Реферат
не тему:
Українознавство в розвитку національної освіти та виховання
Те, якими мають бути освіта та виховання, завжди хвилювало людей. І це
можна зрозуміти. Бо в невпинному русі по шляху розвитку й
самовдосконалення людство не винайшло інших більш універсальних і в той
же час конкретних засобів щодо усвідомлення й реалізації своїх
природо-соціальних інтересів, незалежно від того стосується це цілого
народу в його історичному покликанні, певного покоління чи окремої
людини в їх часово-просторовій сутності.
Саме освіта та виховання як фантастична машина часу дозволяють людям у
відносно короткий термін стати причетними до найвіддаленіших (і не лише
в минулому) періодів, епох, народів і поколінь, побачити й усвідомити
їхнє природне й соціальне підґрунтя, співставити основні ідеї розвитку й
засоби реалізації, зрозуміти не тільки те, як усе відбувалося, а й те,
як могло б чи не повинно було бути, і в такому висвітленні побачити мету
й засоби того, що робиться сучасниками.
Отже, твориться реальна можливість поєднати в єдине ціле минуле, сучасне
й майбутнє на шляху руху народу до свого історичного призначення.
Освіта й виховання постають як інтегруюче-акумулюючі й одночасно
генеруючі засоби природо-соціального досвіду. Вони є необхідною
передумовою творення й розвитку науки, яка досліджує закони розвитку,
допомагає усвідомити методологію людського поступу. І те, що освіта й
виховання адекватно реагують на всі зміни в бутті людей, має об’єктивний
характер. Як і саме життя людей, вони не можуть перебувати в статиці.
Але це не означає, що тут усякий раз мова йде про принципово нові
підходи в їх побудові.
Освіта й виховання завжди постають у трьох визначальних вимірах:
перший – відтворює природо-історичне покликання людини розумної на
Землі, формує досвід та уроки його здійснення;
другий – розкриває особливості та передає форми його етнонаціонального
прояву;
третій – відображає специфіку його конкретно-історичних трансформацій на
рівні певного соціуму й окремо взятої людини.
Немає особливої потреби доводити, наскільки важливо в забезпеченні
неперервності історичного процесу, в усвідомленні та реалізації людьми
(народами) свого історичного покликання домагатись єдності в розумінні
сутності освіти та виховання в усіх зазначених вимірах.
Та, на жаль, у силу ряду причин і, перш за все, суб’єктивних чинників,
зробити це вдається далеко не завжди.
Якщо погляди людей на зміст першого сутнісного виміру освіти та
виховання відносно стабільні в своєму розвитку (головні зусилля тут
зосереджуються переважно на розв’язанні проблеми сенсу й форм
розвитку життя розумного на Землі), то на те, яким має бути зміст
другого й, особливо, третього вимірів часто змінюються. Більше того, в
останньому шляхи розвитку та засоби розв’язання завдань освіти та
виховання нерідко обираються такими, що починають суперечити першому та
другому сутнісним вимірам і тоді це призводить до кризи всієї системи
освіти та виховання.
Спираючись на віковічний досвід, людство тепер з’ясувало принаймні
головні підвалини освіти та виховання, на яких тільки й може
реалізуватись розумне життя, коли воно мислиться в перспективі.
Вони визначали й неодмінно будуть визначати розвиток духовної сфери як
всепланетарного явища й, зокрема, освіти та виховання, науки, філософії,
мистецтва, літератури, релігії діяли й діють у них через систему
духовних орієнтирів як-от: Закону Божого, ідеалів, кодексу співжиття
общини, морального кодексу, ставлення до природи, образів літератури й
мистецтва тощо.
