Наука (реферат)

Реферат на тему:

Наука

1. Виникнення і закономірності розвитку науки

«Наукова думка як планетарне явище» — так назвав одну з філософських
праць визначний вчений Володимир Вернадський. Глибокий мислитель
виявився серед перших, хто помітив планетарні масштаби діяльності
людини, що спирається на наукові знання. Сучасники сприймали слова
вченого як сміливе пророкування. В сучасну епоху, на порозі третього
тисячоліття, наукова думка дійсно перетворилася на планетарне явище.
Вплив науки на суспільство, навколишній світ настільки вражаючий і
грандіозний, а прикладне значення проникнення науки і техніки в мікро- і
макрокосм, в глибинні основи життя природи і суспільства так вражають
уявлення сучасної людини, що життя соціуму в сучасних умовах без науки
уявити неможливо. Повністю очевидна універсальність, багатогранність і
глибина впливу науки на сучасну людину, суспільство, світ. Відійшли у
минуле ті часи, коли науку розцінювали як дещо зовнішнє у ставленні до
культури. На сучасному етапі розвитку філософії науку та культуру
розглядають в органічній єдності, вважаючи, що філософія науки та
культури взаємозбагачуються та оплодотворяються.

В філософії під наукою розуміється соціальний інститут сучасного
суспільства, у межах якого організується та здійснюється діяльність,
спрямована на здобуття нових знань про навколишній світ. Наука має свою
історію становлення і перетворення в сучасну суверенну сферу людського
суспільства.

Для того, щоб у суспільстві виникла наука, необхідні певні умови,
насамперед рівень матеріального розвитку, достатній для того, щоб у
суспільстві з’явився вільний час.

Тоді стає можливою професійна діяльність з виробництва нового знання.
Поступово формуються групи людей, для яких заняття наукою стає головним.
Звичайно, науковці відрізняються від інших людей помітною орієнтацією до
споглядання. Часто люди науки мало зайняті практичним оволодінням
природи. На перший погляд, такий висновок суперечить характеристиці
науки як виробничої сили суспільства. Насправді, тут нема суперечності,
а є цікава діалектика, пов’язана з двома значеннями поняття людина. Що
для родової людини (суспільства) корисно, то для людини – індивіда
цікаво. З соціальної точки зору, наука – фактор адаптації, наукові
знання допомагають людині керувати силами природи. А з індивідуальної
точки зору, наука, з жартівливого визначення відомого фізика Льва
Арцимовича, «спосіб задоволення власного інтересу за рахунок держави».
Ще Арістотель підкреслював, що справжня наука існує заради самої себе.
Вчений прагне до знання заради розуміння, а не заради будь-якої користі.
Така позиція добре ілюструється історичним фактом. Грецький історик
Геродот, мандруючи Єгиптом, намагався шляхом розпитувань з’ясувати
причину щорічних розливів Нілу. Здавалося б, таке значне для життя
єгиптян явище природи, регулююче все господарське життя країни, повинно
мати у них пояснення. Проте, пише Геродот, «жоден єгиптянин не міг
нічого повідомити про причини явища розливів Нілу, ніхто не міг
відповісти на питання, чого природа Нілу прямо протилежна природі решти
рік». Між тим у самих греків, у житті яких Ніл не мав ніякого
практичного значення, існувало декілька гіпотез, що пояснювали це явище.
Мислення єгиптян рецептурне, нібито занурене у практику. Греки думали
абстрактними категоріями причини та наслідку. Явищу розливу Нілу
єгиптяни намагалися найти причини. Не як зробити, а як зрозуміти
(пояснити) – ось головне питання наукового пізнання. Нарешті, наука з її
спрямованістю до відкриття нового можлива лише в тому суспільстві, де
нове визнається цінністю.

Окремі фрагменти наукових знань почали складатися уже в стародавніх
цивілізаціях (Шумерська культура, Китай, Єгипет, Індія) і пов’язані з
розвитком та ускладненням суспільно-виробничої практики. Тоді йшов
активний процес нагромадження різних знань у сфері будівництва,
іригації, регулювання циклу сільськогосподарських робіт, що послужило
емпіричною базою для розвитку астрономії, механіки та ін. Генетичною
передумовою виникнення науки можна вважати необхідність, що виникла в
суспільстві, передавати нагромаджений досвід з виміру площі, обчислення
розташування небесних світил, розрахунку будівельних конструкцій та ін.
Передача такого досвіду здійснювалася у спеціально створених школах (в
школі переписувачів в Єгипті та ін.). Звичайно, тоді розглядати знання у
визначеннях сучасної науки не можна. Для тих, хто знання здобував,
знання, мали інший зміст – прикладний і інакше включались у світогляд і
діяльність людини. Англійський історик науки Джон Нідела у дослідженні,
присвяченому старокитайській науці, пише, що видатні досягнення у Китаї
не сприяли виникненню науки за аналогією з Новим періодом історії, стало
те, що здобуті знання мали прикладний характер, розумілися і оцінювалися
утилітарне. Наука у власному розумінні виникає тоді, коли знання у
вигляді практичних закономірностей, схем розрахунку, та ін. не просто
закріплюються у вигляді ідеальних планів практичної діяльності, а
перетворюються на предмет спеціалізованої діяльності. Якщо в донауковій
практичній уяві виробництво абстракцій безпосередньо вплетене в тканину
реального життя, то в науці формування абстракцій та їх удосконалювання
перетворюється на свідому цілеспрямовану діяльність. Наука стає
спеціалізованою діяльністю з виробки і розвитку понять систем, що
утворюють особливий ідеальний, теоретичний світ, який відрізняється від
земного. Така форма теоретичної уяви вперше одержує розвиток лише в
античній Греції.

Виникнення науки припадає на період до VI ст. до н. е., коли в
Стародавній Греції склалися перші теоретичні системи, сформувалися
сприятливі соціальні умови – відповідна духовна атмосфера для розвитку
науки (ріст опозиції релігії, криза міфологічного мислення,
нагромадження наукових знань та ін.). Першою наукою, що розвивалася у
формі теоретичного знання, стала математика. Для формування математики у
вигляді теоретичного знання необхідно знайти якийсь особливий простір,
де знання існували б не у вигляді ідеального плану дій, а як особливий
ідеальний об’єкт. Першим ідеальним об’єктом математики, що
зароджувалася, у піфагорійців стає число. Передумовою стали особливі
світосприйнятні положення, що набувають у піфагореїзмі поняття числа.
Уся піфагорійська філософія стає певним тлумаченням нагромадженого
стародавніми цивілізаціями пізнавального досвіду, що дозволив звести всю
різноманітність зв’язків і відносин у світі, що протистоїть людині, до
числових співвідношень.

