.

Внесок О.М.Лазаревського у діяльність історичного товариства Нестора-літописця (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 4296
Скачать документ

Реферат на тему:

Внесок О.М.Лазаревського у діяльність історичного товариства
Нестора-літописця

Існує досить різноманітна спеціальна наукова література, яка стосується
окремих напрямів діяльності ІТНЛ. Серед таких праць першими за часом
появи були замітки засновників товариства М.Максимовича та І.Хрущова
[31; 42], а також активних членів товариства В.Базилевича, М.Дашкевича,
І.Житецького, О.Нестроєва, А.Степовича та інших [3; 6; 9; 34; 40], в
яких було підсумовано проміжкові результати діяльності товариства (у
формі своєрідних звітів). Вже в радянський час основні напрями
діяльності товариства стисло були висвітлені в узагальнюючих працях [10;
11] і енциклопедичних словниках [4; 8; 36; 38; 41], статтях В.Сарбея та
О.Степанського [37;39]. Особливу увагу відвів діяльності ІТНЛ у своїх
працях сучасний український історик М.Колесник [14; 15; 16]. Окремі
археографічні публікації, вміщені на сторінках “Чтений в Историческом
обществе Нестора-летописца” (далі – “Чтения”), були предметом досить
ретельного джерелознавчого аналізу сучасних українських істориків
М.Ковальського, Ю.Мицика, М.Литвиненко, Г.Швидько та ін. [7; 12; 13; 44]

У сучасній українській історіографії діяльність ІТНЛ умовно прийнято
поділяти на три основні етапи [15,с.52–56]: 1) 1872–1893 рр., які стали
періодом його становлення та формування, коли були створені його
організаційні засади, визначилися пріоритетні напрями роботи у вивченні
історії України. В цей час неухильно і поступово зростала кількість його
членів (у 1873 р. – 6 почесних і 15 дійсних; у 1893 р.– відповідно 24 та
108 [6,с.28–29]), постійно долучалися до участі в його засіданнях
студенти та представники громадськості. Доповіді, представлені на
засіданнях ІТНЛ, торкалися найрізноманітніших аспектів давньої та
середньовічної історії України й Росії, загальної історії,
історіографії, бібліографії, археології, літературознавства тощо.
Активну участь товариство взяло в підготовці та проведенні в Києві ІІІ
Археологічного з`їзду (серпень 1874 р.). З 1879 р. ІТНЛ почало видавати
свій періодичний друкований орган “Чтения в Историческом обществе
Нестора-летописца”. До кінця першого періоду функціювання товариства
вийшло 7 книг “Чтений”, в яких було вміщено чимало змістовних наукових
праць та археографічних публікацій, різних за жанром, обсягом,
важливістю та значенням.

2) У 1894–1917 рр. діяльність товариства значно активізувалася, а його
авторитет суттєво зріс. Регулярно проводилися його засідання, було
створено статут наукового товариства (у його підготовці найбільш активну
роль відіграли М.Дашкевич та М.Володимирський-Буданов), за яким ІТНЛ
надавалися досить широкі повноваження. Протягом цього періоду було
опубліковано 17 книг “Чтений”, до яких увійшли наукові праці українських
і російських істориків, філологів, літературознавців (монографії,
статті, нариси), археографічні публікації, матеріали доповідей на
засіданнях товариства, рецензії та огляди, присвячені різноманітним
аспектам історії та філології, мистецтвознавства та філософії. Новою
формою роботи ІТНЛ стала організація та читання публічних (спочатку
безплатних, а потім – платних) лекцій з історії, геології та ін. наук
для громадськості Києва. Наприклад, 1898–99 навчального року 9 лекторів
читали лекції з 11 курсів, на які лише протягом осіннього семестру
записалося близько 250 слухачів [15,с.54]. Крім того, ІТНЛ відіграло
помітну роль у відновленні діяльності Вищих жіночих курсів у Києві, в
проведенні в 1899 р. ХІ Всеросійського Археологічного з`їзду (Київ), в
організації охорони пам`яток історії та культури. Весь цей час
зміцнювалися його наукові контакти з ін. науковими інституціями та
товариствами Російської імперії та поза її межами.

3) На третьому етапі своєї діяльності (1917–1931 рр.) ІТНЛ зазнало
різноманітних змін як організаційного, так і суто наукового характеру.
Вже з 1921 р. воно було приєднане до ВУАН на правах повної автономії у
внутрішній науковій діяльності. В цей час його члени займалися переважно
проблемами історії України феодальної доби. Як і раніше, основною формою
діяльності залишалося влаштування засідань товариства, щоправда останні,
на відміну від попередніх двох періодів, проводилися вже не так
регулярно. На цих засіданнях ІТНЛ зачитувалися доповіді та повідомлення
його членів. Протягом цього етапу товариство вже не видавало “Чтений”
(остання їх книга вийшла в 1914р.), а свої праці його члени публікували
у виданнях ВУАН, наукових збірниках, часописах та окремими працями. Як і
раніше ІТНЛ підтримувало зв`язки з іншими науковими товариствами та
установами, спільно з ними проводило деякі засідання, огранізовувало
екскурсії, конференції, наукові симпозіуми, з`їзди, займалося
організацією охорони пам`ятників старовини тощо.

