.

Елементи консерватизму в світогляді і текстах Дмитра Дорошенка (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 1992
Скачать документ

Реферат на тему:

Елементи консерватизму в світогляді і текстах Дмитра Дорошенка

Однією з несподіванок для української інтелектуальної спільноти
міжвоєнної доби став раптовий розквіт консервативної думки. Він
відбувався на західноукраїнських землях поза межами підрадянської
України і серед української діаспори у західній Європі та Північній
Америці. Цей розвиток значною мірою завдячував пропагандистським
зусиллям В’ячеслава Липинського – центральної постаті українського
консервативного табору. Проте на загальній палітрі політичних рухів та
ідеологій в українському середовищі консерватизм займав відверто
маргінальне місце. Така ситуація цілком відповідала європейським
реаліям, де в умовах загальноєвропейської кризи демократичних цінностей
домінуючі позиції перебирають на себе яскраво – націоналістичні
концепції та соціалістично – комуністичні симпатії. У добу, коли цілі
суспільства опановують сподівання на якомога швидші зміни, а радикальні
перетворення асоціювалися не з загрозою, а зі зміною на краще,
консерватизм не мав чого запропонувати своїм потенційним симпатикам.

Маргінальність позиції українського консерватизму визначив і
особливий розподіл сил в українській діаспорі, яку складали представники
різних політичних сил доби змагань за українську державність та молоде
покоління. Із серйозним нівелюванням демократично – народницького
світогляду, на який покладалася провина за втрату української держави у
1917 – 1921 рр., інтелектуальний простір та масові симпатії поділили між
собою соціалістичні ідеї, прорадянські симпатії і найвпливовіша течія –
інтегральний націоналізм. В умовах бездержавності і активних зусиль
діаспори зі збереження культурного потенціалу українському консерватизму
важко було знайти собі опертя – його могло надати лише далеке минуле,
тоді як реалії 1920 – 30-х років спокушали до радикалізації та пошуків
нового. При загальному захопленні багатообіцяючими войовничо –
націоналістичними гаслами, які відповідали сподіванням на національне
самозбереження і розвиток, український консерватизм залишався вибором
тих небагатьох, які зневірилися у соціалістичних ідеалах або ніколи їх
не поділяли, і тих, хто розумів обмежаність та відверто тоталітарний
зміст писань інтегральних націоналістів. Іван Лисяк – Рудницький
відмітив парадоксальний факт: “з чотирьох основних напрямків української
політичної думки саме консерватизм, найслабший і найменш підтримуваний в
масах, зробив найбільший інтелектуальний внесок у двадцятому столітті”.
Це можна пояснити тим, що ця ідеологія стала вибором нечисленних
вдумливих та розважливих інтелектуалів. Посеред них був і Дмитро
Дорошенко.

Дмитро Іванович Дорошенко (1882 – 1951) залишив помітний слід в
українській культурі. Він був блискучим науковцем, публіцистом, що
друкував статті про українську культуру у безчисленних українських і
російських виданнях, редактором багатьох видань, організатором
“Просвіт”, видавцем збірника творів Т.Шевченка (1914) та діяльним
учасником громадського і політичного життя. Історик з глибокою фаховою
підготовкою, він багато зробив для популяризації знань про Україну і
часто брався за перо саме у тих питаннях, якими цікавилася громадська
увага, коли для піднесення національної свідомості треба було заповнити
якусь прогалину або звести докупи якість історичні відомості.

Вихідець зі старого козацько – гетьманського роду, Д. Дорошенко
народився в родині ветеринарного лікаря у Вільні. Як він сам відзначав,
розвитку своїх національних почуттів він завдячує родинному вихованню та
оточенню. Вищу освіту Д. Дорошенко здобув у Варшавському, Київському та
Петербурзькому університетах за спеціальністю історія. Навчання він
поєднував з активною громадською діяльністю – був дієвим учасником
Петербурзької Студентської громади та видав у 1904 р. першу
рекомендовану бібліографію українських видань, призначену для
української аудиторії, а по переїзді до Києва став активним дописувачем
і редактором української преси. По закінченню університету 1909 року Д.
Дорошенко він не зміг залишитися для викладацької діяльності у Києві, як
людина, що склала собі репутацію “затятого українофіла” Тому з 1909 до
1913 року розпочався катеринославський період життя дослідника.

