Реферат на тему:
Концепція полівасалітетної підлеглості Б. Хмельницького та
українсько-російські взаємовідносини середини XVII ст.
Саме тому головним завданням Б. Хмельницького, починаючи з другої
половини 1648 р., на нашу думку, було утвердження Українського
гетьманату як васальнозалежної держави під протекторатом якогось із
монархічних дворів Заходу (Трансільванія), Сходу (Росія), Півдня
(Туреччина) чи Півночі (Швеція). Як заявляв у серпні 1649 р. з цього
приводу сам Б. Хмельницький, “…я буду триматися того пана (монарха. —
Т. Ч.), який мене ласкаво з Божої ласки держить в своїй опіці” [4].
Зважаючи на те, що політика на утвердження міжнародної легітимації через
прийняття протекторату когось із іноземних монархів відбувалася майже
одночасно у всіх вищезазначених геополітичних напрямах й зумовлювалася
специфікою status quo Війська Запорозького (а воно як до, так і після
1648 р. перебувало у підданстві королів Речі Посполитої), ці
зовнішньополітичні заходи поступово трансформуються в концепцію
полівасалітетної підлеглості новоутвореного під час революційних подій
державного організму.
Безумовно, творцем цієї концепції був ніхто інший, як гетьман Б.
Хмельницький. Спираючись на довголітні традиції міжнародної діяльності
українського козацтва, він зумів, як буде висвітлено нижче, не
відмовляючись від сюзеренітету польського короля, забезпечити входження
козацької держави до міжнародної спільноти на умовах прийняття
номінального васалітету від турецького султана, московського царя й
шведського короля. Тим самим у міжнародних відносинах було узаконене
право гетьмана Війська Запорозького на володіння Україною, яка досі
сприймалася світовими володарями лише як провінція Речі Посполитої.
Ґрунтуючись на нарративних джерелах першого (міжнародні договори
Українського гетьманату, дипломатичне листування Б. Хмельницького із
східними та західними монархами) та другого (інструкції гетьмана
багаточисельним українським посольствам, переписка генеральної старшини
з урядовцями інших країн тощо) ряду й використовуючи наукові досягнення
вітчизняної й зарубіжної історіографії, спробуємо обґрунтувати
висловлену гіпотезу щодо започаткування Б. Хмельницьким концепції
полівасалітетної підлеглості Українського гетьманату як держави, що
виникла в результаті збройного повстання «рицарського люду» східних
воєводств Речі Посполитої протягом 1648-1649 рр. Але насамперед коротко
охарактеризуємо взаємовідносини між майбутнім гетьманом Війська
Запорозького Б. Хмельницьким та королем Речі Посполитої Владиславом IV
перед початком відомих подій, у 1646-1647 рр., коли більшого (ніж у
попередні десятиліття) визнання набуло правове становище козацької
корпорації. У цей час, після довгих років «заборонних» постанов
польсько-литовських владних органів, Військо Запорозьке нарешті одержує
довгоочікуваний королівський привілей, в якому певною мірою окреслювався
не лише його соціально-політичний статус, але й дозволялося проведення
контрольованої польським монархом зовнішньої політики.
Свого часу окремі аспекти козацько-польських стосунків у
передреволюційний період були ґрунтовно досліджені С. Соловйовим, В.
Чермаком, М. Грушевським, В. Голобуцьким та Б. Флорею [5]. Польський
історик В. Чермак ще наприкінці XIX ст. зробив висновок про те, що у
квітні 1646 р. представники козацької старшини (серед яких був і Б.
Хмельницький) перебували у Варшаві, де отримали з рук Владислава IV два
привілейних листи. Перший з них дозволяв виступити козацькому війську в
морський похід проти Османської імперії, другий – збільшував реєстр
Війська Запорозького до 12 тисяч [6]. Єдине застереження стосувалося
того, що ці два документи повинні бути секретними до часу оголошення
Річчю Посполитою війни Туреччині. Ці «глейтовні» листи були скріплені
особистою печаткою польського короля [7].
Надані «вольності» спричинили справжній «психологічний переворот» у
свідомості не лише козацтва, але й усього українського населення Речі
Посполитої. Адже, як відзначив російський вчений Б. Флоря, протягом
десятиріч у середовищі українців зберігалося стійке уявлення щодо свого
нерівноправного становища в державі «двох народів» [8]. А тепер вони,
спираючись на королівську протекцію, могли «мати при боці шаблю і
переслідувати своїх кривдників» [9] — представників магнатства та
шляхти.
Згідно свідчень сучасників, під час другої зустрічі з Б. Хмельницьким,
що відбулася у 1647 р., Владислав IV подарував тому свою шаблю. Вже
згодом, у 1648 р., опосередковано підтверджуючи це, Хмельницький говорив
одному з польських послів М. Собеському: «Навіщо казав (Владислав IV. —
Т. Ч.) нам вольності шаблею діставати» [10]. Поряд з іншими причинами,
надання королем Війську Запорозькому вищеназваних привілеїв спричинило
до посилення сепаратистських тенденцій серед його провідників та більшої
частини різних верств українського суспільства й було вміло використано
козацькою верхівкою як доказ законності збройного виступу у 1648 р.
Відзначимо, що з початком Української революції (до укладення
Зборівського трактату 1649 р.) характер стосунків між Військом
Запорозьким та Польською короною майже не змінився. З точки зору
сюзеренно-васальних відносин, вони на той час відбувалися ще між
суб`єктами одного державно-політичного тіла (Речі Посполитої) — королем,
який був для козацтва «дідичним» сюзереном, й «гетьманом з усім Військом
Запорозьким» — «колективним васалом». Саме так, в усвідомленні
української сторони, вони розвивалися від часу правління короля Стефана
Баторія.
Вже в одному з перших листів до короля Владислава IV, що був написаний у
червні 1648 р., після гучних перемог над коронною армією на Жовтих Водах
й під Корсунем, гетьман Б. Хмельницький окреслив своє васальнопіддане
становище як «найнижчий підніжок і вірнопідданий» польського монарха й
висловив «вірність підданства нашого (Війська Запорозького. — Т. Ч.) з
вірною рицарською службою…» [11]. Разом з тим, він нагадав сюзеренові
про надані їм раніше «права, привілеї, військові вольності» та про їхнє
порушення від «українних старост і державців», які протягом довгого часу
«кривдять і ображають» козацький загал. Це й стало причиною збройного
виступу Війська Запорозького, але не проти короля, а проти
річпосполитських урядовців, які, на думку гетьмана, не «могли бути
добрими приятелями В. К. М.-ті, П. н. м. (вашої королівської милості
пана нашого милостивого. — Т. Ч.)», проте були королівськими підданими.
А тому Б. Хмельницький просив Владислава IV пробачити йому «гріх»
порушення сюзеренно-васальних стосунків (він полягав у самовільному
збройному виступі проти інших королівських васалів) та залишити Військо
Запорозьке при «давніх правах і вольностях» («dawnych prawach i
wolno?ciach») [12]. Частково про зміст цих «прав і вольностей» можемо
дізнатися, реконструювавши за допомогою методу «від противного» текст
«Інструкції послів від Війська Запорозького» до польського короля, який
був доданий до згадуваного вище листа [13]. Тут насамперед йшлося про
економічні («майнові») права козацтва на «хутори, сіножаті, луки, ниви,
зорані поля, ставки, млини», «бджолині десятини і поволівщину» та іншу
власність («все, що тільки комусь з панів урядників сподобається»). На
другому місці стояло право забезпечення вільного життя батьків і матерів
козаків (щоб за них «чини і всяку повинність» не відбувати) та козацьких
вдів. Вочевидь, тут йшлося саме про права українських (реєстрових чи
городових) козаків, адже, як засвідчується на початку «Інструкції…»,
їх ущемляли «українні» урядовці. У наступних пунктах вже говорилося про
забезпечення військових привілеїв (вольностей козаків на Запорожжі («na
Zaporo?e»). Це можливість здобуття «козацького хліба» в морських та
сухопутних походах; заняття уходництвом (полювання на звіра та
рибальство) й несплата з цього чиншу; звільнення від різних видів робіт
на користь полковників, призначених варшавським урядом для керування
реєстровими полками на Січі. «Крім цього, король мав забезпечити платню
(«яку ми (Військо Запорозьке. — Т. Ч.) вже п`ять років не отримуємо»)
для шеститисячного реєстру (згідно «Інструкції…» посли мали просити у
Владислава ІV збільшити реєстр на шість тисяч осіб й «залишитися у числі
12000») та охорону, згідно «давніх вольностей» православного духовенства
[14]. Також Владислав IV повинен був підтвердити надані «попередніми се
пам`яті польськими королям privilegia et libertates. Лише за відновлення
перерахованих умов Військо Запорозьке погоджувалося вірно служити своєму
сюзеренові.