Протягом майже 60-річного періоду існування ІТНЛ з ним була тісно
пов`язана наукова діяльність багатьох відомих українських та російських
істориків, серед яких М.О.Максимович, В.С.Іконников, В.Б.Антонович,
Д.І.Багалій, О.І.Левицький, І.В.Лучицький, І.М.Каманін, М.С.Грушевський,
М.В.Довнар-Запольський, М.П.Василенко, В.О.Романовський, С.І.Маслов,
В.І.Щербина, А.І.Степович та інші. Головами товариства в різний час були
М.А.Тулов, В.С.Іконников, О.О.Котляревський, В.Б.Антонович,
М.Ф.Володимирський-Буданов, М.П.Дашкевич, Ю.А.Кулаковський,
М.П.Василенко.

Одним із найбільш активних членів ІТНЛ в 90-х рр. ХІХ ст. був визначний
український історик та археограф Олександр Матвійович Лазаревський
(1834–1902), підсумуванню внеску якого в діяльність товариства
присвячена дана стаття.

В метричних даних О.М.Лазаревського та в його особистому архіві нам не
вдалося знайти документу, який би точно вказував на дату його вступу до
ІТНЛ, але, як свідчить один із його біографів М.Василенко, дійсним
членом товариства він став ще в 1880 р. [5,с.97] Натомість серед
документів особистого архіву історика міститься “Свидетельство об
избрании Лазаревского А.М. почетным членом Исторического общества
Нестора-летописца”, яке датується 14 березня 1893 р. Однак, слід
наголосити, що після обрання дійсним членом ІТНЛ він тривалий час
практично не брав ніякої діяльної участі в роботі цієї наукової
інституції і навіть не відвідував засідання товариства, на чому було
наголошено в рефераті, присвяченому пам`яті О.Лазаревського, зачитаному
М.Василенком на засіданні ІТНЛ 15 вересня 1902 р. [5,с.97]. Таку тривалу
відчуженість історика від роботи в науковому товаристві останній
пояснював “некоторою замкнутостью его натуры и трудностью, с которой он
сближался с людьми”, адже О.Лазаревський “никогда не искал новых
знакомств”, “долгое время помещал свои работы только в “Киевской
старине” [5,с.97]. Можливо, були й інші причини такого інертного
ставлення О.М.Лазаревського до роботи в ІТНЛ, але які вони, нам
невідомо. До більш активної роботи в товаристві О.Лазаревського залучив
відомий український історик та літературознавець М.Дашкевич. З легкої
руки останнього він почав регулярно відвідувати засідання товариства,
робити доповіді на його засіданнях, публікувати свої праці в “Чтениях”
(перша публікація з`явилася в 1890 р. в четвертій книзі цього
періодичного видання).

Більше того, у 90-х рр. О.М.Лазаревський став одним із найбільш активних
діячів ІТНЛ. Це збіглося у часі з нелегким і суперечливим періодом в
історії товариства, адже в 1893 р. воно потрапило в своєрідну кризу,
пов`язану з існуванням різних штучних перешкод у його діяльності
(відсутність фінансування, негласна заборона на окремі види діяльності з
боку царської адміністрації тощо). В рядах товариства мало не стався
розкол між найстаршими членами та недавнім молодим його поповненням, яке
вимагало більш активної дієвої роботи і реорганізації товариства,
прийняття нового статуту, розширення напрямів його діяльності. Ці члени
товариства згуртувалися навколо ще молодого, але вже досить відомого
професора Київського університету Св. Володимира І.В.Лучицького. Саме цю
групу підтримував і О.М.Лазаревський. Одним із поточних питань, яке
вирішувалося ІТНЛ, було обрання нового голови. Після досить гострих
дискусій між старшими та молодшими членами, які безпосередньо торкалися
організаційних засад діяльності товариства, 10 жовтня 1893 р. головою
товариства було обрано професора В.С.Іконникова. Його кандидатуру
підтримала більшість членів ІТНЛ. Але в березні 1894 р. молода
“опозиція” домоглася обрання до складу Ради товариства декількох своїх
прихильників. У цілому до Ради ІТНЛ були обрані
М.Ф.Владимирський-Буданов, Т.Д.Флоринський, М.П.Дашкевич,
В.З.Завітневич, І.В.Лучицький, О.М.Лазаревський, князь Є.М.Трубецькой та
В.П.Науменко. Причому четверо останніх якраз і належали до “опозиції”, а
отже склад Ради певною мірою був “компромісним”. О.М.Лазаревський на
цьому ж засіданні ІТНЛ був обраний заступником голови товариства [5,
с.97–98].

Однак вже у вересні 1895 р. В.С.Іконников відмовився виконувати
обов`язки голови товариства і назріла потреба обрання нової людини на цю
посаду. Цілком логічним кроком було б перекладення цих обов`язків на
його заступника, але з невідомих нам причин О.М.Лазаревський категорично
відмовлявся обійняти цю посаду хоча б до закінчення терміну, на який
головою було обрано В.С.Іконникова. Як згадував М.П.Василенко, “багато
пішло зусиль схилити його висунути свою кандидатуру в голови товариства”
[5,c.98]. Врешті-решт О.М.Лазаревський все ж погодився виконувати
обов`язки голови ІТНЛ. Щоправда ці обов`язки він виконував лише трохи
більше року з 18 вересня 1895 до 5 жовтня 1896 р., а після цього до
кінця свого життя був заступником голови товариства.