Осмислення світу чисел, проникнення у їх природу могло мис-литися як
ключ до таємної суті світу. Із засобу розв’язання утилітарних задач
число перетворилося на основоположний елемент світосприйняття. Зі сфери
практичної уяви число перенесене і перетворене на ідеальний об’єкт, що
обумовлював формування математики як науки. В Стародавній Греції
закладені наукові основи не лише математики, але й багатьох інших наук:
фізики, астрономії, медицини, історії та ін. Відтоді у духовній
діяльності людини пізнавальний процес займає провідні позиції і закладає
основи наукової раціональності. Під раціональністю розуміється постійне
прагнення до доказів розуму, глузду та максимальне виключення емоцій,
пристрастей, власних думок при прийнятті рішень, що стосуються
пізнавальних проблем. В античності провідні позиції займала
дедуктивістська модель наукової раціональності. Наукове знання у такій
моделі постало у вигляді дедуктивне упорядкованої системи положень. В
основі системи складалися загальні передумови, дійсність яких
встановлювалася позалогічним і позадосвід-ним шляхом. Стверджувалося, що
дійсність таких положень можна безпосередньо визначити очима розуму.
Решта положень виводилися з загальних посилок дедуктивним методом.
Раціональність вченого в такій моделі полягала в довірі авторитету
розуму при прийнятті вихідних посилок і жорсткому дотриманні правил
дедуктивної логіки при виведенні і прийнятті усіх інших суджень.

Дедуктивістська модель раціоналізму лежить в основі метафізики
давньогрецького філософа Арістотеля і розвивалась філософами і вченими в
ХУІІ-ХХстст. Розвиток науки тривав і в середні віки: філософії, логіки,
лінгвістики, медицини, математики та ін. Наукові дослідження нерідко
проводилися у монастирях, що благословлялись церквою, одночасно
інквізиція вела жорстоку боротьбу з вченими, що замірялися на релігійну
доктрину і авторитет церкви. Звичайно ж, складне духовне життя
середньовічного суспільства не могло скасувати об’єктивного прагнення
людей до знання і освіти. Вже з XI ст. виникає медична школа в Салерно,
в 1660 році офіційно утверджується Паризький університет Сорбонна,
виникають університети в Болоньї, Оксфорді (1167), Кембриджі (1209),
Саламанці, Падуї, Празі (1347), Кракові (1364) та в інших містах.
Університети стали скарбницями знань, спеціалізація наукового знання ще
відсутня, значне місце в навчальному процесі займала теологія, але
поступово розширюється викладання арифметики, геометрії, астрономії,
медицини, логіки та інших світських галузей знань. Науковий розвиток
прискорився в епоху Відродження, якому сприяло зародження
капіталістичних відносин, розвиток торгівлі і мореплавства,
секуляризація суспільного життя. Значний внесок у розвиток науки вклали
Андреас Везалій, Микола Коперник, Парацельс (справжнє ім’я Філіп
Теофраст фон Гогенгейм), Галілео Галілей, Джордано Бруно та інші.

У XVII – XVIII стст. наука оформлюється як соціальний інститут. В Європі
організуються наукові спілки і академії, друкуються перші наукові
журнали. Перші академії виникли в Італії: у 1560 р. в Неаполі, 1603 р. у
Римі – Академія рисі (від девізу «очі вченого повинні бути такі ж
пильні, як і очі рисі»). У 1660 р. заснована Англійська Королівська
спілка, у 1635 р. – Французька академія та ін. Перший вищий науковий і
навчальний заклад слов’ян – Києво-Могилянська академія (створена в 1701
р.) становила великий науковий і культурний центр, де вивчалися сім
вільних наук: риторика, граматика, поетика, арифметика, геометрія,
філософія, музика. Досліджувався і викладався комплекс тогочасного
філософського знання: діалектика, логіка, фізика, психологія,
метафізика, гносеологія. Акценти у філософії і науці робились на критиці
теологічного світосприйняття, проблемах пізнання світу, ролі розуму,
відчуття і мови у гносеології, людині, природничонаукових уявленнях про
природу та ін. У Києво-Могилянській академії займалися науковою і
викладацькою діяльністю великі українські мислителі – Петро Могила,
Єлисей Плетнецький, Феофан Прокопович, Степан Яворський, Георгій
Коніський та ін. Згодом сформувалося інше розуміння світу, природи,
простору та інших онтологічних основ буття. Новизна в тому, що в античні
і середні віки космос уявлявся кінцевим і субординированим світом, а
пізніше мислителі вчили, що Всесвіт нескінченний, єдиний і має свої
закони розвитку. Раніше простір сприймався як сукупність унікальних
місць і подій: подія, що сталася в одному місці, може трапитися і в
іншому. Нове світосприйняття стало ототожнювати простір з геометричною
відстанню, яка однорідна (Рене Декарт). У контексті нового
світосприйняття природа розглядалася як механізм, пояснювалась з позицій
притаманного природі переважно механічного порядку. Міфологічні і
теологічні герої поступово витискались зі світу природи, і їх місце
займали наукові уявлення. Тоді ж змінилася природа наукової реальності.
Із зародженням експериментальних наук з’ясовувалося, що для розуміння
наукової раціональності не досить доводів розуму і логічної чіткості,
запропонованих античністю і Середньовіччям. У рамках нової концепції
наукової раціональності необхідно обґрунтувати місце аргументам, що
йдуть від досвіду і експерименту. Таке обґрунтування на основі
індуктивістської моделі наукового знання зроблене Френ-сісом Беконом і
розвинене філософом Джоном Міллем. Критерієм доведеності наукового
знання в індуктивістській моделі наукового знання стали вважатися
досвід, факти, отримані в процесі спостереження і експерименту, а
завдання, задачі логіки зводяться до встановлення логічної залежності
положень різної спільності від фактів. Таке розуміння наукової
раціональності тоді задовольняло критичну допитливість вчених, що
вирішували питання теорії і практики розвитку науки.