Перебуваючи на посаді вчителя Катеринославської комерційної
гімназії, Д. Дорошенко не полишає громадських справ. Його статті з
найрізноманітніших тем з’являлися і в “Украинской жизни”, що виходила в
Москві, київській “Раді” та “Україні” (колишній “Київській старині”).
Він редагував катеринославський двотижневик “Дніпрові хвилі”, видає
твори Шевченка з біографією поета, роз’їжджає по селям катеринославської
губернії із популяризаторськими лекціями від місцевої “Просвіти”. У 1910
– 1913 роках Дмитро Дорошенко також виконував обов’язки секретаря
Катеринославської Ученої Архівної Комісії і редактора її “Літопису”.
Проте життя у глибоко провінційному місті без бібліотек для серйозної
наукової роботи та у відриві від київської бурхливої громадської
діяльності його пригнічувало – він мріяв виїхати з Катеринослава, і у
1913 р. мрія здійснилася – родина Дорошенків перебралася до Києва.

Перша світова війна внесла свої корективи в життя дослідника –
наукові питання відходять на другий план. Д. Дорошенко перебуває у вирі
громадського життя – під час війни він обіймає посаду члена Піівденно –
Західного Комітету Союзу Городів (закладу, який займався допомогою
пораненим, забезпечував санітарну і технічну допомогу армії, риття
окопів, ремонт шляхів і таке інше). У 1917 р. Тимчасовий уряд призначає
його краєвим комісаром (або генерал – губернатором) Галичини і Буковини.
Поїздка до Галичини, “країни його молодечих мрій”, обернулася серйозним
випробуванням – благородні наміри допомоги місцевому населенню
зіткнулися із складною тамтешньою ситуацією: конфліктами зі старою
адміністрацією, диктатом російської армії та господарською розрухою.

Дмитро Дорошенко був членом Центральної Ради від партії
українських соціалістів – федералістів від моменту її заснування. І від
самого початку її діяльності намітилася його незгода з позицією цього
органу. Дорошенкові не подобался її виключна орієнтація на есерівську
молодь. Він вважав неможливим будувати нову Україну за допомогою
декласованих кіл та космополітичних “революціонерів – демократів”,
відкинувши досвід і зусилля поміщиків – верстви, звиклої до громадської
і адміністративної роботи. Через ідейні розбіжності з лідерами
Центральної Радм він відмовився від посади голову Генерального
Секретаріату Центральної Ради, і був натомість обраний губерніяльним
комісаром Чернігівщини, але незабаром в умовах поширення більшовицької
пропаганди та стихійного невдоволення населення полишив посаду.

Із приходом до влади гетьмана П. Скоропадського Д. Дорошенко
погодився зайняти посаду міністра закордонних справ Гетьманської держави
– зі згоди лідерів партії есерів С. Єфремова та В. Винниченка. Він став
єдиним представником попереднього уряду, що зголосився працювати у
гетьманському урядові. Погодження зайняти цю посаду спричинила повний
розрив Дорошенка з його політичними союзниками – несподівано одразу
після його офіційного призначення у “Новій раді” з’явилося повідомлення
про виключення Д. Дорошенка з партії есерів. Як згадував Дмитро
Іванович: “Цей вчинок назавжди одвернув мене від есерів, і я дав собі
слово ніколи не належати ні до якого політичного угруповання з тими
людьми, що так обійшлися зі мною”.

Посада вимагала активних дипломатичних зусиль та роз’їздів. Під
час його перебування восени 1918 р. з дипломатичною місією в Берліні з
питання затримки німецьких військ на українській території до
остаточного формування національної армії стався гетьманський переворот.
Д. Дорошенко був позбавлений поста міністра, звинувачений у зраді і у
принизливий спосіб викликаний до Києва. Не знаходячи свого місця у
тогочасному політичному житті: почувався у “надзвичайно важкій, отруйній
атмосфері, від якої, здавалося б, утік світ за очі, щоб не бачити й не
чути нічого цього”, він відходить від політики повертається до
викладання – навесні 1919 р. у Кам’янці – Подільському як доцент історії
читає курс української історії. Власний досвід праці в українських
державних установах сприяв остаточному переконанню історика в марноті
соціалістичних утопій та недостатності добрих намірів та національно –
культурницьких заходів для побудови держави.

