Самарський Пустельно-Миколаївський монастир. Архітектурна та мистецька спадщина XVIII

Реферат на тему:

Самарський Пустельно-Миколаївський монастир. Архітектурна та мистецька
спадщина XVIII – XIX ст.

Найменш висвітленим є питання формування архітектурного ансамблю
Миколаївського монастиря, адже на його території збереглося небагато
пам`яток. У той же час з`ясування містобудівельної історії комплексу
допоможе не лише виявити призабуті сторінки його створення, але й внести
певні пропозиції щодо відтворення зруйнованого.

У вивченні історії створення архітектурного ансамблю має значення і
використання архітектурних традицій формування монастирських комплексів
у часі. Закладені давньоруськими зодчими розпланувальні засади
розвивалися українськими будівничими в XVII-XVIII cт. Вивчення архівних
матеріалів і старовинних планів дало б змогу відтворити процес розвитку
розпланування Самарського монастиря.

На території обителі, з часу заснування, різними зодчими протягом
XVI-XIX століть зводились храми, келії, трапезні, дзвіниці, будинок
архієрея, багато господарських споруд – все те, що ставало складовими
унікального архітектурного ансамблю, який відображає творчу своєрідність
архітектурної школи, що складалась в даному регіоні України, форми
взаємозв`язків між народним і професійним зодчеством. Цікаво, що для
будівництва запрошувались не лише місцеві майстри, але й кращі майстри з
інших регіонів України та Росії, і в цьому проявилась відкритість нашого
народу, бажання використати все краще, передове і прогресивне.

Монастир становить великий інтерес з точки зору наукових досліджень.
Тому важливим завданням на даному етапі є вивчення території монастиря
для виявлення всіх архітектурних пам`ятників та історичного
містобудівного утворення. Ділянка обителі археологічно зовсім не
досліджена. Було б доцільним організувати комплексну експедицію на її
території, а також підводні дослідження річки Самарчика, на березі якої
розташований комплекс.

Рік заснування Військового Запорозького Пустельно-Миколаївського
монастиря „в точности не известен, но начало ему положено было скоро
после 1576 года, когда польско-литовский король Стефан Баторий даровал
козакам старый город Самарь, с монастырем и перевозом” [1].

З документальних джерел випливає незаперечний факт: ще до появи
монастиря на території сучасної обителі існувала невеличка церковця в
і`мя Святого Миколая. Саме вона стала після 1576 року тим вихідним
вузлом, навколо якого поступово почав утворюватися комплекс основних
монастирських споруд. Коли запорожці отримали в своє розпорядження
обширні землі, до складу яких входило і старовинне місто Самарь з
прилеглими лісами, вони стали укріплювати місто, а на великому острові,
який розташовувався на р. Самара, заснували невеличке укріплення з
льохами і підземними ходами. Коло церкви було побудовано декілька
житлових приміщень, куди за розпорядженням коша Запорозького поміщали
„ранами скалеченных казаков, всех больных, на баталиях раненых”. Це була
перша на Запорозьких вільностях невеличка дерев`яна церква „с шпиталем,
звонницей и школою при ней” [2].

З вище сказаного видно, що навіть на початку створення, це
невеличкий комплекс, який виконує багато суспільних функцій –
ідеологічну, культурну, соціальну і зрештою, оборонну.

З історичних джерел відомо, що у 1602 г. фортеця з церквою
перетворилась на монастир. Монастир, здебільшого, започатковувався з
кількох дерев`яних келій довкола каплички, або церкви. Після отримання
архієрейської благословенної грамоти на заснування обителі зводили
соборну церкву. Це одразу ж змінювало об`ємно-просторовий устрій
комплексу: він набував архітектурну й ідейну домінанту та ставав
упорядкованою цілісністю – символічною моделлю „Граду Божого” [3].

Протягом XVII ст. неодноразово піддавався нападам. Під час одного з
таких нападів церква була зруйнована, монастир пограбовано і спустошено.
Однак вже у 1670 г. він відновлюється, а церква відбудовується.