Серед принципів, які тепер сприймаються як аксіоматичні, можна виділити:
– тільки знання можуть допомогти людям розв’язати весь комплекс протиріч
їхнього буття;
– на Землі тільки людина наділена здатністю пізнання законів розвитку
Природи, а тому зобов’язана не лише розвивати цю здатність, а й творити
своє життя та забезпечувати розвиток довкілля за цими законами, не
порушуючи логіки творчості Природи;
– мірою людського поступу, самого буття людей є досвід взаємодії їх з
Природою та забезпечення власного життя. Визначальними ж засобами
історичного поступу людства мають бути любов, справедливість,
доброчинність і краса творення. Людина покликана в цей світ творити
добро, а не зло;
– життя розумне несумісне з вбивствами, нищенням і руйнуванням живої й
«неживої» Природи. Найвищим його обов’язком є оберігати довкілля в
усьому багатоманітті, цілісності й повноті, сприяти його розвитку і як
основи власного існування;
– неодмінною умовою людського сходження по цьому шляху є свобода вибору,
освіта й виховання (самоудосконалення). Насилля, незалежно в яких формах
воно здійснюється, на рівні особи чи спільноти (фізичне, економічне,
духовне), є лихом для людства й гніздиться воно в неуцтві. Обмежена
людина не стане духовно багатою й не буде діяти адекватно;
– тільки переконання у своїй історичній доцільності й самодостатності
може вести людину, народ, людство по життю;
– мірилом людської сутності є творча праця, яка є й завжди буде найвищою
цінністю. Творчість людей, як і Природи, є основою еволюції, єдиним
засобом адаптації й очищення людського буття від всілякого бруду,
побічних продуктів розвитку;
– як взаємодія в Природі, співробітництво між людьми на основі довіри –
не тільки єдиний розумний спосіб співжиття, а й самого існування людей у
часі і просторі. Самість, корисливість, егоїзм противні людській
природі;
– самим оптимальним у людській спільноті, як і в Природі, є принцип
рівних можливостей. Будь-яка нерівність між людьми, спільнотами,
державами веде до порушення гармонії розвитку, ставить під загрозу не
лише існування людства, а й довкілля;
– у людині, як і в Природі, закладені початки необмежених можливостей,
які можуть бути використані як в інтересах розумного життя, так і проти
нього. Необхідно постійно вивчати й розвивати людські можливості у їх
життєстверджуючому значенні;
– і тому людська свідомість і доброчинність творення мають бути
предметом першочергової й головної турботи школи;
– освіта й виховання повинні сприяти якомога більш цілісному,
системному сприяти пізнанню й розкриттю життєстверджуючих можливостей
людини.
Тепер серед мислячих людей, напевне, не знайти таких, хто стане
заперечувати аргументованість цих визначальних принципів освіти та
виховання. Об’єктивна природа їх підтверджується всім попереднім
досвідом людства.
За таких обставин здавалося б, що може бути розумнішим, як спрямувати
зусилля світової спільноти на їх реалізацію. Та саме на етапі реалізації
такої методологічної візії й виникає більшість проблем і протиріч.
Головним же підґрунтям їх виступає неузгодженість розвитку освіти та
виховання в названих вимірах, коли їх логіка порушується суперечністю
природо-історичного, етнонаціонального, соціального й особистісного в
людях. І як наслідок, розв’язання освітньо-виховних проблем починає
нагадувати щось на зразок куцої ковдри, якою хочемо вкрити свого уже
майже дорослого школяра. Ковдра, з-під якої все більше виглядають його
різні частини тіла. І замість того, щоб придбати (створити) нову ковдру,
ми намагаємося перетягувати стару з однієї частини тіла на іншу.
У справедливості такого порівняння можна переконатись, читаючи
публікації в наших газетах, наукових журналах та монографіях з питань
розвитку освіти та виховання в Україні.
Розбіжність поглядів, які тут подаються (і які нерідко видаються як нові
підходи, концепції та парадигми), у головному зводяться до спроб
розчленувати освіту й виховання як ціле на їх складові зі «своєю»
внутрішньою логікою та аргументацією.
При цьому враз забуваємо про концептуальну заданість і спрямування
освіти й виховання в їх першому сутнісному вимірі. І починаються
дискусії, якими ж мають бути освіта та виховання: національними чи
громадянськими, для держави, спільноти чи для окремо взятої людини, що
має бути головним, освіта чи виховання і т. п. Тобто при визначенні
змісту освіти та виховання вирішальними стають не природо-історичні
фактори тяглості людського життя, а соціально-економічні, ідеологічні та
політичні чинники в їх конкретно-історичному зрізі. За таких обставин
саме вони починають виступати як домінанти, і не лише при визначенні
змісту й характеру освіти та виховання, а й самої ідеї нації, народу, В
цьому, зокрема, слід шукати й пояснення тим заявам, які останнім часом
робляться нашими політичними й державними провідниками, науковцями про
те, що основою української національної ідеї має стати певний
ідеологічний і політичний вибір, зокрема, рух до європейської спільноти.