Незважаючи на такий незначний термін головування, О.М.Лазаревський встиг
досить багато зробити для цієї наукової інституції, на що особливу увагу
було звернено в уже згаданій вище доповіді М.П.Дашкевича, присвяченій
25-річчю діяльності ІТНЛ: “А.М.Лазаревский в непродолжительное время
своего председательствования значительно умножил книжные и материальные
средства Общества… и впервые озаботился применением к делу параграфа
нового устава, которым разрешалось Обществу устройство публичных
чтений…” [6,с.86] На думку О.М.Лазаревського, головною темою таких
відкритих лекцій повинна була стати історія Києва в різні епохи у
безпосередньому зв`язку з історією краю. З ініціативи О.М.Лазаревського
такі лекції й насправді розпочали читати В.Б.Антонович та
П.Я.Армашевський, професор геології Київського університету (до речі,
племінник Лазаревського, син його сестри Марії). Причому ці лекції були
досить змістовними і викликали нечуваний резонанс серед громадськості
міста, на них приходило багато слухачів. Однак, як зазначав
М.П.Василенко, В.Б.Антонович з незрозумілих причин “довел свои лекции
только до удельно-вечевого периода и продолжать их дальше наотрез
отказался. Отказ этот сильно огорчил А.М.Л. и в значительной степени
нарушил его первоначальные планы… Планы эти [тобто продовження лекцій з
історії Києва до XVIII ст. – В.В.] не могли осуществиться уже потому,
что после выборов 1896 г. А.М.Л. лишился активной роли председателя.
Лекциям после этого был придан иной, более широкий характер. Во главе
комиссии, взявшей на себя их организацию, стал профессор И.В.Лучицкий”
[5,с.98–99]. За редакцією О.М.Лазаревського було видано дві книги
“Чтений”, в яких було вміщено багато цікавих та змістовних наукових
праць. На потреби ІТНЛ в роки свого головування він зумів залучити
кошти, отримані від відомого українського підприємця та мецената
Терещенка (у сумі 1000 карбованців), які були використані на оплату
праці лекторів, для поповненя бібліотеки товариства та на деякі інші
потреби. Бібліотека товариства за рік його головування значно
поповнилася новими надходженнями, а сам історик передав до неї деякі
рукописи із своєї колекції, багато книг, у тому числі 169 примірників
опублікованого ним “Сулимовского архива”. 5 жовтня 1896 р., коли на
засіданні ІТНЛ відбулися нові вибори керівництва товариства, більшість
його членів схилилися до того, що головою обов`язково повинен бути
професор Киіївського університету, що означало б подальше зміцнення
наукових зв`язків цих двох установ. Зрозуміло, що кандидатура
О.М.Лазаревського не відповідала цій вимозі, та й щирих прихильників
серед членів ІТНЛ у нього було не так вже й багато. Тому не випадково
було обрано нового голову товариства. Ним став визначний український
історик, професор В.Б.Антонович, а О.М.Лазаревський знову обійняв посаду
заступника (товариша) голови. Тому, на наш погляд, це переобрання зовсім
не означало, що О.М.Лазаревський під час свого головування не впорався
зі своїми обов`язками. Навпаки обрання його заступником голови свідчило,
що таким чином ІТНЛ визнало його роль як організатора основних заходів,
які проводило товариство. Зрештою в подальшому, виконуючи обов`язки
заступника голови ІТНЛ, О.М.Лазаревський безпосередньо відповідав за
формування порядку денного засідань товариства, внесення до нього
доповідей, брав діяльну участь у виданні книг “Чтений”, контролював
роботу бібліотеки товариства тощо. У 90-х рр. ХІХ ст. практично в кожній
книзі “Чтений” публікувалися праці О.М.Лазаревського. Вони вміщувалися в
різних структурних підрозділах періодичного видання, що свідчило про
багатогранність і різноманітність напрямів наукової діяльності історика
в цей час. За нашими підрахунками всього за період з 1890 по 1902 рр. в
“Чтениях” було опубліковано 22 праці О.М.Лазаревського, з них 6
доповідей на засіданнях товариства (відділ І “Сообщения”), 3 наукових
дослідження (відділ ІІ “Исследования”), 9 археографічних публікацій
джерел за його редакцією (відділ ІІІ “Материалы”), 1 рецензія (відділ IV
“Библиография” та ще 3 повідомлення, опубліковані в V відділі “Чтений”.
Доповіді, зачитані О.М.Лазаревським на засіданнях ІТНЛ торкалися різних
галузей історії України: персоналістики, генеалогії, архівістики тощо.
Наприклад, доповідь “Граф П.А.Румянцев-Задунайский” історик присвятив
100-річчю з дня смерті останнього [17,с.4–6]. Тут він стисло подав
біографію майбутнього російського полководця, підкреслив роль
Т.М.Сенютовича в його вихованні, простежив основні щаблі його військової
кар`єри і особливо докладно зупинився на часі, коли Румянцев за
спеціальним указом Катерини ІІ в 1764 р. очолив Другу Малоросійську
колегію та керував проведенням загального перепису на українських землях
в 1765–1769 рр., відомого під назвою “Генерального перепису Малоросії”.
О.М.Лазаревський особливо підкреслив, що “как администратор, Румянцев
умел выбирать деятельных и способных сотрудников, каковы, например,
Безбородько, Завадовский, Ясиновский, Чепа и др.”, у своєму керівництві
намагався не допускати жорстких мір, підготував Україну до введення
загальноімперського адміністративного поділу, “наиболее влиятельных лиц
привлекал на сторону России пожалованием чинов, дворянства и проч.”, а
також активно сприяв розвитку освіти на підпорядкованих йому територіях
[17,с.5–6]. Історик вказав також і на супреречливість відомостей про
особисті риси характеру П.Румянцева, зафіксовані в історичних джерелах.
Слід зазначити, що особа Румянцева-Задунайського приваблювала
О.Лазаревського довгий час. Йому він присвятив декілька своїх праць, у
яких чітко простежується поступова зміна загальної оцінки істориком
діяльності цього політичного діяча від цілковитого захоплення його діями
до обережної критики окремих його кроків.

