.

В`ячеслав Липинський – політолог (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
5 5179
Скачать документ

Реферат на тему:

В`ячеслав Липинський – політолог

Основоположник державницького напрямку в українській історичній і
політичній науці, В. Липинський вибудовував свою концепцію української
державності, використовуючи різноманітні соціологічні, історичні і
політологічні методи дослідження і в синтезі методологічно їх
трансформуючи на українському ґрунті. Як відомо, одним з основних
напрямків і однією з ідейних течій державницької концепції в українській
політичній науці став консерватизм.

Його поява була викликана необхідністю обґрунтування політико-правних
підстав монархічного гетьманського ладу на Україні в 1918 р. Найбільш
відомими представниками українського консерватизму, котрі в своїх
наукових працях намагалися довести необхідність і правомірність саме
монархічного ладу для України, були В. Липинський, С. Томашівський, В.
Кучабський. Дослідження цих учених, які, окрім історичних екскурсів,
обґрунтовували політологічні концепції української державності, набули
завершеної наукової форми вже переважно в еміграції.

Визначальний вплив на формування світогляду В. Липинського справили
п`ять теоретичних напрямків політичної і соціологічної науки того часу:
1) ранні теорії соціального конфлікту, зокрема, концепції Гегеля,
Маркса, Гумпловича, Ратценгофера і Оппенгеймера; 2) західноєвропейський
раціоналізм кінця XIX ст., зокрема, теорії М. Вебера про значення
ірраціональних впливів у людському існуванні та концепції Ж. Сореля,
особливо критика ним доктрин демократії і лібералізму; 3) політологічні
теорії еліти Моски, Міхельса і теорія циркуляції еліт Парето; 4)
німецька політична історіографія, зокрема, ідеї Л. фон Ранке та його
учня Ф. Рацеля про побудову державного життя; 5) польська консервативна
історична школа.

Через відсутність багатьох джерел, наприклад, листування вченого за
період його життя до 1917 р., залишається ще й досі нез`ясованим повною
мірою питання, чи В. Липинський усе своє життя дотримувався як політик і
вчений консервативних політичних поглядів, чи спочатку був демократом і
лише під час війни й революції став консерватором. Л. Білас дотримується
думки, що еволюція політичних поглядів В. Липинського була дуже
незначною, і він завжди був монархістом [1]. Натомість Я. Пеленський
вважає, що консерватизм Липинського – результат набутого політичного
досвіду і песимістичних настроїв періоду української революції. Більше
того, він окреслює навіть цілий “демократичний” період у житті й
творчості Липинського (1912-1917) [2], посилаючись, зокрема, на його
“Меморіял до Українського комітету про наше становище супроти напруженої
ситуації в Європі” (1912), у якому Липинський власноручно викреслив
термін “конституційна монархія” І замінив його словом “держава”. Вчений,
на думку Пеленського, тоді вважав, що розвиток української нації міцно
пов`язаний з розвитком політичної демократизації і здійсненням
соціальних реформ, корисних для широких мас. У свою чергу, Є. Пизюр
вважав, що проблема еволюції політичних поглядів В. Липинського
коріниться в його досі незрозумілому і повною мірою не з`ясованому
наверненні з поляка на українця. На його думку, Липинський ніколи не був
демократом у справжньому розумінні цього слова, бо, як свідчать його
досі не опубліковані листи, написані вже після революції, він розумів
демократію як ідеологію, що має служити людям, а не як політико-правову
форму влади, самоуправління людей і т.д. “Тут він ніколи не був
демократом” [3], – зазначає Є. Пизюр.

На наш погляд, найбільш об`єктивною є оцінка Я. Пеленського, оскільки
демократичний період у творчості Липинського дійсно існував. Інша справа
– наскільки “реальним” був цей період у житті Липинського, тобто, чи він
відповідав його внутрішнім переконанням, чи був результатом необхідного
в умовах народницького оточення компромісу, певної гри “під демократа”,
оскільки інакше консервативні ідеї не знайшли б підтримки і розуміння
серед українського громадянства. На користь останнього припущення
свідчать три фактори: 1) походження Липинського і глибоке усвідомлення
ним традицій свого класу (В. Липинський походив зі старовинного роду
мазовецької шляхти, одна з ліній якого вийшла на початку XVIII ст. на
Україну й осіла на Поділлі, де придбала значні земельні маєтки; у ХVIII
– ХІХ ст. представники цієї родини обіймали різні земські та військові
посади [4]); 2) служба замолоду в російській армії, в середовищі
офіцерського корпусу; 3) загальне захоплення в українському русі ідеями
народництва, що змушувало його до 1917 р. пристосовувати свої реальні
погляди до конкретної політичної ситуації. Такої ж тактики свого часу
дотримувався, за свідченням самого Липинського, Богдан Хмельницький [5].

