.

Методологічні проблеми управління стійким розвитком (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
230 2931
Скачать документ

Реферат на тему:

Методологічні проблеми управління стійким розвитком

Розвиток суспільства знає багато критичних періодів, і кожний з них
породжував нові управлінські ідеї, що прискорювали процес розвитку. Але
ці критичні періоди стосувалися тієї або іншої частини людства, сьогодні
під загрозою виявилося існування всієї цивілізації. Звідси й дуже висока
відповідальність вибору узагальнюючої ідеї розвитку. Такою узагальнюючою
ідеєю є концепція стійкого розвитку людства, схвалена ООН і практично
всіма державами світу. При цьому інваріантом процесу розвитку виступає
ріст можливостей суспільства та окремих країн.

Дослідження управлінських аспектів концепції стійкого розвитку здійснено
у роботах Б. Є. Большакова, Р. А. Перельота, А. Д. Урсула, Д. М.
Гвішіані та інших вітчизняних та зарубіжних авторів. Результатом
досліджень стало визначення особливостей методології управління стійким
розвитком, розробка математичного інструментарію управління, визначення
соціального контексту управлінської діяльності в умовах глобалізації.
Однак відносно малодослідженим аспектом залишилася проблема адаптації
концепції стійкого розвитку для практичних потреб державного управління.

Мета дослідження – аналіз методологічних проблем управління стійким
розвитком у контексті потреб модернізації вітчизняного державного
управління.

Більшість міжнародних організацій системи ООН включило у свою діяльність
складову, орієнтовану на перехід до стійкого розвитку. Експерти
Всесвітнього банку визначили стійкий розвиток як процес керування
сукупністю (портфелем) активів, спрямований на збереження й розширення
можливостей, наявних у людей. Активи в даному визначенні включають не
тільки традиційно підраховуваний фізичний капітал, але також природний і
людський капітал. Щоб бути стійким, розвиток повинен забезпечити ріст –
або принаймні не зменшення – у часі всіх цих активів. Для раціонального
управління розвитком країни застосовується та ж логіка, що
використовується для раціонального управління кожною людиною.

Власне термін «стійкий розвиток» є не зовсім точним перекладом
прийнятого у світі поняття, оскільки насправді мається на увазі не
просто стійкий, постійний ріст. У європейських мовах поняття sustaіnable
development, nachhaltіge Entwіcklung, developement durable означають
розвиток «триваючий», у більш вузькому розумінні його можна
інтерпретувати як розвиток самодостатній, тобто такий, котрий не
суперечить подальшому існуванню людства й розвитку його визначеного
напрямку.

Концепція стійкого розвитку дає можливість забезпечити комплексність
управління і об’єднати в ньому економічні, соціальні й екологічні цілі.
Економічні цілі формуються на основі теорії максимального потоку
сукупного доходу, що може бути зроблений за умови, принаймні, збереження
сукупного капіталу, за допомогою якого й виробляється цей дохід.
Вказаний підхід орієнтує на оптимальне використання обмежених ресурсів і
використання й зберігаючих технологій, включаючи видобуток і переробку
сировини, створення екологічно прийнятної продукції, мінімізацію,
переробку й знищення відходів. У залежності від акцентування виду
ресурсів (матеріальні чи людські) виділяють два види стійкості
соціального розвитку. Стійкість вважається сильною, коли ресурси не лише
не зменшуються, а й відбувається збільшення цінності ресурсів, які є
відновлювальними.

Соціальні цілі стійкого розвитку орієнтовані на людину й спрямовані на
збереження стабільності соціальних і культурних систем, у тому числі, на
скорочення числа руйнівних конфліктів у суспільстві. Важливим аспектом
цього підходу є справедливий поділ благ. Важливою метою управління
стійким розвитком є також збереження культурного потенціалу й
різноманіття в глобальних масштабах, а також більш повне використання
практики стійкого розвитку, наявної в культурах, що не є домінуючими.
Важливим аспектом є власне управлінський, який пов’язаний зі створенням
більш ефективної системи прийняття рішень, що враховує історичний досвід
і заохочує плюралізм. Спираючись на розширення варіантів вибору людини
як головну цінність, управління стійким розвитком спирається на масову
участь людей у процесах, які формують сферу їх життєдіяльності.