З 1919 року починається еміграційний період життя історика.
Порівнюючи “великий “ісход” української інтелігенції з рідного краю” з
великою польською еміграцією 1831 р., Д. Дорошенко підкреслював, що
порівняння це не на користь українців: “аж сумно робиться і боляче, коли
подумаєш, які можливості були у нас, і що ми зробили!” На його думку,
українська еміграція несла за кордон “зерна розкладу й упадку”, і лише
твори В’ячеслава Липинському вирізняються на загальному тлі масштабністю
критичної оцінки пройденого шляху, оригінальністю мислення й справжнім
духовним почуттям.

За кордоном Д. Дорошенко повертається до наукової роботи. Типові
проблеми емігрантів – непевність у завтрашньому дні, побутові негаразди,
нестача відпочинку, постійний поспіх і великі навантаження – хоча і
позначилися на його здоров’ї, проте не завадили плідній дослідницькій
діяльності. Він залучається до активної співпраці з науковими і
освітніми еміграційними закладами. Не кидаючи громадської роботи (у 1921
– 22 редагує берлінську газету “Українське слово”), Д. Дорошенко стає
професором Українського і Чеського Карлового університетів у Празі на
кафедрі української історії, з 1926 по 1931 рр. керує як директор працею
Українського Наукового інституту в Берліні. У цьому інституті,
створеному 1924 року завдяки зв’язкам П. Скоропадського, дослідник
опинився у доволі складній позиції, бо мусив опирався намірам
перетворення закладу на політично – заангажовану інституцію, а зрештою
мусив його залишити, категорично не погоджуючися з перетворенням
наукової установи на пропагандистську.

???????????лення” до поляків під час виконування функцій уповноваженого
Всеросійського союзу міст в окупованій Галичині й Буковині за часів
Першої світової війни. Зазначається, що “на даний момент він є
референтом польських видань у Берлінському університеті”, а його “Нарис
історії України” (виданий, до речі, 1932 року Українським Науковим
Інститутом у Варшаві) висвітлює польсько-українські взаємини
“об`єктивно, без властивого для таких видань національного шовінізму й
антипольського спрямування”. Автор донесення визнає за Д. Дорошенком
такі позитивні риси, як “реалізм, вміння схоплювати ситуацію й широкий
політичний горизонт”, додаючи: “З УНРівців лише Шульгина можна з ним
порівняти, але вже порівняно з А. Левицьким і В. Прокоповичем він стоїть
значно вище і є інтелігентніший за них”. Підсумовує свою характеристику
він так: “порядна людина й ідеаліст, дуже впертий, зі значною домішкою
“хохлацької” хитрості. Загальна інтелігентність і знання високі”.
Цікаво, що подібну характеристику Дорошенкові дав Євген Онацький: “У
Дорошенка підкупає його безсумнівний ідеалізм, шляхетність, освіченість,
чого, на жаль, так мало у більшости наших “діячів”. Крім того, в нього
почувається глибоке переконання в правді своїх поглядів, сміливість в їх
висловлюванні”

Після поразки Польщі у 1939 р. Дмитро Дорошенко переїздить до
Праги, де знову викладає в Українській Вільнім Університеті. Із
закінченням Другої світової війни він опиняється в Мюнхені в складі
професури Українського Університету, який сюди перенесли з Праги.
Університет вшановує його почесним докторатом, а незабаром у 1946 р.
обраний і на Президента Української Вільної Академії Наук, яким він
залишається до самої смерті.

