.

Русь і степ у дослідженнях Володимира Пархоменка (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2689
Скачать документ

Реферат на тему:

Русь і степ у дослідженнях Володимира Пархоменка

Для розуміння вказаної теми слід хоча б фрагментарно зупинитись на
творчій біографії вченого. Початково В.Пархоменко досліджував церковну
історію, підсумком чого стали монографії “Очерк истории
Переяславско-Бориспольской епархии. 1733–1785” (Полтава,1908) та “Начало
христианства на Руси” (Полтава,1913). Особливо друга праця привернула
увагу наукових кіл, отримала позитивну оцінку видатного славіста
О.О.Шахматова – дослідника, який справив найбільший вплив на творчість
В.Пархоменка.

Починаючи з 1913 р. вчений розробляв питання походження Русі,
узагальнене ним у книжках “У истоков русской государственности”
(Ленінград, 1924) та “Початок історично-державного життя на Україні”
(Київ,1925). Із 1921 р. Пархоменко працював у Києві – у структурах ВУАН
в Києві.

З приїздом до Києва М.С.Грушевського Пархоменко виявився серед його
співробітників “білою вороною” (вислів І.Гирича). У листі від 28
листопада 1924 р. до Д.І.Багалія А.Ю.Кримський писав: “Силується
Грушевський виперти з Академії проф. Пархоменка, бо, мовляв, він не так
розуміє початок київської держави, як розуміє Грушевський”. [2, С.95]

Наприкінці 1924 р., відчуваючи матеріальні труднощі, Пархоменко взяв на
рік відпустку в Академії й поїхав викладати до Полтавського ІНО. У
березні наступного року він довідався, що на його посаду у ВУАН
зарахована Н.Полонська-Васіленко. У 1926 р. вчений переїздить до
Дніропетровська, де стає професором місцевого ІНО. При цьому він
підтримує зв`язок з ВУАН, надалі друкується у виданнях Академії, очолює
Дніропетровське наукове товариство при ВУАН.

Саме у Дніпропетровську В.Пархоменко починає поглиблено вивчати
відносини Русі і Степу. Органічно вписавши це питання у свою теорію
походження Русі, вчений розвинув гіпотезу про Приазовську Русь,
досліджував роль Хозарії в історії Русі, взаємовідносини Русі з
печенігами, торками, половцями. Підсумком стали публікації, серед яких
вирізняються розвідки, опубліковані у часописах “Східний світ” (Харків)
та “Slavia” (Прага). В.Пархоменком було підготовано до друку рукопис
монографії “Русь і Степ”, який зник під час арешту історика (вченого
було заарештовано 30 вересня 1929 р. за обвинуваченням у причетності до
СВУ). До цього часу зниклий рукопис не вдалося знайти.

Пархоменка було засуджено (винним він себе на допитах не визнав) до 10
років концтаборів, але, завдяки клопотанням сестри, як інвалід він був
достроково звільнений у 1933 р. Наприкінці 1930-х рр. вчений працював у
Ленінградській філії АН СРСР, друкувався у центральних наукових
виданнях. Зокрема, у 1940 р. побачила світ його стаття про сліди
половецького епосу у руському літописанні. [3, С.391-393] В умовах
1930–40-х рр. Пархоменкові вдалося залишитися вченим, не перетворитися
на агітатора чи епігона новомодних ідей радянської історіографії.

Помер історик у блокадному Ленінграді у 1942 р.

На середину 1920-х рр., коли з`являються роботи Пархоменка про Русь і
Степ у російській та українській науці вже склалася історіографічна
традиція розгляду й оцінки цього питання. Російська історіографія в
особах В.Татіщева, А.Куніка, М.Карамзіна, М.Погодіна, С.Соловйова,
В.Ключевського закріпила погляд на кочовиків як ворогів культури, дикі
племена, які заважали розвиткові Руської держави. [4, С.12-19] Єдиною
спеціальною монографією з цієї теми була робота П.Голубовського
“Печенеги, торки и половцы до нашествия татар” (К.,1884). Автор
відзначив різнобічний характер контактів Русі і Степу, різну міру
залежності князівств від кочовиків, зауваживши, що сусідство степовиків
(які були представниками сильнішої культури) могло принести Русі лише
користь, коли б не набіги. [4, С.20-23]