Про це, зокрема, йшлося і в листах Б. Хмельницького до найвищих
достойників Речі Посполитої — великого коронного маршалка А.
Казановського (2 червня 1648 р.), князя В.-Д. Заславського (2 і 4
червня), брацлавського воєводи А. Киселя (3 і 7 червня) [15]. Треба
відзначити, що в першому й другому з них згадувалося, що українське
козацтво вже одержало підтвердження власних «прав і привілеїв», наданих
попередніми польськими королями «після перших походів» (тут, очевидно,
йшлося про походи запорожців 1646 – першої половини 1647 рр.). Однак у
листі до Владислава IV та інструкції послам Б. Хмельницький вимагав
повторного підтвердження від короля статусу козацтва в
соціально-політичній структурі Польсько-Литовської держави. А в посланні
гетьмана до воєводи Киселя від 3 червня вперше в письмовому вигляді
зустрічаємо думку про можливість звернення Війська Запорозького «за
порадою до іншого пана» [16]. Хоча, як можна зрозуміти з уточнення
«…бо знаємо, що не з волі Й. К. М. (його королівської милості. – Т.
Ч.) над нами таке королівське беззаконня чинилося», — Хмельницький поки
що не збирався цього робити, а лишень дипломатично натякав польському
воєводі про зміну «пана»-протектора в разі невиконання королем вимог
козацтва.
Однак усі ці звернення творця Українського гетьманату з проханням про
підтвердження «давніх прав і привілеїв» так і не знайшли відгуку в цього
козацького сюзерена — на початку червня 1648 р. Б. Хмельницький одержав
звістку про смерть короля Владислава IV. Зважаючи на це, гетьман
відкликає посольство з Польщі та в «цидулі»-додатку до листа Киселю
висловлює скорботу щодо «осиротіння» Війська Запорозького [17]. А вже 8
червня гетьман вперше заявляє про офіційне бажання бачити на опустілому
троні Речі Посполитої московського царя Олексія Михайловича: «Зичили
бихмо собі самодержца господаря такого в своїй землі, яко ваша царська
вельможність, православний християнський цар…» [18]. Якби цей монарх
пристав на таку пропозицію, то все козацтво в особі Б. Хмельницького
погоджувалося на вірні «услуги» новому сюзерену. «…Щоб він (Олексій
Михайлович.— Т. Ч.) ляхам і нам паном і царем був…» [19], —
конкретизувалося в листі гетьмана від 11 липня до російського воєводи Н.
Плещеєва.
Саме в червні 1648 р. Б. Хмельницький у листах до відомих урядовців Речі
Посполитої відмовляється від згадки у своїй титулатурі про
підпорядкування Війська Запорозького польському королю. Якщо раніше він
підписувався як «гетьман» або «старший» і додавав слова «із Військом
його Королівської милості Запорозьким», то відтепер просто «старший з
Військом Запорозьким» [20]. На нашу думку, це є ще одним підтвердженням
існування моделі «колективного васалітету» українського козацтва перед
конкретною особою, що репрезентувала монарше управління. Якщо сюзерен
умирав, то необхідно було перекласти домовленості щодо підданства з його
наступником на королівському троні, а до часу обрання останнього Військо
Запорозьке (як «рицарський люд») залишалося вільним у виборі протектора.
Зрозумівши, що цар Олексій Михайлович, в силу багатьох обставин, не буде
висувати свою кандидатуру на королівський трон Речі Посполитої,
український гетьман у листопаді 1648 р. звертається з аналогічним
проханням до правителя Трансільванського князівства Юрія Ракоці: «…ми
одностайно бажаємо мати твою найсвітлішу високість опікуном і королем
Польщі, нашої батьківщини» («patronum et regem Poloniae patriae nostrae,
cupimus») [21]. Як і у випадку із запрошенням царя, одним з головних
чинників, яким керувався Б. Хмельницький стосовно протегування
кандидатури Ракоці на польський трон, було велике бажання якнайшвидше
одержати військову допомогу для продовження боротьби з коронною армією.
Про важливість цього кроку гетьмана свідчило й те, що для укладення
договору до Трансільванії відправилося досить представницьке українське
посольство на чолі з генеральним писарем І. Виговським [22].
У період безкоролів`я в Речі Посполитій Б. Хмельницький також відправив
посольство до Стамбулу, де, згідно досліджень відомого сходознавця О.
Пріцака, влітку 1648 р. між Османською імперією та українським гетьманом
укладається угода сюзеренно-васального типу [23]. Однак ряд вчених,
серед яких і російський історик Б. Флоря, заперечили факт її існування.
Разом з тим, на основі даних листа польського шляхтича Л. Московського,
росіянин зробив висновок щодо ведення переговорів козацьким посольством
Ф. Джалалія (восени того ж року) в напрямі отримання турецької протекції
[24]. Як засвідчують джерела, в обмін на заступництво султана Б.
Хмельницький повинен був виплачувати данину на зразок Молдавського й
Валаського князівств, надавати в разі потреби посильну військову
допомогу Порті, давати «рабів» на галери (?), а також передати у пряме
підпорядкування Османській імперії Кам`янець-Подільський [25]. Отже,
якщо висунення можливих кандидатур московського царя й трансільванського
князя на польський трон засвідчували намагання Українського гетьманату
вплинути на зміну короля-сюзерена в межах однієї держави, то укладення
договору з турецьким султаном (за іншою версією — ведення переговорів
щодо прийняття османської протекції) поклало початок формуванню
полівасалітетної зовнішньої політики гетьманського уряду Б.
Хмельницького. Не відмовляючись від сюзеренітету польського короля,
Військо Запорозьке набувало собі ще й другого династичного зверхника —
монарха в особі султана Османської імперії Мегмеда IV.
Про те, що Хмельницький не відмовлявся від «внутрішньополітичної»
протекції Корони Польської, засвідчували осінній похід української армії
під Замостя та гетьманський лист до одного з головних претендентів на
польський трон королевича Яна Казимира від 15 листопада і 1648 р.
«Бачачи, що жадають іншого короля, ми навмисне вирушили з усім Військом
Запорозьким (у похід. – Т. Ч.)… Просимо господа Бога, щоб ваша
королівська м-ть, наш милостивий пан зволив бути самодержцем…» [26], –
писав до можливого майбутнього короля український гетьман. І відразу ж
потенційному козацькому сюзерену висувалися вимоги щодо забезпечення
тепер вже не лише козацько-станових, але й загальноукраїнських прав на
вільне віросповідання:«.. .і щоб наша грецька віра залишилася
недоторканою, як раніше, без унії і уніатів, і щоб ніде ніякої унії не
було» [27]. Того ж дня до Варшави вирушило посольство на чолі з родичем
гетьмана Захарієм Хмельницьким та католицьким священиком, колишнім
вчителем Б. Хмельницького Андрієм Мокрським. Вони мали запропонувати Яну
Казимиру умови-«кондиції», на яких Український гетьманат визнає його
зверхність над собою у випадку обрання: безпосереднє підпорядкування
королеві; відсутність в Україні кварцяного війська; обрання гетьмана з
козацького стану; набір та оплата 12-тисячного реєстру; скасування унії;
«щоб пани не карали своїх піданих…»; власний суд на зразок суду
литовських татар, «які судяться таким правом, як шляхта» [28]. Окрім
того, Ян Казимир мав би підтвердити привілеї, що перед тим були надані
козацтву Владиславом IV. Якщо порівняти ці умови підданства з privilegia
et liberates Війська Запорозького, окресленими Б. Хмельницьким в листі
Владиславу IV на початку червня 1648 р., то можна відмітити існування
повтору лише двох пунктів, а саме: про набір 12-тисячного реєстру та
підтвердження правового статусу козацтва, надане попередниками короля.