У XIX – XX стст. наука переживає якісно новий етап становлення,
формуються нові способи її організації: науково-дослідні інститути з
потужною технічною базою, промислові лабораторії прикладного характеру,
науково-виробничі комплекси, міжгалузеві лабораторії. Міжгалузеві
лабораторії чітко орієнтовані за тематикою досліджень, тому що покликані
розв’язувати конкретні виробничі завдання. Такі завдання важкі,
багатоаспектні, вимагають міжгалузевого підходу. Тому до їх діяльності
залучаються вчені різних спеціальностей. У таких формах організації
наукової діяльності важко провести межу між фундаментальними і
прикладними дослідженнями. Сучасна наука тісно пов’язана з всіма
соціальними сферами суспільства, тому що передові наукові знання гостро
необхідні промисловому і сільськогосподарському виробництву, управлінню
суспільством, духовній і військовій сферам, політиці, ідеології,
міжнародним відносинам. Рівень розвитку науки, ЇЇ потенційні і актуальні
можливості стають стратегічним фактором соціально-економічного розвитку
сучасного суспільства. Наука має більш аніж двохтисячолітню історію
становлення. У процесі розвитку наука пройшла ряд етапів, стадій, що
дозволяють виявити деякі закономірності її розвитку.

Під закономірностями розвитку науки ро зуміють тривалі традиції, що
простежують ся між етапами її розвитку. Розрізняють закономірності
розвитку науки: акумуляція (нагромадження) знань, революційний характер
розвитку, конкурентність науково-дослід них програм. Акумуляція знань
відображає особливість розвитку науки, що означає узагальнення фактів,
поступовий приріст знан ня, спадкоємний зв’язок між різними коріннями
знань у станов ленні конкретної теорії, а також нагромадження і
збереження знань базового характеру в розвитку концепції.

Вчення про закони природи французького філософа Рене Де-карта випередили
аксіоми руху, сформульовані Ісааком Ньютоном (закони Ньютона). В законах
Ісаака Ньютона, у порівнянні з законами Рене Декарта, є нове знання про
силу, що визначає рух та ін. Нові відомості про предметну сферу,
невідомі раніше факти, досвід поєднуються з відомим знанням, заносяться
до системи понять та принципів конкретної науки, сприяючи розвитку та
своєрідній ущільненості знань. На акумулятивний характер науки звертав
увагу англійський філософ Френсіс Бекон, який вважав, що ущільненість
науки можлива методом індукції. Класик філософії науки Джон Мілль у
праці «Система логіки» також пропонував індукцію як спосіб прирощення
знань, але підкреслював, що ефективність індуктивного методу
забезпечується систематизацією, що ґрунтується на дедукції. Все, що
відомо про природу, стає наукою лише тоді, коли виступає ряд інших
істин, де відносини між загальними принципами і подробицями повністю
зрозумілі і де можна визнати кожну окрему істину за прояв дій законів
більш загальних. Австрійський фізик і філософ Ернст Мах при формуванні
ущільненості знань виходить з принципів економії досвіду і економії
мислення. Економією досвіду Ернст Мах називає відтворення і випередження
фактів у думках людини.

Акумуляція знання простежується у науці, коли почався процес новітньої
революції в природознавстві, тобто в XX ст. У період новітньої революції
природознавства трапився корінний злом фізичних уявлень про простір, час
та причинність. В результаті квантова механіка, спеціальна і загальна
теорії відносності приєднані до теорії класичної фізики, що набагато
розширило сферу фактів, охоплених фізикою. Німецький фізик, один з
створювачів квантової механіки, Вернер Гейзенберг, писав, що всюди, де
закони механіки Ісаака Ньютона можуть бути застосовані для опису
процесів природи, закони справедливі не можуть бути поліпшені.
Електромагнітні ж явища не можна описати повністю, всеохоплююче за
допомогою ньютонівської механіки. Тому експерименти над
електромагнітними полями і світовими хвилями, а також теоретичний
аналіз, проведений Максвеллом, Лоренцем і Ейнштейном, привели до нової
замкненої системи визначень, аксіом і понять, що є такою ж
несуперечливою і замкненою, як і система ньютонівської механіки, хоча
істотно відрізняється від системи Ісаака Ньютона.

Революційний характер розвитку науки – одна з закономірностей науки.
Дослідження такої закономірності – справа недавнього минулого.
Революційність розвитку науки обумовлюється науковими революціями, що
відбуваються в системі наукового пізнання. Під науковою революцією
розуміють такий стан у розвитку науки, який пов’язаний зломом
фундаментальних понять і уявлень, методів і теоретичних ідей, з
формулюванням нових концепцій, що радикально перетворюють уявлення
людини про світ і відкривають новий світ наукових проблем. В міру
охоплення наукової реальності, наслідком розрізнюють глобальні, локальні
та міні революції. Глобальні революції характеризуються перебудовою усіх
основних компонентів пізнавальної діяльності, включаючи концептуальні
системи в масштабах науки. В історії науки таких глобальних революцій
відбулося дві: революція XVI -XVII стст. (відкриття Миколи Коперніка та
ін.); революція XX ст. (розщеплення ядра атома, створення спеціальної і
загальної теорії відносності та ін.). Виділяють логіко-методологічні
ознаки, або критерії глобальних наукових революцій: створення принципово
нових уявлень про світ; затвердження нових способів мислення, розуміння
і пояснення шляхів руху до нового знання. Локальні революції
відбуваються в окремих науках, пов’язані з переходом до нової, більш
адекватної теорії, зміною системи понять, відкриттям нових
фундаментальних законів предметної галузі (в біології – відкриття
подвійної спіралі дезоксирибонуклеїнової кислоти, в фізиці – теорія
будови атома та ін.). Міні революції відбуваються у великих розділах
наук (в хімії – відкриття Олександра Бутлерова хімічної будови
органічних з’єднань, в фізиці – розробка корпускулярно-хвильової теорії
світла та ін.). Усі ці типи наукових революцій взаємопов’язані та
взаємообумовлені. Революції в астрономії і біології XX ст. почалися
транслюванням фізичного знання.

