.

Районування українського народного мистецтва (ХVIII – ХХ ст.) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2339
Скачать документ

Реферат на тему:

Районування українського народного мистецтва (ХVIII – ХХ ст.)

Труднощі у визначенні загальноприйнятого районування мають об`єктивний і
суб`єктивний характер. До перших належать:

— нестабільність меж регіонів (навіть у рамках зазначеного періоду) як
наслідок зміни державних й адміністративних кордонів, міжрегіональних і
трансрегіональних міграцій населення, що змінювало характер народного
мистецтва на окремих територіях, сприяло переміщуванню периферійних зон
регіонів, утворенню складної топографічної конфігурації (включаючи
„мереживну” й „острівну”) ареалів певних явищ народної культури;

— часте неспівпадання між собою ареалів мовних діалектів, споріднених
етнокультурних явищ (за матеріалами житла, костюму, художніх ремесел
тощо), конфесійної приналежності, адміністративних і державних кордонів,
унаслідок чого підрегіон (або територія етнографічної групи, наприклад,
Гуцульщина) зберігає цілісність за одними ознаками й різниться за
іншими, входячи одночасно до кількох історико-культурних регіонів (у
даному разі — до Буковини, Галицького Прикарпаття, Закарпаття);

— перервність у часі (з інтервалом у кілька століть) формування головних
історико-етнографічних регіонів України: Київщини, Волині, Галичини,
Закарпаття, Поділля, Переяславщини, Чериігово-Сіверщини (середньовіччя);
Слобожанщини (ХVІІ-ХVШ ст.); Катеринославщини, Таврії, Херсонщини
(ХVШ-ХІХ ст.); Бессарабії, Кубані, Криму (ХІХ-ХХ ст.)*;

— деградація (з різних причин) регіонів у підрегіони внаслідок утрати
колишнього адміністративного статусу, зміни населення, поступового
нівелювання колишніх специфічних особливостей або

* Йдеться не про автохтонні групи, а про витворення після масової
колонізації в означені періоди специфічного етнокультурного обличчя цих
регіонів.

трансформування їх у інші (наприклад, Брацлавщина, Буджак, Запоріжжя,
Переяславщина, Холмщина). Серед труднощів суб`єктивного характеру:

— змішування авторами публікацій понять, які не належать до одного
логічного ряду, мають різну природу або перебувають на різному рівні
понятійної ієрархії (наприклад, оперування природно-етнографічними
поняттями „Полісся”, „Степовий Південь” на одному рівні з
історико-етнографічними поняттями „Волинь”, „Київщина”, „Чернігівщина”,
„Слобожанщина”, „Таврія”); перераховування в одному ряду регіонів
(„Буковина”, „Галицьке Прикарпаття”, „Закарпаття” тощо) і підрегіонів
або територій етнографічних груп („Бойківщина”, „Гуцульщина”,
„Лемківщина” та ін.);

— наявність широкого і вузького розуміння певних понять
(„Наддніпрянщина”, „Наддністрянщина”, „Подніпров`я”, „Прикарпаття”), які
не співпадають у різному мовному чи хронологічному контексті.

Усі ці труднощі зумовлюють інколи значні розбіжності у визначенні меж
історико-етнографічних регіонів України. При всьому тому основи
сучасного історико-етнографічного поділу сягають племінної доби. Землі
полян стали головним субстратом Київського князівства, сіверян —
Чернігівського, Новгород-Сіверського та Переяславського. Територія
північно-західних сусідів полян — деревлян приблизно співпала з
північною Київщиною та Турово-Пінським уділом. У сусідньому краю волинян
(або бужан, історичних спадкоємців дулібів) утворилося однойменне
князівство. Літописні білі хорвати, слідом за карпами, були автохтонами
земель, успадкованих Галицьким князівством. Щодо уличів і тиверців,
мешканців Надбужжя й Наддністров`я, то їхні спустошувані набігами землі
тільки північним краєм увійшли до Володимиро-Волинського князівства,
лишаючись до XIV ст. в основній своїй частині у володінні кочових
народів.