Таким чином, всі інші пункти можна означити як inovatio, тобто нові
вимоги козацтва до верховної влади щодо розширення власних «прав і
привілеїв». Зрозуміло, що це було спричинене військовими перемогами
армії Б. Хмельницького протягом весни-літа 1648 р. Вже в статусі короля
Ян II Казимир видає універсал до Війська Запорозького про збереження
його давніх «рицарських прав». Він погоджувався бути його протектором, а
також визначити комісію для обговорення й прийняття рішення щодо інших
вимог козацтва. Крім того, король затвердив на гетьманстві Б.
Хмельницького та вислав йому свої інсигнії – булаву та корогву з написом
«Ioannes Casimirus rex » [29]. У лютому 1649 р. королівські посли на
чолі з А. Кисилем вручили їх гетьманові. Однак переговори, що відбулися
в цей час між українцями й поляками, з різних причин зайшли у глухий
кут. Керівництво Українського гетьманату вже не погоджувалося йти ні на
які поступки Польщі, мало того – воно висувало ще ряд вимог до
представників Речі Посполитої. Серед них була й така, що найкраще
засвідчувала розуміння гетьманом і старшиною свого васальнопідданого
становища: «Король королем нехай буде, таким щоб карав і стинав шляхту і
дуків і князів — аби мав волю: згрішить князь — урізать йому шию,
згрішить козак— те саме вчинити. А не схоче король вільним королем бути
– як ся йому видить» [30].
Очевидно, універсал Яна II Казимира не задовольнив Б. Хмельницького як
фактичного правителя України. А тому він не визнає себе залежним від
польського короля, що засвідчувала й гетьманська титулатура, яку
зустрічаємо в його універсалах і листах вже після обрання нового монарха
Речі Посполитої й підтвердження останнім «рицарських прав» козацтва.
Хмельницький продовжував йменуватися як «гетьман Війська Запорозького»
без згадки про підданство «Його Королівській Милості». Атому цілком
обґрунтованим було повторне звернення гетьмана до царя Московської
держави від 8 лютого 1649 р. про бажання «…Вашу Царську Величність нам
найнижчим слугам і підданим своїм государем і царем, яко православне
світило і самодержцем за благословенням Божим учинився» [31], а також
настійливе прохання прислати військові підрозділи для допомоги проти
«ляхів».
Одночасно в середині лютого український гетьман приймає послів з
Трансільванії й заявляє їм, що не відмовляється від ідеї бачити князя
цієї держави як свого протектора. Разом з тим, Б. Хмельницький
погоджується скласти присягу трансільванському князю про підданство лише
на основі чотирьох з шести присланих пунктів проекту
трансільвано-української угоди: «…Ясновельможний гетьман приймає, не
порушуючи християнства, чотири перші умови, начебто цілком скріплені
присягою, і обіцяє зберігати їх честю, вірою і сумлінням, сам з усіма
своїми військами, а не тільки із старшинами (як вимагається в пунктах)»
(«His positis et ad executionem rei adductis conditiones quantour primas
salva christianitate, in toto tanquam sacrosanctas ilmus campiductor
suscipit, easdemque ipse cumuniversis exercitibus suis, non tantum cum
officialibus (ut in punctis desiderantur) sub honore, fide et
conscientia servaturum pollicetur» [32]).
Під час прийняття трансільванського посольства українське керівництво
проводило переговори про перемир`я з представниками короля на чолі з А.
Киселем, які були завершені підписанням (вже після від`їзду угорців)
мирної угоди в Переяславі. Перед тим Яну II Казимиру була вручена
«Супліка Війська Запорозького», у котрій викладалися умови, з прийняттям
яких українці погоджувалися б визнати свій васалітет щодо короля. На
початку цього документу так і було заявлено: «…залишимося
вірнопідданими, якщо наведені нижче пункти будуть здійснені» [33]. У
першому ж пункті відверто говорилося про те, що з огляду на «криваві
образи», Військо Запорозьке шукало собі «допомоги у чужих панів». Тут,
як вже відзначалося, йшлося про московського царя, турецького султана й
трансільванського князя. «Супліка…» яскраво відрізнялася від
попередніх вимог козацтва до польського уряду й у правовому відношенні
засвідчувала трансформацію козацтва як невизнаного стану в межах Речі
Посполитої в провідний стан новоутвореної козаками держави у вигляді
гетьманату.
Відтепер, з точки зору уряду Б. Хмельницького, йшла мова вже не про
відновлення «дідичних» річпосполитських сюзеренно-васальних стосунків, а
про встановлення відносин у рамках «протектор» (Річ Посполита:
шляхетський стан на чолі з королем) — «підданий» (Український гетьманат:
гетьман, «усе Військо Запорозьке» разом з «руськими» станами).
Зрозуміло, що король і «стани Речі Посполитої» не могли погодитися з
такою позицією Б. Хмельницького, адже в разі невиконання
сюзереном-протектором умов українців, васальнозалежна козацька держава
могла цілком законно відмовитися від захисту польського короля й Речі
Посполитої на користь більш вигідного для себе монарха-заступника. Саме
тому, на нашу думку, в укладеному 24 лютого 1649 р. Переяславському
перемир`ї не було відображено жодної з вимог гетьмана, а лише домовлено
про встановлення тимчасового кордону між Польщею та Україною й
продовження проведення двосторонніх переговорів. Хоча відтоді Б.
Хмельницький, очевидно, з тактичних міркувань, на офіційному рівні вже
визнає себе «вірнопідданим» Яна II Казимира, про що свідчила прийнята
від короля булава та корогва [34].
Але, разом з тим, протягом усього 1649 р. гетьман продовжував міжнародну
політику щодо зміни протекції — про це свідчили його листи до
московського царя (22 квітня; 13 травня; 26 жовтня 1649), продовження
переговорів з послами Османської імперії (лютий), переписка з
трансільванським князем (14 травня, 25 вересня) та урядовцями Кримського
ханату (10,11 та 20 квітня). Однак жодна з цих «високих» сторін (окрім
хіба що Криму) не могла забезпечити своєї військової присутності в
Україні й тим самим допомогти реальному утвердженню влади Б.
Хмельницького. Вона ж у цей час перебувала перед постійною загрозою
ліквідації з польського боку.
У зв`язку з цим український гетьман головну свою увагу зосереджує на
завершенні переговорного процесу з Короною Польською. 17 серпня 1649 р.
він висилає свої чергові вимоги до Яна II Казимира, які складалися з
18-ти пунктів і торкалися майже всіх сфер українсько-польських
взаємовідносин. Зокрема, польський король не лише мав підтвердити всі
попередні «права та вольності» Війська Запорозького, але й присягнути,
що буде дотримуватися всіх пунктів, «на сеймі з шістьма сенаторами
різних вір (католицької і православної. — T. Ч.)». Ці пункти разом з
текстом королівської присяги пропонувалося внести до
постанов-конституцій вального сейму Речі Посполитої. В кінці цього
важливого документу містилося наступне застереження: «А якщо не будуть
дотримуватися вищесказаного, то Військо Запорозьке витлумачить це як
неласку й неприхильність Й. Кор. М. (Його королівської милості. — Т. Ч.)
до нас, як до своїх підданих» [35].
Наприкінці літа король видає «Декларацію», що завершувала переговори
центральної польської влади з Українським гетьманатом і була відповіддю
на вимоги поданої перед тим козаками «Супліки». Вже в першому пункті
цього документу говорилося: «Військо своє Запорозьке заховує Король Його
Милість при всіх давніх вольностях, згідно з давніми привілеями, і на те
привілей свій видає разом із сим» [36]. Таким чином, за Військом
Запорозьким вперше на офіційному рівні у формі «акту милості» сюзерена
закріплювався автономний статус державного «колективного васала». Про це
свідчили останні десять пунктів королівської декларації, що увійшли до
історіографії під назвою «Зборівського трактату», і всебічно опрацьовані
науковцями різних історичних шкіл [37]. Хотілося б звернути увагу лише
на один аспект тогочасних українсько-польських стосунків. Відразу ж
після оголошення декларації під Зборовом король видає окремий привілей
для козацької організації та станів «руського» народу, де
підтверджувалися їх «давні права і вольності». Отже, з цього часу можна
говорити про розмежування значень терміна «Військо Запорозьке». Воно, на
нашу думку, по-перше, означало «Військо Запорозьке» як державне
утворення (Український гетьманат, що, крім козацтва, репрезентувався й
іншими станами) і, по-друге — «Військо Запорозьке» як замкнуту соціальну
корпорацію, що включала лише козаків.