Усі типи наукових революцій мають певні передумови: формування нової
ідеї, визнання нової наукової ідеї спілкою вчених; наявність умов, що
дозволяють включити нову ідею до системи знання, що склалося (у термінах
наукової мови, що склалася та ін.); спадкоємність нових і традиційних
наукових методів. При аналізі передумов наукових революцій не
обмежуються логіко-методологічною сферою, зведенням і перевіркою
наукових теорій емпіричною практикою. На сучасному етапі велике значення
надається культурологічним факторам розвитку науки. Культурологічний
підхід робить акцент на онтологічній стороні науки, аналізуючи необхідну
умову, форму, спосіб суспільного буття людей на певному рівні їх
історичного розвитку, тобто пов’язує науку з практичною діяльністю
людини. До культурологічних передумов наукових революцій належить
критика існуючих авторитетів у науці, боротьба за вплив та авторитет у
наукових установах; визнання у науковій спілці, за привілеї і переваги
визначеним науковим напрямком; боротьба за соціальне визнання;
вироблення культурних традицій, що орієнтують мислення вчених у
визначеному напрямку, щоб результати науки вписувалися в культуру епохи
та ін. В найбільш розробленому виді вчення про наукову революцію
викладене у праці Томаса Куна «Структура наукових революцій». Томас Кун
обумовлює чергування наукових революцій, що супроводжуються зміною
стилів мислення, зразків постановки і розв’язання наукових завдань,
періодів нормального, спокійного тривалого розвитку науки.

Конкуренція науково-дослідних програм – закономірність розвитку науки
активно обмірковується в сучасній науці і філософії науки. На рівні
масової рефлексії (звертання назад), вчені під дослідною програмою
розуміють ту дійсність, що підлягає вивченню, а також ті методи, що
можуть використані. До змісту дослідних програм, отже, входять питання
або завдання, що потребують розв’язання, і ті заходи і методи, за
допомогою яких забезпечується рішення даних проблем. У сучасній
філософській літературі існує й інше розуміння дослідних програм. Пія
Гайден-ко в праці «Еволюція розуміння науки» допускає під ними певний
принциповий спосіб мислення про світ, що наближається до статусу
наукової теорії. На загальному плані розрізняють емпіричні і
методологічні науково-дослідні програми. Використання емпіричних програм
передбачає опис дослідного об’єкта явищ мікросвіту, ґрунту та ін.
Методологічні програми – програми теоретичного мислення, що мають
принциповий, категоріальний характер, формуються на міжгалузевій основі,
перенесенні зразків або принципів знання з однієї галузі в іншу.
Методологія орієнтується на формування концепцій у різних галузях знання
створення зразків мислення, заснованих на загальноеволюційних принципах.

Сучасне ж концептуальне обґрунтування науково-дослідних програм, визнане
більшістю вченого світу, зроблене англійським істориком науки Імре
Лакатосом в творі «Історія науки і ЇЇ реальна реконструкція». На думку
Імре Лакатоса, науково-дослідну програму задає жорстке ядро – сукупність
наукових положень, схвалених великою групою вчених та рекомендованих до
дослідження. Науково-дослідна програма включає захисний пояс –
сукупність гіпотез і моделей, що зберігають жорстке ядро від впливу
фактів, що спростовують, а також забезпечують сферу його застосування.
Система припущенних суджень захисного поясу нейтралізує спростування, що
виходять з експерименту і спостереження, тому що доповнюють жорстке ядро
припущеннями, узгоджуючими його зміст з даними спостереження і
експерименту. Науково-дослідні програми конкурують між собою в
інтерпретації наукових фактів, формуванні наукового прогнозу на
майбутній розвиток, різних передрікань. Крім трьох загальних
закономірностей, притаманних сучасній науці (акумуляції знань,
революційний характер, конкуренція науково-дослідних програм), існують
закономірності, що стосуються окремих сфер знання – матемізація фізики,
фізиколізація хімії і біології, розвиток системно-структурних уявлень в
хімії та ін.

2. Наукове знання: специфіка, будова, рівні

В сучасній філософії під терміном знання, наукове знання, розуміють
адекватне і обґрунтоване перепоняття та специфіка конання. Поняття
знання використовується у вузькому і широкому розумінні. Під знанням у
вузькому розумінні визначається розумова конструкція, що оцінюється як
істинна, тобто судження. У філософському ж вжитку поняття знання
вживається у широкому розуміння У такому контексті знання розуміється як
результат адекватного відображення навколишнього світу в свідомості
людини у вигляді уявлень, понять, суджень, теорій, що виражені у вигляді
уявлень, знаків природних і штучних мов. З появою і розвитком писемності
і книгодрукування такий вид об’єктивності знання стає найпоширенішим
засобом відображення і трансляції знання. З розвитком комп’ютерної
техніки дедалі більше значення набувають засоби закріплення знання через
банки інформації, експертні оцінки, різні моделі (логічні, проекційні,
фреймові, семантичні мережі та ін.). Знання, що відображають певну сферу
буття у системній і субординованій формі, називають наукою. Будучи видом
духовного виробництва, наука – систематизоване пізнання навколишнього
світу, відтворює істотну і закономірну дійсність в абстрактно-логічній
формі понять, категорій, законів, принципів та ін.

Наука створює паралельно реальному специфічний ідеальний світ, у якому
відображено основні властивості і закономірності об’єктивного світу.
Ідеальний світ – специфічна карта будови всесвіту, основа
життєдіяльності, об’єктивний світ єдиний, складний і різноманітний, то й
знання людини різноманітні, взаємозв’язані і розвиваються. Будучи
системою знань, наука розподіляється на численні галузі знання в
залежності від того, який аспект дійсності, форму руху матерії
досліджує. За предметом і методом пізнання виділяють науки про природу –
природознавство, суспільство – суспільні (гуманітарні,
соціально-політичні та ін.), про пізнання – логіка, епістемологія та ін.
Природні науки — це механіка, фізика, хімія, біологія, анатомія та ін.,
кожна з яких внутрішньо структурована: фізика -фізична хімія, біофізика,
оптика, квантова фізика та ін.; хімія – неорганічна, колоїдна,
органічна, аналітична та ін. Окрему групу складають технічні науки.
Специфічною наукою на сучасному етапі виступає математика, що
використовується всіма науками у вирішенні пізнавальних завдань. За
віддаленістю від практики науки поділяють на фундаментальні і прикладні.
Фундаментальні галузі знання не мають прямої орієнтації на практику.
Прикладні ж передбачають безпосереднє застосування результатів наукового
пізнання для розв’язання практичних завдань. Науці властиві розвинені
форми само-рефлексії, самоаналізу.

До знань, що займаються такими проблемами, належать історія та логіка,
психологія наукової творчості, соціологія знання, науко-ведення та ін.
На сучасному етапі активно розвивається філософія науки, що досліджує
загальні характеристики науково-пізнавальної діяльності, структуру і
динаміку знання, соціокультурні фактори розвитку науки,
логіко-методологічні аспекти та ін.

