Реферат на тему:
Концепція розвитку та її альтернативи
Змінюється чи не змінюється навколишній світ? А якщо змінюється, то чи
мають ці зміни спрямованість? Чим зумовлені такі зміни, яке їх джерело?
Такі питання завжди хвилювали людство. І кожне покоління намагалося
знайти відповідь на них, спираючись на нагромаджений досвід і знання.
Динамічне XX століття з його стрімкими змінами у соціальному житті,
тривожними тенденціями та загрозою глобальних катастроф, зумовлених
зростаючою могутністю людського впливу на природу, роблять необхідним
нове осмислення віковічних проблем формулювання сучасної філософської
концепції розвитку.
1. Джерела філософської концепції розвитку
Ідея розвитку – одна з тих небагатьох ідей, що, насамперед, ніж стати
невід’ємною часткою сучасної духовної культури, пройшла через віки та
епохи. Формування філософської концепції розвитку також мало досить
тривалу історію.
Уже первісне мислення мало своєрідні уявлення про мінливість світу та
його розвиток. Філософи Стародавнього Китаю, Стародавньої Індії та
Стародавньої Греції, опираючись на живе чуттєве сприйняття дійсності,
обґрунтовували ідею розуміння буття, що є вічно рухомим і мінливим,
перебуває в постійному становленні. Грецькі мислителі розглядали
становлення як єдність суперечностей, як взаємне перетворення елементів,
а буття як вогонь-логос. Світ «єдиний, не створений ніким із людей і
ніким із богів, але був, є і буде вічно спалахуючим та загасаючим
вогнем», «ворогуюче з’єднується, із розбіжностей -найчудовіша гармонія,
і все твориться через боротьбу по необхідності», стверджував Геракліт.
Такі уявлення про Світ підтверджувались численними спостереженнями,
узгоджувались з життєвим досвідом людей. Та такий же досвід давав
підстави і для твердження, що при всій мінливості явищ їм властива й
деяка усталеність. (З віком змінюється зовнішність людини, фізіологічні
функції організму, досвід, внутрішній світ, інтереси, та все ж людина
залишається сама собою).
Акцентуючи увагу саме на уявленні про Світ, представники елейської школи
протиставили вченню Геракліта про мінливість буття, розуміння його як
усталеного і незмінного. Парменід поділив все буття на уявне і істинне.
Істинне характеризує як незмінне та нерухоме, розглядається як те, що не
має суперечностей й розвитку. Світ же чуттєвого буття, на його погляд,
мінливий та рухливий, створювався змішуванням протилежних початків –
світлого і темного, вогню і землі. Захищаючи концепцію Парменіда, один з
представників елейської філософської школи Зенон Елейський висунув
аргументи проти мисли-мості руху та множинності. Зенон відомий своїми
логічними парадоксами, в яких в негативній формі ставились важливі
питання стосовно діалектичної природи руху. Для Зенона істинне буття –
несуперечли-ве, а тому суперечливе буття – це буття уявне. Парадокси
Зенона зводяться до того, що, по-перше, неможливо логічно мислити
множинність речей; по-друге, що припущення існування руху приводить до
суперечностей. Зенон показав, що розумовий аналіз руху несподівано
приводить до результатів, що різко розходяться з очевидністю чуттєвого
сприйняття. Стріла летить, залишаючись в спокої, герой Ахіл не може
догнати черепаху… Апорії Зенона свідчать і про суперечність буття, і
про складність розуміння реальних процесів руху. На основі роздумів
виникає перша спроба розробки філософської концепції розвитку –
діалектики. (Арістотель вважав першим діалектиком Зенона Елейського,
який аналізував суперечливість руху, загострив парадокси, суперечності
проблем перервного та неперервного, множинного і єдиного, цілого та
частини).
Антична діалектика як більш-менш цілісна концепція розвитку намагається
надати найдревнішім людським роздумам про постійну мінливість світу
абстрактно-загальну, філософську форму, поки ще не пориваючи повністю з
символами та образами. Думка про мінливість об’єднується з однією з
найважливіших діалектичних ідей – ідеєю єдності та протистояння
суперечливостей, з допомогою якої стародавні грецькі філософи
намагаються пояснити народження світу. Геракліт, Платон, Арістотель, і,
нарешті, Плотін і неоплатоніки висловили багато діалектичних ідей,
продумали майже всі основні категорії діалектики як теорії розвитку на
основі осмислення стихії становлення, але були дуже далекі від створення
системи категорій і від створення діалектики як особливої науки. Та
навіть стверджуючи думку про загальність та вічність руху, античні
філософи уявляли Космос у вигляді чогось вічного, завершеного та
прекрасного цілого, що схильне тільки до циклічних змін («спалахів» та
«згасань»), тобто, на їх погляд, все перебуває в безперервному русі,
але, врешті-решт, все і перебуває в спокої в межах однієї космічної
кулястості, зміни, та зв’язане з ними поняття часу асоціюється лише з
повторенням, з поверненням на «круги своя».
Спроба вийти за межі циклічності античних уявлень про розвиток зроблена
Августіном Блаженним (V ст.). Для християнського світогляду, що панувало
в Середньовіччі, життя уявлялося напруженим чеканням наступного пришестя
рятівника, месії; розгортається від минулого до майбутнього. Так виникає
уявлення про спрямованість змін в часі, характерних для розвитку та
стверджується ідея про їх неповторність. В XV ст. ідея динамізму,
вічного становлення вноситься Миколою Кузанським в ідею особистісного
абсолюту. Креаціоністська ідея, якій філософ надавав велике значення,
трансформувалась на ґрунті пантеїзму в проблему генези універсуму як
обмеженого, конкретного максимуму з безмежного та єдиного абсолютного
максимуму. Бог, який є безмежною можливістю сущого і абсолютним єдиним,
має в собі в «згорнутому» вигляді всю безмежну багатоманітність
природного та людського світу. Породження є нібито «розгортання» єдності
в множинність, простоти в складність.
Передумовами дальшої розробки філософської теорії діалектики стали
процеси інтенсивних змін європейського суспільства, починаючи з епохи
Відродження. Ріст та поглиблення історичних знань, прогрес природничих
наук, що вивчали довготривалі зміни природних об’єктів (геологія,
палеонтологія, ембріологія тощо) формували уявлення про світ не як про
набір готових «речей», повторення одних і тих же циклів, а як про
сукупність процесів, що розгортаються в часі.
