Реферат на тему:
Веслав Маєвський – дослідник військової історії польско-українських
стосунків і бойового протистояння в XVI-XVIII ст.
Нещодавно в 1992 р. ми вже мали нагоду хоча б побіжно розглянути новітню
польську історичну літературу (70—80-х роках XX ст.) про запорозьке
козацтво [1, с. 3-12]. У цьому стислому огляді безперечно мались певні і
справді суттєві лакуни, причиною чого є не лише обмежений розмір статті,
але взагалі слабкість розробки українською історіографією методів
всебічного й об`єктивного аналізу надбань зарубіжної історіографії в
галузі проблем історії України й недостатня і неповна поінформованість
наших спеціалістів щодо таких досліджень за рубежем. Автор в дійсності
не зміг на даному етапі своїх досліджень із достатньою глибиною
проаналізувати існуючий корпус праць польських істориків з даної
проблематики.
У цій статті робиться спроба розглянути внесок одного з видатних
польських дослідників, нашого сучасника,, одного з нами покоління
істориків, авторитетного спеціаліста в галузі військової історії і
військового мистецтва головно XVI—XVIII ст. професора габілітованого
Вєслава Маєвського, з яким автор даної статті мав можливість особисто
познайомитись у квітні 1993 р. у бібліотеці Варшавського університету
під час нашого трьохмісячного (березень — травень 1993 р.) наукового
стажування у Варшаві за фундацією канадського центру Досліджень історії
України ім. Петра Яцика (Едмонтон). Польський вчений, з яким нам
пощастило, тоді неодноразово зустрічатися, подарував чимало своїх
публікацій зі своїми автографами і дедикаціями, деякі особисті
матеріали, письмові автобіографічні спогади, написані для нас на наше
прохання, які в українській історіографії вперше використані нами при
написанні цієї статті.
Вєслав Маєвський — науковий співробітник (бібліограф з 1974 р., наступно
ад`юнкт) Військового історичного інституту у Варшаві, професор (з 1992
р.), габілітований доктор з гуманітарних наук (з 1977 р), член
Польського історичного Товариства (з 1954 р.), талановитий і
результативний учень відомого польського історика професора Станіслава
Гербста (1907—1973), народився 7 жовтня 1931 р. в Сеймах на Білосточчині
(тепер воєводство Сувальське). У своїх неопублікованих спогадах В.
Маєвський відмітив великий вплив (ми би сказали — генетичний) на нього
його походження з інтелігентської сім`ї: «народився я сином вчителя
гімназії — полоністи і вчительки повшехної (вселюдної, загальної) школи.
Була це сім`я з патріотичними традиціями: прадід Станіслав Конарський,
брат Шимона, емісара, був учасником повстання 1831 р., батько — жовніром
ПОВ (Польської Організації Військової) — 1917—1918, «охотник» (волонтер)
1920 р., офіцер АК (Армії Крайової), учасник Варшавського повстання 1944
р., мати — зв`язкова ПОВ у 1918—1919 рр.» [2]. Інтерес до історії виник
у майбутнього вченого ще у шкільні роки — насамперед завдяки художній
літературі, особливо знаменитій трилогії Генріка Сенкєвича. Ось як проф.
Маєвський написав про це згодом через багато десятиріч — у 1993 р.:
«Читання історичних повістей спрямувало моє зацікавлення історією.
Безперечно, захопила мене трилогія Сенкєвича».
