.

Еволюція образу малоросійської історичної науки середини XVІІІ – початку XIX століття в українській історіографії (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 1935
Скачать документ

Реферат на тему:

Еволюція образу малоросійської історичної науки середини XVІІІ – початку
XIX століття в українській історіографії

Складання образу шляхетського історіописання середини ХVIII – початку
XIX ст. йшло паралельно із розвитком української історіографії як
наукової дисципліни. Відомо, що сприйняття дослідником попередніх епох
значною мірою залежить від панівної на певних етапах суспільного
розвитку ідеології, стереотипів, що накладають відбиток на наукові
підходи та акценти при висвітленні історіографічних процесів. Як кожне
покоління істориків створює свій образ минулого, оцінює події у
відповідності із системою ціннісних орієнтацій своєї доби, так само
історіографічні оцінки співвідносяться з досвідом дослідника, який він
набуває у своєму часі. Праці, розглянуті в статті, звичайно не охоплюють
усі розвідки із зазначеної проблематики, проте вони досить повно
репрезентують різні історіографічні напрямки, а відповідно, і дозволяють
простежити відмінності в оцінці наукової думки середини ХVIII – початку
XIX ст.

Перші розвідки, присвячені проблемі історіографії Малоросії зазначеного
періоду, належать перу М. Василенка (“К истории малороссийской
историографии и малорусского общественного строя”, 1894) та М.
Грушевського (“Развитие украинских изучений в XIX веке и раскрытие в них
основных вопросов украиноведения”, 1914). Спільною рисою цих робіт стала
певна недооцінка доробку дослідників межі ХVIII – Х1Х ст., перш за все
зумовлена невідповідністю праць цього періоду паіввному наприкінці
Х1Х-на початку XX ст. ідеалу науковості: уявлення про наукову працю як
таку, що заснована на обробці широкого комплексу критично відібраних
джерел призводила до нівелювання значення більш ранніх робіт, які
скоріше являли собою белетристичну розповідь про минуле, складену за
методом компіляції. Зі сторінок розвідок дослідники XVIII – початку XIX
ст. постають як історики-аматори, інтерес яких до минулого був
зумовлений виключно проголошеними цілями – намаганням нащадків козацької
старшини ствердити свої права на шляхетство; за висловом М. Василенка,
вони розуміли минуле Малоросії “цілковито у спотвореному вигляді, а
можливо і навмисно викривляючи його з метою відстояти свої шляхетські
уподобання” [2]. М. Василенко пропонує починати малоросійську
історіографію з Г. Полетики як з людини, що сприяла пробудженню в
українській інтелігенції прагнення до самопізнання. Проте, відводячи Г.
Полетиці це почесне місце, він в той самий час відмовляє речнику
шляхетських інтересів у визнанні його істориком-науковцем, зазначаючи,
що “всі ці тенденційні спроби історично виправдати і, таким чином,
нібито обґрунтувати існуючий лад – не витримують ніякої критики” [3].
Єдину вартість робіт періоду вчений вбачає тому, що вони засвідчують
інтелектуальні інтереси панівного прошарку.

Аналогічну оцінку історіописанню середини ХVIII – початку XIX ст. надав
і М. Грушевський, підсумовуючи значення “старого українознавства” таким
чином: “…пожвавлення українознавства, що кидається у вічі на переломі
ХVIII i XIX ст., не зважаючи на життєвість, яка його проникала, у своїй
більшості; досить яскраво показує свій антикварний характер” [4]. Саме
після публікації розвідки М. Грушевського уявлення про “антикварний
характер” шляхетської історіографії увійшло в історіографічну традицію і
устійнилося в ній і, подекуди, набуваючи зневажливого значення, почало
позначати період безсистемного накопичення матеріалу, спрямованого лише
на збереження решток старосвітського побуту без усвідомлення наукової
цінності подібних дій. Негативні оцінки обох вчених викликала надмірна
заідеологізованість праць періоду другої половини ХVIII – початку XIX
ст., яскраво виражена станова приналежність їх авторів, готовність
принести в жертву місцевому патріотизму фактографічний бік досліджень та
нечіткість висловлення ними національних уподобань. Усі ці
характеристики сприяли зниженню загальної оцінки доробків історіописання
цього періоду, перш за все, їхньої наукової вартості.