У другій половині XVII ст. для Росії виникла необхідність мати
укріплену фортецю на північному кордоні запорозьких земель. У 1687 г. в
сусідстві з монастирем було споруджене Богородицьке містечко. Це
будівництво занепокоїло запорожців і вони відкрито висловили своє
невдоволення гетьману І.Мазепі та князю Голіцину. Ченці Самарської
обителі підтримали козаків, після чого запорозький монастир визнали
джерелом збурення. Російські війська оточили обитель, захопили багатьох
монахів, піддали їх тортурам і допитам [4]. Для монастиря настали важкі
часи. У 1690 р. він геть спорожнів, „братские келии были без жильцов и
церковь стояла без пения” [5]. В цьому ж році монастир прийнято під
опіку Києво-Межигірського монастиря, але вже не було можливості в такі
тяжкі для всього Запоріжжя часи виправити і відновити в обителі
монастирський лад [6].

Про період становлення монастирського комплексу збереглося небагато
даних, але чудово видно, що монастир являв собою невеличку фортецю,
напевно земляну. Важко судити про розміри споруди і форму. Традиційно
вона мала чотирикутну конфігурацію, всі будівлі були дерев`яними. Добре
проглядається давньоруська (а отже і українська) традиція розташування
комплексу на водній артерії, однак розташування на плоскому рельєфі дуже
рідкісне явище. З цього випливає, що планувальну структуру
монастирського ансамблю визначали наступні головні чинники:
топографічний, культовий (орієнтація по сторонах світу і склад будівлі),
господарський, а пізніше оборонний.

Соборна церква домінувала над рештою будівель монастиря, тому
провідна композиційна роль собору мала зберігатися при всіх подальших
перебудовах і розширеннях монастиря.

Другою за значенням найважливішою спорудою монастиря була трапезна,
вона функціонально, композиційно і образно тяжіла до соборної церкви
[7].

Також важливим компонентом монастирського комплексу була дзвіниця.
Підпорядковуючись соборній церкві, дзвіниця не мала самостійної
композиційної ролі до середини XVIII століття.

Кінець XVII – початок XVIII століть – період занепаду монастиря,
тісно пов`язаний із сумними подіями, що відбувались в Україні в цей час.
Участь запорожців у селянській війні 1707-08 рр., а також підтримка
антиколоніального повстання гетьмана Лівобережної України Івана Мазепи
1709 року призвели до тяжких наслідків. Царські війська зруйнували
Запорізьку Січ. Більшість запорожців перетнули кордон Кримського ханства
і осіли на території, яку контролювали татари. Після невдалого для Росії
Прутського походу 1711 року монастирські землі опинились під владою
Кримського ханства. Тоді надбання монастиря були пограбовані, а святиня
перетворена на попіл [8].

Запустіння тривало до 1720 року. З цього часу монастир потроху став
відбудовуватись. З 1726 р. для Самарського Військового монастиря почався
новий, найцікавіший період розбудови і облаштування „монастырь … как
первая существеннейшая и необходимая потребность края снова возник из
пепла и развалин, скоро принял иной, лучший вид и получил во всех частях
более правильное устройство” [9]. Мається на увазі що усі типи будівель
розташовувалися в монастирі не мальовничо-хаотично, а строго
закономірно. По мірі розвитку монастиря ускладнюється його
функціональний устрій: при наявності відповідної території монастир
поділяється на кілька відокремлених функціональних зон: культову – у
центрі, житлову, господарську – на периферії [10].

Відродження монастиря пов`язане з діяльністю миргородського
полковника Данила Апостола, у володіння якого увійшли землі Самарської
паланки. Він і його син були повновладними господарями цих земель і
населяли їх козаки, які приходили з-за Дніпра. З Києво-Межигірського
Спасо-Преображенського монастиря виписали нового настоятеля – ієромонаха
Іоанікія. Спочатку були влаштовані декілька келій для ченців, потім
почалось будівництво невеликої дерев`яної церкви. У 1732 році Троїцька
церква завершено і в ній відкрито богослужіння.

