Реферат на тему:
В`ячеслав Липинський – ідеолог української демократичної хліборобської
партії
Але орієнтація на соціалізм і федерацію в конкретних умовах 1917 р. була
безперспективною. Вона вела український національно-визвольний рух у
глухий кут, у безвихідь. Проте це мало хто розумів. Мало кому з діячів
національного руху тоді було ясно, що прагнення до легких і красивих
рішень, до соціальної гармонії на основі одержавлення і зрівнялівки – це
прояв утопічного мислення, характерний для ранніх, недостатню зрілих
суспільно-політичних рухів. Панувало переконання, що позбавлена за
століття уярмленого життя державотворчих елементів, аристократичної
еліти і буржуазії, по суті, скалічена, українська нація – це ідеальна
соціальна спільнота для створення соціалістичного суспільства. Мало хто
розумів, що майбутнє України – аж ніяк не в реалізації
соціалістично-федералістичних ідеалів. Зовсім небагато було таких, які
вбачали в соціально-політичній орієнтації найавторитетніших українських
партій – УПСР, УСДРП, УПСФ – зловісне передвістя національної трагедії
України.
Серед цих небагатьох В’ячеслав Липинський був одною з найпомітніших
фігур. Задовго до революції він виступив з ідеєю територіалізму –
ідеологічної антитези народницьким уявленням про трудящих як єдину силу,
спроможну відіграти конструктивну роль у громадському житті. Липинський
вважав, що не лише українські народні маси, але й панівні класи з їх
багатовіковим політичним досвідом повинні працювати на благо України.
Служба краю, в котрім живеш, і народу, з котрим постійно спілкуєшся, –
це, на думку Липинського, лицарський обов’язок спольщених і
зрусифікованих панівних класів.
Ці ідеї дозволили Липинському досить швидко зорієнтуватися у складній
обстановці, що склалася влітку 1917 р, на Полтавщині, куди його закинув
вихор світової війни, успішно протистояти соціалістично-федералістській
стихії, знайти соціально-політичну силу, яка в цих ідеях відчула
віддзеркалення власних інтересів.
Формування УДХП почалося без Липинського. Організаційна комісія, що
зголосилася на утворення крайової хліборобської організації, включала
Сергія Шемета – брата Володимира Шемета, у свій час члена І Державної
Думи, а також голову Лубенської повітової земської управи М. Боярського,
члена цієї управи Л. Климова, агронома В. Шкляра і деяких інших. Ця
комісія оголосила про утворення нової політичної організації, назвавши
її Українською демократичною партією (УДП). Партія з такою назвою в
1904-1905 рр., поки не злилася з Українською радикальною партією в
об’єднану Українську радикально-демократичну партію (УРДП), зберігаючи,
однак, права внутріпартійної автономії. Саме від УДП у свій час
Володимир Шемет балотувався на виборах до І Державної Думи. Очевидно,
був задум відродити УДП, у програмі якої передбачався викуп поміщицьких
маєтків при збереженні приватної власності на землю, а також автономія
України у складі федеративної Російської держави [1].
Хліборобські організації, так звані “Союзы земельных собственников”, які
об’єднували землевласників – як селян, так і поміщиків, – виникали тоді
в усіх губерніях України. Вони стояли на платформі збереження приватної
власності на землю, але разом з тим підтримували російські
буржуазно-поміщицькі партії в їх прагненні зберегти “єдину і неділиму
Росію”. Очолювалися ці організації, як правило, російськими чи
зросійщеними поміщиками.
На Лубенщині керівництво об’єднавчим рухом землевласників з самого
початку опинилося в руках українських радикал-демократів і
самостійників. Їм вдалося надати новій політичній партії виразного
національного забарвлення.
