.

Схема історії України Антона Синявського (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3154
Скачать документ

Реферат на тему:

Схема історії України Антона Синявського

Згідно зі “Словником українських псевдонімів” О. Дея [2] псевдо А[нтін]
Катран належить Антону Степановичу Синявському (1866-1951), життєвий
шлях, наукова і громадська діяльність котрого стали предметом наших
історичних досліджень [3]. Наразі лише коротко зазначу, що А.
Си-нявський належав до “документальної” київської школи істориків
Володими-ра Антоновича, в котру входили також Д. Багалій, І. Линниченко,
М. Грушевський, М. Довнар-Запольський та ін. Його перу належить близько
150 праць з історії, археології, географії, педагогіки. Він брав участь
у молодіж-них українських гуртках Києва 80-х рр. XIX ст., був членом
студентської групи Старої Громади, діячем Одеської Громади. В 1901-1917
рр. жив у Ка-теринославі, керував Комерційним училищем, очолював
Катеринославську вчену архівну комісію і редагував її “Летописи” (вийшло
10 томів) [4].

В час виходу рецензії А. С. Синявському було 25 років, він жив в Одесі і
друкувався (тоді у закордонному виданні) під псевдонімом через
пересліду-вання з боку жандармів. А .О. Барвінський уже був відомим
істориком, реда-ктором “Руської історичної бібліотеки”, згодом – головою
Наукового товари-ства імені Т. Шевченка (1893-1897), редактором його
“Записок” [5].

Отже, розглянемо схему історії України, яку вчений висловив у
вище-згаданій рецензії і яка характеризує його як історика. Адже згодом
подібна схема, хоча вже незалежно від Синявського, стане науковим
обґрунтуванням минулого українського народу. Насамперед хочу сказати
кілька слів про основні поняття – “схема”, “концепція”, “періодизація”.
На наш погляд схема – є універсальним, цілковитим охопленням історичного
об`єкта в просторі і часі. Концепцією є провідна, основоположна ідея
історії в цілому, чи окре-мої події або явища витвір (продукт)
національної свідомості. Періодизація – поділ історії народу чи
історичної події (явища) на періоди (етапи) розви-тку. Таким чином,
поняття “схема” історії України вбирає в себе дві складо-ві: концепцію
(провідну ідею) і періодизацію (поділ на періоди у відповідно-сті з
концепцією).

Піддаючи глибокому критичному аналізу рецензовану працю, Антін
Синявський констатує, що хоча “Історія” О. Барвінського і містить багато
фактів, вона все ж є короткою історією України [1] і не відповідає
зрослим вимогам часу. Написана на новім методичнім і методологічним
підґрунтті національна історія, на думку вченого, має відзначатися
такими критеріями. Перше – відображати не регіональну історію, а
охоплювати події на всіх землях заселених українцями: “Нам бракує повної
історії русько-українського народу, всіх його земель: України, Галичини,
Буковини й Руси Угорської”. Друге – “вона мусить відповідати сучасному
зросту нашого національного самопізнання”. І третє – “розповідати нам
про долю нашого народу з нашого ж погляду”, а не дивитися на неї через
“польські та російські тенденційні шкла”. О. Барвінський розподіляє
історію України на три періоди: долитовсь-кий, литовсько-польський і
козацький. А. С. Синявський не погоджується з такою періодизацією. Він
зазначає, що вона може задовольнити популярний нарис, скорочений виклад
української історії, а не поважний синтетичний курс. На думку
рецензента, основоположним методологічним принципом пе-ріодизації є
“намітити головні пункти з котрих починається перевага суспільних
елементів, нових громадських принципів, котрі беруть на сей час гору”.

А. Синявський пропонує написання історії українського народу
розпо-чинати із з`ясування походження та етнографії слов`янських племен,
“з кот-рих витворився русько-українськи тип”. Потім має йти показ того,
“як з одно-го колись слов`янського коліна витворилося…троє паростків –
білоруська, руська чи московська, та русько-українська”. Рецензент
вважає, що принци-пове питання має не лише історичне, а й політичне
значення для українців: як доказ їхньої відрубності, як доказ права на
самостійне державне існування. Це і буде перший період історії
Руси-України – докняжий-земський, основ-ний сенс якого в становленні
русько-української спільноти. “Се для нас річ великої ваги. Проминати се
питання є небезпечно навіть з погляду публіцис-тичного” (політичного). І
як приклад, А. Синявський наводить “Історію Руси” Общества ім.
Качковсього, котре видало її одночасно з історією О. Барвінського.
Автори пропонують інший погляд на наше минуле, взагалі відмовляючи
українцям в праві на окрему наукову історію, літературу, вва-жаючи їх
“общеросами”. Хоча не тенденційна наука (Ламанський, Срезнев-ський,
Бодянський) вже тоді довела хибність подібних заяв. Але проблема все ж
залишилась, – зауважив рецензент.