В XVII ст. першу спробу осягнути суттєвість процесу розвитку через
розуміння походження універсуму здійснив Рене Декарт, виходячи з того,
що природа явищ «набагато легше пізнається, коли бачимо їх поступовий
розвиток, чим коли розглядаємо їх як повністю сформовані», побудова
Сонячної системи може бути зрозуміла не як щось незмінне, а як результат
змін, розвитку її первісного стану. Декарт намагався обґрунтувати
принципову можливість універсального механічного пояснення природи,
керуючись силою відштовхування (поштовху). Творчість Бога зводилась в
його картині світу до мінімуму -до створення матерії та надання їй
деякого первісного поштовху, в результаті якого матерія приходить в
хаотичний рух. Отримавши імпульс, природа почала «розплутувати первісний
хаос», породжуючи нові форми та трансформуючись в космос.
2. Класична теорія розвитку
Формування діалектики як теорії розвитку відбувається в рамках німецької
класичної філософії, в працях Іммануїла Канта, Йога- на Фіхте, Фрідріха
Шеллінга, Георга Геге-ля. Важливий крок в напрямку розробки теорії
зробив Іммануїл Кант, який створив картину мінливого та одухотвореного,
динамічного Світу, спираючись як і до того на принципи класичної
механіки: «світ має джерелом своєї побудови механічний розвиток за
загальними законами природи». Формулюючи знамениту космологічну
гіпотезу, що відома в науці як гіпотеза Канта-Лапласа про виникнення
планет Сонячної системи із первісної газової туманності у «Загальній
історії
та теорії неба», стверджує, що рух починається внаслідок існування
іманентних самій матерії протилежних сил притягнення та відштовхування.
На думку Іммануїла Канта, під дією таких сил створюються
різноманітні.системи світів, що потім руйнуються під дією тих же самих
сил, щоб із їх розсіяних часток знову могли створюватись все нові й нові
системи. Бог ще зберігає функцію «творення світу із нічого» (теорія
поштовху), але більш нічого йому не залишається. Лаплас зафіксував цю
ідею, відповідаючи на питання Наполеона про те, чому імператор не
знайшов Бога у книзі, присвяченій з’ясуванню космологічної теорії,
«Громадянин перший консул, мені не потрібна така гіпотеза».
Стверджуючи можливість пояснення розвитку універсуму механічними
законами, Іммануїл Кант змушений визнати, що органічний світ потребує
іншого, «немеханічного способу пояснення» і що значно легше зрозуміти
походження всієї світобудови, аніж «точно зрозуміти на основі механіки
виникнення однієї тільки билинки чи гусениці». Праці Іммануїла Канта
створюють передумови для усвідомлення того, що динамічний, мінливий,
наповнений життєвими силами та тенденціями світ неможливо осягнути та
зрозуміти генезу, якщо обмежитися тільки механічними силами. Отже,
Іммануїл Кант намагався ввести в картину світобудови ідею внутрішньої
активності та спонтанності.
У вигляді стрункої теоретичної системи філософська концепція розвитку –
діалектика – вперше викладена в творах Георга Гегеля, який виходить з
припущення, що абсолютний початок реальності споріднений характеру
мислення, тому що в іншому випадку не могло б бути зафіксоване думкою. У
вченні про потенційно первісну та історично актуально досягнену
діалектичну тотожність суб’єкта та об’єкта, мислення та буття знайшов
містифікований вираз факт об’єктивності мислення та суспільної
свідомості людей у різноманітних видах соціальної діяльності
(предметно-трудової, мовної, політичної, культурот-ворчої тощо).
Прирівнюючи пізнавальне відтворення об’єктів у людському мисленні до
онтологічного «породження» їх в дійсному світі, а практичне
опредметнення людських знань – до продовження їх творення глибинами
духу, Георг Регель стверджував, що духовний розвиток людства – це
особливий самостійний процес, що має свій зміст, рушійні сили та закони
розвитку. Поняття, вважав «розглядати як форму, але як безмежну, творчу
форму, що охоплює повноту всілякого змісту й служить разом з тим його
джерелом». Узагальнивши величезний історичний матеріал, проаналізувавши
поступ людської думки (загального духовного досвіду людства), висловив
її цілісний закономірний розвиток в поняттях «абсолютної ідеї»,
«світового розуму». В «Науці логіки» Георга Гегеля є справді
енциклопедичний нарис діалектики. Приведено в чітку систему понятійний
апарат діалектики як теорії розвитку, сформульовано сукупність
закономірностей, що відбивають універсальні зв’язки світу та його
пізнання. Основними закономірностями є розуміння розвитку як єдності
протилежностей; взаємозв’язку кількісних та якісних змін; діалектичного
заперечення. Проголошена Георгом Гегелем теза «все розвивається»,
втрачає свою силу при переході від його логіки до природи. Допускалося,
що природа не змінюється в тому сенсі, що «тут нема природного,
фізичного процесу породження в лоні внутрішньої ідеї, що складає основу
природи». «Ніщо не вічне під Місяцем, і в цьому багатоманітна гра її
(природи) форм викликає нудьгу». Осягнуті розумом закономірності
природи, її логос – це не що інше, за Георгом Гегелем, як сліди
дрімаючого в ній Розуму. Пізнаючи їх, лише здійснюєш чисте, безпристанне
кружляння в самому собі, сам себе хватаєш за хвіст, переконуєшся в
тотожності думки та дійсності». Поняття в процесі залишається у самого
себе і через нього нічого не покладається нового за змістом. Тріадний
ритм розвитку від «в-собі-буття» до «для-себе-буття» і від нього до
«в-собі-і-для-себе-буття» є розгортання того, що вже є, закладено,
ідеально перетворене «в поняття» речі. Тому нічого реально нового бути
не може. І в цьому полягає одна із обмеженостей гегелівського розуміння
розвитку: якщо на початку розвитку лежить ідея, апріорі багатша, ніж
будь-яке з її проявів, то виникнення нового в природному та історичному
світі – це лише видимість.
