Реферат на тему:
Голодомор 1932-1933 років. Причини, передумови, наслідки. Село Мельники
32-33 років XX ст. на фоні державних подій
Найстрашнішим було те, то це було не стихійне природне явище, не
природний катаклізм. До цього голоду держава штовхала село, яке
відмовлялося прийнята колективну систему господарювання з початку
колективізації, в той час як більшовики шлях до соціалістичного
суспільства пов’язували З переведенням селянства на рейки великого
виробництва, поскільки в умовах тоталітарної держави колгоспами керувати
легше |2. 327]. Основними запропонованими формами господарювання були
ТСОЗи, артілі, комуни*.
Селяни не бажали відмовлятись від своєї власності і передавати її в
колгоспи. Поставлені в безвихідь, вони почали продавати або забивати
худобу, ховати або псувати сільськогосподарський реманент. Щоб врятувати
порося від “усуспільнення” та не здавати шкуру, його різали в сараї,
витягували на горище, там осмалювали жаром під висмикнутим з комина
димарем, щоб дим виходив через нього, щоб складалося враження, що
топиться в хаті [9,6].
Довго мельничани противились колективізації. Та в 1929 році 2 березня на
Монастирських і Будянських землях була створена комуна “Заповіт Леніна”.
Пізніше, в березні 1930 року організовано два ТСОЗи: “Доля бідняка”,
який пізніше перейменовано в “Нове життя” та “Іскра”, які були об’єднані
в 1932 р. в артіль “Ударник” [5. 10].
Разом із створенням колгоспів за Постановою ЦК ВКП(б) в кінці січня 1929
р. “Про заходи по ліквідації куркульських господарств в районах
суцільної колективізації” почалось розкуркулювання заможних селян [4,
19]. Становлення колгоспно-радгоспної системи супроводжувалось
насильницькою експропріацією землі, худоби, реманенту.
Ось як розкуркулювання згадує Шпильова Олена Петрівна (1919 р. н.), яка
з батьками на той час жила на х. Беркотівка: “Розкуркулювали нас в
листопаді 1932 року. Одного дня прийшли люди (не хочеться їх і
згадувати), описали все майно, навіть перепряди конопель. Про те, що
будуть розкуркулювати батьки знали, бо не хотіли йти в колгосп. Але ми
надіялись, що це лихо нас обмине, бо були не куркулями, а середняками.
Та й викуп, який Вам запропонували як відступне, батько заплатив
(заплачено 2000 крб., щоб по документах наша сім’я залишилась в
середняках). Але на другий день приїхали люди* і з нашого двору вивезли
все майно і худобу: в хліві була дуже велика вгодована свиня, яку батько
не встиг зарізати, коза, кури, – забрали все. Свиню догнали до колгоспу
і там зарізали, м’ясо поділивши між собою. Коза ходила по колгоспному
двору ще з місяць, а потім її не стало. Скриню з одягом, яку теж
забрали, поставили в сільраді і продавали з неї одежу. Купляли свої ж,
мельничанські люди, які на той час вже вступили в колгосп. Коли одяг із
скрині продали – нам дозволили її забрати. Отож на зиму в нас залишилась
пуста скриня і мішок картоплі. І це в листопаді! Але голодовку наша
сім’я однаково пережила” [10,9].
У 1929 р. на листопадовому пленумі ЦК ВКП(б) було вирішено “за всяку
ціну” прискорити розвиток машинобудування і інших галузей важкої
промисловості, для того, щоб забезпечити умови для побудови нових фабрик
і заводів**. У таких умовах село стає сільськогосподарським придатком
великої індустріалізації. Тобто основне завдання села – забезпечити
робітників продуктами харчування, яких катастрофічно не вистачало. В
таких умовах на кожне господарство накладався ненормований план
хлібозаготівлі, який з кожним роком зростав. У 1930 р. по Україні було
здано 400 млн. т хліба, в 1931 р. – 380, але цього досягнуто майже
повним знекровленням села [3, 10].