Дмитро Дорошенко є автором понад тисячі праць з української
історії, історіграфії, культури, церкви, літератури та політичних
взаємин з Європою. Наукове ім’я йому зробили монографії про М.
Костомарова, П. Куліша, В. Антоновича, розвідка “Православна Церква у
минулому й сучасному житті українського народу” (1940). Він написав
розлогу монографію про гетьмана Петра Дорошенка, що поки залишається в
рукописах. Багато його робіт еміграційного періоду (як через нагальні
суспільні потреби, так і через неможливість писати доступу до
першоджерел) спрямовано на популяризацію знань про Україну як серед
українських емігрантів, так і в європейських колах. Блискучий стиліст і
дуже плідний автор, він написав декілька курсів історії для середньої
школи, для вузів – три томи “Слов’янского світу в його минулому і
сучасному” (1922), присвячені узагальнюючому образу етносів, які жили і
розвивалися в одних умовах з українським народом, були з ним пов’язані,
мали якісь контакти, впливали на нього або зазнали українського впливу.
Для Українського наукового інституту він написав “Огляд української
історіографії” (1923) – перший повний історіографічний огляд літератури
до української історії, головною метою якого, окрім просвітнього, було:
“цілком інакше оцінити Костомарова, Антоновича, Лазаревського,
Грушевського, ніж то у нас прийнято під впливом радикально –
демократичного дурману”. “Огляд” є спробою ревізії народницького бачення
історії з її виключною увагою до “народу”, до якого не потрапляли
заможні прошарки, та до національно – культурного прогресу, та подання
розвитку української історіографії з позиції державництва. Такий підхід
дозволяв дійти часом парадоксальних висновків, як – то наприклад: “З
погляду ясности державної національної традиції історіософія Костомарова
була кроком назад в порівнянні хоча б з “Історією Русів”.

Не можна не згадати величезного впливу на погляди, писання і
діяльність Дмитра Дорошенка В’ячеслава Липинського. Познайомившись ще в
молодості, вони були найближчими друзями і співробітниками протягом
довгих років, діячами гетьманського руху, ідейними однодумцями, що
співпрацювали в ряді періодичних видань, зокрема в “Хліборобській
Україні”. Як зауважив Л. Винар: Історіографічні та історичні праці
Дмитра Дорошенка безпосередньо в’яжуться з ідеологічно – історичними
концепціями Липинського, що становлять ідеологічне підножжя
державницької історичної школи, у якій обидва відігравали провідні ролі.
Д. Дорошенко не лише популяризував концепції Липинського, зокрема його
“Листи до братів – хліборобів” і видав популярний нарис “В’ячеслав
Липинський і його думки про українську націю і державу” (Відень, 1925),
але і інтегрував ідеї і розробки В. Липинського до власних наукових
розвідок.

Як історик Дмитро Дорошенко належав до перших представників так
званого державницького напряму в українській історіографії. Як пише його
учень Б. Крупницький, його державництво навіть не можна назвати реакцією
на народницький напрям ХІХ ст., як це виразно помітно у його сучасників
– С. Томашівського і особливо В. Липинського. Скоріше воно було
наслідком особливого бачення українського історичного процесу.
Найповніше особливість цієї позиції відбито в найвідомішій роботі Д.
Дорошенка – двохтомному “Нарисі історії України”, створеному як перший
університетський курс з історії України і виданий в 1932 – 33 рр. у
Варшаві. Державництво автора виявляється не так у деталях викладу, як у
загальній спрямованості книги на підкреслення ваги існування України як
окремої незалежної і автономної держави. Ця розвідка стала першим
оглядом історії України не тільки як процесу розвитку українського
народу, але і як процесу розвитку української держави. Постаті Б.
Хмельницького, П. Дорошенка або І. Мазепи змальовані Д. Дорошенком не як
народні трибуни, а як державні діячи, що дбали про створення сильної
української державності. Дорошенко також активно пропагує тезу В.
Липинського про вагу української шляхти для розбудови держави Б.
Хмельницького, проте не забуває вказати і ті її риси, що призвели до
занепаду цієї державності.

