.

Філософія розвитку. всесвіт: походження та природа (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
578 9146
Скачать документ

Реферат на тему:

Філософія розвитку. всесвіт: походження та природа

Розповідають, що якось у Берліні іноземець, бажаючи довідатися, яка
година, зупиняє перехожого і ламаною німецькою мовою запитує: «Що є
час?». Німець замислився, а потім відповів: «Знаєте, це надто глибоке
питання. Я ще хотів би знати, а що таке простір?». Однак можна навести
реальні історичні свідчення про складність, здавалося б, простих питань.
Августин Блаженний говорив: «Поки ніхто мене про час не питає, я
розумію, ніскільки не завагаюсь, але як тільки хочу дати відповідь,
потрапляю в абсолютний тупик». Дійсно, поняття простір і час, найдавніші
поняття людської культури, проходять через усю історію науки і
філософії, залишаючись осередком глибоких філософських і наукових
проблем. Поняття простір і час лежать в основі так званої космологічної
проблеми – питання про Всесвіт, його походження, його скінченність або
безкінечність. У сучасній науці є сувора фізична теорія простору і часу
– теорія відносності, створена Альбертом Ейнштейном.

1. Дві концепції простору і часу

Відгукуючись на прохання відомого історика науки Макса Джамера, який
підготував книгу «Поняття простору», Альберт Ейн штейн написав до неї
передмову «Про поняття простору», в якій зазначав: «Стосовно простору,
то, очевидно, йому передувало психо логічно простіше поняття місця.
Місцем є, насамперед, (мала) час тина земної поверхні, якій дається
яка-небудь назва. Річ, місце якої визначається, є матеріальним
предметом, або тілом. Простий аналіз показує, що місцем є також група
матеріальних предметів». Далі Альберт Ейнштейн ставить питання: «Чи має
слово місце значення, незалежне від матеріальних предметів, і чи можна
приписувати йому таке значення?». Якщо дається позитивна відповідь на
питання, то приходимо до концепції абсолютного простору і часу, її ще
називають субстанціональною концепцією простору і часу. Концепція
абсолютного простору і часу дає уявлення про простір і час як про деякі
самостійні і самодостатні суті, що е незалежно від світу і, в певному
розумінні, Всесвіту. Звідси і визначення їх: абсолютні та
субстанціальні. До концепції простору і часу, незважаючи на її високий
філософський статус, можна дуже легко прийти, відштовхуючись від
повсякденного досвіду. Альберт Ейнштейн показує, що концепція простору і
часу, сформульована на основі розширення поняття простір – ящика, в
якому є та чи інша кількість зерен рису або вишень. В результаті виникає
незалежний (абсолютний) простір, не обмежений протяжністю (безкінечний),
в якому є матеріальні предмети. У такому випадку матеріальний предмет,
не розташований у просторі, просто незрозумілий; з іншого боку, при
такому утворенні поняття можна мислити існування порожнього простру.
Звідси випливають уявлення про загальність простору як універсальної
форми – вміст буття.

Час – чиста абсолютна тривалість, що тече незалежно від подій у світі,
зі своїм власним первісним і незмінним ритмом. Суть і зміст концепції
абсолютного простору і часу є природним результатом узагальнення
повсякденного досвіду людини, її основи сформулював ще Демокріт.
Справді, творцю атомістичної концепції, за якою уся. реальність
зводиться до сукупності далі неподільних матеріальних часток, для
обґрунтування її суті довелося увести уявлення про необхідну умову
існування так званої матерії – порожнечі, що має статус самостійної
геометричної суті. Концепція абсолютного простору і часу, народившись у
повсякденному досвіді людини, виявилася дуже зручною для узагальнення на
її ґрунті навігаційного досвіду мореплавців і, особливо, спостережень за
рухом небесних тіл. Велике історичне виправдання концепції простору і
часу знаходимо у класичній механіці. Дійсно, у відомих «Математичних
началах натуральної філософії» Ісаак Ньютон з самого початку постулює
існування абсолютного простору і абсолютного часу. В основі формування
усієї будівлі класичної науки і становленні класичного раціоналізму
лежить ця концепція. Ісаак Ньютон, правда, вводить поняття відносний
простір і відносний час, проте розуміє їх як певні фрагменти абсолютного
простору і часу, що нібито вирізаються з абсолютних сут-ностей вибором
тієї чи іншої системи відліку. Тому поняття відносного простору і
відносного часу не мають ніяких стосунків до сучасної концепції простору
і часу, що утвердилася в теорії відносності. Та концепція абсолютного
простору і часу страждала суттєвими недоліками. Перший і, можливо,
найважливіший з них – абсолютний розрив між матерією (реальністю) і
простором і часом. Простір сам по собі і час сам по собі можуть існувати
і тоді, коли немає нічого, що їх наповнює, ніякої матерії, атомів та ін.
Це так званий порожній простір і такий же порожній час. Внаслідок
розриву виявляється неможливим будь-яке пояснення тим чи іншим
властивостям простору: чому простір тримірний, однорідний, ізотропний,
безкінечний? Чому час одномірний, однорідний, односпрямований, завжди
тече від минулого через теперішнє до майбутнього, незворотний? У
концепції абсолютного простору і часу ці властивості (як і інші) слід
просто прийняти як первісна їм притаманне: в силу розриву між матерією,
простором і часом, що вводиться концепцією, немає ніякої надії на
будь-яке природне їх пояснення. Та й сам зміст понять також залишається
досить темним: деякі первісні геометричні форми буття. Така суть
концепції абсолютного простору і часу і такі ЇЇ наслідки.

