.

Вербальна ієрархізація суспільства як символічний ресурс соціальних технологій: історичний досвід (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
239 3195
Скачать документ

Реферат на тему:

Вербальна ієрархізація суспільства як символічний ресурс соціальних
технологій: історичний досвід

Державотворчій процес – це багатогранне явище, що охоплює не тільки
політико-правову та економічну сфери суспільства. Разом з необхідністю
розбудови нової демократичної системи державного управління та
закладанням фундаменту ринкових відносин перед молодою незалежною
Україною постало невідкладне завдання забезпечення духовного розвитку
українського суспільства через формування національної стратегії,
створення власного інформаційного, ідеологічного, культурного, мовного
простору. Окреме місце в цьому ряді посідає символічна складова
державотворчого процесу.

З огляду на реалії сучасної політичної ситуації в Україні, коли на
шістнадцятому році незалежності процес вирішення владних інституційних
протиріч все ще переміщується з нормативно-правового поля у сферу
емоцій, упереджень та символічних протистоянь, актуальність дослідження
потенціалу символічного як консолідуючого та інтегруючого фактору
державотворення не викликає сумніву.

Соціальна природа символу не є новим предметом для гуманітарної галузі
знання. Вже хрестоматійними з означеної проблеми стали роботи Р. Барта,
Ж. Бодрійара, П. Бурдьє, Е. Дюркгейма, У. Еко, М. Еліаде, Е. Кассірера,
К. Леві-Стросса, О. Лосєва, Ю.Лотмана, П. Сорокіна, П. Флоренського, З.
Фрейда, К.Г. Юнга, в яких розглянуто філософські, антропологічні,
соціологічні, культурологічні, психологічні, семіотичні аспекти питання
взаємозв’язку сфери символічного з соціальними процесами. В останні
десятиріччя значно зріс науковий інтерес до вивчення символічної
складової політичної комунікації. Праці А. Данкана, М. Кастельса, Т.
Лукмана, Н. Лумана, Е. Тоффлера, Ю. Хабермаса та інших висвітлюють
новітні тенденції, що визначають формат відносин влади та суспільства в
постіндустріальну добу. З крахом тоталітаризму, режиму – який значно
збагатив арсенал технологій управління масовою свідомістю, наукове
переосмислення ролі символу в житті суспільства стало нагальною потребою
часу. Значним внеском у вивчення символічної складової політичних
процесів у посткомуністичних транзитних суспільствах стали доробки
російських та вітчизняних авторів Д. Замятіна, І. Кисельова, В.
Колосова, А. Панаріна, В. Попова, С. Поцелуєва, Г. Почепцова, В.
Соловйова та інших. Однак, незважаючи на висновки багатьох дослідників
щодо потенційних можливостей символу у справі інтеграції та консолідації
суспільства, а. значить, і в спрямуванні державою розрізнених, а під час
і руйнівних соціально-політичних процесів у конструктивне русло,
проблема регуляторного впливу держави на формування символічного
простору як запоруки незворотності державотворчого процесу досі
залишається на периферії наукового інтересу вітчизняних фахівців з
державного управління.

Мета даної статті полягає в тому, щоб відзначити специфіку символічної
складової процесу державотворення в Україні та розкрити потенціал
вербальної символічної ієрархізації суспільства як соціальної технології
управління на основі аналізу світового історичного досвіду та
вітчизняних традицій знакового вербального визначення соціального
статусу людини.

Суперечливий та неоднозначний характер формування символічного простору
незалежної України обумовлений низкою факторів, серед яких, на нашу
думку, чільне місце посідають тривала історична недержавність, недавнє
комуністичне минуле та проблема ідентичності. Відсутність безперервної
традиції та досвіду у відтворенні та регулюванні знакової ієрархії влади
та суспільства, необхідність демонтажу радянської системи символів,
регіональна субкультурна специфіка етнодержавотворення позначилися на
формі, змісті та темпах символотворчого процесу в Україні.

Відродження національної символіки, розробка символічних атрибутів
держави та їх упровадження в державний та політичний етикет, розбудова
нагородної системи, приведення топоніміки до вимог оновленого
політичного ладу – ось далеко не повний перелік завдань, які постали
перед новоствореною незалежною державою та суспільством. Органи
державного управління, які з самого початку взяли на себе керівну роль у
цьому процесі, повинні були в стислі строки привести державну атрибутику
та усі елементи символічного простору країни до загальноприйнятих вимог
цивілізованого світу.