????¤?¤?$???????C?кта, що пізнає. По-третє, наукове пізнання, а отже, і
його результат – знання, характеризується системністю, чітким
доведенням, логічними виводами одних положень з інших, відтворенням та
імовірністю висновків, по-четверте, об’єктами наукового пізнання служать
не предмети, що існують в чуттєво-сприйнятливій матеріальній формі, а їх
відображення мисленням людини у формі ідеалізованих об’єктів. По-п’яте,
у науковому пізнанні відбувається постійний контроль над процесом
пізнання вибором методів та засобів досягнення мети, способами
закріплення здобутого знання в мові. Багатозначність термінів природної
мови, складність використання її в наявному пізнанні обумовили
необхідність створення штучної мови науки. По-шосте, на відміну від
інших видів пізнання, наукове застосовує специфічні матеріальні засоби:
прилади, радіотелескопи, ракетно-космічну техніку, різні інструменти,
прискорювачі та ін. Для науки, більш аніж для інших форм пізнання,
характерне використання у дослідженні ідеальних заходів і засобів:
сучасної логіки, математичних методів, системного, синергетичного,
кібернетичного, еволюційного та інших загальнонаукових методів.

Наукове пізнання – цілісна система, що розвивається, включає численність
елементів і відносин. Структура наукового пізнання складається з
об’єкта (предмета пізнання), суб’єкта пізнання, засобів, заходів і форм
пізнання. Усі елементи структури класичний варіант будь-якого
гносеологічного процесу, але не вичерпують усього багатства компонентів.
Найважливішими складовими частинами наукового пізнання виступають також
фактичний матеріал емпіричного досліду, результати узагальнення в
абстракціях (поняттях, судженнях, умовиводах та ін.), гіпотетичні
положення, філософські настанови, соціокультурні підстави, методи,
ідеали і норми наукового пізнання, стиль пізнання та ін. Філософські
установи включають філософські ідеї і принципи, обґрунтування ідеалів і
норм науки, змістовні уявлення про наукову картину світу. Філософія
обґрунтовує нові знання, виконує евристичні функції, бере участь в
побудові нових теорій, удосконалює понятійний апарат. Соціокультурні
підстави розкривають зв’язок наукових знань з потребами суспільства.
Соціальні функції наукового знання розглядають і оцінюють науку як
знання культури, розкривають її гуманістичний зміст. Під ідеалами і
нормами науки і наукового пізнання розуміють сукупність концептуальних,
ціннісних, методологічних і інших установок, властивих науці на
конкретному етапі розвитку. Основне завдання ідеалів і норм науки –
організація і регуляція процесу наукової творчості.

Наукове знання і процес його здобуття характеризуються системністю і
структурованістю. У структурі наукового знання виділяють емпіричний
(дослідний) і теоретичний рівні. Сукупність дослідних заходів і методів
забезпечують емпіричний і теоретичний етапи наукового дослідження. На
емпіричному рівні дослідний об’єкт відображається здебільшого з позицій
зовнішніх зв’язків і відносин. Емпіричному пізнанню притаманні збір
фактів, первинне узагальнення, опис дослідних даних, систематизація і
класифікація. Емпіричне дослідження спрямоване безпосередньо на об’єкт
дослідження, відбувається на основі методів порівняння, виміру,
спостеріганню, експерименту, аналізу та ін. Під емпіричним дослідженням
розуміють також практичні аспекти наукової організації, збір емпіричної
інформації, осмислення результатів спостереження і експериментів,
відкриття емпіричних законів, формування класифікацій (розбивка класу
об’єктів на підкласи) та ін. Отже, емпіричне дослідження — це особливий
вид практичної діяльності, що існує в середині науки. Така діяльність
потребує наявності специфічних здібностей: мистецтво експериментатора,
спостережливості польового дослідника, особистої контактності і такту
психологів і соціологів, які займаються проведенням досліджень та ін.
Було б помилкою вважати, що емпіричне дослідження відбувається без
впливу теорії. Важливо глибоко розуміти, що вихідним пунктом сучасної
науки служать не факти самі по собі, а теоретичні схеми, концептуальні
каркаси дійсності, тобто різного роду постулати, концептуальні моделі,
аксіоми, принципи та ін. Англійський філософ Карл Поппер стверджував, що
абсурдна віра в те, що людина може почати наукову діяльність з «чистих
спостережень», не маючи «чогось схожого на теорію». Кожен крок
експерименту становить дію, що планується і спрямовується теорією.

Теоретичний рівень пізнання характеризується домінуванням понять,
теорій, законів, принципів, наукових узагальнень і висновків. Теоретичне
пізнання відображає предмети, властивості і відносини з боку
універсальних внутрішніх, істотних зв’язків і закономірностей, що
осягнуті раціональною обробкою емпіричних даних. Відбувається така
обробка на основі форм мислення: поняття, судження, умовиводу, закону,
категорії та ін. Головна мета теоретичного пізнання – збагнення
об’єктивної істини, вільної від спотворення і суб’єктивності, пояснення
і інтерпретація емпіричних фактів. Теорія оперує ідеалізованими
об’єктами (ідеальний газ, абсолютно тверде тіло, ідеальний тип,
матеріальна точка та ін.), тому теорія користується аксіоматичним
методом, гіпотетико-дедуктивним, системно-структурним,
структурно-функціональним аналізом, еволюційним, редукціоністським,
методом підіймання від абстрактного до конкретного. Емпіричне і
теоретичне – різні рівні пізнання, знання, розрізняються за засобами
ідеального відтворення об’єктивної реальності, гносеологічної
спрямованості, характером і типом здобуття знання, за методами, що
використовуються, і формами пізнання. І все ж жорсткої межі між
емпіричним і теоретичним не існує. Емпіричне пізнання, досліджуючи
властивості і відносини речей, здобуває нове знання, стимулююче
подальший розвиток теорії. Теоретичне дослідження шукає ствердження
правильності результатів в емпірії. Дослід, експеримент завжди
теоретично навантажений, теорія потребує емпіричної інтерпретації. В
сучасній філософії розробляється і третій рівень наукового пізнання:
наукове пізнання стоїть над теоретичним знанням і виступає теоретичною
передумовою теоретичної діяльності в науці. На сучасному етапі найбільшу
відомість одержали концепції наукового пізнання Томаса Куна і Імре
Лакатоса. В концепції Томаса Куна сформульовано нове базисне поняття,
парадигма (зразок), фіксується існування особливого типу знання в
науковому дослідженні, що відрізняється від теоретичного знання за
способом виникнення і обґрунтування. В парадигмі Томаса Куна є певний
набір розпоряджень, що завдають характер бачення світу, впливаючи на
вибір напрямків дослідження. Не будучи теорією у власному розумінні,
парадигма знання дає систему відліку і служить попередньою умовою і
передумовою побудування і обґрунтування різних теорій. Приблизно такий
же зміст має і поняття дослідна програма Імре Лакатоса, яка розуміється
як певний рід метатеоретичної освіти, що є сукупністю вихідних ідей і
методологічних настанов, що обумовлюють побудову, розвиток і
обґрунтування певної теорії.