Ще на початку XX ст., коли Липинський у своїх статтях і промовах
закликав польську правобережну шляхту брати участь в українському русі,
він в одному з своїх листів до С. Єфремова від 9 квітня 1913 р. з
гіркотою писав: “…Я переконався безліч разів, українське громадянство
нашого руху не розуміє і в не орієнтується, а то в результаті виходить
на користь вшехполяків [прихильників Польщі в її історичних кордонах –
В.П], котрі використовують наше відокремлення (говорю про українців –
римо-католиків) і при допомозі всяких засобів стараються наш гурток
попросту винищити” [6]. Справді, Липинський знаходився поміж двох
вогнів. З одного боку, аби залучити польську шляхту до ідеї української
державності, він мусив промовляти до них тільки з шляхетських позицій,
орієнтуючи на те, що вони зможуть очолити український рух, зайняти у
ньому панівне становище і самим зберегти свої землевласницькі права, у
що, правда, вірив і сам. З іншого – він не міг розкривати своїх
справжніх поглядів керівникам українського руху, які стояли на
народницьких позиціях і ідей Липинського не сприймали, як він сам
зазначав, навіть у їх демократичній обгортці. Ще в 1907 р. у листі до М.
Грінченка вчений писав, що добре розуміє “самий грунт, на якому і могли
вирости поодинокі прояви українських симпатій” [7] з боку польської
шляхти. Саме цією єдиною можливістю пробудження українських симпатій з
боку поляків – промовляти до них, спираючись на шляхетські монархічні
традиції, – Липинський пояснював Єфремову, Грінченку, Грушевському та
іншим діячам українського руху необхідність своїх праць та виступів
польською мовою і з позицій польських землевласників, хоча й сам, на
нашу думку, в дійсності стояв на цих позиціях, правда вже українського
монархізму. Розкрити свої справжні наміри для Липинського за цих
обставин – означало відразу відокремити себе від українського руху. Так,
у листі до М. Грушевського від 18 липня 1908 р., повідомляючи про
запланований ним у серпні того ж року в Умані виступ “Участь шляхти
уманської в житті народу українського” перед представниками дільничого
з`їзду польських поміщиків, В. Липинський далі роз`яснює: “Через свого
дядька, теж поміщика, який має багато знайомих і деякі впливи, я
запропонував відчит про українство і відносини до нього
польсько-української шляхти. Очевидно виступатиму там не як один з
представників (взагалі) інтелігенції, а як представник тої групи людей,
що, належачи походженням своїм до спольщеного шляхетсько-українського
суспільства, вважає себе українцем” [8].

Другий фактор – це військова служба Липинського. Більшість польських
шляхтичів Правобережної України, що входила до складу Російської
імперії, як і представники дворянства інших національностей Росії й
дворянства взагалі, вважали своїм обов`язком відбути військову службу.
Армійські традиції дворянства, оточення російського офіцерства
(Липинський служив у драгунському кавалерійському
Катеринославсько-Новотроїцькому полку) не могли не відбитися на
формуванні його світогляду. В цьому плані викликають інтерес роздуми
генерала А. Денікіна щодо світоглядних основ офіцерського корпусу
російської армії. У своїй книзі “Очерки русской смуты” він писав, що
після 1905 р. в середовищі офіцерства “мистическое обожание монарха
начало постепенно меркнуть. Среди младшего генералитета и офицерства
появлялось все больше людей, умевших различать идею монархизма от
личностей, счастье родины от формы правления. Среди широких кругов
офицерства явился анализ, критика, иногда суровое отчуждение” [9].