Незважаючи на укладення Зборівського трактату й визнання Яна II Казимира
своїм патроном, Б. Хмельницький у вересні 1649 р. у листі до
трансільванського князя декларує його номінальне протекторство над
Українським гетьманатом: «…і себе з усім Військом Запорозьким
найохотніше віддаю до всіх послуг Вашої найяснішої високості і цілую
руку вашої найяснішої високості, щоб вона зволила, як і раніше,
зберігати і захищати нас своїх підданих у прихильності, ласці, опіці»
[38]. Те, що наведене висловлювання було лише дипломатичною декларацією,
засвідчив подальший розвиток українсько-трансільванських відносин: обмін
черговими посольствами й ненадання Трансільванією необхідної допомоги.
Останнє дуже нервувало Б. Хмельницького, який писав до князя Сигізмунда
Ракоці 25 вересня: «Нарешті ж, благаючи бога, ми готові до крайності,
більше заради поваги до Вашої найсвітлішої високості, менше заради нашої
безпеки. Прохаємо тільки того, щоб Ваша найсвітліша високість не
позбавила нас своєї ласки, під захистом якої ми будемо вважати себе до
самого кінця нашого життя найвірнішими підданими Вашої найсвітлішої
високості» [39]. Але й ці запевнення українського гетьмана не знайшли
відгуку в угорському князівстві, а, отже, реального підкріплення
сюзеренно-васальних домовленостей з династією Ракоці Хмельницький так і
не одержав.
Визнаючи зверхність польського короля, Б. Хмельницький продовжував
шукати можливості більш широкої легітимації своєї влади на міжнародній
арені. Однак це було важко зробити, не узгодивши до кінця стосунки з
королівським урядом Польсько-Литовської держави. Зважаючи на
недотримання Яном II Казимиром положень Зборівського трактату,
наприкінці листопада 1649 р. гетьман звертається до депутатів
варшавського сейму з проханням вплинути на короля у справі повторного
підтвердження привілею, наданого українцям під Зборовим — «…на
нинішньому сеймі вдруге підтвердити і видати нам з привілейною
печаткою…» [40]. Крім того, мали бути підтверджені всі пункти
українсько-польського договору 1649 р. Лише після цього Військо
Запорозьке погоджувалося «стояти стіною проти нашого ворога і щедро
проливати кров за гідність В. Кор. М. (вашої королівської милості. -Т.
Ч.) і цілість Речі Посполитої» [41]. Отже, й тут проглядалися елементи
сюзеренно-васальних відносин — сюзерен в особі короля надавав козакам
«привілей», а ті у відповідь погоджувалися виконувати військові
повинності на його користь.
І хоча Зборівський трактат було ратифіковано на сеймі, король,
незважаючи на різні обставини, все одно не міг (та й, очевидно, не
хотів!) виконувати взяті на себе зобов`язання. У березні 1650 р.
Хмельницький вже вкотре відсилає до нього своїх послів, які мали
відстоювати перед монархом збереження «прав і привілеїв», наданих
варшавським сеймом, й оголосити Яну II Казимиру десять пунктів своїх
вимог. «Зволь, В. К. М. (ваша королівська милість. — Т. Ч,), виконуючи
декларацію (Зборівську. — T. Ч.) здійснити своє королівське слово…»
[42], —згідно отриманої від гетьмана інструкції повинні були заявити
українські дипломати королю Речі Посполитої. Але й прохання щодо
виконання однієї з найголовніших чеснот монарха — дотримання даного
своєму підданому слова — також не допомогло. Натомість коронні війська
готувалися до рішучого наступу на Український гетьманат, адже, згідно
тогочасних повідомлень польських урядовців, «Хмельницький робив себе
володарем чи князем».
Не відкидаючи перспективу набуття російського протекторату (про що
свідчать листи Б. Хмельницького до Олексія Михайловича від 1 липня, 20
жовтня та 11 листопада 1650 р.), українське керівництво з огляду на
ненадання Московською державою військової підтримки, влітку 1650 р.
активізує свої відносини з Османською імперією. Спочатку гетьман
звернувся до яничарського воєначальника в Стамбулі Бекташ-аги та
очаківського бея Мурад-паші з проханням допомогти у відновленні
стосунків з султаном Мегмедом IV. У відповідь османським володарем було
направлене до Чигирина посольство на чолі з Осман-агою (Осман-чаушем),
яке перебувало у гетьманській столиці з 30 липня до 5 серпня 1650 р.
[43] Наслідком перебування турецького урядовця в Україні став лист Б.
Хмельницького до турецького султана. У ньому обумовлювалися попередні
умови, згідно яких Український гетьманат погоджувався на турецький
протекторат. Чигирин зобов`язувався: «проти кожного неприятеля (султана.
— Т. Ч.) стояти»; «у держави Вашої цесарської милості не вторгатися»; «у
згоді перебувати з татарами.., на віки в приятельстві ходити»; з відома
султана і кримського хана свої «військові справи чинити» [44]. Відповідь
і пропозиції турецької сторони мав вислухати керівник українського
посольства полковник А. Жданович, який разом з Осман-агою прибув на
початку вересня до столиці Османської імперії. Очевидно, протягом 7-20
вересня послами Хмельницького в результаті переговорів з великим візирем
були обумовлені основні пункти майбутнього підданства Українського
гетьманату султанській владі. Символом згоди Мегмеда IV взяти козацьку
державу під свій захист стало вручення Ждановичу перед від`їздом до
України «булави дорогоцінної» для передачі її Б. Хмельницькому [45].
Разом з ним до Чигирина повернувся й Осман-ага, що повинен був викласти
гетьману пропозиції султана. Турецький посол був на прийомі у Б.
Хмельницького на початку грудня 1650р. [46].
Згідно з дослідженнями М. Грушевського, українсько-турецькі переговори
завершилися у березні наступного року «формальним признанням України
васальною державою Отоманської імперії» [47]. Такий висновок відомий
вчений зробив на основі дослідження тексту султанської грамоти на ім`я
гетьмана, де йшлося про згоду турецького монарха протегувати Україні
[48]. Про конкретні умови протекції свідчив австрійський дипломат І.
Шмід, який у той час перебував у Стамбулі й повідомляв 10 березня 1651
р. до Відня про те, що козаки були звільнені від данини султану й мали
одне зобов`язання — нести військову службу на користь нового сюзерена
[49]. Мегмед IV також надіслав Хмельницькому вишитий золотом кафтан, що
в османській традиції міждержавних відносин означало визнання
українського гетьмана за султанського підданого. Однак як тільки дійшло
до практичної реалізації цієї угоди, у відносинах між Чигирином і
Стамбулом почало виникати певне напруження.
Навесні 1651 р. Б. Хмельницький відмовився прийняти військову допомогу
турків в обмін на вимогу передачі Порті Кам`янця-Подільського. Коли ж у
червні кримський хан, всупереч своїм попереднім зобов`язанням, не
підтримав українську армію в битві з поляками під Берестечком, гетьман
звернувся з проханням до Мегмеда IV «кримським людям учинити…
допомогу» українцям [50]. В обмін на наказ султана хану щодо підтримки
Хмельницького, Порта змусила останнього погодитися на зміну попередніх
домовленостей. Тепер Український гетьманат (так само, як Молдавія та
Валахія) був вимушений платити данину султану. Крім того, гетьман мав
надати в розпорядження Османської імперії певну кількість війська для її
війни з Венецією [51].
¬ ±B?oAHIIObYVi?o\u?
у військовому скарбі було не так багато (та і кожен бойовий полк
перебував на особливому рахунку, з огляду на війну з Польщею), Б.
