.

Поняття «громадський контроль» та «управлінські послуги» в дослідженні «громадянського суспільства» (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
327 3970
Скачать документ

Реферат на тему:

Поняття «громадський контроль» та «управлінські послуги» в дослідженні
«громадянського суспільства»

За останнє десятиріччя в Україні відбувається кількісна та якісна зміна
відносин між органами влади та населенням, причому ці зміни відбуваються
як на структурно-функціональному, комунікативному, так, зокрема, і на
рівні надання послуг.

Більше того, держава, нарешті, від командно-директивного стилю
управління, так би мовити, з «господаря», перетворюється в надавача
послуг – «слугу». Існує низка причин для такої трансформації, і в першу
чергу, – це демократизація суспільства в цілому, розвиток місцевого
самоврядування, курс на європейську інтеграцію, загальносвітова
тенденція до глобалізації, становлення громадянського суспільства,
зростання інформаційних потоків та, як насідок, підвищення рівня право-
та самосвідомості громадян. Все це є результатом певного тиску на владні
інституції, що примушує їх змінити своє функціонування, оскільки
принципово змінилося середовище, в якому діє влада.

З часів Радянського Союзу змінився ступінь свободи громадян, і це
вимагає іншого типу функціонування влади щодо своїх громадян. Але,
водночас, на шляху до побудови нового типу відносин «громадянин-влада»
виникає значне коло неврегульованих відносин, які потребують розробки
механізмів їх реалізації та подальшого законодавчого закріплення.

Становлення інституту громадського контролю в цілому, та за якістю
управлінських послуг, зокрема, відбувається за умови відсутності
стандартів якості послуг та критеріїв їх оцінки, недостатнього розвитку
громадянського суспільства та його окремих елементів в Україні,
відсутності адаптації організаційно-структурної складової органів
державної влади та місцевого самоврядування, відсутності норм етичної
поведінки як споживачів, так і надавачів послуг, значних бюрократичних
традицій в державі. Але головною перепоною на шляху здійснення
відповідного контролю є саме недостатня наукова розробленість питання
та, як наслідок, низька ефективність механізмів його реалізації.

Тема становлення інституту управлінських послуг, визначення
категоріального апарату досліджувалася в роботах В.Авер’янова,
В.Александрова, В. Долечека, В.Паращука, Ю. Куца, В. Мамонової, О.
Соловйова, А. Чемериса, О.Чаплигіна та ін.

Тему контролю в державному управлінні розробляли Ю.Битяк, О. Сушинський,
Н.Нижник, С. Мосов, О.Машков та ін.

Тему співвідношення держави і громадян та становлення громадянського
суспільства розкрили Т.Бутирська, О.Берданова, Ю.Горбенко, В.Нікітін,
П.Прошко, А. Стойко та ін.

Метою цієї статті є дослідження понятійного апарату в дослідженні
контролю та управлінських послуг в Україні та визначення концептуальних
підходів до формування механізмів реалізації здійснення відповідного
контролю в подальшому.

Завданнями даної статті є:

– здійснити огляд понятійного апарату законодавчих та наукових ініціатив
у сфері контролю та громадського контролю зокрема;

– здійснити огляд понятійного апарату законодавчих та наукових ініціатив
у сфері управлінських послуг;

– дослідити основні етапи становлення громадянського суспільства.

Оцінити відповідність функцій управління завданням, що поставлені перед
ними, можливо лише за умови наявності контролю та суб’єктно-об’єктних
відносин між споживачем послуги та її надавачем. Адже, за відсутності
такого контролю виникатимуть численні протиріччя, незадоволення рівнем
та якістю послуг споживачем, що неминуче відобразиться і на надавачеві
послуг. В цілому питання контролю є достатньо дослідженим вітчизняними
науковцями, особливо це стосується такої форми контролю, як внутрішній
контроль, можливо, це, в першу чергу, пов’язано саме з бюрократичними
традиціями нашої держави. Дещо в гіршому становищі знаходиться форма
зовнішнього контролю, а саме громадський контроль, що, на нашу думку,
пов’язано, в першу чергу, зі станом громадянського суспільства в
Україні.

Громадський контроль як такий неможливий без формування сприятливого
середовища для його функціонування, тобто існування розвинутого
громадянського суспільства.

