Реферат на тему:
Філософія буття. Людина
1. Проблема людини в філософії
Кінчається XX ст., а інтерес до проблеми людини не спадає. Здійснюваний
тепер цивілізований поворот, трансформація індустріальної цивілізації в
інформаційне суспільство різко підвищують роль людської
індивідуальності, творчого початку в людині, у розвитку всіх сфер
суспільства. Відхід з історичної сцени домінуючих ще недавно
тоталітарних режимів, минула і триваюча деколонізація, тенденція
переходу до соціальне орієнтованого, демократичного і правового
суспільства, катастрофічне падіння матеріального і соціального статусу
людини – ось важлива особливість і характерна риса сучасності.
Відбуваються наполегливі спроби створити так звану розуміючу соціологію,
психологію особи та ін. Адже сучасна наука формує так звану картину
Всесвіту, філософія ж є теоретичне відображення світогляду, де картина
Всесвіту є лише миттю, для неї характерний об’єктивний підхід, є
холодною відомістю даних про Всесвіт, взятому самого по собі, без
людини. В картині Всесвіту відсутня свобода, спонтанність, творчість.
Філософія ж – стержень світогляду, відображає відносини і ставлення
людини до Всесвіту. Це не просто знання, а знання, що мають цінності, це
знання, що допомагають досліджувати Всесвіт і сенс буття людини. Людина
ж для науки, філософії не просто річ серед речей, а суб’єкт, здатний до
зміни Всесвіту і самого себе. Здавалось би, що людина не становить якусь
таємницю. Кожний упевнено виділяє людину з навколишнього світу, її
відмінність від всіх інших істот вважається очевидною. Та філософія
виправдана тим, що виходить за межі очевидності, говорив іспанський
філософ Хосе Ортега-і-Гассет. Виходить філософія за такі межі і в
дослідженні людини. Та в таких міркуваннях Хосе Ортега-і-Гассет не один.
Ще Іммануїл Кант прийшов до висновку, що в філософії існує три питання,
на які філософія покликана відповісти: що я можу знати? На що я можу
сподіватися? Що я маю робити? І все це покривається, як писав Іммануїл
Кант незадовго до смерті в «Логіці», одним питанням: що таке людина?
Отже, загадка людини дійсно існує. В одній із книжок «Люди або тварини»
розповідається, що експедиція європейців, яка відправилась в Анди в
недоступний район, виявляє якесь дике плем’я або стадо чи то людей, чи
то тварин. Волею випадку одного з них убито. Виникає питання: кого
вбили? Якщо людину, то має бути кримінальна відповідальність за
вбивство. Якщо ж вбито тварину, то такої відповідальності немає. Та як
же визначити належність представників племені: люди чи тварини? Зробити
це здається неважко, треба визначити критерії, що відрізняють людину від
тварини. Починається обговорення. Називаються різні критерії:
моральність, релігійність, мова, свідомість та ін. Та поряд з моральними
людьми є і неморальні, але не перестають бути людьми. До того ж
моральність не містить в собі самій основи для відмінності Добра і Зла.
Те ж можна сказати про релігію. Є і люди, які не вірять в Бога. Мова теж
не може стати критерієм. І в тварин є багато спритності та кмітливості,
що не зводяться до безумовних і навіть умовних рефлексів, але свідчать
про розвинутість психіки. Тут важко виділити критерії, що відрізняють
людей від тварин. Ще Рене Декарт висував питання: як же можу бути
упевнений, що фігури в капелюхах і плащах, які бачу із вікна, насправді
не автомати, що приводяться в дію з допомогою пруж’ин і передаточних
механізмів, а дійсно люди? Отже, важко знайти критерії, що з певністю
виділяють людину з навколишнього світу. Доводиться вдаватися до
концепції вроджених ідей. Рене Де-карт підкреслював: мій розум з
незаперечністю містить в собі ідею людини. Цю ідею вклав Бог. Але Бог не
може ввести в обман. Тому, з Божою допомогою я правильно відрізняю людей
від нелюдей. Та ідея людини може взята обманщиком, а саме Сатаною, що
Рене Де-карт і засуджує. В філософії поняття таємниця людини вживається
в різних позиціях і розуміннях. Так, людина є таємниця в тому розумінні,
що до неї не можна повністю застосувати народжені в надрах раціоналізму
формули «зрозуміти предмет – отже побудувати його» (Спіноза), «зрозуміти
– отже відобразити в поняттях» (Гегель) та ін. Філософ Михайло Бахтін
говорив: «Людина не може бути поняттям». Тому це сфера відкрить,
пізнання, повідомлень тощо. Тут важлива і таємниця. І не можна
переносити на них поняття вічного пізнання.
В XX ст. сформувалось стійке розуміння того образу людини, який склався
в античності. Проблема людини, ЇЇ життя, смерті, призначення та
цінності, природи та сенсу існування і перспектив розвитку – здавна
предмет зацікавленості людей, їх життєвих турбот та філософських
роздумів. Ці питання завжди вічні і завжди вічно нові, кожного разу
постають перед людиною, яка живе у конкретних історичних умовах, вирішує
питання свого часу, інакше мислить, відчуває та розуміє світ. Питання
виникають та одержують перші відповіді ще в міфологічних та релігійних
вченнях стародавніх народів, у їх легендах та священних писаннях і
тільки пізніше стають предметом філософського осмислення. В історії
розвитку антропологічної думки утворилися дві загальні тенденції
осягнення людини – натуралістична, що виходить з невідривного
взаємозв’язку людини та природи, і ідеалістична, що акцентує увагу на
духовному вимірі людини, у крайній формі протиставляє тілесне та духовне
у неї. Ці тенденції взаємодоповнюють одна одну та складаються уже у
стародавній філософії. У філософії Стародавнього Китаю, Стародавньої
Індії, Стародавньої Греції панує космологізм у розумінні людини як форми
прояву натуралізму. Людина сприймається як частка космосу.
