобутність
і зможе побудувати суверенну державу.
Цей історичний вибір зроблено Україною з урахуванням глобальних
тенденцій переходу від гегемонії однієї наддержави над світовою
спільнотою до багатополюсного (поліцентричного) світового
співтовариства, де основою взаємодії держав насамперед їх економік має
стати регіональна інтеграція. Очікуваний вступ України до ЄС,
безперечно, має стати потужним стимулом і каталізатором відповідних
соціально-економічних та політичних змін. Цій стратегічній меті –
європейська інтеграція України, мають бути підпорядковані розвиток та
поглиблення взаємовигідних відносин з Росією і США – стратегічними
партнерами, а також співробітництво з державами-сусідами, країнами СНД й
країнами інших регіонів світу. Україна має стати активною учасницею
вдосконалення світового цивілізаційного процесу, зокрема, не давати йому
впадати в застій та наступну стагнацію. Це їй по силах як великій
державі в центрі континенту, гаранту стабільності в Європі і світі.
Отже, нині з’явилась історична можливість ліквідувати головне гальмо, що
перешкоджає вступу України до ЄС й розробити глибоко аргументовану і
послідовну державну політику в духовно-культурній сфері на
українознавчих засадах, спрямовану на національне відродження України,
повернення українського народу до своїх споконвічних коренів і традицій,
які протягом багатьох століть формували українську душу, ментальність
українців та їх національну самосвідомість. Пам’ятаймо шевченкове
попередження:
Та неоднаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.
То ж введемо українознавство в дію, повсякденну практику національного
державотворення, систему освіти і патріотичного виховання, у сферу
науково-просвітницької діяльності серед різних верств населення. Не дамо
себе ошукати різного роду невігласам, спритним ділкам, популістам,
політиканам, новоявленим пророкам, візьмемо справу націєтворення і
державного будівництва у власні руки й вперто будемо йти до кінцевої
мети – побудови Соборної України.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