Громадянське суспільство – суспільство з розвиненими економічними,
політичними, духовними та іншими відносинами і зв’язками, яке взаємодіє
з державою та функціонує на засадах демократії і права. Побудова
громадянського суспільства є метою суспільного розвитку, засобом
всебічного забезпечення інтересів, прав та свобод людини і громадянина.
[15].

Історично ідея громадянського суспільства бере початок від античних
Греції та Риму. Давньогрецький філософ Платон (427—347 до н. є.) першим
обґрунтував відмінності між термінами «суспільний» і «приватний» [13].

Аристотель (384-322 до н. є.) вбачав коріння розумного суспільства в
ідеї полісу, вважав, що поняття «суспільство» і «держава» є тотожними.
Важливими рисами античного полісу, на його думку, були виборність і
підзвітність магістратури, строки повноважень, свобода слова,
невтручання влади у приватні справи, рівність усіх перед законом тощо.
Ідеї Аристотеля та інших мислителів давнини щодо громадянського
суспільства знайшли свій розвиток у Римі, де з’явилося поняття
«асоціація рівноправних громадян, які проживають у місті» [4].

Цицерон (106—43 до н. є.), як і Аристотель, не бачив принципових
відмінностей між поняттями «держава» і «суспільство» («громадянська
громада»). Виникнення суспільства він пов’язував з розвитком людини. На
його думку, розум і дар мови, взаємне спілкування, обговорення і
прийняття рішень об’єднують людей у «природне суспільство». [6].

Період Середньовіччя був менш плідним у розвитку концепції
громадянського суспільства . Спроби узагальнити досвід спілкування і
взаємодії індивідів поза формами, встановленими або контрольованими
державою, мали здебільшого релігійний відтінок (Августин Блаженний, Тома
Аквінський та ін.). Ґрунтовного розвитку вчення про громадянське
суспільство набуває у період розкладу феодалізму та зародження
капіталізму (17-18 ст.), саме в цей час з’являється поняття
«громадянське суспільство». У працях західноєвропейських мислителів
громадянського суспільства Г. Гроція, Б. Спінози, Т. Гоббса, Дж. Локка,
а згодом – Ж. Ж. Руссо і Ш. Монтеск’є було розкрито сутність і значення
цього поняття, його характерні ознаки. Проте, вони не вбачали
принципової різниці між категоріями громадянського суспільства і
держави, але намагалися «розвести» ці поняття. Т. Гоббс, зокрема,
розглядав громадянське суспільство у руслі теорії договірного походження
громадян, суспільства і теорії природного права. Перехід від «природного
стану» до громадянського суспільства він вбачав у зосередженні влади в
руках міфічної людини – Левіафана. Така верховна влада, на його думку,
забезпечує функціонування громадянського суспільства, організованого і
створеного, як держава. У громадянському суспільстві Т. Гоббс виділив
політичні та приватні товариства (структури). Політичні створюються
верховною владою держави і підвладні суверену; приватні товариства –
самими підданими і не є повністю залежними від верховної влади. Отже, у
Т. Гоббса простежується спроба певною мірою проголосити примат
громадянського суспільства перед державою.

На відміну від Т. Гоббса, представника державного абсолютизму, інший
англійський просвітитель Дж. Локк єдиним законним джерелом політичної
влади вважав згоду народу, тобто суспільний договір. Укладаючи такий
договір, люди створюють громадянське суспільство, щоб надійніше
користуватися своїми природними правами. Влада не повинна зазіхати на ці
права інакше народ може розірвати угоду з урядом. Французький
просвітитель Ш. Монтеск’є обґрунтував ідею правління законів, при цьому
він розмежовував закони державні і громадянські. Перші регулюють
політичні права і свободи громадян, другі – недержавні відносини
(власності між добровільними об’єднаннями громадян). Закони
громадянського суспільства, за Ш. Монтеск’є, – важливі гарантії від
сваволі та диктатури. Уявлення про громадянське суспільство теоретично
поглибив німецький філософ І. Кант. Для нього громадянське суспільство –
царство цілей, етична держава. Це суспільство, де поведінка будь-якої
людини визначається вищим моральним законом – категоричним імперативом,
який приписує: стався до інших, до людства і самого себе не як до
засобу, а як до цілі. Через цю концепцію в І. Канта проходить ідея
свободи людини та її рівності у правах з іншими людьми.