Хмельницький вирішив знову укласти договір щодо підданства Українського
гетьманату Речі Посполитій. Тим більше, що до цього спонукала тимчасова
військова поразка під Берестечком. Реакція Порти на укладення у вересні
1651 р. Білоцерківського перемир`я між гетьманом і королем була досить
різкою, адже тепер плани реального поновлення турецького протекторату
над Україною знову відкладалися на невизначений термін. Впроваджуючи
свою концепцію полі васалітетної підлеглості, гетьман Б. Хмельницький ще
в листопаді 1650 р. заявляв, начебто «виправдовуючись» перед Яном II
Казимиром за стосунки з «сторонніми панами» — московським царем,
турецьким султаном, трансільванським князем і кримським ханом:
«…рятуючи наші голови і запобігаючи нашому лиху, мусимо шукати собі
приятелів (іноземних володарів. -Т. Ч.)» [52]. Під тягарем військових
невдач української армії в 1651 р. гетьман Б. Хмельницький та генеральна
старшина у вересні того ж року складають присягу на вірність «королеві і
Речі Посполитій» [53], яка скріплювала укладену між ними Білоцерківську
угоду. Однак одразу ж після акту присяги український гетьман висилає
своє посольство до Москви з листом до царя, в якому, зокрема,
говорилося: «…прийняли перемир`я з гетьманами коронними і Річчю
Посполитою…, і сподіваємось на ласку Господа Бога і на ласку Його
Царської Величності» [54].
Після примирення Хмельницького з королем під Білою Церквою йому знову
потрібно було «виправдовуватися» вже перед іншим династичним володарем —
султаном Османської імперії. Основною причиною українсько-польського
перемир`я, яку зазначив гетьман у листі до Мегмеда IV від 4 листопада
1651 р., було запізнення татарських орд при поєднанні з козацькою армією
перед початком Берестецької битви. Але, незважаючи на це, Український
гетьманат залишився в «братерському» союзі з Кримським ханатом. Окрім
того, Б. Хмельницький наголосив на своєму бажанні й надалі визнавати
зверхність турецької влади: «…як також хочемо бути вірнопідданими і
Вашої царської милості (султана. — Т. Ч.)» [55]. Більш того, гетьман
знову звернувся до султана з проханням дати наказ хану йти йому на
підтримку, адже «ляхи, гарантовані укладеним миром, перейшли на
відпочинок за Дніпро; побивши їх, легко примусимо решту піддатися під
владу В. ц. м. (Вашої царської милості. — T. Ч.) [султана]» [56]. Ці
прохання були повторені й у черговому листі Б. Хмельницького до Мегмеда
IV від 27 листопада того ж року [57].
Наступного, 1652 р., коли Ян II Казимир за допомогою не дуже складної
політичної комбінації змусив українського гетьмана вибирати між
польською і турецькою протекцією — у березні він запропонував йому
негайно виступити у військовий похід проти Туреччини, — Б. Хмельницький
дипломатичне відмовив королю. А через деякий час у листі до коронного
канцлера А. Лещинського від 24 червня 1652 р. відверто заявив, що якщо
король не накаже припинити наступ на землі Українського гетьманату, то
він «змушений буде шукати собі іншого стороннього пана і чужої сили, яка
зможе нас захищати» [58]. Те ж саме було повторене Б. Хмельницьким і в
листі до брацлавського воєводи С. Лянцкоронського: «…втративши все,
змушені будемо шукати собі іншого стороннього пана» [59].
Невдовзі ці погрози втілилися у відновленні гетьманом більш тісних
дипломатичних стосунків з Османською імперією. На початку березня 1653
р. до Стамбулу виїхало представницьке козацьке посольство. Як
засвідчував турецький хроніст XVII ст. Наїма, Хмельницький просив
султана Мегмеда IV підтвердити своєю грамотою протекторат над Україною,
і, як символ зміцнення сюзеренно-васальних стосунків, надіслати йому
«стяг» і барабан [60]. Б. Флоря, слідом за М. Грушевським, відзначав, що
після здійснення відповідних актів Військо Запорозьке повинне було
розглядатися як частина Османської імперії, а військовий напад на нього
мав розцінюватися як напад на саму імперію [61]. Йдучи назустріч
проханням гетьмана, султан надіслав до України «велике» посольство на
чолі з Мегмед-агою, яке перебувало у Чигирині з середини травня до кінця
червня. Турецький урядовець привіз султанську грамоту, де говорилося про
те, «щоб був гетьман у підданих султана» [62]. Крім того, він вручив
Хмельницькому «коруну, і шаблю, і булаву, і бунчук, і кафтан».
Османський посол запевнив українське керівництво, що султан Мегмед IV
надасть йому військову допомогу у вигляді десяти тисяч вояків
силістрійського паші й буде постійно захищати козацьку державу від
іноземних вторгнень. Це були зобов`язання монарха Османської імперії як
протектора України і разом з тим володаря-сюзерена стосовно
гетьмана-васала Б. Хмельницького.
Обов`язки Українського гетьманату як васальнозалежної держави перед
султанською владою за пропозицією турецького посольства були наступними:
1) передача під султанське управління Кам`янця-Подільського; 2) щорічна
сплата данини у розмірі 10 тисяч золотих і 10 тисяч волів та овець; 3)
надання Порті своїх військових підрозділів у разі необхідності [63].
Також Б. Хмельницький, разом з усією старшиною, мав скласти присягу
вірності султану від імені всього населення України. Гетьману залишалося
зробити один (але чи не найголовніший!) крок до правового оформлення
угоди про васальну залежність гетьманату від Османської імперії, а саме
— скликати Генеральну раду, яка б легітимізувала попередні
українсько-турецькі домовленості.
Така рада відбулася наприкінці червня — на початку липня 1653р., і на
ній після довгих суперечок було відхилено умови турецької сторони щодо
підданства. Не останню роль у такому рішенні законодавчого органу
козацької держави відіграв сам Хмельницький. Згідно повідомлень
російських агентів зі Стамбулу, український правитель при відсиланні
турецьких послів говорив їм: «…города (Кам`янця-Подільського. — Т. Ч.)
не можу дати, ні іншої ніякої дані, я не маю держави багатої… тільки
якщо люди військові, якщо знадобляться султану, бути мені готовим на
його службу» [64].
Причина відмови Стамбулу полягала не лише в надмірних вимогах Туреччини,
але й у тому, що варіант з прийняттям османського протекторату був, на
нашу думку, всього-на-всього певним відволікаючим маневром української
дипломатії. Він мав відвернути урядові кола Речі Посполитої від
головного напряму зовнішньої політики Українського гетьманату, який,
починаючи з 1649 р., намагався одержати протекцію «православного
володаря» — царя Московської держави. З іншого боку, декларація бажання
визнати зверхність Османської імперії використовувалася Б. Хмельницьким
як своєрідний засіб тиску на Росію з метою змусити її монарха прийняти
рішення «вступитися» за «одновірців» перед Польською короною.
Ще від початку 1649 р. гетьман Хмельницький періодично одержував від
царя Олексія Михайловича «милостиве жалування» на потреби Війська
Запорозького. За це російському монархові обіцялося «послуги наші
(Війська Запорозького. — Т. Ч.) рицарські… і голови наші покладати за
твою царську величність проти всякого неприятеля християнського» [65].
Активізація украінсько-російських стосунків припадає на 1651 р., коли,
як припускаємо, Б. Хмельницький остаточно зрозумів безперспективність
укладення взаємовигідного договору з королем Яном II Казимиром та
усвідомив декларативність пропонованої (у відповідь на прохання
української сторони) турецької і трансільванської протекцій. Протягом
року гетьман тричі особисто звертався до московського царя (9 і 19
березня; 18 липня); двічі направляв посольства до Москви
(січень-березень; серпень-листопад); зустрічав царського посла
(березень-липень); неодноразово приймав посланців від путивльського
воєводи, який був посередником між царем і гетьманом (липень, вересень,
листопад, грудень); писав листи до бєлгородського воєводи С.
Прозоровського (1 і 8 січня, 20 вересня, 24 листопада, 18 грудня),
боярина Б. Морозова (11 березня; 18 липня), ярославського намісника І.
Милославського (18 липня). Квінтесенцією всіх цих заходів української
сторони були слова Б. Хмельницького в листі до Олексія Михайловича від
19 березня 1651 р.: «…як ми перед тим бажали, так і зараз твоїй
царській величності бажаємо, щоб нам государем і царем був, на всі землі
царствував» [66]. Тенденція прийняття «царствування», яке означало не що
інше, як здобуття собі надійного протектора, зберігалася й у наступному
році.