У кінці червня 1917 р. на установчих зборах у Лубнах були ухвалені
фундаментальні принципи, на основі яких нова партія планувала розгорнути
свою діяльність: суверенність українського народу; приватна власність як
основа народного господарства; парцеляція за викуп поміщицьких маєтків
для задоволення потреб малоземельних селян і залишення в руках
попередніх власників такої кількості землі, яку встановить Український
сейм [2]. Поняття “суверенність” роз’яснив у своїй доповіді на
установчих зборах Сергій Шемет, наголосивши, що серед головних завдань
партії буде “вільна спілка усіх народів як гарантія вічного миру, широка
автономія України в федеративній Російській республіці” [3].
У серпні на основі цих принципів почалася розробка програми нової
партії. Липинський, на той час активний член цієї партії*, звернувся до
іншого активіста УДП Віктора Андрієвського з пропозицією написати два
проекти програми. Ці проекти були створені. Свій документ представив і
Шемет. Було заплановано опублікувати всі три проекти. В дійсності був
видрукуваний лише один, написаний В. Липинським. Він і став офіційною
програмою нової партії. Саме Липинський запропонував нову назву –
Українська демократична хліборобська партія (УДХП). Представлена ним
програма якнайповніше відповідала духу і букві цієї назви.
Коротку характеристику програми УДХП можна знайти у публікації Сергія
Шемета “До історії Української демократично-хліборобської партії”. Але,
по-перше, ця публікація сьогодні доступна лише вузькому колу
спеціалістів, а, по-друге, аналіз програми УДХП у ній неповний,
фрагментарний, конспективний.
Програма починається із зазначення того, що священне і непохитне право
кожної нації на самовизначення стало законом революції. Український
народ повинен користуватися на своїй землі всією повнотою суверенних
прав. Ідея суверенітету має у В’ячеслава Липинського глибоке
історико-філософське обґрунтування. “Історія наша учить нас, – пише
автор, – що повним національним життям жив наш народ тільки тоді, коли
він користувався на землі повнотою своїх суверенних прав (Держава
Київська), або ж, після втрати своєї державності, тоді, коли в ньому зі
стихійною силою прокидались змагання до цих утрачених прав (Козаччина).
Всяке відречення од змагань до національної політичної незалежності йшло
все в парі з національною руїною, з занепадом національної культури і
найстрашнішим для нас ренегатством найбільше активних політично верствів
українського народу”[4]. Липинський приходить до висновку, що подолати
цей занепад на шляхах етнографічного українофільства, “українства для
домашнього обіхода” неможливо. “Українська національна ідея тільки тоді
в силі оживити собою українську етнографічну масу, коли вона йде поруч з
ідеєю суверенітету українського народу, коли вона кличе до повного
національного визволення і на місто рабської служби чужим державним
організаціям ставить змагання до створення власної держави” [5].
Таким чином, поняття суверенітету у програмі УДХП завдяки Липинському
наповнюється радикальним змістом і фактично означає сепарацію від Росії,
політичну самостійність України.
Український народ у Російській імперії був відлучений від участі в
державнім житті, більше того – російська пропаганда докладала багато
зусиль, щоб витравити з народної пам’яті навіть згадки про славні часи
боротьби українського народу за власну державу. Відсутність
державницького досвіду значно утруднювала боротьбу за здобуття власної
держави. Вихід з цього скрутного становища Липинський вбачав у поєднанні
зусиль всього хліборобського населення. Саме воно повинне було витворити
з себе ту провідну верству, яка забезпечить функціонування Української
держави. Ця провідна верства мала поєднати в собі молоду енергію
українського селянства з державницькою мудрістю нащадків гетьманських і
старшинських родів. Вона, на думку Липинського, не повинна бути
кастово-замкненою. Ця верства поповнюється кращими представниками усіх
класів, в тому числі і робітничого, але при цьому “город не повинен
диктувати свою волю українському селу” [6]. Це було підставою для
звинувачення хліборобів-демократів у ненависті до пролетаріату. Але
навіщо “ненависникам” так піклуватися про створення професійних спілок,
захист прав робітників і навіть заявляти про підтримку українських
робітничих партій? Питання про відношення УДХП до пролетаріату слід
розглядати з національно-державної точки зору. Пролетаріат України в
переважній більшості був неукраїнського походження, тому являв собою
сприятливе середовище для антиукраїнської агітації.