Стародавньогрецький філософ Демокріт підкреслював: у якій мірі Всесвіт є
макрокосмом, такою ж мірою і людина – мікрокосм. Філософи мілетької
школи твердили: людина містить у собі всі основні елементи стихії
космосу. Рухливою бачиться межа між живими істотами в Упанішадах, що
відбивається у вченні про переселення душ. Але вже тут здійснюються
спроби з’ясувати особливості людини: тільки їй властиві прагнення та
можливість звільнитися від кайданів емпіричного буття, поринути у
нірвану. У стародавньоки-тайській філософії вже підкреслюється включення
людини у певні соціальні спільності. Звідси і висновок про необхідність
підпорядкування людини державі, суспільним порядкам (конфуціанство).
Розуміння людини як самостійного активного індивіда – здобуток значно
пізніших часів (вчення Ян Чжу, Мо-Цзи, легістів тощо). Розвинуте вчення
про людину сягає коріннями в античну філософію, де є зародки практично
всіх наступних напрямків філософсько-аитрополо-гічиої думки. У V ст. до
її. е. відбувається антропологічне звернення в античній філософії,
зв’язане, насамперед, з творчістю софістів, які зберегли успадкований
від ранньої філософії цілісний погляд на людину та бачення її як частки
природи, але вже почали розглядати її і в умовах соціокультурного буття.
У софістів людина — це розумна істота, яка творчо діє і в сфері
культури, і в сфері пізнання. Тому істини – продукт людської творчості,
так само як і культура. Отже, пізнання не відображає об’єктивний світ, а
відтворює суб’єктивний світ людини. Стародавньо-грецький філософ
Протагор відмічав: «Людина – міра всіх речей, існуючих, що вони існують,
і не існуючих, що вони не існують». Усі істини відносні та мають
значения лише для людини, яка виступає джерелом морально-правових норм.
У просвітництві людей софісти вбачали зміст свого життя і на відміну від
попередників вважали, що доброчесності можна навчитися. Під
доброчесністю софісти розуміли не тільки моральні якості, але й усю
сукупність людських здібностей. Софісти заперечували привілеї народження
і в такому контексті розвивали ідею рівності. Якщо раніше слово людина
використовувалось лише стосовно грека, то софісти твердили, що всі люди
родичі та співгромадяни одного царства не за звичаями та мораллю, а за
природою. Слідом за софістами проблему людини розробляє і Сократ, який
акцентує увагу на внутрішньому світі, моральних якостях та можливостях,
на душі, в якій бачить певну, третю, величину між світом ідей і світом
речей. Душа для Сократа – щось демонічне, сам Ерос, невгасиме завзяття,
спрямованість йти вгору. Сократ закликає пізнати самого себе. Але
пізнати не означає сприйняти вже готову істину. Мета пізнання не дана у
завершеному вигляді. Життя вимагає іншого: пізнавай, шукай самого себе,
випробовуй себе – чи добрий ти, знаючий чи ні. Розглядаючи людину як
самоцінну першоосновну істоту, Сократ звертається не до людини взагалі,
а до конкретного індивіда. Але зводив філософію людини до вчення про
душу і, отже, втратив цілісний погляд на людину та заклав певну традицію
у філософській антропології, що далі розвивалася у платонівському вченні
про дуалізм душі і тіла. В людині, за Платоном, завжди панує войовниче
напруження не тільки між душею та тілом, внутрішнім і зовнішнім, але у
самій душі, яка складається із пристрасті, мужності та духу. Дух –
божественна частка душі. Тільки панування духу забезпечує належне
існування людини. Як і орфіки, Платон розцінює захоплення душі у сумний
полон земного тілесного буття як покарання. Тільки бездоганним життям
душа може знову піднестися від земного існування до справжнього
безтілесного. Платонівський дуалізм душі і тіла став визначальною ідеєю
для розуміння людини в ідеалістичній філософії Заходу і зберігся у
модифікованому вигляді аж до XIX ст. Основний недолік ідеї полягає в
тому, що обстоює не вище у людині, а позалюдське та нелюдське вище.
Платон вважав, що призначення людини – пізнавати, наслідувати,
додержуватись абсолютних та незмінних зразків, що в світі ідей. Там, де
людина відхиляється від призначення та здійснює творчу самостійність,
народжує щось негативне, недобре. Жива людська душа втрачає внутрішні
життєві джерела, творчість, стає безособовим виразом заздалегідь наданих
абсолютних початків. Дуалізм душі та тіла прагне подолати Арістотель,
який поєднує космологічно-натуралістичний та релігійно-етичний підходи
та обґрунтовує неможливість існування душі без тіла. Душі людини
властиве мислення. На відміну від рослинної та тваринної часток душі, є
і вищий її елемент – Розум, який не є органічною функцією тіла, а
надається ззовні та не руйнується разом з тілом. Розум – це також і Бог,
вища форма, до якої, як до мети, прагне усе в світі. Людина внутрішньо
пов’язана з природою, а з іншого – протистоїть їй, оскільки має душу,
яка хоча і є формою тіла, але визначається вищою формою. Людина –
соціальна тварина і проявляє цю свою якість лише в державі. Подвійність
людини залишається найважливішою рисою і середньовічної антропології.
Ідеї Платона у середні віки розвиває Августін Блаженний, пізніше
представники реалізму. Традицію Арістотеля продовжує Фома Аквінський.