Діалектика Гегеля – це широко розроблена система взаємозв’язків та
взаємопереходів категорій, що внаслідок органічного злиття онтологічного
та гносеологічного моментів в його філософії (тотожності мислення та
дійсності) виступають загальними формами не тільки пізнання, але й
об’єктивного світу. Всю природу, суспільне життя, все мислення, всю
історію зображує через ланцюжки силогізмів, що наділяються повнотою
дійсного життя. Якщо Розум розвивається діалектичне, то і дійсність,
внаслідок тотожності мислення і дійсності, повинна розвиватися
діалектичне. Світ повинен підпорядковуватися законам діалектичної
логіки. Та «містифікація, якої зазнала діалектика в руках Гегеля, зовсім
не завадила тому, що саме Гегель перший дав узагальнене та свідоме
зображення її загальних форм руху. Та Карл Маркс вважав, що у Гегеля
діалектика стоїть на голові. Потрібно поставити її на ноги, щоб виявити
під містичною оболонкою раціональне зерно.
На відміну від Гегеля, вихідним принципом матеріалістичної діалектики є
твердження, що діалектика об’єктивних матеріальних процесів (природних
та соціальних) обумовлює діалектику ідей. Подолавши гегелівський
ідеалізм в розумінні суспільства, Карл Маркс зберіг та розвинув його
історичну діалектику. На її основі обґрунтовується концепція
діалектико-матеріалістичного розуміння історії – процесів розвитку
людського суспільства. Орієнтуючись на узагальнення висновків науки та
практики, матеріалістична діалектика намагається сформувати філософський
образ динамічного світу, що перебуває в постійному розвитку,
сформулювати філософські закономірності, які втілювали б в собі знання
про універсальні зв’язки та закономірності буття. Фрідріх Енгельс
розглядав діалектику як вчення про найзагальніші закони руху, загальні
закони розвитку природи, суспільства та мислення, а Володимир Ленін — як
вчення про розвиток в його найповнішому, вільному від односторонності
вигляді. Матеріалістична діалектика розглядається ще і як напрям думки,
сукупність таких пізнавальних засобів та методів, що дозволяють
зрозуміти складну, суперечливу дійсність, яка постійно змінюється.
Діалектико-матеріалістична концепція розвитку виходить з того, що
розвиток е вічним та нескінченним процесом заміни старого новим на
основі внутрішніх джерел саморозвитку матерії. Діалектичний розвиток
світу є його саморухом, шляхом взаємного переходу кількісних змін в
якісні, шляхом діалектичних стрибків, поступальність змін та їх
прогресивну направленість, спадкоємність старого та нового. В творах
Фрідріха Енгельса «Анти-Дюрінг», «Діалектика природи», Володимира Леніна
«Карл Маркс», «Філософські зошити» сформульовані основні принципи та
закони розвитку. Ці закони характеризують розвиток з трьох різних
аспектів: закон єдності та боротьби протилежностей розкриває джерело
саморуху, саморозвитку; закон взаємного переходу кількісних змін в
якісні – механізм виникнення нових якостей, закон заперечення
заперечення – форму прогресивно спрямованих змін. Розвиток тлумачиться
як процес виникнення, розгортання та розв’язання внутрішніх
суперечностей, що властиві об’єкту. Ці закони створюють систему
визначення об’єктів, що розвиваються, та служать принципами, на основі
яких формується система категорій матеріалістичної діалектики, що
відбиває різноманітність інших закономірностей процесу розвитку:
співвідношення необхідності та випадковості, можливості та дійсності,
суті та явища, форми та змісту.
Карл Маркс та Фрідріх Енгельс вперше чітко поставили питання стосовно
співвідношення руху та розвитку, прогресу та регресу в процесі розвитку,
про різнонаправленість процесу. Якщо в античних філософів домінуючим є
поняття циклічних змін, якщо французькі просвітники і Георг Гегель
абсолютизували прогрес, то марксизм стверджував, що всупереч претензіям
прогресу, постійно трапляються випадки регресу та кругового руху.
Матеріалістична діалектика фіксує властивості процесу розвитку:
спрямованість змін, їх незворотність, спадковість (наступність у
розвитку), виникнення нового – саме це, на думку прихильників концепції,
відрізняє розвиток від руху. Розробка основних законів і категорій
матеріалістичної діалектики як загальної теорії розвитку спиралась, по
суті, на матеріалістичне тлумачення діалектики Гегеля та узагальнення
результатів наукових досліджень середини XIX – початку XX ст. –
еволюційної теорії Дарві-на; відкриття кліткової будови організмів,
завдяки якому встановлена єдність всього живого; відкриття закону
збереження та перетворення енергії. Класична діалектико-матеріалістична
концепція розвитку є дійсно всебічне та глибоке вчення про процеси
розвитку і вигідно відрізнялась від багатьох спрощених (так званих
метафізичних) тлумачень такого процесу на початку XX ст.: від
плоскоеволюційного підходу Герберта Спенсера, який вважав, що розвиток
має винятково зовнішнє джерело і є лише процес поступового нагромадження
кількісних змін («природа не робить стрибків»), або так званої
емерджентної концепції, головною особливістю якої є абсолютизація
стрибків у розвитку, а також з’єднувальних вибухових стрибків. Коротко
суттєву відмінність діалектико-матеріалістичного розуміння процесу
розвитку від метафізичного підходу (зокрема спенсерівської концепції
розвитку, що досить поширена) сформулював Володимир Ленін у фрагменті
«До питання про діалектику»: «Дві основні (або дві можливі? або дві, що
спостерігаються в історії?) концепції розвитку (еволюції) суть: розвиток
як зменшення і збільшення, як повторення, і розвиток як єдність
суперечностей (роздвоювання єдиного на взаємовиключаючі протилежності та
взаємовідносини між ними)».
З погляду метафізичного концепції руху залишають в затінку саморух, його
рушійна сила, його джерело, його мотив (або це джерело переноситься
назовні – Бог, суб’єкт тощо). З погляду діалектико-мате-ріалістичної
концепції головна увага спрямовується на пізнання джерела саморуху.
Метафізична концепція бліда, мертва, суха. Діалекти-ко-матеріалістична
концепція – життєва. Тільки матеріалістична концепція дає ключ до
саморуху всього сущого; дає ключ до стрибків, до розриву поступовості,
до перетворення в протилежність, до знищення старого та виникнення
нового. На початку XX ст. діалектико-мате-ріалістичне тлумачення
розвитку стало адекватним, методологічною та світоглядною основою
розуміння процесів, що відбуваються в природі, суспільстві, пізнавальній
діяльності людини. Але в 30-70-х роках догматизація та канонізація самої
ідеї діалектики, що мала місце в офіційному діалектичному матеріалізмі,
завдала шкоди діалектиці як загальній теорії розвитку. Згортання
філософських дискусій, ігнорування фактів та тенденцій, що не повністю
відповідали абсолютизованим та догматизованим законам діалектики,
поступово вели до їх схематизації. Закони діалектики перетворювались в
щось «безумовно вірне» і тому банальне і практично безпорадне
(непотрібне). Діалектика перетворювалась, по суті, в систему вірувань.