В іншій своїй доповіді О.М.Лазаревський навів відомості з генеалогії
М.В.Гоголя [27,с.3–12], зазначивши, що попередні родові розписи містили
багато неточностей і помилок. Засновником роду він вказав Могилівського
полковника Євстафія Гоголя, який за свою службу від польського короля в
1674 р. отримав маєтності. О.Лазаревський вважав малоймовірними вказівки
в працях окремих дослідників родоводу Гоголів на те, що вони прийняли
католицтво, на основі аналізу джерел довів справедливість надання їм
дворянського титулу та достовірність актів, які знаходилися в їх
сімейному архіві. Далі він подав виправлену та уточнену родовідну
Гоголів-Яновських, особливо докладно зупинившись на аналізі джерел, що
стосувалися його діда Афанасія та батька Василя Гоголів. Підсумовуючи,
О.М.Лазаревський зазначив, що “брак Афанасия Гоголя с дочерью Лизогуба
был фактом необычным (тот был еще незаметным канцеляристом)… Быть может,
эта женитьба и дала возможность Афанасию Гоголю подняться выше прежней
среды: получив в 1782 г. чин полкового писаря, он через 6 лет был уже
секунд-майором. Василий… вырастал уже в обстановке состоятельного
“пана”, а после смерти отца, имел уже полную панскую обстановку, с
достаточным количеством земли и крестьянских “душ”. В такой же
обстановке родился и автор “Мертвых душ” [27,с.12]. Стислі біографічні
відомості ще про одного дослідника давньої історії І.Р.Мартоса, який теж
був вихідцем з України, О.М.Лазаревський навів у своєму виступі на
засіданні ІТНЛ [23]. Подібне за структурою ще одне повідомлення про
Я.Вишневецького та його маєтності на Лівобережній Україні на початку XVI
ст., відомості про які він знайшов у архівних документах [26]. В інших
двох повідомленнях істориком була подана інформація про клад, знайдений
поблизу с. Пилява на Чернігівщині [24] та про збирання матеріалів з
історії проведення селянської реформи 1861 р. в українських губерніях,
які він узагальнив за дорученням ІТНЛ та оголосив на його засіданні
[25].

Серед трьох праць О.М.Лазаревського, опублікованих у “Чтениях”, є дві
самостійні наукові статті [21;28] та одна монографія, яка за своєю
струтурою та змістом подібна найвідомішому твору історика “Описанию
старой Малороссии” [20]. В “Исторических очерках Полтавской Лубенщины
XVII–XVIII cт.” він подав історико-географічний нарис про територію
полку, простежив його поділ на сотні в різний час, про лубенських
полковників та ін. представників полкової і сотенної старшини, описав
місто Лубни та інші містечка полку та навів відомості з джерел
статистичного характеру про села, що входили до складу полку,
узагальнивши їх за окремими сотнями. При цьому істориком було
використано широке коло джерел, а окремі з них вперше введено до
наукового обігу. В цій же праці О.М.Лазаревський вмістив карту
Полтавської Лубенщини станом на першу половину XVIII ст. Характеризуючи
полкову старшину, О.М.Лазаревський особливу увагу зупинив на тому, як
вона визискувала рядових козаків та селян, як зловживала своїм посадовим
становищем, наголосивши, що серед них практично не було вмілих
керівників, окрім хіба що сина гетьмана Петра Апостола, який певний час
був Лубенським полковником. У монографії зосереджено багато матеріалу,
цінного для характеристики нижчих верств тодішнього українського
суспільства, побуту українського народу, а також системи полкового
управління, історії заселення краю та заснування окремих сіл та
містечок. Багато уваги історик приділив опису селянського бунту у
Кліщинцях, який займає в його праці більше 30 сторінок [20,c.158–191],
адже цей виступ був практично єдиним в історії Гетьманщини. В цілому
цінність цієї праці О.М.Лазаревського полягає, в першу чергу, в тому, що
в ній зосереджено дуже цінний матеріал, вилучений переважно з таких
джерел, які не збереглися до нашого часу, а також подано
історико-краєзнавчі відомості, які за своєю майстерністю та довершеністю
й зараз можуть розглядатися як еталонні.

?????????1?х королів Владислава IV та Яна Казимира із підтвердженням
прав шляхтичів на маєтності, 21 – універсали аналогічного змісту
українських гетьманів Б.Хмельницького, І.Виговського, Ю.Хмельницького,
І.Брюховецького та П.Дорошенка, листи чернігівського полковника міщанам
Чернігова з дозволом будувати вітряні млини та ніжинського полковника
селянам Максаківського монастиря на прислухання його ігумену, а також 4
купчі записи. Оригінальний зміст має грамота російських царів Івана та
Петра Олексійовичів місту Чернігову “на права и на земли” від 26 березня
1690 р. Вирізняються особливим характером ще два документи. Це матеріали
слідства і вироку щодо розподілу спірних земель між Максаківським
монастирем і жителями містечка Мени та акт №31, з якого видно, що
київський воєвода П.Шереметьєв вважав, що він мав право підтверджувати
законність королівського привілею. В цілому публікація здійснена на
високому науковому рівні, який відповідав вимогам до археографічних
видань другої половини ХІХ ст. Документи, що увійшли до нього,
становлять неабияку цінність для дослідників процесу розширення
приватного землеволодіння і допомагають з`ясувати методи, з допомогою
яких українська шляхта та козацька старшина в другій половині XVII ст.
збільшувала свої маєтності.