Далі А. Синявський пише, що головним домінантом другого –
удільно-вічового періоду стали “земельно-племенні переорганізації в
землі, князівст-ва та великі князівства”, відсутність централізації і
широкий федералізм, який надалі (вже в XIV – XV ст.) заявляв про себе в
бажанні бути вільним і рівним з іншими народами – литовцями, поляками,
московитами. Провідни-ми стають земельно-племенні державницькі
нагромадження з визнанням на-далі влади великого князя київського і
намагання посісти; Київський стіл. Іде процес “формування
русько-українського типу яко етнографічної цілості; границі державні не
були для нас майже ніколи разом з тим цілковито пев-ними етнографічними
межами”.

Цитовані слова заслуговують особливої уваги. По-перше, А. Синявсь-кий
вважає, що формування українського народу почалося ще в удільно-вічовому
періоді. Тобто в ІХ – ХІ ст., а не в XV, як твердила радянська
істо-ріографія. По-друге, територіальний поділ на князівства і наступний
розбір земель Русі сусідами у XIV ст. не призвів до занепаду
“русько-українського типу яко етнографічної цілості”. Державні кордони,
розчленувавши українсь-ку територію, не знищили українську націю, яка
вже власне формувалася. Або, за словами Ярослава Ісаєвича, “український
етнос і його культура фор-мувалися всупереч політичній роз`єднаності, а
не завдяки їй” [6, с.36].

На ґрунті кожного князівства (за термінологією рецензента –
“земель-но-племінних відносин”) під впливом різних звичаїв,
географічного та еко-номічного укладу життя і формувалися основи
державного устрою і їхні змі-ни аж до XVст. А. Синівський говорить про
провідні тенденції політичного розвитку різних частин колись єдиної
Русі: “В Червоній Русі, чи Галичині як і на Волині, вже в XII в. брав
перевагу боярський, аристократичний елемент, з котрим князь мусив тільки
хіба компромісу вати. В Новгороді, Пскові і зе-млях до них належних всім
орудував другий громадський елемент – земство, віче; в землі
Ростово-Суздальській ініціативу організації державної мав силу взяти на
себе князь; в землях кривичів, себто Білої Руси, ні один громадський
елемент не поборов другий”, через що так легко “земство-демократія,
боярс-тво” стали здобиччю Литви.

Причиною падіння Галицько-Волинського князівства автор вважає сва-волю і
політичні чвари багатого боярства за яким була економічна перевага і
політична сила, “партійна боротьба котрого довела до страти
самостійності”, перетворивши Галичину в особистий домен польського
короля Казимира.

Повертаючись до Батиєвого погрому, вчений констатує що Київ, після 1240
року не перетворився в пустку, а продовжував залишатися значним центром
і лише пізніші татарські наїзди привели його до занепаду.
Викорис-товуючи усталену думку про занепад Києва, московські книжники XV
ст., а згодом російські історики, центр “руського” життя відразу ж
переносили до Володимира-на-Клязьмі, а згодом до Москви. “Ся
тенденційна, ж заснована на фактах теорія, – говорить А.Синявський, –
закривала історикам очі поба-чити, що на півдні життя багате, –
культурне і політичне, ніколи не переривалось, – життя другого руського
народу південного типу,… переходило з Києва до Галича і з Галича до
Києва і Львова” уже в литовський і польський періоди, “що діється і до
наших днів” (себто до кінця XIX ст.).

Фактично А. Синявський заперечує теорію “перетікання руської істо-рії”
до Московщини, і твердить, що її спадкоємицею був Галич
(Галицько-Волинська держава). Він пише, що після праць В. Антоновича та
його учнів з історії окремих земель та Литовсько-Руської держави, теорії
“о перенесении русской жизни в Москву” самі собою мусять зникати. Має
зникнути і погодінська версія про переселення на північ жителів
Південної Русі (яка до того ж була менш зруйнована ніж Північна), як і
уявлення про киян ІХ – ХІ ст. в “сарафанах й кокошниках”. Татарський
напад в половині XIII ст. і литовське завоювання в половині XIV ст. лише
поглибили різницю між народностями колись єдиної імперії Рюриковичів.
Русь-Україна пішла своїм шляхом – “розвиваючись широко й вільно” як 9/10
держави обрусілих литовських князів. В той час “Москва від-ділилася від
Європи, приймаючи східні впливи”.

