Реферат на тему:
Українська держава Павла Скоропадського (1918) і Західноукраїнська
народна республіка (Л. Цегельський) – практика і теорія консерватизму в
українському державному будівництві
Під час української революції й боротьби за державність 1917 – 1920 рр.
і під їх безпосереднім впливом відбулося відродження національного за
змістом організованого українського консерватизму. Це відродження
відбулося у державно-політичній (Українська Держава П.Скоропадського) і
в ідеологічній площині (роботи В.Липинського).
29 квітня 1918 р. У Києві зібрався Хліборобський Конгрес з понад 8
тисяч учасників від 8-ми українських губерній. В промовах вони рішуче
висловлювали незадоволення політикою Центральної Ради з притаманними їй
соціалістичними експериментами і вимагали поновлення приватної власності
на землю та утворення міцної влади. Із домовленістю з німецькою
окупаційною владою, розчарованою неефктивністю заходів Центральної Ради,
про дотримання нею нейтралітету здійснити державний переворот виявилося
неважко. Так було розпочато новий етап розвою української державності
–доба гетьманату, що тривала понад семи місяців.
На відміну від Центральної Ради, яка спиралася на демократичне
право самовизначення народу як засіб легітимізації влади, гетьманський
режим дійсно надавав великої ваги історичній традиції. Уособленням цієї
традиції стала фігура самого гетьмана. Павло Скоропадський (1873 – 1945)
походив зі знаного козацького роду, який дав Україні багато високих
козацьких старшин і гетьмана Івана Скоропадського (1646-1722), що
обіймав гетьманство після полтавської трагедії. Успішний військовий,
колишній флігель-ад’ютант Миколи ІІ та кавалер ордена Святого Георгія,
Павло Скоропадський доволі негативно поставився до революції та до
соціалістичних ідей українських революційних партій, проте як
досвідчений офіцер, що опікувався боєздатністю ввіреного йому корпусу,
виявився дуже корисним новій влади. Він став творцем Першого
українського корпусу, був обраний почесним військовим отаманом Вільного
козацтва і здобув значну популярність розробкою концепції організації
української армії. Проте незгода із загальним курсом Центральної Ради
дозволила П.Скоропадському знайти однодумців для поширення власної ідеї
побудови державної влади в Україні.
Характер державної системи, до якої прямував гетьман, тяжко
визначити однозначно. Її характер мав визначатися українською історичною
традицією – йшлося про відтворення системи гетьманської влади минулих
століть. Зміст основних документів, виданих у зв’язку іх встановленням
гетьманського режиму (тобто грамоти “До всього українського народу” і
“Законів про тимчасовий державний устрій України”) є суперечливим щодо
устрою: гетьман тимчасово перебирає на себе “усю повноту влади” і
підпорядковує собі усі гілки влади, проте в майбутньому не виключеним є
створення представницького органу. Щодо самого Павла Скоропадського, то,
на думку Я. Пеленського, його концепція державного устрою може бути
визначена як бюрократично-військова диктатура. Після захоплення влади
Скоропадський неодноразово стверджував, що він бажав би правити у
спосіб, що відповідає “ідеї диктатора”, оскільки “не мав парламенту або
іншої аналогічної установи”; як він зауважував у “Споминах” – документі,
що найбільш повно розкриває політичні погляди і сподівання автора-
“Страна, по-моему, может быть спасена только диктаторской властью,
только волей одного человека можно возвратить нам порядок, разрешить
аграрный вопрос и провести те демократические реформы, которые так
необходимы стране». Попри поширеність уявлень про гетьманське державне
утворення як про державу за проектом монархічну, у “Споминах”
П.Скоропадського немає згадки про монархічні наміри роду Скоропадських
або про наміри гетьмана встановити в Україні гетьманську монархію.
Знання цього факту дозволяє слідом за Я.Пеленським охарактеризувати
устрій Української держави за урядування Скоропадського як виборний
гетьманат з диктаторськими повноваженнями правителя.
Носіями помірковано-консервативної ідеології були сформовані і
владні інституції нової держави. Оточення новообраного гетьмана
складалося із чиновників, військових і громадських діячів, пов’язаних з
державними інституціями дореволюційної Російської імперії та носіїв
загальноросійської лояльності. Українські соціалістичні партії
відмовилися брати участь у будуванні гетьманської держави, вважаючи її
пріоритети неприйнятними і не будучи готові стати вище партійних
переконань заради державної стабільності. Сучасники подій поспішили
охрестити новосформовану Раду Міністрів “неукраїнською” (за зауваженням
Н.Полонської-Василенко, значною мірою через те, що окрім Д.Дорошенка, до
неї не увійшов жодний соціаліст).