В історії науки поряд з концепцією абсолютного простору і часу існує й
інша, пря мо протилежна – концепція реляційного простору і часу. Альберт
Ейнштейн зазначав, що, даючи негативну відповідь на питання «Чи має
слово місце значення, незалежне від матеріальних предметів?»,
стверджуємо реляційність простору і часу. У такому випадку простір стає
як вид стосунків матеріальних об’єктів і нічого більше. Отже, простір не
має ніякого самостійного існування, виникає як система відносин на
безлічі матеріальних об’єктів і існує лише остільки, оскільки існують
об’єкти і відносини, що створюються ними. У найзагальнішому вигляді – це
відносини метричні, відносини порядку. І – найбільш загальні – відносини
топологічні. Альберт Ейнштейн пов’язує концепцію реляційного простору і
часу з ім’ям Арістотеля. Дійсно, Арістотель виступав проти існування
порожнечі, простору самого по собі, а рух тіл розумів як своєрідний
обмін місцями між ними: одне тіло, що рухається, ніби поступається
місцем іншому тощо. Простір же, Арістотель розумів як сукупність меж
охоплюючих і охоплених тіл, тобто як систему відносин, що створюються
безліччю співіснуючих матеріальних тіл. Таку точку зору про природу
простору і часу підтримували Готфрід Лей-бніц і Георг Гегель. Так само і
час є не чим іншим, як відносинами послідовності і зміни подій в їх
безлічі. Така суть реляційної концепції простору і часу, за якою простір
і час повністю позбавляються будь-якого самостійного статусу і суть
породження матерії та її руху, а саме – стану множинності,
диференційності матерії і будь-яких змін, що об’єктивно протікають у
ній. Відмінною особливістю реляційної концепції простору і часу є те, що
і самі простір і час, і всі їх властивості повністю похідні від матерії
та її руху і пояснюються властивостями фізичних тіл та їх взаємодією.
Проте аж до початку XX ст. концепція реляційного простору і часу
залишалася осторонь від магістрального розвитку науки, і ця ЇЇ перевага,
порівняно з концепцією абсолютного простору і часу, не реалізована. На
кінець XIX ст. власний розвиток класичної механіки привів до об’єднання
в єдину систему механіку опису електромагнітних і механічних процесів.
Вирішальним випробуванням концепції абсолютного простору і часу стали
експерименти пошуку абсолютного руху – руху відносно світового ефіру,
універсального світового середовища, що заповнює весь світовий простір.
Із станом світового середовища ототожнювався абсолютний простір. Світове
середовище мислилося відповідальним за перенесення електромагнітних
процесів. Досліди (з них найбільш відомі експерименти Майкельсона-Морлі)
дали негативний результат. Абсолютний простір і абсолютний рух відносно
абсолютного простору виявилися фікціями. З іншого боку, встановлено факт
постійності швидкості світла у різних системах відліку. Урахування
операціональної природи просторово-часових та інших механічних величин
привели до появи нових, порівняно з Галилеєвими, перетворень. Поняття
довжини, тривалості, одночасності, а також маси та імпульсу виявилися
відносними величинами, що залежать від вибору системи відліку і
швидкості її руху. Перетворення отримали назву Лоренцових (за ім’ям
Хендрика Лоренца, який уперше запропонував їх). На зміну довжині і
часовим відрізкам, що виявили свою відносність і відігравали роль
інваріантів у ньютонівській механіці, прийшов новий інваріант

– чотиримірна величина, що становить відстань у чотиримірному світі
подій, об’єднує простір і час. Тут сі – геометризована форма
представлення часу.

Виникла проблема пошуку фізичного розуміння перетворень. Із створенням
спеціальної теорії відносності здійснено послідовний перехід від
концепції абсолютного простору і часу до реляційної концепції. Всі так
звані релятивістські перетворення не пов’язані з будь-якими
фізично-субстанційними (або субстратними) змінами в тілах, що рухаються,
а мають суто кінематичну природу і залежать від вибору споглядачем
системи відліку. Виявилося, що поняття довжина або тривалість не є
якоюсь існуючою сама по собі самостійною характеристикою об’єкта або
явища, а виражає тільки від-носні значення відповідних характеристик
об’єкта, що об’єкт має тільки у такій системі відносин з іншими
об’єктами і процесами, представленими такою системою відліку. В інших
системах відліку той же об’єкт характеризується уже іншими значеннями
довжини і тривалості та ін.

Та концепція реляційної природи простору і часу і сам принцип
відносності реалізовані в межах спеціальної теорії відносності в
обмеженому вигляді: тільки стосовно інерційних систем, тобто таких, що
рухаються з постійною швидкістю або перебувають у спокої. Що ж до
взаємовідносин понять простору і часу, то в межах спеціальної теорії
відносності на зміну взятим нарізно простору і часу, що виявили свою
відносність, як абсолютна геометрична суть, прийшла просторово-часова
сукупність, що має абсолютну, незмінну і певну, а саме – евклідову
метрику. Новий фізичний принцип, що довів свою ефективність і плідність,
– принцип відносності – реалізований тільки стосовно інерційних систем
відліку, тобто таких, що перебувають у спокої або рухаються рівномірно.
Дальше твердження реляційної концепції простору і часу в сучасній науці
зв’язано із створенням загальної теорії відносності. Альберт Ейнштейн
поставив за мету поширити принцип відносності і на неінерційні (тобто
такі, що рухаються довільно) системи відліку. Якщо розглядати у плоскому
евклідовому просторі ракету, що рухається інерційно (по прямій і з
рівномірною швидкістю), то ракету можна вивести з такого стану двома
способами: увімкненням її двигунів (тобто шляхом надання їй прискорення)
або появою біля неї достатньо великої маси (наприклад, комети, планети
або будь-якого іншого тіла), що створює помітне поле тяжіння, яке також
переводить тіло, що інерційно рухається, в неінерційний стан. Отже, у
плоскому евклідовому прос-торі-часі спеціальної теорії відносності тіла
можуть мати два джерела неінерційного стану: поля прискорення і поля
тяжіння.

Альберт Ейнштейн у пошуках шляхів поширення принципу відносності на
неінерційні системи відліку відправним пунктом обрав відомий ще Галілео
Галилею принцип еквівалентності інертної і важкої маси. В сучасних
умовах принцип підтверджений експериментами Володимира Брагінського
(Московський університет) з високим ступенем точності і фактично не
викликає сумніву. Альберт Ейнштейн зіставив поля тяжіння і поля
прискорення, а поля прискорення, в свою чергу, ототожнив з викривленням
простору-часу поблизу великих мас. Таким шляхом Альберт Ейнштейн прийшов
до теорії, де поле тяжіння як певна фізична суть у просторі-часі зникає,
виявившись повністю герметизованим і влучно представленим просто
метричними властивостями самого простору-часу. В результаті інерційно
(тобто без будь-яких зовнішніх впливів) рухливе тіло в такому
викривленому просторі рухається уже не по евклідових прямих, а по
геодезичних лініях, які представляють найкоротшу відстань у такому
просторі. Доречно підкреслити глибокий і ще не до кінця зрозумілий
зв’язок між простором-часом і полем тяжіння. Альберт Ейнштейн у статті
«Ефір і принцип відносності» писав, якщо з точки зору гіпотези про
існування ефіру розглядати поле тяжіння і електромагнітне поле, то
помітимо між ними принципову різницю. Не може бути простору, а також і
частини простору без потенціалів тяжіння. Тяжіння повідомляє простору і
часу їх розмірні (метричні) властивості; без них тяжіння взагалі не
мислиме. Існування поля тяжіння безпосередньо зв’язано з існуванням
простору. Навпаки, дуже легко уявити будь-яку частину простору без
електромагнітного поля. На противагу полю тяжіння, електромагнітне поле
тільки вторинно зв’язано з ефіром. Зовнішня природа електромагнітного
поля зовсім не визначається природою поля тяжіння. В усякому разі теорія
відносності дає можливість визначити, що простір і час – вторинні,
відносно матерії та її стану диференційованості, множинності. Такі
поняття виражають відносини, що створюються множиною матеріальних
об’єктів, які мають скінчену масу спокою, тому що тільки на безлічі
таких об’єктів відносини можуть фізично верифіковані, наприклад, за
допомогою обміну світловими сигналами; і тільки з об’єктом зі скінченою
масою спокою може зв’язана система відліку, що має фізичний зміст.
Звичайно, не може бути простору, а також і частини простору без мас і
без потенціалів тяжіння, що надають простору його розміри (метричні)
властивості. Всі власні властивості простору-часу виявилися відносними і
похідними від властивостей фізичних процесів і властивостей матеріальних
об’єктів і серед них найважливішого – маси.