Липинський звертає увагу на те, що власна держава необхідна українському
народу не тільки з мотивів соціально-політичних, а й економічних, бо
“якщо ми задихались під тягарем слабо розвиненої економічно,
поліцейсько-самодержавної Росії, то чи не задавить нас зовсім –
останемось і надалі нацією недержавною – Росія
республікансько-демократична […] з налаженим по-європейськи […]
хозяйственно-державним апаратом” [7].
Цікавим у плані еволюції поглядів Липинського на державу є розділ
програми УДХП. про державно-політичний лад на Україні. Дослідники
політологічної спадщини ставлять перед собою питання: чи був він з
самого початку консерватором, монархістом, чи в нього були періоди, так
би мовити, “демократичні”, чи був цей демократизм внутрішньо йому
притаманний, чи лише політичною мімікрією? Вивчаючи державність
козацької доби, Липинський прийшов до висновку, що найкращою формою
державного устрою для України є гетьманська монархія. При цьому він
виходив з того, що, по-перше, серед українського народу були сильні
козацькі традиції, в тому числі і гетьманські; по-друге, тільки гетьман,
стоячи над суспільними верствами, міг би об’єднати їх в ім’я української
національної ідеї; по-третє, тільки гетьманська традиція могла
легітимізувати нову владу. Тому на перший погляд дивним видається
демократичний проект державного устрою, викладений Липинським у програмі
УДХП. Визначення форм державного устрою він відносить до компетенції
Українських установчих зборів. На цих зборах демократично-хліборобська
партія повинна відстоювати республіку, в якій законодавча влада
належатиме парламенту (Сейму), а виконавча – Генеральному Секретаріатові
(Раді Міністрів).
Таким чином, в умовах, коли склалися сприятливі обставини для створення
Української держави, але маси були захоплені соціалістичними лозунгами,
Липинський в ім’я ідеї самостійності поступається монархізмом. Відомо,
що наприкінці життя він прийшов до висновку, що форму державної влади
повинен визначати сам народ. Але тоді це стало результатом глибоких
роздумів над долею монархічної ідеї на Україні, в умовах же 1917 р.
маємо справу з компромісом.
Коли вже на еміграції був заснований Український союз
хліборобів-державників з виразною монархічною ідеологією, В’ячеслав
Липинський і Сергій Шемет, складаючи заяву загальним зборам УДХП про
свій вихід з партії, зазначали, що “гетьмансько-монархічна і класова
течія партії, що хотіла одвертого виставлення в програмі принципу
гетьманства… мусила супроти вимог тодішнього політичного життя і во
ім’я принципу національної єдності, репрезентованого тоді Центральною
Радою, пійти на уступки та погодитись на введення в програму
республіканства” [8]. Ці “уступки” кваліфікувалися лідерами УДХП як
“політичний опортунізм”.
Виявом цього компромісу, на наш погляд, є інститут президентства,
запропонований Липинським. Президент повинен бути репрезентантом
Української держави і виконувати ті функції, які на нього покладуть
Установчі Збори. Саме інститут президентства ототожнював зв’язок між
вимушеною і бажаною формами державного устрою України. Але вже через
кілька місяців Липинський, впевнившись у нездатності до державного
будівництва української демократії, вітає гетьманський переворот. Партія
хліборобів-демократів зразу ж визнала владу гетьмана і була єдиною
партією, яка не з тактичних міркувань, а з мотивів
національно-державного характеру її підтримала.
??\?
Соціалістичні лідери Центральної Ради доводили, що революція усунула
необхідність регулярної армії, і вони не змогли відтак використати тих
300 тисяч бійців українізованих формувань, які визнали її влітку 1917 р.