Національно-культурної цілісності русинів-українців не змогли зруйнувати
міждержавні кордони, що віками проходили по Дніпру, а з 1790-х рр. — по
Збручу, розтинаючи один із основних історико-етнографічних регіонів
України — Поділля — на „російську” та „австрійську” чи „польську”
частини.

Поділля, поєднуючи особливості сходу й заходу України, стало центром
ваги українського народного мистецтва. Тут, у басейні середнього Дніпра
та Південного Бугу (сучасні Вінницька, майже вся Хмельницька й
Тернопільська області, захід Кіровоградської та північ Одеської), —
найбільший репертуар орнаментики з великою часткою антропоморфних
мотивів. Найскладніші вишукані вишивки, де домінує техніка „низь”; ширше
та яскравіше, ніж у решти земель, розвинені ткацтво й килимарство
(Бершадь, Збараж, Ямпіль), кераміка (Адамівка, Бар, Бубнівка, Меджибіж,
Смотрич та багато іншпі центрів), різьблення на камені, витинанка,
стінописи.

Відтік населення цього краю [1] до суміжних не так щільно заселених
місцевостей сприяв поширенню впливу народного мистецтва Поділля в усіх
напрямках од метрополії аж до Карпат Відомо, зокрема, що гуцульське
різьблення XIX ст. успадкувало іконографію та декор, якими оздоблювали в
ХVІ-ХVШ ст. на Поділлі: дерев`яні ручні хрести [2]. Судячи з вишивок,
подоляни брали активи) участь у колонізації Уманщини, котра в 1609 р.
числилася „пустошем”.

Специфіка Західного Поділля — насичений колорит орнаментики жіночих
сорочок. Вишивалися вони густими чорними і червоними візерунками, майже
без просвітів на рукавах. Наприкінці XIX ст, вовняні нитки інколи
поєднували з металевими, бісером і лелітками Тут менше, ніж на Східному
Поділлі, центрів килимарства і гончарства, зате розвиненіше різьблення.
У селі Золотий Потік (тепер Бучацького району) працював невідомий на
прізвище „геніальний руський різьбяр” (за визначенням львівської газети
„Діло” 1882 р.). чиї майже ювелірної роботи ручні хрести зберігаються у
музеях Івано-Франківська та Львова [3]. Зі Західного Поділля й
прилеглого Прикарпаття походять найдавніші зразки народної витинанки.
експоновані на виставці в Тернополі 1887 р. [4]

Ріка Золота Липа — умовна межа між Галицьким Поділлям і Галицьким
Прикарпаттям. Останнє займає територію сучасної Івано-Франківської
області, майже всю Львівську, захід Тернопільської, включає підрегіони,
що у XIX ст. набули яскравої місцевої своєрідності. Це Бойківщина,
Гуцульщина, Покуття тощо. Найбільшим із них є Бойківщина, розташована по
обидва схили головного карпатського хребта від верхів`їв Дністра на
північному заході до річки Лімниці на південному сході. Бойківщина
славиться величними дерев`яними храмами з багатозаломними верхами та
пишними іконостасами, різьбленими меблями, довершеним бондарським і
довбаним посудом, оригінальною вибійкою та стилістично спорідненою з нею
вишивкою, для якої теж властиві світлі графічні візерунки на кольоровому
(часом різнобарвно-смугастому) тлі.

На невеликій території Покуття (межиріччя Черемоша й середнього Дністра,
обмежене на заході передгір`ями Карпат) дуже своєрідне народне мистецтво
в сусідніх Снятинському, Городенківському, Коломийському районах. Так
само неповторні риси притаманні різним видам образотворчого фольклору в
північних місцевостях Львівщини: на Сокальщині, Яворівщині, Городоччині,
Галицькій Волині.