Протягом 1652 р. Б. Хмельницький знову тричі безпосередньо апелює до
московського царя (9 січня; 24 вересня; 12 листопада), відсилає до нього
два посольства (січень-квітень; липень) та посланців від путивльського
воєводи (лютий, травень), листується з путивльським воєводою Ф. Хілкевим
(21 лютого; 1 і 20 березня, 12 квітня, 17, 24 і 28 травня, 13 і 31
липня, 24 вересня, 18 жовтня). Все це стало причиною того, що від
початку 1653 р. відбуваються значні зміни у відносинах гетьманату як з
Московською державою, так і з Річчю Посполитою. Крім того, новий виток
дипломатичного протистояння був викликаний надто вже шокуючою
пропозицією Б. Хмельницького, який запропонував кандидатуру російського
царя як посередника під час перманентних українсько-польських
переговорів.
Таким чином, виникла зовсім інша конфігурація у сюзеренно-васальних
стосунках між королем Яном II Казимиром та Військом Запорозьким на чолі
з гетьманом Б. Хмельницьким, який заявив, що задля «тривалого миру» з
Польщею «упросили Й. М. (його милості. — Т.Ч) московського царя, п. н.
м. (пана нашого милостивого. — Т. Ч.), щоб він, використавши свою
повагу, ласкаво й милостиво підтримав наші прохання, які торкаються
віри, церков і вольностей Вашої Королівської милості Війська
Запорозького» [67]. Це було висловлено в листі до польського короля,
датованого березнем 1653 р.
З іншого боку, така рішуча заява гетьмана певним чином розв`язувала
проблему українсько-російських переговорів. Якщо досі вони велися в
основному таємно, то відтепер Б. Хмельницький (хоча і в односторонньому
порядку) міг офіційно зноситися з царським урядом. Вже від цього часу,
зважаючи на обмін посольствами між Чигирином і Москвою, почали
окреслюватися умови, на яких Україна буде приймати протекцію
московського царя. Спочатку вони полягали в наступному: російський
монарх, з свого боку, мав забезпечити військову допомогу проти «ляхів» й
не «попускав віри нашої православної і церков східних в поругання це»
[68], а у відповідь український гетьман буде вірно «служити» цареві.
Коли в листопаді 1653 р. Л. Капуста привіз із Москви царську грамоту з
рішенням Земського собору прийняти Український гетьманат під «міцну
руку» Олексія Михайловича, Б. Хмельницький зі старшиною її «радісно
прочитав». Пізніше в листі до російських представників В. Бутурліна, І.
Алфер`єва та Л. Лопухіна подякував цареві за згоду надати протекцію, але
знову ж наголосив на проханні щодо військової допомоги проти поляків
[69].
Елементом тиску на московський уряд, як вже відзначалося вище, була
політика переконання царя в серйозності українсько-турецьких
переговорів, що тривали з початку 1653 р. і начебто мали завершитися
прийняттям османського протекторату. У квітні того ж року про це заявили
у Москві гетьманські посли С. Мужиловський і К. Бурляй [70]. Саме від
цього часу з гетьманської канцелярії почали «витікати» тексти турецьких
грамот, які з відомих причин відразу ж попадали у руки російським
дипломатам [71]. Промовистим було й висловлення самого Б. Хмельницького
у розмові з посланцями путивльського воєводи Ф. Хілкова: «…не відійти
мені бусурманських невірних рук… приводить мені Бог обладану бути і
слугою невірному царю (султану. — Т. Ч.)» [72]. Мабуть саме тому одним з
головних аргументів учасників російського Земського собору була теза про
те, що необхідно якомога швидше прийняти українців «під високу руку»
царя, а то вони піддадуться «бусурманам». Безпосереднім поштовхом до
скликання гетьманом козацької ради в Переяславі, як дослідили сучасні
історики, стало укладення мирного договору у грудні 1653 р. між
Кримським ханатом та Річчю Посполитою [73].
Хід та рішення січневої ради в Переяславі 1654 р., за участю
представників не лише козацького, а й інших станів України, неодноразово
висвітлювалися у вітчизняній та зарубіжній історіографіях [74].
Загальновідомим став факт невдоволеності Б. Хмельницького та генеральної
старшини складанням лише однобічної присяги на вірність новому сюзерену.
Адже, згідно усталених у Західній та Центрально-Східній Європі
принципів, він також мав присягнути в тому, що буде захищати privilegia
et liberates свого добровільного васала. З огляду на розробленість
питання про політико-правовий зміст Переяславсько-московського договору
[75], зупинимося лише на його характеристиці з точки зору
сюзеренно-васальних стосунків між Московською державою в особі її царя
та суб`єктами Українського гетьманату – Військом Запорозьким і
гетьманом.
«Служити прямо і вірно у всіх справах і повеліннях царських»
згоджувалася українська сторона, але на умовах зобов`язань московського
монарха «в тому всьому пожалування і милость свою царську указати» [76].
Під «тим всім» розумілося 23 пункти прохання уряду козацької держави від
17 лютого 1654 р. до представника династії Романових щодо їхнього
васального підданства. Олексій Михайлович, так само як і королі
Владислав IV та Ян II Казимир, насамперед мав підтвердити «права і
вольності наші військові, які з віків бували у Війську Запорозькому (пп.
1,2, 7-12,21, 23), а вже потім «вольності» українських станів —
шляхетства, міщанства і духовенства, «надані з віків від княжат і
королів» (пп. 3,4,13,17,18). Це мало бути затверджене грамотами з
«печатями вислими». Всі інші «люди всякі» (нижчі стани) мали жити згідно
усталених норм (п. 17). Обумовлювалися також повноваження гетьмана (п.
5, 6), питання військової співпраці (п. 19, 20), зовнішньополітичні (п.
14, 22) та зовнішньоекономічні (п. 15,16) проблеми функціонування
Української держави [77]. Ці побажання Б. Хмельницького і «всього
Війська Запорозького» мали донести цареві посли С. Богданович-Зарудний і
П. Тетеря, які з кінця лютого перебували у Москві, Затримка із
відповіддю російської сторони — цар мав погодити привезені пункти та
висунути свої вимоги, згідно яких він збирався протегувати Україні, —
змусила Хмельницького 21 березня звернутися з додатковим листом до своїх
послів. У ньому наказувалося, що під час ведення переговорів необхідно
пригадати росіянам, що незадовго до ради у Переяславі турецький султан
«…на всі статті наші і права і віри і вольності дозволяв і ніякої дані
від нас не вимагав, тільки щоб ми на війну були готовими» [78]. Отже,
тут знову застосовувалася відома з першої половини XVII ст. козацька
тактика тиску на потенційного протектора — «лякати» одного монарха
іншим. Окрім того, українським послам наказувалося нагадати цареві, що
польський «король нині універсал свій присилає до всього посольства
(українського. — Т. Ч.), щоб до нього прихилялися» [79]. Саме таким
чином, перед загрозою повернення українців до польської чи набуття
турецької протекції, Олексій Михайлович мав пришвидшити з оформленням
васалітетної залежності Українського гетьманату. Наприкінці березня 1654
р. московський цар погодив (з певними виправленнями і доповненнями) 11
статей, які разом з «жалуваними грамотами» козацькому, шляхетському,
міщанському станам, а також духівництву, були привезені до Чигирина
українськими послами. Більш детально зупинимося на розгляді «прав», які
надавав московський цар Українській державі у сфері зовнішньополітичної
та зовнішньоекономічної діяльності. У пункті 14-му «статей», направлених
Б. Хмельницьким до Москви, вони були окреслені так: «Посли, які від віку
з чужих земель приходять до Війська Запорозького, щоб пану гетьману і
Війську Запорозькому, які б були до добра, вільно прийняти, щоб те його
царській величності у гнів не було; а щоб мало проти його царської
величності бути повинні ми його царській величності сповіщати» [80].