Ця надзвичайно важлива думка, висловлена, як бачимо вперше А.
Синявським, в 1892 році була самостійно повторена Михайлом Грушевським в
статті “Громадський рух на Вкраїні-Русі в XIII віці”, яку надруковано в
пер-шому томі “Записок товариства ім. Т.Шевченка”. Більш обґрунтовано
зву-чить вона у його вступній лекції виголошеній 30 вересня 1894 року у
Львів-ському університеті [7]. Вже як концепцію представлено її у статті
“Звичайна схема руської історії і справа раціонального укладу історії
східного слов`янс-тва” датованій 9 вересня 1903 року [8]. В ній
М.Грушевський обґрунтував та-кі наріжні постулати національної
конструкції історії України: 1. Умотивовуючи тяглість української
історії, Грушевський пише: “Київський період пе-рейшов не у
володимиро-московський, а в галицько-волинський XIII в., потім
литовсько-польський ХІV – XVI в. Володимиро-московська держава не була
ані спадкоємицею, ані наступницею київської” [8, с.14]. 2. Умотивовуючи
єдність українського історичного процесу навіть у бездержавний період,
Грушевський встановлює примат історії народу над історією Держави;
“Історія державних організацій грає все ще забагато ролі… Головна вага
повинна бути перенесена з історії держави на історію народу”, оскільки
чинники культурні та економічні підчас відіграють більшу роль, ніж
чинник політич-ний (державний) [8, с.20]. Аналогічні погляди знаходимо і
в статті А. Синявського. Продовжуючи аналітичний розгляд праці О.
Барвінського, він зазначає, що суттєвою науковою проблемою для українців
є ідентифікація назви нашої землі і нашого народу. “Русь було наше
стародавнє ім`я, – пише він, – Україною вже в XII, XIII вв. звалася
подністрянська та подніпрянська територія. Тут був осередок по-літичного
й культурного життя. Україна заступила політично й культурно всі землі
нашого народу; тут найдужче і найширше збудилося народне почуття” (тобто
національна свідомість). Тут сформувався національний тип українця, його
ментальність, яка ввібрала психологію, мову, історію, літературу, пісні,
звичаї. Отже, наша власна назва, на думку А. Синявського, Русь-Україна,
всі інші – Малоросія тощо, “вигадка московських канцеляристів”.
Походження терміну “Малоросія” – церковно-територіальне і прикладався
він до Галицько-Волинської землі за князя Юрія як до малої частини
великої Руси – Київщини.

Щойно в 30-х рр. XX ст. Сергій Шелухін глибоко дослідивши цю про-блему,
на підставі широкого кола джерел [9] приходить до подібних виснов-ків.
Академік Ярослав Ісаєвич, розглядаючи історіографічний і політичний
аспект проблеми констатує, що лише вікова нерівноправність України
спри-чинила до втрати історичної назви [6, с,29], повернення до якої в
сучасних умовах уже не можливе [6, с.38]. Наталя Яковенко пропонує з IX
і до кінця XVI ст. вживати термін Русь, у першій половині XVII ст.
Русь-Україна, а вже після Хмельниччини – Україна [10, с.12]. А. С.
Синявський вважає, що литовсько-польський період (за О. Барвінським)
необхідно розділити на два окремі. Адже за “литовських ча-сів
Русь-Україна, склавшись під Литвою в одно національне тіло, жила
ши-роким самостійним життям, поступаючи в культурно-політичному
розвоєві”. Після 1569 року, тобто в польському періоді, в Україні
починаються “анормальності”, національне життя занепадає, “перевагу
беруть шляхетські, полонофільські елементи нашого народу і придбавши
собі політичну силу”, пе-ребудовують життя українського народу за іншими
соціальними і культур-ними ідеалами. Що в свою чергу викликає “народню
опозицію”.

Отже, по рецензенту, основний лейтмотив литовського періоду – широке
самостійне життя руських князівств. Цей час найбільш важливий у плані
формування національних, релігійних, політичних і економічних тенден-цій
подальшої української історії. Захопивши Русь-Україну литовські князі й
самі піддалися “руському“ впливу, та й держава їхня територіально була
Русь. Тому то від середини XIV ст. і до 1569 року провідними історичними
тенденціями Синявський вважає: а) зміни в русько-українському удільному
вічовому і земському житті під впливом військово-феодальних
державницьких замірів литовських князів; б) взаємовпливи двох
національностей і двох культур та панування руської культури над
литовською.

Щодо першої тенденції важливими, на думку рецензента, є реформи князя
Вітовта по зміцненню Литовсько-Руської держави перед загрозою сусідів.
Підриваючи могутність руських князів і панів, він розширював число, а
разом з тим і права численного класу середніх зем`ян роздаючи їм
конфісковані землі. Це дуже важливий фактор нашої історії, зазначає
вчений, позаяк зем`яни, спочатку оборонці православ`я, згодом стануть
тією шляхетською, полонофільською масою яка і зробить можливою
Люблінську унію 1569 року та її наслідки – швидке проникнення Польщі в
Україну. Завдяки їм вона вже там була! А власне національна руська
(українська православна) партія напе-редодні Люблінської унії була
представлена великими руськими князями та панами (магнатами), які марили
старими, віджилими ідеалами удільно-вічової незалежності, а також
примітивними сільськими та малорозвиненими міськими громадами, які теж
не змогли вчинити опору наступу Польщі. Ця важлива думка Антона
Синявського знаходить підтвердження і продовження в сучасних
дослідженнях [10, с.80-81, 144-148].

Як гадає А. Синявський, зміст польського періоду наповнює стрімкий ріст
місцевого шляхетства, котре хотіло таких же вольностей, як і польське –
власний суд, привілеї, адміністративну, фінансову і фізичну владу над
селя-нами. Тепер основний мотив в житті русько-українського народу
становить народна опозиція полонізації і покатоличенню,
культурно-національний Рух, а також той опір, який починає чинити
сформоване вже козацтво, – спочатку як вид заняття, а згодом і як
окремий стан і оборонець “руських інтересів”. Що згодом вилилося у
відомі козацько-селянські рухи кінця XVI – першої половини XVII ст.