Найбагатше народне мистецтво має Гуцульщина, що займає високогірні
місцевості навколо Чорногорського та Близницького хребтів, де сходяться
історичні області Галичина, Буковина, Мараморош, які належали в XIX ст.
Австрії та Угорщині. Коли в рівнинних районах мистецтвом займалися
переважно для власних потреб, то в горах брак сільськогосподарських
угідь сприяв розвиткові спеціалізованих кустарних промислів, появі
династій майстрів, особливо в різьбярстві, які досягай вершин
професійної досконалості (Шкрібля-ки, Корпанюки, Девдюки та інші
родини).

Гуцульське мистецтво споріднене з народною творчістю карпатських горян у
сусідній Румунії. В XIX ст. для нього характерні специфічно розвинені
деревообробництво, мальована майоліка середземноморського типу на
побілованому тлі, ювелірництво-мосяжництво, силянки з бісеру,
виготовлення виробів зі шкіри з пишними металевими прикрасами, пухнасті
довговорсові „ліжники”, унікальна в Європі пластика з завареного сиру.
Гуцульські села Космач, Яворів, Брустури, Ясіня та інші — справжні
мікрокосми народного мистецтва, різні види якого складають відмінний від
сусідніх сіл ансамбль, стилістично цілісний у виразних формах, тонкому
геометричному орнаменті, вишуканому поліхромному колориті.

Північну смугу України-Русі складають три історико-етнографічні регіони:
Волинь, Середнє Подніпров`я, або Київщина, Чернігівщина, або Північне
Лівобережжя. їхні межі в основному співпадають з губернським
адміністративним поділом XIX ст. Кожен із регіонів складається з двох
лапдшафтно-етнографічних зон: південної лісостепової та північної
поліської. Природа українського Полісся однотипна від Десни до Західного
Бугу. Ґрунти тут малородючі, зате є багато лісів, рік і боліт, що
створили сприятливі умови для вирощування льону і розвитку ткацтва,
обробки деревини й заліза, виплавлюваного з болотної руди. Саме на
Чернігівському, Київському та Волинському Поліссі працювали в ХVII-ХІХ
ст. численні гути, що витворили стиль українського народного
склоробства.

Унікальне родовище рожевого шиферного сланцю біля Овруча давало
матеріал для знаменитих різьблених плит у інтер`єрі св. Софії Київської
та для всіляких побутових дрібничок. У свіжовидобутому вигляді цей
матеріал м`який і ріжеться ножем, але під дією світла й повітря темніє,
стає твердим і крихким. Обробляли поліщуки і бурштин, який трапляється
на Київщині та Волині.

Типова поліська вишивка відзначається архаїчним геометризованим
орнаментом, їй властиве переважання червоного кольору, багатство
візерунків на рукавах, манжетах, подолі й мінімум — на пазусі жіночої
сорочки, що прикривається керсеткою.

Фактурний візерунок, утворений білим лляним поробком на сірій конопляній
основі, — головний засіб вираження в поліською чиноватому ткацтві.
Професійні ремісники ткали багатобарвні скатерки й рушники
найскладнішого взору і всіляких переплетень а застосуванням 12-16
ремізок. Відомими центрами досі лишаються Кролевець Сумської області,
Іванків Київської, Бехи Житомирськоі

Гончарі виготовляли рожевий і димлений посуд, декорований лощенням.
Специфічні для Полісся „божники” — полиці для ікок. прикрашені
виїмчастим різьбленням, інкрустовані соломкою, а також однойменні
рушники (з двома чи трьома вишитими частинами!, якими покривають ікони
на покуті.

Поліське дерев`яне різьблення дрібніше в деталях, ніж лісостепове, в
ньому більше гравірованих елементів. Ритм оголених брусів — основний
виражальний засіб поліської хати, що білиться зовні здебільшого тільки
навкруги вікон. Дуже поширене на Полісі.; плетіння взуття з лика,
коробів із соснової чи дубової дранки.