Аналізуючи станову диференціацію, що існувала в офіцерському корпусі,
Денікін звертав увагу на таку деталь: з другої половини XIX ст., після
введення загального військового обов`язку, викликаного скороченням
офіцерського корпусу внаслідок воєн, військові училища відкрили свої
двері для різночинців і юнаків, що вийшли з народу. Це наблизило
армійський офіцерський корпус до “середньої” маси російської
інтелігенції і демократії. Зовсім інша ситуація склалася в гвардії і
кавалерії, які комплектувалися виключно особами дворянського стану. “Эти
офицеры, – пише А. Денікін, – за редкими исключениями были монархистами
par excellence [преимущественно – В. П.] и пронесли идею нерушимо через
все перевороты, испытания, эволюции, борьбу, падения, большевизм и
добровольчество. Иногда скрытно, иногда явно. Я не желаю ни возносить,
ни хулить. Они – только члени своей касты, своего класса и разделяют с
ним его пороки и достоинства… Офицерство дралось и гибло с высоким
мужеством. Но наряду с доблестью, рыцарством в большинстве своем в
военной и гражданской жизни оно сохраняло кастовую нетерпимость,
архаическую классовую отчужденность и глубокий консерватизм – иногда с
признаками государственности, чаще же с сильным уклоном в сторону
реакции” [10].

І, нарешті, велика роль належала ідеї так званого “кодексу дворянина,
який зобов`язував кожного представника цього стану, усвідомлюючи свою
самоцільну вартість, вважати своїм найпершим обов`язком службу державі
взагалі, щоб виправдати своє існування і пам`ять своїх предків. У листі
до М. Грушевського від 13 серпня 1908 р. Липинський, характеризуючи те
підґрунтя, на якому можна пробудити полонізовану українську шляхту до
справи української державності, писав: “На другий день після відчиту
зібрались ті, що більше заінтересувалися справою, порушеною мною –
історичне обосновання “українства” спольщеної української шляхти і
єднання на культурнім полі з українським рухом взагалі, шляхти – чи
вважатиме вона себе польською, чи українською – як класу свідомого, а
значить з обов`язку і для цілої країни і всіх її мешканців, а значить і
для себе” [11].

Таким чином, напрошується висновок, що “демократичний період” у
діяльності Липинського був свого роду необхідним компромісом, оскільки
вже з юнацьких років він стояв на консервативних позиціях, втілював у
життя ті ідеї, які пізніше, в еміграції, виклав у фундаментальних
історичних і політологічних працях.

Звинувачуючи істориків-народників, які, всупереч задумам Б.
Хмельницького, пов`язували майбутнє України з романтичним низовим
Запоріжжям, гайдамацьким руїнництвом та антидержавним, анархічним
бунтарством, Липинський вважає основним завданням державної політики
подолання ідейного хаосу в політиці, браку організації і дисципліни –
усіх тих причин, які не дали свого часу втілитись українській державі в
реальність. “Ми знаємо, – пише він, – що недостача ідеї державної і
самопоїдання анархічної провідної верстви погубили Київську і Галицьку
Русь, Русь Литовську, Козаччину Українську, врешті, сучасну українську
інтелігенцію. І хотячи всією душею держави української, ми хочемо це
каліцтво наше вилічити” [12]. Тому всі плани щодо державної незалежності
України пов`язані у Липинського з твердим і непохитним проведенням у
життя принципу спадкової монархії.

Необхідною умовою створення гетьманської влади Липинський вважав
формування на Україні конституційних монархічних інститутів, досягнення
згоди самих українців з росіянами та іншими національними меншостями, що
проживали на її території. Зміст політичної концепції вченого, яка
витворила новий консервативний напрямок в українській політології,
складають державницькі монархістські погляди в сполученні з засадами
християнства, етики і консервативної ідеї.

В. Липинський у своїй концепції української монархії обґрунтовує
необхідність п`яти основних підвалин, на яких ця монархія має
засновуватись: 1) аристократія; 2) класократія; 3) територіальний
патріотизм; 4) український консерватизм; 5) релігійний етос. Ці п`ять
пунктів вчений визначає, спираючись на проведену ним диференціацію типів
державного будівництва, різницю між націоналізмом “творчим і руйнуючим”,
націями “поневоленими і недержавними”.