Маючи у своєму розпорядженні власноручні спогади проф. Маєвського,
глибоко переконуємось, який це сповна важливий різновид історіографічних
джерел, джерел для вивчення персональної (персонологічної) проблематики,
що містить у собі унікальні дані, які не могли ніде зафіксуватись. Із
неопублікованих спогадів проф. В. Маєвського стає зрозумілим витоки його
толерантного ставлення до українців, українського народу під час
досліджень і оцінок складних і гострих військово-політичних подій у
стосунках між Річчю Посполитою і козаччиною у XVI—XVII ст. Виявилось, що
визначальна роль у цьому ще у давні юнацькі роки належала його батьку,
що застерігав сина, для якого він був безперечним авторитетом, в
об`єктивності і безсторонності ставлення до цих подій і необхідність
мати власну думку стосовно концепції Г. Сенкєвича щодо Хмельницького і
Хмельниччини. Ось як про це занотовано у спогадах В. Маєвського: «Під
час окупації у Варшаві, а саме десь у роках 1940—44 розмовляв із
батьком, що Сенкєвич у романі «Вогнем і мечем» несправедливо зобразив
козаків. Батько сказав — спробуй про це написати, подати аргументи. В
кінці кінців я не написав цього, але багато над тим роздумував. Бажання
довідатись чогось більше про світ, представлений у трилогії, про те, як
то було насправді, було одним із серйозних стимулів, які сприяли тому,
що я зацікавився військовими подіями половини XVII ст. і
польсько-українськими стосунками. До цього ми повернемося нижче, коли
скажемо про значення для В. Маєвського того що йому поталанило бути
учнем і представником школи С. Гербста, якого він з виключною пошаною
називає Професор з великої літератури (маємо на увазі його
статтю-некролог «Станіслав Гербст — військовий історик» [3]).
Вищі студії 1-го ступеня В. Маєвський відбув у 1950—1952 рр. не на
гуманістичному відділенні Лодзінського університету, а в. 1952—1953 рр.
на історичному факультеті Варшавського університету й одержав диплом
першого ступеня, після цього в 1955— 1958 рр. закінчив при цьому
факультеті вищі магістерські студії і одержав ступінь магістра історії.
Науковий ступінь доктора наук гуманістичних рада історичного факультету
Варшавського університету присвоїла В. Маєвському в 1966 р. на підставі
докторського диспуту на тему: «Військові події козацького повстання 1664
р. (квітень — грудень)», а науковий ступінь габілітаційного доктора
гуманістичних наук отримав 1977 р. на раді цього ж факультету на
підставі габілятаційної розправи на тему: «Жовті Води — початок
народно-визвольної української війни 1648 р.» (назви подаю у перекладі з
польської мови [4]).
За своєю професією В. Маєвський працює з 16.Х.1953 р. спочатку в Архіві
Акт Нових до 31.XII.1959 р. спочатку на посаді старшого асистента, потім
архівіста і старшого архівіста, в 1961 р. був ад`юнктом історичного
музею м. Варшави, потім бібліографом, у Центральній військовій
бібліотеці, з 1974 р.— у Військовому історичному інституті.
Знаменною подією у творчому житті й науковій долі В. Маєвського було
його (Прилучення до школи військового історика С. Гербста, якого інший
польський історик Стефан Кенєвич назвав «останній польський полігістор»
[5, S. 3]. Крім названої вже статті (1974 р.), В. Маєвський опублікував
ще ряд статей про свого Вчителя, а саме в 1981 і 1983 рр. [6] (остання —
«З проблематики досліджень Станіслава Гербста над військовою історією на
переломі ХУПІ/ХІХ вв»). Його безперечно можна вважати історіографом С.
Гербста, який належав до третього покоління військових істориків (перше
творили Гурський і Куделька, друге — Маріан Кукєль і Вацлав Токаж).
Професор С. Гербст був учнем Токажа і до певної міри магістра і майора
Оттона Лясковського.
Вєслав Маєвський, який брав участь у семінарі Станіслава Гербста майже
двадцять років з 1952 по 1973 рр., тобто до його кончини, мав усі
підстави й моральне право визначити особливості методики свого Метра і
багатьох його учнів. Як він писав у статті, присвяченій пам`яті свого
вчителя, «щоб вияснити, який є методичний зміст «школи Гербста», можемо
щасливо сягнути особистих слів Професора. Характеризуючи польську
«варштатову традицію» військової історіографії, насправді,
характеризував свою особисту систему. Вимагав «суджень, опертих на
критичному аналізі бойових дій, на скрупульозному аналізі терену й
карти, на знанні зі свідченнями обох сторін, з порівнянням досвіду інших
часів і країн», Далі В. Маєвський розкривав сутність розуміння «знанні
свідчень обох сторін». Саме в цьому, зазначає історик, міститься,
безперечно, і критика джерел чи студій. Частина цих рис притаманна
традиції польської військової історіографії. Є проте методичні
досягнення, які є власним його дітищем: правило визначення місця кожної
битви і операції в історію розвитку цього мистецтва, синтетичний метод
опису терену в оперативному масштабі, дослідження терену як істотного
елементу реконструкції битви» [7, S.18].