Відразу ж після повернення на рідні землі у 1734 р. запорожці
протягом літа спорудили біля Чортомлику на р. Підпільній Січ. Після
цього взялися за облаштування Самарського монастиря. Начальник всіх
запорозьких церков, ієромонах Межигірського монастиря Павло Маркевич всі
сили спрямував на те, щоб у короткий час привести до ладу всі його
святині.

У зв`язку з початком російсько-турецької війни 1735-39 рр. монастир
набуває вигляду неприступної фортеці. За допомогою російських військ
поруч із зведенням і ремонтом церков, були відновлені старі підземні
ходи, льохи і комори, а також побудовані нові приміщення для поранених
та хворих і склад для провіанту.

У 1736 році фортеця витримала перший удар. Під прикриттям
Самарського монастиря запорожці разом з ченцями розбили кримчаків,
причому був вбитий Нуреддін-султан. В наступному році син
Нуреддін-султана Фатті-Гірей привів нову орду, однак не насмілився
штурмувати монастир [11]. Під час нападу Нурредін-сулатна монастир
сильно постраждав. Стіни в багатьох монастирських будівлях були
пошкоджені, деякі споруди згоріли. Пізніше, в більш спокійні часи
монастир був відновлений запорожцями.

Цінними джерелами є картографічні матеріали XVIII – XIX ст.

Перший відомий план зроблено під час реконструкції й укріплення
монастиря. Його виконано в графічній манері .

План не орієнтований, має два лінійні мірила в футах (для плану й
профілю).

Згідно з планом 1739 року монастир являв собою земляну фортечну
споруду бастіонного типу, у вигляді прямокутного укріпленого пункту з
довгостроковими спорудами, постійним гарнізоном, озброєнням і різними
припасами, які були підготовлені до тривалої кругової оборони. У
монастирях намагалися витримувати канонічну, освячену Святим Письмом
прямокутну чи квадратну форму плану з собором у центрі, трапезною
обабіч, корпусами келій та іншими будівлями по периметру [12].
Фортифікаційні елементи конструктивно аналогічні укріпленням
„Української лінії”. Генерал російської армії граф Вейсбах, який будував
„стару Українську лінію”, допомагав запорожцям у спорудженні укріплень
монастиря. У 1735 році нагляд за будівництвом фортеці здійснював
генерал-лейтенант Леонтьєв. Відомо, що за основу була прийнята система
оборонних споруд французького інженера Себастьяна Вобана. Під час
будівництва часто вносились зміни [13].

Основним елементом фортифікації був вал, котрий насипався с тильного
боку рову. Основним елементом валу слугував бруствер – штучне закриття,
яке влаштовувалось для прикриття військ і гармат від прицільних
пострілів. На плані також добре видно берму – „уступ между верхним краем
эскарпа и подошвой наружной отлогости бруствера” і рів заповнений водою.
Високий рівень підземних вод легко заповнював його. За ровом видніється
гласіс – поле збоку противника.

Із західної, східної та південної сторін фортеці, в центрах сторін
були влаштовані редани або, як їх називали козаки, „гачки” – укріплення,
які мали тільки два фасади, які сходились у полі під гострим кутом. З
реданів стрільці мали можливість вести фланкований вогонь. На північній
стороні редан замінений люнетом – відкритим з тилу укріпленням з одним
прямолінійним ровом зі східної сторони.

З північно-східного боку фортеці, за частоколом, розташовується
монастир. Головний вхід у фортецю влаштований з північного заходу, що
відповідало розташуванню головного входу в соборну церкву. Через рів,
який оточував фортецю перекинуто міст. Корпус трапезної і дзвіниця
утворюють напрям руху від входу до церкви. Багато українських монастирів
отримали таке логічне планування під час їх реконструкції на початку
XVIII ст. [14]. Дзвіниця акцентує в`їзд і робить більш мальовничим
силует монастирського комплексу. Причина спорудження дзвіниць окремо від
храму полягає в тому, що їх використовували в якості дозорних і
оборонних башт. Іноді вони виконували функцію складських приміщень де
зберігали боєприпаси на випадок воєнних дій.