Одним з таких завдань стало приведення у відповідність до національних
традицій та сучасних міжнародних стандартів нової системи символічної
ієрархізації суспільства. Для України воно ускладнювалося тим, що в
умовах історично сформованого етнорегіонального, релігійного,
світоглядного плюралізму проблеми державного символотворення в цілому
сприймалися населенням неоднозначно.

Слід відзначити, що створення системи вербального визначення соціального
статусу людини, інакше кажучи, системи титулів, рангів та звань у
різноманітних галузях суспільного виробництва, має багатовікову історію.

Суспільство, елітарне за своєю природою, завжди прагнуло відтворити
соціальну стратифікацію у візуальних та вербальних формах. Так, на думку
археологів, відокремлення людини від тваринного світу відбулося завдяки
тому, що кроманьйонець зробив та вдягнув буси, які стали першою
матеріальною відзнакою людини в природному середовищі.

Ми не маємо достовірних даних щодо рівня соціальної диференціації перших
протодержав та її віддзеркалення у вербальних формах, однак вже архаїчні
цивілізації Стародавнього Сходу залишили нам свідчення про наявність
чіткої та складної ієрархії чинів, титулів та звань. Прийнято вважати,
що цей соціальний інститут поступово сформувався у період з IV по I
тисячоліття до н.е. [1, с. 5]. Відтоді й до сьогодні невід’ємним
атрибутом державності виступають вербальні символи влади. В різних
країнах, в залежності від історичних традицій, національної специфіки,
політичних обставин тощо сформувалися власні системи титулів, рангів та
звань, однак усі вони побудовані за схожими принципами.

Перш за все титули, чини, сани, ранги, звання тощо є знаковими
системами. У широкому розумінні знак – це матеріальний предмет (подія,
дія або явище), який умовно вказує, відзначає або представляє інший
предмет, дію, явище або ідею. Функція знаку полягає у зборі, охороні та
трансляції конкретної інформації. Звідси знак – це інтерсуб’єктивний
посередник, структурний медіатор в соціальних взаємодіях та комунікації
[2, c. 372].

Створення знаків та знакових систем є результатом вищої інтелектуальної
діяльності людини. У природі не існує жодного предмета або явища, які
могли б підштовхнути людину до створення такого абстрактного знаку як
титул, посадовий чин, військове звання тощо. Тільки за певних обставин
та на певному етапі розвитку людство починає створювати вербальні знаки,
які вказують на соціальне положення індивіда у групі. При цьому варто
зазначити, що даними знаками визначаються не матеріальне становище або
професійна приналежність, а вищі ступені соціальної піраміди, на яких
розташовані кращі представники спільноти. Так, категорії “титул”, “сан”,
“чин”, “звання”, зміст яких конкретизується у певних історичних умовах
та згідно з національними традиціями та регіональною специфікою,
вказують на статус їх носіїв у різних сферах соціальних відносин:
класовій, релігійній, військовій та управлінській. А система “рангів”
“ступенів”, “класів”, “розрядів” тощо призводить аристократичні титули,
духовні сани, військові чини та адміністративні звання у відповідність
один одному.

В цілому аналіз національних систем вербальної знакової ієрархії
суспільства дозволяє виявити її універсальність.

Історично першим сформувався інститут аристократичних титулів. Титул (у
перекладі з латинської “ titulus” – надпис, підпис, епітафія, почесне
ім’я, заслуги, подвиги) – це почесне родове або отримане за певні
заслуги звання.