У неопублікованих спогадах В. Маєвського, які є у моєму розпорядженні,
маються певні істотні й конкретні доповнення до розкриття суті методики
Гербста: «Вважаю, що школа Гербста навчила мене підходу до історії
спробою зрозуміння і симпатії» не лише до поляків, але і їх противників.
Займався я і польським листопадовим повстанням 1830—1831 рр., і
українським повстанням 1648—1664 рр. Поведінка польської військової
старшини, яка виступала проти повстання у листопадову ніч 1830 р., дала
мені змогу зрозуміти певною мірою позицію реєстрової старшини в 1648 р.
в неопублікованій праці про Жовті Води» [8].
При цьому Вєслав Маєвський виклав своє наукове кредо, принципові
положення, позиції та підходи до студій над історією війн і військового
мистецтва. Ось його слова: «Війни розділяють народи. Вважаю, що ретельне
подання історії війн може зближати народи. Ретельно зображення
військових подій є можливим лише на підставі військово-історичного
переживання, проникнення, поставлення себе в становище полководців обох
сторін, боротьбу між якими досліджуємо. Це неможливо без зрозуміння і
симпатії» для вождя наших противників. Не задовольняє перемога,
досягнута над боягузливим, не вивченим противником, воєначальником якого
є дурень. Бажаючи підкреслити власну перемогу, треба подати противника з
найкращої сторони фахово-військової» [8].
Саме таке затлибелння у сутність історико-військових подій на основі
ретельного, скрупульозного і всебічного охоплення, і вивчення джерел
притаманне всім працям Вєслава Маєвського. Воно є запорукою їх високого
наукового рівня, вірогідності зображення або відображення реальних
подій.
Професор В. Маєвський, згідно відомостей,, поданих нам у травні 1993 р.
є автором 178 наукових праць, не рахуючи циклу біографічних довідок про
військових діячів, воєначальників, керівників народних повстань і рухів
не лише польських, але й українських у монументальному польському
біографічному виданні. Сюжети основної наукової тематики професора
Маєвського у часовій дистанції дуже великі — від середньовіччя по XIX
ст., охоплюють насамперед війни XVII ст. (польсько-шведські 1600— 1629
рр., польсько-турецькі 1620—1634 рр., Хмельниччину, часи «Руїни»,
польсько-шведські 1655—1660 рр. («Потоп»), польсько-турецькі 1672—1699
рр. (XVIII ст.), повстання Тадеуша Костюшка (XIX ст.) листопадове
повстання).
За своєю формою праці В. Маєвського складають декілька груп: 1) праці у
колективних монографіях («Польські військові традиції», т. 1, 1990 [9]
(польськ. мовою), «История военного дела в Польше», Варшава, 1970.— рос.
мовою до XIII Міжнародного конгресу історичних наук у Москві [10] та
ін.); 2) статті у наукових збірниках — періодичних і серійних виданнях
таких як: «Студії і матеріали до історії військовості» [11],
«Перемишльський щорічник» [12] та ін.; 3) рецензії; 4) дискусійні
виступи; 5) інформаційні статті; 6) бібліографічні та біобліографічні
довідки-статті та ін.