Кроки гетьманської влади засвідчили орієнтацію на послідовне
втілення консервативних ідеалів у життя. Аграрна політика гетьмана
базувалася на відновленні приватної власності на землю, що передбачало
повернення її, а також майна, колишнім власникам. На основі аграрного
законопроекту передбачалося наділити частину селян (“справжніх
хліборобів”, які повинні були стати опорою влади) землею з державних
фондів та викупленою у приватних власників. Такій поміркованій аграрній
програмі у дусі земельної реформи Столипіна, проте, не судилося
реалізуватися, а тим більше знайти співчуття селянства Останнє
зіткнулося в першу чергу із карними експедиціями, здійснюваними за
допомогою німецьких і австрійських військ на прохання поміщиків, які
прагнули відшкодування селянством заподіяної їхнім господарствам шкоди.
У галузі промисловості також провадилася політика в інтересах
власників: запроваджувалася денаціоналізація, обмежувалася діяльність
профспілок, заборонялися страйки. Встановлення тривалості робочого дня і
розмірів заробітної платні покладалося на власників підприємств.
Політика у військовій галузі була спрямована на розбудову збройних
сил держави. Передбачалося переформування військових частин, створених
за часів УНР, збільшення їхньої кількості, формування українського
військово-морського флоту. Окремий проект передбачав відновлення
українського козацтва та ополчення на випадок військових дій.
Усвідомлення виключної значущості ефективного адміністративного
апарату та вправної роботи усієї державної інфраструктури спричинило
значну увагу до сфер, ігнорованих Центральною радою: формуванню
бюрократичного апарату, впорядкуванню судочинства, банківської справи,
залізничного руху.
Значних успіхів Гетьманат досяг і у сфері міжнародних відносин:
були встановлені дипломатичні контакти з Німеччиною, Австро-Угорщиною,
Туреччиною, Польщею, скандинавськими країнами, Кримом, а з осені 1918 р.
– Англією та Францією. Окремої уваги заслуговує питання стосунків
Української Держави з Центральними державами (особливо Німеччиною і
Австро-Угорщиною). Від мемуарів унерівських емігрантів до історіографії
потрапив міф про те, що П.Скоропадський був беззастережним прихильником
пронімецької політики, а сам його уряд – це маріонеткове утворення
німецьких урядових і військових кіл; при цьому досить часто забувають,
що німці були запрошені на українську територію не гетьманом, а урядом
Української Центральної Ради у лютому 1918 р.). Як засвідчують “Спомини”
П.Скоропадського, він вважав альянс з Німеччиною, особливо до падіння
кайзерівського Рейху, тимчасовим заходом для збереження Української
Держави під наступом більшовицької Росії. Водночас гетьман був політично
зорієнтованим не на Центральні держави, а на Антанту і не вірив у
військову перемогу Німеччини. П.Скоропадський сподівався, що його
професійний уряд матиме більше шансів по-діловому співпрацювати з
німецькими і австрійськими колами і дозволить захистити українське
населення від зловживань окупації. Такі сподівання виявилися марними
–гетьман мусив зіткнутися з вкрай негативною реакцією значної частини
населення, особливо селянства, на дії окупаційних військ.
На час гетьманування П.Скоропадського припадає створення умов для
національно-культурного розвитку країни: проведена українізація
державного апарату, створені численні національні культурні організації:
Українські університети у Кам’янці-Подольському і Києві, Національну
Академію Наук, Національну Бібліотеку, Національний архів, Національну
галерею мистецтв, Український історичний музей, Український національний
театр та інше. Було відкрито близька 150 українських гімназій,
налагоджено видання підручників українською мовою.
Водночас слід мати на увазі, що Скоропадський не мав на меті
будівництва української національної держави. Він радше прагнув
витворити нову концепцію української нації, яка ґрунтувалася б не на
етнічних засадах, а на лояльності до Української держави. Держава
розумілася не у вузькоетнічному розумінні, а в ширшому територіальному.