“Нарис” також є перша спроба синтетичного представлення
українського історичного життя в його повноті. Дорошенко прагнув відійти
від традиційної для української історіографії схеми викладу: історія
українського руху, визвольних змагань, культурної та етнографічної
продукції, театру і т.п., доповнюючи її оглядом політичного і
соціального життя країни, особливо в зв’язку з російським режимом. Як
він відзначив у листі до Липинського: “Розуміється, викидати за борт
ціле українське життя, з його складними політичними, соціяльно –
економічними й культурними процесами, зводити приміром історію ХІХ
століття до історії літературного руху, як се робить Грушевський, – річ
несерйозна й зовсім перестаріла. Очевидно, що українське життя виявилося
в діяльності всіх станів українського суспільства, які брали участь у
спільній з иншими народами будуванні державного життя в масштабі
“російської імперії”, і тому, починаючи від Розумовських, Безбородьків,
Трощинських, Кочубеїв, і кінчаючи нашими Лизогубами, Ханенками,
Іскарицькими та ин. – це все прояви “українського життя”. Справді, було
б наївно думати, ніби українська нація складалася з кількох тисячів
“свідомих” (ще раніше – з кількох сот “українофілів”).

Подібний підхід представляє і інша відома розвідка Д.Дорошенка
“Історія України 1917 – 1923” (1930, 1932), присвячена періоду, стосовно
якого автор був не лише оповідачем, але і учасником подій. Ця розвідка
стоїть на порозі мемуару і просякнута державницько – гетьманськими
переконннями автора, але спирається на поважну джерельну базу і написана
без упередження до інших форм української державності. На цій книзі як
ніколи сильно позначився безпосередній вплив гетьманського оточення Д.
Дорошенка. Як відзначає В. Ульяновський, ця праця, зокрема том про
Українську Гетьманську державу писався з ініціативи, під великим впливом
та за безпосереднього редагування В. Липинського, а сам текст
переглядався та виправлявся також Павлом Скоропадським.

На відміну від В. Липинського, загострена легенева хвороба якого
робила його надто запальним і нетерплячим до чужих думок, Д. Дорошенко,
хоча і переконаний монархіст – гетьманець, з нехіттю до соціалістичних
захоплень та виразно окреслений “східняк” (за виразом Б. Крупницького),
з застереженням до людей із західноукраїнських теренів, був наділений
великим громадським і товариським тактом та перебував у добрих особистих
стосунках із людьми різних переконань. Пов’язаний спільними важкими
еміграційними умовами та особистими стосунками зі своїми ідейними
супротивниками, він не вважав політичні переконання підставою для
особистої ворожнечі та розриву стосунків, що робило його роботи
прийнятними для представників різних напрямків. Значення наукових
розвідок Дмитра Дорошенка для популяризації окремих елементів
консервативної ідеології не слід применшувати. Якщо його власна участь у
гетьманському русі зараз подеколи ігнорується його біографами, то його
наукові праці справили і продовжують справляти ідейний вплив – переважно
у переоцінці українського минулого. Власним науковим авторитетом Д.
Дорошенко сприяв легалізації і поширенню ідей В. Липинського та нового,
державницько – орієнтованого бачення української історії, яке було
альтернативною і доповненням до народницько – культурницької її візії.

Використана література:

Винар Л. Дмитро Іванович Дорошенко: життя і діяльність (У 50- річчя
смерті) // Український історик № 1 – 4 (148 – 151). Нью – Йорк – Київ –
Львів – Торонто – Париж, 2001. – С. 9 – 67.

Вячеслав Липинський Архів. Т.6: Листи Дмитра Дорошенка до Вячеслава
Липинського / Під. ред. І. Коровицького. – Філядельфія, 1973.

Крупницький Б. Д. І. Дорошенко – піонер української історичної науки //
Український історик № 1 – 4 (148 – 151). Нью – Йорк – Київ – Львів –
Торонто – Париж, 2001. – С. 68 – 73.

Лисяк – Рудницький І. Напрями української політичної думки // Лисяк –
Рудницький І. Історичні есе. Т. 2. – К., 1994. – С. 63 – 93.

Пінчук Ю., Гриневич Л. Дмитро Дорошенко та його твір “Огляд української
історіографії” // Дорошенко Д. І. Огляд української історіографії. – К.,
1996. – С. ІХ – ХХХ

Ульяновська С., Ульяновський В. Дмитро Дорошенко // Українська культура:
Лекції за редакцією Дмитра Антоновича. – К., 1993. – С. 527 – 553.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020