Кіровоград — Харків. Повністю в цій зоні розташований, крім Поділля,
тільки регіон Полтавщини б межах однойменної губернії, обіймаючи сучасну
Полтавську область з прилеглими районами всіх сусідніх областей, крім
Кіровоградської

Регулярна мережа лівих допливів Дніпра (котрий утворює південну межу
регіону) надає Полтавщині ландшафтної цілісності. Численні села тут
порівняно малолюдні [5], а етнічна композиція — найоднорідніша серед
суміжних губерній. Чи не звідти стереотип полтавця — вайлуватого
добряка, який сповідує цінності неквапного хутірського буття?

Досить гомогенні в межах Полтавщини традиційна побутова культура та її
термінологічна лексика. Мабуть, тут особливо наочно виражене (властиве
всій Україні) співіснування двох стилів у декоративному мистецтві:
стародавнього, монохромного, графічного і нового, що тяжіє до барокової
пишності, зображувальності, натурної правдоподібності.

Перший — це живий релікт архаїчної стадії мистецтва, втілений у
домінуючій тут до початку XX ст. лінійно-крапковій орнаментації
кераміки, фактурному рисунку тканин, геометричній вишивці сорочок білим
узором на світлому полотні, геометричному виїмчастому різьбленні, що
підкреслює різнонаправленими щодо волокон порізками природну красу білої
без прожилків деревини липи, блідо-рожевої верби, твердої золотавої
груші, муарового мерехтіння сріблястої осики.

Другий стилістичний напрям — це розкішні рослинні мотиви решетилівських
килимів і вишиваних кілкових рушників, контрастне за кольором малювання
дерев`яного посуду й скринь, опішнянської майоліки земського періоду й
наступних десятиліть. Славилась Полтавщина складними гармонійних
кольорів картатими плахтами і візерунковими поясами-крайками, дрібною
керамічною пластикою та чималого розміру посудинами у вигляді
пишногривих овнів і левів, вигадливо помережаних узорами та всілякими
фактурними ефектами. Орнаментація усіх видів мистецтва тут, як правило,
крупніша в деталях і спокійніша за ритмом, ніж на Правобережжі України.

Лісостеп Чернігівщини відмінний від полтавського відсутністю чорноземів,
більшими селами та значнішим відсотком кустарів. За їх кількістю на
початку XX ст. Чернігівщина посідала перше місце в Україні й четверте в
Російській імперії. Завдяки великій кількості заплавної лозами над
Десною й Дніпром, дешевизні річкового транспорту губернія ця виробляла
кошиків і меблів більше, ніж будь-яка інша в Росії [6].

Особливість Чернігівщини — випереджаючий промисловий розвиток у XVIII —
першій половині XIX ст., чому сприяли шляхи з Києва на Петербург і
Москву, що проходили по її території, розташування у Батурині й Глухові
гетьманських урядових резиденцій, зосередження в Чернігівщині садиб
української аристократії, впливових монастирів, давні традиції
мануфактурне виробництва.

Ці фактори полегшували симбіоз народної та професійної художньої
культури. Його результат — величні дерев`яні храми, що не поступалися
імпозантністю мурованим, орієнтовані на смаки вищих верств керамічні
центри Ічні, Коропа, Ніжина, Волокитна. У свою чергу, народний костюм
широко використовував фабричні зокрема парчеві тканини, поряд з
традиційним геометричним орнаментом освоювалися барокові й класицистичні
мотиви, геральдичні елементи.

Інша доля судилася Київщині, що була епіцентром війни 1648-1654 рр. і до
1793 р. залишалася у складі Польщі (за винятком міста Києва та його
найближчої округи). Багато українських селян втікають від нескінченних
війн і репресій на лівий бік Дніпра. Повертаються польські дідичі,
переселяючи до своїх запустілих маєтків тисяч: кріпаків з етнічної
Польщі.