Проте ідеї античності під впливом християнського вчення набувають іншого
змісту. Виникають нові уявлення про ставлення людини до природи та до
вищої реальності. Людина розглядається як образ та подоба Бога, вінець
творіння і цим остаточно виноситься за межі природи, протиставляється їй
як володар. З іншого боку, особистий Бог передбачає і особисте до себе
ставлення. Звідси пильна увага до внутрішнього життя людини, що
співвідноситься не стільки з зовнішнім – природним чи соціальним –
світом, скільки з трансцендентальним творцем, що народжує у людини
загострене відчуття власного Я, а у філософії призводить до відкриття
самосвідомості. Вже Августін підкреслював, що самосвідомість має
абсолютну достовірність, її це можна взяти під сумнів. Ідея
самосвідомості пізніше зустрічається у філософії Репе Декарта.
Християнська антропологія вводить також ідею відродження у плоті, яка не
властива античності. Змінюються й етичні погляди. Виробляється
аскетичний ідеал життя. Центр тяжіння зі знання переноситься па віру.
Отже, визначальним у моральній дії стає не Розум, а Воля. Подвійність
середньовічної антропології знаходить прояв і в тому, що, з одного боку,
людина сприймається як боже творіння, тобто як заздалегідь визначена
істота, тому її цінність вимірюється тим, наскільки у неї знаходить
прояв божий початок (томізм). З іншого боку, підкреслюється самоцінність
людської особи, обґрунтовується її індивідуальність. Надмірному прояву
людської волі більше уваги приділяється в августино-францисканському
напрямку, в номіналізмі (Росцелім, Дуне Скотт, Вільям Оккам).
Безпосередньо ця лінія сприймається та розвивається ідеологами
Реформації (Мартіном Лютером, Жаном Кальвіном та ін.) та через Сьорена
К’єркегора передається сучасним екзистенціалістам і представникам
діалектичної теології. На зміну середньовічному теоцентризму в епоху
Відродження приходить прагнення зрозуміти людину, утвердити її свободу
та гідність на грунті земного буття. Епоха Відродження та Реформації
просякнута ідеєю гуманізму, автономії людини, її безмежних творчих
можливостей. Розвиваються ідеї цілісності людини, непорушної єдності її
духовної та тілесної природи, уродженого прагнення людини до щастя,
добра, всебічної досконалості. На зміну ренесансному, цілісному
розумінню людини в пізніші віки приходить ідея дуалізму душі та тіла, що
послідовно розвивається у філософії Рене Декарта. Тут поновлюється не
тільки плато-нівський дуалізм, але й раціоналізм античних мислителів.
Рене Де-карт закликає все піддавати сумніву, не викликають сумніву лише
очевидні факти, насамперед, акт мислення: «Я мислю – отже я існую». Суть
людини – у мисленні, розумності. Розум за допомогою власних засобів може
досягнути повної достовірності в усіх сферах знання. Свобода людини
реалізується у діях, які узгоджуються з раціональним пізнанням. Звідси
ставлення до розуму як до критерію істинності та цінності всього, що
здійснює людина, віра в необмежену силу пізнання. Людина як тілесна
істота підпорядковується у Рене Декарта механічній причинній
закономірності і втрачає індивідуальність. Аж до XIX ст. ідеї Рене
Декарта визначали ставлення та вирішення антропологічної проблематики.
Прагнення подолати картезіанський дуалізм душі та тіла призвело до
розвитку, з одного боку, монотеїстичної та визначальної тенденцій у
філософії Бенедикта Спінози, а з іншого – плюралістичної багатоманітної
індивідуалістичної тенденції у монадології Готфріда Лейбніца. Визнання
принципів математики та природознавства єдино науковими у дослідженні
всього сущого сприяло поширенню натуралістичних концепцій людини
(Френсіс Бекон, Томас Гоббс). Дальший розвиток та обґрунтування
концепції людини одержали у філософії французьких матеріалістів XVIII
ст., але якщо Жюльєн Ламетрі і Дені Дідро робили наголос на
природничо-науковій проблематиці людини, то Клод Гельвецій і Поль
Гольбах – на соціальній, на взаємозв’язку людини, суспільства, історії.
Поширення ідей натуралізму у філософії кінця XVIII – початку XIX ст.