Головним об`ємом на плані є дерев`яна церква. В цей період в Україні
високого рівня досягла дерев`яна архітектура, котра своїми значними
досягненнями в більшій мірі зобов`язана творчості народних майстрів.
Незважаючи на розмаїтість форм дерев`яні храми на території України
будувались на основі однакових конструктивних принципів, вони будувались
„в зруб”. Найбільш розповсюдженими були трикамерні споруди. Саме таку
церкву ми бачимо в центрі композиції монастиря. Центральна частина
церкви – восьмигранна, більш виразна, із заходу до неї примикає так
званий „бабинець” з головним входом, а зі сходу гранований вівтар.
Внутрішня висота центральної ділянки дорівнювала довжині плану споруди.
Завершення церкви має три склепіння, це об`ємно-просторова споруда є
національною особливістю українських храмів. Сталість цієї схеми
визначилась логічною простотою, конструктивною і функціональною
доцільністю.

Розташування всіх будівель усередині фортечних стін підпорядковано
направляючим осям соборної церкви. Плани зображених будинків у більшості
випадків являють собою витягнутий прямокутник, рівномірно поділений на
окремі прохідні і непрохідні кімнати. Ширина і довжина будинків залежить
від розмірів камер-кімнат та їх кількості. Всі будинки дерев`яні і
зроблені „в зруб”. Домашній спосіб виробництва, ремесло не вимагали
спорудження якихось особливих будівель, які б відрізнялись від звичайних
господарських споруд [15]. Композиційна вісь захід-схід виявлена також і
в планувальному прийомі другого в`їзду в монастир, розташованого у
східній частині фортеці. В`їзд виходить прямо до річки.

Таким чином до середини XVIII століття завершився другий етап
формування комплексу Військового Самарського Пустельно-Миколаївського
монастиря. В ході цього етапу склався принцип композиційної забудови, а
також розміщення основних споруд за сторонами світу, а разом з тим
орієнтація всього комплексу. Проаналізувавши об`ємно-просторову і
планувальну структури монастиря, його можна віднести до композиційної
групи з центричною формою забудови (всі споруди зорієнтовані на соборну
церкву і головну площу) [16]. Вже на цьому етапі його формування
основними об`ємно-просторовими компонентами ансамблю є: висотний елемент
– дзвіниця, об`ємний – соборна церква, перехідний від висотного до
горизонтального – трапезна церква, горизонтальний – келії і господарські
споруди.

На жаль проблема стильового виявлення української архітектури
XVII-XVIII ст. Навіть зараз залишається дискусійною, оскільки дослідники
вважали до недавнього часу „українським” тільки суто етнографічні
проявлення, або розпочинали історію української архітектури десь з
середини XVII ст. Більш раннє відносили до польської, більш пізнє до
російської, а саму українську архітектуру „охрестили” бароковою. „Хоч,
коли зароджувалась і розвивалась наша архітектура, про бароко не тільки
нічого не знали, а до того ж його ще не існувало…” [17].

Головним завданням, особливо на початку XVII-XVIII ст., стає
створення виразного, вражаючого образу, символу, пам`ятника, який
стверджував національну культуру. Накопичення великих коштів в
монастирі, який мав земельні володіння, а також користувався допомогою
козацької старшини дало можливість створити новий монастирський
ансамбль. До цього часу обитель стала центром всієї північної окраїни
запорозьких вільностей. В монастирі був запроваджений афонський статут,
збільшено кількість ченців, споруджені так звані „вітальниці” (будинки
для прийому мандрівників) для відвідування монастиря мирянами, відкриті
школи і лікарні, влаштовані дачі, вітряки і загони, населено ціле село
Чернече, для підданих, вотчинників та прислужників монастиря, людей
сімейних і безсімейних, нарешті був зроблений опис всього майна і
складена коротка історія монастиря [18].