Політична й демографічна нестабільність подніпровського пограниччя Речі
Посполитої, що занепадала, не сприяла достаткові населення, розвиткові
його культури, утвердженню художніх традицій. Дерев`яні, часто покриті
дранкою чи навіть соломою церкви Київщини XVIII ст., як і народні ікони,
значно скромніші, ніж у задніпровській Гетьманщині. На відміну від
сусідніх регіонів, народне мистецтво Київщини XIX — середини XX ст.
переважно забезпечувало місцеві потреби [7] й перебувало під впливом
розвиненіших осередків Лівобережжя та Поділля, що збували свою продукцію
далеко поза межами краю.

Винятком були художні промисли, котрі обслуговували церкву та верхні
верстви суспільства. Багато майстрів із Київщини, прилеглого Лівобережжя
та інших регіонів залучалися до роботи в лаврських іконописних,
шпалерних, керамічних, склоробних та інших майстернях. Обмін досвідом
формував транерегіональні загальнонародні риси декоративного мистецтва
України-Русі, що мали зворотний вплив на сільські осередки. Завдяки
Києву, найдавнішому релігійному, культурному, торговельному,
адміністративному центрові, народне мистецтво Київщини більше
піддавалося впливові міських мод, особливо у вишивці [8].

Не менше визначався міським ремеслом і майоліковий промисел, який
існував у Києві й околиці з кінця XVI ст. Його продукція — не тільки
побутові вироби, а й усілякі архітектурні деталі. Розмальовані кахлі із
зоо- й антропоморфними мотивами та різноманітний посуд у ХVШ-ХІХ ст.
продовжували випускати в селах південної Київщини (Гнилець, Головківка,
Здорівка, Сунки), а найбільший гончарний осередок Дибинці під Богуславом
збував свою продукцію у південних губерніях, зокрема Бессарабії [9].

Вохристо-зелений з чорним колорит на світлому тлі, барокове трактування
орнаменту споріднюють розкішну наддніпрянську майоліку з подільською,
покутською, балканською. Близькі до подільських також стінописи,
найбільш розвинуті в околицях Умані, а також місцеві геометричні
візерунки вишивок, виконувані зі споду полотна вовняними нитками темних
тонів (технікою „низанка”). Ближче до Дніпра в XIX ст. переважали
геометризовані рослинні мотиви, що вишивались червоним із додатком
синього, а з 1880-х рр. — чорного кольорів.

Решта історико-етнографічних регіонів розселення українців є
маргінальними етноконтактними зонами, де територіальна спільність
домінує над національною специфікою. Втім, отаким периферійним
місцевостям властиві найбільше багатство й розмаїтість локальних
варіантів, а традиційні сільські ремесла залишаються продуктивними до
кінця XX ст.

Це передусім стосується слов`яно-романського пограниччя в Бессарабії,
Буковині, Марамороші, де крім українських і молдово-румунських сіл є
також численні колонії переселенців-болгар, гагаузів,
великоросів-старообрядців, німців. Тривале панування турків (у
Бессарабії до 1812 р.) і широкі культурно-економічні зв`язки зі Сходом
обумовили деякі міжетнічні риси у звичаях, естетичних смаках. Наприклад,
присадкуваті чи взагалі позбавлені верхів церкви (унаслідок
адміністративних обмежень), щедрість орнаментики й строката
багатобарвність, часто запозичені від імпортованих зі Сходу товарів,
захоплення металевими прикрасами, блискучими нитками та бісером у
текстильних виробах.

Чимало спільного в образотворчому фольклорі багатонаціонального регіону
при середній течії Західного Бугу, що з`єднує Сокальщину, Холмщину,
Берестейщину, Підлісся (Підлясся), а також суміжного Полісся, традиційна
культура якого утворює перехідну смугу між явищами, властивими білорусам
і українцям.