2. Релятивістські космологічні моделі

Такий глибокий зв’язок між простором-часом і матерією, що розкрився
теорією відносності, відразу ж дозволив поставити питання про глобальні
властивості просторово-часової структури світу. Уже в 1916 році, після
створення загальної теорії відносності, Альберт Ейнштейн сформулював
першу релятивістську космологічну модель Всесвіту, в якій простір
виявився замкнутим і, отже, скінченим. У дальшому розвитку знання про
Всесвіт важливу роль відіграли праці Олександра Фрідмана і Георгія
Гамова. Відкрито принципову неста-ціонарність глобальної
просторово-часової структури світу. Увесь Всесвіт – певний динамічний
об’єкт, що переживає власну історію. У сучасних умовах – це Всесвіт,
який розширюється, що означає неухильне зростання об’єму
просторово-часової структури і повсюдне збільшення відстаней між
об’єктами у структурі. Розширення належить саме до глобальної
просторово-часової структури – Метагалактики. Розширення є суворо
ізотропним процесом і має абсолютно тотожний вигляд для споглядача, який
знаходиться у будь-якій точці Всесвіту. Відносні швидкості розбігання
достатньо далеких Галактик досягають колосальних, порівняно зі швидкістю
світла, значень. Явище розширення Всесвіту природно поставило питання
про початок такого процесу, що в силу особливостей математичного апарату
загальної теорії відносності (використання диференційних рівнянь) –
привело до уявлення про так званий Великий вибух з точки (що становить
сингулярність у рівняннях загальної теорії відносності), в ході якого,
приблизно 18 млрд. років тому, і народився Світ. У момент, що передував
вибуху, матерія перебувала у надщільному стані. Урахування квантових
властивостей матерії дозволяє зрозуміти, що і точка, з якої народився
Світ, і безкінечні значення основних фізичних величин, що характеризують
Всесвіт у такому стані (щільність маси-енергії, маса, енергія, кривизна
та ін.), зовсім не обов’язкові тому, що на певному етапі руху у минуле
досягненню сингулярної точки і безкінечних значень фізичних величин
перешкоджають квантові властивості поля тяжіння (а отже, і самої
просторово-часової структури Світу). У дуже малих масштабах, що менші за
10-32 см, спостерігається флуктуація метрики простору-часу і виникає
картина так званої просторово-часової піни – пузирів чотиримірної
просторово-часової структури Світу, що. виникають і зникають. У такому
Світі, який описується суто імовірнісною мовою, вступаємо в галузь
квантової гравітації і квантових концепцій виникнення Світу з нічого.

Концепція Великого вибуху, представлена у так званій моделі виникнення
Всесвіту, розробленій Георгієм Гамовим, давала деякі передбачення, що
можна перевірити експериментально. Найважливіше з них — однорідне та
ізотропне радіовипромінювання, що народилося в момент великого вибуху і
заповнило увесь Всесвіт. Модель Георгія Гамова дозволила передбачити для
сучасної епохи і деякі кількісні параметри випромінювання, названого
реліктовим. Так, температура випромінювання за теорією повинна бути
близько до 3 градусів Кельвінів. У 1965 році таке реліктове
випромінювання, що безпосередньо свідчить про Великий вибух, який мав
місце, дійсно знайдене, причому температура збіглася з теоретично
передбаченою. В результаті немає сумнівів у тому, що весь Всесвіт, який
спостерігається, з притаманною просторово-часовою структурою сам, як і
все у Світі, має початок і кінець і існує не більше 18 млрд. років,
виникнувши з якогось принципово іншого стану матерії.

Отже, час існування Всесвіту безсумнівно скінчений. Що ж до тримірного
простору, то характер кривизни його також підлягає емпіричному
визначенню, виходячи з релятивістських космологічних моделей. За умови,
коли щільність маси-енергії у Всесвіті перевищує певне критичне
значення, тримірний простір має позитивну кривизну, а отже, замкнутий і
скінчений. При реальній щільності маси-енергії у Всесвіті, що менша за
вказане значення, тримірний простір має негативну кривизну, а йому слід
приписати метричну безкінечність. Нарешті, у випадку збігу реальної
щільності маси-енергії з критичною, тримірний простір буде плоским
(евклідо-вим) і також буде безкінечний метричне. Експериментальні оцінки
реального значення щільності маси-енергії у Всесвіті близькі до
критичного, і достатньо однозначної і тому остаточної відповіді на
питання про глобальні метричні властивості тримірного простору поки що
немає. Та питання просторової скінченності або безкінечності Всесвіту
втратило колишню гостроту. Справа у тому, що в теорії відносності
фундаментальним об’єктом є чотиримірний простір-час, а тримірний простір
є тільки частковий і відносний переріз простору-часу, що залежить від
вибору системи відліку. Виявилася навіть така глобальна властивість, як
метрична безкінечність тримірного простору також має відносний зміст і
залежить від вибору системи відліку. Один і той же тримірний світ може
виявитися безкінечним в одній системі відліку і скінченим в іншій.

В теорії відносності простір сам по собі і час сам по собі
перетворюються лише на тіні і тільки їх єдність – чотиримірний
простір-час – має абсолютне значення. Тому принципово в проблемі про
скін-ченність або безкінечність Всесвіту має питання про чотиримірну
кривизну, що, відповідно, абсолютна, а не відносна. Чотиримірна кривизна
завжди позитивна за умови, коли щільність маси-енергії в просторі-часі
Всесвіту більша нуля. Щільність маси-енергії у Всесвіті, очевидно,
більша нуля. Питання про метрику чотиримірної просторово-часової
структури Всесвіту розв’язується повністю однозначно: відомо наперед, що
чотиримірний світ подій скінчений. У природі не існує ні безкінечних
чотиримірних інтервалів, ні безкінечного чотиримірного обсягу.
Чотиримірний пузир Всесвіту, що роздувається, як відомо наперед, є
скінченим! Але тут виникають два питання: по-перше, чи є сам кількісний
(метричний) опис стану матерії у Всесвіті вичерпним і універсальним?;
по-друге, якщо глобальні метричні властивості здаються наявністю і
розподілом речовини і випромінювання, то чи вичерпуються – речовиною або
випромінюванням – усі можливі стани і властивості матерії, чи в природі
існує не тільки речовина і випромінювання?