І нерідко, як у нас буває, й наука, педагогічна зокрема, задля
реалізації цієї «визначальної мети», а відтак «й розвитку України ( не
більше, не менше – Л.Т.) як добробутної й незалежної держави»,
обґрунтовує підпорядкування «практичних дій в усіх (?) сферах суспільної
життєдіяльності…».
Не виняток тут й освіта та виховання. Через них, говорять прибічники
такого підходу, маємо утвердитись в європейському виборі й «вибудувати
свій інтелектуальний дім за європейськими стандартами». Дивна якась
логіка …Як можна називати «інтелектуальний дім» своїм, якщо він буде
скроєний та збудований за європейськими зразками ?
Не відкидаючи в принципі єднання з європейством, як і з іншими народами,
в розв’язанні економічних, політичних, культурологічних завдань,
загальноцивілізаційних питань розвитку, усе ж підійдемо до проблеми з
іншого боку.
Якщо рух до єднання з європейством складає основу національної ідеї й,
відповідно, серцевину освіти та виховання, то в чому ж тоді сенс нашого
етнонаціонального буття? За такою ж логікою виходить, що рух до Європи і
має бути головною метою нашого розвитку й смислом буття народу. Та
уявімо тільки на хвилинку (як говориться, не дай Боже), що європейців
немає! Рух до кого й до чого ж тоді визначав би нашу «самобутню»
сутність? Бо є ж і «не-Європа»!
Забули ми, а може й не читали, поради філософів від Сократа до
Г.Сковороди, а від того до М.Хайдеггера, які пропонували шукати смисл
буття людини (народу) не десь, не поза ними, а в самій людині (народі),
як власній скритій їх сутності. Стверджуючи, що наша присутність у цьому
світі може бути тільки нашою присутністю, М.Хайдеггер, зокрема,
попереджав і про існування загрози, що в «нашому» з часом може все
більше з’являтись «не нашого» у вигляді якостей, властивостей якихось
“абстрактних людей” і не тільки через те, що людині внутрішнє притаманно
«робити як люди», а й внаслідок зовнішньої інвазії уже людей досить
конкретних.
І тоді стається так, що вже не природа, а ці люди починають визначати
напрямки й диктувати «принципи» розвитку, підносячи свої культурологічні
візії та соціальні інтереси над усе, розділяючи народи на історичні й
«неісторичні», на бідних і багатих, на цивілізованих і
«нецивілізованих», проводячи між ними на свій розсуд «вісі добра та зла»
тощо. Не складно уявити, куди може привести така «благочинність» не лише
окремі народи, а й все людство.
Кожен народ, як і кожна людина, перебуває в постійній взаємодії з
довкіллям, світом природи, речей і людей. Але народ, як і окрема людина,
ніколи не був лише сумою певних якостей і властивостей, котрі
породжувались сферами взаємодії й взаємовпливів, як-от: економічних,
ідеологічних, політичних, культурологічних тощо. Він, як і окрема
людина, завжди є чимось більшим суми всіх його складових та якостей не
лише тому, що ми поки про них не все знаємо, і не лише тому, що народ
далеко ще не повною мірою себе розкрив у тій чи іншій сфері, галузі
діяльності, а головним чином тому, що у нього є вже великий досвід
прояву власної цілісності, яка існує незалежно від характеру тієї чи
іншої взаємодії. Остання лише розвиває цю цілісність. Мірою ж дійсної
присутності в Світі чи то людини, чи народу є час, який відміряла їм
Природа і в який вмістила їх власний світ.
Тут знову вдамося до образу: звернімося до популярної тепер на
телебаченні інтелектуальної гри «Слабка ланка», де для гравців наперед
відміряють час і суму грошей, які, спираючись на свій інтелект, вони
можуть заробити, але не більше. А ось менше – те вже залежить від рівня
інтелекту гравців.
На жаль, наш годинник уже давно включений. І тепер можна тільки
здогадуватись, які «суми» нами вже втрачено. І все ж не жалкувати нам
пристало, а якомога швидше й надійніше подбати про інтелект, щоб далі
рухатись відповідно до природних вимірів нашого часу.