3. Методологія наукового пізнання

Термін метод (від грецького теїосіоз) у широкому розумінні -шлях до
чогось, тобто спосіб соціальної діяльності. Поняття мето* дологія у
філософії має два значення: перше – система способів; заходів і
операцій, що застосовують у науці та інших сферах діяльності; друге –
вчення про систему, теорія методу. Методологія -метанаукове дослідження,
спрямоване не на об’єкт, а на знання про об’єкт, тобто на методи і
засоби, за допомогою яких здобуте. Основне призначення методології –
здійснювати критичні функції у ставленні до науки. Така традиція
закладена німецьким філософом Ім-мануїлом Кантом. На думку Іммануїла
Канта, перед методологією стоїть завдання не просто описувати
пізнавальний процес, а визначати можливості здобуття нового знання.
Іммануїл Кант сформулював питання, що мають методологічне значення і в
сучасних умовах «як можливе теоретичне природознавство?»; «як можливе
загальне і необхідне знання?»; «які умови реалізації спадкоємності у
пізнанні?». Така суть методологічного підходу до пізнання. Методологія
тому не може бути дескриптивною (описувальною) або нормативною
(пропонованою), її завдання полягає в тому, щоб з позицій минулого
досвіду наукового знання, його історії аналізувати сучасний стан
наукового пізнання, і на цій підставі прогнозувати дальший розвиток,
усвідомлюючи, що будь-яке таке прогнозування має сугубо ймовірний і
евристичний характер.

У сучасній філософії проблеми методу і методології обговорюються у
філософії науки, системному підході, синергетиці, феноменології,
структуралізмі та ін. Питання соціальної методології досліджуються також
у герменевтиці (Ганс Гадамер, Генріх Ріккерт та ін.). Сучасна
методологія уникає крайніх оцінок методологічних програм або
абсолютизації будь-якої з них, що мало місце у минулому. Багатьма
дослідниками обґрунтовується методологічний плюралізм (тобто різні
методологічні підходи). В сучасній науці склалася багаторівнева
концепція методологічної теорії, що включає діалектику (від грецького
веду розмову, сперечаюсь) – вчення про загальні закони розвитку природи,
суспільства і пізнання, метафізику (те, що йде після фізики); на відміну
від старої метафізики, нова визнає загальний зв’язок явищ і займається
пошуками оптимальних засобів тлумачення розвитку. В арсеналі сучасної
методології також є принцип соціальної обумовленості пізнання,
соціокультурний детермінізм, тобто наука розглядається як підсистема
культури, ураховуються суб’єктивні параметри пізнавального процесу,
редукціонізм (відсовування назад), еволюціонізм, синергетика та ін.
Провідні ідеї синергетики: системність, цілісність світу і наукового
знання про світ, спільність закономірностей розвитку матеріальної і
духовної організації, нелі-нійність (багатоваріантність і
необоротність), глибинні взаємозв’язки хаосу і порядку, новий образ
світу, безперервно виникаючого та ін.

У науці XX ст. широке розповсюдження одержали загальнонауко-ві методи:
системний (досліджує об’єкти як системи); структурно-функціональний
(пізнає об’єкти структурно як роздроблені цілісні, де елементи структури
заповнюють певні функції; кібернетичний, імовірний, моделювання та ін.).
У науці є приватнонаукові методи, що розробляються у галузях знання і
представляють систему способів, принципів пізнання, процедур, заходів,
за допомогою яких осягається істина: методи хімії, фізики, біології,
гуманітарних наук та ін. Розрізнюють також методи міжгалузевого
дослідження, які становлять ряд синергетичних, інтегративних способів і
виникли в результаті сполучення елементів рівнів методології
(біохімічні, фізикохімічні та ін.). У науковому дослідженні
використовують такі загальнологічні методи і заходи наукового мислення,
як аналіз і синтез.

Аналіз – метод мислення, коли відбувається розклад дослідного об’єкта на
складові частини і блоки, а синтез – коли раніш виділені частини
з’єднуються. Абстрагування – процес уявного вироблення властивостей, що
цікавлять вченого, або відносин конкретної речі. Ідеалізація – уявна
процедура, результатом якої стає поняття: точка, пряма в геометрії,
матеріальна точка в механіці, абсолютно чорне тіло в фізиці та ін.
Індукція – рух думки від одиничного до загального, дедукція – підіймання
процесу пізнання від загального до одиничного. Аналогія – коли на основі
подібності об’єктів за певними властивостями і відносинами речі
висувають припущення про подібність в інших відносинах. Моделювання –
метод дослідження, за яким об’єкт, що цікавить дослідника, замінюється
іншим об’єктом, що знаходиться у відносинах подоби до першого об’єкта.
Існує предметне і знакове моделювання. Науковими методами емпіричного
дослідження є: спостереження – цілеспрямоване вивчення речей, їх
властивостей і відносин; порівняння і експеримент, де пізнання
відбувається при активному втручанні суб’єкта; вимір – процес визначення
відносин однієї вимірюваної величини, властивій об’єкту, до другої
однорідної величини, припущеної за одиницю. До методів теоретичного
дослідження належить формалізація – відображення знання в знаковій формі
(формалізованій мові), аксіоматизація ~ спосіб побудови наукової теорії,
за яким в основу теорії кладуть аксіоми, а решту висновків роблять
логічним шляхом, гіпотетико-дедуктивний метод, застосований при
створенні дедуктивне пов’язаних між собою гіпотез, з яких виводяться
ствердження про емпіричні факти.