‚

У 1760 році настоятель обітелі Володимир Сокольський „произведен в
начальникм Сечевых церквей”,а у 1774 році по проханню війська і по
ходотайству Г.О.Потьомкіна „пожалованный даже в Архимандриты” [19].

Нові фортифікаційні роботи було виконано у 1768 році монахом Семеном
Абазоном. З дозволу настоятеля він „все устроил и расположил в монастыре
наилучшим образом, по правилам тактики, приспособительно к требованиям
военного времени, для удобнейшего отражения вражеского нападения” [20].
Завдяки вчасно виконаним роботам, монастир благополучно вистояв напади
татарської орди 1769 року.

На початку царювання Катерини ІІ монастирь продовжував „более и
более улучшаться и возвышаться в своих постройках и хозяйственных
заведениях”.

Після зруйнування Запорозької Січи у 1775 році монастирю ще на
деякий час вдалось зберегти свої володіння. Але вже у 1780 році його
передали Києво-Межигірському монастирю, що знаменувало собою початок
нового періоду в житті обителі.

У 1778 році святу обитель відвідав грецький Митрополіт Ігнатій
Готфійський. Він звернув увагу настоятеля та монахів на старезність та
нетривкість головного храму святої обителі.

Святим Синодом було дозволено у 1780 році збудування нової соборної
церкви Святого Миколая. Дерев`яна нова церква повинна була мати п`ять
верхів. Але вона так і не була збудована.

Замість старого дерев`яного головного собору , закладено у 1782
році, новий кам`яний, стараннями відомого в історії запорозьких козаків
„дикого попа” – Кирила Тарловського, і колишніх військових старшин [21].
Закінчено будівництво нового собору у 1787 році. Після закінчення
будівництва Миколаївського собору Самарський монастир здобув надзвичайно
потужну композиційну домінанту, яка беззастережно підпорядковувала собі
всю навколишню забудову. Мабудь, і сам К. Тарловський не міг сповна
передбачити ступінь довершеності та образної виразності свого останього
архітектурного дітища. Новий монастирський храм ознаменував собою появу
одного з найяскравіших творінь будівельного мистецтва другої половини
XVIII ст. на теренах колишньої Запорозької Вольниці. Цей витвір
органічно увійшов в мальовничі самарські ландшафти, вдало доповнюючи
нерукотворну красу тутешньої природи величним витвором людських рук.

1788 року було заведено російським урядом в Гетьманщині та Степовій
Україні „штати” для монастирів, се б то деякі з них (от як
Нехворощанський, аорельський, Сокільський та інші) зовсім знищено, а в
тих, що зоставлено, одібрано усі села й значну більшість грунтів [22].

Собор в ім`я святителя Миколая, Кам`яний, хрещатий у плані, фасади
перетинає розвитий карниз, розділяючи стіни на два яруси. Пам`ятка хоч і
вціліла, але дуже постраждала від часу. Втрачено барабан головної бані з
купольним завершенням, і ймовірно, з численними перебудовами, втрачено
фронтони барокової форми, а замість них з`явилися властиві класіцизму
трикутні фронтони. Повністю перебудовано інтер`єр, але вцілів ліпний
барочний декор, арочне обрамлення вікон, характерізуюче будівлю як
приклад архітектури бароко [23].

Собор в ім`я святителя Миколая, Кам`яний, хрещатий у плані, фасади
перетинає розвитий карниз, розділяючи стіни на два яруси. Пам`ятка хоч і
вціліла, але дуже постраждала від часу. Втрачено барабан головної бані з
купольним завершенням, і ймовірно, з численними перебудовами, втрачено
фронтони барокової форми, а замість них з`явилися властиві класицизму
трикутні фронтони. Повністю перебудовано інтер`єр, але вцілів ліпний
барочний декор, арочне обрамлення вікон, що характеризує будівлю як
приклад архітектури бароко [23].

З 1791 року колишній військовий монастир, з наказу церковного уряду,
стає „загородним домом” Катеринославських архієреїв.

На захід від собору у 1798 році Карп Яковенко, новокодацький
мешканець, будує дерев`яну чотирьохярусну дзвіницю.