Українська історіографія загалом поділяла погляди класиків російської
історичної науки на характер взаємовідносин Русі і кочовиків. Михайло
Грушевський в “Історії України-Руси” зображує Степ як “небезпечного,
шкідливого сусіда” Русі, поділяє думку про культурну примітивність
кочовиків. На думку Грушевського, “підпадаючи впливам культурнійшого
сусідства” половці “втратили своє розбійниче завзятє”. [5] Як пише
Грушевський: “стикаючися з культурнійшим руським елементом, кожна
турецька орда з часом мусіла підпасти впливу, якби зі сходу не приходили
зовсім свіжі у своїй дикості турецькі елементи”. [5, С.538]

Можна виділити дві головні ідеї традиційного підходу:

1) Сусідство агресивного “дикого” Степу – це головна причина слабкості
руської державності й, водночас, причина зміцнення півночі – Росії.
Підхід дуже зручний тому, що винуватцем бездержавності оголошується
географічне положення країни, а не її населення.

2) Боротьба зі Степом – заслуга Русі перед Європою, європейською
культурою. Теза про Русь-Україну як “забороло від азійських орд”
перетворилася на історіографічний штамп, присутній у роботах досить
різних за методологією та концепціями авторів. [6]

Ідеологічна складова цих тверджень не менш важлива за наукову. Позірна
простота й очевидність таких пояснень причин української бездержавності
та піднесення національної гордості шляхом нагадування про роль Русі у
порятунку Європи,звичайно, приваблювали багатьох. Протиставляючи давню
Русь Степу вказані автори підкреслювали окциденталізм (“західність”)
України в минулому.

Історіографічна ситуація 1920-х рр. характеризувалася методологічним
плюралізмом, науковими дискусіями, відкритістю до найновіших здобутків
світової науки. Як слушно зауважує Г.Грабович, до кінця 20-х рр. наукові
дослідження загалом були позбавлені впливу тогочасних ідеологічних норм,
а “ідеологічний профіль гуманітарних досліджень ще не став проблемою”.
[7, С.19]

Плюралізм думок існував і з приводу питання взаємин Русі та Степу.
Історик-марксист М.Покровський відзначав, що набіги кочовиків нічим не
відрізнялися від аналогічних князівських набігів у чужі краї за
здобиччю, до того ж, внутрішні усобиці були не менш руйнівними. На думку
М.Покровського: “Степовий схід був для руських IX–X ст. тим, чим пізніше
для Московської держави і петровської Росії стала Західна Європа”, [8]
тобто, культурним зразком. На цих висновках ймовірно позначився запал
руйнування традиційних схем “буржуазної” російської історіографії,
властивий творчості цього історика. Водночас, І.М.Кулішер, П.І.Лященко у
своїх роботах з історії господарства подавали негативну оцінку половців,
які, на їхню думку, перерізали торгові шляхи Русі, що поєднували її зі
Сходом. [9, С.211-212] Проте, глибокого вивчення взаємозв`язків Русі і
Степу здійснено не було, ігнорувалося дослідження внутрішнього життя
степовиків. Тому звернення В.Пархоменка до цієї теми було цілком
природнім.

Перш ніж перейти до розгляду висновків вченого, слід схарактеризувати
джерельну базу його дослідження та методологію. Основним джерелом є
давньоруські літописи, ставлення до яких у В.Пархоменка (перш за все,
під впливом робіт О.Шахматова) було дуже критичним. Як зазначав
Пархоменко: ” Щоби збудувати нову історію України, потрібно зруйнувати
старий історичний консерватизм, що сліпо довіряв літописам, і за
допомогою робочих гіпотез іти до складання певнішої, вірнішої історії”.
[10, С.4] Таке ставлення В.Пархоменка до повідомлень літописця
критикували норманісти (Д.Дорошенко [11, С.42], С.Томашівський [12,
S.284,323]), оскільки той відкидав літописну теорію закликання варягів;
антинорманісти (Б.Греков [13, С.274,469]), захищаючи тезу про
територіальну єдність та політичну могутність давньої Русі, проти якої
виступав Пархоменко; нарешті, Фр.Равіта-Гавронський, який боронив ідею
про польське походження радимичів і вятичів, стверджуване літописцем.
[14, S.311]

Окрім літописів В.Пархоменко використовував іноземні писемні джерела:
твори Костянтина Багрянородного, арабських авторів. Проте, рівень
джерелознавчої критики цих повідомлень у Пархоменка був нижчим за рівень
критики руських літописів.