Раціональний підхід до матеріалістичної діалектики мав виходити з того,
що її значення не слід ні надмірно перебільшувати, ні надмірно
применшувати. Адекватна оцінка її реального значення в філософській
культурі передбачає, насамперед, відмову від будь-яких ідеологічних
упередженостей, з одного боку, та усвідомлення того, що в сучасних
умовах матеріалістична діалектика не може претендувати на роль
універсальної онтологічної концепції – з другого. І це обумовлено,
насамперед, тим, що в межах класичної концепції діалектики – і
ідеалістичної, і матеріалістичної – розвиток тлумачиться як поступальний
та безальтернативний. Вважається, що пройдене є лише історичний інтерес.
Якщо і є повернення до минулого, то діалектичне зняття попереднього
стану і є нова основа. Якщо і є альтернативи, то лише випадкові
відхилення від магістральної течії, підпорядковуються їй, що
визначається об’єктивними законами універсуму. Всі альтернативи
кінець-кін-цем знаходяться, зливаються, поглинаються основною течією
подій. Розвиток розуміється як процес, що здійснюється за законами
залізної необхідності, проходячи певні стадії та здійснюючись поза
людиною.
В другій половині XX ст. наука вносить суттєві корективи в розуміння
процесу розвитку, і це з необхідністю передбачає розробку сучасної
філософської концепції розвитку. Та, звичайно, нема сенсу повністю
відкидати діалектичну традицію в філософії: діалектика має досить
тривалу і цікаву історію та здобутки. Багато дечого в змісті класичної
діалектичної теорії розвитку не втратило конструктивного значення й в
сучасності. Не можна заперечувати плідності деяких ідей, що розвиваються
в руслі діалектичної традиції, наприклад, ідею взаємозв’язку кількісних
та якісних змін, еволюції та революції, недоцільно відкидати
конструктивну ідею розгляду об’єктивних суперечностей як стимулів
розвитку в власне діалектичному сенсі. Всі ці, безумов-новажливі ідеї
конструктивно розглядаються в межах сучасної філософської концепції
розвитку.
3. Становлення сучасної філософської концепції розвитку
Сучасна наука стверджує принципово нове бачення природного та
соціального світу та нове розуміння процесів розвитку, нове бачення
природного та соціального світу – порівняно з тим переважним способом
бачення, що панував протягом попередніх століть в класичній науці –
науці Ньютона та Лапласа. Картина світу, яку малює класичний розум – це
світ, що жорстко зв’язаний причинними зв’язками. До того ж ці зв’язки
мають лінійний характер, а наслідок, якщо і не тотожний причині, то
щонайменше пропорційний їй. За причинним ланцюгом хід розвитку може бути
розрахований необмежене в минуле та майбутнє. Процеси, що відбуваються у
світі, уявлялись як зворотні в часі, передбачувані на необмежене великі
проміжки часу; випадковість виключалась як щось зовнішнє та несуттєве;
еволюція розглядалась як процес, що не має відхилень, повернень,
побічних ліній. Картина світу класичної науки виглядає з сучасної точки
зору, як дотепно зауважує відомий бельгійський вчений Ілля Пригожий,
майже «як карикатура на еволюцію». Адже люди живуть в принципово
нестаціонарному універ-сумі. Це, на думку відомого англійського
астрофізика Джона Джинса, «чудовий, приголомшуючий і дивовижний
Всесвіт». В картині дивовижного Всесвіту нерозривно зв’язані три
поняття: випадковість, незворотність, унікальність. Чудовою особливістю
об’єктів, що розглядаються сучасною наукою, пише Ілля Пригожий, є те, що
люди переходять від рівноважних умов до унікального та специфічного.
Характерною рисою сучасного природознавства є формування концепції
глобального еволюціонізму як системи уявлень про всезагальний процес
розвитку природи в різноманітних його конкретноісторичних формах. Наука
другої половини XX ст. ліквідувала протиставлення біології і фізики в
розумінні еволюції. Стало зрозуміло, що процес становлення, ускладнення
організації притаманний не тільки біологічним системам, але й системам
неорганічної природи (концепція еволюції Всесвіту Фрідмана та Хаббла,
нерівноважна термодинаміка у Іллі Пригожина, синергетика, ідея
самоорганізації в кібернетиці та теорії інформації Вінера та Ешбі).
Еволюція притаманна не тільки макроскопічним тілам, але й світу
елементарних часток, всім типам фізичних взаємодій. Якщо раніше вважали,
що Всесвіт як ціле не може розвиватися, є стаціонарним, то в XX ст.
виникла теорія Всесвіту, що розширюється. За теорією «великого
об’єднання», на початковій стадії еволюції Всесвіту фізична реальність
зазнала особливих фазових переходів, що зв’язані зі спонтанним
порушенням симетрії вакууму, в результаті чого єдина фізична взаємодія
«розщепилася» на ЇЇ сучасні модифікації – електромагнітну, сильну та
слабку. Ідея розвитку не тільки проникає в усі сфери природних явищ, але
й набуває глобального космічного значення: межі застосування ідеї
розширились від мікросвіту до Метагалактики. Такий факт знайшов своє
втілення у формуванні нового наукового напрямку, що вивчає механізми
самочинного (спонтанного) виникнення упорядкованих структур у відкритих
нелінійних системах – синергетики.
n
r
t
a
ae
r
e
????¤?¤?$???????ae?розбиває міф про жорстко визначений та стабільний
Всесвіт. «Світ більш не здається музеєм» (Ілля Пригожий), а
розглядається як процес, як послідовність деструктивних та креативних
процесів, в яких важливу роль відіграють не тільки визначені, а й
стохастичні процеси. Світ, наповнений несподіваними поворотами, що
зв’язані з вибором шляхів дальшого розвитку. Філософи починають бачити
нові взаємозв’язки, і Всесвіт, в світлі нових знань та нового досвіду, є
системою, що еволюціонує як єдине ціле. Всесвіт – це не механізм, що
одного разу заведений Зовнішнім Спостерігачем(Розумом), доля якого
визначена раз і назавжди, а система, що безперервно розвивається та
самоорганізується.