Отже, йшлося про правове визнання фактично незалежної української
дипломатії, яка утвердилася задовго перед тим. Єдине невелике
«самообмеження», згідно прохання гетьмана, повинно було стосуватися
можливих «антимосковських» починань послів іноземних держав, які
прибували в Україну. У такому випадку Хмельницький заявляв, що буде
повідомляти про це своєму протекторові. Олексій Михайлович, очевидно,
після довгих роздумів і вагань, затвердив цей пункт у наступній
редакції: «Послів з добрими справами приймати (гетьману. — Т.Ч.) i
відпускати, а в яких справах приходили і з чим відпустили, про те писати
до Государя; а які посли прислані від кого будуть з противною справою
Государю, і тих затримувати і писати про них Государю; а без
Государевого указу їх не відпускати; а з Турським султаном і з Польським
Королем без указу Государя не зсилатися» [81]. Отже, Б. Хмельницький мав
повідомляти про всі свої зовнішньополітичні кроки під час прийняття
іноземних посольств в Україні. Крім того, він повинен був затримувати в
себе тих послів, які б намовляли гетьмана до виступу проти царя. Певне
обмеження стосувалося і відносин козацької держави з Річчю Посполитою й
Османською імперією — зноситися лише за «указом Государя». Таким чином,
з усіма іншими державами, з якими у період з 1648 до 1654 рр. були
встановлені двосторонні зв`язки — Австрією, Бранденбургом, Валахією,
Венецією, Кримом, Молдавією, Трансільванією, Швецією, Прусією, – Україна
могла проводити самостійну дипломатію, не орієнтуючись на вказівки з
Москви.
Керівництво Війська Запорозького висловило бажання платити данину
(фіксованою грошовою сумою) московському цареві, згідно усталених у
східноєвропейському регіоні традицій, що концентрувалося, зокрема, у
принципі: «як збирав турецький султан із Угорської, Мультянської та
Волоської землі» [82]. Саме так заявляли українські посли під час
березневих переговорів у Москві. «Как по иных землях дам вдруг отдаетца,
волили бы есьми и мы, чтоб цену давать ведомую от тех людей, которые
твоєму царскому величеству належат» [83], — говорилося у п. 15-му
відправлених до Москви «лютневих» статей Б. Хмельницького. Однак цей
пункт був затверджений в іншій редакції—з українського населення мав
збиратися спеціальний податок з подальшою його передачею російському
представникові в Україні.
З огляду на те, що зобов`язання новообраного протектора перед «гетьманом
з усім Військом Запорозьким» були спрямовані на обмеження пропонованих
цим колективним підданим «прав і привілеїв» (що переконливо засвідчило
не лише «редагування» московською стороною пп. 14, 15, але й ігнорування
деяких інших пропозицій української сторони), Б. Хмельницький робить все
можливе для того, щоб не скликати Генеральну раду й, таким чином,
відтягнути затвердження січнево-березневих домовленостей з Росією. Від
часу приїзду українських послів з Москви із погодженими царем «статтями»
протягом квітня-грудня 1654р. та наступного часу питання щодо скликання
Генеральної ради задля ратифікації досягнутих рішень навіть не
ініціювалося українським правителем. Отже, сюзеренно-васальні
домовленості з царем (як перед тим з султаном) так і не були затверджені
найвищим законодавчим органом Української держави й не легітимізовані з
точки зору правових норм, які склалися на середину XVII ст. в
Центрально-Східній Європі. А тому можемо говорити лише про їхній
номінальний характер. Доказом цьому є продовження дипломатичних
стосунків Війська Запорозького з Османською імперією та Кримським
ханатом [84] і, що найголовніше, ряд цілеспрямованих кроків Б.
Хмельницького щодо прийняття протекторату Шведської корони. Вони
розпочалися ще у 1652-1653 рр. й відновилися в червні 1654 р., коли
гетьман надіслав листа до І. Радзейовського з пропозицією укладення
військового союзу проти Речі Посполитої [85]. Перед тим, у лютому (менше
ніж через два місяці після Переяслава!), Хмельницький звертається до
султана Мегмеда IV з проханням про заступництво Османської імперії та
продовжує обмінюватися посольствами з його васалом — Кримським канатом
[86]. Весною в Стамбулі перебували представники гетьмана, які одержали
від султана згоду на продовження стосунків з Кримом [87]. Саме тому 16
квітня Б. Хмельницький писав до Іслам-Гірея, що гетьманат «на вічні
часи» не порушить взаємної присяги про «братерський союз» і «приязнь»
[88]. Показовою також є оцінка Б. Хмельницьким у цьому листі своїх дій
щодо прийняття московської протекції: «Що ж до Москви, з якою ми
вступили в дружбу, то ми це зробили згідно з порадою Вашої Царської
Милості (хана. — Т. Ч.). А з усього бачимо, що ляхи стягають людей з
різних земель на нашу загибель, то чому б і ми не мали цього
(домовленостей з Московською державою. — Т. Ч.) робити? Бо краще мати
більше друзів…» [89]. У відповідь на це послання та посольство
полковника С. Савича кримський хан у травні надіслав гетьману свою
грамоту [90]. Про те, як український гетьман усвідомлював визнання
васальної залежності від російського царя, якнайкраще свідчать його
слова на адресу Олексія Михайловича, які він висловив його послу
Бутурліну незадовго до смерті, влітку 1657 р.: «Я піддався не для того
щоб робити те, що скажеш… Я з польським королем перед тим бився, щоб
вернути свободу собі і козакам…» [91]
Проблеми ґенези та еволюції українсько-шведських стосунків за доби Б.
Хмельницького певним чином вже були висвітлені у вітчизняній та
зарубіжній історіографіях [92]. Зупинимося лише на основних моментах
міждержавних відносин між українським гетьманом та шведським королем,
характеризуючи їх через призму полівасалітетної моделі зовнішньої
політики гетьманату. Отже, наприкінці серпня 1655р., перебуваючи поблизу
Камянця, Хмельницький, у відповідь на прибуття до нього шведського посла
Ю. Торквата, повідомляє у листі до короля Карла X Густава про свою
радість, «що згідно з нашими (Війська Запорозького. — Т. Ч.) давніми
проханнями, обіцяє (Карл X. — Т. Ч.) нам довір`я, захист і дружбу» [93].
Якщо під обіцянкою «дружби» між гетьманом і королем, згідно уявлень
володаря України, розумівся процес укладення двостороннього договору, то
згадка про «довір`я і захист» засвідчувала не що інше, як бажання Б.
Хмельницького визнати протекцію («protectionem») Карла X Густава. Але
коли в жовтні під Львовом розпочалися безпосередні переговори,
український гетьман трохи змінив тональність своїх звернень і листів.
«…Його Милість шведський король нехай приймає те, що йому дав Господь
Бог в його розпорядження, а що нам Господь Бог поміг визволити Україну
свою руську, при цьому я стою», [94] — ці слова Хмельницького до
львівських міщан засвідчили ту велику напругу в ході
українсько-шведських переговорів, яка виникла через суперечку стосовно
приналежності західноукраїнських територій.
Ця проблема не була вирішена й протягом наступного року, а тому гетьман
використовує випробуваний дипломатичний хід. 12 червня він звернувся до
царя Олексія Михайловича зі скаргою на Карла X Густава, що той відбирає
«рубіж князівства Російського по Віслу ріку» [95]. Таким чином, не
погоджуючись з гетьманом як васалом царя, король, на переконання
Хмельницького, вступив у конфлікт з Московською державою. А тому володар
Українського гетьманату висловив бажання воювати проти Шведського
королівства, якщо той буде «противитися Вашій Царській Величності» [96].
Вже на початку липня така позиція Хмельницького «дивним чином» стає
відомою королю Швеції. Очевидно, що це було інспіроване гетьманською
канцелярією з метою певного залякування і прихилення шведського короля
до вигідного для України рішення територіального питання (ця тактика
була дивовижно подібною на дій української еліти весною 1653 р., коли
Чигирин таким же чином «зіштовхував» московського царя і турецького
султана). У цьому випадку гетьман був начебто «змушений»
виправдовуватися перед потенційним сюзереном, «…для підтвердження
нашої приязні до Вашої Королівської Величності ми повідомляємо і ясно
заявляємо, що не дамо нікому допомоги – хоч би до цього нас часто
закликали – ані підемо ні на кого в наступ, але при Божій допомозі
захищатимемо, як зможемо, віру, волю і наші кордони. Хоч би й
поширювалася якась несприятлива чутка, ніби ми піднімаємо зброю проти
Вашої Королівської Величності, то нехай Ваша Королівська величність
дасть якнайменше віри цій безглуздій чутці, бо ми (як свідчать про нас
минулі події) ніколи без причини не трубимо сигналу», [97] – писав 13
липня Б. Хмельницький до Карла X Густава.