відбувається шляхом подолання картезіанського раціоналізму та
сенсуалістичного (чуттєвого) емпіризму. Знов, як і в епоху Відродження,
виникає розуміння людини як живої цілісності (Йоганн Гердер, Йоганн
Гете, натурфілософія романтизму). Дальший розвиток антропології триває у
німецький класичній філософії. Іммануїл Кант вводить уявлення про людину
як самоцінну, автономну, активну істоту. Людина, за Кантом, суб’єкт
духовної діяльності, який створює світ культури, носій загальнозначущої
свідомості, всезагального ідеального початку – духу, розуму. У філософії
Георга Гегеля принцип підпорядкування різного роду об’єктивним
структурам набуває крайньої форми і, no-суті, нівелює активність та
свободу людини. Історія є процес сходження абсолютного духу сходинками
самопізнання. Людина ж тільки виконує у такому процесі певну роль, що
надав їй абсолютний Дух. Все це спонукає вже Людвіга Фейербаха
відмовитись від крайнощів об’єктивізму та повернутися до живої людини в
усій повноті її особистого буття. Людина розуміється ним не тільки як
частка всезагальних відносин, але й як конкретна індивідуальність, яка
перебуває у живому спілкуванні з іншими людьми. Але Людвіг Фейербах не
спромігся подолати абстрактність розуміння людини, розглянути її в
конкретно-історичних умовах існування. Таке завдання, таку мету поставив
перед собою Карл Маркс. Багато ідей марксизму: конкретно-історичний
підхід до дослідження людини і її буття; розкриття явища відчуження
людини в суспільстві; розуміння людини як істоти природної і водночас
такої, яка протистоїть їй як самостійна сила природи; фундаментальна
значущість соціальних факторів у розвитку людини – набули визнання у
багатьох напрямках сучасної філософії. Але ряд істотних аспектів
людського буття залишилися поза межами уваги марксизму. І це досить
природно. Будь-яка теорія історично та логічно обмежена. Марксизм багато
в чому залишився під впливом класичної філософії, з її прагненням
побудувати універсальні, всеохоплюючі системи. Заклик Людвіга Фейербаха
повернутися до конкретної живої людини сприймає Сьорен К’єркегор, який
вважав за необхідне відчути, вдивитися в людське життя, страждання. У
прагненні окремого (одиничного) забутися в загальному філософ вбачає
аморальність, до того не тільки класичної філософії, що над усе ставила
щось загальне, абстрактне, але й всієї культури XIX ст. Сьорен К’єркегор
розробив індивідуалістичне вчення про людину, на місце свідомості та
розуму ставить вольовий акт, вибір, у якому людина народжує себе, стає
особою, буттям духовним, таким, що само визначає себе. Фундаментальною
характеристикою людського існування вважав страх – засіб, що вириває
людину із полону бездумного існування, пробуджує її для справжнього
буття. Ці ідеї стали основою сучасного екзистенціалізму.
Ірраціоналістичні тенденції, критика класичної філософії знайшли
втілення та розвиток у філософії життя Фрідріха Ніцше. Людина ним
визначається грою життєвих сил та пристрастей, а не свідомістю і
розумом, усі процеси життя – різні модифікації дії волі до влади,
могутності. Ще один ірраціональний пласт людської природи, що раніше
залишався поза межами уваги філософів – безсвідоме – висвітлюється
Зігмундом Фрейдом, засновником психоаналізу. Його психоаналітична
методологія пізнання суспільних явищ та людини, яка вимагає розкриття
безсвідомих механізмів, що лежать у їх основі, у переробленому вигляді
широко використовується у сучасній філософській антропології.
Мотиви ірраціоналізму, трагізму, несправжності людського існування
багато в чому обумовили спрямованість філософської думки у XX ст. Це
зв’язано не тільки з логікою розгортання теоретичної думки, але й з
ходою розвитку сучасної цивілізації, вже на початку формування такого
напрямку філософських досліджень, як філософська антропологія. Це,
насамперед, екзистенціалізм, власне філософська антропологія, що
поділяється на філософсько-біологічну, культурно-філософську та
філософсько-релегійну, персоналізм тощо. У другій половині XX ст.
проблема людини стає невід’ємною часткою досліджень практично усіх
філософських напрямків, зокрема і тих, що раніше виводили її за свої
межі. Для сучасної філософської антропології (некласичної і, особливо,
посткласичної орієнтації) властивим є різноманіття, навіть протилежність
поглядів на проблему людини, відсутність єдності методологічних підходів
до її осмислення, отже, і власне образів людини у філософії. Разом з тим
має місце подолання жорсткого розмежування матеріалізму та ідеалізму,
об’єктивістського і суб’єктивістського підходів. Майже в кінці XX ст.
філософія розвивається на ґрунті принципів взаємозбагачення,
взаємодоповнення різних підходів і теорій людини. Тенденцію добре можна
побачити на прикладі розвитку психоаналізу. В сучасних умовах його
відродження зв’язано з прагненням поєднати психоаналітичну методологію
дослідження людини з іншими методологічними підходами – екзистенційним,
герменевтичним, феноменологічним, структуралістським тощо. Як наслідок
сформувались концепції: психоаналітична, філософська антропологія
(Людвіг Бінсвангер), екзистенційний психоаналіз (Еріх Фромм),
психоаналітична герменевтика (Юрген Хабермас), структурний психоаналіз
(Хан Лакан, Клод Леві-Стросс), синтетичні уявлення про людину, що
грунтуються на поєднанні ідей психоаналізу з вченням Едмунда Гуссерля
про життєвий світ та онтологією Мартіна Хайдеггера. Тут висвітлюється і
коло ідей, що шляхом розвитку чи переосмислення зробили великий внесок у
формування сучасного філософського бачення людини. Ще одна особливість
розвитку західної філософської антропології – прагнення відмовитись від
усякого узагальненого визначення людини, що існувало аж до 70-х років XX
ст. Це прагнення Отто Больнов охарактеризував як принцип відкритого
питання, тобто відкритості до нового розуміння людини. Але розвиток
філософської антропології показав, що така позиція обертається власною
протилежністю – побудовою (свідомо чи несвідомо) одномірного
абстрактного образу людини внаслідок абсолютизації одних її суттєвих
характеристик та недооцінки інших. Це ускладнює дальшу розробку проблеми
людини, перешкоджає виробленню теоретико-методологічних основ для
формування комплексного підходу до її вивчення. Поєднання
природничо-наукових, науково-технічних, гуманітарних знань на шляху
дослідження людини неможливо без певних світоглядницьких узагальнень.
Сама логіка розгортання антропологічної думки реабілітувала питання про
природу та суть людини, поставила питання природи людини особливо
гостро. 2. Соціально-діяльна суть людини Цілісний образ людини не
виникає у філософії історично одномоментно. Але і логічно образ людини
може бути сформований лише шляхом сходження від абстрактного до
конкретного, виявленням та осмисленням різноманітних, суперечливих
взаємозв’язків у системі, якщо не розкрита суть самої системи. Тому
філософські роздуми про людину починаються з питання про її суть,
виявлення багатоманітності суттєвих взаємозв’язків у системі.