Виникає питання: чи метричний опис фізичної реальності вичерпний і
універсаль ний? Легко можна відповісти негативно, відштовхуючись від
операціональної природи понять простору і часу, просторово-часових
відносин і будь-якого метричного опису, основою якого є вимірювання
просторових відстаней (довжини). Візьмемо універсальний характер
процесів переходу речовини у випромінювання, що відбуваються у Всесвіті.
Процеси радіоактивного розпаду речовини у Всесвіті відбуваються з
незворотною втратою частини маси речовини за рахунок переходу її у
випромінювання. За сучасними уявленнями, навіть протони – основа
існування речовини — підлягають радіоактивному розпаду. В результаті
легко зрозуміти таку ідеалізовану ситуацію у Всесвіті, коли процес
вигорання речовини повністю завершиться і вся речовина перейде у
випромінювання. Звичайно, такий граничний стан матерії вкрай нестійкий:
фотони, взаємодіючи між собою і з вакуумом, здатні знову народжувати
речовину у вигляді пар-часток. Та в такій ситуації бачимо: метричні
просторово-часові співвідношення дійсно не універсальні, не загальні і
жорстко пов’язані з наявністю у природі об’єктів з скінченною масою
спокою. Дійсно, якби споглядач опинився у Всесвіті, заповненому лише
одним випромінюванням, не в змозі ввести жодне просто-рове-часове
поняття: відстань, напрямок, час та ін. Більш того, споглядач
неспроможний визначити навіть власну систему відліку і таку, що
рухається, і таку, що перебуває у спокої, оскільки має співвіднести
(операціонально і фізично, наприклад, шляхом посилання і прийому
відбитого сигналу) свій стан з яким-небудь іншим об’єктом у Всесвіті. А
це можна зробити лише відносно об’єктів з скінченною масою спокою, що
завжди рухаються зі швидкостями, меншими, ніж швидкість світла, і, отже,
доступні для вимірювальних просторово-часових операцій над ними. Але
фотон, позбавлений маси спокою, завжди рухається зі швидкістю світла і
не може бути операціонально зафіксованим споглядачем у будь-якій точці
простору за допомогою посилання і прийому відбитого від нього сигналу,
оскільки у природі немає сигналів, що поширюються зі швидкістю, більшою
за швидкість фотона. Відносно просторово-часового буття фотона можна
коректно говорити про точку випромінювання і точку поглинання його у
просторі. Але спочатку слід ввести самі поняття простору і часу! А між
такими подіями фотон ніби випадає з просторово-часового буття, адже,
будучи монохроматичною хвилею, фотон відразу ж займає весь безкінечний
простір, будучи тоді ж часткою, що рухається зі швидкістю світла,
повинен стиснутися до нуля відповідно до релятивістських перетворень для
лінійних розмірів тіл, що рухаються. Нуль і безкінечність – пара досить
красномовних символів для того, щоб зрозуміти, що фотон просто випадає з
просторово-часового опису.

Система відліку пов’язана із споглядачем, уже має фізичний зміст до
будь-яких вимірювальних операцій у класичній ньютонівській механіці.
Адже ньютонівський споглядач, взятий сам по собі, або рухається, або
перебуває у спокої відносно абсолютного ньютонівсь-кого простору. Зовсім
інша справа – релятивістський споглядач. Хоча з ним і можна зв’язати
систему відліку як з об’єктом з конечною масою спокою, але залишається
абсолютно невизначеною до співвіднесення релятивістського споглядача з
яким-небудь іншим об’єктом з скінченною масою спокою. Тільки після можна
визначити пов’язану з ним систему відліку, що рухається і перебуває у
спокої. Така принципова відмінність двох концепцій простору: абсолютного
простору -вмісту і реляційного простору як системи відносин. Отже, старі
уявлення про загальність простору і часу, простору-вмісту для усього
існуючого повинні бути залишені назавжди. У підсумку можемо вказати на
таку – нехай і ідеалізовану – ситуацію, за якою існує споглядач і
навколо світ – Всесвіт, що складається з одного випромінювання, та все
одно в такій ситуації споглядач не в змозі вести і фізично верифікувати
жодне з просторово-часових понять. Це свідчить про те, що не матерія
існує у просторі-часі, а, навпаки, простір і час творяться певним станом
матерії – станом диференційованості її і наявністю об’єктів з скінченною
масою спокою. Але це те, чого і слід чекати, з реляційної точки зору на
природу простору і часу.

– постійна Планка; n – частота.

 Так приходимо до нової фізичної суті у сучасній картині природи –
нульового поля або фізичного вакууму. Насамперед, це вираження означає,
що після того, як послідовно вилучили з розгляду речовину і
випромінювання, все ж порожнеча не досягається, або, якщо завгодно,
порожнеча має деякі фізичні властивості, зокрема, здатна, до спонтанного
енергетичного прояву. Спонтанний енергетичний прояв експериментально
зафіксований у так званому лембівському зсуві – зміщенні рівнів енергії
зв’язаних станів електрона у зовнішньому полі (наприклад, у полі ядра
атома, зумовленому спонтанними флуктуаціями вакууму). Другим
експериментальним підтвердженням явищам нульового поля є ефект
поляризації вакууму, що призводить до часткової екранізації власного
заряду, поміщеної у вакуум частки (наприклад, заряду ядра атома та ін.).
Щоправда, може здаватися, що так званій порожнечі-просторі, в якій немає
ні речовини, ні випромінювання – слід приписати деяку енергію, що
дорівнює напів-кванту енергії для кожної частоти коливань будь-якого
квантового поля! Та слід відразу ж застерегти проти наївно реалістичного
тлумачення такого запису для енергії нульового осцилятора. Річ в тім, що
будь-яка спроба тлумачення запису як безпосереднього вираження деякого
реального запису енергії відразу ж приводить до абсурдних наслідків:
порожнеча повинна мати безкінечний запас енергії, тому що інтегрування
за всіма частотами дає саме такий результат. Отже, у порожнечі повинна
зосереджуватись і безкінечна маса, безкінечна щільність та ін. Наявність
фізичного вакууму абсолютно неминуча для будь-якого виду квантових
полів, відомих у фізиці і ще невідомих. У порожнечі слід очікувати прояв
ефектів адитивності усіх квантових полів, якщо їм приписати безпосередню
реальність.

Схильність мови і мислення людини до традиційного і, по суті, класичного
об’єктивування будь-яких фізичних сутностей у просторово-часових
термінах виявляється в тому, що вакуум зрозумілий у вигляді чогось,
вкладеного у простір: деякої нової фізичної суті поряд з полями і
речовиною. Фізична суть розуміється у вигляді поля, що заповнює увесь
простір середовища з певними фізичними властивостями та ін. Іноді навіть
на такому ґрунті намагаються пояснити квантові ймовірності у поведінці
мікрооб’єктів: електрон постійно підпадає під впливи з боку флуктуацій
вакууму, і тому його поведінка піддається лише імовірнісному опису. Та
при такому підході питання про природу квантових ймовірностей не
розв’язується, а тільки переноситься далі, тобто глибше. Якщо б
ймовірності, представлені псі-функцією електрона походили від настільки
зовнішнього, настільки неорганізованого і ніяк не пов’язаного з
електроном джерела, то такі красиві ефекти у поведінці електрона
(квантові кореляції та інтерференційні ефекти) були б у принципі
неможливі. Очевидно, уявлення такого роду надто класичні, щоб бути
правильними.

h

h

h

j h

h

h

h

h

h

h

h

h

h

Ae

Ae

AE

j55 h

h

 Частки не можуть фізично спостерігатися і не є реальними частками у
звичайному розумінні. Але саме віртуальні частки є переносниками усіх
видів взаємодії у квантовому світі, а також через них реалізується
взаємодія реаль них часток з вакуумом. Спочатку ці частки виникли як
чисто мате матичний прийом опису взаємодії у суб’ядерному світі. Та
пізніше частки набули деякого проміжного статусу між реальністю і можли
вістю і у квантовому світі. Явне урахування фундаментальної суб-
квантової властивості світу як неподільної одиниці, властивості скін
ченної нерозкладності його на елементи і множини, виступає джерелом
імовірностей спонтанного народження часток і полів.