Закон про українське громадянство від 3 липня 1918 р. автоматично
поширив громадянські права на усіх, хто в данний момент проживав на
українській території (обов’язковою умовою проте було прийняття клятви
на вірність Українській державі). Подібна національна концепція
найповніше відбивала особисті уподобання П.Скоропадського. Як людина
двох культур – української і російської –що вважала себе патріотом і
України, і Росії, він стверджував: “разница между мной и украинскими
кругами та, что последние, любя Украину, ненавидят Россию; у меня этой
ненависти нет”.
Найбільш контроверсійний вчинок Павла Скоропадського, який завдав
найсильнішого удару по іміджу гетьмана і Гетьманату – це проголошення
грамотою від 14 листопада 1918 р. федерації з Росією і потреби створення
“всеросійської федерації”. Що спонукало гетьмана до подібної декларації
– це питання, що турбує дослідників досьогодні. З двох альтернатив –
спробувати очолити національний рух, дійти згоди з усіма українськими
політичними силами, у тому числі і лівими, яких гетьман вважав носіями
руйнації та обстоювати концепцію незалежної держави або очолити
російський рух на Україні і проголосити нову політичну програму, яка
мала б на меті федерацію з Росією –Павло Скоропадський обрав другу. Таке
рішення відповідало його власним переконанням, оскільки він, по-перше,
не вірив у перемогу Німеччини, яка могла б підтримати незалежність
України, по-друге, дослухався до вимог Антанти, яка була проти
української самостійності. По-третє, гетьман вважав цей варіант найбільш
реалістичним у боротьбі з більшовицькою загрозою.
Проголошення федерації з Росією стало фатальним кроком
гетьманського уряду, що згодом визнавав і сам П.Скоропадський. Грамота
підтвердила найгірші побоювання українських соціалістичних сил та
спонукала вибух антигетьманського повстання, що призвело до зречення
гетьмана у грудні 1918 р.
?????????f? уряд був маріонетковим режимом, створеним німецькими
окупантами і позбавленим будь-якої опори в українському супільстві.
Близьким до цього трактування є карикатурний образ гетьмана у “Днях
Турбіних” М.Булгакова. Проте постать П.Скоропадського є скоріше
трагічною, як є трагічними спроби досягти спокою і стабільності у
розбурханому морі соціальної анархії. Гетьману таки вдалося добитися
спокою в державі, але всупереч настроям і інтересам значної частини
політично активного населення країни та спираючись на чужоземні
окупаційні війська. Консервативна аграрна і промислова політика
відштовхнули від П.Скоропадського соціалістично налаштовану українську
інтелігенцію та селянство з робітництвом, вже обізнане з привабливістю
більшовицької агітації. Втім, за Української Держави 1918 р. український
консерватизм мав суперника і опонента не лише в українських
соціалістичних партіях, але і в російському консерватизмі на Україні,
який підтримували такі сильні організації як Союз земельних власників і
Союз промисловості, торгівлі і фінансів, що хотіли використати Україну
як базу для відбудови єдиної Росії. За таких умов національний
консервативний проект був приречений на поразку.
Після повалення гетьманської влади П.Скоропадський перебрався до
Німеччини. Тут у 1920 р. за наполяганням емігрантів-гетьманців було
створено “Український союз хліборобів-державників”. П.Скоропадський
очолив новий гетьманський рух, а В.Липинський став його ідеологом. На
початку 30-х років через ідейні і особистісні розходження між
Скоропадським і Липинським “Союз” розколовся, і прибічники гетьмана
об’єдналися довколо “Союза гетьманців-державників”. Гетьманський рух
став однією з провідних течій модерного українського консерватизму на
еміграції. Крім того, заходами П.Скоропадського у 1925 р. в Німеччині
створено Український науковий інститут при Берлінському університеті, як
важливий осередок української науки і культури на еміграції.
З приходом до влади в Німеччині націонал-соціалістів еміграційне
життя ускладнилося, і П.Скоропадський, не підтримуючи нацизм, був
змушений виявити до нього лояльність. Проте він використовував кожну
нагоду відстоювати перед Рейхом українські інтереси: заходам гетьмана
завдячують своїм звільенням з німецьких концтаборів деякі українські
політичні діячі, зокрема С.Бандера, А.Мельник, Я.Стецько.
Помер П.Скоропадький 26 квітня 1945 р. від смертельного поранення,
нанесеного під час бомбардування станції Платлінг, поблизу Мюнхена.