Чи обдарує ж буття в майбутньому своїм багатством наше існування – не у
всьому залежить від нас. Але від нас і тільки від нас залежить прийняти
й зберегти те, що уже відкрилось і те, що маємо відкрити відносно
власної присутності в цьому світі.
Незаперечне, що сутність буття нашого народу не може розглядатись і бути
адекватно усвідомленою за межами його присутності, яку можна уявити як
хайдеггерівську «повну можливостей пустоту». Те ж , як наповнити ЇЇ, а
значить і здійснитись у межах, передбачених Природою, залежить головним
чином від нас і, в першу чергу, від характеру й змісту нашої освіти та
виховання.
Не тільки з власної вини так сталося, що в нашій присутності нині так
відчутне «не наше». Майже чотири століття в українського народу
формували якості, властивості, риси якихось вже надто неконкретних,
«абстрактних» людей: спочатку не то малоросів, не то хохлів, а з часом
представників «нової спільності людей» інтернаціонального змісту.
Подібне щось і тепер пропонується сучасними глобалізаторами.
І хоч реальне життя довело всю марність спроб штучного творення чогось
на зразок «універсальної нації», та не можна не помітити, що в
деформації природного стану українського народу творці
інтернаціоналістської ідеологеми й сучасних глобалістичних візій досягли
«помітних результатів». Ми і в другому десятилітті своєї незалежності
продовжуємо шукати «раціональне зерно» власної ідеї за межами свого
народу і його країни, хочемо творити свій “інтелектуальний дім” за
“стандартами” інших народів і спільнот. А для певності переконуємо себе,
що саме вони (стандарти) й складають загальнолюдські цінності.
Погодитись з таким підходом і розумінням не можна. Бо життя народу, як і
окремої людини, то унікальна річ, що не піддається ніяким
стандартуванням.
Дійсні ж орієнтири для визначення магістралей нашої духовності закладені
в поняттях сутності й особливостей розвитку життя розумного на планеті
Земля й підтверджені досвідом усіх народів і поколінь.
Цей досвід і дозволив трансформувати їх у визначальні принципи
життєдіяльності. Вони і тільки вони мають бути покладені на
етнонаціонапьне й соціально-особистісне підґрунтя.
QТепер, як говорять, тільки надто ледачий чи сліпий не веде мови про
кризу духовності українців й освіти та виховання їх зокрема. Більш того,
стан, у якому перебуває наша освіта та виховання, підтверджує, що криза
поглиблюється. І це при тому, що причини ЇЇ, як здається, усім уже добре
відомі. Принаймні, вони зафіксовані в рекомендаціях парламентських
слухань «Про виконання законодавства щодо розвитку загальної середньої
освіти в Україні». Там серед іншого констатується, що в Україні вже
надто повільно оновлюється зміст освіти, послаблені міжпредметні
зв’язки, відсутня чітка структура освіти, триває руйнування дошкільного
й позашкільного виховання, у критичному стані сільська школа,
втрачаються здобутки в кадровому забезпеченні навчальних закладів – і
все це на фоні явно не відповідного організаційного, управлінського й
фінансового забезпечення галузі. Після такої констатації начебто й
додавати уже нічого. Все надто серйозно, важливо й загрозливо.
І все ж є потреба дещо об’ємніше висловитись з приводу двох аспектів
проблеми: по-перше, головного чинника не лише кризи, а й майбутнього
розвитку, освіти та виховання – їх змісту; і, по-друге, з приводу не
тільки констатації, а й конкретної дії при виході з кризи.
Після проголошення в 90-х роках курсу на розбудову в Україні
національної освіти та виховання не лише педагоги, а й громадськість
помітили й відчули, що він не узгоджується з науково-педагогічною базою
та практикою радянської доби. І не тому, що там пропонувались не
виважені методи, форми організації та технології, а, головним чином,
через неузгодженість ціннісних установок, орієнтирів і напрямів розвитку
освіти й виховання в їх другому та третьому сутнісних вимірах, де
взагалі не розроблявся етнонаціональний аспект.