Тут рецензент робить цікаву ремарку, в якій репрезентує ще одну
неординарну думку з приводу нашої історії. Він зазначає, що не варто
звинувачу-вати поляків у занесенні духу шляхетства в Україну. Просто так
склалося іс-торично. Але за інших умов ми неодмінно мали б власну
шляхту. Але ця шляхта розвинула б нашу культуру і ми не прикрашали б
нашими імена мос-ковську і польську еліту, а мали власну. І тепер (тобто
в кінці XIX ст.) за-мість того, щоб боронити мову, літературу, розвивати
власну культуру, ми б займалися соціально-економічними та
політично-державними реформами. Подібні висновки Синявського джерельно
підтвердило останнє дослідження історії української (київської та
волинської) шляхти ХIV – XVII ст. [11].

На думку вченого, важливими факторами, які впливали нa історію України,
крім національного, були також соціально-економічний та геогра-фічний.
“Мотив соціальний, – пише він, – треба признати мав велику силу в нашій
історії навіть і тоді, коли здавалося б інтереси національності і віри
мусили б займати перше місце”. Цей фактор не раз ставав головним
момен-том нашої історії (та ж Хмельниччина, Руїна, Коліївщина) і керував
політичними інтересами України. Другий важливий фактор – географічне
розташування нашої країни, через що “українцям треба було тратити
стільки енергії на боротьбу зі всякими турками, берендіями, половцями,
татарами” та на їхню асиміляцію. Нашому народові, замість будувати
власну державу, доводилося вести боротьбу на Заході “проти шляхетської
Європи” і на Сході “проти дикої Азії”. “Се і було причиною того, що не
виробилося у нас кріпкої культурної національної партії, котра могла б
здержати од унії і підданства”. Ми завжди більше оборонялися, ніж жили
для себе.

Козацький період по А. Синявському пройшов кілька етапів: а) розвиток
козаччини; б) постання її опозиційності; в) ріст європейської слави
козацтва; г) велика народна революція під проводом Богдана
Хмельницького, яка “трохи Польщі не звалила” і зазнала поразки “через
брак самосвідомості і політичного розвитку” (як бачимо власні, внутрішні
причини); д) Руїна; е) Гетьманщина; є) Запорожжя в останні роки.
Основний фактичний зміст цієї епохи та головні її тенденції вчений не
аналізує, зазначаючи, що козаччина добре вивчена відомими на той час
дослідженнями М. Костомарова, В. Антоновича та Д .Яворницького.

Провідними напрямками останнього періоду історії України – під владою
Австрії та Росії – за Синявським були: 1. Видання “Енеїди” І.
Котляревського започаткувало національно-культурний рух серед незначної
частини української інтелігенції та національно свідомого панства. 2.
Загальноєвро-пейські революційні тенденції збуджують
національно-визвольний рух на Україні в середині ХІХст. серед ширшого
кола різночинців. 3. Справжнє національне відродження кінця XIX ст., на
думку автора розпочалося лише піс-ля звільнення основного рушія
української історії – селянства з економічної неволі. В національному
відродженні і є (а ми додамо – і буде до кінця XX ст.) весь сенс
найновішої історії У країни [1].

Відтак, головною концептуальною ідеєю рецензійної статті А. Синявського
є твердження про народ, як носія історії. Аналізуючи кожен період вчений
опирається перш за все на життя народу, на його прагнення до
еман-сипації (звільнення), на його опозиційність державі, на його
устремління до ідеалу соціальної справедливості. Не держава, не еліта
розпочали справжнє відродження другої половини XIX ст., а ліквідація
кріпосницького стану селян в Галичині і Наддніпрянщині.

Окрім концепції А. Синявський запропонував і періодизацію історії
України, що разом і складають його схему. Таких періодів шість – у
відпові-дності до того, які елементи економічного, політичного і
культурного життя народу переважали в той чи інший час. 1.
Докняжий-земський (етногенез слов`ян та розселення східнослов`янських
племен на території сучасної України). 2. Удільно-вічовий (історія
великих князів та окремих князівств в ІХ-ХІІІ ст.). 3. Литовський (від
Гедимінових завоювань першої половини XIV ст. до Люблінської унії 1569
року). 4. Польський (від 1569 р. до повстання Б.Хмельницького). 5.
Козацький (від Хмельниччини до скасування Запо-рожжя). 6. Період життя
під Москвою та Австрією (кінець XVIII ст. – XIX ст.).

аїни-Руси” М. С. Грушевський [12]. У Н. Полонської-Василенко хоча і
застосова-но державницькій підхід до періодизації історії України, теж
проглядають власне ті самі етапи, на яких наголошує А. Синявський [13].
В праці Ореста Субтельного, який репрезентує компромісну між
народницькою та державницькою історичну схему, виділено шість періодів:
найдавніші часи, Київська Русь, польсько-литовська доба, козацька ера,
під імперською владою і Україна у XX ст [14, с. 509-510]. В радянській
історіографії хоча і йшов основний поділ історії на формації, на другому
підрівні теж вжито народницьку періодизацію (до речі, як і народницьку
концепцію) [15].

Сучасна українська історіографія, при деякій варіантності теж в цілому
дотримується періодизації, яку вперше вжив Синявський. Про це свідчать
узагальнюючі курси історії України котрі з`явилися останнім часом у
авторстві В. Борисенка Я. Грицака, Н. Яковенко, групи львівських та
колективу ки-ївських авторів. Отже, періодизацію, запропоновану А. С.
Синявським можна вважати науково виваженою і концептуально сталою.