////////////eeeeeeeeeeeeee
.). Хоча конкретний механізм такого взаємозв’язку ще остаточно не
з’ясовано, ряд відкрить у такій сфері є загальновизнаними. Вчені прийшли
до висновку, що космічні та земні катастрофи створювали умови для
походження та еволюції життя, зокрема соціальної його форми. Відомо, що
магнітне поле Землі має не постійну полярність (Північний полюс
перетворюється на Південний та навпаки). Переміщення полюсів на початку
четвертинного періоду тривало не більше декількох тисячоліть. Протягом
усього перевороту сонячна радіація вільно проникала до атмосфери, тільки
ультрафіолетове випромінювання поглиналося озоном. Це привело до
зростання мутацій та прихованих генетичних змін. Можливо, що саме такі
генетичні зміни привели до появи людини. Водночас зросла і кількість
конденсаційних ядер у атмосфері, що привело до зростання дощових та
снігових опадів. Саме тоді і сталося обледеніння, свідками якого є перші
люди. Якщо пристосування усіх живих організмів до суворих природничих
умов йшло шляхом спеціалізації, то людині, якій не властивий високий
рівень спеціалізації, довелось змінювати свій спосіб життя, розвиваючи
початки інтелекту в процесі трудової діяльності. Природничі умови і
особливості природи самої людини вимагали розвитку надприродних –
соціальних – її якостей та властивостей, соціальних форм життя. Мірою
формування соціальних форм життя, їх значення в еволюції людини
підсилюється та здійснює зворотний вплив на розвиток природи людини та
природного середовища існування. Отже, людина е істота соціальна, але
водночас і, насамперед, людина і природна істота, яка породжена природою
так само, як і сама соціальна форма її буття. З розвитком соціуму,
особливо в сучасних умовах, людина стає новою планетарною силою, формує
та розвиває сферу людського розуму – ноосферу – наступний після біосфери
етап розвитку життя як певної цілісності. Тому відповідальність людини
за майбутнє цивілізації, життя на Землі надзвичайно зростає і потребує
змін у самих цивілізаційних основах людського буття, реального
утвердження принципу єдності природного і соціального. Основоположне
значення має і визнання єдності тілесного та духовного в людині, які ще
нещодавно протиставлялися у соціокультурпому досвіді людства.
Недооцінювання тілесного чи духовного має згубні наслідки так само, як і
перебільшення значення кожного з них. Істотним надбанням цивілізації
стало виправдання тілесного в людині. Тільки цим шляхом можна прийти до
визнання природних прав людини – права на життя, на задоволення
первинних віртуальних потреб. Але тілесне існування людини тільки
необхідна передумова для її справжнього буття. Тільки одночасне визнання
за людиною і її духовного статусу дозволяє зрозуміти численні
особливості її природи, жити гідно, вистояти навіть тоді, коли природні
умови тілесного існування дуже несприятливі. Визнання взаємозв’язку тіла
і духу вказує на те, що людина, за суттю своєю, духовна, водночас
прив’язана до власного тіла і не може здійснювати себе як духовна особа
абсолютно довільно, без врахування особливостей власної психофізичної
організації, тіла. Важливо не тільки констатувати наявність у людини
протилежних початків – природного та соціального, тілесного та
духовного, – але й простежити механізм їхньої взаємодії, з’ясувати, яке
з них є визначальним у формуванні цілісного образу людини, що допоможе
розкрити в міру успадковане та набуте. Людина — це не атомарна істота,
що існує десь поза Всесвітом. У своєму розвитку людина кристалізує все
накопичене людством протягом тисячоліть. Це відбувається завдяки
прилученню людини до культури – соціальній пам’яті людства і через
механізм біологічного успадкування. Людина генетичне успадковує
специфічно людську будову тіла, структури мозку, нервової системи,
задатки. Відповідно, біологічно обумовленими є уроджені
анатомофізіологічні особливості людини, деякі особливості протікання
розумових процесів, тип нервової системи. Але вже тут виявляється
значення соціальних факторів у формуванні та розвитку людини. Слабка від
народження дитина може надалі стати фізично здоровою, сильною та
навпаки. При формуванні характеру недоліки темпераменту можуть бути
скореговані. Що стосується задатків, то генетично обумовленою вважається
сту-, пінь обдарованості різних людей у різних видах діяльності. Проте
широко відомі факти, коли обдаровані діти з віком ставали
середньо-розвинутими, тобто навіть ступінь обдарованості багато в чому
залежить від умов соціалізації та власних зусиль людини. Крім того,
здібності мають компенсаторний характер – нестаток однієї з них може
бути компенсований розвитком іншої, наприклад, відсутність абсолютного
слуху може бути компенсована розвитком слуху відносного. Прояв
біологічних закономірностей розвитку людини має соціально обумовлений
характер. Життя людини не жорстко визначене системою умов, до якої
входять біологічні та соціальні елементи. Біологічні складові виконують
тут роль необхідних передумов подальшого цілісного розвитку людини.