Про останню групу праць проф. В. Маєвського треба сказати окремо,
поскільки вони мають велике значення і з історії України і сприяють її
науковому висвітленню в сучасній польській історіографії завдяки працям
саме цього вченого. Ці статті публікуються у виданні «Польський
біографічний словник» — «Polski slownik bograficznny», починаючи з 1968
р. У цьому фундаментальному виданні вміщено 55 статей-життєписів,
причому більшість з них — 31 це — статті про українських діячів: Петра
Конашевича-Сагайдачного, Сави Кононовича, Адама Мазепи, Івана Мазепи,
Андрія Могили, Андрія Мокрського, Семена (Северина) Наливайка, Данила
Нечая, Івана Нечая, Тимоша Носача, Степана Опари, Яцька Острянина,
Семена Палія, Юрія Папару, Павла Павлюка, Сте-фана (Степана) Бодобайла
(Подобайла), Семена Половця, Мартина Пушкаря. Видання це продовжується,
і професор Маєвський публікуватиме й надалі свої біографічні розвідки у
цій серії.
За змістом і проблематикою опубліковані праці професора Маєвського
розподіляються на присвячені історико-військовій тематиці, як основній у
його творчому доробку, історіографічні та джерелознавчі студії. Всі вони
у сукупності і дозволяють мати уявлення про ступінь і рівень розробки
цим вченим різних аспектів військової історії стосовно не лише Польщі,
але й України.
Про історіографічні огляди нами вже було сказано вище. В. Маєвський, як
один з найвизначніших учнів професора С. Гербста, якого він у своїх
працях шанобливо називає Професором і Вчителем, а у бесідах зі мною
весною 1993 р- у Варшаві розкрив на великому матеріалі як науковому, так
і в ділянці організації наукових студій значення його методики і стилю
наукової праці, багато уваги приділив пропаганді і узагальненню досвіду
польської військово-історичної школи XX ст., яка безперервно
розвивалась, вдосконалювалась і збагачувалась, перебуваючи у постійній
динаміці. У В. Маєвського є спеціальна велика стаття, присвячена
дослідженню військової історії в Інституті історії Варшавського
університету («Historia wojskowa w Istytucie Historycznym Unixwersytetu
Warszawskiego», яка відобразила великий історіографічний досвід
польських військових істориків 30-70 рр. XX ст., особливо професорів В.
Токажа в 1928-1937 рр. і його учня й наступника С. Гербста у 1945—1973 у
Варшавському університеті. В. Маєвський відзначив класичні монографії
Токажа Віршавське повстання 1794 р. та польсько-російську війну
1830-1831 рр. У цій статті В. Маєвський наголосив на тому, що В. Гербст
-людина-установа, тобто організатор, основоположник наукової школи в
галузі військової історії у Польщі. Цей вчений протягом десятиріч
проводив наукові семінари, яких певний було підготовлено декілька сот
магістрів та кількадесят докторів наук. Гербст зумів показати військові
дії на широкому тлі політичних та економічних стосунків, був насамперед
істориком військового мистецтва, належним чином оцінював вплив
місцевості на військові події. Дуже важливим було розроблення Гербстом
історії фортифікації. В. Маєвський не обмежився аналізом творчих
здобутків польських класиків XX ст. військової історії і військового
мистецтва, але й розглянув напрямки подальших досліджень у 70-х рр.
Однією з рис стилю наукової творчості В. Маєвського є відкритість і
гласність його наукової лабораторії. Публікуючи свої праці, він кожного
разу зазначає, що вони були предметом обговорення на наукових семінарах
С. Гербста, тобто проходили через призму дискусій і обміну думок
професіоналів і однодумців, що й забезпечувало їх високий рівень.
Свідчення цього є численні екскурси й роздуми в статтях вченого щодо
напрямків його студій.
Сильною і вірогідною стороною досліджень В. Маєвського є виважене й
серйозне ставлення до письмових історичних джерел і постійне намагання
залучити до досліджень їх сукупність, застосовуючи методи аналізу й
співставлення між собою.
4ні хотілось би обов`язково здійснити на користь української
історіографії. Проте це справа майбутнього, а поки що вважаю за
необхідне викласти хоча б основний зміст і постулати цього дослідження.
Насамперед звертає на себе увагу сам підхід В. Маєвського до висвітлення
цієї теми. Хронологічно досліджується період від передумов самого
повстання до кінця експедиції на Жовті Води. Знаменне для стилю наукової
творчості В. Маєвського є застереження вченого, що з самого початку
вчений зазначив, що «брак доступу до рукописних матеріалів, які
знаходяться за кордоном, спричинився до того, що розглядаю виключно
друковані джерела, а також які походять з рукописних зібрань у Польщі».