Майбутня українська держава, за Липинським, це – незалежна дідичного
(спадкового) характеру з обов`язковою передачею успадкованої
гетьманської влади. Гетьман уособлює державу і є своєрідним
“національним прапором”, найвищим символом держави. Гетьманська влада
спирається на традиції, започатковані ще Б. Хмельницьким. Навколо
гетьмана об`єднується вся Україна, і його існування дає можливість
співпрацювати в ім`я добробуту держави різним політичним угрупуванням.
“При монархії, – зазначає вчений, – найвище місце репрезентації держави
зайняте раз і назавжди гетьманом. Ніхто з монархістів на це найвище
місце претендувати не може. Тому кожен скеровує свою увагу… щоб вище
місце здобути найкращим виконуванням покладених на нього обов`язків”
[13].

Без гетьманату, здатного примирити конфліктуючі політичні угрупування на
Україні, кожне з яких вважає, що його позиція єдино правильна, ці
останні, на думку Липинського, “будуть боротися за владу і паплюжити
одне одного, як це завжди бувало”. Поза тим усім керувати має
національна аристократія, під якою вчений розуміє найкращих людей нації,
без огляду на їхнє положення і стан (це можуть бути представники
робітництва, селянства, шляхти, інтелігенції і т.д.). “Найкращих на
підставі факту, що вони стоять на чолі організаційних (політичних,
культурних, економічних) установ нації, що їм належить влада, і що нема
серед кандидуючих до влади інших активних груп нації – такої, яка була б
від них краща та сильніша і тому могла сю пануючу аристократію усунути.
Се активно-правляча й організуюча меншість в нації” [14]. У середовищі
аристократії можливі і навіть потрібні групування, різні думки, ідеї,
передача фактичної влади з одних рук в інші – у цьому запорука прогресу
держави, але над усім тим має возвеличуватись і бути недоторканою влада
дідичного гетьмана. Виговський, що мав бути лише регентом за
гетьманування Юрія Хмельницького, першим порушив заповіт великого
Богдана про непорушність дідичної монархії. Він сам зажадав булави і тим
спричинив першу глибоку тріщину в збудованому державному фундаменті,
викликавши чвари поміж козацькою старшиною, які не вщухали аж до повної
втрати Україною незалежності і фактично стали головним внутрішнім
чинником загибелі української козацької держави.

e

?????????}? отаманові, як це завжди було в українській історії, звести
нанівець всі еволюційні і революційні творення українського народу.

Звинувачуючи своїх противників із соціалістичного та націоналістичного
табору у виробленні українських копій московського соціалізму і
польського націоналізму, Липинський застерігає їх: “Коли б у нас вже
була готова українська будівля, то ця купка цегли, що осталася по її
революційнім зруйнуванні, теж могла б зватись Україною. Але ж ми маємо
тільки фундаменти, порослі в століттях лихоліття диким порожнім
степом… Будова, коли це має бути дійсно будова (а не підкопи комусь на
злість), мусить починатись від фундаментів, і в ній всі части мусять
бути допасовані до себе. Не можна на візантійських фундаментах будувати
готиків, або заготовляти республікансько-демократичний дах для дому,
який не має ще монархічних стін” [15].

У своїх “Листах до братів-хліборобів” В. Липинський визначає три основні
ідеї і три методи організації для розв`язання проблем українського
державного будівництва, що існують у новітню добу: 1) демократія з
республікою; 2) охлократія з диктатурою; 3) класократія з правовою –
“законом обмеженою і законом обмежуючою” – монархією. Аналізу цих
політичних ідей та методів організації державного будівництва,
можливості застосування їх у реальних умовах України, присвячені “Листи
до братів-хліборобів” В. Липинського.

Вчений вважає, що лише третя із зазначених форм організації суспільного
життя є придатною для України, вказуючи на негативні сторони двох
перших. Аналізуючи переваги і види демократичної республіки, він називає
вибори до демократичних парламентів політичною бутафорією, коли долю
країни вирішує кількість голосів виборців, а не якість, яку може
виробити, на його думку, лише здатність до режисерства громадського
життя у формі поєднання класократії з монархією. “Не демократ я тому, –
зазначає вчений у вступі до своєї праці “Релігія і церква в історії
України”, – що не визнаю за народом нічим не обмежених, самодержавних,
суверенних прав так само, як не визнаю і нічим не обмеженої,
самодержавної монархістичної влади… І не вірю в те, щоб правда і добро
ісходили від розпалених агітаторами хвилевих пристрастей випадкової
арифметичної більшості, а навпаки вірю в досвід історії людства, який
вчить, що всі громадські цінності були завжди сотворені уміючою панувати
над своїми та чужими пристрастями, організованою та непохитною в своїх
переконаннях меншістю” [16]. Обґрунтовуючи ідею щодо неможливості
побудови демократичного суспільства в Україні без попереднього етапу
монархічного правління, Липинський звертається до досвіду демократії, що
існує у Сполучених Штатах Америки. Там, на думку вченого, демократичний
республіканський лад не проявляє своїх негативних якостей тому, що
правляча американська верства спирається на стару монархічну
консервативну традицію, і що брак монархії вона надолужує зміцненням
політичної влади президента.