За своїм змістом та інформаційними можливостями подібна до попередньої
інша археографічна публікація О.Лазаревського “Акты по истории
монастырского землевладения в Малороссии (1636–1730 гг.)” [2]. У
передмові вчений зупинився на історії накопичення монастирями своїх
земельних маєтностей, підкресливши, що вони прохали буквально кожного
наступного гетьмана видати їм черговий універсал з підтвердженням їх
прав на маєтності, але в ці документи попередньо самовільно вписували
нові землі. Окрім того, монастирі часто розширювали свої маєтності за
рахунок скупівлі та “займанщини”. Захоплюючи вільні землі, ченці нерідко
викликали обурення й протидію з боку жителів містечок та сіл. Тут
О.Лазаревський також коротко виклав зміст документів, які увійшли до
збірки, наголосивши, що вони “представляют немало любопытных фактов из
истории монастырского землевладения” [2,с.50]. В археографічній легенді
вчений також зазначив, що всі документи передруковані ним з копій, які
зберігаються в його особистому архіві. Джерела, які увійшли до
публікації, були розбиті О.Лазаревським на п`ять окремих розділів
(рубрик) і розміщені в кожному з них за хронологічним принципом.
Заголовки до них складені автором публікації, ним також було подано
пояснення та коментарі до всіх документів. Перший розділ склали 8
поземельних актів, які стосувалися Батуринського Крупецького монастиря
за 1636–1668 рр. Серед низ 3 універсали Б.Хмельницького, за якими
підтверджувалися права монастиря на маєтності та жалувалися нові землі,
а також універсали аналогічного змісту гетьманів І.Виговського,
Ю.Хмельницького та І.Брюховецького, підтверджувальна грамота
Ю.Оссолінського та лист полковника Г.Гуляницького на право володіння
млином. Цікаво, що практично в кожному наступному універсалі згадуються
нові маєтності монастиря, які не зафіксовані в попередніх актах, що
свідчить про методи, за допомогою яких набувалися ці землі. Другий
розділ склали акти на земельні володіння Новомлинського жіночого
монастиря за 1657–1688 рр. Всього таких документів 5: дарчий акт
шляхтича К.Силича за 1657 р., грамота архієпископа Д.Балабана на охорону
від посягань на монастирську власність, універсали гетьманів
Д.Многогрішного, І.Самойловича та І.Мазепи. З цих документів щоправда не
зовсім зрозуміло, коли і за яких обставин монастир привласнив окремі
маєтності, права на володіння якими згодом підтверджувалися
гетьманськими універсалами, однак, цілком очевидно, що їх присвоєння
навряд чи було законним. У двох наступних розділах О.М.Лазаревський
опублікував уривки слідства у справі про спірні землі між Батуринським
та Новомлинським монастирями (1730 р.) та документи з приводу сутички
між жителями містечка Сосниці із Спаським Новгород-Сіверським монастирем
за земельні маєтності. Нарешті в останньому розділі публікації вміщено
свідчення жителів с.Сорокошичів про належність навколишніх земельних
маєтностей для врегулювання поземельних протирічь між Києво-Печерською
Лаврою та Києво-Братським монастирем (1704 р.) Тут є цікаві подробиці
про життя та побут українського народу на початку XVIIIст., подано факти
з історії заселення українських земель та заснування окремих сіл і
містечок.

У цілому, на наш погляд, значення опублікованих О.М.Лазаревським актових
джерел з історії світського та монастирського землеволодіння в
Лівобережній Україні XVII–початку XVIII ст. полягає в тому, що вони
дають можливість з`ясувати окремі правові аспекти, на яких вони
базувалися, а також охарактеризувати окремі аспекти, на яких базувався
суспільно-економічний устрій українських земель в цей час. Слід
зазначити, що ці джерела становили лише незначну частину актових
документів, які були в особистому архівному зібранні О.Лазаревського, і
тим більше, які були взагалі йому відомі.

Цікаві відомості з історії міст України можна знайти ще в одній
археографічній публікації О.Лазаревського “Цеховые акты Левобережной
Малороссии (1622–1645 гг.)” [44]. Ця публікація не має археографічної
легенди або передмови. В примітці до неї лише вказано на походження
цехів та їх роль в історії України, а також зазначено, що головною метою
цього видання є підготовка матеріалу для майбутніх дослідників цього
своєрідного феномену в економічному житті українських земель. Збірку
опублікованих джерел склали два акти за 1622 та 1642 рр. на шевський цех
у м.Баришівці, акти на кравецький, шевський, кушнірський та ковальський
цехи в Прилуках і Лубнах, видані Я.Вишневецьким у 1633 р., його ж
грамота на різницький цех у Прилуках (1636 р.), а також артикули
(своєрідні статути) кушнірського, кравецького, шевського, ковальського,
різницького та колодницького цехів за 1637 р. та два акти на шевський
цех у Гадячі (1642 і 1645 рр.). Всі документи надруковані без скорочень,
мовою оригіналу, вказано дати їх написання, підписи під документами і
місця печаток. Щодо кожного документу також подано відомості про місце
знаходження їх оригіналів, причому перші два з них були вилучені
О.Лазаревським із Сулимівського фамільного архіву, а всі інші – з
“Генерального (Румянцевського) опису Малоросії 1765–1769 рр.” Незважаючи
на незначний обсяг, ця археографічна публікація має важливе значення для
дослідження історії цехового ремесла в містах Лівобережної України в
першій половині XVII ст.