Спостерігаючи за цим процесом державні діячі зайнялись не порятунком
селян, а навпаки, посилили тиск на них. Згідно з постановою РНК УРСР від
6 грудня 1932 р. конфіскації підлягали продовольчі і посівні фонди, а в
разі невиконання плану хлібозаготівель вилучались і насіннєві фонди [3,
12]. Разом з тим 6 грудня 1932 року виходить Постанова РНК УРСР і ЦК
КП(б)У “Про занесення на “Чорну допису” сіл, які злісно саботують
хлібозаготівлі” підписана головою рад наркому В.Чубарем і секретарем С.
Косіором де сказано: “Негайно припинити довіз товарів кооперативну і
державну торгівлю…; заборонити колгоспну торгівлю…; Припинити…
кредитування і провести дотермінове стягнення кредитів… і т.д.” |3,
524].
В Мельниках весняну посівну кампанію вже не було чим проводити, і тому
комунари свій посівний фонд почали поповнювати за рахунок індивідуальних
селянських господарств. Вже навесні 1932 р. люди жили впроголодь. Врожай
осені, який вдалось зібрати, трохи поповнив селянські оселі хлібом, але
ненадовго. Вже влітку 32-го з’являються на полях люди, яких називали
“перукарями”. Вони ножицями зрізали колоски, щоб хоч було чим нагодувати
дітей. Почалися так звані “крадіжки соціалістичного майна”, за які
згідно з “Інструкцією Верховного суду та ОДПУ СРСР “Про механізм
застосування репресій” за “Постановою ЦВК та РНК СРСР” від 7 серпня 1932
р. передбачалось, згідно з розділом 2 п.6, десятирічне позбавлення волі,
а при систематичних крадіжках “колхозного хлеба, свеклы и др. с/х
продуктов” – вища міра покарання [3, 563].
?????????I?абирають все до останньої зернини, вступався за хазяїв і
просив, щоб залишили хоч що-небудь. А от про Марченка Дениса, Красоту
Грицька, Івана Пантелеймоновича добрих відгуків не було. Всі, хто
пам’ятає в ті часи цих людей плакали і говорили, що це були нелюди [11,
2].
Витрушували все з комор, засіків, горщиків, рукавиць. Забирали навіть
те, що було звареним!!! Якщо в копкі, із членів бригади виникали
підозри, що господар зерно закопав, то металевими прутами перевіряли
двір, город, сіно, солому. Голод почався з осеїні1932 року, але весна
1933-го була найважчою.
Протягом весняних місяців у Мельниках померло більше 180 чоловік [7, 1].
Мати Дробної Одарки Пилипівни наховала в глечиках пшениці, понасипавши
до половини і поставивши глечики за комин. Квасолю в рукавицях поховала
підвісивши на мотузочках між одягом. Але бригада, що прийшла до них,
забрала все те, та ще й за те, що поховали, забрати варену кашу з
горщиком. В голодовку сім’я Васюри Пилипа, батька Одарки. втратила
чотирьох членів родини: дружину Васюру Олиту Федорівну (1882 р.н.),
матір – Васюру Лихверю (1862 р.н.), дочку Хтодорю (1926 р.н.), сина
Григорія (1928 р.н.). З дітей вижили Одарка і Марія, бо, за їх словами,
найчастіше бігали по молоко до хрещених батьків Одарки – Чучупаків
Оксани і Степана і в переважній більшості випадків додому доносили менше
половини, обділяючи таким чином інших членів сім’ї [ 12,8).
Коли почала цвісти акація, вона стана єдиним продуктом, який можна було
біль-менш споживати. Крім акації їли листя лини, лушпиння, товкли качани
і бадилля кукурудзи, гнилі буряки [13, 3]. Але декому не допомогла
навіть акація. Швед Параска Іванівна весною 1933-го втратила чотирьох
своїх братів і сестер віком 1, 4, 5 і 8 років. Поховані воші в кінці
городу, тому що підвода, яка їздила по селу збирати труни, не встигала
всіх вивозити на кладовище. Дехто з людей просив, щоб приїхати
наступного дня, бо людина сьогодні ще жива, а завтра вже буде мертвою
точно [13,3].
В більшу частину родин с. Мельники весною 1933-го прийшла біда. У Задої
Кирила було 11 дітей. З них померло 7. На цвинтарі поховано 4, а 3 –
біля хати. Задоя Степан і троє його дітей померли майже одночасно.