Під охлократією Липинський розуміє такий суспільно-політичний лад, де
активна меншість твориться шляхом організації різнокласових елементів в
одній верстві, яка необмежено панує над даним громадянством. Наприклад,
царська бюрократія, комуністична партія, фашистська партія, пілсудчики і
т.д. Охлократичний лад, який тримається на насильстві і примусі, на
думку вченого, завжди є недовговічним. І, нарешті, класократія, за
Липинським, – це такий суспільно-політичний лад, де активна меншість –
аристократтія, приходить до керівництва шляхом вибору кращих
представників різноманітних станів і класів, з яких складається
суспільство. Класи: хліборобський (поміщики, селяни, сільські
робітники); промисловий (власники фабрик, інженери, робітники);
фінансовий і купецький (усі ті, хто живе не з продукції, а з обміну
продуктами); комунікаційний (залізничники, шофери, поштарі-телеграфісти
і т.д.); інтелігенція, яка має здійснювати функції ідеологічного порядку
(духовенство, учителі, письменники, журналісти, адвокати, лікарі і
т.д.). Стани: організатори і організовані; перші – активна меншість,
другі – пасивна більшість. У хліборобів – це поміщики і селяни, у
промисловців – власники і робітники, в інтелігенції – церква і
університети. Активна меншість – виборна аристократія – обмежує свою
владу послухом монархові. Монарх, у свою чергу, обмежується законами,
які ухвалюють у законодавчих установах представники класів.
Аристократія, за Липинським, – це чинник динамічний, сам витворює,
формує і виправдовує своє право на існування, постійно відновлюючи себе
в житті держави шляхом залучення до правлячої ролі нових представників
різних класів і груп.

Вузловими пунктами своєї конкретної української політичної програми
вчений називає поняття територіального патріотизму української нації і
українського консерватизму, які, на його думку, здатні перебороти
внутрішні органічні слабкості українства. Українську націю можна
найкраще об`єднати на ґрунті територіального патріотизму, тобто
пробудження почуття солідарності і єдності між усіма постійними
мешканцями української землі, незалежно від їхнього етнічного
походження, соціально-класової приналежності, віросповідання,
соціально-культурного рівня. Україна має стати спільною батьківщиною для
всіх своїх громадян – росіян, поляків, євреїв, вірменів і т.д. Почуття
любові до рідного краю – української землі, яка годує всіх її мешканців,
як до органічної цілості, вважає Липинський, – є необхідною і єдиною
можливістю того найтіснішого у світі зв`язку людей, що зветься нацією.

Заклик до соціально-класової чи національної нетерпимості,
протиставлення українства іншим співмешканцям України, на думку
Липинського, – явище глибоко руїнницьке, воно призведе до взаємної
ненависті і в кінцевому рахунку впаде божою карою на самих українців,
“нищачи будь-які державницькі творення і намагання українського народу”.

Тому-то й аристократія у Липинського зв`язана не стільки з українською
національністю, скільки з українською державністю. Територіальний чинник
грає в аристократії далеко більшу роль, ніж чинник національний. З цього
державного чинника виводить Липинський і поняття патріотизму, визначаючи
його як “свідомість своєї території, любов до своєї землі, до всіх без
винятку її мешканців” [17]. Він засуджує націоналізм, в основі якого
лежить свідомість громади, а не території, почуття спільності з людьми
однієї віри і одного стану, хоча б і на чужій території, і ненависті до
людей чужої віри і чужого стану, хоча б і на своїй території [18].
Липинський зауважує, що територіального патріотизму, який торкається
також і чужонаціональних елементів, що заселяють Україну, завжди
відігравав деструктивну роль у творенні української державності.
“Україна завжди була гніздом, яке постачало фанатиків екстериторіальної
віросповідности і становости. Патріотів українських і українського
патріотизму історія наша за винятком одиниць і епізодів не знає” [19].