Анатомофізіологічні особливості та обдарованість дані людині від
природи, але формуються, розвиваються та перетворюються на здібності,
характеристики, що констатують цілісний образ людини, тільки в процесі
діяльності та спілкування, залучення людини до світу культури та
розпредметнення його змісту. Для засвоєння форм спілкування, що
історично склалися, та соціокультурного змісту діяльності людина з
раннього дитинства вводиться у світ культури через спілкування з
дорослими. З такою метою використовуються форми імітації, вчення та
навчання. Засвоюючи людську природу, дитина прилучається до буття
культури різними шляхами: вчиться задовольняти природні потреби у
соціокультурних формах, оволодіває здатностями розумно використовувати
знаряддя праці, символи, слова, уявлення та поняття, всю сукупність
культурних форм. Мірою оволодіння ними у людини виробляється механізм
самоконтролю, що полягає у здатності вольовими зусиллями регулювати
потяги, інстинкти тощо, формуються самосвідомість людини, її внутрішнє
Я. Людина дедалі більше починає проявляти вільність волі у власному
розвитку. Впливи спадкоємності та середовища дедалі більше набувають
опосередкованого характеру. Людина стає самостійною в діях, починає
виступати справжнім суб’єктом власної життєдіяльності. Життя людини
постає як сукупність складових: біологічних, соціальних та власних
зусиль людини. Визнання такого становища застерігає не тільки від
крайностей біологізаторства чи соціологізаторства, але й від сприйняття
людини як пасивного об’єкта зовнішніх впливів – біологічних чи
соціальних. Кожна людина – неповторна особистість не тільки внаслідок
унікальності її генофонду, але й завдяки власним зусиллям, спрямованим
на розвиток та реалізацію природного потенціалу. Людина, коли засвоює
морально-правові норми, правила мислення та граматики, форми побуту та
естетичні смаки, що склалися історично, стає не просто представником
певного способу життя, типу культури і ментальності – а продовжує
залишатися унікальною саме тому, що всі зовнішні впливи пропускає через
внутрішню духовну призму. Отже, виробляє власне ставлення до життя,
створює, будує власну особистість, в кінцевому випадку і життя.
3. Проблема змісту життя, смерті та безсмертя людини
том обміркування. Саме усвідомлення скооминучості життя спонукає людину
болісно розмірковувати над сенсом життя. Але усвідомлення надзвичайної
скороплинності буття народжує ще одну особливість людини – прагнення до
безсмертя. Ще Бенедикт Спіноза зазначав, що душа свідомо та несвідомо
прагне одвічно тривати у своєму існуванні і зусилля, що прикладаються
нею, є її справжня суть. Дійсно, людина намагається не минати, а бути,
бути завжди, бути безмежно, її томить жага вічного буття. Звідси, з
одного боку, намагання увічнити себе в історії своїми справами,
нащадками, пам’яттю про себе, нехай навіть поганою. З іншого – розрадити
себе ідеєю про безсмертя душі в різних її модифікаціях. Свідомість
людини тікає від думки про власне знищення і неминуче починає жадати
наявності іншого життя, відмінного від життя у земному світі. Невгасима
жага безсмертя знаходить свій вираз і в культі предків, що за суттю
виступає не культом смерті, а культом безсмертя. Вважають, що саме культ
померлих предків народжує язичні вірування, а згодом і релігію. Людина –
єдина жива істота, яка хоронить власних мерців. Для життя люди будували
житло, що легко руйнується з часом, а для мерців – вічне, багато з якого
простояло віки (єгипетські піраміди). Культ предків у різних народів має
різні форми, що обумовлено їх неоднаковим ставленням до смерті.
Загальним для дохристиянської культури є переконання, що після смерті
померлі продовжують користуватися усіма радощами земного світу, тому їм
залишали майно, рабів тощо, тим самим знатні люди залишали переваги
свого земного життя. При відмінах у погребальних звичаях тут панувало
прагнення увічнення не душі, а плоті, зберегти її для наступного
неземного життя. Християнський погляд на смерть принципово інший.
По-перше, перед фактом уходу з життя усі рівні, смерть усіх зрівнює.
По-друге, не сприймається язичницьке обожнювання трупу. Тіло слід
віддати землі, щоб звільнити безсмертну душу. Немає такої епохи, коли
таємниця смерті не бентежила б людей. Але сам факт смерті сприймається
по-різному. У більшості архаїчних культур ставлення до смерті мало
епічний характер. Трагічне ставлення до неї виникає мірою загострення
відчуття особистого буття. Але й тут виявляються різні підходи. З одного
боку, вже у античності виникає та утверджується тенденція, що сходить
від орфіків та піфагорійців до Сократа, Платона, Арістотеля –
пом’якшувати трагізм смерті вченням про безсмертя душі та її
переселення. Далі ця традиція, хоча й у зміненому вигляді, сприймається
християнством та на багато віків стає визначальною в європейському
духовному житті. З іншого боку, здійснюються спроби знайти опору для
людини у часі смерті через усвідомлення нездоланності коловороту буття,
природного завершення життєвого шляху смертю. Таке розуміння складається
у філософії стоїків і особливо у Епікура. Людина не зустрічається зі
смертю, твердив Епікур (коли ми є, то смерті ще немає, а коли є смерть,
то нас вже немає), тому її не слід лякатися. Відсутність страху смерті
має місце і в стародавньоіндійській традиції і філософії, де смерть
розглядається як «передовий ангел життя». Крім того, оскільки життя
сприймалось як страждання, то людину більш лякала не смерть, а тягар
нового втілення в нову тілесну оболонку з новим приреченням. Розуміння
смерті як природного завершення життєвого шляху властиве
стародавпьоєврейському світогляду і знайшло відбиток у старозавітних
джерелах. Але оскільки людина бачиться тут не як природна, а як
надприродна істота, то й смерть також має надприродний сенс – це
покарання людини за першорідний гріх. Звідси ідея спокути та спасіння,
другого приходу та воскресіння з мертвих. Ці основні мотиви у розумінні
смерті збереглися і в сучасній філософії, культурі, хоча у нових умовах
набувають нового звучання. У ході історії змінюється не тільки розуміння
смерті, але й місце проблеми смерті у культурі. В архаїчних культурах
проблема смерті займала одне з центральних місць. У стародавні періоди