Дуже важливе й евристичне значення мають загальні зауваження, якими
розпочинається ця стаття, в якій говориться (мабуть, уперше в
літературі) про долю гетьманського архіву гетьмана М. Потоцького, архіву
польського короля і канцлера Єжего Осолінського, кримського ханства.
Другий розділ має заголовок «Акти і польська кореспонденція», який
розпочинається положенням, що «з огляду на швидке творення легенд про
початок повстання особливе значення мають джерела про актовий і
півактовий характер (кореспонденції, урядові та півурядові реляції)
більш-менш сучасні подіям». Дослідник підкреслив значення їагред
матеріалів польського походження групи актів з гетьманської канцелярії.
Проте через її стислість значної роль набувають, за термінологією В.
Маєвського, «матеріали заступчі», до яких він відносить кореспонденцію
Адама Кисіля, яка, проте, має істотні прогалини з 25 квітня до 27 травня
1648 р.). Звернув увагу дослідник на твори (звістки), авторами яких були
офіцери або особи з оточення гетьмана. Цікаве спостереження вченого над
малою інформативністю донесень («депеш») Торреса.
Багато цікавих джерелознавчих спостережень та здійснення співставлення
(перехресного) свідчень (зокрема датування) в реляціях Пахолка,
Мушкетера (драгуна), «Діяріуші чи то хроніці» і «Деннику»
(«Паментніках») Друшкєвича (розділ 3-ій). Об`єктом аналізу стали
«Кронічка випадків війни польської з козаками» (розділ 4-й) і твір
Самійла Грондського «Гісторія беллі Козако-Польоніці» (розділ 5-й), який
до цього часу не став, в українській історіографії та джерелознавстві
об`єктом спеціального дослідження. В. Маєвський зазначив, що, хоч автор
(Грондський) мав інформаторів, які повинні були добре знати ці справи,
проте у нього раз по разу зустрічаються помилкові твердження, причини
яких, що дуже важливо, вчений намагався виявити. Саме селекція
вірогідних свідчень од сумнівних у цьому й інших джерелах є надзвичайно
істотним доробком професора! В. Маєвського, збагачуючи новими
результатами історію Хмельниччини.
У наступному (шостому) розділі під назвою — «Решта описових джерел:
польські, єврейські, молдавські і західноєвропейські» В. Маєвський
критично оцінює повідомлення ряду авторів, виділяючи найбільш
вірогідного І. Пасторія, В. Рудавського і С. Твардовського. Цікавий
висновок В. Маєвського, що в західних країнах початок повстання
Хмельницького «не відбився значним відлунням» і жадної інформації не
вдалось йому видобути з невеличкого твору («дзелка») Лінажа де Восьєна.
Останній, сьомий розділ, цих джерелознавчих студій проф. В. Маєвського
присвячений розгляду свідчень українського, татарського і російського
походження, серед яких українські літописи, скупі дані татарського
(Хаджі Мехмед Сеная) і турецького (Наїма) авторів. Цікаве відзначення
вченим пропагандистського характеру короткого оповідання козацького
полковника С. Мужиловського й особливої вартості російського посланця до
Польщі дяка Г. Кунакова. Є ще одна структурна частина у цій статті —
додатки, названі авторок «Екскурсами» — уточнення хронологічних
характеристик і датування деяких епістолярів й Щодо військових подій
початку 1648 р.
Дане джерелознавче дослідження В. Маєвського дозволяє здійснити
уточнення багатьох питань та аспектів, пов`язаних з початком визвольної
війни українського народу під проводом Б. Хмельницького, у висвітленні
часу і воєнного мистецтва битви під Жовтими Водами 29.IV— 16.V.1648 р.
і, безперечно, заслуговує використання у працях сучасних українських
істориків.
Не маючи змоги в даній статті докладно розглянути численні праці цього
історика, що стосуються історії України і польсько-українських
військових подій, зупинимось лише на найбільш істотних результатах його
студій у цьому напрямку.