Значення відкриття певних закономірностей процесів самоорганізації та
реорганізації складних систем синергетикою полягає в тому, що радикально
змінилось розуміння стосунків між гармонією та хаосом, упорядкованістю
та безладдям, інформацією та ентропією: виявилось, що хаос не є
абсолютною антитезою гармонії і результатом руйнівних сил, результатом
нездоланного росту ентропії, як це здавалося раніше, а перехідним станом
від одного рівня упорядкованості до іншого, більш високого типу
гармонії. Такий висновок, одержаний при вивченні термодинамічних систем,
відразу ж розповсюджений фундаторами синергетики — Іллею Пригожиним,
Гансом Хакеном, Сергієм Кур-дюмовим – на соціокультурні процеси. Таке
широке застосування принципів та закономірностей синергетики ставить
питання про необхідність їх філософського осмислення та обґрунтування.
Вирішуючи цю проблему, філософія може і повинна подолати агностицизм та
зв’язаний з ним фрагментаризм філософського дискурсу, що склався в
першій половині XX ст., та повернутися до побудови цілісної, системної
картини світу та розкриття місця і ролі людини в світі. Все це сприяє
уточненню та конкретизації філософських категорій: структура і система,
порядок (лад) та хаос (безладдя), усталеність та неусталеність, простота
та складність, що використовуються при характеристиці процесів розвитку.
Виникає необхідність перегляду змісту категорій час (в контексті нового
розуміння незворотності часу та нового тлумачення співвідношення між
майбутнімта сучасним станами нелінійного середовища), простір (зміст
такої категорії розширюється за рахунок порушення традиційного розуміння
просторової симетрії), необхідність та випадковість, детермінізм
(визначення) тощо. Та й сам розвиток у світлі досягнень сучасної науки
уявляється інакше.
Формуються передумови для розробки сучасної філософської системи
розуміння процесів розвитку, яке б включало такі їх сторони, які не може
пояснити класична діалектика. Серед найважливіших – нелі-нійність та
багатоваріантність (альтернативність), стохастичність та
непередбачуваність процесу розвитку, конструктивна роль хаосу (безладдя)
та випадковості в виникненні нового.
Сучасна наука свідчить про те, що еволюційні зміни у складних відкритих
системах недостатньо тлумачити як невпинну еволю цію в одному напрямку.
Сучасна наука вказує на безнадійну застарілість дихотомії прогресистів
та реставраторів у розумінні процесів розвитку, оскільки обидві ці
позиції ґрунтуються на некоректних в науковому сенсі лапласівських
уявленнях лінійної залежності причини та наслідку, минулого та
майбутнього. В дійсності, навіть якщо відтворюємо причину, то не завжди
можемо відтворити наслідок, тому що в світі стохастичних процесів
однозначна лінія зв’язку між ними відсутня.
В межах сучасної наукової картини світу стверджується уявлення, що в
розвитку складноорганізованих систем існує два рівня їх еволюції. Для
одного з них характерна усталеність, лінійність та передбачуваність, для
іншого – неусталеність та •нелінійність. Поведінка системи на такому
етапі – етапі неусталеності та нелінійності, як правило, описується
нелінійними рівняннями (рівняннями, що мають наукові величини в ступенях
більших одиниці або коефіцієнти, які залежать від середовища та можуть
мати якісно різні рішення). Звідси випливає фізичний сенс нелінійності –
множині рішень нелінійного рівняння відповідає множина шляхів еволюції
системи, що описується нелінійними рівняннями. Тому однією із
центральних для сучасної концепції самоорганізації є ідея про поле
шляхів розвитку — потенційно існуючому спектрі структур, які можуть
виникнути в процесі змін систем, що самоорганізуються. Тобто відкрита
нелінійна система в стані неусталеності є носієм багатоманіття пізніх
форм майбутньої організації. До того ж на нелінійному середовищі
можливий не будь-який набір шляхів майбутньої еволюції, а лише певний їх
спектр. Останні описують ідеальні форми реально можливих утворень і є
аттракторами (відносно стабільний стан системи, що притягує всю
різноманітність її траєкторій), до яких тільки й може еволюціювати
система. Якщо система потрапляє в конус аттрактора, то неодмінно
еволюціонує до відносно усталеного стану. Те, які структури можуть
виникнути в стані неста-ленності в системі, визначається виключно
внутрішніми властивостями системи, а не параметрами зовнішнього впливу.
Посилення стану нес-таленності та нелінійності приводить до збільшення
способів об’єднання простих структур у складні, і, як наслідок, до
можливості побудови складніших формоутворень, організацій і структур.
В світоглядному розумінні ідея нелінійності може бути експлікована через
усвідомлення відсутності жорсткої визначеності розвитку, відсутності
єдиного еволюційного шляху та ствердження ідеї багатоварі-антності,
альтернативності шляхів еволюції. Ідея багатоваріантності процесів
розвитку органічно зв’язана з проблемою вибору того чи іншого шляху
розвитку із спектру можливих альтернатив. У світі панують принципи
відбору, що виділяють із безмежної множини можливих, віртуальних станів
якусь множину тих, що можуть бути реалізованими. Ці принципи відбору
допускають існування таких бі-фуркаційних станів (точок розгалуження), з
яких навіть при відсутності стохастичних факторів матеріальний об’єкт
може перейти в множину нових станів. В такому випадку нелінійна система
не жорстко дотримується приписаних їй шляхів, а нібито «блукає по полі
можливого», актуалізує, виводить на поверхню лише один із можливих
шляхів, до того ж кожного разу випадково, тобто в реальній картині буття
присутня випадковість, нестабільність. Сучасна наука, отже, знову
відкриває випадковість як важливий і необхідний елемент світу.
Філософи здавна зв’язували природу випадковості з можливістю виникнення
нового в дійсності. Важливу роль у ствердженні такої ідеї в XX ст.
відіграє синергетика. Припускаючи, що всі процеси у Всесвіті
відбуваються під дією випадкових факторів і деякої міри невизначеності,
створює передумови розкриття конструктивної ролі випадковості в процесах
самоорганізації, досліджує умови, в яких випадковості можуть привести до
виникнення порядку, нової просторово-часової структури, наприклад,
виникнення шестигранних вічок (чарунків) Бенара та Марангоні в рідині
(структури типу бджолиних щільників), що рівномірно підігрівається
знизу, вихори Тейлора, ефект плямистості в екології, утворення доменної
структури в твердих тілах, автоколивальні процеси в хімічних реакціях
Білоусова-Жаботинського тощо.