4. Наука і суспільство

Наука – дітище суспільства. Наука виникла для задоволення гострих потреб
в знан ні, необхідних для прогресивного розвитку соціуму. Відомий
афоризм англійського філософа Френсіса Бекона – «Знання – сила» є
актуальним і для сучасного розвитку суспільства. Людство живе і, у
доступному для огляду майбутньому, буде жити в умовах інформаційного
суспільства, найважливіший фактор якого – виробництво і використання
знання. Будучи продуктом соціуму, наука одночасно має відносно
самостійне соціальне явище і розвивається за власними закономірностями.
До них належать спадкоємність, чергування порівняно спокійних етапів
розвитку і періодів наукових революцій, поєднання процесів диференціації
(виділення нових наук і інтеграції, об’єднання ряду наук),
математизація, комп’ютеризація, посилення соціальних функцій. На
сучасному етапі розвитку суспільства наука становить такий фактор, без
урахування якого не вирішуються соціальні проблеми практично в усіх
сферах. Наука, отже, продукт розвитку суспільства, здійснює на нього
зворотний вплив, тобто виконує соціальні функції. Провідна соціальна
функція науки – пояснювальна. Наука пояснює устрій світу, розкриває
основні закономірності розвитку. Можливості науки тут великі, але
обмежені конкретно-історичною суспільною практикою людини. Пізнавальна
функція науки націлена на збагнення об’єктивної істини про речі,
властивості, відносини дійсності. Суть практично діючої функції в
розробці методу, тобто системи правил, норм, практичних способів
поводження з раніше пізнаними речами і явищами. Прогностична функція
проявляється в розробці перспектив економічного, соціального,
екологічного та інших аспектів майбутнього розвитку суспільства. До
кінця XX ст. значення даної функції багаторазово збільшилося у зв’язку з
проблемами, що виникли у відносинах між суспільством і природою,
геополітичними, націопальними і іншими відносинами. Світоглядна функція
науки простежується в тому, що наука забезпечує світогляду
об’єктивність, логічність, інформаційну основу, визначає спосіб побудови
загальної картини світу, системність і глибину, без чого неможливий
дійсний науковий світогляд. Наука виконує функцію соціальної пам’яті,
тобто закріплює у книгах, кресленнях, технологіях, обладнанні, дискетах
тощо знання, досягнуті людиною, і транслює їх новому поколінню людей.

У XX ст. наука переживає бурхливий розвиток, зміцнення зв’язку з
виробництвом стимулює розгортання науково-технічної революції, що
викликала великі соціальні наслідки. І все ж у сучасній філософії,
соціології, історії науки є різні оцінки науки і її ролі в суспільстві.
У минулому завжди ставилося і обговорювалося питання, чи не шкодять
знання людині? Давалися різні відповіді. Широко відомі слова біблійного
проповідника Екклезіаста: «У багатій мудрості багато суму, і хто
помножує пізнання, помножує скорботу». В античному суспільстві знання
цінували високо і вважали (Сократ), що творіння лиха відбувається лише
через незнання доброчесності. У XVIII ст. французький філософ Жан-Жак
Руссо, вивчаючи природу і історію моральності, прийшов до висновку про
те, що розвиток науки не сприяє моральному прогресу людства.
Неоднозначність оцінки науки простежується і в працях сучасних
мислителів. Німецький соціолог Макс Вебер вважає, що позитивний внесок
науки в практичне і особисте життя людей в розробці техніки опанування
життям, методів мислення, її робочих інструментів і в обробці навиків
поводження з ними. Одночасно з цим Макс Вебер стверджує, що науку не
слід розглядати дорогою до щастя або шляхом до Бога, тому що наука не
дає відповіді на питання: що робити, як жити, чи є в такому світі сенс
та чи є сенс існувати в світі? Англійський філософ Карл Поп-пер вважає
науку не лише збором фактів, але й одним з найважливіших духовних
досягнень сучасності, визнавав небезпечним для людської цивілізації
«повстання проти розуму з боку ірраціона-лістичних оракулів». Карл
Поппер пропонував лікувати інтелектуальний розлад людей, схильних до
ірраціоналізму і містики. Містики, такі модні в сучасності, уникають
практики, допускають бездоказовість у висновках, займаються створенням
міфів, а науку вважають різновидом злочину. Високо оцінювали соціальне
значення науки українські мислителі Григорій Сковорода, Тарас Шевченко,
Памфіл Юр-кевич, Іван Франко. Не заперечуючи сили і значення
раціоналізму, Микола Бердяєв звертав, проте, увагу на неприпустимість
абсолютизації наукового знання, вважав, що, крім раціонального, існують
і інші безмірні і безмежні галузі пізнання, що раціональне не покриває
ірраціональне, і закликав до звільнення філософії від всіляких зв’язків
з наукою. Ідеї Миколи Бердяєва про роль і місце науки у суспільстві
розвив сучасний американський філософ Пол Фейєрабенд.

У книзі «Наука у вільному суспільстві» Пол Фейєрабенд вважає науку як
одну з традицій, що створюють культуру. Саме поняття традиція явно не
визначається, але легко зрозуміти, що мається на увазі. До традицій
належать форми суспільної свідомості і різноманітні види практики:
релігія, мистецтво, магія, народна медицина, гуманізм, міф, астрологія,
раціональність тощо. Отже, традиція є відносно автономний тип людської
діяльності або заняття, властиве певній спілці, або переважний тип
світогляду, спосіб мислення тощо. Пол Фейєрабенд формулює десять
положень, що характеризують традиції, а по суті, розкриває зміст
культури. Наведемо два з них: 1) вільним є суспільство, в якому всім
традиціям надані рівні права і однакові можливості впливати на освіту і
інші прерогативи влади; 2) «вільне суспільство наполягає на відділенні
науки від держави». Після ознайомлення з усіма десятьма пунктами стає
ясно, що культурологічний аналіз, здійснений Полом Фейєрабендом для
того, щоб вказати на небезпечність, що виходить з науки, яка зайняла в
культурі особливе положення. Вважається, що сучасна держава ідеологічно
нейтральна у ставленні до традицій, проте наука тісно пов’язана з
державою. Таке положення Пол Фейєрабенд вважає нормальним. «Чому, –
запитує він,- майже всі галузі науки є обов’язковими дисциплінами в
школах? Чому батьки шестирічної дитини мають право вирішувати, чи вчити
її початкам протестантизму або іудаїзму, але в них нема такої ж волі у
ставленні до науки? Фізику, астрономію, історію необхідно вивчати, їх не
можна замінити магією, астрологією або вивченням легенд». Пол Фейєрабенд
наполегливо закликав демократичне суспільство покласти кінець
інтелектуальному тоталітаризму, тобто проникненню диктату науки у всі
сфери буття людини, подавленню наукою з опорою на державну владу інших
традицій. Людина, вихована в традиції Просвітництва, подібні заклики
сприймає з подивом і, можливо, осуджує. Чи не очевидна користь науки?
Відповідь Пола Фейєрабенда така: користь науки безсумнівна (хоча все, що
корисно, має й негативні сторони), але це не може стати основою для
нетерпимого ставлення до інших традицій, особливо до тих, які з нею
конкурують. Якщо існує астрономія, корисна для удосконалення навігації,
то навіщо викорінювати астрологію, що пов’язує зі станом космічних
об’єктів поведінку людей? Якщо існує наукова медицина з її складною
апаратурою та фармакологічною індустрією, то навіщо забороняти практику
знахарів, гомеопатів і екстрасенсів?