Ціною такої недалекоглядної політики стали Крути…
Хліборобсько-демократична партія з самого початку виступала за створення
власних збройних сил, вважаючи їх необхідним елементом державності. Сам
Липинський як голова Полтавської військової ради докладав багато зусиль
для організації там національних військових сил. В своїй програмі УДХП
звертала увагу ще на одну проблему, ігноровану лідерами Української
Народної Республіки, а саме – на релігійне питання. Російська
православна церква традиційно була опорою царського режиму на Україні,
посилювала русифікацію. Під впливом українського національного
відродження серед кліру, особливо на нижчих щаблях церковної ієрархії,
почала пробуджуватися національна свідомість Революція активізувала цей
процес. Так, навесні 1917 р. на соборах Полтавської і Подільської
єпархій національно свідома частина духовенства висловилася за незалежну
українську православну церкву. Але Центральна Рада не підтримала ідею
про розрив церковних зв’язків із Москвою. Хлібороби-демократи, навпаки,
дуже активно виступали за автокефалію усіх релігійних конфесій на
Україні. Це, на їх думку, перешкоджало б використанню церковних амвонів
для розповсюдження ворожих ідей.
У справах освіти і культури партія, крім загальних демократичних
домагань, ставила за мету якнайбільше поширення освіти на селі. До цієї
справи мали залучитися найкращі інтелігентські сили.
Враховуючи рівень національної свідомості, особливо в
зденаціоналізованих містах, Липинський виступав за еволюційну
українізацію громадського життя, допускаючи навіть у міру потреби
“вживання ще деякий час вислову українських по духу і напряму ідей”
[10]. Характерною рисою економічної програми УДХП є “якнайширший
державний контроль над національним хазяйством”. У власність держави
повинні перейти всі природні ресурси, а також транспорт. Крім того,
українська держава повинна стати організатором тих галузей господарства,
у яких найбільше зацікавлена вся нація. Липинський вважав, що “шкідливий
для нації хаос приватного капіталістичного хазяйства […] мусить бути
обмежений не тільки зверху – якнайширшим державним контролем над
національним хозяйством, а і знизу” [11] – профспілками продукуючих мас
і демократичним кооперативним рухом.
УДХП виступала за поширення активної ролі держави також і на торгівлю
шляхом забезпечення державної монополії на хліб і товари першої
необхідності.
Найбільш цікавою, на наш погляд, є аграрна програма партії. Вона
побудована на ґрунтовному аналізі аграрних відносин на Україні, і це
вигідно відрізняє її від аграрних проектів інших українських партій,
насамперед соціалістичних. Програма зазначає, що Україна і за формою
землеволодіння (переважаюча приватна власність), і за тенденціями
розвитку цієї форми (парцеляція великих маєтків), а також за рівнем
інтенсифікації сільськогосподарської праці є “краєм західно-європейської
хліборобської культури”. Тому російські проекти аграрної реформи,
некритично сприйняті українськими соціалістами, були, на думку
Липинського, глибоко реакційними, бо вели до зниження рівня аграрного
розвитку України.
Програма УДХП передбачала дві форми землеволодіння: оренду і
приватновласницьку. В першому випадку Українська держава мала, по-перше,
прискорити об’єктивний процес переходу поміщицьких маєтків до рук
селянства, а по-друге, підвести під цей процес організаційно-правничі
засади. Держава повинна створити національний земельний фонд, який би
поповнювався шляхом вивласнення за викуп поміщицької землі понад певну,
визначену законом норму. Щодо необхідності викупу між Липинським і
Андрієвським відбувся цікавий обмін думками. Андрієвський вважав, що
маєтки, які були набуті шляхом зради українського народу, за службу
Росії, слід конфісковувати без викупу. На цю пропозицію Липинський з
гіркотою відповів: “А назвіть мені маєтки, набуті в більш чесний спосіб”
[12]. Він вважав, що селянин, заплативши за землю і отримавши “купчу”,
буде почувати себе справжнім господарем. До того ж така конфіскація з
неминучістю викликала б сильний опір і супроводжувалася б загостренням
соціальної боротьби, проти чого виступав Липинський.