Слід звернути увагу на два типи випадковостей. Перший тип – це
випадковості, що багаті можливостями і дають початок спрямованій
еволюції системних об’єктів, що лежать біля джерел процесів розвитку,
виникнення нового в реальності. В такому випадку необхідність
народжується із випадковості, на її основі, виступає як наслідок,
результат первісної (початкової) гри випадку. Такий тип випадковостей
характеризує розвиток як появу-раптовість в найбільш
критично-революційні періоди, якісно-переломні моменти, поворотні пункти
розвитку. Другий тип складають випадковості, що оповивають, супроводять
будь-який спрямований процес змін, коли спрямованість уже сформувалась і
виявилася. Це випадковості, що доповнюють необхідність і є формою її
прояву, тобто такі, що розглядаються нібито в традиційному розумінні. Та
синергетика вносить новий аспект, який виходить за межі класичних
традицій в розуміння другого типу випадковостей. Якщо випадковість
першого типу породжує необхідність, то випадковість другого типу додає
елемент невизначеності і тим самим сприяє самоутворенню необхідності,
структури в конкретному її вигляді.
Дослідження в межах синергетики свідчить про те, що саме випадковість
визначає можливі блукання по полю можливих шляхів розвитку: яку із
можливих структур вибере система, по якому шляху піде її дальший
розвиток чи навіть відбудеться її розпад – все це залежить від
випадкових факторів і передбачити наперед неможливо. Чим складніша
система, тим більше існує різноманітних типів флуктуацій, що можуть
загрожувати її стабільності. Але в складних системах існують
багатоманітні типи зв’язків між різними частинами систем. Від наслідків
конкуренції між стабільністю, що забезпечується зв’язком, та
нестабільністю через флуктуації, залежить поріг стабільності системи.
Система, переходячи через поріг стабільності, потрапляє в критичний
стан, який називають точкою біфуркації (точкою розгалуження). Саме в
такій точці система стає нестабільною стосовно флуктуацій і може перейти
до нової сфери стабільності, тобто до формування нового стану. Система
нібито коливається перед вибором одного з кількох шляхів розвитку. У
відкритих нелінійних середовищах (а саме такі системи є найбільш
типовими в світі, в якому живемо) мале діяння, флуктуація, випадковість
можуть призводити до значних наслідків. Малі флуктуації, замість того
щоб затухати, можуть підсилюватись, і система еволюціонуватиме в
напрямку «спонтанної організації», тобто невелика флуктуація може
служити початком еволюції в принципово новому напрямку, що різко змінює
всю поведінку макроскопічної системи. Та стосовно таких станів можливо
робити деякі передбачення, тому що, не зважаючи на непередбачуваність
флуктуацій (випадкових незначних змін початкових умов), набір можливих
траєкторій – шляхів еволюції системи – обмежений (наприклад, по-годні
умови, що можна спостерігати в певному сезоні в певному регіоні).
Випадкові флуктуації непередбаченим чином змінюють траєкторію систем,
хоча самі траєкторії мають тяжіння до певних типів – аттракто-рів –
внаслідок чого переводять систему, нестабільну стосовно початкових умов,
в новий стабільний стан. Ілля Пригожий виражає це словами – із
флуктуацій, шумів народжується новий порядок.
Для того, щоб випадковість змогла «прорватися» на макрорівень, необхідно
особливий стан нелінійної системи, середовища. Такий стан називають
несталістю. Тільки системи у стані несталості здатні спонтанно
організовувати себе і розвиватися. Для стабільних стаціонарних структур
мале збурення «звалюється» на те ж саме рішення, на ту ж саму структуру,
відбувається неперервна еволюція в одному напрямку, що не сприяє
виникненню нового. Стабільність і рівновага – це, так би мовити, глухі
кути еволюції. Це особливо наочно видно на прикладі розвитку системи
наукових знань в межах певної історичної системи поглядів, розвитку
суспільства в межах певної політичної моделі тощо. Для західної
цивілізації – це модель ліберальної демократії. Розвиток у межах такої
моделі (лінійність політичного часу) дозволила Заходу дуже швидко
розвинути свій культурний потенціал, але й так само швидко і вичерпати
його. Уже чуються голоси про те, що настав «кінець історії», ліберальній
демократії нема альтернативи. Навіть такий відвертий апологет західної
цивілізації як, Френсіс Фукуяма, скаржиться на нудьгу. Боротьба за
визнання, готовність піддавати життя ризику заради чистої абстрактної
мети, ідеологічна боротьба, що потребує відваги, багатої уяви та
ідеалізму, за словами Фукуями, замінились економічним розрахунком,
безкінечними технічними проблемами, турботами про екологію та
задоволенням вишуканих попитів споживача. В постісторичний період,
вважає Фукуяма, нема ні мистецтва, ні філософії; є лише музей людської
історії, який турботливо оберігається. Фукуяма переживає суперечливі
почуття до цивілізації, створеної в Європі після 1945 р., з її
північноатлантичним та азіатським розгалуженнями, визнаючи неминучість
постісторичного світу. Можливо саме ця перспектива багатовічної нудьги
змусить історію взяти ще один, новий старт – висловлює надію Фукуяма. У
стані несталості або поблизу біфуркацій (точок розгалуження) незначне
випадкове збурення може привести до нового, принципово іншого стану,
зумовити, яка з спектру можливих стосовно усталених структур виникне в
даний момент. Класичний приклад – метеорологічні ситуації. Недаремно тут
говорять про «ефект метелика», змах крила якого може призвести до
непередбачува-них і досить значних наслідків. Або, наприклад, в ситуації
соціальної напруги в суспільстві — гниле м’ясо в борщі може призвести до
революції; в умовах, коли ідеї «носяться в повітрі» – відкриття
обов’язково хтось робить, але хто саме, залежить від випадку тощо.
Отже, в розвитку та еволюції різноманітних систем суттєву роль відіграє
не порядок і стабільність, рівновага, а нестабільність і нерівно-вага. В
особливих точках біфуркації флуктуації досягають такої сили, що
організація системи не витримує і руйнується, і принципово не можна
передбачити – чи стане стан системи хаотичним, чи зможе перейти на
новий, більш високий та диференційований рівень упорядкування.