А. Синявський писав статтю користуючись працею попередників. Вра-жає, що
в невеликій рецензії при обґрунтуванні того чи іншого положення автор
апелює до авторитетних дослідників. Він називає імена і книги “старших
істориків” – Д. Бантиша-Каменського, М. Маркевича, М. Костомарова, П.
Куліша, більш сучасних йому Скальковського, Ламанського, Срезневського,
Бодянського, сучасників – Антоновича, Лучинського, Дашкевича, Качали.
Називає роботу з історії Київської землі М. Грушевського (не згадуючи
авто-ра), праці відомих мовознавців-славістів – Міклошича, Ягіча,
Житецького, Огоновського та ін.

Отже, проаналізувавши схему історії України, викладену А. Синявським в
рецензії на “Ілюстровану історію Руси” О. Барвінського, ми приходимо до
таких висновків: а) схема А.Синявського в цілому відповідає науковій
схемі історії України самостійно запропонованій М. Грушевським в
“Історії України-Руси” і згодом прийнятій українськими істориками в
Україні і за кордоном; б) на той час це була оригінальна, власна, вперше
запропонована загальна схема історії українського народу.

Таку ж думку висловив і один з чільних українських істориків XX ст.
професор О. П. Оглоблин. В листі до Ніни Антонівни Синявської з Лудлова
до Нью-Йорку 15 січня 1976 року він написав: “Це знаменитий твір, і дуже
шкода, що він загубився в тому галицькому журналі. Адже ж А[нтон]
С[тепанович], по суті, дав там (вперше) таку концепцію історії України,
яку щойно повторив М. С. Грушевський у своїх відомих творах. Публікація
(нова) цієї статті (чи то у збірнику, чи в якомусь науковому журналі,
приміром в “Українському історику”) була б справжньою сенсацією… Тепер
я розумію, чому сам А[нтін] С[тепанович], працюючи у виданнях
Грушевського 1920-х років не розкрив свого псевда” [16]. Хоча твір А. С.
Синявського не синтетичний курс, а всього рецензія, все ж він дає
підстави зробити висновки про стиль і напрямок історичного мислення
вченого. Можна сказати, що це була програмна заява Синявського в якій
він проголосив власне наукове credo щодо національної історії.
Насам-перед, це прагнення остаточно виокремити українську історичну
науку з ро-сійської і зробити її самодостатньою. Вчений вперше
запропонував охопити всю історію українського народу, в усі часи його
життя, на всіх територіях проживання. А відтак обґрунтував його
історичне право на власне самови-значення і державне буття. Синявському
притаманне прагнення до ідеалу науковості, до формування позитивного
образу історичної науки. Його схему характеризує чітка періодизація,
наповненість фактами і аргументоване об-ґрунтування кожного періоду.
Провідною ідеєю є твердження про народ, як основного рушія і носія
історії. Народ, який крізь віки прагне до ідеалів справедливості (віче,
козацтво, громади), а держава, придушуючи ці устремління, виступає
відтак негативним началом в історії. А тепер поглянемо на концептуальні
новації А. Синявського на тлі іс-торіографічної ситуації початку 90-х
рр. Згадуючи праці попередників, він зазначає, що одні з них безнадійно
застаріли, як малоросійські історії Д. Бантиша-Каменського та М.
Маркевича – через вузькість джерельної бази і вірнопідданську ідеологію.
Інші, як праці Антоновича, Куліша, Костомарова, Качали охоплюють лише
регіональну історію, або проблеми минулого.

З цим важко не погодитись. Ще донедавна ми безапеляційно писали про
українську історіографію стосовно історичних праць кінця ХVIII – 60-х
рр. XIX ст. Проте, загальнонаціональною українською історією вона
напевно ще не була, а являлась по-перше регіональною історією, а
по-друге складовою частиною загальноросійської. Так вважали і самі
історики. Відомо, що ще Андріан Чепа (джерелознавець і збирач
старожитностей) плекав надії на створення єдиної, повної історії
Малоросії, але все ще як “славнозвісної гілки загальноросійської
історії” [17]. Не лише твори Бантиша і Маркевича (Малоросія), але й
дослідження Максимовича, Куліша (Наддніпрянщина), Скальковського
(Новоросія), Кос-томарова (Гетьманщина), Яворницького (Запорожжя)
значною мірою зали-шалися регіональною історією. Тому й не мали
загальнонаціональної схеми, а відтак власної концепції і періодизації.
Окрім того, через царську цензуру відверто українські елементи в них
свідомо затемнювалися хоча й писалися ці праці “от водворения славян” і
були наповнені уривками з історичних сю-жетів різних регіонів України.
Проте вони так і залишилися сюжетами, не з`єднаними в єдине
концептуальне ціле. Звідси і горезвісні теорії “отпадения” та
“воссоединения”.