накопичено великий досвід вмирання та перевтілення. Такий досвід
зафіксовано у пам’ятках минулого – Єгипетській та Тібетській книгах
мертвих. Значне місце займає ця проблема у середньовічному світогляді з
його ідеєю посмертної відплати за гріхи, коли життя перетворюється на
своєрідну підготовку до смерті. У XIV ст. на Європу нахлинули мор,
війни, чума, що показали такі страхіття смерті, які привели до того, що
тема смерті аж до XVI ст. заступила собою все. Розпочинаючи з епохи
Відродження смисловий центр у світогляді європейської людини дедалі
більше переміщується з думок про смерть на думки про життя, з
потойбічного на поцейбічний світ. Цю тенденцію досить чітко виявив
Бенедикт Спіиоза, який наполягав, що вільна людина ні про що так мало не
міркує як про смерть, мудрість полягає як раз у міркуванні не про
смерть, а про життя. Проблема смерті знов повертається у світогляд
європейської людини вже в XX ст. у зв’язку з усвідомленням загальної
трагічності, нестійкості людського буття, невідомими раніше страхіттями
вмирання. З іншого боку, підсилення уваги до проблеми смерті обумовлено
досягненнями у сфері геронтології, реаніматології, біології, генетики та
інших спеціальних знань, які виявляють нові аспекти науки. В сучасних
умовах по-новому стоїть питання визначення смерті. Тривалий період
вважалося, що смерть – це зупинення трьох пульсацій життя: роботи серця,
дихання, кровообігу. У 70-х роках XX ст. серед медиків одержало визнання
визначення смерті як припинення діяльності мозку. Визначення смерті має
не тільки медичне або біологічне, але й метафізичне значення, оскільки
вказує на те, що навіть якщо людина живе біологічно, а процеси
відмирання мозку не-зворотні, вона мертва як особистість. Проблема
точної констатації смерті має й важливе практичне значення. Крім
традиційного, що пов’язане з тим, щоб не поховати ще живу людину,
постають питання про те, доки ж здійснювати реанімаційні заходи, коли
можливо використовувати органи померлого для пересаджування їх іншим
хворим. Розвиток реаніматології, дальше вивчення процесу вмирання
виявило, що немає чіткої межі між життям та смертю. Смерть – природне
продовження життя. Та ціна, яку живі організми, зокрема людина, сплатили
за набуття особистості. Життя залежить від смерті і тому, що розвиток
організму постійно супроводжується відмиранням клітин в усіх його
системах. Аналіз навколосмертного досвіду показав, що між життям та
смертю, мабуть, е проміжна фаза – процес вмирання з власною
послідовністю подій, певними переживаннями та засобами поведінки.
Виділяють такі основні стадії змін ставлення людини до власної смерті:
первісне її заперечення («ні, тільки не я, це неправда»); але мірою
усвідомлення реальності смерті, її заперечення змінюється гнівом, («чому
я, мені ж ще так багато треба зробити»); коли неминучість смерті
повністю усвідомлюється, то настає період страху чи депресії (у тому
разі, якщо є час для осмислення того, що відбувається) і, нарешті, якщо
людина має час і сили подолати страх смерті, наступає стан спокою. Як
зазначає Лайєлл Уотсон, дослідження процесу вмирання показало, що страх
смерті виникає тільки у дорослих людей і тільки у тих, хто має час для
роздумів на цю тему. Не виявлено фактів, що підтверджують уродженість
страху смерті чи його розвитку як необхідної складової поведінки,
пов’язаної з вмиранням. У тих культурах, де до смерті ставляться
спокійно, страху смерті немає. Знання стадій процесу вмирання важливо і
тому, що страх може наблизити прихід смерті. Вираз «вмер від страху» –
це не тільки афоризм. Дослідження навколосмертного досвіду виявили ще
одне явище, яке потребує дальшого вивчення та обміркування. Маються на
увазі описані та систематизовані Раймондом Муді, Елізабет Кюблер-Росс,
Джоном Річчі та іншими переживання хворих, які були у стані клінічної
смерті. У книгах та статтях вчених є цікаві відомості для дальших
міркувань над проблемами життя та смерті, співвідношення душі та тіла,
але їх ідеї не слід абсолютизувати та сприймати як доказ наявності
потойбічного світу, тому що існують різні, часом протилежні
інтерпретації та оцінки наведених дослідниками фактів. Ще одне питання,
яке постає перед сучасною людиною у зв’язку з проблемою смерті – питання
про право на смерть. Питання охоплює цілий ряд різних аспектів, що мають
практичне та загальносвітоглядницьке значення: право людини на природну
смерть, на вибір між життям та смертю (тобто самогубство), право людини,
яка вибрала смерть на допомогу медиків. По-суті, мова йде про два
основні аспекти: чи має людина право вирішувати питання про власну
смерть і чи має право вирішувати питання про смерть іншого. Що
стосується питання про смерть іншого, то якщо кинути погляд на історію
та сучасність, виявляється, що людина постійно вирішувала та вирішує це
питання ствердно. Заповіт «не вбивай» потребує від людини відмовитись
від посягань на чуже життя, але допускається вбивство ворога на війні,
страта злочинця, можливим вважалося вбивство на дуелі, у архаїчних
культурах виправдовувалось умертвіння хворих та старих, жертвопринесення
людей. З розвитком цивілізації заповіт «не вбивай» одержує дедалі більше
поширення заборони на вбивство. У сучасній культурі утвердилось
розуміння самоцінності людського життя, визнається невідривне право
людини на життя. Але з’ясовується, що досі це право не має безумовних
гарантій, оскільки єдиною такою гарантією може бути тільки право людини
на природну смерть. Людство ще далеко не реалізувало його і навіть
повністю не утвердило в сфері свідомості та світогляду. Санкціоноване
суспільством вбивство ворога на війні досі залишається реальністю
сучасності, а з приводу смертної страти хоча і точаться гострі дискусії
і в багатьох країнах смертна страта заперечується, та все ж в ряді країн
існує смертна страта як винятковий засіб покарання. Проблема самогубства
також має неоднозначні вирішення у різних народів і в різні періоди
історії. Практично в усіх стародавніх культурах існувало добровільне
принесення себе в жертву богам, в ім’я суспільних інтересів. Звичай
самогубства широко розповсюджений в античності. У Стародавній Греції
самогубство громадян, які досягли 60 років, заохочувалось державою.