Виявляється, що хаос – це не завжди зло, яке треба ліквідовувати, або
якась прикра неприємність. Синергетика обґрунтовує думку, що хаос,
нестабільність, випадковості необхідні для народження нового: хаос є
конструктивним початком, джерелом, передумовою і основою для процесу
розвитку. Слід зазначити, що в таких випадках хаос є подвійна,
амбівалентна природа, виступає як дволикий Янус. Хаос є руйнівним
-складні системи в різних станах можуть бути чутливі до малих хаотичних
флуктуацій на мікрорівні. І тоді хаос є конструктивним, творчим. Сам
хаос може бути захистом від хаосу: механізмом виведення на
струк-тури-аттрактори еволюції, механізмом узгодження темпів еволюції
при об’єднанні простих структур у складні, а також механізмом
переключення (зміни різних режимів розвитку системи). Хаос є
конструктивним, завдячуючи своїй руївнівності, і руївний на основі
конструктивності. Руйнуючи, хаос будує, а будуючи, приводить до розрухи.
Нелінійність процесів робить принципово ненадійними і недостатніми досі
поширені допрогнози-екстраполяції від наявного. Розвиток здійснюється
через випадковість вибору шляху в момент біфуркації (точки
розгалуження), а сама випадковість (така вже по своїй природі) не
повторюється знову. В точці біфуркації випадковість підштовхує систему
на новий шлях розвитку, а після того, як один з багатьох варіантів
вибраний, знову вступає в силу однозначний детермінізм. І так до
наступної точки біфуркації. Біфуркаційні переходи – це явища типово
швидкої, докорінної перебудови характеру розвитку системи. Чим складніша
система, тим більше в ній виникає біфуркаційних переходів.
Стохастичність світу разом з існуванням біфуркаційних механізмів
визначають непередбачуваність еволюції та її незворотність. А отже, і
незворотність часу. В розвитку та самоорганізації системи випадковість і
необхідність взаємодоповнюють один одного. Майбутнє при такому підході
перестає бути даним, а не закладене в сучасності. Майбутнє наперед
визначене лише частково – присутністю структур-аттракторів. Але майбутнє
відкрите – що саме структура із спектру можливих виникне в момент
нестабільності, визначається випадковістю, флуктуаціями, хаосом на
мікрорівні. Крім того, в процесі еволюції змінюються й самі відкриті
системи, а отже, модифікується і спектр можливих структур. Це означає
кінець класичного ідеалу всезнання. Світ процесів, в якому живемо і який
є частиною, не може більш відкидатись як видимість або ілюзія, що
визначається обмеженим способом спостереження. Нелінійність означає
можливість несподіваних, так званих емерджентних змін напрямів руху,
процесів розвитку. Наявність поля шляхів розвитку в самоорганізованих
системах та випадковий вибір одного з них, в стані несталості ілюструє
особливий тип визначення. І якщо в момент несталості переважає
стохастична поведінка системи і вибір шляху розвитку передбачити
неможливо, то новий порядок з відповідною усталеною структурою, який
змінює стару несталість, характеризується повністю визначальною
поведінкою. Важливо підкреслити, що несталість не замінює і не відміняє,
а видозмінює ЇЇ. Отже, синергетика обґрунтовує ідею стосовно того, що
розвиток здійснюється через несталість, через біфуркації, через
випадковість і об’єктивує стохастичну поведінку певного типу систем –
відкритих, складнооргані-зованих, систем, що саморозвиваються. їх
поведінка непередбачувана зовсім не тому, що людина не має засобів
простежити та прорахувати їх траєкторії, а тому, що світ так
влаштований.
Отже, в межах сучасної картини світу формуються передумови для
усвідомлення того, що передбачення віддаленого майбутнього принципово
неможливе. Звичайно, можлива екстраполяція наявних знань за межі
власного бачення та будування здогадів стосовно того, яким міг би бути
механізм, який керує динамікою універсуму. Та не можна забувати, що хоча
в принципі й можливо знати початкові умови в безмежної кількості точок,
що репрезентують універсум, майбутнє залишається непередбачуваним. До
того ж не слід забувати, що хоча в принципі й можемо знати початкові
умови з безмежної кількості точок, майбутнє все ж залишається принципово
непередбачуваним. До того ж на основі всіх відомих законів, як вважає
відомий спеціаліст в галузі дослідження глобальних еволюційних процесів
Микола Мойсеєв, можемо передбачувати тільки «заборонені» стани – ті
стани, що система ні за яких біфуркаціях не зможе прийняти. А ось який
із різноманітної множини можливих і незаборонених станів вибере система
– це передбачити неможливо. Неможливо принципово. Оскільки в
навколишньому середовищі все і завжди підвладне дії випадковостей та
невизначеностей, то навіть у випадку процесів дарвінівського типу не
можна говорити про повну визначеність. Є можливість лише бачити
тенденції, якщо завгодно, «канали еволюції». Це справедливо і для
турбулентного потоку рідини або газу, і для «вибухового» видоутворення,
і для соціально-економічних та духовних змін в кризисні моменти.
З другого боку, взаємодія людини з саморозвиваючими системами, для яких
характерні синергетичні ефекти, принципова відкритість та незворотність
процесів проходить так, що сама людська дія не є чимсь зовнішнім, а
нібито включається в систему, видозмінюючи кожного разу поле її можливих
станів. Дійсно, пізнавши дещо, людина починає діяти вже по-іншому, з
врахуванням отриманих знань. Значить, і історія починає йти інакше.