Починаючи з ХV-ХVІ ст. на Правобережжі з`явилися сотні польських
колоній. Багато їх мешканців уважалися шляхтою, різнилися релігією,
заняттями і побутом від навколишніх „хлопів”. [10] На Поліссі шляхетські
хати будувалися з гранчастих брусів, а не і круглих колод. В оздобленнях
інтер`єру та одягу шляхта майже аг використовувала в XIX ст. домотканих
тканин, вишивки. Шляхті навіть не личило співати на весіллі, для цього
годилося наймали співців [11]. Усе це нагадує систему звичаїв лемків,
чия своєрідна матеріальна культура також створювалася переважно
інонаціональний ремісниками: польськими, циганськими, єврейськими.

Найдискретніша з етноконтактних зон — українсько-великоруська —
сформувалася після колонізації у ХVII-ХVIII ст. вихідцями: Правобережжя
— території так званої Слобідської України (теперішні Сумська,
Харківська, Луганська області України, Білгородська. Курська, Воронезька
області Російської Федерації), переміщенні запорізьких козаків на
Кубань, масового заселення вихідцями : Центральної України та Росії
Запоріжжя, Таврії, Катеринославщинн Херсонщини, Буджака, приєднаних до
Російської імперії у XVIII-XIX ст. Ще раніше в Україну емігрувало багато
росіян-старообрядців. яких називали тут „липованами” чи „пилопонами”.

Культурну мозаїчність Півдня України посилювали численк: колонії
грецьких, болгарських, німецьких, чеських переселенців, острівці
білорусів, естонців, представників інших національностей.

Натомість у Центральній Наддніпрянщині, Волині й Поділлі. Карпатах
населення було сталим уже принаймні кілька століть Географічно-природна
структура здебільшого відповідала племінній, а часто й політичній. Певна
спадкоємність адміністративно-територіального устрою в ХІ-ХІХ ст. і
своєрідна в кожній губернії практика підтримки народних ремесел сприяли
усталенню обласних ознак.

Унаслідок цього поділ на губернії (в Австрії — коронні землі, в Польщі —
воєводства) та повіти, що проіснував до 1920-1930-х рр.. за матеріалами
основних видів народного мистецтва майже співпадає з
історико-етнографічним районуванням.

Література

Див.: Свєнціцька В. Різьблені ручні хрести ХУІІ-ХХ вв. — Львів, 1939.

Антонович Є., Захарчук-Чугай Р., Станкевич М. Декоративно-прикладне
мистецтво. — Львів, 1992. — С.185-Ш.

Там само. – С.222-223.

Перепис 1897 р. показав, шо на Полтавщині в середньому припадало на одне
село 223 мешканці, на Поділлі — 394, на Київщині — 427. Див.: Всеобшая
перепись населення Российской Империи 1897 г. — СПб., 1903. – С.521.

Лив.: Краткий обзор кустарних промнслов Черниговской губернии. —
Чгрнигов, 1914. – С.32-35

Бутпик-Сіверський Б.С. Українське радянське народне мистецтво. — К.,
1966. – С.55.

Колос С.Г. Традиції, стан і потреби художніх промислів України //
Народна творчість та етнографія (далі — НТЕ). — 1957. — №4. — СІ 15.

Данченко Л. Народна кераміка Середнього Придніпров`я. — К., 1974. — С
109.

Див.: Артюх Л. Село Товстеньке вчора й сьогодні // НТЕ. — 1993. — №2. —
С.74; Борисенко В.К. Деякі особливості народного убрання поляків Поділля
(кінець XIX – поч. XX ст.) // НТЕ. – 1973. – №2. – С.55-59; Гнатюк В.
Товстеньке. Єго лад і звичаї // НТЕ. — 1993. — №2. — С.72; Наулко В.И.
Развитие межзтнических связей на Украине. — Киев, 1975. — С.231-233.

Див. польові записи автора статті у селі Браїлівцях Новоушицького району
Хмельницької області (червень 1988 р.).

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020