Поряд з собором у 1815 році будують трапезну церкву в ім`я
Преображєнія Господня. Вона менша за інші церкви монастиря. Остаточно її
обновив єпископ Серапіон, пізніше похований під полом церкви.

На місці дерев`яної чьотирьохярусної дзвіниці, будують нову дзвіницю
головної церкви. Це сталося у 1828 році , в один рік з будівництвом
архієрейского будинка [24].

З колокольні було чудово видно усю монастирську округу: ліс, річку,
величний та своєрідний Троїцький собор в Новомосковську та деякі села.

Коло трапезної будують третю церкву, в ім`я Георгія – побєдоносця,
поставлена при архієрейському будинку у 1838 році. Архієрейський
будинок спочатку був дерев`яний.

Отже з вище наведеного видно, що третій етап формування
монастирського комплексу завершився у 40-х роках XIX ст.

Нажаль інтерес дослідників завжди привертав увагу Миколаївський
собор, а монастирський комплекс досі лишається поза увагою науковців, і
тому хочеться звернути увагу на специфіку створення цього архітектурного
ансамблю, який сформувався в середині ХІХ ст.

До цього часу було побудовано усі будівлі композиції головного ядра,
в суворій залежності від параметрів першої і головної будівлі. Собор
слугує основним мірилом при формуванні композиції. Відстані між
спорудами та їх висоти так чи інакше знаходились у залежності від
собору. Це гарно видно з плану Самарського монастиря 1865 року.

Давні зодчі припускали розкриття перед прихожанами спочатку
загального вигляду композиції центральної групи на фоні оточуючого
середовища . Вже потім, під час пересування по центральному майдану –
території, яка увібрала в себе усі головні споруди комплексу (собор,
трапезну, дзвіницю и др.), доступної прихожанам і віддаленої від
господарчої зони спорудами як правило другорядної важливості – показати
деталі будівель [25].

Подальші споруди ставилися як правило на відстані приблизно двох,
рідше трьох висот від попередніх будівель.

Виходячи з історико-культурної цінності, а також враховуючи те, що
комплекс неодноразово перебудовувався і має у своїй структурі
різночасові нашарування, потрібно розглянути методи, за допомогою яких
можна на сучасному етапі з`ясувати силуетні особливості в оточуючому
середовищі.

На жаль, поки що не вдалося віднайти будь яких графічних матеріалів,
які могли б надати можливість уявити хоча б план і розташування
підземної церкви у складі монастирського комплексу.

Питання підземних (печерних) церков дуже цікаве і мало досліджено.
Базуючись на різноманітних матеріалах з історії печерних монастирів
можливо зробити висновок, що причина підземного влаштування не була
утилізована, вона містила у собі символічне значення.

В будівництві монастирських комплексів архітектурним втіленням
світла Божого стало саме підземне влаштування обителі, головною якісною
ознакою якого є відсутність денного світла. Факт протистояння темряви і
світла, розуміється прагненням печерників до іншого, дійсного в їх
розумінні світла, ніж сонячне тварне світло [26].

Печерна церква Самарського монастиря потребує більш ретельного
вивчення, оскільки має величезне значення і є безцінним інформаційним
джерелом минулого.

Поряд з архітектурними спорудами, невід`ємну частину Самарського
монастиря становлять пам`ятки образотворчого мистецтва, хоча, як не
дивно, переважна більшість тих пам`яток, що зберігаються в різних
місцях, а деякі зникли зовсім, ще чекають грунтовного наукового
дослідження. Певною мірою це стосується найбільшої святині монастиря –
чудотворної ікони Самарської Богородиці, намальованої, ймовірно, в 30-х
роках XVIII століття. Це, ймовірно, найстаріша ікона на усю колишню
Катеринославщину.

Уряд одібрав ікону у Нових Кайдаках з місцевої церкви (зараз її вже
не має) і передав на переховування до архієрейського будинку. Без
слідства заборонялось визнавати ікони чудотворними (наказ царя Петра І).
Ікона перебувала в Катеринославі до 1808 р., а тоді її перенесено до
Самарсього монастиря.