3. Квантове народження Всесвіту

Евристична цінність мови філософії науки і, зокрема, ідеї цілісності
полягає, очевидно, не в тому, щоб за ЇЇ допомогою можна одержати
які-небудь кількісні передбачення, адже це неможливо. Неможливість
пояснюється тим, що саму ідею квантовою цілісності не можна виразити
кількісно. Більш того, за своєю суттю ідея квантової цілісності належить
до іншої сфери пізнання – до сфери розуміння. Ідея цілісності лежить у
сфері розуміння основ точного природознавства і здатна прояснити
внутрішній зміст засобів і методів опису природи. Ідея цілісності
виявляється незамінним засобом розв’язання парадоксів і з’ясування
різного роду епістомологічних труднощів, що виникають у граничних сферах
пізнання. Ідея цілісності покликана дати епістемологічне тлумачення
результатам кількісного опису світу і гармонізувати розуміння змісту
результатів у межах холістичної картини природи. Особливо добре це можна
простежити на порівняно новому результаті.

Сучасна квантова космологія представлена ідеєю квантового народження
Всесвіту з ні чого, що настільки бентежить не тільки повсякденне, а й
високонаукове (але надто класичне) мислення. Під Всесвітом розуміється
просторово-часова структура, заповнена речовиною і випромінюванням
(полями). Такий чотиримірний Всесвіт – замкнутий і скінченний за
будь-якої більше нуля щільності маси-енергії. У 1992 році відомий фізик
Олександр Фрідман довів: Всесвіт є принципово нестаціонарний об’єкт, що
перебуває у стадії розширення. Ретельний математичний аналіз рівнянь
загальної теорії відносності показує, що процес розширення Всесвіту
почався приблизно 18-20 млрд. років тому. Це і стало раптовим
народженням світу з точки, названої у космології Великим вибухом.
Зрозуміло, особлива точка або сингулярність, з якої народився Всесвіт,
є, звичайно, результат загальної математичної теорії відносності. Пошуки
способів уникнення незбагненного факту в історії Всесвіту – народження
його з точки ~ завершилися у 1962 році доведенням Стівом Хокінгом і
Роуелом Пенроузом так званих топологічних теорем син-гулярності.
Народження Всесвіту з точки – загальна і неминуча властивість будь-яких
космологічних моделей Всесвіту, побудованих на базі загальної теорії
відносності. Розрахунки показують, що точці у минулому Всесвіту
відповідає безкінечна щільність маси-енергії, безкінечна кривизна
простору-часу і ряд інших властивостей, що явно не мають фізичного
змісту. Звідси, при рухові у минуле такої точки реально не можна
досягти. Раніше за її досягнення самі поняття простору і часу і
пов’язані з ними уявлення і методи повинні втратити суть. І все ж
проблема народження Всесвіту поставлена. Релятивістська, тобто така, що
базується на загальній теорії відносності, космологія, по суті, є
класичною, а тому у дуже малих масштабах (поблизу точки) поступається
місцем теорії мікростанів і мікро-подій, тобто квантовій теорії.

Проблема сингулярної точки, що передувала Великому вибуху, у квантовій
теорії гравітації знімається хоча б тим, що її досягненню перешкоджають
флуктуації самої метрики, а можливо, топології простору-часу. Разом з
тим ідея квантового народження Всесвіту у квантовій космології здобуває
новий розвиток. У працях фізика Петра Фоміна (Україна) обґрунтоване
важливе вихідне положення: не існує законів збереження, щоб забороняли
квантове народження Всесвіту з нічого. Зміст твердження з’ясовано у
працях видатних учених: Якова Зельдовича (Росія), Густава Наана
(Естонія) і Іона Трайона (США).

У концепції квантового народження Всесвіту виділяється дві лінії. Одна
передбачає, що за рахунок квантових імовірнісних механізмів відбувається
топологічне відгалуження від уже існуючого Всесвіту спочатку дуже
маленьких, але здатних до дальшого росту замкнутих світів. Материнський
Всесвіт стає достатньо великим для того, щоб імовірність такого процесу
не могла стати зневажливо малою. В результаті маємо множинність
всесвітів, можливості їх зустрічей і взаємодій з ефектами, що
спостерігаються та ін. Характерною особливістю такого підходу є те, що,
хоч кожен Всесвіт, з цієї точки зору, народжується і помирає, однак
існує дещо на зразок Метавсесвіту, де завжди є хоча б один Всесвіт,
здатний породити на основі квантового імовірнісного процесу відгалуження
інших Всесвітів. У квантовій концепції народження світу з нічого
підкреслюється замкнутість світів: взаємодія і зіткнення світів
спостерігається лише з середини кожного з них за внутрішніми наслідками
процесів. Таке виключення можливостей безпосередньої фізичної
верифікації інших світів певно знецінює ідею їх множинності,
перетворюючи її на чисто умоглядну гіпотезу. Інша лінія в концепції
квантового народження Всесвіту ра-дикальніша. її суть полягає в
експлуатації принципової неможливості зведення до нуля імовірності
народження часток і квантів полів у будь-якій сфері простору. Частки, що
виникли в результаті флуктуації, власним полем тяжіння замикають ними ж
породжену просторово-часову структуру. Властивість її замкнутості
забезпечує тотожну рівність нулю повної маси (і енергії) електричного і
баріонного заряду такого світу. У науці не існує законів збереження, що
забороняють квантове народження Всесвіту з нічого (з вакууму). Яка
природа таких імовірностей? Що є їх основою? Відповіді на питання лежать
в основній ідеї квантової механіки. Суть ідеї полягає у визнанні
унікальної властивості цілісності та нерозкладності світу на безліч
яких-небудь елементів у субквантовому рівні. Будь-яка реальна, тобто
така, що має фізичний зміст, деталізація фізичних станів у термінах
елементів та їх множин може здійснюватись або у звичайному геометричному
просторі, або у просторі імпульсів, мас (енергій) чи в інших просторах
фізичних величин, що емпірично верифікуються. Але в жодному з таких
просторів деталізація не може бути абсолютною і вичерпною. Виникає
співвідношення невизна-ченостей для будь-якого обраного способу
деталізації. Будь-який з просторів можливого фізичного досліду
виявляється частковим січенням загальнішого простору дій. Виникають
співвідношення не-визначеностей для будь-якого обраного способу опису
або деталізації стану системи. Звідси, принциповий висновок: при всій
очевидності множинності структури Всесвіту у субквантовому рівні,
Всесвіт існує як неподільна одиниця, чужа будь-якій множинності і
нерозкладна на елементи і множини.