Для В. Маєвського характерні неординарні й переконливі нові підходи для
проникнення у сутність військових подій, що дуже наочно видно на
прикладі аналізу української, козацької і польської тактики, стратегії,
використання польською армією, польським командуванням досвіду, яке воно
набувало у війнах з українськими збройними силами у середині XVII ст.,
особливостей козацької армії і ролі татарського війська як союзника
Богдана Хмельницького.
У концентрованому вигляді це знайшло своє втілення у великому розділі,
написаного В. Маєвським у збірнику — колективній монографії про історію
військової справи у Польщі (1970 р.). Ось ці основні висновки і
положення на основі аналізу військового мистецтва середини і другої
половини XVII ст. в основному в контексті польсько-українських
військових дій і операцій. В. Маєвський, всебічно проаналізувавши хід
військових подій перших періодів визвольної війни українського народу,
висував, що козацько-татарська угода, укладена в 1648 р., привела до
з`єднання двох важливих факторів — «доброї кінноти» (татари) і «доброї
піхоти» (козаки), що «ліквідувало існуючу до цього часу польську
тактичну перевагу» [14]. Це; призвело до того, як зазначив В. Маєвський,
кардинальну зміну ситуації в результаті українсько-татарського союзу що
«поляки позбулись істотного фактору своєї переваги у вигляді ударної
сили своєї кінноти… В результаті коронна армія (в битві під Крутою
Балкою.— М. К.) була оточена й розбита») [15, с.115]. В. Маєвський
зробив висновок про кризу польського воєнного мистецтва в 1648—1649 рр.,
і тільки лише в 1651 р. польська кавалерія стала повноцінною бойовою
силою [15, с.115]. Цей виключно важливий висновок В. Маєвського про
значення поєднання козацької піхоти з татарською кіннотою для перемоги
військ Хмельницького дав підстави в українській історіографії, зокрема
сучасній (роботи і кандидатська дисертація 1994 р. сучасного
дніпропетровського дослідника історії воєнного мистецтва Визвольної
війни українського народу Івана Сергійовича Стороженка [15, с.115-116]),
переглянути татарське питання в подіях того часу, визначити роль
кримсько-татарського війська в окремих битвах та визвольній війні в
цілому.
Безперечною новизною і теоретичною продуктивністю відзначається праця В.
Маєвського про те, що новою концепцією у польського командування в 50-х
роках XVII ст. проведення бойових дій «було запозичене у певній мірі від
повстанців Хмельницького» (особливо після берестецького періоду 1651
р.), масового залучення до боротьби селян у районі дії головних сил
шведської армії, використання їх для підтримки регулярних військ і
застосування вимотуючої, «гальмуючої» війни як головного способу
проведення боротьби» [16], що було складовою частиною воєнної доктрини
Б. Хмельницького.
Не менш важливим є науковий доробок професора В. Маєвського в галузі
воєнної історії другої половини XVII ст. Це низка статей, заснованих на
блискучому аналізі джерел, з аналізом комплексу факторів соціальної,
політичної і військової історії, польсько-українських стосунків у такий
складний історичний період, який увійшов в нашу історіографію під назвою
«Руїни». В наш час в українській історичній науці відбувається перегляд
зашкарублих і фальшивих стереотипів, вільне реконструювання історичних
об`єктивних реалій того неоднозначного й багатофакторного часу,
звернення до свіжого погляду й бачення В. Маєвського тих часів: і подій,
його об`єктивність, наукова прецизія і всеобічність принесуть
українській історіографії, за нашим глибоким переконанням, безперечну
користь.
Виділяємо такі сюжети у творчості В. Маєвського стосовно цього періоду
із історії впливу соціальної структури на політичні намагання
Правобережної України в 1659—1662 рр., розглянута проблема генези
Гадяцького договору та Гадяцької угоди, визначене значення «старих»
тобто реєстрових козаків та їх нащадків, які відіграли істотну роль у
подіях того часу [15, с.120]. Спеціальні статті В. Маєвського присвячені
основам реконструкції ходу чигиринської експедиції гетьмана
Брюховецького (травень 1664 р.) на основі власної авторської гіпотези
[12, S. 106—109], літній та осінній кампаніям 1667 р.— Підгайці [17, S.