У першу чергу цим була мотивована необхідність розроблення та прийняття
в 1992 р. Державної національної програми «Освіта. Україна. XXI ст.», у
якій основний наголос робився на розбудові в Україні саме національної
освіти та виховання. На жаль, цей принципово важливий загальнодержавний
документ не дійшов навіть вхідної межі XXI ст., освіту і виховання якого
він мав формувати.
Та найприкріше те, що виписані в Програмі положення про утвердження
національних засад в освіті та вихованні так і залишилися тільки на
папері.
І причини того, як здається, криються в політичній, організаційній та
управлінській площині. Відомо, що на виконання положень Програми були
прийняті ухвала Колегії Міністерства освіти України (25 грудня 1995 р.)
про концепцію основних напрямів гуманітарної освіти та постанова
Міністерства освіти України (24 грудня 1997 р.) про державний стандарт
освіти, а також постанова Кабінету Міністрів про Базовий навчальний план
загальноосвітніх навчальних закладів (5 серпня 1998), у яких, серед
іншого, визначалось, що з 2001/2002 навч. року в усіх школах України
мало бути введено українознавство як одна із інваріативних навчальних
дисциплін. Чи то через часту зміну прем’єрів і складу Кабінету
Міністрів, чи якихось інших мотивів, але ці принципового значення
положення так і залишилися нездійсненними.
Була певна надія, що становище вдасться виправити з прийняттям
«Національної доктрини розвитку освіти», у якій навіть було виокремлено
розділ «Національний характер освіти та виховання». Однак положення й
цього документа поки що залишаються малорухомими. І роком після
офіційного прийняття вони все ще сприймаються заявою про наміри, а не
засобом реальної дії. І в самій доктрині й після її прийняття фактично
нічого не сказано як, за допомогою яких чинників освіта й виховання в
Україні стануть національними по суті. У ній переважно виписано «що»
таке національна освіта і майже нічого не говориться «як» вона
відбудеться, яким буде інструментарій її реалізації.
Добре розкрито й розуміння такої важливої складової розвитку освіти та
виховання, як зміцнення їх зв’язків з наукою. І практично нічого не
сказано про українознавство, яке вже існує й розвивається як синтетична
наука про народ, етнічну територію, державу України, світове українство.
Навіть сам термін українознавство, не говорячи про навчальну дисципліну,
в загальнодержавному документі, присвяченому розвитку освіти та
виховання, не згадано.
Що це – не розуміння чи свідоме нехтування? Але те й те не в інтересах
України та її народу.
Досвід переконує, що творити, виховувати, вдосконалювати можна тоді,
коли відомо, принаймні, дві речі – основа, база, на якій все має
відбуватись, і неодмінно мета, в ім’я якої задумано дійство.
Ми часто тепер чуємо від економістів, підприємців, політиків, державних
діячів фразу про необхідність захисту, відстоювання «національних
інтересів» України, її народу, держави. І, напевне, не завжди
задумуємося над усією масштабністю і змістом самого поняття. А говорити
про національні інтереси й не уявляти сутності національної ідеї,
історичного покликання народу, досвіду й уроків його здійснення, то
значить не усвідомити й всієї повноти терміна, а відтак і всього
масштабу й характеру необхідних дій для їх реалізації.
У нас же для декого національні інтереси обмежуються в кращому разі
ситуативними діями, інтересами галузі, підприємства, фірми, а то й
власними запитами.
Та іншого, напевне, й не могло бути за умов, коли відсутня національна
гуманітарна наука, освіта і виховання, які покликані досліджувати
подібні явища й формувати їх розуміння спільнотою.
Такого масштабу й характеру бачення та розуміння мають формуватися
протягом усього життя людини. Тоді й тільки тоді ми не будемо свідками
таких дивацтв, коли не тільки політики, державні діячі, а й відомі
науковці говорять, що «національна ідея в Україні ще не сформувалася»,
що «в Україні національна ідея не спрацювала» або що «ми не знаємо, яку
державу будуємо» тощо.
Наукою, яка обрала об’єктом своїх досліджень народ України, його
самопізнання й самотворення, має стати українознавство. Формула «має»
вжита тому, що саме українознавство вперше в українській науці формує
знання про народ, природу й державу України в їх органічній єдності та
взаємодії на синтезованому рівні: досліджує й розкриває феномен
українства, закономірності, досвід та уроки його етно-, націє-
державотворення, матеріального й духовного життя, розвитку етнічної
території.