Ідея квантової цілісності Всесвіту неодноразово висловлювалася, але
майже ніколи не доводилася до повного і безкомпромісного вираження через
психологічні труднощі усвідомлення відносності та неуніверсальності
понять елемент і множина елементів. Абстрактна, ненаочна, чуттєво (або
емпірично) несказанна властивість цілісності Всесвіту виступає
властивістю скінченої нерозкладності на множини і елементи. Властивість
цілісності і з нею пов’язана (від неї похідна) неповна розкладність
світу на множину елементів, що не усувається і завжди зберігається, –
об’єктивна основа існування у порожнечг імовірності народження часток і
квантів полів, що не усувається і не зводиться до нуля. Звичайно,
основою існування фізичного вакууму є властивість нерозкладності
фізичних систем (в скінченному рахунку – всього Всесвіту) на безліч
будь-яких елементів. Унікальна властивість цілісності і неподільності
світу – об’єктивна основа онтологічного статусу потенційних можливостей
квантових систем та їх взаємоузгодженості і скорельованості, що
виявляються у квантово-кореляційних ефектах. Факти відносності і
універсальності поняття множини у пізнанні означають, що всі традиційні
світоглядні питання повинні досліджуватися, насамперед, з позицій
установлення меж усвідомленого застосування поняття. Фізик Вернер
Гейзенберг підкреслював: будь-яке наукове поняття, яким би широким не
було, все ж має тільки обмежену сферу застосування. Не робить винятку і
поняття абстрактної множини.

Що ж все-таки існувало дещо, з чого виник Всесвіт? Вся настільки
очевидна психологічна пекучість і гостра наполегливість питання
зумовлена некритичною і неусвідомленою абсолютизацією звичайного
уявлення про Всесвіт, що глибоко вкоренилося у свідомості людини. Така
ситуація еквівалентна питанням, які ставилися лише в процесі обговорення
замкнутості просторово-часової структури Всесвіту: що ж далі? Що за
межами замкнутого простору? У такій ситуації спочатку припускається
неявне і неусвідомлюване поширення уявлень про простір або множинну
структуру реальності за межами їх застосування. Потім, прийнявши, по
суті, вигадану основу, що є самі далі або дещо, питають, а який же зміст
цих далі або дещо. Насправді у таких ситуаціях не існує ні далі, ні
дещо. Поняття далі -ближче, раніше – пізніше піддаються якійсь розумній
фізичній верифікації лише в межах реальної структури просторово-часових
відносин. І якщо одержано висновок про замкнуту топологію
просторово-часової структури, то всі реальні, які мають фізичний зміст,
відношення далі – ближче, раніше – пізніше вичерпуються замкнутою
багатоманітністю. Аналогічне і питання походження Всесвіту. Поняття дещо
піддається якій-небудь розумній фізичній верифікації лише на рівні світу
як багатоманітності. Реальний фізичний Всесвіт є не тільки безліччю
якихось об’єктів-елементів, але й має унікальну властивість цілісності і
нерозкладності. Сучасна релятивістська космологія, описуючи Всесвіт як
багатоманітність часток і квантів, ще не описує всю реальність. В опису
Всесвіту відсутнє явне відображення протилежного аспекту реальності:
властивість конечної і фізичної неподільності і нерозкладності Всесвіту
на множини елементів. Тому народження Всесвіту в результаті флуктуації
імовірностей у вакуумі стає як народження з нічого тому, що імовірності,
які виражають властивість конечної неподільності Всесвіту і
нерозкладності на множини елементів, звичайно, не є дещо, яке існує
поряд (розташоване поряд) з іншими множинними дещо. Безглуздо питати: чи
було дещо, з чого виник Всесвіт, і немає ніякої необхідності у
постулюванні дещо для пояснення народження Всесвіту. Концепція
квантового народження Всесвіту, отримуючи світ множинного Всесвіту за
рахунок флуктуації світу як неподільного і нерозкладного. Усе зводиться
до взаємної додатковості і самоузгодженості, внутрішньої завершеності і
збалансованості аспектів реальності: світу – багатоманітності та світу –
неподільного і нерозкладного на множини. Ідея квантової цілісності
Всесвіту, в скінченному рахунку неподільного і нерозкладного на множини,
зовсім не суперечить безкінечності і невичерпності Всесвіту. Справжня
безкінечність і невичерпність якраз полягає і ефективно виявляється в
тому, що немає такого конкретно-наукового поняття, яке б мало необмежене
застосування в описі природи. Це справедливо і стосовно загального і
абстрактного поняття множини. Якщо ж Всесвіт – тільки безліч яких-небудь
елементів (безвідносно до їх природи), то абстрактне поняття множини уже
давало б вичерпний і завершений опис її загальних структурних
властивостей. Насправді ж, не так. Ні поняття множини (безлічі), ні
поняття цілого (як не множини) не спроможні дати нарізна вичерпний опис
Всесвіту. Потрібна справді діалектична концепція взаємної додатковості
понять в описі Всесвіту. Це не означає, що множинний аспект реальності
обов’язково скінчений і тільки тому можна перейти до аспекту Всесвіту як
нерозкладного на множини. Прямого переходу від множини до цілого (як до
не-множини) немає ні в логіці людини, ні у фізиці Всесвіту. Навіть
перевершуючий будь-яку уяву світ безкінечних множин довільних
потужностей Кантора спроможний стати основою лише для одного боку
реальності. Другий бік, прямо протилежний за суттю (світ як неподільне і
нерозкладне на множини), повністю зникає з опису. І разом з тим, Всесвіт
як неподільна цілісність, не будучи чимось або дещо, через потенціальні
можливості елементів і множин (тобто дещо), що ним породжуються і їх
неможливо усунути, стоїть біля джерел квантового народження Всесвіту з
нічого.

Згадується такий епізод: в астрономічному інституті ім. Штерн-берга в
Москві академіку Якову Зельдовичу, який доповідав про квантове
народження Всесвіту з нічого, поставили питання: «Чи потрібний хоча б
фізичний вакуум?» На що пролунала блискуча, у дусі відомої відповіді
Лапласа Наполеону, репліка доповідача: «Мені така гіпотеза не була
потрібна!»