47—99], «козацькому повстанню» 1664 р. (червень — грудень) [18] та ін.
Окреме місце у творчому доробку В. Маєвського посідають, його есе,
присвячені критичному аналізу вченого-професіонала,, знавця історичних
джерел і творів художньої літератури — лірика Веспазіана Каховського
[19, S. 227—362] і особливо романів трилогії Генріха Сенкєвича — «Вогнем
і мечем» і «Потопа» [20]. На особливу увагу заслуговує опрацювання,
післямова та коментарі В. Маєвського монографії Ольгерда Гурки, відомого
польського медієвіста, на тему: «Вогнем і мечем» й історична діяльність»
[21]. Публікація вступної статті (вже у 1986 р.) виявилась для В.
Маєвського нелегкою справою, бо редактори видавництва Національної
оборони Польщі в якості цензури повикреслювали не лише окремі слова і
речення, але цілі сторінки вступної статті В. Маєвського, де він
об`єктивно і разом з тим вимогливо поставився до окремих положень праці
О. Гурки. Як на доказ свавілля щодо його рукопису професор В. Маєвський
вручив автору даної статті первісну коректуру тексту з викресленими
абзацами й сторінками тодішньої цензури, як певний історіографічний
факт. Для мене ця «коректура» є безперечно важливим історіографічним
джерелом, унікальним по своїй суті і як таке, що може бути залучене для
по-і дальшого вивчення творчої наукової спадщини професора В.
Маєвського.
Закінчуючи цей попередній огляд і не претендуючи навіть на-приблизну
повноту деяких праць цього визначного сучасного польського історика,
ставилось за мету звернути увагу українських істориків на вагомі
здобутки наших сусідів і колег з Польської республіки в галузі
історичної науки доби середньовіччя: та нового часу.
Література
Ковальський Н. П. Исследования истории запорожского
казачества в; современной польской историографии (70—80-е
годы) // Зарубежная историография истории запорожского казачества.—
Запорожье, 1992.
Особистий архів професора М. П. Ковальського. Рукописні й
друковані матеріали професора В. Маевського (надійшли до власного
архіву М. Ковальського у квітні-—травні 1993 р. у Варшаві).
Majewski W. Stanis?aw Herbst – historyk wojskowy // Przegl?d
historyczny. 1974. – Т.65. – Zesz. 1. – S.5-18; Majewski W. Stanis?aw
Herbst // O historii I historykah w wojskowej Akademii Politycznej. –
Warszawa, 1961. – Zeszty naukowe. – №107. – S. 125-139.
4. Оригінальні назви докторських праць Вєслава Маєвського: «Dzieje
wojsowe powstania kozackiego 1664 r. (kwiecien-grudzien)», «Zo?te Wody –
pocz?teknarodowo-wyzwolenzej woiny ukrainskiej 1648 r.»
Kieniewisz S. Ostani polski polihistor // Tygodnik powszechny. – 1973. –
№ 29.
Majewski W. Stanis?aw Herbst // Zeszty naukowe WAP. – 1981 – № 107. – S.
125—139; Majewski W. Z problematyki badan Stanis?aw Herbst nad dziejami
wojskowymi prze?omu XVIII/XIX w. – Warszawa, 1983. – S.306-318.
Majewski W. Stanis?aw Herbst – historyk wojskowy // Przegl?d
historyczny. 1974. – Т.65. – Zesz. 1.
8. Особистий архів М. П. Ковальського. Подаровані автору рукописні
матеріали професора Вєслава Маєвського.
Majewski W. Wojny polskie-szwedzkie 1600-1629 // Polskie tradycje
wojskowe / Pod redakcja Janusza Silkorskiego. – Warszawa, 1990. – T.1
Tradycje walk obronnych z najzdami niemc?w krzy?akow, szwedow, turk?w I
tatarow. – S. 183-263; Majewski W. Wojny polsko-tureckie w pierwszej
po?owie XVII w. // Ibidem. – S. 264-295; Majewski W. Wojna
polsko-szwedzka 1655-1669 (potop) // Ibidem. – S.296-361; Majewski W.