Наприкінці жовтня до Варшави, якою вже оволоділи шведи, прибуває
український посол Данило Грек у супроводі трьохтисячного козацького
загону. За дорученням Хмельницького він мав домовитися зі шведським
королем щодо підданства України на таких умовах: дотримання останнім
миру з Московською державою, термінове укладення
шведсько-українсько-російського оборонно-наступального союзу,
направленого проти Османської імперії [98]. Однак у Карла X Густава були
зовсім протилежні плани – Швеція, розвиваючи свої військові успіхи в
Центрально-Східній Європі, не хотіла миритися з Москвою. Цілковито
підтримуємо думку З. Вуйцика, що «Хмельницький, метою якого була
незалежна Україна, бачив у Швеції ворога як проти Росії, так і проти
Польщі, гідного партнера, який буде взмозі допомогти йому в здобутті
тієї незалежності» [99].
Одночасно з московським та шведським зовнішньополітичними напрямами
Український гетьманат, як вже зазначалося вище, продовжував дипломатичні
стосунки зі Стамбулом. У березні 1655 р. Б. Хмельницький приймав у
Чигирині турецького посла Шагін-агу. Після завершення переговорів з ним
до Порти відправилися українські дипломати, які наприкінці травня – у
червні вели переговори у столиці Османської імперії [100]. Головною
їхньою темою знову було питання щодо прийняття Україною номінальної
васальної залежності від султана [101]. У відповідь на лист Мегмеда IV,
де засвідчувалася сюзеренна присяга Хмельницькому [102], той наприкінці
листопада 1655 р. писав, що «ми дуже раді були великій милості султана і
знову будемо вірно служити нашому могутньому господареві (Мегмеду IV. —
Т. Ч.)» [103].
Поряд з трьома головними напрямами поліваріантної зовнішньої політики
гетьманату в цей час – Росія, Швеція, Туреччина (включно з Кримом) —
залишалося ще два — Польща і Трансільванія. Незважаючи на відмову від
польської протекції, Б. Хмельницький все ж таки остаточно не пориває з
Яном II Казимиром. У Чигирині гетьман приймає польські посольства, а у
відповідь на прохання-наказ монарха Речі Посполитої надати військову
допомогу (лист від 7 березня 1656 р.), хоча й відмовляє у цьому, але й
«обнадіює» колишнього зверхника щодо можливого повернення до «дідичного
пана» — «…в глибині воєнних подій виявляться, нарешті, наша вірність і
покора» [104]. Майже так само протягом 1655-1656 рр. український гетьман
діяв у напрямі налагодження мирних стосунків з Трансільванією. Коли
посольство цього князівства у жовтні 1656 р. прибуло до України для
остаточного укладення договору й зажадало від Хмельницького скласти
присягу на вірність Юрію II Ракоці, то оточення гетьмана заявило: «Ми не
хочемо брати ярма на шию. Князь нас не завоював шаблею, як Молдаван і
Мультян (волохів — Т. Ч.), ми з доброї волі і по дружбі хочемо мати з
ним союз» [105].
З огляду на те, що більшість проблем міжнародної діяльності уряду Б.
Хмельницького протягом 1655-1657 рр. ґрунтовно висвітлені у працях В.
Смолія і В. Степанкова [106] та нещодавно опублікованих монографіях Т.
Яковлєвої [107] й В. Горобця (останній відзначав, що балансування між
Варшавою та Стокгольмом, між Бахчисараєм та Москвою, між Варшавою та
Москвою визнавалося в Чигирині за найліпший за тих умов варіант ведення
зовнішньополітичної гри) [108], хотіли б лише відзначити, що у цей час
Український гетьманат, завдяки впровадженій Б.Хмельницьким концепції
полівасалітетної підлеглості, остаточно утвердився у геополітичній
структурі Центрально-Східної Європи як держава, що фактично була
непідлеглою, але номінальне залежною від монарших дворів даного регіону.
Можемо стверджувати, що переяславсько-московські домовленості не були
схвалені на Генеральній раді, а, отже, згідно тогочасних вітчизняних
політико-культурних традицій, не відбулася їхня ратифікація найвищим
законодавчим органом ранньомодерної Української держави. На нашу думку,
потрібно говорити лише про визнання гетьманом Б.Хмельницьким номінальної
васальної підлеглості московському цареві Олексію Михайловичу. Але
навіть і це не стримувало українського володаря від проведення
самостійної зовнішньої політики, яка досить часто розходилася з планами
Москви. Вагомим доказом цьому є зовнішньополітична діяльність
гетьманського уряду після 1654 р., що була направлена на збереження
союзницьких відносин з кримським ханом та визнання протекції шведського
короля і турецького султана.
Література
Величенко С. Володарі і козаки: замітки до проблеми історичної
легітимності і тяглості в українській історіографії Х/ІІ-Х/ІІІ ст. //
Mediaevalia Ucrainica: ментальність та історія ідей. – Т. І. – К., 1993.
– С. 117-121.
Плохій С. Божественне право гетьманів: Богдан Хмельницький і проблема
легітимності гетьманської влади в Україні // Mediaevalia Ucrainica:
ментальність та історія ідей. – Т. III. – К., 1994. – С. 86-110.
Смолій В. А., Степанков В. С. Богдан Хмельницький: Соціально-політичний
портрет. – К., 1993. – С. 317-319.
Памятники, изданные Киевскою комиссиею для разбора древних актов. – Т.
1. – Отд. ІІІ. – К., 1898. – С. 464.
Czermak W. Plany wojny tureckiej Wladislawa IV. – Krakow, 1895;
Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. VIII. – К., 1995. – С.
463-464; Голобуцкий В. Дипломатическая история освободительной войны
украинского народа. 1648-1654 гг. – К., 1962. – С. 77; Флоря Б.
Запорозьке козацтво і плани турецької війни Владислава IV // Україна:
культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук.
праць. – К., 1992. – С. 79-104.
Czermak W. Plany wojny… – S. 305.
Ibid; Флоря Б. Запорозьке козацтво… – С. 84.
Флоря Б. Запорозьке козацтво… – С. 100-101.
Соловьев М. С. История Росссии с древнейшиx времен: в XV кн. – Кн. 3. –
Т. Х. – М., 1879. – С. 193.
Michalowski J. Ksi?ga pami?tnicza. – Krakow, 1864. – S.120-121.
Памятники, изданные Киевскою комиссиею… – Т. 1. – Отд. III. – С.
118-125; Документи Богдана Хмельницького (1648-1657). – К., 1961. – С.
33-36.
Документи Богдана Хмельницького… – С. 33-36.
13.Там само. – С. 36-39.
Там само. – С. 37, 39.
Там само. – С. 39-41; 41-44; 44-46; 46-47; 51-53.
Там само. – С. 44, 46.
Там само.
Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и
изданные Археографическою комиссиею (далі – Акты ЮЗР). – Т. III. – СПб,
1861. – С. 207-208.
Воссоединение Украины с Россией. Материалы и документы: В 3 т. – Т. 2. –
М.,1953. – С. 55-56.
Документи Богдана Хмельницького… – С. 52-53.
Шевченко Ф. П. Дипломатична служба на Україні під час Визвольної війни
1648-1654рр. // Історичні джерела та їх використання. – Вип. 1. – К.,
1964. —С. 93-94;. Документи Богдана Хмельницького… – С. 84, 85.
Бутич І. До історії українсько-трансільванських взаємин (1648-1656) //
Архіви України. – 1966. – № 3. – С. 62-66; Кордуба М. Між Замостям і
Зборовом (Сторінка зносин Семигороду з Україною і Польщею) // ЗНТШ. – Т.
133. – Львів, 1922. – С. 39-56.
Пріцак О. Ще раз про союз Богдана Хмельницького з Туреччиною //
Український археографічний щорічник. – Вип. 2. – К., 1993. – С. 177-192.
Флоря Б. Богдан Хмельницький і турецька «протекція» // Київська
старовина. – 2001. – №3. – С. 92.
Там само.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