У другій половині XIX ст. історична наука в Україні ще продовжувала
накопичувати знання, джерела, дослідження. Лише формувалася періодизація
української історії, зароджувалися, її концептуальні начала, ішов пошук
власної методики і методології адекватній саме історії України.
Здійснити цю грандіозну працю одна людина була неспроможна. Цю роль
взяли на себе гурток “Киевской старины” та школа
істориків-документалістів В. Б. Антоновича, серед учнів якого був і А.
Синявський. Школа Антоновича відкрила колосальний масив джерел з історії
України і здійснила порайонне дослідження минулого українських територій
склавши з цієї мозаїки єдине ціле: Багалій – Слобожанщини, Грушевський –
Київщини, Синявський – Древлянськоі землі, Довнар-Запольський – кривичі
та дреговичі і т.д. В. Антонович, як засновник і лідер школи, був і
генератором її провідних наукових ідей. Саме від нього взяли основні
концептуальні наукові мотиви і Синявський, і Грушевський, саме він міг
організувати працю учнів так, що успіх школи був водночас індивідуальним
успіхом кожного вченого. Проте, як писав М. Драгоманов, хоча Антонович і
був “найбільшою величиною в українській історичній науці, але коло
зібраного ним матеріалу треба було ще багато заходу, щоб він став
історією, тобто викладом, освітленим ідеєю” [18, с. 268]. На межі
позитивізму і сцієнтизму прикінцевих років XIX ст. учні Антоновича пішли
далі вчителя, створивши і оригінальну українську історіософію
(інтелектуально поєднавши здобутки історії, філософії та ідеології), і
модерну схему історії України.

Лише з глибокою сцієнтизацією історичних студій стало можливим витворити
єдину конструкцію історії України-Руси, яка ґрунтована на спільній
історичній долі всього українського народу, в яких би регіонах України
він не жив. Ось чому ми говоримо, що українська історична наука на зламі
ХІХ-ХХ ст. досягла однієї зі своїх вершин і стала самодостатньою,
виокремленою з російської історіографії. І в цьому аспекті значення
невеликої рецензії Синявського полягає ще й в тому, що він першим з
учнів Антоновича запропонував, умовно кажучи горизонтальну і вертикальну
вісь національної історії. По горизонталі ця історія мала ділитися на
строгу хронологічну послідовність історичних подій від найдавніших часів
до сучасності. По вертикалі (знизу до гори) локальні події (історичні
факти) складають історію регіону (Галичини, Волині, Запорожжя,
Слобожанщини), які в своїй логічній сукуп-ності і утворюють самостійну,
не підпорядковану історії сусідів, історію України-Руси.

Стаття Антона Синявського, як історіографічний факт і як
історіогра-фічне джерело, у національно-визвольній ідеології українства
теж знаходиться на зламі позитивізму громад 70-80 рр. і модернізму (чи
сцієнтизму) львівсько-франківського періоду росту національної ідеології
(згідно з періодизацією Оксани Забужко [19]). Як позитивіст А.
Синявський формувався під впливом творів Бокля, Конта, Спенсера, які
вивчав у гуртках самоосвіти, в драгоманівському гуртку Миколи
Ковалевського. В мемуарах гуртківців [20] є згадки про вивчення творів
Гегеля, Канта, Фейєрбаха, Фіхте, Шеллінга, Ге-рдера. Значний вплив на
світогляд Синявського мали твори М. П. Драгоманова, які він всі
досконало знав і з яким особисто листувався і зустрічався [4]. Він був
знайомий також з творами Моммзена, Мілля, Тайлора, Реннана та інших
провідних істориків світової слави.

Будучи позитивістською в філософії, схема А. Синявського водночас сильно
забарвлена народницькою ідеологією. В маленькій рецензійній статті
проглядає ідея, що українці – в основному селянська нація. Навіть їхнє
відродження залежало від “емансипації селян”. Провідна вісь історичного
аналізу і синтезу Синявського – соціально-економічна. На першому місці
історич-ного сюжету, його головний герой – народ. Теоретичне підґрунтя
цієї ідеології створили Костомаров і Антонович, в промінні ідей яких
знаходився тодішній Синявський. Саме їм у 1890-1895 рр. він присвятив
кілька ґрунтовних історіографічних нарисів у підросійській та галицькій
пресі [21]. Для прикладу, в “Зорі” Антоном Синявським надруковано статті
“Десятилітні роковини смерти М. Костомарова” [1895, № 13] і “Огляд
літературно-наукової діяльности Володимира Б. Антоновича” [1895, № 15],
в яких він дає досить високу історіографічну оцінку провідним
украї-нським історикам. Миколу Костомарова він вважає засновником
етнографічного (народницького) напрямку в українській історіографії.
Саме завдяки йому “етнографія стала для історика помітною наукою, як
тепер, наприклад, соціологія і політична економія”. А. Синявський пише,
що значення творчості Костомарова “яко історика для нашої історіографії
величезне. Він показав ділом конечність відчування внутрішнього життя
народу і краєвої історії в протистав-ленні до централістичної… Цілі
епохи українсько-руської історії, досі скриті під шумом загальних фраз в
тумані апріорних заключень, були освітлені артистичним, талановитим і
критичним словом Костомарова”.