На думку англійського вченого Стіва Хокінга, сучасна фізика близька до
створення остаточної фізичної теорії. Та її будова не означає завершення
пізнання фізичного світу. Теорія лише дає вичерпну відповідь на питання:
як відбуваються процеси у мікро-, макро- і мегасвіті? Але саме тому
відкриваються нові можливості для осмислення питань типу «Чому?». І
релятивістська космологія, по суті, і є такою вичерпною і завершеною
теорією. На черзі – об’єднання усіх відомих типів фізичних взаємодій в
єдину теоретичну схему. І в плані зовнішнього розгортання історії науки
на зміну фізиці іде передфізика. По суті, питання «Чому?» передує
питанню «Як?». В основі пояснення, як відбуваються події у природі,
лежить пояснення, чому відбувається так, а не інакше. Звичайно, питання
«Чому?» може використовуватися для визначення предметної сфери
передфізики: чому у природі існують закони (наприклад, закони
Ньютонової, релятивістської і квантової механіки); чому саме такі, а не
інші; чому випадковість первинна і не усувається з картини природи; чому
потенційні можливості квантової системи, які лежать в основі її
імовірнісної поведінки, взаємопов’язані і взаємоузгоджені, що
виявляється у квантово-кореляційних ефектах?

Якщо фізика покликана дати відповідь на питання «Як?», то лише тому, що
світ фізики – це множини якихось об’єктів (елементів) і якихось
фізично-причинних зв’язків на множинах елементів. Отож, тут є все
необхідне і достатнє для осмисленого застосування терміна фізика.
Історія фізики – історія дедалі досконалішого опису того, як
відбуваються події у світі. Але знайдення відносності гранично загальних
понять елемент і множина елементів в описі реальності, а потім і свідомо
уведена їх релятивізація за рахунок встановлення логічного зв’язку з
прямо протилежним і додатковим поняттям цілого (як не-множини) означає
перехід у сферу передфізики. Передфізика є не що інше, як логіка. Логіка
– тому, що предметом дослідження тепер стають умови і межі окреслено
загальних для фізики понять. Логікою – тому що релятивізація окреслено
загальних для фізики понять потребує дослідження логічного зв’язку і
співвіднесеності їх з протилежними до них і нерозривно зв’язаних з ними
понять цілого (не-множини). Логікою – тому що основою фізичної
закономірності є логічна необхідність у природі, представленій
властивостями чистого квантового стану, квантово-кореляційними ефектами,
принципом стаціонарності дії, обмінними ефектами та ін.

З позицій множинності мови фізики, уведення постійної Планка Н у
теоретичну схему і донині має вигляд протиприродного і абсолютно
довільного кроку. Адже засобами фізики не можна осягнути підстави
введення константою Н обмеження у природі. Постійна Планка і введення її
у фізику стають зрозумілими лише з позицій передфізики, що розуміється
як об’єктивна логіка у властивостях і зв’язках природи. Адже природа не
є тільки множиною якихось елементів. Абсолютизація понять елемент і
множина елементів в описі природи недопустима і призводить до абсурду
типу ультрафіолетової катастрофи. Постійна /г виникає у фізичній теорії
як суто технічний засіб відмови від необмеженої екстраполяції понять
елемент і множина елементів в описі фізичної реальності. Тут-то і лежать
необ-хідне обґрунтування, корінь і основа обмеження в об’єктивних
властивостях природи, що символізується такою константою. Отже, постійна
/г – це фундаментальний фізичний факт, який має передфізичну, тобто
об’єктивно-логічну основу.

Другою формою вираження фундаментального фізичного факту — скінченої
нерозкладності світу на елементи і множини – виступає принцип
стаціонарності дії. Фізики нерідко ставлять питання: чому реальні рухи в
природі такі, що на істинних траєкторіях виконується вимога дорівнювання
нулю варіації дії? Відповіді на таке питання не знайти в межах фізики, а
можлива лише у сфері передфізики. Принцип стаціонарності дії виражає
граничний фундаментальний фізичний факт: ще одне прирівнювання нулю
варіації дії на істинних траєкторіях є ще одним технічним засобом
вираження фундаментальної вимоги: відмови від необмеженого застосування
понять елемент і множина в описі фізичної реальності. А саме: множина
близьких траєкторій, що оточують істинну, а не фізично-реальною
множиною, оскільки варіація дії на всіх траєкторіях дорівнює нулю, і тим
самим усі траєкторії фізично не відрізняються одна від одної і всі разом
взяті фізично не відрізняються від істинної траєкторії.

Отже, два різних рівні в описі реальності – фізика і передфізи-ка –
характеризуються, звичайно, і двома абсолютно різними типами зв’язку.
Якщо фізика – це світ елементів і множин, то єдиною можливою формою
зв’язку у такому світі є причинність у суворо певній імовірнісній або
статистичній формі, тобто фізична причинність. Передфізика – це світ як
ціле. І властивості, і процеси в такому світі виражені тільки в термінах
потенційних можливостей. Звичайно, у специфічному і своєрідному світі на
зміну фізичній причинності приходить абсолютно інший тип зв’язку і
залежності – імплікативний зв’язок. Існування імплікативного зв’язку –
неминучий і природний наслідок існування світу як неподільного і
нерозкладного на множини. Концепція цілісності Всесвіту дозволяє
висунути поняття, що перетворюють відокремлення живих систем від
неживих, і поняття імплікативного зв’язку – одне з найважливіших у
такому процесі. Імплікативний зв’язок характерний для систем, що мають
фундаментальну властивість скінченної цілісності і неподільності.

Джерелом немеханічної і не фізично-причинної цілісності в системах
виступають квантові властивості цілісності і неподільності; властивості
цілісності, що завдаються інтегральною формою принципу стаціонарності
дії; властивості психічної цілісності у структурах мислення і
свідомості. Конкретне джерело немеханічної цілісності у системах може
бути й іншим і залежить від специфічної природи системи. Можна
припустити існування специфічного типу організмічних систем з
імплікативним зв’язком (у живій матерії). У будь-якому випадку
цілісність таких систем має вкрай граничний характер, тому що поняття
актуально-множинної (складової) структури стає неадекватним і цілком
незастосовним. В силу фундаментальної немеханічної цілісності таких
систем їх структура (частини, підсистеми, елементи), а також стани
елементів їх структури мають виражатися термінами потенційних
можливостей. Це відбивається в поняттях набору можливих траєкторій
переходу системи з початкового стану в скінченний (для систем, що
описуються інтегральним варіаційним принципом; потенціальних
можливостей, притаманних підсистемам єдиної квантової системи; безлічі
варіантів ментального стану для свідомості та ін.). Але найголовніше те,
що специфіка імплікативного зв’язку полягає в тому, що зв’язок не
фізично-причинний, а, по суті, несиловий, логічний. Зв’язок
розгортається у світі потенційних можливостей і не переноситься з
енергетичним впливом від однієї частини системи до іншої. Характерною
відмінною особливістю імплікативних зв’язків і залежностей є безумовна
однозначність їх і суворо неминучий, логічно необхідний характер їх
прояву, переважаючий за необхідністю будь-який тип причинної (динамічної
або імовірнісно-статистичної) визначення.

 тому що завжди існує хоча б дуже мала імовірність виходу з ладу
причинних механізмів машини, які реалізують операцію і утримують її
результат. Для квантових же систем, що народилися у процесі розпаду
вихідної системи, навпаки, арактерний абсолютно однозначний зв’язок і не
фізично-причинний, а суто логічний.