Перехід у добу Неолітичної революції до принципово нового типу
господарства, заснованого на розподілі праці, призвів до зародження
соціальної нерівності і, як наслідок, відокремлення еліти як носія
духовної, економічної та політичної влади у суспільстві. Паралельно з
кристалізацією еліти відбувалося формування перших вербальних
символічних відзнак панування – титулів. За часів шумерської та
єгипетської цивілізацій, які заклали фундамент державності як форми
існування суспільства, було засновано семіотичну систему класової та
професійної диференціації. Перша була закріплена інститутом
аристократичних титулів, друга – системою церковних санів та
адміністративних / військових чинів. Адж-мери, репаті, номархи, фараони,
“мали”, “великі” та “царські люди ” Стародавнього Єгипту, царі,
повноправні “мужі” і “сини мужів”, неповноправні “мушкену”, воїни та
жриці Вавилонського царства, – всі ці та інші державні посади, військові
чини, духовні ранги створювали систему ієрархічної градації
давньосхідних суспільств, яка відображала соціальний рівень їх носіїв.

За часів античності розуміння терміну “аристократія” трансформується від
платонівської ідеалізованої “влади найкращих”, “влади вибраних” до
“влади евпатридів” – знаті, привілейованого прошарку суспільства, який,
на відміну від геомерів (вільних землевласників) та деміургів (вільних
ремісників), володіє особливими правами та користується надзвичайними
перевагами.

Розподіл давньоримського суспільства на патриціїв (від латинської pater
– отець) і плебеїв (лат. plebs – простий народ) та поступове формування
із патриціанських та знатних плебейських фамілій нобілітету (від лат.
nobilitas – знать) – замкнутого кола благородних знатних родин призвело
до встановлення чіткої соціальної ієрархії, закріпленої у системі
титулів та звань. Наслідком монополізації нобілітетом права обіймати
вищі державні посади, що остаточно відбулося за часів республіки
(приблизно у ІІІ ст. до н.е.), стало офіційне закріплення черговості
просування посадових осіб службою – cursus honorum (кар’єра – у
перекладі з латинської). Даний римський “табель про ранги” визначав
серед магістратів (від лат. magistratus – посадова особа, начальник)
шість посадових рангів: квестор, еділ, народний трибун, претор, консул
та цензор, за кожним з яких закріплювалася певна сфера управління та
чітко визначалося коло повноважень і привілеїв.

Системні зміни, що призвели до встановлення автократії, позначилися й на
оновленні політичного лексикону давньоримського суспільства. В
імператорський період нового значення набувають номінації «імператор»,
«принцепс», «цезар», «диктатор», «тиран» тощо. Показовою є етимологія
титулів «імператор» і «цезар». З приходом до влади римського полководця
Гая Юлія Цезаря його особисте ім’я та імператораторський титул (від лат.
imperator – повелитель, володар, головнокомандуючий), якій він отримав
від сенату за ратні заслуги, перетворилися на вербальні символи
необмеженого верховного панування і в подальшому стали традиційно
використовуватися для визначення вищих ступенів монархічного типу
правління.

Незважаючи на розпад імперії, Рим запрограмував європейську ієрархічну
систему титулів державних правителів. Вищім монархічним титулом було
визнано імператора, а цар (цезар, кесар) отримав нижчу ієрархічну
значущість.

Отже, загальні принципи права та управління, які були покладені у
систему публічного адміністрування, а також єдина для всіх провінцій
армія чиновників, які діяли у відповідності до універсальних стандартів,
що віддзеркалила чітка та елегантна система офіційної номінації,
забезпечували цілісність та монолітну єдність римського світу впродовж
століть. Продуманий та ефективний механізм управління в Римській державі
залишив у спадок цілу низку звань та понять, що, незважаючи на нові
тлумачення та переосмислення, не втратили своєї актуальності й сьогодні.

Процеси формування на осколках античного світу християнських імперій,
які стали не тільки релігійними спільнотами, але й політичними
об’єднаннями з міцними внутрішніми зв’язками, позначилися зокрема й на
становленні нової системи знакової, зокрема вербальної, соціальної
диференціації. Однак її безпосередній зв’язок з римською традицією не
викликає сумнівів. Це наочно ілюструють спостереження Н. Дейвіса:
“Римська імперія повністю зникла, але її релігія восторжествувала, і
духовні й світські вожді християнського світу поступово прийняли мантію
цезарів” [3, с. 214]. На Заході інструментом папської влади стали нові
кесарі – германські кайзери. А на Сході, де Римська імперія проіснувала
значно довше, ідея порядку, заснованого на владі ортодоксальної церкви
та нових православних імператорів, була реалізована з появою московських
цезарів, або царів[3, с. 182]. .