Як найкращому українському історику, “основателю українсько-руської
археології і найліпшому після загального признання, знавцю
україн-сько-руської давнини” дає вчений характеристику своєму вчителю
Володимиру Антоновичу. Він розповідає про стиль наукового мислення
історика, його творчу лабораторію, аналізує наукові прийоми, підхід до
подій національної історії. На думку Синявського, Антоновичу притаманні
“майстерна переробка сирого матеріалу, зовсім нові, самостійні виводи,
цінні замітки, зав-жди об`єктивні і історичні, а також замітно ясний,
короткий і докладний виклад”. Саме А. Синявський в цій галицькій статті
вперше висловив думку про Антоновича, як засновника київської школи
істориків, які почали розвивати українознавство у Києві, Одесі, Харкові,
Москві, Львові. Оцінює він значення Антоновича і як лідера національного
руху та непересічного археолога і географа.

Від В. Антоновича Синявський перейняв провідну ідею станову та
громадську організацію українського люду (соціуму) [22, с.18-20]. Ще
гімна-зистом прочитав він в “Киевской старине” його працю “Киев, его
судьбы и значение с XIV по XVI столетие” [23], навіть сидів у карцері за
читання цього видання [3,с. 153]. Антону Синявському заімпонувала думка
вчителя, що Київ не обезлюднів після Батиєвого погрому і вчений (як ми
показали вище) переніс її у свою статтю. Так же як згодом Грушевський
зробив висновок про “перетікання” руської історії не у Москву, а до
Галицько-Волинського князівства [24].

В зв`язку з наведеними фактами мушу зробити і кілька роз`яснень щодо
питання відносин Синявського з Грушевським і ставлення до його схеми.
Обидва – і Синявський, і Грушевський – були учнями Антоновича. Антін на
курс старший, навчався у 1885 – 1889 рр. Обидва знаходились під впливом
ідей Костомарова і Антоновича. У обох були ті ж самі професори –
Лучицький, Голубовський, Іконников, Фортанський та ін. Обидва лишили
мемуари, в яких негативно оцінили альма-матір.

В студентські роки Синявський і Грушевський були надзвичайно бли-зькими
друзями, обмінювалися виданнями, читали одні й ті ж книги з історії,
філософії, “Киевскую старину”, разом відвідували приватні лекції та
вечірки Антоновича. А. Синявський у цей час мав на М. Грушевського
неабиякий вплив, що засвідчують щоденникові записи останнього [25]. В
1888 – 1891 рр. Грушевський більше 30 разів згадує про зустрічі з
Синявським. Звичайно ж, разом вони обговорювали і складні наукові
проблеми, ймовірно і схему історії України. Разом збиралися писати
твори. У вступі до “Історії Київської землі” М. Грушевський дякує за
наукову допомогу поряд з Антоновичем та Іконниковим і А. С. Синявському
[26]. В “Щоденнику” М. Грушевського є кілька записів, які засвідчують і
тісну співпрацю, і здорове наукове суперни-цтво. 7 березня 1889 року:
Вчора балакав з Синявським. Він сказав, чи не зго-жусь я написати укупі
з ним твір. Я трохи попереду заникав – тут було й недорого чуття – мою
славу ділити з інчими, але я одігнав цю думку й зго-дився з охотою;
тільки він здається помітив, що я никнув”[25].

20 березня 1889 р.: “Я подумав, що як справді кине роботу Синявський, то
се буде мені ніяково, але й мені кинуть роботу, щоб не перешкоджати
Синявському – хто єго зна?” [25].

21 березня 1889 р.: “Вчора був у Синявського, він скаржився на різні
обставини, але нічого не можна було знати, щоб я єму в чому перешкоджав,
тільки що в книжках, та й тут я єму не шкожу” [25].

Аркадій Верзилов, який вчився разом з Синявським та Грушевським і добре
знав обох, писав: “Антонович з своїх учнів того часу найбільше любив А.
Ст. Синявського і М. С. Грушевського” [27]. А Аполінарій Маршинський у
пізніших споминах зазначав: коли Грушевський для всіх залишався
загад-кою, то ще у 1887 році А. Синявський “подавав великі надії стати
визначним істориком, учнем Антоновича” [28, с.100]. В час написання
рецензії, коли Синявський жив в Одесі він продовжу-вав вести тісне
листування з М. Грушевським. Цей факт засвідчують і щоденникові записи
Михайла Сергійовича, і листи до нього Антона Степанови-ча, виявлені нами
в родинному фонді Грушевських [29]. Я аж ніяк не хочу протиставити А.
Синявського М. Грушевському, чи показати його більш здібним. У кожного з
них був окремий, оригінальний шлях в науці. Та й сам Синявський ніколи
не наполягав на власному пріори-теті визнаючи і висоту наукового
мислення, і академічний авторитет М. Грушевського. Так склалося, що в
інших працях Синявський торкався інших проблем. Не створив (в силу
різних обставин) і обіцяного синтетичного курсу історії України.
Доповідь, виголошена на засіданні Катеринославської вченої архівної
комісії, в якій проаналізовано схему Грушевського, не збереглася. Але
творчий доробок А. С. Синявського цим не обмежується і цілком
компенсується великою кількістю інших праць. Проте перша спроба науково
обґрунтувати і упорядкувати історіософську схему історії України
належить, як бачимо, саме йому.