Стоїки звертались до самогубства, коли життя з різних причин ставало
незносним. Різко змінилося ставлення до самогубства під впливом
християнства, за яким, той, хто приречує себе на смерть, кидає Богу його
дар – життя. А це блюзнірство, найбільш великий гріх. У світські закони
введено пункт про відповідальність за самогубство, передбачалася
конфіскація майна самогубця, йому відмовляли від поховання на кладовищі
та ховали на перехресті шляхів. Самогубців, які залишалися живими,
присуджували до каторжних робіт, як за вбивство. Суворо засуджують
самогубство іслам, іудаїзм, буддизм, індуїзм. Сучасне суспільство
продовжує осуджувати самогубство, хоча і не в таких жорстких формах, як
раніше. Тому в сучасних дискусіях про «право на смерть» мають на увазі
не самогубство як активну дію суб’єкта, а людину, яка вмирає і їй штучно
уповільнюють прихід смерті. Проблема «права на смерть» трансформувалась
у проблему евтаназії (від грец. — легка смерть) – неболісної, легкої
смерті. Поняття евтаназії сягає аж до Платона, який вважав, що не слід
чинити перешкоди смерті фізично слабких. В епоху Відродження знов
виникло поняття «спокійної та м’якої смерті». Розпочинаючи з XVIII ст.
переважно відмовляли людині самій вирішувати власну долю. У XX ст.
поняття евтаназії дискредитовано нацистами, які проводили у межах
«Програми евтаназії» акції з стерилізації та знищення людей. Тому після
Нюрнберзького процесу це слово тривалий період не вживалося. Юристи
оцінювали евтаназію як злочин та прирівнювали її до вбивства. Тільки
починаючи з 50-х років ця проблема почала знову широко обговорюватися.
Філософи, юристи, лікарі прагнуть розв’язати два найбільш
фундаментальних питання: чи може взагалі евтаназія мати моральне
обґрунтування та за яких умов її можна узаконити. На ці питання немає
однозначної відповіді. Дехто відстоює право свободи вибору особи і
вважають, що коли хворий вирішив прискорити прихід власної смерті і не
завдає цим лиха іншим, то акт евтаназії не повинен заборонятися законом.
Більш того, акт евтаназії буде гуманним, якщо хворий відчуває жорсткий
біль. Інші відстоюють недоторканість людського життя за будь-яких умов.
Підстави такої позиції різні – і релігійні, і переконання, що особа при
вирішенні питання про смерть повинна підкорятися суспільним та державним
інтересам (так званий патерналізм), і думка, що святість людського життя
– стрижень суспільного ладу. Противники евтаназії висувають такі доводи:
евтаназія суперечить принципу «поки є життя, є надія», не враховує
вірогідності помилкового діагнозу, відкриття нових засобів лікування,
можливості зловживання з боку медичного персоналу чи різних зацікавлених
осіб; евтаназія є своєрідним вбивством і суперечить принципам гуманізму,
може привести до дегуманізації осіб, які її виконують. Евтаназія буває
двох видів: активна, коли використовуються засоби, що прискорюють
смерть, і пасивна – бездіяльність лікарів, відмова від боротьби за життя
пацієнта. Вже у 1957 році папа Пій XII погодився з тим, що якщо
зрозуміло – хворий не виживе, можна не продовжувати лікування. В
сучасних умовах пасивна евтаназія розповсюджена в багатьох країнах, хоча
в багатьох і не визнається, але активна евтаназія заборонена практично
скрізь. Дискусії про право на смерть не втихають, у них підіймаються
найважливіші моральні, гуманістичні, соціальні, медичні проблеми. Отже,
ставлення до смерті змінювалось у різні історичні епохи. Це ставлення
навіть вважають еталоном, індикатором цивілізації. Сучасна людина дедалі
більше приходить до думки про необхідність зруйнувати «табу смерті», яке
тривалий період панувало в культурі, відмовитись від примітивного
оптимізму, коли кожний прикидається, що смерть не має до нього ніякого
відношення. Знання про смерть, роздуми про неї необхідні для життя.
Життя та смерть невідривне взаємопов’язані. Від сенсу, який надаємо
життю, залежить і сенс, що надається смерті. Життя, яке не має сенсу, не
може надати сенсу і смерті, але й смерть, яка не має сенсу, отруює
всілякий сенс, що можна надати життю. Смерть – випробування будь-якого
сенсу, перед нею людина повинна зрозуміти: навіщо живе, чи дійсно її
існування є життям. Тільки пам’ятаючи про невідривність життя від
смерті, можна прожити життя та зустріти смерть осмислено, гідно.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