Z

\

\

~U

J“–?Fc?th?oe·??hAe?AEFE`ErE3/4IZIjIoeIZ?uuuuuuuuuuuuuuuuuiuuuuuu

Релігійне розмежування і як похідні від нього політична,
адміністративна, культурна специфіка латинського та грецького світів
відбилися й на соціальній стратифікації, закріпленій у системі
вербальних символічних статусних відзнак. У ході історичного розвитку
інститутів феодального суспільства у межах західноєвропейської традиції
сформувалася чітка структура аристократичної ієрархії та пов’язана з нею
титульна номінація: віконти, барони, графи, маркграфи (маркізи),
герцоги, королі, імператори.

В українському суспільстві сформувалася специфічна система
аристократичних титулів. Процеси кристалізації української аристократії
йшли синхронно із загальноєвропейськими. Як колись, на початку
Середньовіччя у скандинавів – конунги, у германців – герцоги, у франків
– дюки були виборними воєнними вождями племен, давні слов’яни обирали
князів – голів бойових дружин. Вже у ІХ ст. посада князя успадковується
й виникають перші княжі династії – Рюриковичі у Київській Русі,
Гедиминовичі та Ягеллони у Великому князівстві Литовському, П’ясти – у
Польщі, Пржемисловичі – у Чехії.

Процеси централізації влади призвели до формування на території Європи
крупних держав, на чолі яких стали королі (на Заході) та великі князі
(на Сході). Аналогічно відбувалася й структуризація аристократичної
еліти в європейських суспільствах. У середньовічних хроніках
східнослов’янські самостійні князі – нащадки Рюриковичів, визначаються
як duces та Hercogen (відповідно у латинських та германських джерелах),
аристократична верхівка – пани, васали князів – як barones , а бояри
нижчого рангу – земляне, як nobiles («знатні» у перекладі з латинської).
Це співставлення свідчить про схожі канони аристократичної ієрархізації
та її вербальної символізації в Європі та на землях України – Русі.

Вищезгаданими титулами українські правителі та їх васали володіли до
ХІV століття. Монголо-татарська навала та експансія сусідніх держав –
Литви, Угорщини та Польщі значно змінила стан української еліти та його
знакове закріплення у вербальних формах. Наслідком полонізації та
католізації значної частини вітчизняної аристократії стало поєднання
нобілістичних неологізмів з традиційною національною моделлю знакового
статусного визначення. Так, прошарок вищої аристократії зберігає
князівські титули, а представники середнього та нижчого щаблів
дворянства збагачують лексичний арсенал соціальної диференціації
титулами панів, магнатів, шляхтичів [4].

Не зважаючи на певну невизначеність та багатоваріантність тлумачення,
усі дворянські титули у Польсько-Литовській державі, як і по всій
Європі, зводилися до двох класів – титулованої аристократії та
нетитулованого дворянства: лорди та джентрі в Англії, гранди та ідальго
– в Іспанії , князі та шляхта – в Італії, Чехії, Угорщині та Польщі.
Саме за такою схемою будувалася ієрархія української аристократії у
польсько-литовську добу.

Однак, паралельно з кристалізацією національного нобілітету виділялася
українська військова еліта – козацька старшина. До Запорізької Січі усі
військові формування мали державне походження. Козацтво стало першим
народний військом. Талановиті військові вожді – Дмитро Вишневецький,
Петро Сагайдачний, Михайло Дорошенко змогли вивести військові ватаги із
тупику анархії на шлях розбудови дисциплінованої повноцінної армії.
Паралельно формувалося й реєстрове державне козацтво, яке було
організовано за польськими зразками. Якщо реєстрові козаки, по суті,
були найманцями, то Військо Запорізьке формувалося на добровільних
демократичних засадах та за своєю структурою, на думку деяких
дослідників, нагадувало лицарський орден [5, 6 ]. Однак, на відміну від
західноєвропейської традиції, де лицарство передбачало благородне
походження, козак не мав визначеного соціального статусу. Можна тільки
припустити, що виборна курінна, паланкова та військова старшина за своїм
положенням дорівнювала баронському, графському та княжому рівням
титулованого дворянства. Офіційна номінація української військової еліти
відбулася лише у ХVIII столітті, коли Катерина ІІ дарувала генеральній,
полковій та сотенній козацькій старшині права російського дворянства,
чим було остаточно зафіксовано реально існуючі класові розмежування у
козацькому середовищі.