Перегляд уявлень про історіописання другої половини ХVIII – початку XIX
ст. як про період наукової безпорадності і суто антикварного інтересу
було здійснено у друкованих курсах з історіографії І. Крип`якевича
(“Українська історіографія ХVI – ХVIII ст.”, 1923) та Д. Дорошенка
(“Огляд української історіографії”, 1923). Якщо І. Крип`якевич
абстрагувався від політичних уподобань об`єктів свого дослідження і
зосередив увагу на науковій вартості доробку періоду, розглядаючи праці
ХVIII ст. під кутом зору вірогідності, повноти, всебічності й
достатності їхньої джерельної бази (не випадково особливу увагу серед
персоналій ХVII – XVIII ст. І. Крип`якевич, сам визнаний джерелознавець,
надав А. Чепі, укладачеві документальних збірок) [5], то Д. Дорошенком
була здійснена спроба вписати розробки періоду в розвиток
державницько-національної ідеології. На відміну від дослідників межі ХІХ
– ХХ ст. історик мав по собі значний історіографічний пласт і мусив
узгоджувати власні погляди з попередньою традицією. Слід відзначити, що
готуючи “Огляд…”, Д. Дорошенко мав на увазі передусім переосмислення
творчої спадщини попередників, зокрема і істориків-народників.
Відповідно він дорікає М. Костомарову, О. Лазаревському, М. Грушевському
у звичці ганити свою старовину, недооцінюючи її світлих сторін, і
закидає їм необ`єктивне ставлення до старшини і шляхетства: “Українська
історіографія нових часів тим власне і погрішила проти
історично-наукової правди, що ігнорувала або маловажила і оборону
козацькою старшиною української автономії, і збереження нею національної
історичної традиції” [6]. Визнання Д. Дорошенком представників еліти
носіями державотворчого потенціалу відповідним чином вплинуло на оцінку
дослідником спонукальних мотивів їхньої діяльності: на відміну від
попередників на перше місце він ставив патріотичні поривання зберегти
залишки автономії і культури, а не вузькостанові шляхетські інтереси.
Недоліком роботи є надмірна вузькість критерію оцінки – весь зміст
історіографії ним було зведено до єдиного мотиву – утвердження ідей
національної державності. Водночас, ідеалізація шляхетської
історіографії і підкреслення її виключно національного характеру
призвело вченого до нехтування рядом факторів, зокрема, він не звертає
увагу на те, що історіографія періоду розвивалася за законами та в руслі
загальноросійської історичної думки.

Радянська історіографія, вивчаючи історіописання другої половини ХVIII –
початку XIX ст., розглядала його крізь призму ідейно-політичного
спрямування. Представники шляхетської історіографії сприймалися у першу
чергу як речники суто станових інтересів, протилежних інтересам козацтва
і селянства і як захисники існуючої феодально-кріпосницької системи.

???????????ним пересуванням посполитих. Зрозуміло, що таке акцентування
уваги на класових моментах було зумовлене не науковими уподобаннями
автора, то була обов`язкова данина зовнішньому контролю. Образ
історіописання кінця ХVIII – початку XIX ст., запропонований М.
Марченком, мало чим різниться від традиційного погляду на неї
народницької історіографії: Її представники постають як носії
вузькокласових інтересів і творці історичних праць-компіляцій,
підпорядкованих нагальним соціально-політичним проблемам, а отже від них
марно чекати якоїсь об`єктивності. Дослідження М. Марченка, попри
намагання автора утриматися в рамках офіційних оцінок та реверанси у бік
пануючої ідеології (на зразок охарактеризування українських істориків в
еміграції як “буржуазно-націоналістичних прислужників імперіалізму”,
“націоналістичного охвістя” тощо), не оминуло критики з боку офіційної
радянської історіографії: у рецензії на дослідження зазначалося, що
автору не вдалося в достатній мірі передати боротьбу передових
прогресивних думок проти реакційно-консервативних, та інкримінувалася
ідеалізація дворянських істориків, а також посилання на
“буржуазно-націоналістичні” праці В. Антоновича і М. Грушевського без
будь-яких критичних застережень [8]. Водночас розвідка набула розголосу
і в закордонному українознавстві, зокрема на шпальтах “Українського
історика” у 1965 р. Л. Винар відзначав, що “Історіографія” М. Марченка
свідчить про частинну переоцінку радянськими істориками недавніх
історичних концепцій “меншого зла”, згідно з якими прилучення України до
Росії вважалося відносним добром” [9].