Починаючи з другої половини 18 ст., вироблена названими мислителями
концепція громадянського суспільства піддається істотній ревізії. Термін
«громадянське суспільство» залишається, але його зміст модернізується
шляхом відокремлення громадянського суспільства від держави. [13].

Особливого вкладу у розвиток цього напрямку зробила німецька школа
філософії, та,зокрема, Гегель. У своїй роботі «Філософія права» ( 1812 )
він один із перших розмежував категорії громадянського суспільства і
держави. Для нього громадянське суспільство є сферою «матеріальних умов
життя», «продуктом природної необхідності», сферою реалізації особистих,
приватних інтересів окремих індивідів. Держава, на його думку, є
політичною організацією, необхідною громадянському суспільству, але не
тотожною йому. Держава є похідною від громадянського суспільства,
залежить від нього і може існувати лише при розвинутій соціальній
структурі цього суспільства [9 ].

К. Маркс і Ф. Енгельс розглядали громадянське суспільство як історичний
феномен, результат історичного розвитку конкурентного способу
виробництва. Вони обґрунтовували зміни в характері громадянського
суспільства та буржуазної держави внаслідок соціальної революції та
появи нової держави у форму диктатури пролетаріату.

Проблеми громадянського суспільства були предметом інтересу і
дореволюційної політико-правової думки в Росії та Україні. В Росії ці
питання порушували О.Радищев, О.Герцен, М. Чернишевський, М.
Ковалевський та інші, а в Україні – Т. Шевченко, І. Франко, М.
Грушевський, М. Драгоманов, та ін. Розвиваючи основоположні ідеї
західної школи, вони в той же час, внесли національний елемент у
розуміння цього поняття [13].

З проголошенням Незалежності України концепція громадянського
суспільства була визнана як загальнолюдська цінність, що знайшло своє
відображення у Декларації про державний суверенітет України 1991 р. та
Конституції України 1996 р.

gd‡sa

суспільства є різноманітні об’єднання громадян, політичні партії, масові
рухи тощо.

Громадяни України, зазначається у ст. 36 Конституції України, мають
право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації
для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних,
економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Держава не
втручається у діяльність політичних партій і громадських організацій,
якщо та здійснюється у межах закону [1].

Отже, проблема становлення громадянського суспільства в Україні
пов’язана з проблемою розбудови демократичної, соціальної і правової
держави.

Побудувати демократичну та соціально-правову державу неможливо, в свою
чергу, без взаємозв’язку держави та громадянина, їх постійної взаємодії
та взаємоконтролю. Контроль в державному управління – це визначення
відповідності чи невідповідності фактичного стану державної служби, її
структури та конкретних дій державних службовців для потреб
соціально-економічного розвитку держави. Контроль покликаний оцінити
відповідність інших функцій управління завданням, що поставлені перед
ним.

Контроль у державному управлінні – одна із найважливіших функцій
державної влади, яка дозволяє порівняти фактичний стан у тій чи іншій
галузі з вимогами, які поставлені перед нею, виявити недоліки та помилки
в роботі та попередити їх.

Контроль стає можливим завдяки наявності суб’єкта та об’єкта управління
та взаємозв’язку між ними. За допомогою контролю суб’єкт управління
отримує інформацію для коригування управлінською діяльністю [ 11].

Так, професор Н.Р. Нижник вбачає контроль в тому, щоб «…. не лише
виявити, а й попередити помилки і недоліки в роботі учасників
управління, шукати нові резерви та можливості» [ 15].

Контроль з боку суспільства покликаний підвищити відповідальність
держави перед громадянами за свої рішення та досягнення взятих на себе
державою зобов’язань.

Громадський контроль – один з видів соціального контролю, який
здійснюється об’єднаннями громадян та самими громадянами. Він є важливою
формою реалізації демократії і способом залучення населення до
управління суспільством та державою. Об’єктом громадського контролю є
діяльність державних органів, підприємств, установ і організацій, а
також поведінка окремих громадян.