Липинський неодноразово наголошував, що основною умовою здійснення
української державності він вважає єдність – релігійну, регіональну,
політичну, національну, організаційну. У своїх листах до О. Назарука
вчений знов і знов повертається до цієї теми: “Майте врешті на увазі, що
підкреслювання галичансько-наддніпрянського антагонізму абсолютно
перешкоджає нашій ідеології”…, “справу української державності завжди
губила відсутність єдності між українцями”…, “регіоналізм теоретично
не шкідливий, але практично вносить ще більший хаос в життя нашої землі,
тому його треба поборювати”…, “об`єднання українських земель мусить
бути провідною ідеєю, шукайте по-справжньому освічених людей”…,
“українці єсть всі мешканці України” [20]. Водночас Липинський
застерігає, що для українського руху можуть стати фатальними гасла
демократії і “громадянського суспільства” [21], оскільки вони
спричиняються до штучного витворення або перенесення демократії за
зразком інших країн, а “політична культура одної нації не може бути
механічно перейнята нацією іншою” [22].

Втілення в життя ідеї державного творення України вчений пов`язує з
утвердженням консерватизму. Кожна реальна нація, вважає він, має бути
соціально диференційована і охоплювати як прогресивні, так і
консервативні елементи, і мати опозицію. Ті, хто хотіли б ототожнити
українство з самими тільки “народними масами”, або “громадянським
народним суспільством”, спричиняються до того, що справжня українська
держава ніколи не відродиться, бо вони заганяють консервативні, тобто
найбільш освічені і генетично найбільш здатні до державної роботи верхні
соціальні шари громадянства в російський або польський табір.

Слабкість національного відродження на Україні полягає, на думку
вченого, не стільки у недостатній освіченості, культурності і свідомості
мас, скільки у кволості соціально-політичних та інтелектуальних верхів
українства, найбільш освічені, кращі представники якого несли в собі
стародавню політичну культуру й традиції державного життя, живили
російську або польську державність. Імпульси до державної творчості на
слов`янському ґрунті завжди давали чужі расові елементи. Основи Русі
заклали напівкочові добичники – варяги. Завдяки їм почалася уніфікація й
організація держави, що спиралася на князівські дружини. Козацька
Україна завдячує своєму початкові активним елементам, які напливали із
Заходу через Польщу та Литву. Асимілюючись з українцями, вони
спричиняють процес відокремлення українського племені від великоруського
і тим самим започатковують український консерватизм, витворюють ідею,
саме поняття України, “маючи з кров`ю предків одідичений інстинктовий
нахил до творення своєї влади і держави”. Такими будівничими,
організаторами, які об`єднували довкола себе місцеві українські сили,
називає Липинський представників української полонізованої шляхти – Б.
Хмельницького, П. Конашевича-Сагайдачного, М. Кричевського, І. Богуна,
Ю. Немирича, І. Виговського, І. Мазепу, П. Орлика, П. Калнишевського та
ін. “Нація українська бувала лиш тоді, коли громадські національні
аспірації реалізувались в той спосіб, що їх приймали за свої ті люде,
які хотіли і могли завоювати собі на українській землі політичну владу і
сотворити державу” [23].

З огляду на це вчений вважає необхідним відродження українського
консерватизму, постійна відсутність якого завжди спричиняла поразку всіх
українських державних творень і визвольних прагнень. Консерватизм, за
Липинським, – це утвердження всередині українського громадянства
організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної
культури, здатних стати в майбутньому носіями української державної
влади, приборкувати і скеровувати в потрібне русло різних бунтарів. На
думку вченого, обов`язковою передумовою успіху в справі побудови
незалежної і міцної української держави має бути поворот до українства
традиційних консервативних соціальних шарів, які до 1917 р. стояли на
ґрунті російської або польської національно-культурної чи
політично-державної свідомості: “Шлях до реальної, а не тільки
літературної, – шлях до повної, а не однобокої, – Української нації веде
через відродженню українського консерватизму. Зміцнююча консерватизм
монархічна форма організації і поповнення ріденьких старих
консервативних рядів свіжими силами з-поміж українства – це основа цього
відродження” [24]. Народи, що не вміють витворити або відтворити власних
“панів”, тобто власної провідної верстви, засуджені на те, щоб навіки
коритися панам чужим.