Свідчення наративних джерел Пархоменко прагнув коригувати за допомогою
даних археології, антропології, лінгвістики, етнографії. Оскільки у цих
дисциплінах вчений не був фахівцем, він звертався до них переважно на
підтвердження тих чи інших своїх висновків.

В.Пархоменко дуже уважно стежив за новою літературою, часто виступав з
рецензіями (завжди критичними). У своїх роботах він висловлював критичні
зауваження до окремих висновків О.Шахматова, М.Грушевського,
М.Покровського, Б.Грекова та інших вчених. Рецензуючи роботи своїх
колег, Пархоменко завжди звертав увагу на репрезентативність джерельної
бази та знання історіографії. Приміром, він звертає увагу на те, що
В.Мавродін приписує Б.Рибакову зближення імені антів з “Вантіт” та
“Артанією” арабських письменників, тоді як це спостереження належить
Л.Нідерле. [15, С.120]

Аналіз робіт В.Пархоменка дозволяє зробити висновок, що він
застосовував, насамперед, реконструктивно-логічний метод та метод
теоретичних гіпотез.

Питання взаємовідносин Русі і Степу є складовою частиною концепції
ранньої історії Русі В.Пархоменка, тому варто стисло викласти її. На
думку В.Пархоменка, історія Русі тісно пов`язана зі сходом. Розвиваючи
висунуту ще Г.Еверсом (перша половина 19 ст.) ідею про Приазовську Русь,
вчений вважав, що руська державність у Середньому Подніпров`ї була
утворена саме Приазовською Руссю, яка ототожнюється ним з полянами. Під
впливом руху булгарів у 950-ті рр. поляни на чолі з Ігорем пересуваються
у Подніпров`я, куди приносять ім`я “Русь” і титул “кагана”. Розглядаючи
економічний (торговельний) інтерес як основу виникнення державності у
Києві, Пархоменко інтерпретує ранню історію Русі як боротьбу за вплив
варязького та хозарського капіталів. Зокрема, перемога 1016 р. варягів
на чолі з Ярославом над військом Святополка і печенігів, на думку
вченого, сприяла розвиткові варяго-грецького торговельного шляху та
зростанню впливу візантійського капіталу на Русі, що не могло не
непокоїти хозар. Як відповідь на це В.Пархоменко розглядає рух у
1023-1024 рр. Мстислава Тмутороканського з хозарами та касогaми до
Дніпра, який завершився поділом Русі по Дніпру і забезпечив панування
хозарського капіталу на лівому боці Дніпра – у Чернігівській державі
Мстислава. [16, C.382-383]

Історик гадає, що повне зруйнування Хозарської держави курдом Фадлуком у
1030-х рр. “звільнило капітали хозарського торговельного світу і
вимагало для їх використання іншого місця” таким місцем і стала Русь,
яка “як держава, виявилась певною мірою модифікацією і наступницею
Хозарської держави”. [16, С.383-384]

Боротьбу хозарського і візантійського торговельних капіталів у Києві
вчений вбачає у вигнанні Ізяслава 1073 р., “революції” 1113 р. тощо.
Саме південно-східний капітал сприяє союзу руських князів і половецьких
ханів, найяскравішим виявом якого став спільний виступ проти монголів у
битві на Калці.

Починаючи розгляд русько-печенізьких взаємовідносин, В.Пархоменко
зазначає: “Російська історіографія привчила нас дивитись на печенігів як
на дике, некультурне плем`я” [17, С.88] й пропонує інший погляд на цю
проблему. Вчений наводить факти військової допомоги й підтримки
печенігами Києва. Як зазначає Пархоменко, коли варяги на чолі з
Володимиром перемагають у 980 р. київського князя Ярополка, то “печеніги
стають месниками за смерть Ярополка, ніби оборонцями Полян від Варягів,
чим і можна з`ясувати потім вперту боротьбу Володимира з Печенігами”.
[17, С.90]

Як відомо, на місці тієї битви було збудовано Софійський собор.