Представники постмодернізму (сучасна філософська течія) ставлять під
сумнів функцію науки – ядра культури, звинувачують науку в об’єктивізмі,
відриві суб’єкта від пізнання, логоцентризмі та ін. Вихід бачать у
пошуку нової парадигми (образу), що відображає постмодерністські
переваги. Зростаюча роль науки в суспільстві, отже, має і своїх
прихильників, і критиків. Така суперечлива оцінка науки породила в
середині XX ст. дві позиції – сцієнтизм та антисцієнтизм. Прихильники
сцієнтизму (від лат. зсіепіа – знання) вважають еталоном усіх інших
видів людської духовної діяльності науку, ставлять її вище інших форм
суспільної свідомості, проголошують науку вищою культурною діяльністю,
заперечують соціально-гуманітарну і світоглядну проблематику, що не має
пі-

знавального значення. Для антисцієнтизму характерне визнання обмеженості
науки у вирішенні корінних проблем буття людини.

Неоднозначна оцінка науки як соціальної цінності, посилена критика науки
з позицій гуманізму в умовах зростаючої екологічної кризи, загрози
ядерної війни, наслідків Чорнобильської атомної катастрофи та ін.
ініціювали у науці саморефлексію, активний перегляд цінностей. Така
тематика наукових публікацій стала провідною. Традиційно науку
пов’язували з істинним знанням, до якого прагне вчений. В сучасних
умовах більшість вчених розрізнюють ціннісні установки науки (у формі
понад особистісної освіти) і ціннісні установки особистості вченого. До
ціннісних настанов науки належать ідеали і норми науки, етос науки,
гуманістичний зміст, об’єктивність, прагнення до істинного знання,
ідеалу науковості. Ціннісні настанови особистості вченого можуть бути
різними. На формування ціннісних орієнтацій вчених впливають такі
фактори, як норми науки (ідеали науковості та ін.); конкретно-історична
ситуація в суспільстві; місце науки в духовній структурі суспільства,
осо-бистісні переваги; визнання або невизнання колег та ін.

У сучасних умовах деформуються деякі форми науки, йде процес руйнування
елементів етоса науки. Пояснюються такі явища служінням великих вчених у
нацистів і націоналістів, включенням вчених до структур представницької
і виконавчої влади, руйнуванням традиційних зв’язків при відтворенні
професійної етики, меркантилізмом. Суспільство і владні структури менше
стали міркувати про роль вчених у суспільному розвитку. З позицій
обговорюваної проблеми здається цікавою стаття Альберта Ейнштейна
«Мотиви наукового дослідження». Храм науки – будова багатоскладна. Різні
відвідувачі у храмі науки: люди і духовні сили, що привели їх туди.
Деякі займаються наукою з гордим почуттям своєї інтелектуальної
переваги; для них наука є тим підхожим спортом, який повинен дати їм
повноту життя і задоволення шанолюбності. Можна знайти у храмі і інших:
плоди своїх думок приносять тут в жертву лише з утилітарною метою. Якщо
б посланий Богом ангел прийшов в храм та вигнав звідти тих, хто належить
до двох категорій, то храм катастрофічне б спорожнився. Але все-таки
хтось з людей минулого і сучасності в храмі б залишився. До числа цих
людей належав і Макс Планк, фізик-теоретик, який сформулював
термодинамічну теорію теплового випромінювання, і тому його любимо. Для
чого такі вчені, як Макс Планк? Ціннісними орієнтаціями для них служать
істинне знання, радість відкриття. Розмірковуючи про творчість
математика Карла Шварцшильда, Альберт Ейнштейн писав, що у значно
більшій мірі можна вважати радість художника, що відкриває тонкий
зв’язок математичних понять. Отже, цінності науки і ціннісні орієнтації
вченого взаємопов’язані, але ступінь взаємозв’язку, єдності у конкретних
випадках різна.

У сучасному суспільному розвитку помічається посилений зв’язок між
наукою, технікою і виробництвом. Наука дедалі глибше перетворюється на
безпосередню виробничу силу суспільства. У такому процесі наука не
стежить за розвитком техніки, а випереджає її, визнає сучасний прогрес
матеріального виробництва, наукове знання пронизує усі сфери суспільного
життя, наука орієнтується, насамперед, на людину, розвиток її інтелекту,
творчих здібностей, цілісний і всебічний розвиток. Посилюється
взаємозв’язок між наукою, суспільством і культурою з багатьох напрямків,
у тому числі у розрізнення прикладних фундаментальних досліджень.

Мотиви важливо мати на увазі, щоб правильно судити про природу науки і
правильно діяти, організуючи науково-пізнавальну діяльність у масштабі
держави. Того, хто ставиться до науки лише як до безпосередньої
виробничої сили, хто намагається виміряти її ефективність прибутком на
вкладену гривну, очікує розчарування. Те, що корисно суспільству, не
завжди цікаво вченому. І тут постає законне питання: чому суспільство
повинне сплачувати .допитливість окремих його членів – вчених? Відповідь
проста: ця допитливість, безпосередньо не плодоносна, в кінцевому
рахунку живить практичне життя. Допитливість має тут прямий сенс – любов
до знання, любов як пошана знання самого по собі, як життя заради
знання. Отже, наука не може бути повністю автономною. Практика наукових
досліджень повинна знаходитись під впливом особливих етичних обмежень і
регуляторів. А з іншого боку, як же заглушити волю наукового пошуку,
волю думки, без чого неможливе пізнання? Атмосфера, позбавлена волі і
відчуття самоцінності знання, була б згубною для науки. Висновок один:
вчений не повинен відмовлятися від свого високого покликання служити
Істині, бути лицарем Духу, але зобов’язаний усвідомлювати себе членом
суспільства, залучатися до обговорення соціальних проблем. Тоді знання й
відповідальність зіллються у Мудрість.