Особливу увагу приділяє вчений у своїй концепції ролі релігії і церкви,
називаючи їх найвищим критерієм оцінки історичного процесу, навіть вищим
за державу. Людина, за Липинським, не член держави, а, передусім,
самостійна і самоцільна вартість. Над інтересами держави і нації вчений
ставить засади етики і моралі, до яких завжди закликала і які освячувала
релігія та церква. Релігійний аспект політичної доктрини Липинського
висвітлюється у його великій праці “Релігія і церква в історії України”,
написаній у формі катехізису. Наскрізний мотив і основна ідея цієї
монографії – впровадження у життя народів вічної Божої істини як
найвищого покликання людської діяльності. Липинський розглядає релігію
як ідею, що може примирити українство, спрямувати його до зміцнення, а
не зруйнування держави. Усі релігії і релігійні християнські організації
в майбутній українській державі мають бути рівноправними. В листі до О.
Назарука від 30 грудня 1927 р. Липинський застерігає його від надмірної
прихильності до римського католицизму: `Треба не забувати, що у нас є
три традиційні, історично вироблені християнські релігії. Бачити єдиний
порятунок у нас, на візантійськім ґрунті, лише в римськім католицизмі –
це значить якнайбільше цьому католицизмові шкодити. І ви не слушно в
своїй статті ганьбите “візантинізм”. Це культура, інша ніж західна, але
це культура, причім найкраще до нашого дикого самостійного ґрунту
пристосована. Це треба знати, щоб зрозуміти відносини у
греко-католицькій церкві, про які Ви пишете. Корінь цих відносин у тому,
що у нас нема справи, на яку кожна церква могла б спертися, й нема
сурогату держави – зорганізованої світської сили, про яку церква могла
би сказати: люде, робіть так, як оце” [25]. Оскільки будь-які потрясіння
на релігійному ґрунті можуть бути особливо небезпечними для майбутньої
української державної будови, вчений вважає за необхідне усім релігіям
надати рівні права. Монархізм випливає з класократіі, класократія – з
християнського ієрархічного погляду на світ, і все це сполучається між
собою органічно – у цьому суть політичної доктрини В. Липинського.

Література

Bilas L. The Intelectual Development of V. Lypyns`kyj: His World View
and Political Activity before World War I // Harvard Ukrainian Studies.
– 1985. – Vol. IX. – № 3/4. – C. 264-269.

Pelenski J. Introduction // Ibidem. – C. 239; V. Lypyns`kyj and the
Problem of the Elite // Ibidem. – C. 327-328.

Pyziur E. V. Lypyns`kyj`s Idea of Nation // Ibidem. – C. 305.

Центральний державний історичний архів України у Львові (далі ЦДІАЛ). –
Ф.309. – Спр.388. – Арк.25.

Липинський В. Україна на переломі. 1657 – 1659. – Відень, 1920. – С. 24.

Центральна наукова бібліотека АН України. Відділ рукописів. – Ф.317. –
Спр.699. – Арк.2.

Там же. – Ф.3. – Спр.38486. – Арк.3.

Центральний державний архів України у м. Києві (далі ЦДІА). – Ф.1235. –
Оп.І. – Спр.604. – Арк..8.

Деникин А. И. Очерки русской смуты // Вопросы истории. – 1990. – №3. –
С. 125.

Там же. – С.127.

ЦДІА. – Ф.1235. – Оп.І. – Спр.604. – Арк.4.

ЦДІАЛ – Ф.359. – Оп.І. – Спр.266. – Арк.97.

Липинський В. Лист до Я. С., члена “Ініціативного гуртка українського
селянсько-хліборобського союзу”, від 16.П.1924 р. // Поступ. – Львів,
1927. – Річник 1. – С.137.

Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – Відень, 1926. – С. 129-132.

Липинський В. Завдання українською студентства // Студентський вісник. –
Прага, 1926. – Ч. 2. – С.7.

Липинський В. Релігія і церква в історії України. — Філадельфія, 1925. —
С.8.

Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – С.375.

Там же. – С.376.

Там же. – С.376.

ЦДІАЛ – Ф.359. – Оп. І. – Спр.266. – Арк.67-90.

Там же. – Арк.90.

Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – С.355.

Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – С.387-388.

Там же. – С.444.

ЦДІАЛ – Ф.359. – Оп.І. – Спр.266. – Арк.73.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020