Висновок В.Пархоменка є наступним: “в критичні хвилини печеніги …
обороняли місцеву полянську державність від чужоземних завойовань, за
які слід вважати наступи на Київ північних варягів (980, 1016, 1019,
1036 р.)”, причиною чого була економічна зацікавленість, оскільки
печеніги володіли дніпровими порогами й були пов`язані з київською
торгівлею. [17, С.91]

На висновках історика позначився однобічний підхід, згідно з яким,
варягам відводиться приблизно така сама неприваблива роль, яку
історіографічна традиція відводила степовикам – роль чужоземних зайд. Ця
однобічність, як і підкреслений антинорманізм автора, є відповіддю на
устійнені й не менш однобічні історіографічні схеми. Максималізм
висновків В.Пархоменка свідчить не так про ідеалізацію ним кочовиків, як
про намагання висвітлити той бік питання, який полишала у тіні
традиційна історіографія. Підтвердженням цього є узагальнююча стаття
“Степовики нашого Півдня X–XIII ст.”, написана для редагованого
М.Грушевським збірника “Полуднева Україна” (1930), який так і не вийшов
з друку. Рукопис статті Пархоменка зберігся в архіві і був опублікований
Г.К.Швидько. [18, С.96-101]

Як зазначає В.Пархоменко, історія Степу X–XIII ст. є темною сторінкою
історії, оскільки до нас дійшли дуже бідні відомості, до того ж
складені, як правило, вороже налаштованими до Степу авторами. Вчений
пропонує обережно ставитись до “ідеї одвічної боротьби Руси зі Степом,
що її висунув С.М.Соловйов та підтримували В.О.Ключевський і
Г.В.Плеханов” [18, С.96].

Не можна, на думку Пархоменка, вести мову про ізольованість Русі від
Степу, оскільки існувала розвинена обопільна торгівля (про що свідчать і
Костянтин Багрянородний, і руські літописи, і дані археології). До того
ж, “сама мішаність степового населення за цей час свідчить проти
повної… ізольованості (як економічної, так і культурної) його від
сусідів”; у степу живуть слов`яни: уличі, тиверці, бродники.
В.Пархоменко підкреслює неоднорідність Степу. 968-1036 рр. – це доба
сили печенігів на Дніпрі та значного їхнього впливу на Київську державу;
за ними приходять торки або узи, які не мали такого значення для історії
Русі, як печеніги. У 1055 р. літопис вперше згадує половців, під 1061 р.
– їхній перший похід на Русь.

Не погоджуючись з тезою про культурну примітивність кочовиків, вчений
зазначає, що і руський літопис, і арабські джерела свідчать про
наявність у половців міст й додає: “Увесь час ми помічаємо у наших
степовиків зацікавлення міським життям, їх стремління здобувати у наших
князів міста”, підтвердження чого історик вбачає у окремих повідомленнях
руських літописів. [18, С.99] Пархоменко також звертає увагу на
непоодинокі прояви ворожнечі степовиків між собою (особливо, берендеїв і
чорних клобуків проти половців). Причину цих конфліктів дослідник шукає
у різних економічних інтересах та етнічних особливостях.

Згадуючи відомі союзи Русі з степовиками, шлюби, культурні впливи,
В.Пархоменко робить висновок: “Принаймні верхня верства Руси не була
ворожа степовикам”, а боротьбу 980, 1016-1019, 1036 рр. з варягами
характеризує як боротьбу різних впливів на Русі, боротьбу півдня проти
півночі [18, С.101]. Вчений пропонує переглянути усталені стереотипи та
відкинути погляд, ніби вплив Степу був виключно руїнницьким. Як зазначив
В.Пархоменко у іншій своїй статті: “очевидно, Схід (розуміється, в
цілому) не лише руйнував Київську державу, а й брав деяку участь в
культурному житті Києва. В цьому примиренню Сходу із Заходом особливий
смак і значіння життя Київської держави”. [19, С.3]

У передмові до збірника “Полуднева Україна” М.Грушевський стисло
висловив свої думки з приводу статті В.Пархоменка, які дещо
відрізняються від його ж висловів в “Історії України-Руси”. Грушевський
пише: “Новішими часами наступили деякі розходження в оцінках сього явища
(степовиків – А.П.). Їх висуває стаття проф.Пархоменка в нинішній
збірці, на жаль, в дуже стислій формі … Ідею одвічної, непримиренної
боротьби з Степом не можна вважати загальним голосом Київської Русі …
Все се дійсно мусить братись до уваги. Належить розділяти аспекти Степу
як території руїнних орд і Степу як системи комунікаційних ліній,
торговельних шляхів”. [20, С.64] Проте, Грушевський фактично зводить
степовиків до ролі “передатчиків, хоч би й пасивних, коли кочовий потік
дійсно забирав з собою і прибивав до наших берегів культурні форми і
технічні сили дальних країв, далеких культур”. [20, С.65]