Утворений таким чином державний земельний фонд повинен ділитись на
хутори, величина яких відповідала б оптимальній для даної місцевості
господарчій нормі. Ці хутори передавались українським селянам в довічну
і спадкову оренду без права поділу. В результаті втілення цієї реформи в
життя Україна повинна була перетворитися в край високорозвиненого
інтенсивного фермерського господарства. Щодо селянської надільної землі,
то вона переходила в повну власність селян. Виступаючи за збереження
приватної власності на землю, держава в той же час повинна була
застерігати проти надмірної концентрації землі в одних руках і проти
земельної спекуляції. Таким чином, аграрна реформа, запропонована УДХП,
мала на меті по-перше, забезпечити поступовий, найбільш продуктивний
розвиток сільського господарства на Україні, а по-друге, створити міцну
опору української державності в особі заможного хуторянина.
Використовуючи поняття сучасної політології, Липинський прагнув до
створення чисельного і потужного середнього класу.
У 1900 р. львівський журнал “Молода Україна”, звертаючи увагу на
нерозробленість соціально-економічного моменту в програмному документі
РУП – “Самостійна Україна”, написаному М. Міхновським, зазначав, що у
змальованій ним державі “не зігріється жоден селянин. Така Україні
хороша хіба що для панства та інтелігенції”13. Програма УДХП прагнула до
створення такої України, котра б як лагідна, турботлива мати, перш за
все зігріла свого найулюбленішого сина – селянина, в той же час
піклуючись і про інших дітей. В основу тактики
хліборобсько-демократичної партії Липинським була покладена ідея єдиного
національного фронту: “всякий чужинець, котрий наше право до повної
незалежності фактично визнає – наш союзник, хоч би його погляди в інших
справах не відповідали поглядам нашої партії. Всякий українець-раб,
котрий вирікається ідеї Вільної України і тим самим служить чиїмсь чужим
державним чи національним інтересам, […] – наш ворог, хоч би по своїм
поглядам в інших справах він стояв дуже близько до поглядів нашої
партії” [14]. Вважаючи Центральну Раду і Генеральний Секретаріат єдиною
законною владою на Україні, партія обіцяла не тільки лояльно трактувати
їх, а й усіма силами підтримувати в боротьбі за суверенітет українського
народу.
Ще влітку 1917 р., коли УДХП тільки формувалася, її лідери звернулись до
М. Грушевського і В. Винниченка з пропозицією включити до Ради членів
цієї партії. Але згоди на це не отримали [15]. Однак і після цього
хлібороби-демократи не почали “гострити ножа” на Центральну Раду, як про
це писав Винниченко.
Як відомо, Центральна Рада пройшла шлях від вимоги автономії в межах
федеративної Росії до проголошення державної незалежності України. Поки
йшла боротьба між українською владою і Тимчасовим урядом, УДХП, хоча й
була незгодна з соціально-економічною політикою Центральної Ради, проте
втримувалася від її критики. “Як не намагалися провідні кола партії
примирити в ім’я принципу національної єдності хліборобські селянські
маси з демократичною політикою Центральної Ради, ці маси ставилися до
цієї політики вкрай вороже, і весь час треба було їх здержувати од
різних ворожих виступів проти Центральної Ради” [16].