Джерела з історії розвитку торгівлі на українських землях були
опубліковані ще в одній документальній збірці, підготованій до друку
О.Лазаревським [18]. Це ділові листи, в яких ідеться про організацію
торгівлі пенькою, яку вів багатий стародубський міщанин Дем`ян
Григорович Скорупа через порти міст Архангельська та Риги. Всі три
листи, як зазначено в археографічній легенді, друкувалися з оригіналів,
вилучених із сімейного архіву Скоруп. Вони датовані початком XVIII ст. і
є переконливим свідченням досить широкого розмаху торгівельних зв`язків,
які підтримували власники мануфактурних підприємств України в цей час.

Життя та побут заможних верств українського суспільства у XVIIIст. можна
досліджувати на основі матеріалів, які увійшли до ще однієї
археографічної публікації, вміщеної О.Лазаревським у “Чтениях”.
“Материалы для истории общественного и частного быта в Малороссии XVIII
века” склали документи слідств та судових процесів щодо розподілу
земельних маєтностей між нащадками українських козацько-старшинських
родів (Томарів, Лукашевичів, Кулябок та Марковичів) [34].

Не менш важливим виданням, здійсненим О.Лазаревським на сторінках
“Чтений”, є “Малороссийские переписные книги 1666 года” [33]. Така
традиційна назва закріпилася за матеріалами загального подвірного
перепису селян і міщан в містах, містечках, селах та хуторах
лівобережних полків України. О.Лазаревський вважав дуже потрібним і
нагально необхідним видання цього джерела. До згаданої публікації
увійшли переписи Прилуцького (повністю), Миргородського, Полтавського
полків (в уривках) та тієї частини Лубенського полку, яка у свій час не
була опублікована М.Костомаровим у додатку до його монографії “Руїна”.
Після тексту джерела О.Лазаревський вмістив післямову та “Указатель
описанных поселений”, в якому в алфавітному порядку перелічив населені
пункти та вказав сторінки, на яких про них ішла мова. В післямові вчений
зупинився на принципах публікації документу: “Для могущих быть поправок
в нашем расположении переписанного оригинала, мы сохраняем имеющуюся в
нем помету по местам. Перепечатываем мы здесь полученную часть переписи
полностью, то есть с перечислением всех помещенных в ней домохозяев”
[33,с.138]. Тут же розкрито причини проведення перепису, проаналізовано
попередні публікації уривків з нього, вказано місце знаходження
оригіналу документу, зроблено загальний висновок щодо наукової вартості
джерела. Слід зазначити, що опубліковані О.Лазаревським частини
переписних книг 1666 р. відрізняються високим ступенем вірогідності, але
не можуть вважатися повними, оскільки не містять відомостей про містечка
з податковим імунітетом (Білики, Нові Санжари, Кобеляки та ін.), не
подають відомостей про значну частину населення України (а саме
старшину, козаків, монастирських і церковних підданих), яка не
переписувалася, відсутні в ньому відомості про полкові міста Полтаву та
Миргород. Незважаючи на це “Малороссийские переписные книги 1666 г.” є
безумовно важливим джерелом з історії Гетьманщини, на основі якого можна
досліджувати процес внутрішньої колонізації, кількість і розміщення
населення, його заняття, соціальну структуру, ступінь відокремлення
ремесла від землеробства тощо. Цінне це джерело також для вивчення
розвитку міських поселень як торгівельно-ремісницьких центрів.

Ще однією важливою археографічною публікацією, здійсненою О.Лазаревським
в “Чтениях”, є “Отрывки из дневника гетманской канцелярии за 1722–1723
гг.” [36]. У передмові він зупинився на винятковому значенні таких
джерел, описав оригінал діаріушу, зазначив, що він вівся двома писарями
(Пилипом Борзаківським і Павлом Ладинським), про що свідчать примітки в
його тексті. Оригіналом джерела О.Лазаревський вже користовувався при
написанні монографії про П.Полуботка, а в цій публікації вмістив лише
уривки з щоденника, які містили, на його думку, найцікавішу інформацію,
оскільки все джерело було надто об`ємним для того, щоб видавати його в
“Чтениях”. Сам текст джерела надруковано мовою оригіналу з авторськими
примітками та вказівками про зроблені скорочення. Тут можна знайти
інформацію про соціально-економічне становище на Лівобережжі в 20-х рр.
XVIII ст., наприклад, про два зворотні процеси в суспільному житті –
покозачення частини селянства та закріпачення старшиною рядового
козацтва і перетворення їх у підданих [36,с.93]; про виступи простих
козаків та селян проти старшини, яка намагалася їх закріпачити і т.п.
Крім того, в “Отрывках из дневника” є цікаві подробиці про порядок збору
податків з тяглого населення, про проведення ревізії в полках для
розмежування козаків і селян. У щоденнику зустрічаються свідчення про
виконання цеховими ремісниками замовлень гетьманської канцелярії,
відомості про розвиток російсько-української торгівлі, про заходи по
укріпленню прикордонних районів, про зміни в побуті українців у зв`язку
з реформами Петра І тощо. В цілому ця публікація О.Лазаревського є
важливим джерелом для дослідження історії Лівобережної України першої
четверті XVIII ст. Щоденнику притаманні основні риси приватних мемуарних
творів з їх певною специфікою. З іншого ж боку його можна вважати
офіційним документом гетьманської канцелярії, а отже документальним
джерелом. Все це значно підвищує ступінь його вірогідності, а зрештою й
наукову вартість джерела. На сторінках “Чтений” О.М.Лазаревський
друкував і джерела особистого походження. Це історична записка одного із
відомих представників українського суспільства XVIII ст. Г.А.Полетики
під назвою “О начале возобновлении и распространении учения и учиилищ в
России и о нынешнем оных состоянии”, написана у формі листа до приятеля
[19] та чотири листи автора славнозвісного “Топографического описания
Черниговского наместничества” Афанасія Шафонського до свого знайомого,
представника українського дворянства Якима Сулими з напутніми порадами
його синам, яких той збирався відправити на навчання до Франції [31].
Обидві публікації супроводжуються досить змістовними та професійно
оформленими археографічними легендами та авторськими коментарями, є
переконливими свідченнями високого рівня кваліфікації О.Лазаревського як
вченого-археографа.