Що стосується впливу ідей В.Пархоменка на історіографічний процес, то
його не слід перебільшувати. Якщо теорія Приазовської Русі і хозарського
впливу була використана і розвинена Г.Вернадським (“Ancient Russia”,
1944), О.Пріцаком (“The Origin of Rus”, 1981), то дослідження вченого з
історії взаємовідносин Русі і Степу справили менший вплив. На цьому,
ймовірно, позначився той факт, що було втрачено рукопис монографії
дослідника на цю тему, а також те, що більшість праць з названої
тематики вченим було опубліковано у важкодоступних виданнях 1920-1940-х
рр. В унікальній для свого часу (1947) статті “Что такое “босый волк”?”
академік-тюрколог В.Гордлевський розвинув ідеї В.Пархоменка про
культурний вплив половців на Русь. В.Гордлевський знаходить сліди
половецького епосу у “Слові о полку Ігоревім”, наголошує на “близькості
до степу” самого “Слова”. [21, С.317-337] Однобічність підходу
В.Гордлевського, як і однобічність окремих висновків В.Пархоменка,
пов`язана з намаганням висвітлити той бік питання, який ігнорують інші
автори. Водночас, важко не погодитись із В.Гордлевським, що “підходячи
до половців виключно як до передавальної ланки, дослідники при цьому
зменшують їхнє значення”. [21, С.337]

Високо оцінив дослідження В.Пархоменка і А.Ковалівський, який назвав
вченого “видатним істориком стародавньої Русі” й виділив дві продуктивні
ідеї В.Пархоменка: про Хозарську (Приазовську) Русь та про лівобережну
степову державу Мстислава, що спиралась на Чернігів та Тмуторокань. [22,
С.148,150]

Що ж стосується офіційної радянської історіографії, то вона
характеризувала дослідження В.Пархоменка як роботи, “у яких
перебільшувалося позитивне значення кочовиків” [23, С.210], ігноруючи
при цьому евристичну потенцію цих розвідок. А у зображенні
взаємовідносин Русі і Степу офіційною наукою була обрана модель:
кривдник – помста. У академічних виданнях вказувалося, що “східні
слов`яни зі зброєю в руках героїчно відбивали набіги степових орд” [24,
С.46], а Давньоруська державність перебувала на “незрівнянно вищому
(порівняно з половцями) рівні свого історичного розвитку” [25, С.414].
Найпромовистішим антиподом підходу В.Пархоменка стала точка зору, що “в
оцінці місця і ролі кочовиків південноруських степів у житті Русі
сучасний історик повністю може приєднатися до точки зору руських
літописців” [26, С.142].

Отже, дослідження В.Пархоменка з історії взаємовідносин Русі і Степу не
можна оцінювати поза історіографічним контекстом 1920-1940-х рр. Вчений
створив власну теорію походження та ранньої історії Русі, у якій вагома
роль відводилася східним впливам. В.Пархоменко наголошував на
необхідності відмови від спрощення історичних процесів та зведення їх до
“одвічної боротьби” Русі зі Степом. Важливими складовими його теорії
були ідеї про:

1) Приазовську Русь і східне походження полян;

2) боротьбу варязько-візантійського і хозарського капіталів як один з
важливих факторів ранньої історії Русі;

3) лівобережну державу Мстислава, союзну хозарам та печенігам;

4) різнобічність русько-печенізьких та русько-половецьких стосунків;

5) необхідність врахування етнічної неоднорідності Степу і протиріч у
економічних інтересах кочовиків.

Окремі думки та гіпотези В.Пархоменка є фактично однією з перших спроб
формулювання тези про розташування України між Сходом і Заходом, що було
розвинено пізнішою історіографією.