Колись вона знаходилась перед олтарем соборної церкви, з правої
сторони.

З утворенням губернії, у 2 – й полов. XVIII ст., ікона стала
об`єктом переслідування через неканонічність. Адміністративні акти із
забороною українського національного стилю у культовій архітектурі
продовжували ланцюг заходів знищення всієї національної своєрідності
церковного мистецького доробку Запорожжя [27].

У соборі також знаходились священні речі з часів запорожців:
кипарисові хрести на срібних підставках, чаші, дарохранительниця і
Євангелія [28].

Нажаль знищено усипальницю 4-х катеринославських архієпископів:
Афанасія Іванова (1.10.1799 – 1.08.1805), Платона Любарського
(18.08.1805 – 20.10.1811), Іова Потьомкіна (7.12.1812 – 28.03.1823) і
Онісіфора Боровко (28.11.1827 – 20.04.1828). Також не відома доля
поховання Кирила Тарловського. Раніше воно знаходилося у правій частині
Миколаївського храму, там де колись був приділ в ім`я Кіріка і Уліти.

Як правило, в церквах, особливо в середній та вівтарній частині,
ховалися святі і благочестиві люди, а також прихожани, які мали заслуги
у створенні й оздоблюванні даного храму.

Поховання людей благочестивого і святого життя навкруги церкви та в
його підклітті освячували саму землю, з якої зростало церковне „Древо
життя”. Могили пращурів – коріння цього дерева, а святі мощі, що явлені
людям, – живе свідоцтво вічного життя.

При Георгіївській церкві в невеличкому приміщені колись мався
церковний архів, який складався з досить великої збірки старовинних
книжок, рукописів і церковного начиння часів запорожців.

Дуже цікава з археологічної точки зору є територія колишнього
кладовища на території монастиря. Територія навколо собору заслуговує
ретельного вивчення.

Історія Самарської обителі не могла не зацікавити істориків,
краєзнавців, архітекторів, статистиків, адже це одна з найстаріших
пам`яток Запорожжя, яка збереглась до наших днів. Багато вчених мали
можливість вивчати втрачені на даний момент архівні документи, які були
зібрані в різних архівах, а також бачити архітектурні споруди на
території монастиря, які на даний час не існують [29]. Але найцікавіші
відкриття ще попереду.

З наведеного видно, що XVIII століття стало часом розквіту
Військового Запорізького Самарського Пустельно-Миколаївського монастиря.
У цей час тут гармонійно поєднувались дерев`яні споруди української
школи і фортечні укріплення французької фортифікації. В стінах монастиря
відчувався дух козацької вільності, дбайливо зберігалась історична
пам`ять, котру привносили сюди козаки і ченці.

В продовж ХІХ ст. монастир почав швидко змінювати свою зовнішність.
На місці старого архітектурного комплексу, який був чудовим зразком
українського народного зодчества, з`явився новий величний ансамбль,
побудований майстрами архітектурного мистецтва, вихованих в дусі свого
часу на зовсім інших взірцях.

Дана робота не претендує на вичерпність викладеної інформації.
Виявлення і опрацювання нових джерел продовжуватимуть дослідження.

Головним та першочерговим завданням стало належне поновлення
монастирських будівель ХІХ ст. на професійних, науково обґрунтованих
засадах. Водночас з`являються підстави для нового будівництва. Для
відновлення силуету та композиційної завершеності потрібно відновити
дзвіницю, реставрувати інтер`єри храмів, відновити верхи усіх церков.

Необхідно зібрати матеріали для формування нового банку даних про
втрачені й навмисно знищені пам`ятники та відновити на цій основі повну
картину архітектурного розвитку монастиря. Після цього слід перейти до
реставрації і реабілітації монастирського комплексу, який є історичною
та художньою цінністю.

Кожний архітектурний ансамбль, котрий активно експлуатується,
обов`язково змінюється. Безсумнівно, Самарський монастир є невід`ємною
частиною Запорозького краю, тісно пов`язаний з його історією, а його
відродження на даному етапі поверне сучасникам колишню красу і художню
завершеність.