В Україні повноваження суб’єктів громадського контролю регулюються
Законом «Про об’єднання громадян»(1992), статутами цих об’єднань,
Кодексом України про адміністративні правопорушення(ст. 254—258 тощо) та
іншими нормативними актами. Ними також передбачено, що громадський
контроль повинен здійснюватися на засадах законності. Громадський
контроль широко застосовується при проведенні виборів до органів
державної влади, у сфері житлово-комунального господарства, охорони
громадського порядку, довкілля тощо. Профспілки через свої комітети і
комісії, збори первинних організацій і груп здійснюють контроль
виконання колективних договорів, дотримання санітарних умов і техніки
безпеки на виробництві вимог трудового законодавства тощо. Основним
методом громадського контролю є перевірка виконання вимог чинного
законодавства та прийнятих рішень на підконтрольних об’єктах. Вона може
здійснюватися як самостійно, так і разом з органами державного контролю.
За результатами перевірок на підставі складених при цьому протоколів та
актів громадські організації відповідні державні органи інформують про
виявлені порушення, вносять пропозиції щодо притягнення правопорушників
до відповідальності [14 ].

Таким чином, за допомогою розвинених інститутів громадянського
суспільства ми можемо здійснювати ефективний громадянський контроль, в
тому числі і за якістю управлінських послуг.

Вперше поняття управлінських послуг у вітчизняному законодавстві
згадується в Концепції адміністративної реформи, де одним із завдань
ставиться впровадження нової ідеології функціонування органів державної
виконавчої влади і місцевого самоврядування як діяльності щодо
забезпечення реалізації прав та свобод громадян, надання їм якісних
управлінських послуг [2].

Наступним кроком законодавця у цьому напрямку стали «Заходи щодо
реалізації Основних напрямків конкурентної політики на 2002—2004 рр.»,
схвалені Указом Президента України від 19 листопада 2002 р. № 1097, які
передбачають оптимізацію обсягів господарської діяльності органів
виконавчої влади та органів місцевого самоврядування [3].

Разом з тим, на думку В.Б. Авер’янова, термін « державні послуги» є
ширшим, ніж управлінські послуги, оскільки, крім останніх, він також
включає послуги, які надаються державним установам, такі як державна
освіта, медичне обслуговування тощо. У цьому сенсі було б коректним
розрізняти поняття «державних» та «муніципальних» послуг в залежності
від джерела фінансування, що надає такі послуги [8]. Це знайшло своє
відображення у Концепції розвитку системи надання адміністративних
послуг органами виконавчої влади [7].

Робилися спроби розкрити поняття «управлінські послуги» через етимологію
поняття «послуга». Послуга – особлива споживча вартість процесу праці,
виражена в корисному ефекті, що задовольняє потреби людини, колективу,
суспільства [11].

В.Долечек визначає управлінські послуги як один із видів процедурних
відносин органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з
громадянами та юридичними особами . Відтак, дуже важливим є поняття
нормативного акту, в якому було б проведено впорядкування таких
адміністративних відносин [10].

Відповідно до Концепції розвитку системи надання адміністративних послуг
органами виконавчої влади, схваленої розпорядженням Кабінету Міністрів
України від 15 лютого 2006 р. № 90-р, «послуги, що надаються органами
державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами,
установами, організаціями, які перебувають в їх управлінні, становлять
сферу публічних послуг».

Залежно від суб’єкта, що надає публічні послуги, розрізняють державні та
муніципальні послуги.

Державні послуги надаються органами державної влади ( в основному
виконавчої) та державними підприємствами, установами, організаціями, а
також органами місцевого самоврядування в порядку виконання делегованих
державою повноважень за рахунок коштів державного бюджету.

Муніципальні послуги надаються органами місцевого самоврядування, а
також органами виконавчої влади, підприємствами, установами,
організаціями в порядку виконання органами місцевого самоврядування
повноважень за рахунок коштів місцевого бюджету.

Важливою складовою як державних, так і муніципальних послуг є
адміністративні послуги.

Адміністративна послуга – результат здійснення владних повноважень
уповноваженим суб’єкта, що, відповідно до закону, забезпечує юридичне
оформлення умов реалізації фізичними та юридичними особами прав, свобод
і законних інтересів за їх заявою (видача дозволів (ліцензій ),
сертифікатів, посвідчень, проведення реєстрації тощо )[7].