Екологічні цілі стійкого розвитку мають забезпечувати цілісність
біологічних і фізичних природних систем, що є ресурсною основою розвитку
суспільства. Особливе значення має життєздатність екосистем, від яких
залежить глобальна стабільність всієї біосфери. У межах системи
управління стійким розвитком соціальні та природні системи розглядаються
як єдиний комплекс, до природних систем відноситься і створене людиною
середовище (наприклад, міста). Основна увага приділяється збереженню
здатностей до самовідновлення й динамічної адаптації таких систем до
змін, а не збереження їх у деякому «ідеальному» статичному стані.

Узгодження різноманітних цілей в процесі управління стійким розвитком і
їх переведення у конкретні управлінські рішення, що є засобами
досягнення стійкого розвитку, є дуже складним завданням, оскільки всі
елементи цілепокладання повинні розглядатися збалансовано. Важливі також
і механізми взаємодії основних цілей. Економічні і соціальні цілі у
процесі взаємодії породжують такі нові завдання соціального управління,
як досягнення справедливості усередині одного покоління (наприклад,
відносно розподілу доходів) і надання цілеспрямованої допомоги бідним
верствам населення. Механізм взаємодії економічного й екологічного
елементів цілей породжує нові ідеї щодо вартісної оцінки й
інтерналізації (обліку в економічній звітності підприємств) зовнішніх
впливів на навколишнє середовище. Нарешті, зв’язок соціального й
екологічного елементів цілей включає до сфери управління такі проблеми,
як соціальна рівність у забезпеченні якості життя, дотримання прав
майбутніх поколінь, участь населення в процесі прийняття рішень тощо
[1].

І. Кант раніше інших показав, що якщо немає закону розвитку, то з
однаковим успіхом можна довести справедливість прямо протилежних точок
зору. У цій суперечці немає неправих, як немає й просування до розуміння
шляхів переходу до стійкого розвитку суспільства. Управлінські рішення
стають вираженням «суб’єктивізму», оскільки випливають із нерозуміння
того, що відбувається. Дороговказною ниткою є ідея про
природничо-історичний процес розвитку. Загальною методологією управління
стійким розвитком є вчення про ноосферу, в якому суспільство та його
природне оточення розглядаються у єдиному нерозривному ланцюгу розвитку
[2].

Першочерговою управлінською метою стійкого розвитку суспільства є
раціоналізація використання наявних ресурсів, що у свою чергу передбачає
суттєві зміни у критеріях оцінки успішної діяльності. Становлення
інформаційного суспільства, зорієнтованого на використання знання та
послуг як, відповідно, основного ресурсу та виробництва створює суттєвий
фундамент для управлінської стратегії стійкого розвитку. Остання
виростає не лише з нестачі матеріальних ресурсів, але і в усе більшій
мірі достатку ресурсів інформації й знань.

Управління стійким розвитком спирається передусім на створення наукових
засад його становлення і функціонування. На сьогодні науковці на
міждисциплінарному рівні здійснюють спроби розробки інваріантного, тобто
незалежного від різних форм власності, й політичного устрою, придатного
для використання в будь-якій країні і на будь-якому рівні управління
наукового інструментарію забезпеченням стійкого розвитку.

Створення такого управлінського інструментарію, як це показав ще у
1960-х роках відомий учений Бєляков-Бодін, вимагає певної уніфікації
термінологічного апарату, виходячи з методології концепції стійкого
розвитку. Відповідно, постало завдання перетворювати будь-яку предметну
область у наукову теорію як підґрунтя комплексу інформаційних систем для
забезпечення управління стійким розвитком. Результатом має бути
створення спеціального математичного забезпечення управління стійким
розвитком [3].