Включаючись у взаємодію, людина вже має справу не з жорсткими предметами
та властивостями, а з своєрідними «сузір’ями можливостей». Перед нею в
процесі діяльності кожного разу виникає проблема вибору деякої лінії
розвитку із множини шляхів еволюції системи. До того ж якщо сам вибір
незворотний і частіше не може бути однозначно прорахований, то в
діяльності систем, що само-розвиваються, особливо в їх практичному,
техніко-технологічному опануванні, важливу роль починає відігравати
знання заборон на деякі стратегії взаємодії, які потенційно мають
катастрофічні наслідки. Сучасність характеризується прискореним ростом
могутності цивілізації і її здатності впливати на процеси, які проходять
в природних умовах. Діяльність людей небезпечно перебудовує зміст
історії, еволюційний процес біосфери. На людину насувається
відповідальність за вибір того чи іншого шляху розвитку. Не випадково
відомий політолог Володимир Панарін вважає, що вчені мають застерегти
будь-якого реформатора від необмежених маніпуляцій з соціальними
об’єктами в ім’я спрощено зрозумілої ефективності, безтурботного
застосування сильних соціальних технологій. Соціальна система, мабуть як
і Всесвіт, тримається «на вістрі», для її стану характерна особлива
крихкість. Якщо раніше реформаторство ґрунтувалося на тому, щоб
відділити магістраль прогресу – генеральної лінії суспільної еволюції –
від малозначущих випадковостей, то в постнекласичній науці у
випадковості зовсім інший статус: переноситься в серцевину будь-якого
процесу, робить його нелінійним, неоднозначним, непередбаченим.
Важливо усвідомити, що складноорганізованим системам неможливо нав’язати
шляхи їх розвитку. Необхідно лише зрозуміти, як сприяти їх власним
тенденціям розвитку, як виводити системи на оптимальні шляхи. Головна
проблема полягає в тому, як керувати, як з допомогою малого резонансного
впливу підштовхнути систему на один з власних та сприятливих для
суб’єкта шлях розвитку, як забезпечити самокеруючий та самопідтримуючий
розвиток. Проблема полягає і в тому, як подолати хаос, не долаючи його,
а роблячи творчим, перетворюючи його в поле, що породжує іскри
інновацій. Виявляється, головне – не сила, а правильна топологічна
конфігурація, архітектура дії на складну систему.
Дивовижно, що ця властивість складної організації була вгадана ще
тисячоліття тому родоначальником даосизму Лао-цзи і виражена в
парадоксальній формі: більш слабке перемагає більш сильне, м’яке
перемагає тверде, тихе перемагає голосне тощо. Досліджуючи межі
передбачуваності для коротких та довготривалих просторово-часових
проміжків, знаючи механізми самоорганізації систем, можливі тенденції їх
розвитку, можна ввести в середовище відповідну флуктуацію, якщо так
можна сказати, «вколоти» середовище в необхідних місцях і тим самим
направити їх рух, але направити, знову ж таки, не куди завгодно, а
відповідно з потенційними можливостями самої системи. Не суб’єкт дає
рецепти та керує нелінійною ситуацією, навпаки, сама нелінійна ситуація
– чи то природна, чи ситуація спілкування з іншими людьми, чи з самим
собою, розв’язується певним чином, і будує сам суб’єкт. Нелінійне,
творче ставлення до світу означає відкриття можливості зробити себе
витвореним.
Свобода вибору є, але сам вибір обмежений можливостями об’єкта, тому що
об’єкт не є пасивним, інертним матеріалом, а має власну свободу. Таке
розуміння процесів розвитку кладе кінець потугам на абсолютний контроль
за будь-якою сферою реальності, кладе кінець будь-яким можливим мріям
про абсолютно контрольоване суспільство. Людина найменшою мірою має
право розглядатися як сторонній спостерігач, і поняття «суспільних
законів» набуває нового змісту та нової об’єктивності. Стає очевидним,
що ідея про можливість планового розвитку суспільства – помилкова ідея,
що здатна викликати трагічні наслідки. Будь-яка вимушена уніфікація
виробничих та соціальних відносин, релігійного життя, національних
традицій означатиме намагання капітана повернути свій корабель проти
течії і приречена на невдачу, вестиме до застою та деградації
суспільства. Тому-то так небезпечна будь-яка «соціальна інженерія» – не
менш небезпечна ніж застосування до людини генної інженерії. Але й без
втручання Розуму, без його спрямовуючого начала людство чекає деградація
та виродження. Важливо зрозуміти закони сумісного життя природи і
людства, їх коеволюції. Тільки тонка настройка «стратегії природи» та
«стратегії розуму» здатна забезпечити суспільству майбутнє, звужує
основу для позиції песимізму есхатологічного напрямку. Зміцнюється надія
на можливість вибору оптимальних шляхів розвитку, які б влаштовували
людину і разом з тим не були руйнівними для природи. Визнання таких
особливостей розвитку веде, з одного боку, до переосмислення ставлення
людини до світу, а з другого – до формування нової методології пізнання.
Нова система поглядів в методології науки ґрунтується не тільки на
уявленні про організованість та порядок, але й на уявленні про безладдя,
хаос, випадковість.
З ідеалом побудови теорій, як аксіоматичних дедуктивних систем, дедалі
більше конкурують теоретичні описи, що базуються на застосуванні методу
апроксимації, теоретичні схеми, що використовують комп’ютерні програми
тощо. Дослідження унікальних, самоорганізуючих систем здійснюється
найчастіше методом обчислювального експерименту на ЕОМ, дозволяє виявити
багатоманітність можливих структур, що здатна породити система. Але,
обґрунтовуючи принципову непередбачуваність майбутнього, відсутність
жорстких законів, що наперед визначають майбутнє (майбутнє жорстко не
фіксується), сучасна наука все ж не заперечує, що сучасність і майбутнє
залежать від минулого. Не визначаються, а залежать! Це дає певні шанси.
Знання можливих тенденцій сучасності, що справлять певний вплив на
майбутнє – ось що необхідно знати і таке знання доступне. Становлення
сучасної філософської концепції розвитку формує методологічні основи
такого пізнання та діяльності.
ЛІТЕРАТУРА
Гегель Г. В. Наука логики: В 3-х т., т. 2,— М., 1971.
Добронравова І. С. Нелінійне мислення.— Філос. і соціол. думка.— 1991.—
Яг 6.
История аптичиой диалектики.— М., 1972.
История диалектики. Немецкая классическая философия.— М., 1978.
Князева Е. Н., Курдюмов С. П. Синергетика как Іювое мировидение.—
ВопросьІ философии.— 1992.— № 12.
Миклин А. М., Подольский В. А. Категория развития в материалисти-ческой
диалектике.— М., 1980.
Моисеев Н. Н. Человек й’ноосфера.— М., 1990.
Пригожий Й. От существующего к возпикающему.— М., 1985.
Пригожий Й., Стешерс Й. Порядок из хаоса.— М., 1986.
Внгельс Ф. Диалектика природи // Маркс К., Знгельс Ф. Соч. 2-е изд., т.
20.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