Якщо у споминах про події українського державного будівництва
1917-20-х років діячів унерівської еміграції державі П.Скоропадського
відведені найкритичніші сторінки, то у текстах представників
Західноукраїнської республіки знаходимо відмінне сприйняття правління
гетьманського уряду, що тяжіє до його схвалення. В умовах занепаду
Австрійської імперії та декларації австрійським урядом перебудови
держави на федеративних засадах активізація національного руху галицьких
українців сягнула кульмінації у проголошенні нового державного утворення
– Західноукраїнської народної республіки – 13 листопада 1918 р. На
відміну від Центральної Ради, яка тривалий час зволікала із прийняттям
законів, спрямованих на становлення державно-політичного й економічного
життя УНР, керівництво ЗУНР на чолі з Є.Петрушевичем невідкладно
прийняло ряд важливих документів: закони про організацію війська, про
тимчасову адміністрацію, про тимчасову організацію судочинства, про
державну мову, про громадянство, про земельну реформу, про освіту тощо.
Уряд ЗУНР – Тимчасовий Секретаріат на чолі із К.Левицьким – сформував
ефективну систему управління від центральних до місцевих органів. ЗУНР
також гарантувала широкі права національним меншинам, пообіцявши надати
їм до 30 % місць у парламенті. Досить швидко було створено українську
Галицьку армію – збройні сили УНР. Проте попри успішну внутрішні
перетворення на міжнародній арені ЗУНР зіткнулася з незборимими
труднощами. Відсутність підтримки з боку Антанти призвели до передачі на
Паризькій мирній конференції 25 черня 1919 р. Польщі прав на усю
Галичину. В результаті наступу полських військ УГА була витіснена за
Збруч, згодом Буковину окупувала Румунія, а Закарпаття потрапило під
контроль Угорщини.У листопаді 1919 р. диктатор ЗОУНР Є.Петрушевич і уряд
республіки перебрався до Відня, а у 1923 р. після безрезультатних спроб
знайти міжнародну підтримку склали повноваження.
Одним з провідних джерел, що розкриває історію створення ЗУНР,
формування її органів, дипломатичні контакти і внутрішні стосунки
посадовців новостореної держави є спомини Лонгина Цегельського (1875 –
1950), видані під назвою “Від леґенд до правди” (як влучно відмічає
Я.Дашкевич, сумнівно, аби сам автор, людина прагматичного мислення,
схвалила б подібну назву). Це пам’ятка політичної думки, але не часів,
які вона описує, а кінця 30-початку 40- х років ХХст, вже еміграційного
періоду.
Політичні пріоритети і уподобання автора споминів зазнавали
істотної еволюції. На початку ХХ ст. Л. Цегельський був прихильником
драгоманівських ідей з певним нахилом до революційних силових методів
боротьби. Він брав участь в організації селянських страйків 1902 р. в
Галичині, займався контрабандою пропагандистських видань Революційної
української партії на Східну Україні під час революції 1905-1907 рр,
підтримував дружні зв’язки з українською соціалістичною еміграцією, яка
опинилася в еміграції в Галичині після навдачі цієї ж революції. Згодом
він еволюціонував у напрямку центризму, став націонал-демократом і саме
як видатний діяч цієї течії бере участь у державному будівництві в
Західній і Східній Україні. 9 листопада 1918 р. Л. Цегельський став
державним секретарем (міністром) внутрішніх справ ЗОУНР, 4 січня 1919 р.
– керівником Секретаріату зонішніх справ ЗОУНР, а 22 січня 1919 р.(в
день злуки) – одночасно і заступником міністра зовнішніх справ УНР у
Києві. Він був активним співтворцем акту злуки Західноукраїнської
народної республіки і Української народної республіки. Згодом, як
емігрант у США, Л.Цегельський став ще правішим консерватором і
монархістом, шукаючи порятунку для України в гетьманському ладі як
прихильник лінії Павла Скоропадського і саме з таких позицій він і писав
свої спогади.
Серед легенд, які Л. Цегельський вважає за необхідне спростувати –
легенди про державницькі заслуги Центральної Ради і Директорії, про
ненаціональний і реакційний характер держави П.Скоропадського та
уявлення про виключну про роль Січових стрільців і Вітовського в
листопадовому перевороті 1918 р., що призвів до створення ЗУНР.