Окремо слід зупинитися на тому, що на Українських землях, окрім
аристократичної та військової номінації, сформувалася своя оригінальна
система посадових звань (гетьман, курінний отаман, писар тощо – всього
22 визначення), яку відрізняла демократичність, заснована на принципі
виборного отримання адміністративних посад.

Однак, перебування України протягом майже 150 років, з кінця XVIII до
початку ХХ століття, під владою Романових та Габсбургів, двох імперій,
перервало поступовий процес формування національного символічного
простору в цілому та його вербальної складової. В історії вітчизняної
нобілістики починається новий етап. Головною опорою державної влади в
імперіях завжди виступали армія та бюрократія. Саме тому в знаковій
вербальній стратифікації імперських суспільств на перший план виходить
службова субординація. На відміну від шляхти, нова управлінська еліта
вважала, що функціонування державного механізму може забезпечити лише
чітка регламентація усіх сторін суспільного життя.

Так імперське чиновництво у Росії було організовано з військовим
зразоком зі своїми чинами та мундирами. Правовим підґрунтям даної
системи став прийнятий ще у 1722 році, за часів Петра І, Табель про
ранги – закон, що запровадив співвідношення чинів військової,
громадянської та придворної служб. На основі порівняльного аналізу та
узагальнення аналогічних національних систем, прийнятих у ряді монархій
Європи (Англії, Данії, Пруссії, Франції, Швеції), а також у Польському
королівстві та Венеціанській республіці, була встановлена
західноєвропейська ієрархія чинів та звань. Посадові звання, що мали
обіг у Московському царстві (воєводи, окольничі, дяки, прикажчики тощо),
залишилися за межами даного документу. Не увійшли у Табель й духовні
сани та дворянські титули. Передбачалося, що дворянин для того, щоб
зайняти гідне місце у соціальній ієрархії, повинен перебувати на
державній (воєнній або адміністративній) службі. Більш того, Табель
розглядали не як таблицю чинів та звань, а як закон про порядок
просування службовими сходинами. На нашу думку, дана структура має
універсальний характер і може бути застосована для різноманітних сфер
людської діяльності – адміністративної, наукової, церковної, виробничої,
фінансової та інших.

Табель про ранги проіснував до 1917 року. Революційні події спричинили
розпад імперії, а з ним і руйнування традиційної структури суспільства з
її чіткою вербальною знаковою диференціацією. В історії державного
самовизначення України почався новий етап. Цей нетривалий, але знаковий
для державотворення період значно збагатив арсенал національного
символотворення. Так, і за добу Центральної Ради 1917–1918 рр. , і за
часів Гетьманату 1918 р., і в УНР 1918 – 1920 рр. формування системи
вербальної офіційної номінації відбувалося у межах національної
традиції. Наприклад, військові чини армій усіх названих державних
утворень були встановлені згідно з традиціями українського козацтва та
прийнятою в Європі системою воєнних чинів з поділом на 5 груп:
генеральна старшина (генерали), булавна старшина (старші офіцери),
молодша старшина (молодші офіцери), підстаршина (підофіцери) та вояки
(рядові). Були введені звичні для українства звання отамана, сотника,
хорунжого, козака. У січні 1919 року в УНР Приказом Головного штабу
Народного Воєнного міністерства було встановлено систему цивільних чинів
для військових чиновників з доданням слова “адміністративний”. Так,
еквівалентом військового звання “отаман корпусу” виступала посада
“адміністративний отаман корпусу” тощо. Така система проіснувала до 21
березня 1920 р., коли Приказом № 16 Військового Міністра УНР було
введено нові військові та цивільні чини та встановлена їхня чітка
відповідність.

Специфіка національної еліти, брак політичної консолідації у справі
побудови самостійної держави, відсутність досвіду державного управління
– ці та багато інших причин призвели до поразки державотворчого проекту
(а з нею і спроби відбудувати національний символічний простір) та
встановлення на українських землях радянської влади. З підписанням 28
грудня 1920 р. договору між РСФРР та УСРР, що стало вирішальним кроком
на шляху створення нової держави – СРСР, розпочався експеримент з
розбудови комуністичного суспільства нового типу. Зокрема, він
передбачав демонтаж ієрархічної структури суспільства, що, безумовно,
торкнулося й системи вербальних відзнак соціального статусу людини.