Серед праць, опублікованих О.Лазаревським в “Чтениях”, на наш погляд,
особливе місце посідає його рецензія на на 1 та 2 томи “Історії
запорозьких козаків” Д.І.Яворницького. Це один із найбільш змістовних,
але водночас найбільш гострих його критичних відгуків на наукові праці
сучасників [26,с.3–23]. У цій рецензії О.Лазаревський фактично
протиставив свої особисті уявлення про Січ та козацтво поглядам на них
Д.Яворницького. Рецензент у досить різкій формі звинуватив свого
опонента в некритичності, “беззмістовній балаканині”, недостатньому
науковому рівні його праці. Докладно аналізуючи кожний розділ “Истории
запорожских козаков”, він перелічив численні і, на його думку, суттєві
недоліки праці Яворницького. Основні зауваження О.М.Лазаревського до
першого тому праці Д.Яворницького такі: 1) тут не пояснено, чим
вирізнялися низові козаки із загальної маси козацтва; 2) розміщення
матеріалу в томі не завжди відповідало загальній структурі праці; 3)
зміст окремих розділів складали суцільні виписки та відверта компіляція
творів М.Антоновського, А.Скальковського, С.Мишецького та ін. авторів;
4) описуючи вогнепальну й холодну зброю козаків, автор не пояснив, що з
себе являв той чи інший її вид: 5) у главі про клейноди не подано навіть
точного опису козацьких прапорів; 6) глава “Характеристика запорожских
казаков” взагалі суперечлива, а наведена тут оцінка запорожців Г.Л.
де-Бопланом вірогідніша та правдивіша за оцінку, дану Д.Яворницьким. У
цілому, на думку рецензента, більшість глав першого тому “Истории
запорожских казаков” “не представляют собою какой-либо самостоятельной
работы, а состоят из выписок, кое-как соединенных между собою, причем
автор нередко пользуется источниками совершенно уже устаревшими” [26,
с.11].

Аналізуючи в цій же рецензії другий том книги, О.Лазаревський зазначив,
що теорія походження козацтва запозичена Д.Яворницьким із статті
В.Б.Антоновича (за виключенням останнього пункту), “причем автор,
добросовестно указавши источник, ни в чем против него не спорит,
повторяя прочитанные им домыслы, как исторические аксиомы” [26,с.12].
Зіставляючи тексти різних джерел, рецензент довів, що при викладенні
зовнішньополітичної історії Запоріжжя, починаючи з третьої глави тому,
Д.Яворницький слідував книзі П.Куліша “История Возсоединение Руси”,
участь козаків у польсько-московській війні виклав виключно за працями
В.Соловйова, “без всякого касательства источников” [26,с.15]. Дуже
побіжно, на думку О.Лазаревського, описані Д.Яворницьким події
1637–1638рр., коротко й безсистемно викладено ним історію Визвольної
війни українського народу, а в тексті його праці допущено багато
протирічь та неточностей. Глава про події в Україні з 1657 по 1686 р.,
як вважав рецензент, загромаджена у Д.Яворницького недоопрацьованим
(“сирим”) матеріалом. Більше того, зібравши досить багатий матеріал про
І.Сірка, він його невдало згрупував, що не дозволило розкрити “в свете и
блеске эту колоссальную личность” [26,с.17–18]. При цьому в рецензії
зазначено, що Д.Яворницький майже не використав нових джерел, не дав
своєї оцінки залученим матеріалам, у його праці немає й натяку на
критику й узагальнення, але натомість у другому томі повною мірою
використано бібліографічний аппарат приміток та посилань. У результаті
ж, “пользуясь таким богатым материалом, автор совершенно пренебрег
приемами ученой критики, последствием чего явилось полное отсутствие
научности в его труде” [26,с.22–23].