Ситуація змінилась після проголошенім IV Універсалом повної
самостійності України і коли хлібороби-демократи зрозуміли, що навіть
більшовицька навала нічого соціалістів не навчила. Саме весною 1918 р,
Сергій Шемет пише гострокритичного відкритого листа до Центральної Ради
і Генерального Секретаріату, видрукованого “Новою Радою”, в якому,
зокрема, заявив, що, нехтуючи інтересами хліборобів-власників,
українська влада відштовхує ту силу, яка мала б стати її опорою. Спробою
досягнення компромісу з Центральною Радою можна вважати делегацію від
з’їзду хліборобів-демократів під проводом того ж Шемета, яка вимагала
від центральної влади припинення соціалістичних експериментів і
поповнення її складу представниками УДХП. Ця делегація викликала значний
резонанс, показавши негативну реакцію досить великої частини суспільства
на політику Центральної Ради. Саме цим УДХП відіграла, за словами
П.Скоропадського, помітну роль у справі повалення республіканської
влади, завдавши їй першого тяжкого удару [17].
Під час Гетьманату і Директорії хлібороби-демократи не раз виявляли
ініціативу в консолідації національних сил на ґрунті української
державності.
Досить виваженою була тактика партії і в питаннях партійно-політичної
боротьби. “Давня дилема української інтелігенції – чому віддавати
пріоритет: соціальній революції чи національному визволенню, сіяла в
лавах Центральної Ради, а потім і Директорії ворожнечу і безладдя”, –
цілком справедливо відзначив Орест Субтельний [18]. Ця партійна
ворожнеча, посилена особистою боротьбою за лідерство, стала одною з
причин слабкості, а в кінцевому рахунку і поразки соціалістичної влади
на Україні.
Визнаючи право кожної партії боротися за реформу за своїми уявленнями
всього національного життя, програма УДХП в той же час зазначає, що “од
кожної своєї політичної партії народ український має право вимагати, щоб
вона задля своїх партійних чи класових інтересів не поступалась ні на
крок принципом вільного існування нації і щоб силу свою кожна українська
партія черпала з внутрішніх сил свого народу, а не з “сторонніх
протекцій” [19].
Без аналізу програми УДХП як важливого етапу в становленні світогляду
В’ячеслава Липинського неможливо зрозуміти його політологічну концепцію,
яка остаточно сформувалася в 20-і роки.
Література
Див. Полтавщина. – 1905. – 27 ноября.
Шемет С. До історії Української демократично-хліборобської партії //
Хліборобська Україна. – Відень, 1920. – Зб. І. – С. 63.
Вісник Лубенського громадського комітету. – 1917. – 6 липня.
*Про існування УДП Липинський дізнався від С. Шемета в червні 1917 р.,
познайомившись з ним на хліборобському з’їзді в Полтаві. Липинський став
членом Управи партії і організував у Полтаві її відділ.
Липинський В. К. Нарис Української демократичної хліборобської партії //
Матеріали до програми. Видання Української демократичної партії – Лубни,
1917. – С. 6, 7.
Там же. – С. 7.
Там же. – С. 12.
Там же. – С. 9.
Заява Сергія Шемета і В’ячеслава Липинського Загальним зборам УДХП //
Хліборобська Україна. – Відень, 1920/1921. – Зб. 2, 3, 4. – С. 273, 274.
Липинський В. К. Нарис програми Української демократичної хліборобської
партії. – С. І7.
Там же. – С. 19.
Там же. – С. 20.
Andrijew?kyj W. Jeszcze kilka uwag i wspomnie? o ?.p. Wac?awie Lipi?skim
// Biulety? Polsko-Ukrai?ski. – Warszawa, 1934. – № 10. – С. 3.
Молода Україна [Львів]. – 1900. – Ч. 6. – С. 241.
Липинський В. К. Нарис програми Української демократичної хліборобської
партії. – С. 24, 25.
Андрієвський В. З минулого. 1917 рік на Полтавщині. – Берлін, 1923. – С.
64, 65.
Заява Сергія Шемета і В’ячеслава Липинського Загальним зборам УДХП. –
С.273.
Скоропадський П. Уривки із споминів // Хліборобська Україна. – 1924-25.
– Зб. 5. – С. 61.
Субтельний О. Україна. Історія. – Київ, 1991. – С. 315.
Липинський В. К. Нарис Української демократичної хліборобської партії. –
С. 27.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