Разом з тим, О.В. Берданова визначає поняття «громадські послуги» як
муніципальні послуги, що надаються територіальній громаді, громадянам з
метою задоволення їх потреб органами місцевого самоврядування )[12].

На нашу думку, саме вираз «задоволення їх потреб» є ключовим в
визначенні громадських (муніципальних) послуг та збігається по духу з
Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні». Адже, органи
місцевого самоврядування та їх посадові особи в першу чергу мають
відстоювати інтереси громади, а отже, і задовольняти її потреби.

Обов’язок надання публічних послуг базується на концепції служіння
держави людині, тому категорія «публічні послуги» в своїй основі має
таке ж змістовне навантаження, що й у приватному секторі, – це
діяльність щодо задоволення потреб особи. Враховуючи, що в приватному
секторі існує велика кількість важелів впливу на якість виконання робіт,
починаючи з штрафних санкцій та закінчуючи господарським та цивільним
судочинством,

першочерговим завданням на етапі формування інституту управлінських
послуг в Україні є не лише встановлення стандартів якості послуг та
критеріїв їх оцінки, а й розроблення та адміністративне закріплення
процедур громадського контролю за їх якістю громадянами як головними
замовниками цих послуг.

Таким чином, знову на перший план виходить проблема суб’єктно-об’єктних
відносин, наявності не лише комунікативного зв’язку між ними, а й
механізмів контролю за якістю надаваних послуг.

Література:

Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної ради України 28
червня 1996 р. – К.: Преса України, 1997. – 80с.

Про заходи щодо впровадження адміністративної реформи в Україні : Указ
Президента України від 22 липня 1998 року № 810\ 98.\\ Офіційний вісник
України. – 1998. – № 21. – Ст. 32.

Про основні напрямків конкурентної політики на 2002–2004 рр.: Указ
Президента України від 19 листопада 2001 р. № 1097\2001\\ Офіційний
вісник України. – 2001. – № 47. – Ст.14.

Аристотель Політика Пер. З давнього. та передм. О. Кислюча. – К.:
Основи, 2000. – 239 с.

Дж. Лок Два трактати про врядування \ За перек.О.Терех, Р. Димерець.
–К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2001. – 265 с.

Довгополова О.А. История политико-правовых учений . Практикум. Часть 1.
– Одесса: Издательство «Полис», 1999. – 92 с.

Концепція розвитку системи надання адміністративних послуг органами
виконавчої влади схваленої: Розпорядженням Кабінету Міністрів України
від 15 лютого 2006 р. № 90-р.\\ Офіційний вісник України. – 2006. № 7. –
Ст .168–170

Авер’янов В.Б. До питання про поняття так званих «управлінських
послуг»\\ Право України. – 2002. – № 6. – Ст.. 125–127

. Гегель Г. В. Ф. Работы разных лет. В двух томах. – Т. 2. – Сост.,
общая ред. А. В. Гулыги. – М., Мысль, 1971. – 629 с.

Доле чек В. Управлінські послуги, як новий вид державних послуг \\
Ефективність державного управління в контексті глобалізації та євро
інтеграції : Матеріали наук. практ. конф. за міжнар. участю, м. Київ, 29
травня 2003 р. – Т. 1. – К: Вид-во НАДУ 2003. – Ст.259–260

Державне управління та державна служба: Словник-довідник \\ Уклад . Ю.
Оболенський, – К.: Вид-во КНЕУ, 2005 – Ст.283

Розвиток партнерства між місцевою владою та недержавним сектором у сфері
надання громадських послуг: Монографія \ О.В. Берда нова, В.М.
Вакуленко, М.Д. Василенко, О.В.Галацан та ін., За ред.. Ю.П.
Лебединського. – Ужгород: Патент, 2003. – 192 с.

Одинцова А. В. Гражданское общество: прошлое, настоящее, будуще \\.
«Социально-полит. науки» – 1991. – № 12. – Ст. 38

Юридична енциклопедія / Редколегія: відповід. Редактор Ю.С. Шелудчнко та
ін. – К.: Вид-во «Укр. енциклопедія», 1999, – Т.1: А-Г, – 672 с.

Нижник Н., Машков О., Мосов С. Контроль у сфері державного управління //
– К.: Вісник УАДУ, 1998. – № 2 . – Ст. 23–31.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020