Така різкість стилю О.М.Лазаревського при оцінці ним праць
Д.І.Яворницького, на наш погляд, пояснюється не лише протилежними
переконаннями обох істориків щодо ролі Січі й козацтва в українській
історії, і тим більше не особистою їх неприязню (наскільки нам відомо,
особливих серйозних міжособистісних конфліктів у їх стосунках не було).
На наш погляд, причини саме такого ставлення О.Лазаревського як
рецензента до праць Д.Яворницького лежать значно глибше. Дискусії
навколо “Истории запорожских козаков” Д.І.Яворницького фактично
знаменували собою протистояння двох різних наукових напрямів – з одного
боку, позитивізму, який у другій половині XIX ст. займав пануючі позиції
не лише в історії, а з іншого – романтизму, що вже почав відходити в
минуле. Це був специфічний прояв протиріччя між вченими різних стилів
наукового мислення. О.Лазаревський – яскраво виражений
історик-позитивіст, прихильник об`єктивності, “фактографізму”, “суворої”
документальності, критичного ставлення до джерел (тобто критики їх з так
званої “позиції здорового глузду”). Д.Яворницький, навпаки, представляв
“пізнього романтика” з великою прихильністю до етнографічних матеріалів,
використанням як джерел наукової праці історичних легенд та переказів,
намаганням деякою мірою прикрасити історичну дійсність, наперекір
наявним джерелам, іноді навіть не досить критичним ставленням до них,
спробами популяризувати історичні знання за рахунок оздоблення
документів, їх власної інтерпретації, подання в літературній, “живій”
формі. Представники цих напрямів або течій в історіографії часто були
антагоністично налаштовані один проти одного, тому такі “протистояння”
між ними були неминучими, що повною мірою проявилося в рецензіях
О.Лазаревського на праці Д.Яворницького. Крім вже проаналізованих нами
вище публікацій в “Чтениях”, О.М.Лазаревським на засіданнях ІТНЛ було
зроблено ще декілька повідомлень, які згодом були опубліковані в 5
відділі “Чтений”, до якого включалися замітки на різні теми [22;25;30].
Всі ці невеликі за обсягом замітки натомість досить змістовні, базуються
на оригінальних, раніше невідомих рукописних джерелах або на відомостях,
вилучених дослідником з опублікованих поза межами України наукових праць
(наприклад, польськомовних).

У цілому, на наш погляд, можна вважати, що О.М.Лазаревський в останні
два десятиріччя свого життя та наукової діяльності став однією із
знакових постатей української історичної науки. Це проявилося не лише в
авторитетності його поглядів та концептуальних підходів, запропонованих
у ґрунтовних наукових працях, присвячених різним аспектам
соціально-економічної історії Лівобережної України другої половини
XVII–XVIII ст., а й у наполегливій копіткій роботі вченого по створенню
й реорганізації діяльності історичних та громадсько-політичних
періодичних видань (особливо “Киевской старины”, до функціювання якої
він мав безпосереднє відношення), в його причетності до організації
регіональних наукових товариств (Чернігівські губернський статистичний
комітет та вчена архівна комісія). Особливе місце займає плідна
діяльність О.Лазаревського в межах Історичного товариства
Нестора-літописця, яке тривалий час було практично єдиною по справжньому
науковою, створеною на громадських засадах організацією професійних
істориків на території Придніпров`я та Лівобережної України. Знаменно,
що саме активна робота О.М.Лазаревського в товаристві збіглася у часі з
розквітом ІТНЛ, в чому, безперечно, помітну роль відіграв і сам історик,
тривалий час будучи одним із його керівників. Можна констатувати, що з
90-х рр. ХІХ ст. він був одним із ідейних лідерів і натхненників
товариства, намагався особисто довести переваги чіткої структурної
організації наукової діяльності в рамках наукових товариств, які б діяли
на справжніх демократичних засадах, Учений активно займався пошуками
нових перспективних напрямів в роботі ІТНЛ, докладаючи для цього багато
зусиль. Ця діяльність О.М.Лазаревського, на наш погляд, може вважатися
прикладом справжньої відданості науці, служіння її основним принципам та
ідеалам. Переконливим підтвердженням цьому є здійснений вище аналіз
основних напрямів діяльності історика в межах Історичного товариства
Нестора-літописця.

Література

Акты по истории землевладения в Малороссии (1630–1690)/ Предисл. и
примеч. А.М.Лазаревского//ЧИОНЛ.–К.,1890.–Кн.4.–Отд.3.–С.85–135.

Акты по истории монастырского землевладения в Малороссии (1636–1730гг.)/
Предисл. и примеч. А.М.Лазаревского//
ЧИОНЛ.–К.,1891.–Кн.5.–Отд.3.–С.49–92.

Базилевич В. Историческое Общество Нестора Летописца (1919–1921 гг.)//
Русский исторический журнал.–Петроград, 1922.–Кн.8.–С.327–329.

Большая советская энциклопедия.–М.,1972.–Т.10.–С.574–575.

Василенко Н.П. Памяти почетного члена общества Александра Матвеевича
Лазаревского (ум. 31 марта 1902
г.)//ЧИОНЛ.–К.,1903.–Кн.17.–Вып.2.–С.85–107.

Дашкевич Н.П. 25-летие Исторического общества Нестора-летописца.–К.,
1899.–99с.

Довгопол В.М., Литвиненко М.А., Лях Р.Д. Джерелознавство історії
Української РСР/ За ред. чл-кор. АН УРСР Ф.П.Шевченка.–К.,1986.–С.7.

Енциклопедія українознавства.–Львів,1994.–Т.3.–С.886.

Житецький І. Заходи коло організації історичного товариства в Київ//
Україна.–1929.–Січень–лютий.–С.23–30.

Історія Київського університету (1834–1959).–К.,1959.–С.53–54, 192,336.

История Киева: В 3т., 4 кн.–К.,1983.–Т.2.–С.264–265. 12. Ковальский Н.П.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020