Одним із аспектів цього завдання є суттєві зміни у підготовці фахівців з
управлінських спеціальностей, за яких освіта має забезпечувати
цілісність процесу формування управлінця та сприяти формуванню
особистості, що реалізує свої здатності до творчості. Управлінці нового
покоління мають бути здатні створювати й реалізовувати науковий
інструментарій переходу до стійкого розвитку на будь-якому рівні його
застосування, придатний для використання як у державному, так і
приватному секторах суспільства. А тому синтез знань у різних предметних
областях є необхідною умовою в підготовці фахівців з управління стійким
розвитком й у створенні наукового інструментарію стійкого розвитку
соціально-природних систем. Власне, процес підготовки фахівців зі
стійкого розвитку й процес створення наукового інструментарію – це не
два різних процеси, а два боки єдиного творчого проектування стійкого
розвитку в соціальній системі.

Процес створення наукового забезпечення управлінням стійким розвитком і
процес підготовки управлінців, здатних його здійснювати, визначають
основний зміст проектування стійкого розвитку. Результатом є його
методологічно обґрунтовані та експертно перевірені проекти.

Сам процес проектування передбачає певні етапи спеціалізованої
управлінської діяльності. Передусім, це дослідження соціальної системи
певного рівня та її внутрішньої і зовнішньої динаміки на різних
просторових і часових рівнях. При цьому формується загальна методологія
проектування моделі управління розвитком соціальної системи, вона
трансформується у класичні елементи управління – ідею, місію, дерево
цілей тощо. Також здійснюється експериментальна перевірка і очікуваний
ефект реалізації моделі управління, а також найближчі й віддалені
наслідки її реалізації.

gd(VI

Після цього наступає етап безпосереднього конструювання моделі
управління стійким розвитком. На основі проектних ідей розробляється
формалізована теорія управління у формі алгоритмів і програмних засобів,
а також технології проектування системи управління з орієнтацією на
зміни у соціальній системі. Організаційний етап проектування включає в
себе створення організаційного проекту змін у соціальній сфері, а також
організацію реалізації проекту. По суті, організаційний проект – це план
дій управлінської підсистеми для досягнення цілей стійкого розвитку.
Основним тут є управління створенням і реалізацією цільових програм
стійкого розвитку, погоджених як з особливостями суспільства, так і з
тенденціями його розвитку. Подібна організація функції управління
стійким розвитком може бути здійснена не лише у суспільстві загалом, а й
у будь-якій сфері соціальної життєдіяльності: економіці, фінансах,
праві, політиці, екології, освіті тощо [3, 4].

Безумовно, забезпечити стійкий розвиток лише у межах певної програми чи
навіть сфери соціальної життєдіяльності неможливо. Реалізації
управлінської парадигми стійкого розвитку у межах країни чи окремих
соціальних підсистем можуть успішно реалізовуватися лише у контексті
формування нової моделі розвитку всієї цивілізації. Мова йде передусім
про вирішення основної суперечності сучасного етапу розвитку суспільства
– катастрофічного розшарування світу, що є причиною практично всіх
реальних та потенційних конфліктів. Необхідним є новий суспільний
устрій, в основі якого буде більш справедливий розподіл продуктів
світового виробництва (вирівнювання рівня життя на всій Землі) з
одночасним розумним зниженням рівня споживання. Також мають відбутися
суттєві зрушення у свідомості людей на загальнопланетарному рівні.

Важливим аспектом створення ефективної системи управління стійким
розвитком є визначення базових показників, які дозволяють виміряти
динаміку соціальної системи. Традиційно в основі концепцій соціального
розвитку та управління знаходиться поняття потреб, і зростання
можливостей задоволення потреб у більшості концепцій соціального
управління визначається як методологічна основа моделювання процесу
управління розвитком. У межах теорії стійкого розвитку вказаний підхід
суттєво трансформується, оскільки задоволення потреб ставиться у
контекст ресурсно-енергетичного забезпечення. Відтак, метою управління
розвитком стає зростання ресурсів забезпечення потреб, що значно глибше
визначає його сутність.