Як людина, вихована в дусі австрійського лоялізму та прихильна до
ідей легальності влади, Л. Цегельський добачав у гетьманаті
П.Скоропадського зразок єдиної устабілізованої держави, що чітко
усвідомлювала загальнодержавні інтереси та прагнула представляти
інтереси усіх прошарків, не спокушаючись зовнішньо привабливими, але
оманливими соціалістичними ідеями. Легітимності владі гетьмана в очах
Цегельського додавав і той факт, що гетьманат проголосував легально
скликаний конгрес, тоді як Директорія натомість призначена була
конспіративно, досить вузьким колом людей.
Директорію Цегельський характеризує як “парвеню”. Не відмовляючи
окремим її представникам у визнанні їхніх позитивних рис, в цілому цей
орган отримав презирливу оцінку людей, подеколи не здатних на більше,
ніж догоджання власним потребам: “в мене склалося враження, що все їхнє
“достоїнство” полягає у викидуванні шалених сум грошей на їжу, на
догоджування піднебенню і череву”. Директорія скидається на порожню
бульку з мила, особливо у порівнянні з владою на Галичині, “спертою на
правильно вибраних парламентарно-соймових репрезентаціях та на перфектно
зорганізованих партіях”. Падіння гетьманської держави Л. Цегельський
пов’язує з розбурханими пристрастями голоти, які разом із гетьманською
державою знищили і надію на Україну як незалежне державне утворення.
Загалом тема протиставлення Великої України і Галичини як
територій з різними політичними традиціями і державнотворчим потенціалом
є однією з наскрізних у тексті Л.Цегельського, де поряд із
дисциплінованістю і високим рівнем громадської свідомості Галичини, як і
сформованим тут традиціям суспільної саморганізації, зображено
соціалістичне доктринерство і недоречне експериментування наддніпрянців(
які “завжди залишалися лише соціалістичними партійниками, а не
державними мужами”). Водночас Л. Цегельський усвідомлює ідеологічне і
символічне значення та потребу територіальної злуки цих двох уламків
цілого, хоча як прагматик і розуміє, що “у практичній політиці вона поки
що нічого не значить. Навпаки: вона може ускладнити наше галицьке
питання та зашкодити в його вирішенні”.
Соціалістична ідеологія стає для Цегельського мішенню для гострої
критики, особливо проекти Директорії із соціалізації і націоналізації
землі. Він не може нехтувати суцільним захопленням цією ідеологією серед
інтелігенції Великої Україну, проте вважає за потрібне запропнувати
альтернативне бачення (як , наприклад, і сталося при участі галицької
делегації в роботі Трудового конгресу у січні 1919 р.. який інакше був
би “не Конгрес України, а тільки Конгрес соціалістів з України”).
Хоча Л. Цегельський і не створив роботи, у якій виклав би
теоретичні положення консервативної ідеології, якої він притримувався,
текст його споминів дозволяє опосередковано відтворити його державний
ідеал – легітимну добре керовану державу, побудовану на дисципліні і
дотриманні законності.
Консервативному проекту державотворення не судилося реалізуватися
на українських теренах початку ХХ ст. Проте його ідеї, особливо в умовах
поразки орієнтованої на соціалістичні ідеали української влади, зберегли
свою привабливість і сприяли витворенню впливового напрямку української
політичної думки на еміграції.
Використана література:
Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної
історії. – К., 1993.
Лисяк – Рудницький І. Консерватизм // Лисяк – Рудницький І. Історичні
есе. В 2 томах. – Т. 2. – К., 1994. – С. 125- 129.
Папакін Г. Павло Скоропадський: державник, полководець, людина. – К.,
1999.
Пеленський Я. Передмова: Спогади Павла Скоропадського (кінець
1917-грудень 1918) // Скоропадський П. Спогади: кінець 1917 – грудень
1918 / Гол. ред. Я.Пеленський. – К. – Філадельфія, 1995. – С. 11 – 35.
Полонська-Василенко Н. Історія України: у 2-х томах. – Т. 2.: Від
середини XVII ст. до 1923 р. – К., 1992.
Скоропадський П. Спогади: кінець 1917 – грудень 1918 / Гол. ред.
Я.Пеленський. – К. – Філадельфія, 1995.
Цегельський Л. Від леґенд до правди: Спомини про події в Україні
зв’язані з Першим листопада 1918 р. /Передмова Я. Дашкевича. – Львів,
2003.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