Багато людей, не маючи нічого їстівного, йшли або ж по селу просити
милостині, або ж до лісу, в надії щось знайти, хоч якусь падаль. Так
Стародуб Наталка Павлівна йшла в ліс по здобич і померла на о. Зубкове.
Там її закопали. Цокало Павло Антипович, який пішов до сусідів попросити
їсти, помер під типом [6,11].
Інколи люди, не витримуючи постійної присутності смерті, вчиняли акти
самогубства. Коли помер Козир Пилип Дем’янович, його дочка, вже пухла з
голоду, підійшла до сусідського колодязя, перехрестилася і скочила вниз
головою. Діти побачили, і кутчани витягли дівчинку гачками.
Голод і відчай штовхати людей навіть на найстрашніше – людоїдство. В
двох випадках матері з’їдати своїх дітей, в третьому жінка, прізвище і
ім’я якої поки що не встановлено, з’їла п’ятирічного хлопчика Гришу, в
чому зізналась через сорок років, помираючи [14, 10].
Розуміючи, що за такої ситуації не те, що не буде чим проводити весняну
посівну кампанію, а й не буде кому, правління артілі “Ударник”
організовує поїздку по хліб аж на Північний Кавказ. Командирували
Бондаренка Платона і Лісового Петра. Весною 1933-го вони в артіль
привезли півтонни сої і сочевиці. Це декому допомогло пережити
найстрашніші часи [15, 5].
На сьогоднішній день в список жертв голодомору с. Мельники внесено
прізвища 185 осіб. І це тільки ті, хто помер весною 1933 р. Загалом же
по Україні кількість загиблих від голоду остаточно не підраховано. Тому
кількість його жертв, за різними джерелами, коливається від 3 до 9 млн.
чол. [4, 47).
Голодомор 1932-33 рр. належить до трагедій, наслідки яких відчуваються
багато десятиліть. Помирали з голоду здебільшого селяни. Трагедія
1932-33 рр. остаточно зламала їхній опір колгоспно-феодальній системі,
суттєво підірвала сили у відстоюванні споконвічних національних прав.
Саме цього прагнув тоталітарний режим, саме про це цинічно говорили його
ставленики в Україні.
“Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це випробування
нашої сили і їх витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він
коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми
виграли війну”, – підбивав підсумки періоду секретар ЦКВКП(б)У і
секретар Дніпропетровського обкому КП(б)У М. Хатаєвич [8, 249].
* Сім’ю Олени Петрівни приїхали розкуркуповати: Красота Ґригорій
Лукович, Холод Павло Максимович, Пилилась Ничипір, Самофал Юхим
Всеволодович. Іван Пантелеймонович. Всі мельничани.” У різних галузях
промисловості УРСР будувалося близька 400 нових підприємств.
Залежно від ступеня усуспільнення колективні господарства поділялися на
кілька типів: ТСОЗи- товариства спільного обробітку землі, в яких
колективізувалися лише посіви; артілі – колективізувалися посіви та
майно, але залишалась присадибна ділянка та необхідний для її обробітку
живий і неживий реманент; комуни – селянські господарства повністю
розчинялися в колективному. [1, 12].
Література
Бондаренко В.В. Развитие общественного хазяйства колхозов Украины в годы
довоенных пятилеток. – К.; 1957.
Довідник з історії України. – К.; Генеза. 2001.
Колективізація і голодомор на Україні 1929-1933 р.: Збірник документів і
матеріалів. – К.; Наукова думка, 1993.
Кульчицький С.В. 1933: трагедія голоду. – К.; 1989.
Мироненко Г.А.Становлення радянської влади в Мельниках. Альбом.
Мироненко Г.А. Чигирин і Чигиринщина. Альбом.
Список мельничан, що весною 33-го померли від голоду” Зібрала Жук Тетяна
Григорівна.
Турченко Ф.Г. Новітня історія України. – К.; 2000.
МПД. Розповідь Сули Семена Семеновича.
МПД. Розповідь Шпильової Олени Петрівни.
МПД. “Спогади про голод 33-го”. Збірка спогадів, записана з уст жителів
с. Мельники.
МПД. Розповідь Дробної Одарки Пилипівни.
МПД. Розповідь Атамась Мотрі Григорівни.
МПД. Розповідь Проценко Катерини.
МПД. Розповідь Головко Марфи Матвіївни.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