Головним показником стійкості, розробленим Всесвітнім банком, є
заощадження ресурсів та інвестиції у розвиток. Особливостями управління
в умовах стійкого розвитку є пріоритетна увага до використання ресурсів
та інвестицій в людей. Для управління розвитком це передусім означає
використання нових методологій при врахуванні показників ресурсів та
інвестицій. На практиці звичайно управління концентрується на збереженні
природного середовища як основної ресурсної бази та підвищеній увазі до
системи освіти та медицини як основи зростання людського капіталу.

Цей підхід дозволяє вирішити принципові проблеми, пов’язані з
управлінням ресурсним забезпеченням соціального розвитку. Передусім, це
проблема необ’єктивності управлінської інформації, обумовлена
відсутністю належної технології виміру вартості соціального середовища
та його компонентів як об’єктів управління. Концепція стійкого розвитку
дає можливість розробити критерії для узгодження управлінських рішень
щодо використання фінансових та матеріальних ресурсів із завданнями
забезпечення стійкого розвитку. Орієнтована на них технологія виміру
вартості забезпечує механізм розрахунків вигід від вкладень у розвиток
не тільки сьогодні, але й у віддаленій перспективі.

В основу системи вимірювання покладено поняття мобільності та потужності
системи, які об’єднують інші показники у єдину координатну ієрархічну
мережу величин. До таких величин відносять чисельність населення,
тривалість його життя та вік, коефіцієнт народжуваності (смертності),
рівень життя та якість життя, трудовий ресурс, трудову
активність, зайнятість, потенційні, реальна та реалізовані можливості
розвитку на різних рівнях, потреби (цілі, інтереси) та міру їх
задоволення, характер та рівень споживання, характеристики виробництва і
його відходів і низку інших. Використання вказаної мережі величин дає
можливість представляти соціальне середовище у вигляді моделей потокових
мереж з розмірністю міри потужності, які мають вигляд математичних
рівнянь і формульних співвідношень [3].

Принципова можливість вираження основних соціальних систем та процесів
через мережу чітко верифікованих показників дає можливість створювати
моделі управління стійким розвитком різного рівня та різної
ефективності. Мінімальна модель, на думку низки фахівців, має описувати
зв’язки у межах взаємодії конкретної людини та населення території із
сектором його забезпечення.

Завданням соціального управління є забезпечення безперервного розвитку
суспільства, яке досягається через підтримку темпу росту ефективності
використання потенційних можливостей суспільства, що виражається у
темпах росту продуктивності в соціальній системі. Цей процес і можна
назвати стійким розвитком суспільства як цілісний і безперервний у часі
процес задоволення зростаючих потреб суспільства і людей як сьогодні,
так і у перспективі [5].

Безумовно, на сьогодні про такий розвиток можна говорити лише з багатьма
обмеженнями. Стосовно і суспільства загалом, і окремих країн, скоріше
можна говорити про ситуацію, коли протягом одного періоду розвиток
зберігається, а протягом іншого – не зберігається, тобто про нестійкий
розвиток. Зокрема, характеризуючи сьогоднішню ситуацію, ми можемо
говорити, що має місце виконання умов розвитку в поточний час, але не
виконуються умови збереження темпів росту ефективності в майбутньому.

Наслідком нестійкого розвитку є стагнація соціальної системи з наступною
її деградацією й загибеллю. Невиконання умови збереження розвитку
породжує ситуацію припинення росту й розвитку, що приводить до
стагнації. Подальше зменшення ефективності використання повної
потужності приводить до деградації. Причини, які перешкоджають стійкому
розвитку суспільства, кореняться, як правило, у неврахуванні в
управлінській діяльності різноманітних соціальних інтересів. Тому
ключовим питанням для управління стійким розвитком є забезпечення
адекватної оцінки довгострокових наслідків прийнятих рішень з боку
органів державного управління [3, 6].