Що стосується авторського стилю, то В.Пархоменко виступає як майстер
логічних побудов і узагальнення матеріалу, творець сміливих наукових
гіпотез. Він будує свою теорію на основі різноманітних джерел, але
уникає їхньої фетишизації, що особливо є необхідним при дослідженні
ранньої історії, коли сліпе слідування повідомленням джерел без
застосування реконструктивно-логічного методу не дозволяє створити
цілісну наукову картину. Розглядаючи питання про місце досліджень
В.Пархоменка в історіографічному процесі, доречно пам`ятати зауваження
Л.В.Черепніна: “Цінність будь-якого дослідження визначається не тільки
тим новим, що воно вносить у вивчення теми. Важливими є і ті перспективи
подальшої розробки, які воно відкриває”. [27, С.9]

Література

Ричка В.М. За сфабрикованим звинуваченням (В.О.Пархоменко)// Репресоване
краєзнавство. – К.,1991. -С.-233-237; Граб В.І. Тривожний вересень
Володимира Пархоменка // Полтавський археологічний збірник. – 1994. –
Ч.2. – С.177-191; Іваненко В.В., Голуб А.І., Удод О.А. Очищення правдою.
– К.,1997. – С.200- 204; Портнов А.В. Володимир Пархоменко: штрихи до
наукової біографії історика // Грані. – 1999. -№ 3. – С.97-99; Портнов
А.В. Володимир Пархоменко і Михайло Грушевський: до питання стосунків
двох вчених // Гуманітарний Журнал. – 1999. – № 2. – С. 111-114.

Матвєєва Л., Циганкова Е. А.Ю.Кримський – неодмінний секретар ВУАН.
Вибране листування. – К.,1997.

Пархоменко В. Следы половецкого эпоса в летописях // Проблемы
источниковедения. – М.,Л.,1940. – Сб. 3. На час написання даної статті
ця публікація була мені недоступна.

Мавродина Р.М. Киевская Русь и кочевники (Печенеги, торки, половцы):
Историографический очерк. – Л.,1983.

Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.,1992. – Т.2.

Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.,1991. – Т.1. -С.14;
Крип`якевич І. Історія українського війська. – Львів,1936. – Ч.1. –
С.129-130; Домбровський О. Студії з ранньої історії України. –
Львів,Нью-Йорк,1998. – С.413; Толочко П.П. Київська Русь. – К.,1996. –
С. 341 та ін.

Грабович Г. Совєтизація української гуманістики.1.Історія та насильство
// Критика. 1997. – № 1.

Див: Мавродина Р.М. – Вказ. праця. – С.50; Советская историография
Киевской Руси /Отв.ред. В.В.Мавродин. – Л.,1978. – С.210 –211.

Советская историография Киевской Руси .

Пархоменко В. Початок історично-державного життя на Україні. – К., 1925.

Дорошенко Д. Нарис історії України. – Т.1. – К.,1992.

Tomashevski S. Nowa teorja o pochatkach Rusi // Kwartalnik Historyczny.
– Lwow,1929. – R.XLIII. T.1.

Греков Б.Д. Киевская Русь. – М., 1949.

Rawita-Gawronski Fr. R. na: Parchomenko W. Tri centra drewniejszej Rusi
// Kwartalnik Historyczny. – Lwow, 1915. R.XXIX. № 1/4.

Пархоменко В. Рец. на: Мавродин В. Очерки истории Левобережной Украины
// Историк-марксист. – 1941. – № 1.

Пархоменко В. Киевская Русь и Хазария // Slavia /Praha/. – 1927. – R.
VI. Sesit 2/3.

Пархоменко В. Русь та печеніги. До справи стародавніх зв`язків Руси зі
Сходом // Східний світ. – 1995. – № 1.

Швидько Г.К. Дослідник ранньої історії Півдня України // Під знаком
Кліо: На пошану Олени Апанович. – Дніпропетровськ, 1995.

Пархоменко В. Нові історичні проблеми Київської Русі // Україна. – 1928.
– Кн.6.

Грушевський М. Степ і море в історії України // УІ.-1991-1992.-
Ч.110-115.

Гордлевский В.А. Что такое “босый волк”? // Известия АН СССР. Отд.
литературы и языка. – 1947. – Т.VI. – Вип.4.

Ковалівський А. Зв`язки зі Сходом та сходознавство у Києві й
Наддніпрянщині в середні віки // Східний світ. – 1995. – №2; 1996. – №
1.

Советская историография Киевской Руси .

История Украинской ССР /Гл.ред. А.К.Касименко. – К.,1953. – Т.1.

История Украинской ССР /Гл.ред.Ю.Ю.Кондуфор. – К.,1981. – Т.1.

Толочко П.П. Київська Русь. – К.,1996.

Черепнин Л.В. Выдающееся исследование о В.О.Ключевском // Проблемы
истории общественной мысли и историографии /К 75-летию М.В.Нечкиной. –
М.,1976.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020