Спираючись на значний доробок галузевих наук (україністики),
українознавство піднімає процес самопізнання й самотворення українського
народу, розуміння ним своєї історичної місії на новий – більш високий
рівень.
На засадах глибокого аналізу й синтезу знань українознавство постає як
цілісна система науки, освіти та виховання й ставить завдання, як це й
зафіксовано в освітній програмі «Українознавство»:
а) виявити досвід поколінь, історичні уроки розвитку етнонації,
української природи, мови, культури, людини, держави;
б) сприяти аналізові тенденцій, закономірностей, причин та наслідків
розвитку й проблем сучасності;
в) формувати питомі риси громадян;
г) готувати покоління до самостійного життєвого вибору шляху та
перспектив…, пізнання, самопізнання, творення й самотворення
особистості, схильної й спроможної бути в гармонії з іншими людьми, з
довкіллям, власним «я» (внутрішнім світом), поєднувати особисті інтереси
з громадськими, національно-державними й загальнолюдськими;
д) сприяти виробленню високих суспільних, державних, гуманістичних,
духовно-культурних ідеалів, визначенню морально-етичних та естетичних
принципів і критеріїв життєдіяльності людей…».
Але форма «має» вжита не тому, що такої науки не існує, а тому, що вона
ще не стала надбанням усієї спільноти.
Реально ж основи українознавства як науки закладались ще в творчості
наших визначних попередників-українознавців Г.Сковороди, М.Максимовича,
М.Костомарова, П.Куліша, Т.Шевченка, М.Грушевського, В.Вернадського,
С.Єфремова., В.Кубійовича, З.Кузелі, в діяльності НТШ. І все ж чи не
найвідчутніші зрушення тут відбулися у незалежній Україні, коли протягом
одного десятиліття було створено три інститути: при Київському
національному інституті ім. Т.Шевченка (з 21 червня 2000 р. НДІУ МОН),
академічний ім. І.Крип’якевича у Львові, при Івано-Франківському
державному університеті й два центри українознавства. За порівняно
невеликий відрізок часу були закладені теоретико-методологічні підвалини
науки.
Особливо помітним став вклад колективу НДІУ МОН, яким системно
розробляються проблеми українознавства і як науки, і як навчальної
дисципліни. Зокрема, створені концепції українознавства як окремого
інтегративного навчального курсу і як методологічної основи
освітньо-виховного процесу, підготовлені програми для всіх типів
навчально-виховних закладів, створені підручники, посібники,
бібліографічні довідники, започатковані курси та семінари для викладачів
українознавства. На основі всеукраїнського й зарубіжного досвіду
створено навчальні програми та плани для підготовки фахівців з
українознавства, ведеться робота по розгортанню курсів підвищення
кваліфікації вчителів та викладачів українознавства. Розроблено освітню
програму з українознавства та положення про кафедру українознавства для
вищої школи. У 2001 р. колективом інституту було підготовлено й видано
збірник, до якого включено концепцію національної державної освіти й 8
програм для різних типів освітніх закладів України та діаспори.
Є певний досвід впровадження наукових і науково-методичних розробок з
українознавства в освітній процес, в навчальних закладах Львівщини,
Кривого Рогу, Сімферополя. На ХІ-й Міжнародній науково-практичній
конференції «Українознавство в розбудові національної освіти: проблеми
та напрямки розвитку» (2002 р.), всебічно було обговорено та узагальнено
освітньо-виховну практику в Чернівецькій області. З 2001 р. на засадах
самоініціативи й безкорисної самовідданої праці науковців інституту,
його директора зокрема, здійснюється видання науково-педагогічного
журналу «Українознавство», який став своєрідним центром з координації
наукових досліджень, узагальнення та поширення освітньо-виховного
досвіду.
І все ж від зробленого немає повного задоволення. Бо як уже
підкреслювалося, здобутки науки тільки тоді чогось варті, коли вони
стають надбанням усієї спільноти, допомагають у вирішенні її злободенних
питань.
З українознавством цього все ще не сталось. Поза увагою управлінців
залишається виконання постанови Кабінету Міністрів України про введення
українознавства в навчальні плани як інваріативної дисципліни.