Важливим аспектом управління стійким розвитком є його місце в політиці
державної влади. Найбільш суттєвим показником того, що запропонована
модель управління реалізується державною владою, є її фінансове
забезпечення. Органи державного управління, які фінансують ефективні
управлінські рішення, забезпечують оптимальний розвиток суспільства і
підтримуються населенням. Навпаки, ресурсне забезпечення неефективного
управління призводить до погіршення ситуації у суспільстві і усунення
його ініціаторів від механізму влади. На цьому механізмі схвалення
перспективних управлінських ідей діє фінансовий механізм влади.

Управлінська парадигма сталого розвитку дає можливість владі отримати
надійний критерій оцінки наслідків управлінських рішень, перевівши
основні показники розвитку суспільства з грошових у ресурсні (наприклад,
кіловат-годин, як це пропонує низка дослідників). Грошових знаків можна
надрукувати багато, але конкретних ресурсів роздати більше, ніж
виробляється, не вдасться ніякому політику. Він їх може тільки пообіцяти
в майбутньому. Тому без об’єктивного вимірника оцінка ідей стає
неможливої й особливо, якщо мова йде про довгострокові перспективи
розвитку. Але саме з такою ситуацією ми й зіштовхуємося, коли
розглядаємо політичні причини, що гальмують процес переходу до стійкого
розвитку суспільства як цілого.

Усякий розвиток має приводити суспільство та людей до звільнення від
нестатків і до зростання процвітання. У ресурсних термінах цей процес є
верифікованим – як відсоток росту продуктивності суспільної
життєдіяльності. Але, на відміну від росту ВВП у грошовому вимірі, влада
отримує надійний критерій для схвалення або несхвалення ідей, результат
яких обов’язково позначиться в майбутньому й виявиться в рості
можливостей задовольняти потреби суспільства та людини [7].

Таким чином, управлінська парадигма стійкого розвитку є найбільш
адекватною для адаптації управління розвитком країни до світових
тенденцій. Однак її застосування в державному управлінні вимагає
вирішення низки методологічних проблем, пов’язаних як з використанням
концепції стійкого розвитку та її термінологічного апарату у теорії
державного управління, так і зі змінами у змісті підготовки державних
службовців та створенням організаційних засад використання вказаної
концепції у практиці державного управління. Найбільш актуальним напрямом
подальшого дослідження проблеми є розробка концептуальних засад моделі
стійкого розвитку для України та окремих соціальних підсистем.

Література:

Большаков Б. Е., Полынцев Д. А. Методология моделирования устойчивого
развития страны. – М.: Наука и промышленность России, ЗАО
«Информационное агенство «Мобиле», 2005. – 344 с.

Моисеев Н. Н. Человек и ноосфера. М.: Молодая гвардия, 1990. – 352 с.

Сборник трудов кафедры устойчивого инновационного развития
Международного университета природы, общества и человека «Дубна»: М.:
РАЕН, 2007. — 287 с.

Кузнецов О. Л., Большаков Б. Е. Устойчивое развитие: научные основы
проектирования в системе природа–общество–человек. – СПб–М.– Дубна:
РАГС, 2002. – 348 с.

Бобылев С. Н., Гирусов Э. В., Перелет Р. А. Экономика устойчивого
развития. Учебное пособие. – М.: Изд-во Ступени, 2004. – 303 с.

Устойчивое экологобезопасное развитие: Курс лекций / Под ред. А. Д.
Урсула. – М.: Издательство РАГС, 2001. – 387 с.

Гвишиани Д. М. Мосты в будущее. – Москва: Институт системного анализа,
УРСС. – 2004. – 425 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020