Осібне місце у висвітленні історіографії другої половини ХVIII – початку
XIX ст. належить специфічній у цьому плані роботі О. Оглоблина “Люди
старої України” (1959), ціллю якої є аналіз суспільно-політичних
процесів ХVIII – XIX ст. через їхнє віддзеркалення у біографічних
нарисах діячів Гетьманщини. Хоча матеріали цієї розвідки зосереджені
переважно у генеалогічній площині і не присвячені безпосередньо аналізу
історіописання періоду, їхній зміст є досить показовим. Робота О.
Оглоблина є безпосередньою відповіддю на працю О. М. Лазаревського “Люди
старой Малороссии”, намаганням виправити хибне уявлення, яке склалося
про персоналії ХVIII ст. під впливом праці останнього. У передньому
слові автор розкриває умови, які завадили О. Лазаревському стати
“безпристрасним літописцем”: особисті – “він знав багатьох нащадків того
панства, глибоко байдужих до свого народу”, та професійні – “він був
надто захоплений своїм методом, а це здебільшого були судові та
адміністративні акти, які фіксували насамперед не кращих людей і не
добрі їх діла”. Натомість О. Оглоблин ставив собі за мету сказати слово
правди про тих діячів, що здебільшого “цілком свідомо діяли на славу,
честь і оборону своєї Великої Батьківщини” [10]. Цінністю роботи
насамперед є поважна джерельна база та найповніший на той час обсяг
біографічних відомостей про новгород-сіверських діячів ХVIII ст. Проте,
автор так само не зміг уникнути суб`єктивізму, за який дорікав О.
Лазаревському.

Намагаючись “воскресити науково тих людей Старої України”, О. Оглоблин
ідеалізує діяльність та погляди об`єктів свого дослідження. Прагнення
скласти уявлення про українську провідну верству не лише як про
звичайних шукачів прав російського дворянства і “лицарів маєткового
збагачення” коштом національних інтересів.(призвело до наділення еліти
Гетьманщини усіма рисами національно свідомого українства XX ст., які,
на думку автора, мали бути притаманні патріотам ХVIII ст.

Cучасні історіографічні концепції знайшли найбільш повне відображення у
монографії харківського дослідника В. Кравченка “Нариси з української
історіографії епохи національного Відродження (друга половина ХVIII –
середина XIX ст.)” (1996). Розгляд української історіографії здійснено
під кутом зору нетрадиційним для його попередників. Вона розглядається
не з позицій національної замкненості і внутрішнього цілком
самодостатнього розвитку, а вписана в контекст загальноєвропейських
традицій просвітництва і романтизму та розвитку російської
історіографії. Новизною роботи є розгляд історичної думки середини ХVIII
– початку XIX ст. у контексті цілісної соціокультурної ситуації, яка
склалася на теренах Наддніпрянщини в цей період, без намагання звести
різноманітні прояви суспільної думки чи то до яскравих автономістичних
прагнень, чи то до прагматичного бажання швидкої інтеграції до
Російської імперії, щоб отримати рівні з російським дворянством права:
“Відсутність чіткої національної визначеності приводила, як правило, до
поєднання в творчості одного і того ж автора елементів просвітницької
критики і патріотичної реалізації минулого, імперської ідеї з
автономістичною” [11]. Дослідник, визначаючи особливості історіописання
епохи (відсутність організаційної основи для його розвитку, еклектицизм,
обмеження географічних рамок робіт історією Лівобережжя і Середнього
Подніпров`я, звуженість тематики) розглядає їх як такі, що були
природнім продуктом епохи.