Українознавство не включено до переліку спеціальностей, затверджуваного
Кабінетом Міністрів України.
До цього часу не набули загальнодержавного статусу розроблені ще в
середині 90-х років програми та навчальні плани з українознавства для
вищої й середньої школи. Не формуються замовлення на видання підручників
і посібників з українознавства.
Створення ж у вищих навчальних закладах кафедр українознавства
відбувається формально. У них механічно об’єднуються й читаються
скорочені курси історії України, філології, суспільствознавства тощо.
Спроба ж НДІУ МОН запропонувати вузам рекомендації щодо структури й
змісту роботи кафедр українознавства досі не знайшла підтримки в окремих
функціонерів департаменту вищої освіти МОН під тим приводом, що творення
кафедр – то прерогатива навчальних закладів і що наче б уже тепер у
педагогічних університетах здійснюється підготовка вчителів
українознавства. Хоч насправді тут готується все той же «гібрид»
вчителів педагогіки, методики мови, літератури, історії тощо. І це тоді,
коли дійсно професійно підготовлених учителів та викладачів
українознавства буквально одиниці.
Такий стан може бути «зрозумілим» лише за умови, що українознавство й
надалі буде залишатись поза базовим навчальним планом. А що так може
статись засвідчує й тільки-но видрукуваний в «Освіті України»
(14.01.2003) проект «Державних стандартів базової і повної середньої
освіти», де формально начебто й записано, що «змістове наповнення галузі
базується на українознавчих засадах», але, по суті, маються на увазі все
ті ж окремі дисципліни з україністики: мова, література, історія тощо.
Це однозначно засвідчує й «загальна характеристика освітньої галузі
суспільствознавство”.
Запропонована інститутом проблематика фундаментальних наукових
досліджень з українознавства, в т. ч.: «Закономірності становлення та
проблеми розвитку українознавства як науки», «Українська національна
школа: особливості становлення та розвитку в XXI ст.» та ін. – всього 5
тем, які вибороли право в конкурсі на окреме фінансування, фактично не
розробляються через відсутність того ж фінансування. Не сприяють
утвердженню українознавчих засад в освіті та вихованні й дії ВАК,
президією якої без відповідної мотивації було ліквідовано раду по
захисту дисертацій з українознавства, яка діяла при інституті.
До сказаного можна було б додати й факт незадовільного виконання
постанови Кабінету Міністрів про утворення Науково-дослідного інституту
українознавства МОН і, як наслідок, невідповідного розгортання його
роботи з координації наукових досліджень, розроблення й впровадження
новітніх технологій навчання та підготовки фахівців з українознавства,
тощо. І чи не тому Інститут на практиці так і не став ще органічною
складовою в єдиній структурі МОН, зокрема, при виробленні стратегії й
головних напрямків розвитку національної освіти та виховання, що й
підтвердив названий проект та склад творчих груп по розробці змісту й
характеристик освітніх галузей. До участі в їх розробці так і не були
залучені представники Інституту.
Напевне, серед іншого, реалізація зазначеного, але в силу різних причин
нездійсненного, і могла б бути покладеною в основу програми конкретних
дій по розбудові в Україні дійсно національної освіти та виховання, а
відтак, і виконання «Національної доктрини розвитку освіти».
Література
Андущенко В. Університетська освіта України: європейський вибір //
Освіта. – 2001. – 29 серпня – 5 вересня.
Державні стандарти базової і повної середньої освіти (Проект) // Освіта
України. – 2003. – № 1 – 2, 14 січня.
Кононенко П., Кононенко Т. Освіта XXI століття: філософія родинності. –
К.: Артек, 2001.
Навчально-виховні програми з українознавства. – К.: Знання України,
2001.
Національна доктрина розвитку освіти // Освіта. – 2002. – 24 квітня – 1
травня.
Рекомендації парламентських слухань «Про виконання законодавства щодо
розвитку загальної середньої освіти в Україні» // Освіта України. –
2002. – 5 листопада.
Сковорода Г. Наркіс. Вірші. Пісні. Діалоги… – К.: Наук, думка, 1983.
Хайдеггер М. Бытие и время. – М., Ad marginem, 1997
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