Література

Яворницький Д.І. Самарський Пустинно-Миколаївський монастир // Історія
Запорозьких козаків. – К.: ”Наукова думка”, 1990. – Т.1. – С.301.

Там же. – С.302.

Вечерський В.В. Архітектурна й містобудівна спадщина доби Гетьманщини.
Формування, дослідження, охорона. – К.: Головкиївархітектура – НДІТІАМ,
2001.- ст. 103;

Яворницький Д.І. Самарський Пустинно-Миколаївський монастир // Історія
Запорозьких козаків. – К.: ”Наукова думка”, 1990. – Т.1. – С.302;

Феодосий (Макаревский). Самарський Екатеринославской епархии
Пустинно-Николаевский монастырь // Скалозуб Ю. История Екатеринославской
епархии 1775-1917 годы. – Днепропетровск: „Січ”, 2001. – С.207.

Там же. – С.208;

Яворницький Д.І. Самарський Пустинно-Миколаївський монастир // Історія
Запорозьких козаків. –К., ”Наукова думка”, 1990. – Т.1. – С.302;

Феодосий (Макаревский). Самарський Екатеринославской епархии
Пустинно-Николаевский монастырь // Скалозуб Ю.История Екатеринославской
епархии 1775-1917 годы. – Днепропетровск: „Січ”, 2001. – С.209.

Вечерський В.В. Архітектурна й містобудівна спадщина доби Гетьманщини.
Формування, дослідження, охорона. – К.: Головкиївархітектура – НДІТІАМ,
2001.- ст. 104;

Мицик Ю.А. Край козацький // Місто на Самарі. – Дніпропетровськ, ДДУ. –
1994. – С.33.

Вечерський В.В. Архітектурна й містобудівна спадщина доби Гетьманщини.
Формування, дослідження, охорона. – К.: Головкиївархітектура – НДІТІАМ,
2001.- ст. 105;

Заїка Г.П. Українська лінія. – Київ-Полтава, 2001. – С.9-10.

Цапенко М. Архітектура Левобережной Украины XVII-XVIII веков. – М.,
1967. – С.73.

Там же. – С.80.

Мірошник Н.С. Православні монастирські комплекси України (принципи
функціональності і естетичної реабілітації). Автореферат. – К., 1999. –
С.12.

Вечерський В.В. Архітектурна й містобудівна спадщина доби Гетьманщини
(формування, дослідження, охорона) – К., – Головкиївархітектура –
НДІТІАМ – 2001.- С.13-17;

Яворницький Д.І. Самарський Пустинно-Миколаївський монастир // Історія
Запорозьких козаків. – К.: ”Наукова думка”, 1990. – Т.1. – С.306.

В.Степовий (В.О. Біднов) Самарський монастир // ”Дніпровські хвилі”. –
1910 р. – №1, С. 12 – 15;

Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР
(справочник-каталог). – К.: «Будівельник», 1983. – т.2. – С.132;

Яворницький Д.І. Самарський Пустинно-Миколаївський монастир // Історія
Запорозьких козаків. – К.: ”Наукова думка”, 1990. – Т.1. – С.307.

Рябушина И.А. К вопросу о композиции русских монастырей XV – XVII вв. –
Архитектурное наследство, № 34. – М.: 1986, С. 193 – 200;

Петрова Т. Пещерные монастыри как явление русской духовной культуры //
«К свету» №17. – С. 90 – 115;

“Українська ікона кінця XVII – початку XX століття у зібранні
Дніпропетровського художнього музею”. Дніпропетровськ: „Дана”, 1997. –
С.17.

Календарь-ежегодник „Приднепровье” П. Сочинский. Памятники Запорожья.
Самарский Пустынно-Николаевский монастырь. – 1910 г. – С. 228-231;

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Самарський Пустельно-Миколаївський монастир. Архітектурна та мистецька спадщина XVIII – XIX ст. (реферат)