Опис історичного письменства другої половини ХVIII – початку XIX ст.
міститься і у навчальному посібнику з історіографії І. Колесник. У її
роботі, що синтезує результати попередніх досліджень у галузі
історіографії національного відродження, виокремлено такі специфічні
риси історичних розвідок доби, як наявність серед них двох рівноправних
напрямків: історіописання та антикварної діяльності; належність розвідок
до русла загальноросійської історіографії та мислення шляхетських
істориків у категоріях численних лояльностей. Провідним типом ХVIII ст.
І. Колесник називає історика-збирача, аматора рідної старовини [12].

Підсумовуючи, слід відзначити, що образ історіографії другої половини
ХVIII – початку XIX ст. зазнав еволюції, зумовленої зміцненням акцентів
дослідження та зміною критеріїв оцінки: він видозмінився від уявлення
про представників шляхетської історіографії як про речників суто
станових інтересів або виразників автономістських ідей до розгляду їх як
людей своєї епохи наділених притаманними їй вадами і перевагами. По мірі
усвідомлення факту, що при вивченні доробку попередників навряд чи можна
послуговуватися критерієм рівня сучасної дослідникам науки, головна
увага зосередилася на вивченні умов появи історичних праць, зовнішніх
впливів на них, світоглядних особливостей авторів ХVIII – початку XIX
ст. Цілком природно, що сучасне намагання відходу від свідомо
заідеологізованих досліджень історичних творів минулої епохи завдячує
своєю появою більш раннім історіографічним розвідкам кінця XIX – XX ст.,
розгляд шляхетської історіографії в яких може видатися тенденційним,
якщо не враховувати, що він так само був породжений особливостями доби і
рівня розвитку науки, як і історичні твори кінця ХVIII – початку XIX ст.

Література

Когут 3. Формування української національної історіографії // Четвертий
міжнародний конгрес україністів. Історія. – Одеса, Київ, Львів, 1999. –
Ч.2: XX ст. – С.З.

Василенко М. К истории малорусской историографии и малорусского
общественного строя // КС. – 1984. – № 11. – С. 247.

Там же. – С.248.

Грушевский М. Развитие украинских изучений в ХІХ веке и раскрытие в них
основных вопросов украиноведения // Украинский народ в его прошлом и
настоящем. – Спб., 1914. – Т. 1. – С. 1–37. Див. український переклад:
Грушевський М. Розвиток українських досліджень у XIX ст. і вияв у них
основних питань українознавства / Пер. Л. Лимана // УІ. – 1989. – Ч.1-3
(101-103). – С.89.

Ковальський М. Іван Крип`якевич про українську історіографію з давніх
часів до останньої третини XIX ст. // На службі Кліо. – Київ, Нью-Йорк.
Торонто, Париж, Львів, 2000. – С. 310.

Дорошенко Д. І. Огляд української історіографії – К.,1996. – С.44.

Марченко М. Українська історіографія (з давніх часів до середини XIX
ст.). – К.,1959. – С.83.

Див.: Гуржій I., Сарбей В., Ткаченко М. За дальший розвиток української
радянської історіографії // Комуніст України. – 1960. – № 6. – С.85-91.

Рубльов О. Маловідомі сторінки біографії українського історика // УІЖ. –
1996. – № 1. – С.118.

Оглоблин О. Люди Старої України та інші праці. – Острог, Нью-Йорк, 2000.
– С.38.

Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного
відродження (друга половина ХVIII – середина XIX ст.). – Харків, 1996. –
С.290.

Колесник І. І. Українська історіографія (ХVIII – початок XX ст.). – К.,
2000. – С.203.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020