Література

(Катран А.) Ілюстрована історія Руси від найдавніших до нинішніх часів
після руських і чужих істориків. Написав Олександер Барвінський, член
то-вариства “Просвіта”. – Львів, 1890. – 281 – V с. // Зоря. – Львів. –
1891. – № 11. – С. 215-2І7; № 12. – С. 235-236; Передрук: Синявський А.
С. Вибрані праці. – К.: Наукова думка, 1993. – 383 с. – С. 34-41.
(Цитування іде за остан-нім виданням).

Дей О. І. Словник українських псевдонімів та криптонімів (ХVІ-ХХ ст.). –
К., 1968. – С. 48, 195, 200, 335, 348, 530.

Заруба В. М. З вірою в українську справу: Антін Степанович Синівський. –
К., 1993. – 138 с.

Заруба В. М. Синявський Антін Степанович: життя, наукова та громадська
діяльність (1866-1951). – Автореферат дис. канд. істор. наук. –Львів:
Інститут українознавства ім. І. Крип`якевича, 1999. – 16 с.; Заруба В.
М. Синівсь-кий А. С. (Нарис життя і творчості). – Дніпропетровськ ,
1998. – 20 с.

Енциклопедія українознавства. – Париж – Нью-Йорк, 1955. – Т. 1. – С. 93.

Ісаєвич Я. Д. Україна давня і нова :Народ, релігія, культура. – Львів,
І996. – 334 с.

Грушевський М. Вступний виклад з давньої історії Руси, виголошений у
Львівськім університеті 30 вересня 1894 року // Записки Наукового
товариства ім. Т. Шевченка. – Львів, 1894. – Т. 4. – С. 140-150.

Грушевський М. Звичайна схема “руської історії” і справа раціонального
укладу історії східного слов`янства // Вивід прав України: Документи і
матеріали до історії української політичної думки. – Нью-Йорк, 1964. –
С. 11-24.

Шелухин С. Україна – назва нашої землі з найдавніших часів. – Дрогобич,
1992 .

Яковенко Н. Нарис історії України: З найдавніших часів до кінця XVIII
ст. – К., 1997. – 311с.

Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини ХVІІ ст. : Волинь
і Центральна Україна. – К., 1993.

Грушевський М. Історія України-Руси. В 11 т. 12 кн. – К., 1994-1996.

Полонська-Василенко Н. Історія України – Т. 1-2. – К., 1993.

Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1991. – 510 с.

Історія УРСР – К., 1977-1978. – Т. 1-3.

Архів В. М. Заруби. (Оригінал передано ІР НБУ).

Лазаревський А. Прежние изыскатели малорусской старины // КС – 1894. –
№І2. – С. 356.

Багалій Д. І. Нариси української історіографії за доби феодалізму та
доби капіталістичної // ІР НБУ. – Ф.І. – № 11049 – С. 268.

Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст. – К.,
1993. – С. 13-16.

Беренштам-Кістяківська М. Українські гуртки в Київі другої половини
1880-х та початку 1890-х років // За сто літ. – 1928. – Т.3. – С.
206-225.

[А. С.] В. Б.Антонович // По морю й по суше. – Одесса – 1895 – №20; [А.
С-ий] Огляд літературно-наукової діяльності Володимира Б. Антоновича //
Зоря. – Львів. – 1895. – № 15. – С. 295-296; [С-кий А.] Памяти Н. И.
Костомарова // По морю и по суше. – Одесса. – 1895. – №14; [А.С-ський]
Десятилітні роковини смерті М. І. Костомарова // Зоря. – Львів. – 1895.
– № 13. – С. 253-254.

Антонович В. Б. Про козацькі часи на Україні – К., 1991. – С. 18-20.

Антонович В. Б. Киев, его судьбы и значение с XIV по XVI столетие
(1362-1569) // КС. – Кн. 1. – С. 1-48; А також: Антонович В. Монографії.
– К., 1885 – Т.1. – С. 223.

Про історіософію М. С. Грушевського див.: Винар Л. Найвидатніший
іс-торик України Михайло Грушевський (1866-1934) /У 50-ліття смерті. –
Су-часність, 1985. – 120 с.; Пріцак О. Історіософія Михайла Грушевського
// Грушевський М. С. Історія України-Руси в 11 т. 12 кн. – К., 1994. –
Т. 1. – С.XL-LXXIII; Смолій В. А., Сохань П. С. Видатний історик України
// Гру-шевський М. С. Історія України-Руси в 11 т. 12 кн. – К., 1994. –
Т. І. – С. VIII-XXXIX.

Грушевський М.С. Щоденник (1888-1894 рр.). – К., 1997. – 261 c. – С.
40-44.

Грушевський М. Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца
ХІV столетия. – К., 1891. – С. VIII.

Верзилів А. Спогади про чернігівських археологів // Український історик.
– 1991. – №І. – 2(кн. 28). – С. 161-162.

Маршинський А. Спомини (1884-1888). // Калєндарь-альманах “Дніпро”. –
Львів, 1923. – С. 92-104.

Центральний державний історичний архів України у Києві. – Ф.1235. –
Оп.1. – Спр.743.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020