Властивості імплікативних зв’язків і залежностей у фізичних системах
дійсно виходять за межі причинної сукупності і належать до того ж
загального класу імплікативних зв’язків у системах, до якого належать і
системи розумових імплікацій природного інтелекту. У процесі мислення
результат операції 4-2=2 виникає як логічно неминучий, абсолютно
достовірний і визначений наперед змістом прийнятих аксіом і логікою.
Спосіб імплікативного зв’язку характерний для світу значень і цінностей
правової, естетичної, етичної та інших сфер свідомості. Виділення фізики
і передфізики і усвідомлення двох додаткових світів, що відповідають
сферам знання – світу як множини і світу – неподільного і нерозкладного
на множини – дозволяє дати відповідь на питання про неосяжну
ефективність математики у прикладанні до опису фізичного Всесвіту. Було
б вульгаризацією приписувати математичним абстракціям безпосередній
фізичний зміст або шукати їх прямі фізичні еквіваленти. Навіть таким
вихідним і простим математичним абстракціям, як поняття точки і
завершеної лічильно-безкінечної сукупності, не можна вказати прямий
еквівалент у фізичному світі. Але і протилежна крайність, за якою
математика є лише своєрідна гра розуму, чисте породження людського
розуму, що не стосується ні реального світу, ні пізнання людиною світу в
ході практичної діяльності, помилкова, гносеологічно безплідна. Така
позиція веде до драматичної постановки питання про «незбагненну»
ефективність математики у її прикладанні в пізнанні реального світу.
Відомий математик П’єр Бутру зазначав: «якщо математика майже точно
узгоджується з емпіричними умовами, то цей результат не її внутрішніх
властивостей, а лише зовнішніх обставин. З’ясувалося, що порівняно
проста наука здатна пояснити явища природи. Це щаслива випадковість».
Математик і фізик Анрі Пуанкаре підкреслював: «Математиці доводиться
роздумувати про саму себе, а це корисно, тому що думаючи про саму себе,
тим самим розмірковує про людський розум, який ЇЇ створив; тим більше,
що з усіх своїх творінь, математика створила саме математику з
найменшими запозиченнями ззовні». Ось чим цінні деякі математичні
дослідження (дослідження про постулати, про уявні геометрії, про функції
з дивними властивостями та ін.). І нарешті, Євген Вінгер говорив:
«Математична мова напрочуд добре пристосована для формулювання фізичних
законів. Це чудовий дар, який не розуміємо і на який не заслуговуємо».

Правильно, що людський розум створив математику з найменшими
запозиченнями із зовнішнього світу. І тричі правильне те, що,
виділившись у далеку давнину з людської чуттєво-практичної діяльності і
набувши разом з абстрактною формою здатність до відносно самостійного
розвитку за своїми власними законами, математика, насамперед, потребує
звертання до дослідних фізичних фактів, і єдиний ґрунт її розвитку –
власні закони і можливості людського мислення. Але тут виникає питання:
а що ж таке людський розум з усіма його законами і можливостями? Що
таке, говорячи словами Анрі Пуанкаре, «розум у його внутрішній суті»?
Відповідь можна знайти в межах концепції цілісності. З позицій концепції
цілісності немає нічого дивного в тому, що фізик, який вивчає закони
фізичної реальності, і математик, який вивчає закони, що підкоряються
його ментальна реальність, врешті-решт констатують повний збіг спільних
структур у двох світах, що, здавалося б, не мають нічого спільного.
Обидва світи вивчають – кожен по своєму і в своєму специфічному об’єкті
– одну й ту ж єдину універсальну закономірність єдиного світу. Та
обставина, що фізик експериментує з електронами на прискорювачах, а
математик – з найбільш тонкими і важко вловимими здібностями свого
розуму, несуттєва. Природа одна. І те, як реалізуються фундаментальні
принципи притаманної їй закономірності у поведінці електрона або добре
тренованого інтелекту, є лише частковими випадками прояву єдиних законів
природи. Тому і все те, що ці закони дозволяють конструювати в чистому
мисленні без будь-якого безпосереднього звертання до практики, все одно,
вреш-ті-решт, постає специфічною формою пізнання дійсності.

 функції (а отже, і законів природи)… буде визначати стиль законів
меншою мірою протягом кількох століть. Можливо, що пізніше, наприклад, у
зв’язку з процесами життя, буде знайдено щось абсолютно нове, але мріяти
про повернення до минулого, до класичного стилю Ньютона Максвелла… –
це здається мені безнадійною, неправильною ознакою поганого смаку».
Досить ясно Вольфганг Паулі висловлювався про те, як може відбутися
зближення вивчення законів фізики і законів життя і психіки. У сучасній
фізиці маємо справу з невидимою реальністю (об’єктами атомарного рівня),
у спілкуванні з якою споглядач має певну свободу (оскільки стоїть перед
альтернативою вибір і жертва), а в психології несвідомого вивчаємо
процеси, що не завжди можуть бути однозначно приписані якому-небудь
певному суб’єкту. Спроба створення психофізичного монізму, без сумніву,
більш перспективна, якщо спільна мова, що шукається, ще невідома і
нейтральна стосовно дихотомії психічно-фізичного буде віднесена до
глибшої невидимої реальності. Тоді знайдеться спосіб виразити єдність
буття, що трансцедентує у розумінні принципу відповідності (Бор)
каузальність класичної фізики і передбачає як особливі випадки
психофізичні зв’язки і узгодження апріорних інстинктивних форм уявлення
з даними зовнішнього сприймання. При такому підході доведеться
пожертвувати онтологією і метафізикою, зате вибір падає на єдність
буття.

Квантова механіка веде до дивовижної картини світу як неподільного і
нерозкладного в кінцевому рахунку на множини цілого, у самій серцевині
якого – світ як неподільна одиниця – сховане джерело імплікативних
зв’язків і залежностей у станах квантових систем за умови необхідно
імовірнісного способу їх відбиття. Абсолютно ясно, якщо коли-небудь буде
здійснено прорив до пояснення життя і свідомості, то це дійсно приведе,
по-перше, до ще дальшого відходу від множинної картини світу
Ньютона-Максвелла, і, по-друге, до глибшого розуміння об’єктивних
підстав імовірнісності квантової механіки.

ЛІТЕРАТУРА

Авдеев Р. Ф. Философия информациошюй цивилизации,— М., 1994.

Барашенков В. С. Кварки, протоньї, Вселениая.— М., 1987.

Борн М. Зйнштейновская теория отіюсительпости.— М., 1984.

Вселеішая, астропомия, философия.— М., 1988.

Воронцов-Вельяминов Б. А. Очерки о Вселенной.— М., 1992.

Гейзенберг В. Шаги за горизонт.— М., 1997.

Граф С. За пределами мозга,— М., 1993.

Крушгомасштабная структура Вселешюй.— М., 1991.

Концепция целостности.— Харьков, 1987. Пространство й время,— К., 1994.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020