Принцип егалітаризму, покладений в основу нової вербальної диференціації
соціальних, професійних та кваліфікаційних категорій індивіда, з
посиленням тоталітарних тенденцій, зміцненням і бюрократизацією апарату
державного управління та його злиттям з монопольно правлячою партією
поступово поступився місцем чіткій субординації. Так, у 1940 р. усі
номенклатурні працівники пройшли атестацію на присвоєння їм військових
звань. Мілітаризація усіх сфер життя радянського суспільства стала
фактором, що визначав форму та зміст соціальних відносин та їх
символічного вербального закріплення у системі офіційної номінації аж до
розпаду СРСР.

Набуття Україною незалежності стало могутнім поштовхом до відбудови
національного символічного простору. Однак сьогодні, незважаючи на певну
символічну визначеність у сфері державної атрибутики, знакова соціальна
та професійна ієрархізація все ще знаходиться у стані становлення.
Причини цього, на нашу думку, слід шукати у наступному.

Вітчизняна система вербальної знакової ієрархізації суспільства має
багатовікову історію. Однак, з огляду на те, що політична історія
українства відзначена тривалими періодами внедержавності, становлення та
розвиток символічних, зокрема вербальних, відзнак соціального статусу
людини зазнало значного впливу з боку традицій, що сформувалися у межах
держав, до складу яких за різних часів входили українські землі. Отже,
відсутність в Україні на момент проголошення незалежності традиції
цілісної та логічної структури символічного відзначення соціальної та
службової стратифікації, яка була б закріплена історично та змогла б
виступити у якості джерела відбудови даного сегменту символічного
простору нової держави, позначилося на його строкатості та
фрагментарності. Так, у військовій сфері та воєнізованих структурах, які
потребують жорсткої дисципліни та субординації, збереглася радянська
модель офіційної номінації. Загальні засади та статус державних
службовців було закладено Законом України “Про державну службу” від 16
грудня 1993 р., який встановив чітку, європейського зразку систему
посадових рангів. А відродження історичних козацьких традицій вербальної
соціальної та професійної диференціації відбулося на рівні
громадянського суспільства.

Однак, ми припускаємо, що багатий плюралістичний досвід знакової
соціальної номінації, який Україна отримала в силу історичних причин,
слід розглядати не як перешкоду на шляху конструювання монолітного
національного символічного простору, а як невичерпне джерело
символотворення.

Підсумовуючи вищезазначене зазначимо, що система вербальної знакової
системи ієрархії суспільства, незалежно від її специфіки, що визначена у
кожному конкретному випадку історичними, культурними, ідеологічними та
етнорегіональними чинниками, є віддзеркаленням практичного внеску носіїв
вербальних статусних відзнак у функціонування економічної, духовної,
правової та політичної підсистем суспільства і, таким чином, може
розглядатися як соціальна технологія управління.

Література:

1. Болгов В. В., Чепак В. П., Чепак Г. Д. Нобилистика. – К.: Украинская
академия геральдики, товарного знака и логотипа, 2004. – 178 с.;

2. Грицанов А.А. Знак // Всемирная энциклопедия: Философия / Глав. науч.
ред. и сост. А.А. Грицанов. – М.: АСТ, Мн.: Харвест, Современный
литератор, 2001. – 1312 с.;

3. Дэвис Н. История Европы. – М.: АСТ: АСТ Москва: Хранитель, 2006. –
943 с.;

4. Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця ХІV до середини ХVІІ ст.
(Волинь і Центральна Україна). – К.: Наукова думка, 1993. – 416 с.;

5. Аркас М. Історія України – Русі. – К.: Вища школа, 1991. – 456 с.;

6. Кріп`якевич І., Гнатович Б., Стефанів З. та ін. Історія українського
війська (від княжих часів до 20-х рр.. ХХ ст.) / Упорядник Б.З.
Якимович. – Львів: Світ, 1992. – 712 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020