Wojna polsko-tureckie 1672-1699 // Ibidem. – S. 362-428.
10. Маевски Веслав. Польское военное искусство второй половины XVII века
// История военного дела в Польше: Избр. вопросн. Диссертации.
Очерки,— Варшава, 1970. – С. 111-131. Особливо важливі розділи й
параграфи про польське воєнне мистецтво в 1648—1655 рр.: Криза
польського воєнного мистецтва у 1648—1649 рр. Польська стратегія і
оперативне мистецтво 1648-1655 років. Тактика 1648-1655 років. Криза
польського воєнного мистецтва в 1655-1656 роках. Концепція виснажливої
війни (С. 115—120).
Studia I materially do historii wjskowosci / Wojskowy Instytut
Historyczny Warszawa z 1954 r. Pierwszy aryku? W. Majewskiego w t.2
(1956)
Majewski W. Struktura spoleczna a orientacje polityczne na Ukrainie
Prawobrzeznhej (1659-1662) (Artyku? dyskusyjny) // Rocznik Przemysk,
1967. – T. 11. – S. 105-138.
13. Majewski W. Kilka uwag o Waclawie Tokarzu jako historyku wojskowym
// Studia historyczne Stanislawowi Herbstowi na
szescdziesigciolecie urodzin. Zeszyty naukowe WAP. – Seria
historyczna. – 1967. – № 15 (487). – S. 157—163.
Majewski W. Krytyczny przeglad zrodel do dziejow powstania
Chmielnickiego w okresie poczafkowym (jesien 1647— maj 1648) // Studia
zrodfoznawcze. Commentationes.—1981.—T. XXVI.—S. 141—164.
Маевски Веслав. Польское военное искусство второй половины XVII века //
История военного дела в Польше: Избр. вопросн. Диссертации. Очерки,—
Варшава, 1970.
Стороженко І.С. Воєнне мистецтво Визвольної війни українського народу
1648-1654 рр.: Автореф. дис. канд.. іст. наук. – Дніпропетровськ, 1994.
17. Majewski W. Podhajce— letnia i jesienna kampania 1667
r. // Studis i materialy do historii wojskowosci.—1960—T. 6.— Cz. 1.
18. Majewski W. Powstanie kozackie 1664 r. (czerwies —
grudzien) // Studia i materialy do historii wojskowosci.— Warszawa,
1972.— T. 18.— Cz. 2.— S. 147—199; Majewski W. Ostatnia
kampania Czarnieckiego w 1664 r. Okres wiosenny // Studia i
materialy do historii wojskowosci.— Warszawa, 1969.— T.
15.—Cz. 2.—S. 61—115; Warszawa, 1970.—T. 16 —Cz. 1.—S. 95—150.
19. Majewski W. Chronologia «Lirykow polskich» i «Kamienia
swiadectwa» Kochowskiego // Eustachiewicz M., Majewski W. Nad lirykami
Wespaz ana Kochowskiego.— Wroclaw; Warszawa; Krakow; Gdansk; Lodz
(Seria «Studia sta-ropo?skie».—T. 52).
20. Majewski W. W sporze o Potop //Kwartalnik Historyczny.— 1967.— R.
74.— S. 1031—1033; Majewski W. Czy Sienkiewicz zamierza? odtworzyc
prawd? historyczna // Kwartalnik Historyczny.— 1967.— R. 74.—S.
373—376; Majewski W. O «Potopie» i emocjiach w Badaniach
historykow//Mowia wieki. Magazyn hi-storyczni.— 1987.— №№— S. 29.31.
Gorka Olgierd. «Ogniem i mieczem a rzeczywistosc historyczna —
Opracowal, poslowiem i przypisami opatrzyl Wieslaw Majewski.— Warszawa,
1986.
22. Majewski W. «Ogniem i meeczern» a rseczywistosc historyczna
Olgierga Gorki po uplywie pol wieku//Corka O. Ogniem i miezem»…
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
